Друга молодість Джонсона Сухого Струмка

Джонсон Сухий Струмок збовтав уміст пляшечки. Так радила інструкція, в іншому разі сірка повністю не розчиниться. Потім Сухий Струмок налив трохи суміші на маленьку губку і почав дбайливо втирати рідину у волосся. Крім сірки, чудодійний препарат містив свинцевий цукор, одеколон і екстракт насіння кучелябки звичайної, себто стрихнін. Сухий Струмок натрапив на рецепт у недільній газеті, гадаю, прийшов час пояснити, як сильний чоловік докотився до такого неподобства.
Колись Сухий Струмок був вівчарем. Джонсона звали Гектор, але його охрестили за назвою ранчо, щоб не плутати з Джонсоном Мокрим В’язом, хлопцем, який розводив овець на Фріо нижче за течією.
Роки життя поруч із вівцями стомили Джонсона Сухого Струмка. Врешті він продав ранчо за вісімнадцять тисяч доларів і переїхав до містечка Санта-Роза, щоб спробувати на смак життя міського джентльмена. Від природи неговіркий і похмурий чоловік років тридцяти п’ятьох чи тридцяти вісьмох незабаром перетворився на неприємну відлюдькувату істоту — старого парубка, який має хобі. Хтось пригостив Сухого Струмка полуницею — і він захворів на неї.
Сухий Струмок купив будинок на чотири кімнати і цілу бібліотеку з питань вирощування полуниці. За будинком був садок, який Джонсон перетворив на полуничні грядки. У старій сірій вовняній сорочці, коричневих шкіряних штанях і чоботах на високих підборах він днями лежав на розкладачці під великим віргінським дубом, вивчаючи спокусливу яскраво-червону ягоду.
Шкільна вчителька, міс Де Віт, характеризувала його як «хорошого респектабельного чоловіка середніх років». Але жінки не цікавили Сухого Струмка. Для нього вони були безглуздими створіннями в спідницях, побачивши яких, він незграбно знімав крислатий фетровий капелюх — і прожогом мчав назад до коханої полуниці.
Все вищесказане — прелюдія до розповіді, яка пояснить, чому Сухий Струмок так завзято збовтував у пляшечці нерозчинну сірку. Історія завжди річ довга і непослідовна, як нечітка тінь від дороговказу в проміні призахідного сонця.
Коли полуниця от-от мала достигнути, Сухий Струмок придбав у місцевій крамниці найбільший фурманський батіг. Чоловік годинами сидів у затінку віргінського дуба і доточував батіг. Нарешті Сухий Струмок міг збити канчуком листок із куща ген за три з половиною метри. Блискучі голодні оченята наймолодших мешканців Санта-Рози пильно спостерігали за дозріванням ягід, тож Сухий Струмок озброювався в очікуванні грабіжницьких рейдів. Він оберігав заповітну полуницю пильніше за маленьких ягнят на ранчо, оберігав від голодних вовченят, які свистіли, галасували, жбурлялися камінцями і зазирали за паркан, що оточував Джонсонові володіння.
У сусідньому будинку мешкала вдова з купою дітлахів, які викликали у Сухого Струмка найбільші побоювання. У жилах матері текла іспанська кров. Прізвище покійного чоловіка було О’Браєн. Сухий Струмок добре знався на напівкровках у світі тварин і був певний, що від нащадків такого шлюбу варто чекати неприємностей.
Двори розділяв старезний штахетний паркан, обплетений берізкою і вусами дикого гарбуза. Сухий Струмок не раз помічав, як маленькі голівки з кошлатими чорними кучерями і блискучими карими очима просовуються крізь дірки у паркані, вивчаючи ступінь дозрілості полуниць.
Якось під кінець дня Сухий Струмок пішов на пошту. Повернувшись до обійстя, він побачив, що його череда зазнала нападу. Грядки обліпили нащадки іберійських розбійників та ірландських скотарів. Розлюченому Сухому Струмкові здалося, що їхня кількість дорівнювала кількості овець у чималому стаді — та насправді дітей було шістьчи сім. Вони стрибали між рівними зеленими рядками як жабки, тихо і неймовірно швидко поїдаючи найкращі ягоди.
Сухий Струмок метнувся до будинку, схопив батога і покарав мародерів. Батіг обвився навколо ноги першого, хто потрапив під гарячу руку, — ненажерливого десятирічного хлопчика, перш ніж діти зрозуміли, що їх викрито. Зойк першої жертви став попередженням для інших, зграя кинулася до паркана швидше, ніж стадо пекарі вилітає з відчиненої загороди. Батіг Сухого Струмка змусив парочку юних ельфів заверещати, перш ніж вони пірнули за порослий лозою паркан і зникли з очей.
