Дурний Пейкко

В давні-давні часи жив на землі троль Пейкко. Ніхто не знав, звідки він з’явився. Одні казали, що Пейкко такий самий володар природи, як господиня моря Велламо, як лісовий цар Тапіо, інші вважали, що Пейкко звичайний чоловік, тільки що живе в лісі. Словом, ніхто про нього нічого сказати не міг. Знали одне: Пейкко набагато вищий і сильніший за найвищих чоловіків, лице в нього заросле, волосся кудлате, руки-ноги товсті, наче з колоди вирубані.

Пейкко був старий, багатий і дурний. Так кажуть.

Варто було Пейкко прийти до села, сільські обов’язково над ним жартують, і перший серед усіх — молодий Матті.

Ось якось прийшов Пейкко до села і давай сперечатися з Матті, що пересидить його в парилці, будь-яку пару витримає. Що ж, затопили лазню, пішли паритись.

А Матті вирубав у стіні лазні дірку і непомітно висунувся надвір.

Пейкко знай розжарює каміння, окропом їх обливає. Піч шипить, як сто котів, а Матті все просить – додай пару та додай. А що йому! Він стоїть біля дірки у стіні та свіжим повітрям дихає!

Не виніс Пейкко жар у парилці і вибіг на вулицю, а під лазню засунув палаючу головешку. Спалахнула лазня і миттю згоріла, одна піч залишилася.

Матті тим часом через дірку на подвір’я виліз, від пожежі врятувався.

Наступного дня пішов Матті з сільськими дивитися на згарище, а там Пейкко.

— Чи добре ти попарився вчора ввечері? – сердиться Пейкко.

— Яке там! – посміхнувся Матті. – Погано ти протопив лазню, пару зовсім не було, змерз я.

Іншим разом зустрілися Матті та Пейкко взимку і знову зчіпилися.

— Надто люта нині зима, — пробурчав Пейкко.

— Хіба? – здивувався Матті.

— Звичайно! У такий мороз ніяка робота не йде.

— Ось і ще! Немає такого морозу, щоб я не витерпів. Б’ємося об заклад?

— Б’ємося! — зрадів Пейкко, а сам як напустить на Матті крижаний мороз та холодний вітер.

Стиснув Матті зуби і давай махати сокирою!

У Пейко зуб на зуб не попадає, не знає, як від холоду сховатися.

— Чи не надто міцний мороз сьогодні? – Запитує.

— Може, й міцний, та вітер добряче пригріває, — схитрував Матті.

Здивувався Пейкко: з чого б це Матті тепло?

Зупинив Пейкко вітер, зупинив мороз, все одно толку від них ніякого. Знову Матті переміг його.

Тоді Пейкко вмовив Матті в стрибках змагатися – хто глибше в землю ввійде. Погодився Матті: давай, каже, зі скелі стрибати. А сам уночі викопав біля підніжжя гори глибоку яму, наповнив її хмизом і хвоєю прикрив.

Встали вранці на краю скелі, зараз почнуть стрибати. Пейкко стрибнув — до колін у землю зайшов. Матті стрибнув — нема його, навіть голови не видно. Від подиву Пейкко відкрив рота, так, з відкритим ротом, і стояв, поки Матті з ями не виліз.

— Та ти, мабуть, чаклун, – зітхнув Пейкко, – бо як інакше зумів ти в землю так глибоко влізти?

— Не чаклун я, — відповів Матті, — а справжній чоловік розумніший і спритніший за тебе.