Дивовижна подорож М’якуша, Нетака та Непосидька

Розділ перший: Знайомство

Чи знаєш ти, для чого в школах на дверях кожного класу висять таблички: 1-й «А», 3-й «Б» або, скажімо, 10-й «В»?

Гадаю, це для того, щоб учні перших класів не ходили в десятий, а десятого – у перший. Утім, хто зі мною не згоден – хай підніме руку і скаже свою думку.

Отож в одній школі була кімната, на дверях якої не писалося ні «1-й клас», ні «3-й», ні «Учительська», а висіла табличка, на якій різнокольорові букви ніби самі говорили: «Майстерня УМІЛІ РУКИ».

Якраз тут ви могли б зустріти хлоп’ят і з першого, і з десятого класів, бо, якщо вірити чуткам, які на перервах ходили і бігали по школі, кімната ця вважалася найцікавішою. На столах і поличках стояли саморобні машини, грізно гарчали ганчіркові леви і самі просилися до рота глиняні фрукти. А на найвищій полиці, у трюмі вітрильного фрегата, мешкало троє хлопчиків. Вони були зовсім як живі, проте несправжні. Щоправда, самі вони вважали себе живими і справжніми, але про це ніхто не знав.

Всі трійко хлопчиків були іграшкові. Один був зроблений із тоненьких пружинок. Руки з пружинок, ноги з пружинок і навіть їжачок на голові – з пружинистих волосків. Звісно, цей хлопчик був непосидючий. Подумайте самі, адже він був суцільною пружинкою! Часом почне стрибати через скакалку, а зупинитися не може – пружинки не дають. Ну, а всидіти на місці він не міг і поготів.

Довелося його так і назвати: НЕПОСИДЬКОМ. І мав він власну пісеньку, яку співав навіть тоді, коли його не просили. Ось вона:

Сама, сама під ніжки
Біжить, біжить доріжка.
Біжу, лечу – усюди встигну я!
Я рад побуть на місці,
Та як я можу сісти,
Коли не можу всидіти ніяк?
І ніжки із пружинок,
І ручки із пружинок –
Виблискують на сонечку вони…
Сама, сама під ніжки
Біжить, біжить доріжка…
І спробуй Непосидька дожени!

Другий хлопчик був зовсім інакшим. Його зроблено із пластиліну. Кругленький, гладенький, дуже ніжний. Морозної днини кам’янів так, що рук не розчепиш. А в спеку ставав м’яким і липким – ніг від підлоги не одірвеш. Та і зв’язуватися з ним не квапся – зав’язнеш. І ледачий настільки, що слова не витягнеш.

Та вже коли що скаже, то обов’язково розумне, бо часу на роздуми мав більш ніж треба. Було, придумає щось цікавеньке, схоче про це сказати:

– Гей, хлопці, а що я зна…

– Що, що? – запитають його.

– Е-е-е… а-а-а потім скажу, – ще й позіхне. Суцільний м’якуш якийсь.

Так і прозвали його: М’ЯКУШЕМ.

І в нього була своя пісенька – пісенька-позіхалка. Але співав він її рідко, у перепочинках між сном, коли перевертався з боку на бік. Ось послухайте, яка вона:

Заболять боки – на спину
Повернусь я спроквола.
Адже спина з пластиліну,
Як подушечка, м’яка.
Я полежати охочий,
Після цього – подрімать.
Одного я вельми хочу:
Був би день коротший ночі,
Щоб я довше міг поспа-а-ать.

А третій хлопчик не був схожий ні на першого, ні на другого. І все тому, що зроблено його з дуже твердого сучкуватого дерева, яке не кожна пилка візьме. Весь якийсь необтесаний, незграбний, брови завжди насуплені, і все робив не так, все – навпаки. Скажуть: «Сядь!» – він підведеться. Скажуть: «Іди!» – він стоїть. Якщо добре – говорить «погано», якщо погано – говорить «добре», і завжди полюбляв примовляти «не так» та й «не так».

Тож і прозвали його: НЕТАКОМ. Краще не придумаєш, хоч скільки думай.

Звичайно, й у нього була своя пісенька – пісенька-нетакалка, і співав він її своїм дерев’яним, тріскотливим голоском завжди невлад, найчастіше, коли інші спали. Послухайте і її:

Ох, смішний народ оцей –
Навпаки в нього все:
За столом сидять, їдять
І чомусь щоночі сплять.
Й тротуаром, і травою
Ходять вгору головою.
Хто ж порядок наведе?
Шкереберть усе іде.
В цілім світі – знає всяк –
Правильно лиш ходить рак.
Так!

Хоча хлопчики не вміли ні читати, ні писати, але неуками їх назвати не можна: адже вони мали справу тільки з освіченими людьми – учнями третього класу!

Щоправда, лічити іграшкові хлопчики вміли лише до дванадцяти, бо більше дванадцятки в цій школі нікому не ставили. Зате вони чудово знали, як змайстрована рогатка, чому в щоденниках замість «двійок» бувають дірки і чому в математичні задачки, туди, де стоїть розв’язок, потрапляють розлаписті та хвостаті плями. Все це вони знали тому, що в хлоп’ят від них жодних секретів не було. Вже хто-хто, а іграшкові хлопчики уміли тримати язика за зубами.

Розділ другий: Пригоди починаються

Якось уранці, коли спекотне червневе сонце зазирнуло в кімнату і розбудило іграшкових хлопчиків, вони не впізнали школи. Сталося щось неймовірне: з коридорів не лунали крики, у класах не гриміли стільці й парти, жодні двері не прищикували дівчачих кісок і жоден портфель… А втім, це вже неважливо. Важливо те, що всю школу заповнила тиша, незвичайна і незрозуміла.

– Що, що? Що трапилося? – перелякано застрибав Непосидько. – Може, друзі, я оглух? Чи мені у вуха потрапила вата?.. Нетаку, ану заглянь! Та не в ніс, а у вухо, сюди…

– Там дірка, – пробурчав Нетак, колупнувши пальцем у вусі приятеля. – А має бути вата!

– Ти мене чуєш? – закричав Непосидько.

– Ні.

– Чому?

Не хочу.

– Ану скажи «А»!

– «Б», – сказав Нетак і висолопив язика.

– Але ж я все чую, – зрадів Непосидько і кинувся цілувати дерев’яного друга. – Це, певно, хлопці перестали в коридорах бешкетувати.

– Ні, не перестали! – розсердився Нетак, бо й сам був відчайдушним пустуном.

М’якуш теж хотів щось сказати, але передумав, а оскільки рот уже був розкритий – позіхнув. Не пропадати ж роботі!

Все стало ясно, щойно прочинилися двері й у кімнаті з’явилися щітка й ганчірка, а слідом за ними зайшла прибиральниця тітка Глаша. Вони завжди ходили разом, бо без тітки Глаші ні щітка, ні ганчірка нічого робити не хотіли.

Стара прибиральниця була жінкою суворою, дисципліну й порядок шанувала понад усе. Ніхто з учнів не пам’ятає, щоб тітка Глаша стрибала по партах або стріляла з рогатки, ніхто не бачив у неї на лобі або під носом чорнила. Сама ж вона сторожеві дядьку Єгору говорила: «Якби я була директором цієї школи, всі ці мурзилки-мазилки ходили б у мене як шовкові, як по зошиту в косу лінію!..» Та що вже й казати, тітка Глаша пречудово бачила навколо все, окрім павутини на стінах.

Отож поставила вона в куток свою стару, облисілу щітку, порозчиняла вікна, двері і вигукнула:

– Ну, слава Богу, виїхали!

– Хто виїхав? – запитали хлопчики.

Тітка Глаша подивилася на поличку, де жили малюки.

– А, це ви! – зітхнула вона. – Виїхали, виїхали діти до табору. А вас, бідолах, залишили. О-хо-хо! – і, узявши в руки Непосидька, щіткою прочистила його пружинки.

Нетака вона протирати не стала – узяла його в руки та й одразу поставила, бо в палець уп’ялася шпичка.

– Ну й шорсткий! – похитавши головою, сказала вона і заходилася вибивати пилюку з вітрил старого фрегата.

– А як же ми? Як же ми? – репетував Непосидько. – Це нечесно: виїхати до табору і не взяти нас! Вони не мали права! Адже ми незавершені!..

Тітка Глаша не бачила, завершені чоловічки чи незавершені. Але це була чистісінька правда.

Зважте самі. У Непосидька бракувало одного гвинтика, який мав скріпляти пружинки рук і ніг. Тому на його залізному животі, саме там, де в школярів бувають пряжки від поясів, виднілася дірка з різьбленням. Звичайно, без такого важливого гвинтика Непосидько за літо може геть розхитатися.

А дерев’яний Нетак?

Цей весь складався з самих сучків і задирочок – просто необтесаний хлопчисько. До нього ще треба як слід докласти руки і відшліфувати. Ну, а М’якуша і зовсім залишили недоліпленим. Бракувало одного вуха, права нога була коротша від лівої.

– Що ж тут вдієш! – примовляла стара прибиральниця, переставляючи хлопчиків з місця на місце, щоб ганчіркою краще витерти палубу фрегата. – Які майстри, така й робота!

М’якуша тітка Глаша розглядала довше за інших, бо на його животі були надряпані якісь слова. Прибиральниця крутила пластилінового товстуна перед очима, а потім прочитала вголос:

Більше на животі нічого не помістилося, тому «…ПАТИ» залізло на спину.

Тітка Глаша поставила М’якуша на місце й сама в себе запитала:

– Це хто ж такий Матусин-Татусів?.. Чи не той самий Петрусь, якого до табору не відпустили? Ну й дивне ж у нього прізвище: Матусин-Татусів! Отже, по татусеві він Матусин, а по матусі – Татусів! – пояснила сама собі тітка Глаша і, зітхнувши, додала: – Бідолашна дитина!

«Бідолашна дитина»? З цим Непосидько, М’якуш і Нетак не хотіли погоджуватися.

Який же він бідолашний, якщо його щодня до школи привозили на батьковій машині! Сніданки йому з собою давали такі великі, що вони займали весь портфель і зошити доводилося прив’язувати зверху. З’їдати такі сніданки було нелегко, але, на думку М’якуша, це не така вже й біда. Сам М’якуш завжди із заздрістю позирав на Петрусеві бутерброди й курячі ніжки, які стирчали з портфеля…

Так вони думали про Петруся, поки на підлогу, грюкнувши, не впала щітка тітки Глаші. І тут пригадалося, що самі вони покинуті, забуті в порожній, запилюженій і задушливій кімнаті. Покинуті незавершені чоловічки. Тож треба спершу подбати про себе.

– Що ж нам тепер робити? – запитав М’якуш.

– Втікати! – дзвякнув Непосидько.

– А ку-уди?

– У літній табір, до дітей!

– Куди? – перепитав Нетак і, зіп’явшись навшпиньки, визирнув на вулицю.

Непосидько і М’якуш зробили те саме. Тепер усі троє мовчали і думали: «Утікати? Самим?.. Але ж як?»

Адже все своє життя вони прожили в цій кімнаті і що робилося там – у дворі на вулиці, у великому галасливому місті, – вони не знали.

Тітка Глаша й далі прибирала: підмітала підлогу, витирала підвіконня і заразом ретельно перемивала кісточки шкільним пустунам. Вона любила побурчати, хоча все-таки була жінкою доброю. Іграшкові хлопчики знали це і гадали, що її добре серце зроблено не інакше як із пластиліну. Проте в її присутності втікати не наважувалися. Вони почекали, поки тітка Глаша доприбирала, узяла щітку й ганчірку, вийшла з кімнати, замкнула двері на ключ, двічі прокрутивши його в замку, і лише потім…

Розділ третій: У путь!

– У похід! Вперед! – нетерпляче вигукнув Непосидько і побіг. – За мною, друзі!

– А може, не ва-а-арто… – протягнув М’якуш. – Адже в дорозі поспа-а-ати не-е-е… – І він позіхнув так, що підборіддя приклеїлося до шиї.

– Тобі б тільки спати! – обурився Нетак і допоміг М’якушеві закрити рота.

Тут усі троє перегнулися через борт фрегата і подивилися вниз. Так, легко сказати «вперед», а як зійти з верхньої полиці? Як вийти з кімнати, двері якої двічі замкнуті на ключ? Цього ніхто з них не знав.

Але немає таких ситуацій, з яких не можна знайти виходу. Непосидько почухав волосинки-пружинки, дзвінко ляснув себе по лобі, хитро підморгнув і показав на старого павука, що винаймав куток з ними по сусідству. Жирний павук спав у гамаку з власної павутини і перетравлював сніданок.

