Дуб і ялина

Прийшов золотоволосий Жовтень і скликав дерева на збори. Зійшлися берези, осоки, вільхи, берести, в’язи, липи, буків гладкокорих багато, прийшла модрина, прийшов наостанку і дуб кострубатий. А Жовтень каже:

— Зима надходить. Пташки відлетіли у вирій, тварини приготовили собі затишні криївки, квіти зів’яли. Час і вам готуватися до зими! Час вам соки в коріння стягати, прекрасні листочки скидати, на зиму засипляти.

Збори закінчилися, золотоволосий Жовтень пішов оглядати сади, а дерева розійшлися по лісі. Стягнула береза в коріння соки, щоб узимку від морозу не потріскалися її білі боки, і листя вмить стало жовте. Стягнув і явір у коріння соки, щоб узимку не потріскалися боки, і листя стало золоте. Стягнув і бук у корінь соки, щоб узимку від морозу не потріскалися боки, і листя стало червоне.

Так усі дерева стали жовті, золоті або червоні — і граби, і липи, і в’язи, і осики, і підлісок листовий пребагатий, тільки далі зеленіла ялина, зеленіла модрина й зеленів старезний дуб кострубатий.

— Чом ти, ялино, не слухаєш наказу Жовтня? Чом далі зеленієш, чом соків у коріння не стягаєш, чом голочок зелених не скидаєш?

— Я маю час. Скидаю голочки, та всіх зразу не мушу.

— Ялино! Ти знаєш, що я в цім лісі цар — я, дуб старий, кострубатий. Я цього не стерплю, щоб хтось у моїм лісі зеленів, а я стояв сіренький, немов прошак. Адже я цар! Як не скинеш голочок, я не скину листя. У мене тіло тверде, кора груба, гілки витривалі, листочки мов зі шкіри. Я не боюся морозів!

Вернувся золотоволосий Жовтень і став дерева оглядати. Бачить — всі позолотіли, тільки зеленіє ялина, зеленіє модрина і дуб старезний кострубатий.

— Чому ж ти, дубе зелений, листя не скидаєш?

— Я не скидаю і не скину! Моє тіло тверде, кора груба, гілки витривалі, листя мов зі шкіри! Я морозів не боюся! Ото порядки! Я, цар, маю стояти в сіренькім одязі, мов прошак, а ота ялина буде пишатися зеленню! Ні! Я цього не стерплю!

Жовтень сів під дубом і почав йому казати:

— Слухай, дубе! Це не є моя примха, ані особлива ласка для ялини. Вона може зеленню взимку пишатися, а ти ні. Загинеш, як мене не послухаєш.

— Загину? Від холоду? Адже я сильний, кора моя груба. Як не від холоду, то від посухи, від спраги загинеш.

— Що ти верзеш? Щоб я зимою мав загинути від посухи, від спраги? Це вже, вибач за слово, теревені. — Адже з твоїх листочків випаровує багато води. За місяць випарують всі нагромаджені припаси. Води корінням не набереш, бо ж земля замерзне. Так висохнуть твої гілки, бо втратять воду, зісхне і коріння.

— А чому ж ялині ти дозволяєш зеленіти? Чи ж вона не загине від спраги?

— Ні, вона не загине! З її дрібних голочок випаровує так мало води, що вона не втратить за зиму всіх нагромаджених припасів. Вона може зеленіти, це їй ніколи не зашкодить.

Почувши таке, дуб вже не сперечався, позолотів і став листя скидати.