Сухий Струмок, якому годі було змагатися з дітлахами у швидкості, гнався за ними до самого паркана. Зрозумівши марність своїх намагань, він вийшов з-за кущів — і тут-таки впустив на землю батіг і мовчки завмер, здатний від подиву хіба що дихати і стояти як укопаний.
За кущем стояла Панчита О’Браєн і не думала рятуватися втечею. Дівчині було дев’ятнадцять, вона була найстарша у сім’ї. Темне як ніч волосся Панчити вільно спадало на плечі, перев’язане ззаду червоною стрічкою. Дівчина стояла нерухомо — уже не маленький ручай, але ще не повновода річка, адже дитинство досі тримало її в своїх лабетах, не бажаючи відпускати.
Якийсь час Панчита витріщалася на Сухого Струмка з королівською нахабністю, потім просто в нього на очах поклала собі до рота солодку ягоду і розкусила її білими зубками. Після цього дівчина повернулася і повільно, демонстративно попливла в напрямку паркана, як герцогиня на чолі почту під час ранкової прогулянки. Біля паркана Панчита знову подивилася на Сухого Струмка, обпаливши чорним полум’ям безстрашних очей, мелодійно, по-дитячому грайливо розсміялася і з кошачою грацією прослизнула між штахетинами на бік О’Браєнів.
Сухий Струмок підібрав батога і поплентався додому. Перечепився на дерев’яних східцях. Коли він зайшов усередину, стара мексиканка, яка куховарила і прибирала будинок, прокричала, що вечеря вже на столі. Сухий Струмок не звернув уваги на її слова, знову перечепився на парадних східцях, вийшов за ворота і попрямував дорогою, що вела до мескітових заростей на околиці міста. Тут він сів просто на землю і почав із силою видирати одну по одній колючки з кактуса. Він завжди робив так, коли над чимось міркував; то була звичка, набута в часи, коли проблеми Сухого Струмка обмежувалися ураганами, вовною і водою.
З Сухим Струмком трапилося те, чого хотів би уникнути кожен розважливий чоловік. До нього прийшла друга молодість.
Сухий Струмок не знав молодості у звичному розумінні. Навіть його дитинство пролетіло під знаком серйозності й усвідомлення власної гідності. У шість років він спостерігав за кумедними стрибками ягнят на батьковому ранчо із мовчазним осудом. Молодість він змарнував безцільно. Божественний вогонь і палкі поривання, неземна радість і відчай, сяйво і чарівність юності пройшли повз Сухого Струмка. Він не знав почуттів Ромео і Джульєтти і був похмурішим за лісового Жака[70],оскільки зневажав солодко-гіркий присмак спогадів, що зігрівав непривітного відлюдника з Ардену на схилі літ. А тепер, коли він був деревом, що от-от пожовтіє і почне втрачати листя, один-єдиний зневажливий погляд Панчити О’Браєн повінню пізнього, оманливого літнього тепла затопив осінню землю серця Сухого Струмка.
Вівчар — істота відважна і нерозсудлива. Він пережив забагато холодних зим, щоб відступати перед пізнім літом, природним чи духовним. Старий? Він їм іще покаже!
З наступною поштою до Сан-Антоніо полетіло замовлення на найкращу чоловічу збрую; кольори, стиль і ціни не мали значення. Наступного дня прийшла черга вирізаного згазети рецепту рідини для зафарбовування сивини, оскільки випалене сонцем темно-руде волосся Сухого Струмка на скронях почало вкриватися срібною павутинкою.
Сухий Струмок тиждень не виходив із дому, за винятком частих вилазок проти юних любителів чужої полуниці. Аж раптом ошелешив мешканців Санта-Рози яскравими барвами хворобливого блиску божевілля пізнього літа.
Франтуватий синій костюм упакував його фігуру від щиколоток до зап’ясть. Сорочка кольору бичачої крові, високий стоячий комір, помаранчева краватка, отруйно-жовтічеревики з загостреними носаками, не зручніші за ланці каторжанина. Бувалу в бувальцях голову ганьбив маленький плаский солом’яний капелюх зі смугастим кантом. Лимонні рукавички зі шкіри молодого козеняти захищали грубі руки від лагідного травневого сонця. Неприродна, незрозуміла істота виповзла із барлога, по-дурному всміхаючись і поправляючи рукавички. На сумнівну стежку штовхнув Сухого Струмка Купідон, який стрілами Мома поціляє того, хто занадто довго уникав його влади. Переписуючи історію, Сухий Струмок воскрес як різнобарвний ара з попелу сіро-коричневого фенікса, що склав стомлені крила у містечку Санта-Роза.