– Є вихід! – вигукнув Непосидько. – Треба розбудити його! Нумо, друзі, гукнімо щосили! Раз, два, три!

І всі троє закричали і затупотіли по палубі свого фрегата.

Павук забурчав, заворушився і сказав своїм липким, тягучим голосом:

– Гей, там! Чого галасуєте? Ви мені всіх мух розполохаєте!

– Пробачте! – увічливо перепросив Непосидько. – Ми не знали, що ви відпочиваєте.

– «Не знали»! – сердито пробурчав павук і хотів перевернутися на другий бік.

Проте Непосидько знову ввічливо сказав:

– Дозвольте, шановний сусіде, поставити вам одне-єдине питання!

– Яке ще питання?

– Чи правду кажуть, що ваша павутина найміцніша у світі?

– Ще б пак! – пробасив павук. – Її навіть щітка тітки Глаші не бере!

– Піймався на гачок! – шепнув друзям Непосидько, а павукові крикнув: – Ой, щось не віриться!

– То як ти смієш говорити такі слова?

Голос і вигляд павука стали такими грізними, що іграшкові хлопчики не на жарт перелякалися.

– Н-не в-віриться, – тремтячи всіма пружинками, хоробро мовив Непосидько. – Н-не мали щастя переконатися в цьому.

– Хочете переконатися?

– М-ми б із задоволенням. Якщо вам неважко, то протягніть свою павутину від нашої полиці до вікна, а м-ми по ній пройдемо. Якщо не порветься – отже, найміцніша. І ми всім, всім на світі про це розкажемо!

Павук, задоволений словами Непосидька, почухав одразу трьома лапами потилицю і вправно вивалився з гамака… По старій павутині він піднявся на поличку і негайно ж почав тягнути нову павутину до розчиненого вікна. Діставшись до нього, він гукнув:

– Ну, давайте! – І, сівши на підвіконня, гордо схрестив на грудях сім лап (восьму він втратив у сутичці з горобцем, що якось залетів до їхньої кімнати). – І не таких велетнів витримувала моя павутина!

Хлопчикам тільки цього й треба було.

Озброївшись листками від саморобної троянди, яка валялася тут же на полиці, й балансуючи ними, як циркові канатохідці віялами, вони пішли по павутині.

Утім, не у всіх це виходило добре. Непосидько і Нетак могли хоч танцювати на цьому канаті – у них підошви були тверді, а ось важкуватому М’якушеві павутина врізалась у пластилінові капці й не пускала їх. Застряг М’якуш на середині шляху. Добре, хоч павутина могла розтягуватися. Непосидько і Нетак дісталися до вікна і стали тягнути її до себе й тягнули доти, доки М’якуш не опинився на підвіконні.

– Ну як? – запитав павук.

– Чудова павутина! – розвів руками Непосидько. – На «відмінно»!

– Ги! – задоволено гикнув павук. – Тепер платіть по мусі за переправу.

– Навіть по дві, – згодився Непосидько. – Тільки спочатку ми спустимося.

Не встиг павук запитати: «Куди?» – як трійця полетіла вниз, просто у двір, і гепнулася додолу. Добре, що впали на м’яку гору піску.

– Гей! – гукнув павук. – А хто платитиме?

– Гроші одержиш у четвер на великій перерві! – відповів Нетак.

– Ти ще й доплатиш! – додав Непосидько. – Адже ми всім розповімо, що міцнішої за твою павутину і дурнішого за тебе у всьому світі не знайдеш… Ура! Подорож продовжується! – І він потягнув друзів уперед.

Але рушити з місця їм не вдалося: М’якуш тримав їх, мов якір.

– Ти що? – запитав Нетак.

– Та нічого, але… – І М’якуш показав на свої ноги.

Права нога від падіння сплюснулася і стала ще коротшою, ніж була.

– Півтори ноги, – почухавши потилицю, підсумував Непосидько. – З такими різними ногами далеко не підеш.

– Далеко не піду! – схлипнув М’якуш.

– Без майстра не обійтися, – скрипнув Нетак.

– Не обійтися! – схлипнув М’якуш.

– Стривай! – підстрибнув Непосидько. – Адже твій майстер – Петрусь! Він же в місті, нікуди не поїхав!

– До Петру-у-уся! – радісно запищав М’якуш. Він хоча і був скалічений через Петрусеву недбалість, проте був відданий йому всім своїм пластиліновим серцем. – До Петруся!

І навіть Нетак, який з усіма завжди сперечався, крикнув:

– До Петруся!

І мандрівники побігли до воріт.

Розділ четвертий: Перешкоди на шляху

– Стривай! – вигукнув раптом Нетак. – Треба йти не так – треба крокувати строєм!

Ця пропозиція всім сподобалася. Непосидько скомандував:

– Шикуйсь! – і одразу додав: – Цур, я перший! Я – командир!

– Ні, не так, – сказав Нетак. – Я – перший!

Тільки М’якушеві було байдуже, де стояти. Проте як же все-таки вишикуватися? Непосидько знав, що Нетака не перетакати. Він почухав за вухом і сказав:

– Гаразд, ставай першим, а я піду останнім.

І вони вишикувалися. Першим став Нетак, у потилицю йому – М’якуш, а останнім – Непосидько.

– Ходімо! – пролунала команда. – Уперед!

Нетак, певна річ, пішов назад, Непосидько – вперед, і ні тпру ні ну, ні назад ні вперед!

– Ах! – вигукнув Непосидько.

– Ох! – зітхнув Нетак.

– Ех! – пропищав М’якуш.

Сталося те, що стається завжди, коли в строю стоять непосидьки, м’якуші й нетаки. Металевий і дерев’яний зіткнулися з пластиліновим другом і так прилипли до нього, що не могли зрушити з місця. Майже півгодини відклеювалися вони від М’якуша: одну руку відірвуть – друга пристане, одну ногу відклеять – друга зав’язне. І поки всі троє відклеювалися один від одного, М’якушеві так нам’яли боки, що він навіть на себе не став схожий – якась безформна картоплина.

– Іди, М’якушу, останнім, а я буду другим, – запропонував Непосидько, вправляючи на своє місце вивихнуту руку-пружинку.

– Ні, я буду другим! – уперся Нетак.

Непосидькові цього тільки й треба було. Він став першим і почав командувати:

– Лівою, правою! Раз, два! Раз, два!..

І мандрівники нарешті рушили. Щоправда, Нетак весь час порушував команду: він ходив не лівою-правою, а правою-лівою і при цьому примовляв: «Два, раз! Два, раз!»

Поки сонце припікало, М’якуш весь час відставав. Капці його раз у раз прилипали до землі, відривалися, і йому доводилося повертатися й підбирати їх. Добре, що сонце сховалося за хмаринку, повіяв прохолодний вітер, і М’якуш перестав танути й прилипати до всього, що здибувалося в дорозі.

Непосидько і Нетак теж почувалися інвалідами. У Непосидька послабилися гвинтики, тож йому доводилося повсякчас притримувати свої розхитані ноги, а Нетаку – остерігатися, щоб не зачепитися за когось своїми сучками й задирками.

Важко жити на землі незакінченим іграшкам! Їм якнайшвидше хотілося зустрітися зі своїми майстрами. Умілі руки зроблять все необхідне, відремонтують їх, і вони стануть витривалими, красивими, стрибучими і дуже сильними.

Від цих думок на серці в чоловічків стало радісно і весело. Маршуючи, вони пройшли шкільний двір і опинилися на широкій галасливій вулиці. Для них це був новий, не відомий ще світ.

Бруківкою котили різнокольорові автобуси, стрімголов мчали легкові автомобілі й моторолери, грізно мигали світлофори, а по тротуарах ходили натовпи людей і бігали чубаті шибеники з футбольними м’ячами під пахвами.

Непосидько, М’якуш і Нетак бадьоро крокували вперед, а йти допомагала весела пісенька, яка сама спала їм на думку:

Дорога довга бігає,
Не скінчиться ніяк.
Крокує пластиліновий,
Наш М’якуш пластиліновий,
А спереду Нетак.
Проте щось відбувається
Тут все-таки не так.
Оскільки, виявляється,
Не першим, виявляється,
А другим йде Нетак.
А перший, виявляється,
Вже випередив всіх,
Бо він пересувається,
Бо він пересувається
Найшвидше серед них.
Біжить він швидше від машин,
Пружинка – чемпіон,
Бо Непосидьком зветься він,
Бо Непосидьком зветься він,
Страшенний вітрогон.

Високі будинки дивилися на людей широкими очима вітрин, а коли сонце визирало з-за білих хмарин, вітрини виблискували так, ніби за кожною з них запалювалося своє власне сонце.

Адже кожна вітрина скидалася на комору чудес – дивися не надивишся: барабани, гармошки, годинник, вудки, дудки, рогалик з маком… усього не перелічити. Було тут від чого очам розбігтися. Навіть М’якуш забув про свою коротку ногу, через яку сильно шкутильгав. Не згадував він і про Петруся.

Непосидько не пропускав жодної вітрини, якщо бачив у ній велосипеди, самокати і роликові ковзани. М’якуш прилипав до скла, за яким стояли м’які крісла й дивани, а Нетак сопів і обурювався, чому не продають гаряче морозиво, солоні цукерки, м’які сухарі й санки на колесах.

Раз у раз доводилося їм зупинятися. А попереду, на розі великої площі, сяяла і вабила до себе вивіска крамниці дитячих іграшок. До неї і попрямували Непосидько, М’якуш і Нетак.

Але тут нам доведеться на якийсь час залишити наших мандрівників і ближче познайомитися з Петрусем, який по татусеві – Матусин, а по матусі – Татусів, із тим самим Петрусем, який невідомо чому не поїхав до літнього табору.

Розділ п’ятий: Петрусь і капризит

Виявляється, Петрусь захворів. Він уперто відмовлявся від сорок п’ятої ложки супу, від четвертої котлети, від третьої курячої ніжки. А від манної каші, яку йому тричі на день подавала сама мама, він навіть відбивався ногами.

Жоден лікар не міг визначити Петрусевої хвороби, а мама запевняла, що в нього нова, ще нікому не відома хвороба, причому в найтяжчій формі. Лише домробітниця Дуся давно визначила його хворобу. Вона сказала, що в Петруся звичайний капризит, та ще й із вибриками.

У Петруся був суворий постільний режим, який складався з чотирьох пухових подушок і двох ковдр із верблюжої шерсті. Лікували його тридцятьма видами здобних булочок і всілякими солодкими кашами. Через це щоки хворого розтікалися рожевим тістом по наволочці й сам він уже нагадував п’яту подушку.

Звичайно, простим способом так розгодувати людину неможливо. Тут застосовувалися особливі новітні засоби.

Річ у тому, що тато Петруся був відомим у місті винахідником. Тому вдома за розпорядженням мами він абсолютно безкоштовно конструював прекрасні автомати, які самі годували Петруся. Самогодувальні автомати!

Біля ліжка хворого якраз стояла одна така машина. Це була новітня батькова конструкція. На її білій кришці великими літерами було написано «ПУП». Розшифровувалося це слово так: «Півавтомат Уведення Поживи».

Машина вважалася півавтоматом, бо подавала їжу в нерозжованому вигляді. Безліч всіляких важелів, перемикачів і коліщаток свідчили про її складність. За вимірювальними приладами, які ворушили стрілками, завжди можна було дізнатися кількість каші, її температуру, солодкість. Була і така стрілка, яка заздалегідь показувала, що дадуть на третє. Крім того, під час годування машина на каструлях і пляшках бряжчала веселеньку мелодію.

Але найголовнішими в цьому механізмі були три довгі нікельовані важелі, схожі на руки.

На кінці одного важеля була закріплена столова ложка, на кінці другого – виделка, на кінці третього – літрова чашка. Автоматові надавали руху пилосос і пральна машина. Петрусеві не потрібно було навіть підводити голови і розкривати рота – все робилося автоматично. Бідолашний хлопчик!

Вам, напевно, хотілося б знати, чому так сумно склалася Петрусева доля? Чому і коли він заслаб на цю жахливу хворобу?

Розповімо по порядку. Візьмемо просту абетку і по пунктах А, Б, В… викладемо біографію Петруся.

а) Перші кроки

Чесно кажучи, до трьох років Петрусь не міг ходити. Йому не дозволяли. Ніжки можуть погнутися, і дитина на все життя залишиться кривоногою. Проте вже з чотирьох років він був відмінним наїзником. Щодня перед сніданком, обідом і вечерею він робив прогулянку верхи. Тільки-но на стіл ставили паруючу тарілку каші, тато або дідусь надягали червону вуздечку з дзвониками і ставали навкарачки. Петрусь сміливо сідав верхи.

