Дощ
Левченко Анжела
Небо затягнулось хмарами сумними,
Блискавки зіткнулись крильми золотими,
Горобці здійняли куряву по шляху,
Дощ залопотів вже ніжками по даху.
— Синку, не барися! – зве з порога мати.
Але ж як від казки очі відірвати!
Забіга:
— Матусю! Глянь лише на небо!
Хто то гірко плаче? Що робити треба?
— Він не плаче!
— Мамцю, плаче, гірко плаче,
Й слізок не втирає, от ходім, побачиш!
Літній дощ короткий, теплий закінчився,
Став люстерком блище і садок умився,
І веселка вийшла над селом мов пісня,
– Мамо, я спізнився! Хто ж то плакав дійсно?
– Дощик срібно струнний плакав над полями,
щоб росла пшеничка диво-врожаями,
плакав над садами, щоб рожевощоко,
яблучка всміхались, радуючи око.
— Він добро приносить, чом же плаче, мамо?
— То не плач, то радість теплими сльозами,
Оживає небо, розцвітають квіти, ти куди, синочку?
— Я побіг радіти!