Сухий Струмок вийшов на саму середину вулиці, шокувавши мешканців Санта-Рози, які мали нещастя побачити це диво, а потім повільно, статечно, як вимагали незручні черевики, зайшов у ворота місіс О’Браєн.
Залицяння Джонсона Сухого Струмка до Панчити О’Браєн залишалося головною темою у Санта-Розі аж до приходу одинадцятимісячної посухи. Це було щось неповторне, щосьна кшталт кеквоку[71],публічних виступів глухонімих, флірту через поштові марки[72]і шарад у вітальні. Цирк тривав два тижні та припинився так раптово, як і почався.
Звичайно, місіс О’Браєн страшенно зраділа, коли Сухий Струмок уголос заявив про свої наміри. Мати дівчини, а отже, член стародавнього Ордену Мишоловки, радісно взялася готувати Панчиту до жертвопринесення. Саму Панчиту на якийсь час захопили нові дорослі сукні й зачіски, тож дівчина наче забула, що вона лише сир у мишоловці. Звісно, їй було приємно бачити, що такий солідний чоловік як містер Джонсон виказує їй знаки уваги, а подружки крадькома визирають із-за фіранок, коли пара йде по вулиці.
У Сан-Антоніо Сухий Струмок придбав відкритий екіпаж із жовтими колесами і хорошого рисака. Щодня він вивозив Панчиту на прогулянку. Чоловік не розмовляв із дівчиною, коли вони йшли поруч або їхали у колясці. Думки Сухого Струмка займала турбота про власний вигляд, а усвідомлення того, що він може бовкнути щось невлад, змушувало зберігати мовчанку; проте сама присутність Панчити робила його найщасливішою людиною на землі.
Джонсон водив її на вечори, на танці, ходив із нею до церкви. Гадаю, жоден чоловік не докладав стільки зусиль, щоб здаватися молодим, як Джонсон Сухий Струмок. Він не вмів танцювати, але вигадав для таких випадків спеціальну посмішку, яка, на його думку, була не меншою поступкою радості й веселощам, ніж для когось — запаморочливі піруети. Сухий Струмок почав спілкуватися з молодшими парубками, навіть із зовсім зеленими хлопчаками. Ті сприйняли це як важкий тягар, адже Джонсонові намагання бути жвавим були неприродними, як гра у хованки в соборі. Ні Сухий Струмок, ні хто інший не міг об’єктивно оцінити, як насправді ставиться до нього Панчита.
Все закінчилось водномить, як зникає видіння літньої вечірньої зорі перед холодним листопадовим вітром.
Якось під вечір, о шостій, Сухий Струмок мав зайти по дівчину, щоб повести її на прогулянку. Вечірня прогулянка у Санта-Розі вимагає повного параду. Сухий Струмок так рано почав одягати найкращу збрую, що закінчив до шостої і відразу вирушив до О’Браєнів. Тільки-но він підійшов до ґанку в кінці покрученої стежки, як почув невтримний сміх, що линув із будинку. Чоловік зупинився і крізь жимолость зазирнув у відчинені двері.
Панчита розважала молодших братів і сестер, убрана в чоловічий одяг, що, певно, належав її покійному батькові. На голові дівчини красувався солом’яний капелюшок наймолодшого братика з наклеєним кантом із кольорового паперу. На руках були широкі жовті рукавички, грубо вирізані й пошиті зі скатертини навмисно для маскараду. Черевики дівчисько обмотало тканиною, щоб зробити їх схожими на жовту шкіру. Не забула Панчита про високий комір і помаранчеву краватку.
Панчита виявилася природженою акторкою. Сухий Струмок побачив підкреслено парубоцьку ходу, припадання на праву ногу, яку намуляв тісний черевик, силувану посмішку, кумедну пародію на галантність, відтворену з разючою достовірністю. Він ніби вперше за два тижні поглянув у люстерко. Вигук одного з малявок: «Мамо, ходи сюди і подивися, як Панча показує містера Джонсона!» — був зайвий. Сухий Струмок і так усе зрозумів.
Так тихо, як дозволяли висміяні жовті черевики, Сухий Струмок навшпиньках повернувся до воріт і пішов до себе.
Двадцять хвилин на сьому Панчита скромно вийшла з воріт у батистовій ніжно-білій сукні й вишуканому капелюшку. Повагом пройшлася по тротуару і повільно зайшла у двір Сухого Струмка, всім виглядом демонструючи здивування з приводу незвичної непунктуальності кавалера.