– Но-о! – кричав він і молотив п’ятами свого скакуна. – Но-о, любі!

Мама теж підбадьорювала коней:

– Ще одне коло! Ще! Дивіться, дитина аж цвіте від щастя!..

Петрусеве «дай!» і «хочу!» стали в сім’ї законом. Він їздив верхи на кому хотів і коли хотів.

б) Годування

– Головне в житті – харчування, – говорила мама. – Від риби – розум, від каші – сила, від масла – спритність! Їжа – найкращий засіб від хвороб!

Мама навіть завела спеціальну бібліотеку з питань годування дитини. На полицях стояли товсті книги зі смачними назвами:

СТО КАШ ДЛЯ ПЕТРУСІВ І МАШ.
КОМПОТИ ДЛЯ СУБОТИ.
СІМ БІД – ОДИН ОБІД і
ДОРОГА ЛОЖКА ДО ОБІДУ.

У квартирі жили кицька на прізвисько Сосиска і пес породи ердель на ім’я Сардель. Імена ці вони дістали тому, що кицьчин хвіст нагадував Петрусеві сосиску, а куций і товстий хвіст собаки – сардельку.

в) Петрусева абетка

Настав час навчати Петруся абетки. До цього урочистого дня мама готувалася дуже ретельно. Розрізна абетка й абетка в кубиках були заховані в шафу. Які можуть бути ігри під час їди?

Три ночі просиділа сім’я за складанням спеціальної «поживної» абетки.

У неділю за сніданком розпочали перший урок.

Петрусеві показували букву «А» і хором говорили: «А-а-ам!» Петрусь розтуляв рота, щоб теж сказати «А-а-ам!», а йому в рота засовували ложку з кашею. Підносили до рота в ложці борщ і хором кричали: «Бе-е-е!» Давали на закуску грушу і ґелґотали, немов гуси: «Ге-ге-ге!»

Тому, коли Петрусь уперше поїхав до школи і вчителька в класі запитала: «Діти, хто з вас уже вивчив абетку?» – Петрусь Матусин-Татусів підвівся і проспівав:

Апетитний борщ, вівсянка,
Груші, аґрус, джему банка,
Ех, є журавлини жменька,
Запіканка чималенька,
І ікру я їм, і йогурт,
Калача люблю м’якого,
Нектарини й огірки,
Помідори, рис, сирки…
і так до останньої літери «Я».

г) Вусаті слова

Петрусеве здоров’я оберігалося всіма засобами медицини. Щоранку йому ставили одразу два градусники (під праву й ліву руки) й оглядали язик через збільшувальне скло.

Коли ж напади капризиту були дуже сильними, Петрусь вимагав негайно привезти йому додому живого слона.

Мама одразу ж посилала тата до зоопарку по слона, але тато завжди повертався з порожніми руками.

Лікарі й професори стали в будинку Матусиних-Татусевих завсідниками. Вони змушували Петруся висовувати язика, говорити «е-е-е», дихати – не дихати, а потім розводили руками, терли лоби й вимовляли незрозумілі слова, які закінчувалися на «ині» й «ус».

Лікарі приходили так часто, що, тільки-но в коридорі лунав дзвінок, у Петруся язик сам висовувався назовні й з рота виривалося гучне «е-е-е».

Певна річ, мама, щоб не осоромитися перед лікарями, сама почала вивчати мову, якою виписують ліки. Для цього вона зібрала всі рецепти, склеїла їх у книжечку, і вийшов підручник.

Потім, заплющивши очі, вона ходила кімнатою й бурмотіла різні слова. Невдовзі вона вже вільно говорила чистою лікарською мовою.

Коли лікар прописував Петрусеві краплі для апетиту, мама жваво додавала:

– І маннус кашус по три разині щоднині!

Коли для заспокоєння Петрусевих нервів лікар виписував нові ліки, мама теж додавала:

– І спатус у ліжкус на подушині!

Коли ж лікар запевняв, що Петрусь виглядає дуже добре, мама, зітхаючи, говорила:

– Синус Петрус не їстус пирогині-із-сирині і курячус супус!..

Завдяки лікарській мові мама легко зв’язалася з усіма поліклініками і дзвонила туди доти, доки додому одного разу не завітала спеціальна лікувальна комісія для з’ясування маминого здоров’я.

Петруся комісія вислухувати не схотіла і, знизавши плечима, виїхала. Мама цілком перейшла на лікарську мову. Раз у раз лунали її команди «Полийтус кактус!», «Зваритині компотині!» або щось іще на кшталт цього.

Петрусеві дуже подобалася матусина лікарська мова, особливо слова, які закінчувалися на «ус». Він називав їх вусатими словами.

Але, попри всі заходи, Петрусеві легше не ставало. Через його капризит страждала вся квартира, вся сім’я і навіть кицька Сосиска та ердель Сардель.

Д) Декілька слів про дідуся

З того дня, як Петрусів дідусь залишив роботу і вийшов на пенсію, мама повністю перевела його на Петрусів режим. Манну кашу вони їли разом: ложку – дідусь, ложку – Петрусь (інакше Петрусь і за стіл не сідав). Спати їх укладали в той самий час, гралися вони разом і, покарані, поряд стояли в кутку.

А відтоді, як Петрусь пішов до школи, на плечі дідуся поклали всі позашкільні обов’язки онука, починаючи від розчісування ерделя Сарделя і закінчуючи збиранням металобрухту. У збиранні брухту дідусь пас задніх. Петрусь до того ж узяв підвищене зобов’язання – зібрати дві тонни. Тонну заліза дідусь уже майже зібрав, тож на його совісті лежала ще одна тонна з невеликим гаком.

Найбільше від усіх жаліла Петруся домробітниця Дуся. Вона не раз говорила, що в дитини пироги вже пішли в ноги, а каша лізе з вух, на що мама відповідала: «Повні діти спокійніші за худих – їм важко ходити на голові, тому в будинку більше порядку».

Тоді Дуся, яка чудово куховарила, махала рукою й говорила:

– Каші з вами не звариш!

Так, мама в будинку була повновладною господинею. Недарма ж вона мала прізвище – Татусева, а тато був – Матусин…

Тепер, коли за допомогою абетки ми розібралися з Петрусевою біографією, продовжимо розповідь.

Розділ шостий: У «Дитячий світ» за заспокійливим засобом

Петруся вже тиждень не випускали на вулицю і намагалися тримати в ліжку. До того ж застудився й пес Сардель. Він раз по раз чхав і хрипко кашляв під Петрусевим ліжком, а мама кричала, що дитині стало гірше, що в хлопчика з’явився собачий кашель.

Петрусь ніяк не міг довести, що ніякої застуди в нього немає.

Щойно мама заходила до кімнати, підлабузник Сардель переставав чхати і починав весело повискувати й гавкати.

І ось сьогодні Сардель нарешті видужав.

Ніхто в будинку не чхав, і Петруся вирішили вивести на прогулянку. Цього вимагали лікарі, а сам Петрусь погрожував вистрибнути у вікно, якщо його посміють не випустити надвір.

Тієї неділі тато був удома. Він попросив одягнути Петруся тепліше й оголосив усім так:

– Підемо з хлопчиком у «Дитячий світ» і купимо йому щось заспокійливе.

До прогулянки все було готове. Тато і мама поснідали, дідусь тримав напоготові Петрусів лижний костюм і вовняний шарф, а бабуся зробила ґоґель-моґель з трьох яєць. Лише Петрусь не був готовий. Він досі солодко спав, похропуючи і часом викрикуючи якісь слова.

Стрілки годинника показували дванадцяту, сонце підбилося високо, і по сплячому Петрусеві весело стрибали десятки сонячних зайчиків. Але його це аніскільки не турбувало; зараз він не прокинувся б, навіть якби по ньому стрибали сонячні слони. Річ у тім, що він уві сні догравав другу половину футбольної гри. Подушка ворушилася, ковдра сповзала набік.

– Аут!.. Гол!.. Штрафний!.. – раз у раз вигукував він.

Петрусь, завзятий любитель футболу, змушений ганяти у футбола уві сні, бо вдень йому ніхто цього робити не дозволяв.

– Хай дитина ще трішки пограє, – пошепки говорила мама. – Награється – і вдень не проситиме м’яча. Він такий слабий, що різких рухів йому робити не можна…

Хто знає, скільки ще голів забив би Петрусь уві сні, якби не бабуся. Сардель доти вертівся в неї під ногами, доки вона не впустила на підлогу чашку з ґоґелем-моґелем.

Дзе-ень!.. – прокотилося по кімнаті, і Петрусь схопився на ноги.

– Забили, забили! – кричав він.

А мама кинулася заспокоювати свого Петруся.

– Не забили, а розбили! Це бабуся впустила чашку, – говорила вона, показуючи на жовту кашу ґоґеля-моґеля і скалки на підлозі. – А ти виграв, ти в нас чемпіон! Ти справжній майстер спорту!..

Ситий Сардель гидливо фиркнув і, важко зітхаючи, взявся за свою роботу – почав вилизувати ґоґель-моґелівську кашу. А Петрусь ревів і тупотів ногами по подушках:

– Через бабусю все пропало! Я вже вигравав!.. Дайте бабусі штрафний… поставте її в куток!..

– Петрусю, Петрусю, заспокойся, – благав тато, опускаючись навколішки перед ліжком. – Зараз тебе одягнуть, і ми підемо в «Дитячий світ», купимо тобі все, що ти захочеш!

– Ура-а-а! – закричав Петрусь, розмазуючи по обличчю сльози. – Ми йдемо в «Дитячий світ»! – і почав так скакати по ліжку, що матрац провалився і прищемив хвоста бідолашному Сарделю.

Негайно ж упритул до ліжка підсунули апарат «ПУП» і підключили до пилососа. Закрутилися шестерні, засовалися важелі, а каструлі й тарілки відважно видзвонювали веселеньку пісеньку.

За допомогою самогодувального півавтомата Петрусь з’їв каструлю манної каші. Тридцять ложок за здоров’я матусі, двадцять – за здоров’я татуся, десять – за здоров’я бабусі й одну – за здоров’я директора магазину дитячих іграшок.

Не жаліючи живота свого, Петрусь їв усе, бо інакше могли відмінити прогулянку і купування нових іграшок.

Рівно о першій дня Петрусь у супроводі рідних вийшов з дому і попрямував до майдану, на розі якого розташовувався «Дитячий світ».

А на іншій вулиці, не сподіваючись на зустріч із Петрусем, до крамниці поспішали Непосидько, М’якуш і Нетак. Вони співали:

Ми по вулиці йдемо
І пригоду складемо!..

Ці два рядки склав сам М’якуш. Але далі нічого придумати не міг, оскільки увагу щоразу відвертали нові картини. На вулицях було велелюдно, на майдані грав духовий оркестр. Сонце сліпуче сяяло, і на душі було радісно й легко. До того легко, що вони навіть забули про Петруся, якого мали розшукати.

Розділ сьомий: Зустріч з Петрусем

Знаючи Петрусеві звички, батьки вели його як під конвоєм. Це був старий, перевірений спосіб. Ліворуч ішла мама, праворуч – тато, а шляхи відступу відрізав дідусь. Петрусь міг крокувати лише вперед. І ось на майдані, де стояв магазин дитячих іграшок, Непосидько, М’якуш і Нетак побачили Петруся.

Щойно вони хотіли гукнути свого друга і кинутися до нього, як з-за рогу, дзеленькаючи сиренами, вискочило п’ятеро самокатників. Вони стрімко промчали перед самісіньким носом наших друзів і затулили собою все.

Коли ж самокатники зникли за рогом, Петрусь із батьками був уже в крамниці.

Хлопчики кинулися в крамницю і, ризикуючи бути розчавленими, почали шастати поміж ногами покупців. Але Петрусь і його батьки змішалися з натовпом і знайти їх виявилося неможливо.

Знизу важко було роздивитися обличчя покупців, а впізнати по черевиках, кому вони належать, – ще важче. Як розберешся, де чиї ноги?! Одначе ті, хто сам на зріст як черевик, давно навчилися розрізняти людей за взуттям. Виявляється, це дуже просто. Ось черевики на товстій білій, як цукор, підошві – це черевики модника. Запилюжені, з тонкою підошвою – черевики листоноші. Важкі черевики – взуття солдата.

Черевики можуть бути не новими, але начищеними до блиску. Отже, їхній господар – людина бережлива й акуратна. А в нечепури навіть нове взуття і те потерте, запорошене і скособочене. По черевиках одразу видно, яка людина. Через це мудрий М’якуш часто любив повторювати: «Людина починається з черевиків!»

