Дружба

Нишпорив якось шакал у джунглях, дивиться — на галявині стоїть павич, та такий важний, хвіст розпустив, головою зі сторони в сторони хитає. Задивився на нього шакал і думає:

«До чого ж шляхетні птахи, ці павичі, скільки в них краси, скільки грації і самолюбства! От якби мені стати таким, але як? Поговорю я з цим павичем».

А павич, нічого не підозрюючи, обійшов, як завжди, кілька кіл, піднявся на купу хмизу поїсти, потім пустився в танок, закликаючи дощ гучними криками.

Почекав шакал, доки павич закінчить свою пісню, підійшов до нього і каже:

— Слухай, павиче! Ти такий гарний і важний, а кричиш, наче в тебе щось болить. Чому б тобі не навчитися кукувати, як зозуля?

— А хто навчить мене  зозулиної мови?

— Не хвилюйся, я навчу, — гордо відповів шакал.

Так шакал став другом павича. Вони разом гуляли вечорами, їли біля однієї і тієї ж купи хмизу, а коли павич на щось заглядався, шакал намагався зобразити його поважну ходу. Він навіть думав, чи не задерти свій хвіст догори і не пуститися в танок, як це робить павич. Але боявся, що його засміють.

Роздобув якось павич кілька слив і почав їх їсти. Шакал теж вирішив підкріпитися, побіг у своє лігво і притягнув ногу козеняти. Вона пролежала там уже кілька днів і досить неприємно пахла. «Ні, це в їжу вже не годиться, може, попросити у павича кілька слив? Та яка від них користь?» – Роздумував шакал.

За цей час павич усе з’їв, а шакалу нічого не дісталося. Образився шакал, хотів піти, але дивиться: павич почав рити землю і вкладати туди рядками сливові кісточки.

— Що ти робиш? – Поцікавився шакал.

— Матінка вчила мене робити добрі справи,— відповів павич,— ніколи нічого не викидати. Ось я вирішив посадити ці кісточки, з них потім виростуть дерева, на них з’являться плоди, і тоді я зможу запросити своїх друзів ними поласувати.

Шакал був вражений мудрістю павича і вирішив зробити так само: вирив у землі борозенку і став сіяти в неї козячі кістки.

З того часу, щовечора обоє приходили на це місце і дивитися на свої посадки. Невдовзі сливові кісточки дали ніжні ростки, а з кісток, посіяних шакалом, ніяких козенят не появлялося.

— Напевно, кістки тварин дають сходи повільніше за кісточки рослин, — розсудив павич. — Я думаю, що на це потрібно п’ять або навіть десять років. Послухай, любий друже, мені траплялися кістки, що пролежали в землі цілий вік, але так і не дали жодного росточка. Потрібно набратися більше терпіння.

Минав час, сливові дерева підростали, а з козячих кісток ніяких сходів не з’являлося. І став павич все більше і більше підсміюватися над своїм другом:

— Я знаю, що ти маєш божественний дар і можеш творити чудеса. Ось і зроби так, щоб із тих кісток, що ти посіяв, виросли козенята.

Шакал поводився так, ніби не сумнівався в словах павича, проте сердився все сильніше і сильніше і нічого вдіяти не міг.

Настав час, коли сливи зацвіли і дали врожай. Павич запросив усю свою  рідню і закотив бенкет на весь світ.

Бідолаха шакал сидів біля свого лігва і ковтав слинку, бачачи, як павич бенкетує зі своїми друзями.

— Не журись, друже, — насміхався з нього павич. — Кістки, напевно, скоро проростуть, і тоді ти збереш урожай в цілу козячу череду.

І чим більше сердився шакал, тим сильніше висміював його павич:

— Мій бідолашний друже, ти зовсім занепав від голоду. А зараз посуха, як би ти взагалі не залишився без їжі. То чому б тобі не навчитися їсти сливи?

Терпіння шакала урвалось і, стрибнувши на павича, він загарчав:

— Я ще не навчився їсти сливи, але добре знаю, як їсти тих, хто харчується сливами. — І, роздерши павича, проковтнув його разом із кісточками та пір’ям.

Так закінчилася дружба шакала з павичем.