Тут із дверей вигулькнула не різнобарвна жертва пізнього літа, а нормальний вівчар. У старій сірій вовняній сорочці без коміра, у брунатних шкіряних штанях, заправлених у ношені чоботи, з білим фетровим сомбреро на потилиці. Сухому Струмкові стало байдуже, має він вигляд двадцятирічного чи п’ятдесятирічного. Блакитні очі чоловіка зустрілися з чорними очами Панчити. Від Джонсона повіяло холодом. Він підійшов до воріт і вказав довгою рукою у напрямку її будинку.
— Іди додому, — звелів Сухий Струмок. — Повертайся до матусі. І як такого дурня, як я, не вдарила блискавка! Іди додому і грайся ляльками. Нічого дорослим чоловікам голову дурити! Я збожеволів, коли заради дівчиська вирішив стати загальним посміховиськом. Іди додому і не смій мені більше на очі показуватися. Чому я так пошивсяв дурні, поясніть мені, люди добрі! Повертайся додому, може, я забуду про цей сором.
Панчита мовчки й покірно, повільно-повільно пішла додому. Деякий час вона продовжувала поїдати Сухого Струмка велетенськими чорними безстрашними очима. Дівчина постояла у воротах О’Браєнів, не відриваючи від Джонсона погляду, а тоді прожогом побігла до будинку.
Стара Антонія розводила вогонь у кухонній грубі. Сухий Струмок зупинився у дверях і гірко розсміявся.
— Я зовсім з глузду з’їхав, еге ж, Тоню? — сказав він. — Закохатись у дівчисько!
— Недобре, коли немолодий чоловік любитьмучачу[73],— відповіла Тоня розважливо.
— Що правда, то правда, — похмуро погодився Сухий Струмок. — Ця клята дурість до біса болюча.
Він зібрав у оберемок розкішні регалії недавнього безумства — синій костюм, черевики, капелюх, рукавички — і вивернув усю купу під ноги Антони.
— Віддай цей мотлох своєму старому, — сказав він, — нехай полює у ньому на антилоп.
Тільки-но у сутінках на небі несміливо засяяла перша зірочка, Сухий Струмок витягнув на світ Божий найтовщу книжку про полуницю і вмостився на східцях біля чорного ходу, поки ще не зовсім стемніло. Враз йому здалося, що хтось стовбичить на полуничних грядках. Сухий Струмок кинув книжку, схопив батіг і помчав на розвідку.
Нечітка постать виявилася Панчитою. Дівчина прослизнула крізь дірку в паркані й дійшла до середини городу. Побачивши Сухого Струмка, Панчита зупинилась і спокійно подивилася на нього.
Сухого Струмка охопив раптовий напад люті — нікчемний спалах безпідставної злості. Заради цієї шмаркачки він перетворив себе на різнобарвне посміховисько! Він намагався підкупити невблаганний Час, щоб отримати другий шанс, він познущався з себе. Нарешті Джонсон чітко усвідомив глибину свого падіння. Його і це дівчисько розділяла занадто велика прірва, щоб через неї можна було перекинути місток із жовтих рукавичок, які здатні захистити руки хіба від сонця. Вигляд мучительки, що з’явилася знущатися, дратувати новими диявольськими витівками, мучительки, що топчеться по полуничних грядках, наче шкодлива школярка, розлютив Джонсона.
— Я казав тобі не підходити до мене, — заволав Сухий Струмок. — Іди додому!
Панчита мовчки повільно наближалася до нього. Сухий Струмок ляснув батогом.
— Повертайся додому, — повторив він; йому уривався терпець, — і грай комедію з кимось іншим. Ти, я бачу, знаєшся на чоловіках. Принаймні з мене ти поглузувала чудово.
Панчита зробила ще один крок. Цей дивний непокірний погляд просто в душу завжди зводив Джонсона з глузду. Та тепер цей погляд тільки підкинув дров у вогонь його люті.
У повітрі засвистів батіг. Сухий Струмок побачив червону смугу, що проступила на білій сукні нижче коліна Панчити — там, де батіг оповив ногу.
Навіть не зойкнувши, з тим самим загадковим блиском у чорних очах, Панчита йшла до Сухого Струмка просто по полуничних грядках. Рука чоловіка затремтіла, батіг випав на землю. Коли між ними залишився не більш як крок, дівчина простягнула до Джонсона руки.
— Маленька моя! — промимрив Сухий Струмок. — Невже ти…
Інколи пори року зсуваються; зрештою, цілком можливо, що до Джонсона Сухого Струмка прийшло не бабине літо, а найсправжнісінька весна.