Непосидькові найбільше подобалися босоніжки, сандалії й капці. У них легко бігати, ноги не втомлюються.

Нетаку, навпаки, подобалися важкі чоботи із залізними підківками.

А М’якушеві були до душі черевики на гумовій підошві – м’які, тихі, пружні.

Але найкрасномовніші черевики – це черевики дітей. На дитячий черевик тільки поглянь – і одразу зрозуміло, з ким маєш справу: у футболіста носки розбиті вщент, у любителя кататися по підлозі на підошвах діри, а в тих, хто любить міряти калюжі, черевики набряклі, наче вареники.

Понад усе потрібно було стерегтися солдатських підкованих черевиків і жіночих туфель з високими гострими підборами: перші розчавлять, другі простромлять, і ойкнути не встигнеш.

Про це і думали мандрівники, вправно вивертаючись, щоб не потрапити під чийсь підбор. А покупці, що набилися в крамницю, неначе навмисно намагалися розтоптати хлопчиків. М’якуш тричі примудрявся прилипнути до чиїхось чобіт. Спасибі, товариші відривали. Непосидькові на ліву ногу наступила жіноча шпилька. Вивільняючи її, він так розтягнув пружинку, що ліва нога стала довша за праву. Довелося пострибати на одній нозі, щоб пружинка стиснулася і стала такою самою, як і права.

– Так ми тут загинемо! – сказав Непосидько, охаючи і припадаючи на ліву ногу. – Треба піднятися на прилавок – звідти ми швидше побачимо Петруся.

– Еге ж, – зітхнув М’якуш, відклеюючись від чергового чобота і хапаючись за серце.

А Нетак, чіпляючи всіх своїми задирками, почав уперто продиратися вперед, аж поки не вдарився лобом об фанерну стійку.

Бум-м!.. – загула фанера.

Нетак схопився за лоба і швидко-швидко промовив:

– Тра-та-та, за себе! – Це щоб не подумали, що йому боляче.

Непосидько і М’якуш були вже тут. Поряд з зими біля стійки стояв ціпок дідуся покупця і верхівкою упирався просто в кришку прилавка. Розмірковувати не було коли.

– Угору! – скомандував Непосидько і, хапаючись пружинками за сучки, поліз по ціпку. М’якуш умить прилип до його ноги, а Нетак почав підштовхувати товстуна ззаду. Невдовзі вони всі опинилися на прилавку.

Спершу всі троє розгубилися від несподіванки. Сотні іграшок дивилися на них і по-своєму раділи від такої приємної зустрічі.

Ляльки-матрьошки махали руками, запрошуючи хлопчиків до себе. Велика лялька-красуня, що вміла говорити, соромливо опускала очі й казала: «Ма-ма!» Сірий слон, схожий на чайник, хитав головою і на знак вітання піднімав хобота. Іграшкова балалайка сама заграла «У саду та в городі…». А Буратіно так затанцював, що мало не впав із полиці на лису голову старшого продавця.

Звісно, бачити і чути це могли лише саморобні іграшкові хлопчики, тому що вони були близькими родичами справжніх фабричних іграшок.

Покупці загули й кинулися до прилавка. Якби не спритність і здогадливість малюків, десятки рук розірвали б їх на частини. Непосидько розгойдався на своїх ніжках-пружинках і, як білка, перескочив на полицю. Нетак переліз по електричному шнуру від настільної лампи, а М’якушеві просто поталанило. Поки він роздумував, як йому перебратися на полицю, будівельний кран, зібраний з деталей конструктора, ожив, витягнув свою стрілу, підхопив М’якуша гачком за ліве вухо і поставив поряд із собою.

Покупці, дорослі й діти, всі, як один, закричали:

– Продайте нам механічних хлопчиків!

– Запакуйте мені того товстенького!

– А мені оцього, з пружинок!

– Ми перші в черзі!

Але продавці нічого не помічали і розгублено роззиралися навсібіч. Цієї миті Непосидько, М’якуш і Нетак, опинившись на верхній полиці, побачили в натовпі Петруся з батьками. Всі Матусині-Татусеві стояли в черзі й теж щось кричали.

– Петрусю, Петрусю, ми тут! – закричали малюки.

Та чи міг Петрусь у цьому гаморі почути голоси іграшкових хлопчиків?

– Все пропало! – зітхнув М’якуш. – Зараз нас поштучно продадуть, і ми не дістанемося до Петруся!.. Що робити, що робити?!

– Не втрачати надії – ось що, – виголосив Непосидько. – Головне в нашому становищі – не хнюпити носа.

Тепер уже і продавці з подивом помітили саморобних хлопчиків.

– Що це за товар? – здивувався старший продавець. – Якої фабрики?.. Заспокойтеся, добродії, треба з’ясувати, звідки з’явилися ці іграшки.

А його помічник заявив:

– Ми не можемо їх продавати – на них немає ціни. Потрібно терміново покликати завідувача! – і побіг до нього в кабінет.

– Ма-ма! – суворо і переконливо сказала хлопчикам лялька, що вміла говорити. – Припиніть вертітися! Ви привертаєте до себе увагу!

Але Непосидько, М’якуш і Нетак не могли заспокоїтися доти, доки Буратіно не здогадався і не крикнув:

– Замри!

Цю гру хлопчики чудово знали і негайно підкорилися. Непосидько завмер з піднятою вгору ногою і розведеними руками, М’якуш як позіхав, так і залишився з розкритим ротом, а Нетак закляк спиною до покупців.

Усі іграшки розсміялися. Лише дорогий плюшевий осел презирливо скривився.

Річ у тім, що він вважав себе родичем лева, оскільки був гривастий і мав китичку на кінчику хвоста.

Він корчив міни, крутив хвостом і вибрикував копитами доти, доки в нього не тріснуло черево і звідти не посипалася дерев’яна тирса… Цей осел стояв не просто на полиці, як усі іграшки, а на спеціальній підставці у відділі ватяних зайців, і дуже пишався. Ще б пак! Він коштував утричі дорожче, ніж ватяні зайці.

Іграшки осла не любили за те, що він був страшенним задавакою.

– Подумаєш, родич лева! – говорили вони. – Найсправжнісінький осел, та й годі.

Це була щира правда. І кожному було ясно, що, попри важливе становище, яке осел посідав у відділі, він усе ж таки залишався ослом…

Тут з’явився завідувач магазину. Він поглянув на іграшкових хлопчиків і сказав покупцям:

– У чому річ? Заспокойтеся, громадяни! Сталася помилка – на полицю потрапив брак, – і змахнув усіх трьох униз, просто на купу поламаних іграшок.

Опинившись під стійкою, у купі різних речей, хлопчики злякано принишкли. М’якуш так засмутився, що одразу ж заснув.

Знову підійматися вгору було ризиковано. Завідувач залишався за прилавком.

У цей час до прилавка пробрався нарешті Петрусь із батьками. Завідувач упізнав Петрусевого тата, з яким був давно знайомий.

– А-а-а, доброго дня, пане Матусин! – увічливо мовив він. – Чи не купите своєму синочку ослика?.. Дуже схожий на вас, чудовий хлопчик! – Завідувач погладив Петруся по голівці й продовжував: – Погляньте, який товар… останній осел залишився – копія справжнього. Він навіть стоїть майже як живий.

– Та що ви, що ви! – пробурмотів тато. – Ціна, бачте, брикається…

– Купити! – наказав Петрусь.

– Розумник хлопчик, добре розбирається в товарах! – сказав завідувач. – Звичайно, купити! Запевняю вас, він зовсім не брикається, він дуже плюшевий і діє на всіх заспокійливо.

– Заспокійливо? – перепитала мама. – Негайно запакуйте! Це саме те, що потрібно нашій дитині.

Тато витер носовичком спітнілу шию і слухняно пішов платити за осла.

Завідувач вручив Петрусеві запакованого осла і сказав:

– Будь розумником!

Непосидько, М’якуш і Нетак чули, як виходили з крамниці Матусині-Татусеві, але нічого не могли вдіяти – завідувач так і стояв біля прилавка.

Розділ восьмий: Знайомство з постовим

У крамниці стало тихо і безлюдно. Настала обідня перерва. Непосидько перший вибрався зі звалища іграшок.

– М’якушу, прокинься! Нетаку, вставай! Годі тут тинятися, треба наздоганяти Петруся!

М’якуш спав під якимсь ватяним ведмедем і довго не міг очунятися.

– Так, треба йти, – зітхнув він.

– Овва! – сказав Нетак. – А коні нащо?

І справді, у купі бракованих іграшок валялося троє коней.

Коні були як коні, справжні, з картону, порожні всередині. Щоправда, їхати на них не поїдеш, бо в одного не було ноги, у другого – хвоста, а в третього – голови. Але це аж ніяк не збентежило наших героїв.

Хто з хлопчиків не мріє скакати верхи на баскому коні! І троє друзів заходилися терміново лагодити ще не об’їжджених, але вже пошкоджених скакунів.

Непосидько прив’язав безногому коневі зубну щітку, яка тут-таки й лежала, і кінь загарцював на всіх чотирьох ногах – щоправда, накульгуючи.

– Кінь без хвоста – не кінь! – сказав М’якуш і вставив своєму коневі помазок для гоління, що якимось незрозумілим чином виявився серед дитячих іграшок. Тепер про цього коня можна було сміливо сказати: хвіст трубою! Ну, а Нетакові зовсім не був потрібен кінь з головою.

– Добре й так! – сказав Нетак. – Треба завжди сідати лицем до хвоста.

– На коней! – гукнув Непосидько.

І друзі, хто як міг, скочили на коней і пришпорили їх.

Коні галопом помчали до виходу з крамниці, а на вулиці взяли алюр. Товсті автобуси шанобливо тулилися до тротуарів, щоб дати дорогу кавалеристам, міліція негайно давала зелене світло, а пішоходи здивовано дивилися услід незвичайним вершникам.

– Уперед, уперед! – кричали наїзники і ще дужче пришпорювали коней.

Кілька разів завертали вони в провулки і вулиці, обганяючи відважних самокатників і навіть велосипедистів. Коли ж перед ними знову з’явився магазин іграшок і всі троє коней на всьому скаку увірвалися в його двері, М’якуш гепнувся на підлогу і, потираючи пом’ятий бік, сказав:

– Так і мало статися.

– У чому річ? – запитав Непосидько і зіскочив з коня. – Чому ми знову в крамниці?

Тільки тепер вони зрозуміли, що весь їх шлях лежав навколо будинку, в якому розміщувався магазин дитячих іграшок.

– Кінь завжди до свого стійла поспішає! – мудро зауважив М’якуш.

– А ось і не тому! – сказав Нетак. – Просто ми забули сказати коням адресу Петруся.

– Так, адреса Петруся! – ляснув себе по лобі Непосидько. – Ми ж самі її не знаємо.

– Я все це передбачав, – сказав М’якуш і позіхнув. – Даремно мене розбудили – міг би ще поспати…

– Нічого! – вигукнув Непосидько. – А нащо міліція? Там повинні знати, де живе Петрусь. – І він показав друзям на перехрестя, де орудував жезлом постовий.

– Вперед! – вигукнув Непосидько, і його пружинки задзвеніли по асфальту.

Слідом за ним побігли Нетак і М’якуш.

– Товаришу міліціонер! – хором звернулися до нього хлопчики.

– Дядечку! – промовив М’якуш.

– Здрастуйте! – Міліціонер підніс руку до козирка, продовжуючи очима стежити за транспортом. – Слухаю вас.

Хлопчикам так сподобалося вітання міліціонера, що вони повторили його самі. При цьому вони, як у дзеркало, зазирнули в блискучі носки міліцейських черевиків.

– Вправно! – сказав Непосидько, милуючись своїм віддзеркаленням.

А М’якуш, віддаючи честь, так клацнув підборами, що його пластилінові черевики склеїлися і він бебехнувся на землю. Але навіть лежачи він продовжував вітати постового.

Нетак же віддавав честь обома руками.

– Не могли б ви нам сказати, де живе Петрусь із третього «Б»? – запитав Непосидько, витягуючись усіма пружинками, щоб здаватися вищим.

– Петрусь? – здивувався міліціонер і підкинув жезл. – Виходить, ви знаєте мене? Адже і я в третьому класі колись учився.

– То це ви? – не повірили хлопчики. – У вас тепер нова посада?

– Еге! Та ви мене з кимось плутаєте! Яке прізвище у вашого Петруся?

– Прізвище? – перепитав Непосидько. – У нього їх навіть два, тільки я забув які… Ти не пам’ятаєш, Нетаку?

– Дідусів-Бабусин! – вигукнув Нетак.

– Не зовсім точно, – зауважив М’якуш. Він усе ще не міг відклеїти свої черевики і, сидячи, совався на бруківці. – Радше Дядьків-Тітчин…

– А може, Матусин-Татусів? – усміхаючись, запитав постовий.

– Правильно! – зрадів Непосидько. – Так і є! Матусин-Татусів! То ви з ним знайомі, знаєте його? Ви все-все на світі знаєте?

– Справляємось потроху, посада така! – не без гордості заявив постовий. – У моєму районі ще багато татових та мамчиних синочків, і всі на обліку.

– А де зараз Петрусь? – запитав Непосидько.

– Зачекайте, – увічливо мовив міліціонер і дістав із сумки товстелезний міліцейський довідник.

У довідника була синя, як міліцейська форма, палітурка, а посередині палітурки проходила широка червона смуга. Оце вже була чарівна всевидюща книга! Життя району було в ній видно як на долоні. Розкрий потрібну сторінку, знайди потрібний рядок – і будь-яка таємниця відкриється перед тобою.

Довідник починався великою картою. Якщо її розгорнути, можна побачити одразу всі кінотеатри і крамниці, всі вулиці і завулки, всі двори і підворітні. Майже половина книги була присвячена школярам. Цей розділ починався довгим списком відмінників навчання. Їх міліція була зобов’язана усюди вітати. Потім на зелених сторінках ішов список юних моделістів, спортсменів і музикантів. Їм теж міліція була зобов’язана допомагати і виявляти знаки уваги. За ними на сторінці, перекресленій червоною смугою, ішли імена та прізвища дворових і вуличних футболістів. Навпроти кожного прізвища значилася кількість розбитих шибок. Потім – список злісних порушників вуличного руху і власників самокатів. І хоча цей вид транспорту не мав номерів, у книзі всі самокати і навіть обручі були строго пронумеровані.

Книга знала, хто підказує на уроках і де ховаються щоденники з поганими оцінками. На найганебнішому місці стояв список мамчиних і татусевих синочків та дочок.

Книга закінчувалася таблицею множення, таблицею мір і ваг та простими лічилками, на кшталт «Еники-беники їли вареники…». Коротше, від цієї книги не сховалися жодні секрети, книга знала абсолютно все, а отже, все було відомо міліції.

Оце так довідник!

Непосидькові так сподобалася книга, що він не втримався, підстрибнув і по ремінцю від пістолета піднявся вгору, щоб поглянути на її сторінки.

Постовий розгорнув потрібну сторінку, не забуваючи при цьому керувати вуличним рухом, і сказав:

– Петруся Матусиного-Татусевого вам краще шукати в кондитерській крамниці нашого району. – І він жезлом показав на протилежний бік вулиці. Там виднілася велика прикрашена вітрина. Закривши книгу, він сказав: – Обережніше на переходах!

Цієї поради ніхто з хлопчиків уже не чув. Піднявши із землі М’якуша, вони мчали вперед.

– Будь ласка! – крикнув їм навздогін міліціонер.

Але наші герої були такі вдячні постовому, що навіть забули сказати «спасибі».

Розділ дев’ятий: Неприємності з М’якушем

М’якуш, як завжди, біг останнім і встигав на бігу позіхати. Ну, а що трапляється з роззявами на вулиці – всім відомо. Не встиг М’якуш закрити рота, як на нього налетів якийсь хвацький водій на новенькій педальній автівці.

Порушуючи всякі правила поведінки на вулиці, він їхав не по тротуару, а просто по бруківці. Щастя М’якуша, що юний шофер вчасно загальмував. Проте удар був такий потужний, що бідолашний М’якуш перекинувся, пролетів у повітрі до тротуару й ударився спиною об ліхтарний стовп.

Кляк! – оглушив М’якуша удар.

У-У-У! – загув стовп, і бідолаха, перетворившись на коржик, прилип до стовпа.

Він не бачив, як зникли його товариші, і встиг подумати лише про те, що все пропало, що ніхто його тепер не знайде і не врятує. Його пластилінове серце защеміло від жалю до самого себе, і до горла підступив клубок. Сльози заструменіли з його очей і пропекли на щоках дві стежини. Добра душа, він і не подумав про винуватця свого лиха, а тим часом ніщо не заховалося від усевидющого ока міліціонера.

Дядечко Петро-постовий, щойно почув скрип гальм, залишив пост і негайно підійшов до місця події.

– Ваші права водія! – нахилившись, суворо вимагав він у п’ятирічного відчайдуха.

Але той у відповідь заревів, як дві автомобільні сирени.

Міліціонер розкрив свого довідника, провів пальцем по сторінці й прочитав уголос:

– «Педальна дитяча автівка під номером 63, приватна машина Вови Колескіна. Мешкає на вул. Пушкінській, 4/7, кв. 8. Власник відвідує районний дитсадок № 107, середню групу». – Прочитав і знову повторив: – Ваші права! Яке ви мали право їхати по бруківці?

Проте в малого шофера в кишенях не виявилося не тільки прав водія, а й навіть носовичка, щоб утерти сльози та ніс.

– Їдьте додому і замкніть машину в гаражі – під ліжком. На вас накладається штраф: ви позбавляєтеся права кататися цілий тиждень… Виконуйте! – наказав дядечко Петро-постовий і повернувся на своє місце.

А М’якуш висів на стовпі. Втративши надію на порятунок, він тихо стогнав і прислухався до гудіння чавунного стовпа. Раптом йому здалося, що всередині стовпа щось заговорило. Він приклав до нього вухо і почав прислухатися.

Стовп неначе ожив. Він напружено працював, пропускаючи крізь себе тисячі всіляких звуків. У ньому, неначе заводні, шуміли трамваї і тролейбуси, раз у раз лунали телефонні дзвінки і перегукувалися чиїсь голоси. Розмовляли тата з мамами, начальники з підлеглими, дорослі з дітьми. Стовп говорив то басом, то пищав голосом якоїсь Наталки:

– Сьогодні в кіно не піду. Я дуже зайнята – у нас кішка народила одразу шестеро кошенят, і всі руді! – говорила вона.

– Ходімо на футбол! – запрошував якийсь Вова якогось Толю.

– Не можу, у мене повторний іспит, – чулося в стовпі. Це відповідав Толя з іншого кінця міста. – Мама не пускає, каже, коли в мене буде повторний іспит з футболу, тоді піду. А в мене, розумієш, з математики…

Раз у раз шелестіли телеграми: ш-ш-ш-шу, ш-ш-шу… Вони без кінця цілувалися, вітали, вимагали то груш, то фанери… І раптом у плутанині голосів М’якуш ясно розчув голос Непосидька.

– Нетаку, Нетаку! – кричав той у телефонну трубку. – Я все обшукав – М’якуша немає.

– І я не знайшов, – бурчав Нетак.

– Зустрінемося біля крамниці й чекатимемо! – сказав Непосидько. – Він туди обов’язково прийде!

Розмова урвалася, і на мить у душі М’якуша зажевріла іскорка надії: «Вони мене шукають, вони мене чекають… вірні мої друзі». Але іскорка одразу згасла, коли він знову відчув на спині холод чавунного стовпа. «Ні, сам я не відірвусь, не дотягнусь до землі…»

Здавалося, врятувати його могло тільки чудо. І чудо з’явилося в образі звичайного вуличного неуважного горобця. Пустотливий горобчик, цвірінькаючи, кружляв довкола стовпа доти, доки не тицьнув головою в М’якуша і не збив його на землю.

– Мало не влип! – процвірінькав горобець і полетів у небо, як відфутболений м’ячик.

М’якуш намагався зіп’ястися на ноги, але плоский розплющений тулуб згинався і він весь час падав накарачки.

О, як потрібен зараз пластиліновому малюкові Петрусь! М’якуш пробачив би йому і недоліплене вухо, і коротку ногу, аби лише той повернув йому колишню форму. «Ні, вже, видно, не судилося мені зустрітися з друзями! Зрівняють мене із землею важкі каблуки, і не стане більше на світі М’якуша…»

Він крутив головою і злякано позирав на важкі підошви, що проносилися над ним.

Несподівано в ніс М’якушеві вдарили солодкі пахощі. Повернувши ніс за вітром, він уловив тонкі запахи ванілі, кориці, меду і здобного тіста. Усі ці аромати поширювалися від кондитерської. У М’якуша одразу бадьоро застукало серце і приємно закрутилася голова. «Мабуть, це пахне добрий дух із чарівних казок. Він міг би легко мене зцілити – він же добрий!..» І, напружуючи останні сили, М’якуш ухопився за підбор черевика, що саме проходив повз нього. Черевик прямував у бік кондитерської крамниці.

Що далі їхав М’якуш верхи на підборі, то сильнішими ставали пахощі доброго духа. А коли все повітря навколо здалося йому суцільним ванільним кремом, він відштовхнувся щосили від черевика і гепнувся на тротуар.

Тепер він рачкував і зупинився тільки тоді, коли під самим його носом виявилося підвальне вікно, переплетене залізними ґратами. Звідси і ширився добрий дух. М’якуш перехилився і зазирнув униз.

У підвалі творилися дива. Спритні машини круглими нікельованими кулаками місили біле тісто, а майстри в білих халатах нарізали його і надавали різної форми. Шматки тіста перетворювалися то на рогалики, то на кренделі, то на пампушки. Інші майстри заварювали різнокольорові креми і заливали у фігурні форми рідкий шоколад.

Але вправніше за всіх працювала майстриня, яка з плескатих сирих коржиків тіста ліпила круглі пампушки. Це була повновида, добродушна жінка, з вузькими, як шпаринки, очима, а швидкі руки її нагадували пишні, рум’яні батони. Вона брала з таці млинчик тіста і, вправно перекидаючи його з руки на руку, надавала йому форми м’ячика.

М’якуш задивився на неї і впав униз.

«Лихо не без добра, – подумав він. – Може, вона знову зробить з мене колишнього М’якуша?»

Він підповз до листа з коржиками і тихенько улігся скраю.

– Ви останній? – боязко запитав М’якуш у крайнього коржика.

Але той у відповідь тільки зневажливо булькнув. Мабуть, усередині в нього все ще шумували дріжджі, тому він весь час бурчав.

Усі пекарі, булочники й кондитери з повагою ставилися до огрядної майстрині й ласкаво називали тітонькою Фенею.

«Це, певно, добра фея! – подумав М’якуш. – Вона точно зробить мене ще кращим».

Тітонька Феня була досвідченою майстринею, вона працювала, навіть не дивлячись на руки. Пальці її мелькали в повітрі, а сама вона мугикала здобну солоденьку пісеньку:

Пиріжки мої смачнесенькі,
З сиром, з джемом, рум’янесенькі,
Є і з маком,
З добрим смаком –
Всі гарнесенькі!..

Нарешті черга дійшла до М’якуша. Він замружив очі й відчув, як ніжні руки доброї Фені підхопили його і, легенько поплескавши, надали йому круглої форми. Щоправда, це було зовсім не те, чого він хотів, але руки в тітоньки Фені були такі м’які й ласкаві, що йому вже більше ні про що не хотілося думати, а хотілося лише спати.

Тепер, коли він став схожим на решту пампушок, його дбайливо поклали на довге деко, змастили яйцем, посипали цукром й устромили в живіт солодку родзинку.

«Яке щастя! – подумав М’якуш, облизуючи поцукровані губи. – Який я радий, що потрапив сюди!»

Минуло ще декілька хвилин, і його плавно понесли туди, де сяяло щось яскраве і велике, ніби сонце.

Цієї миті навколо крамниці метушилися Непосидько і Нетак.

– М’якушу, М’якушу! – кричали вони.

Але М’якуша ніде не було. Вони знову і знову нишпорили довкруж крамнички, і хто знає, чим би закінчилися їхні пошуки, якби туди ж не прилетів горобець. Той самий горобець, який збив М’якуша зі стовпа. Дорогу сюди він знав чудово. Тричі на день прилітав він до цього вікна, щоб побенкетувати, поласувати солодкими крихтами. Він бачив, як упав М’якуш у підвальне віконце. Тепер, сидячи на ґратах, горобець канючив солодкі крихти.

– Хлопчик-чик! Хлопчик-чик! – закричав він Непосидькові, що саме пробігав повз нього.

– Е-е, чим ти можеш нам зарадити, горобче! – махнув рукою Непосидько.

Горобець закивав, тицяючи дзьобом у ґрати: «Фіть-фіть! Фіть-фіть!»

Непосидько одразу все зрозумів і кинувся до підвального вікна.

– Сюди, сюди! – кричав він Нетакові, розгойдуючись на одній руці, якою вхопився за поперечину ґрат.

– У чому річ? – запитав Нетак.

– За мною! – крикнув Непосидько.

Вони стрімголов скотилися вниз й одразу ж побачили свого друга. Але їхня радість змінилася жахом. У Непосидька на голові дибки піднялися пружинки, а в Нетака – стружки.

Деко з пампушками поволі вповзало до печі, й М’якуша вже лизали червоні язики полум’я. Ще мить – і він розтане, як іриска!

Що робити?

Непосидько знав, що таке вогонь. Колись його пружинки гартували в полум’ї. Без цього вони не були б такими міцними. Але це дуже боляче!..

А для дерев’яного Нетака вогонь – просто смерть. Та все ж він не вагаючись побіг рятувати друга.

Обидва вони, Нетак і Непосидько, просто по сирих пирогах кинулися до вогненної пащі. На щастя, Непосидько випередив дерев’яного сміливця. Він схопив М’якуша за ногу, витягнув його з печі, а заразом виштовхнув і Нетака. М’якуш шипів і пузирився, як шкварка, а в Нетака обвуглилася голова.

– Швидше до вентилятора! – крикнув Непосидько, кинувшись до широкої труби, яка виходила прямо в підвальне вікно.

Це якраз і був той хід, через який на вулицю виходили солодкі запахи ванілі, кориці й меду. І повірте, якби над крамничкою зняли вивіску «Кондитерські вироби», покупців аніскільки не поменшало б, тому що добрий дух прямо за ніс тягнув дітлахів до своєї крамниці.

М’якуш лежав під вентилятором. Він надимався і пузирився, готовий щосекунди розтектися по підвіконню.

– Ну, М’якушу, ну, любий! – ніжно благав Непосидько. – Тримайся! Будь твердим!

– Але я не можу бути твердим, – крізь сльози відповів М’якуш. – Ось повіє на мене вітер, і я стану трішки твердішим.

Він почав підставляти свої боки під протяг вентилятора і скоро перестав пузиритися.

Друзі помітили, що він став схожий на пухку булочку, але нічого йому не сказали.

Нетак весь час мацав свою обгорілу голову, а потім гордо випнув груди і сказав:

– А мені треба медаль! Медаль за відвагу!

Непосидько нічого йому не відповів. Він зачекав ще хвилину, а потім схопив обох товаришів за руки і потягнув їх угору сходами.

Розділ десятий: Поїздка в торті

Лише тепер наші мандрівники потрапили до кондитерської крамнички. На полицях і на прилавках купами лежали цукерки, фігурний шоколад, торти й печиво. Біля прилавків юрмилися покупці, але найбільше було дітей. Вони бігали від кас до прилавків і весь час щось жували. Діти їли цукерки, а цукерки поїдали їхні зуби. Хлопчики і дівчатка через це жахливо шепелявили, свистіли і говорили приблизно так:

– Сановний продавеш, будь лашка, соколадку!

– Шказіть, шкільки костує жефір у соколаді?

– Дайте, будь лашка, сість стук шолодких шухарів!..

Непосидько, М’якуш і Нетак шастали під стійками, розшукуючи Петруся.

Але Петруся в кондитерській не було. Хлопчики вже хотіли вийти з магазину, як раптом увійшла якась старенька і, підійшовши до продавця, запитала:

– Торт для мого внука Петруся готовий?

– Будь ласка, готовий, – відповіла продавщиця. – Давно готовий! Але сьогодні середа, а ви забираєте вже недільний торт.

– Що вдієш, ласочко! – зітхнула старенька. – Від капризиту інших ліків немає. Петрусь без торта й кроку ступити не хоче.

Продавщиця насилу витягла з-під прилавка торт завбільшки з автобусне колесо і сказала:

– Це ваш – можете перевірити.

Бабуся наділа окуляри і вголос прочитала напис, зроблений шоколадом на білому кремі:

– Хай їсть і одужує, – увічливо сказала продавщиця і дістала велику картонну кришку.

Торт займав майже весь прилавок, а покупці-ласуни, зіп’явшись навшпиньки, заздро поглядали на його кремові троянди.

– Чого чекаєте? – зашипів Непосидько, штовхнувши своїх друзів. – Стрибайте в торт!

Непосидько і Нетак умить вскочили в торт і втягнули М’якуша, а продавщиця накрила їх кришкою і перев’язала блакитною стрічкою.

– Ура! Рушили! – крикнув Непосидько.

«М’яко, солодко, і квитка не потрібно. Чудовий автобус!» – подумав М’якуш.

– Бі-бі! – просигналив Нетак, і торт, погойдуючись, поплив над землею.

М’якуш же після всього пережитого накинувся на кремову троянду і з’їв половину.

Обхопивши двома руками коробку, бабуся поспішала додому, а Непосидько, Нетак і М’якуш лежали в м’якому кремі й прислухалися до всього, що відбувалося на вулиці – по той бік коробки.

– Бабуся пішла швидше! – солодко позіхаючи, повідомив М’якуш.

– Вона зараз переходить вулицю, – зміркував Непосидько. – Чуєте, проїхав автобус.

Нетак теж хотів щось сказати, але вдавився кремом. А потім поступово почало засмоктувати всіх. Коли крем дістався до ротів, довелося швидко-швидко його їсти, аби не потонути з головою.

Першим торкнувся дна коробки Непосидько. Він став навшпиньки і закричав:

– Гей, друзі, проїдайте швидше доріжку і давайте до мене – тут дно!

Всі троє узялися швидко ковтати крем, поки не виїли цілу печеру, і спокійно вляглися в ній. Тут від солодкого крему в них жахливо розболілися зуби.

– М-м-м! – простогнав М’якуш. – Бідолашний Петрусь!

– Чому? – запитав Нетак.

– Він за день з’їдає по півтора торта!..

Більше ніхто з них нічого не сказав, бо коробку трусонуло і кремова троянда завалила собою всю печеру.

Що було далі, ніхто з них не пам’ятає. Оговталися вони тільки тоді, коли хтось витяг їх із крему і язиком ретельно облизав з голови до п’ят.

Звичайно, це був сам Петрусь. Він поклав трьох малюків поряд на стіл і побіг у кухню:

– Мамо, мамо! Поглянь, які в торті маленькі хлопчики!

Петрусеві й на думку не спало, що він облизав своїх старих знайомих. А Непосидько, М’якуш і Нетак, оговтавшись, зістрибнули зі столу і сховалися в діжечці з великим фікусом.

– Хлопчики! Ось вони!

До кімнати забігла вся сім’я і домробітниця Дуся.

– Боже! – застогнала й опустилася на стілець Петрусева мама. – Дитина марить, у сина температура! У нього хлопчики в очах!.. Рятуйте, рятуйте! Ця хвороба уб’є мого Петруся!

– Невже в торті хлопчики? – спантеличена, запитала бабуся. – Мене в кондитерській ні про що не попереджали. Не може бути!

– Все може бути! – рішуче заявила Дуся. – У цьому будинку все може бути!

– Хто розхвилював Петруся? – суворо запитала всіх мама.

Бабуся сказала, що сама за Петруся переписала з підручника з української мови вправу під заголовком «Роби все сам!» і розв’язала обидві задані йому задачки. Отже, Петрусь на неї не ображається.

Дідусь повідомив, що двічі катав онука верхи, тож ноги в дитини не повинні боліти.

Непосидько, М’якуш і Нетак слухали і стежили з діжечки за всім, що відбувалося в кімнаті.

– Важко Петрусеві! – похитав головою М’якуш.

– Йому треба швидше до табору, – вирішив Непосидько.

– До табору! – твердо сказав Нетак.

Так, становище в Петруся було кепським. Зважте самі: уроки йому робити не давали – їх робила за нього бабуся. Пішки ходити не дозволяли. А у футбола він міг грати лише уві сні. Єдине, що йому дозволяли робити, – це кататися верхи на дідусеві та їсти манну кашу в необмеженій кількості.

– Терміново професорів! – наказала мама. – Терміново «швидку допомогу»! Хай тато негайно їде до поліклініки!

Але тата, як на те, не було вдома. Мама сама дозволила йому піти з дому, щоб виготовити якийсь гвинтик для самогодувального апарата. (Один важіль погано працював і весь час підносив ложку не до рота, а до вуха.)

Петруся силоміць уклали в ліжко і поклали на голову великий важкий шматок льоду.

Хлопчик бився, як лев, капризит буквально викидав його з ліжка. Мама підморгнула бабусі, і та, підсівши до Петрусевого ліжка, заспівала колискову пісню. Онук крутився під ковдрою, як жива гора, а бабуся сонним голосом тягнула:

Люлі-люлі, колисаю,
Внуку пісеньку співаю.
Хай до нього прийде в сон
Шоколадний товстий слон,
Мармеладний бегемот!
Спи солодко, без турбот –
Хай зникає капризит
І зростає апетит…

Нарешті бабуся заснула. Під ліжком, облизнувшись, задрімав Сардель, а потім захріп і сам Петрусь. М’якуш, звичайно, захріп одразу ж, щойно бабуся проспівала перші два слова: «Люлі-люлі».

Розділ одинадцятий: Петрусева втеча

Непосидькові й Нетаку довелося добряче попрацювати, поки їм вдалося виштовхнути сплячого М’якуша з діжечки. Потрібно було терміново виручати Петруся – негайно тікати з ним до табору. Хлопчики піднялися на ліжко до сплячого хлопчика.

Над Петрусевим ліжком висів портрет тата, як дві краплі води схожого на сина.

Петрусь дихав глибоко, і ковдра то здіймалася, то опускалася.

– Уміє спати! – із заздрістю зауважив М’якуш. Петрусь дійсно спав на «відмінно». Цю роботу він знав добре і завжди виконував самостійно.

– Вставай, вставай! – дзвенів пружинками Непосидько.

– Вставай, вставай! – тупотів по ліжку Нетак.

М’якуш заліз сплячому хлопчикові прямо на обличчя, почав термосити його за ніс і, звичайно, заліпив обидві ніздрі.

Петрусь чхнув і прокинувся.

Він забурчав по-ведмежому і розплющив одне око.

– А, це ви! – просопів він, намагаючись перевернутися на другий бік.

– Вставай, вставай! – у відчаї гукнув Непосидько. – Треба швидше тікати!

– А куди? – запитав спросоння Петрусь.

– До табору!

– До табору?! – пожвавився Петрусь і навіть підвівся на ліжку.

– Так, у найсправжнісінький дитячий табір! Там ліс, там річка…

Більше нічого про табір Непосидько повідомити не міг, оскільки сам ніколи там не бував. А Петрусь знав, що таке дитячий табір. Минулого року він там пробув цілий день, але залишитися йому не вдалося. Мама поставила умову: «З Петрусем у загоні має бути дідусь і піклуватися про нього!» Їй навіть вдалося умовити директора. Одне вільне місце було в десятому загоні, у найменших. Дідусеві видали майку, шорти, білу панамку і сачок для метеликів. Він уже було почав ловити для свого загону всіляких комах і метеликів, але вожата зажадала, щоб він збрив свою бороду. Дідусь категорично відмовився. Він образився, повернув вожатій сачок і пішов на станцію. Тоді мама забрала Петруся і поїхала з ним додому.

Тепер, лежачи в ліжку, заплющивши на мить очі, він чітко уявив собі табір: ліс, хлоп’ята бігають босоніж просто по шишках, грають у м’яча, ловлять великих, як іграшкові планери, метеликів; з ранку до вечора сидять по шию в річці, грають в індіанців і танцюють біля вогнища… А потім печуть картоплю в багатті і їдять її, гарячу, запашну, розсипчасту…

– Ой, картопля! – сказав Петрусь і скинув ковдру. – До табору! Їду до дитячого табору! – закричав він і, плутаючись у широкій сорочці, застрибав по ліжку.

Непосидько, М’якуш і Нетак ледве встигли перестрибнути на підвіконня. Ліжко зламалося, і з-під нього почулося вищання. Знову дісталося Сарделю.

– Іду до табору! Їду до табору! – продовжував кричати Петрусь, уже стрибаючи по кімнаті.

Бабуся прокинулася і покликала на допомогу. У дверях з’явилися мама і Дуся.

– У чому річ? – заламала руки мама. – Що з тобою, Петрусю?!

– Я їду до табору! – рішуче заявив він.

– Нарешті! – сказала домробітниця Дуся. – Хай дитина їде! Там багато повітря, і всім нам легше дихатиметься.

– Що ти говориш? – злякалася мама. – З ким їде?

– З ними, – сказав Петрусь, – з хлопчиками.

Але мама не бачила малюків, бо її очі застилали сльози.

– Які хлопчики? – вигукнула вона і схопила мітлу. – Геть з мого будинку! У міліцію їх! Ловіть!.. Подумати тільки – до табору! – кричала вона, орудуючи мітлою. – Там інфекції: кашлюк, свинка, ангіна, скарлатина!.. Там нікому одягати і годувати!.. Петрусю, – кинулася вона до сина, – ми тобі купили найдорожчого осла!

– Не хочу гратися з ослом, хочу – з ними!

– З ким? – закричала мама і знову заметушилася по кімнаті. – Де вони? Ловіть!

Бабуся і Сардель теж почали ловити невидимих малюків.

Непосидько вправно стрибнув на шафу, з шафи – на карниз, звідти – на стіл, зі столу – під буфет. А Нетак і М’якуш сиділи на шафі й терпляче чекали, поки вщухне буря.

Нарешті Непосидько вихопився на спинку ліжка і прошепотів Петрусеві на вухо:

– Одягайся і біжи! Зустрінемося на вулиці!

– Згода! – просяяв Петрусь. – Шукайте мене на розі, у садку, – і почав сам одягатися.

Виявляється, він не вмів тільки зашнуровувати черевики, решту ж, уявіть собі, робив легко і швидко.

Кімната ходила ходором, як під час землетрусу. На підлогу летіли то ваза, то бутель із наливкою, то тарілки сипалися з буфета, і все, як на лихо, валилося на товстого, неповороткого Сарделя.

Не побачивши ніде ніяких хлопчаків, мама наказала:

– Швидше в спальню! Вони там! – При цьому вона махнула щіткою і влучила просто в шибку балконних дверей.

Дзе-е-ень!.. – проспівала шибка і захлинулася свіжим вітром.

Мама і бабуся не звернули на це уваги і сховалися в спальні.

– Ну і наламали ж дров! – сердито сказала Дуся і заходилася прибирати.

А Петрусь, улюлюкаючи, вибіг на ґанок і скотився по поручнях униз. Зверніть увагу – скотився! Дотепер його зводили по сходах поволі й лише за руку.

Кімната спорожніла.

– Шлях вільний! Уперед на балкон! – вигукнув Нетак, показуючи на розбиту шибку.

Проте діра була зависоко – не дострибнеш.

Раптом Непосидько побачив програвач-патефон. Диск його швидко обертався. Патефон уранці забув вимкнути Петрусь.

Петрусь теж іноді займався винахідництвом, як і батько. У нього були здібності.

Недарма ж він був сином конструктора.

Патефон він пристосував для стрільби. Хочете знати як? Дуже просто. Для цього потрібно увімкнути патефон і на диск, що обертається, покласти горошину, сірник або хлібну кульку. Кинеш на диск таку кульку – і вона летить хоч у стіну, хоч у кішку, хоч у вікно – куди схоче.

Першим зі спинки стільця на диск зіскочив Непосидько. Тієї ж миті він вилетів у розбите вікно балконних дверей, тільки дзенькіт прокотився кімнатою. Нетак чомусь полетів в інший бік і потрапив у батьків портрет, який висів над Петрусевим ліжком.

Тоді він знову піднявся на спинку стільця ізнову стрибнув.

Цього разу він стрибнув більш вдало: потрапив у вікно, але пробив у ньому нову діру.

Гірше йшла справа з М’якушем. Він прилипнув до диска, і від швидкого обертання його пластилінове тіло почало розповзатися, як м’яка глина на гончарному крузі. Він з жахом пригадав себе розпластаним на стовпі й зібрав усі свої сили. Крекнувши, він відірвався від диска і теж вилетів на балкон. Слідом за ним чомусь вилетів плюшевий осел. Утім, цього слід було чекати, адже він нікого тут не заспокоював, а лише дратував. Кому в домівці потрібен осел?

Розділ дванадцятий: Цирк приїхав!

– А як ми потрапимо на вулицю? – спантеличено запитав Непосидько, з побоюванням поглядаючи вниз із четвертого поверху.

– Е-ех! – пропищав М’якуш. – Я так і знав! Завжди що-небудь перешкодить останньої миті.

А Петрусь у цей час ішов по вулиці без поводиря. Петрусь не знав, що робити від щастя. То йому хотілося лягти на бруківку і дивитися в небо, то бігти проти руху, то ходити колесом або стрибати на одній нозі.

«Дивіться! – хотілося кричати йому. – Я йду по вулиці без мами і тата! Я самостійний! Можу робити що хочу, йти куди хочу, ходити як хочу! Ось візьму та піду на руках по вулиці! Ось візьму і порушу правила вуличного руху!..»

Проте Петрусь нічого цього не зробив, бо перехожі дивилися зовсім не на нього. Їхню увагу привернув маленький цирковий візок, запряжений поні – карликовою конячкою. Поні вів за вуздечку ліліпут, а на візку стояли два рекламні щити, упираючись верхніми краями один в один так, що все це скидалося на курінь.

Петрусь теж побачив реклами. По його тілу пробігло радісне тремтіння, щоки зарум’янилися, а очі загорілися, як бенгальські вогні. Адже він давно вже хотів стати цирковим клоуном, найвеселішою людиною, улюбленцем публіки! Це була заповітна, майже забута мрія. Так-так, він хотів падати і смішити людей, викликати бурю оплесків.

А яка реклама була на щитах! Вона вабила і кликала, притягувала до себе, наче магніт. Чудові морські леви нагадували людей, зав’язаних у чорні мокрі мішки. Леви ловили відкритою пащею рибу і носом вправно відбивали різнокольорові м’ячі. На товстій осідланій свині, схожій на величезний мішок білого борошна, верхи сиділа волохата мавпа в капелюсі-циліндрі. Однією рукою вона тримала сигару, а другою вправно чухала спину. Гусак із довгою зігнутою шиєю тримав у дзьобі фанерну дощечку з цифрою «5». А поряд, осідлавши одноколісний велосипед, малюк у спортивному костюмі кричав у рупор:

Усе це було намальовано на рекламних щитах.

У Петруся всередині щось затремтіло. Забувши про все на світі, він кинувся через вулицю, вивертаючись від машин зі спритністю, якої від нього годі було чекати.

Тільки двічі затримався він – не знав, в який бік бігти від автівок. Петрусь ліворуч – машина зліва. Петрусь праворуч – машина справа. Нарешті він відчепився од них, а з велосипедистом зіткнувся – із величезними дірами на штанях помчав далі.

Наздогнавши візок, він забрався під рекламні щити і звідти почав розмахувати руками, корчити гримаси, кукурікати і навіть гавкати:

– Здоровенькі були! Мене звуть Бім! Ха-ха-ха!.. Нова програма! Безкоштовні квитки! Поспішайте! Поспішайте!.. Але-оп – сальто-мортале – кульбіт – гав-гав-гав!..

Потім Петрусь спробував зробити на візку стійку, але руки не витримали його власної ваги, і він, наче лантух, гепнувся на бруківку. Перехожі сміялися й аплодували.

Вони були переконані, що все це влаштувала циркова адміністрація, що це справжній клоун. А почувши про безкоштовні квитки, багато хто тут же поквапився навпрямці до цирку. Попереду всіх, звичайно, бігли дітлахи.

Петрусь, шкандибаючи, наздогнав візок, знову заліз на нього, і вся ця жива реклама на колесах поїхала далі.

Розділ тринадцятий: Повз циркову касу

Непосидько, М’якуш і Нетак усе ще знаходилися на балконі четвертого поверху. До кімнати вони увійти не могли, а як опинитися на вулиці? Ось питання, над яким доводилося сушити голову.

Чимало поміркувавши, М’якуш сказав:

– Найліпше, мабуть, з’їхати вниз, – і показав друзям на ринву, яка проходила біля балкона.

Непосидько першим стрибнув на ринву. Залізо під ним задзвеніло, завищало і затремтіло. Здавалося, що хтось ножем шкребе каструлю. А з-під металевих ніг і рук немов від точильного круга бризками розсипалися іскри.

Коли спускався дерев’яний Нетак, труба глухо торохтіла: бум-турурум! Турурум-бум!..

Останнім стрибнув на ринву М’якуш. Сонце нагрівало її, і він весь прилипав до неї. Тому, коли він відклеював по черзі руки і ноги, ринва говорила: «Смак-чвак! Чвак-смак!»

Перехожі перелякано озиралися на ринву, боязко відступали вбік і навіть переходили на інший бік.

Нарешті наші мандрівники з’їхали на тротуар.

– Садок! Садок! Я бачу садок! – вигукнув Непосидько. – Швидше туди, там чекає Петрусь!..

І всі троє побігли на ріг, де за металевою огорожею ріс невеликий садок. Але Петруся там не виявилося.

Непосидько оббігав усі алейки, всі клумби, шукав під кожним листком і квіткою, але так і не знайшов його.

Все пропало – Петруся немає!

– Я так і думав, – позіхнув М’якуш, укладаючись спати під садовою лавкою.

Але тут Непосидько помітив, що на тротуарі з’явилися десятки дитячих ніг. Щохвилини їх ставало дедалі більше.

Діти весело гомоніли, а зверху раз у раз чулося:

– Швидше, швидше!

– Як чудово – безкоштовні квитки!

– А раптом нам не дістанеться?

– Ох і програма сьогодні!..

На протилежному боці стояла велика округла будівля, прикрашена кольоровими афішами. З гучномовця линула весела музика і гучний голос сповіщав:

«Увага! Увага! Початок за п’ять хвилин!..»

– Та це ж цирк! Цирк, цирк! – застрибав Непосидько.

– То й що з того, що цирк? – абсолютно спокійно промовив М’якуш. – У нас зараз інші справи. У нас зник Петрусь. Він повинен іти до літнього табору, а не до цирку.

Нетак уже давно дивився на яскраві афіші й ладен був побігти за дітлахами, але ноги його чомусь ішли в протилежний бік. Це був перший випадок, коли дерев’яний упертюх пошкодував, що він у всьому не так.

Непосидько стояв дуже засмучений словами М’якуша, і вигляд у нього був такий, наче його облили цебром холодної води. А проте він спробував знову заїкнутися про цирк:

– А… а все ж таки цирк є цирк! – сказав він.

– Гм, ти, як ніколи, маєш рацію, – єхидно пропищав М’якуш. – Цирк – це дійсно цирк, і тут тобі навіть Нетак не суперечитиме. Але подумайте, навіщо Петрусеві бігти до цирку, коли йому треба до табору? Тим паче, що табір – це теж своєрідний цирк: там чимало дітей з ранку до вечора ходять на голові й можуть утнути таке, що не кожен акробат зробить.

– Звісно, – сумно зітхнув Непосидько. – Треба шукати Петруся, хоча я б на його місці пішов зараз до цирку.

І тут сталося несподіване: слова Непосидька справдилися. На бруківці з’явився візок, на якому урочисто сидів Петрусь. Візок прямував просто до воріт цирку.

– Ага! Що я говорив?! – радісно підскочив Непосидько. – Вперед, за Петрусем!

Тут уже нічого іншого не залишалося, як бігти за візком. І друзі помчали до цирку. Але… не встигли. Візок заїхав у цирковий двір, і ворота зачинилися перед самісіньким носом Непосидька, М’якуша і Нетака. Непосидько з досади дав щигля М’якушеві, залишивши помітну вм’ятину.

– Ну що, ну що нам тепер робити?! – крізь сльози продзвенів Непосидько. – Як ми дістанемося до Петруся?

– Нічого страшного не трапилося, – виправляючи вм’ятину на лобі, мовив М’якуш. – Квитки безкоштовні, і каса ще відкрита.

Але біля каси діялося щось неймовірне. Діти галасували, кричали і вимагали самого директора.

– Та ви що?! – кричала з віконця касирка. – Які такі безкоштовні квитки? Хто вам таке сказав?

– Хто? Ваш головний клоун – ось хто! – кричали діти. Вони наполягали, вимагали, шуміли…

Непосидько, Нетак і М’якуш так і не зуміли пробратися до каси. Але тут пролунав перший дзвінок, і натовп хутко розсіявся.

Хлопчики опинилися самі перед касою. Під віконце каси негайно підсунули цеглину. Нетак заліз на неї першим. На плечі йому видерся М’якуш, а М’якушеві на голову вихопився Непосидько. Піраміда хиталася, але Непосидько встиг дотягнутися до віконця каси і крикнути:

– Квиток!..

Але щойно касирка простягнула квиток, як піраміда загуркотіла вниз. Довелося наново її будувати.

– Скільки разів вам повторювати – безкоштовних квитків немає, платіть гроші!

Піраміда звалилася вдруге. Грошей, звичайно, ні в кого з них не було, і, правду кажучи, вони їх жодного разу ще не бачили.

За хвилину Непосидько, М’якуш і Нетак стояли біля вхідних дверей, де все ще юрмилися діти. Одні приставали до дорослих і просили:

– Тітонько, візьміть мене з собою!

– Дядечку, скажіть, що ми ваші синочки!..

Інші кричали й обурювалися:

– Чому немає безкоштовних квитків?!

– Сам головний клоун оголосив усім, що квитки безкоштовні!..

А вистава вже починалася. На вулицю було чути музику, сміх і оплески. У дверях з’явився величезний чоловік у плащі й капелюсі. З усього видно було, що це колишній борець. Він важко дихав, а вуха його, роздавлені в сутичках, двома млинчиками щільно прилягали до голови.

– Безкоштовних квитків немає! – сопів він. – Це якийсь шахрай обдурив вас! – І, звертаючись до контролерки, наказав: – Пильнуйте, щоб у вас без квитка жодна людина не пройшла! Жодна!

Це був сам директор цирку, бо контролерка так і сказала:

– Не хвилюйтеся, директоре, у мене без квитка ні заєць, ні миша не проскочать!

Контролерка була сувора і пильна: на її носі сиділо дві пари окулярів, квитки вона підносила до самого носа та ще й промацувала їх руками.

Раптом до дверей підійшов хлопчик із цигаркою в зубах і ціпком у руці й спокійно пройшов повз контролерку.

– Ваш квиток? – суворо запитала вона і зупинила хлопчика.

– Ви що, не бачите? – сказав хлопчик. – Я ліліпут, асистент фокусника Клеопарді!

– Ох, пробачте, я вас не впізнала! – вибачилась контролерка.

Але тут з’явилося ще з десяток «ліліпутів», і, якби не директор, контролерка всіх пропустила б.

– Геть звідси! – крикнув директор. – А ще в школі вчитеся!..

Це були ті самі хлопчики, які сподівалися на безкоштовні квитки.

– Але ж ми справжні, найліліпутніші ліліпути! – вигукнув Непосидько. – Нас зобов’язані пропустити!

– Стривайте! А ви хто такі? – запитала контролерка, перегородивши їм шлях ногою.

– Ми – велетні! – вигукнув Нетак.

– Ану, мишачі велетні, марш звідси! – сказала контролерка і засміялася.

Раптом Непосидько штовхнув друзів і, відважно підстрибнувши, опинився у відстовбурченій кишені директорського плаща. Той нічого не помітив, бо віддавав якісь розпорядження маленькому товстунові – певно, адміністраторові цирку.

– Сюди, сюди! – шепотів Непосидько і простягав униз руки-пружинки.

М’якуш враз ухопився за них, Нетак – за ноги М’якуша, і всі троє опинилися в директорській кишені. Ще мить – і «мишачі велетні» без квитків спокійнісінько в’їхали в циркове фойє, куди пішов директорський плащ.

Контролерка чудово бачила витівку трьох малюків, але нікому й словом не прохопилася, тільки пробурчала директорові вслід:

– Нам наказує не пропускати без квитка, а сам водить безкоштовно кого хоче.

Звісно, що можна директору – того не можна контролерові.

Розділ чотирнадцятий: Петрусь на цирковій арені

Петрусь давно вже був у цирку. Він тинявся у великій кімнаті, де артисти чекають свого виходу. Перед ним проходили силачі-рекордсмени, дівчата-канатохідці, конюхи вели за вуздечку білих коней з пишними султанами на голові. Працівники в синій формі із золотим галуном проводили дресированих ведмедів і свиней.

Петрусь не знав, із чого йому почати. У нього не було клоунського костюма. Якби на ньому був зараз цей костюм, він не замислюючись побіг би на манеж, а вже там збагнув би, що робити. Хлопчик стояв роздумуючи і чухав потилицю.

Біля нього зупинився дресирований гусак-математик, той самий, що був намальований на рекламі, і, підморгнувши, проґелґотів: «Га-га-га!» Потім трохи подумав і поважно подав йому жирну «двійку», намальовану на фанері: мовляв, ось тобі за твою недогадливість.

Але цієї миті до Петруся підійшла жінка з купою костюмів і сердито сказала:

– Чого ви чекаєте? Зараз вихід акробатів-стрибунів, одягайтеся! – і, схопивши його за руку, потягнула до кімнати, заваленої строкатими костюмами.

Петрусь хотів сказати, що він ніякий не стрибун, а клоун, але промовчав і почав поспішно роздягатися.

Що вдієш? Інакше ж на арену не потрапиш. Костюмер допомогла йому стягнути сорочку і штани і почала надягати на нього спортивну форму.

– Що це з вами трапилося? – запитала вона, насилу натягуючи на його плечі костюм. – Чому ви раптом погладшали?

– Це я так надувся, – мовив Петрусь. – Тягніть швидше! Я зараз видмуся.

Костюмер так і не змогла застебнути ґудзика на його спині і, махнувши рукою, випровадила його з кімнати.

Біля входу на арену Петрусь помітив групу артистів і прилаштувався до них.

А в цей час директор цирку пройшов до стайні, й хоч вона називалася стайнею, там, окрім коней, стояли слони і верблюди, а у звіриних клітках сиділи свині, півні й коти. Директор зняв плаща, повісив його на цвях і вийшов.

Розмірковувати не було часу.

– Стрибайте! – скомандував Непосидько і зіскочив на асфальтову підлогу.

За ним вивалилися Нетак і М’якуш.

– Тут Петруся немає! – сказав М’якуш. – Що йому робити серед свиней і ведмедів?

– За мною, на арену! – задзвенів Непосидько.

Проте, де знаходилася арена, ніхто з них не знав. Вони кинулися вперед і похапцем наштовхнулися на клітку з мавпою. Мавпа підскочила до ґрат і щось затріскотіла своєю мавпячою мовою.

У мавпи були дуже розумні очі, а мавпяча мова виявилася не такою вже складною. Вони б охоче поговорили з нею, але зараз було не до того.

– Пробачте, ви не скажете, як пройти на арену? – ввічливо запитав Непосидько.

Мавпа негайно протягнула хвіст крізь ґрати і, скрутивши його вузликом, показала дулю.

– Вправно! – здивувався М’якуш.

А Нетак розсердився й ударив дерев’яним кулаком по дверцятах. Замок дзенькнув, і дверцята розчинилися. Мавпа кулею вискочила з клітки і зникла.

– Самі знайдемо, подумаєш! – розсердився Непосидько і побіг довгим коридором.

Що далі вони бігли, то голосніше чулися сміх, музика й оплески. Так вони опинилися біля виходу на манеж.

Проскочивши під оксамитовими портьєрами, чоловічки опинилися у великому цирковому залі біля круглого бар’єра, обтягнутого червоним плюшем.

Прожектори освітлювали арену, оркестр грав веселий галоп, публіка аплодувала. Засліплені яскравим промінням прожекторів, вони спершу нічого не могли роздивитися, але, коли очі звикли до світла, вони побачили перед собою Петруся. Що з ним коїлося, вони збагнути не могли. Одягнений у тісну циркову форму, Петрусь виривався з рук якихось акробатів.

Нарешті він вирвався, схопився на дошку трампліна і весело крикнув:

– Але-оп!

На другий, піднятий кінець дошки з високої стійки стрибнув здоровезний паруб’яга. У-ух! – важко зітхнула дошка, і Петрусь, розкинувши руки й ноги, полетів угору, як мішок, набитий тирсою.

По металевому тілу Непосидька немов пробіг струм. У Нетака на голові стружки стали дибки. А М’якуш од страху так похолов, що тіло його скам’яніло, і він довго не міг розчепити рук. У цирку заскрипіли стільці, і під куполом, як вітер, промайнуло одностайне «ох».

Петрусь незграбно перекинувся в повітрі і полетів сторчголов. Оркестр захлинувся. Ще мить – і Петрусь не зібрав би своїх кісток. Але біля самої землі його підхопили міцні руки акробатів, і всі разом упали на землю. Публіка радісно зітхнула. Акробати схопили Петруся за руки і повели його, блідого, до виходу.

Розділ п’ятнадцятий: Бульдоги-футболісти

За кулісами стояла костюмер і трималася руками за голову, а височенькі хлопці-акробати кричали навперебій:

– Хто підсунув нам цього товстуна?

– Це якийсь самозванець!

– Ми попереджали, що наш Вова хворий, що виступаємо без нього!

– Геть його з цирку!..

Та ба! Петрусь оговтався і почав вириватися. Хто знає, чим би все це закінчилося, якби цієї хвилини не з’явилася мавпа, та сама, яку випустив із клітки Нетак. Задерши хвоста, вона мчала коридором, а за нею біг сам директор цирку і на ходу віддавав розпорядження:

– До мене, допоможіть! Ловіть! Тримайте!..

Артисти, звичайно, враз забули про Петруся й заходилися виконувати наказ директора.

Петрусь же, скориставшись сум’яттям, швидко підбіг до великих ящиків, на яких білими буквами було написано: «Клеопарді», і заліз в один з них.

Якраз цієї миті знайомий нам ліліпут, асистент знаменитого фокусника Клеопарді, підійшов до ящика, кинув у нього півня і трьох кролів та закрив кришку.

Двоє робітників підчепили ящик гачком до каната, і він поволі поїхав через вихід угору. Вище, вище, вище і зупинився аж під куполом цирку.

– Тепер навіть я не дострибну до нього, – сказав Непосидько.

– А може, його не витримає мотузок? – припустив М’якуш.

– Обірветься! – рішуче проскрипів Нетак.

Але все обернулося інакше.

Тепер біля виходу на арену юрмилася ціла зграя в трусах. У псів були обрубані хвости і вуха.

Працівники цирку креслили на арені, засипаній тирсою, футбольне поле і розставляли прапорці. Клоун у довгому піджаці й куцих штанях установлював ворота. Він час від часу падав і хапався за ніс, а коли чистив його, з ніздрів цілим струменем сипалася тирса.

Непосидько, М’якуш і Нетак настільки захопилися, що геть забули про Петруся. Вони стрибали під стільцями і реготали так, що глядачі, які сиділи над ними, здивовано перезиралися. Жарти клоуна ніби спеціально були придумані для іграшкових хлопчиків.

Нарешті знову загорілися прожектори, заграв оркестр, і клоун оголосив:

– Найкращий атракціон нової програми – бульдоги-футболісти!.. Прошу!..

Публіка засовалася на стільцях, засвистіла, зашуміла, зааплодувала, і на арену, гавкаючи, вибігла команда.

Почалася розминка. Суддя-бульдог у білій сорочці сам порушував правила гри: він заважав гравцям, кидався на м’яч і штовхав його своїм тупим носом.

Глядачі перетворилися на завзятих уболівальників; вони кинулися обніматися, цілуватися і лузати насіння – зовсім як на стадіоні.

Клоун поклав два пальці в рота і свиснув. Розминка припинилася. Потім він дістав з-під поли новенький червоний футбольний м’яч і, затиснувши його під пахвою, оголосив:

– Шановні глядачі, сьогодні на нашому полі знаменита футбольна команда «Ні вуха, ні хвоста», переможниця ігор минулого сезону, що завоювала кубок «Любительської ковбаси»!

Публіка нагородила футболістів гучними оплесками.

Клоун продовжував:

– Наша команда викликає будь-яку команду на змагання. Переможці одержать прекрасний приз! – І він закрутив на шнурку над головою червоний м’яч, який міг би стати гордістю будь-якої дворової команди.

Тільки він це сказав, як ящик під куполом сіпнувся і загойдався, ніби маятник. Ні кролі, ні півень не були в цьому винні. Крутився в ящику Петрусь. Він чув, що сказав клоун, а в шпарину на дні бачив червоний футбольний м’яч. Ех, така можливість! Є м’яч, є команда, а грати він не може. Петрусеві цієї миті було байдуже, де грати, за кого грати, лише б грати. Ось чому під куполом цирку сіпався і гойдався ящик із написом «Клеопарді».

Серед глядачів знайшлися сміливці, які побажали битися з бульдогами, але, розглянувши суперників ближче, негайно втекли.

– Щось не падає наш Петрусь, – сказав Непосидько, позираючи з-під стільця на ящик, що розгойдувався.

– Ну звісно, – завважив М’якуш. – Чого Петрусеві поспішати вниз, якщо він нас не бачить?

– А в мене є ідея! – сіпнувся Непосидько і стукнувся головою об сидіння крісла. – Треба битися з бульдогами! Чим ми не команда?!

– Команда! – буркнув Нетак.

– Уперед! На арену! – потягнув друзів Непосидько, і всі троє викотилися на манеж.

Глядачі спочатку затихли, а потім зарухалися, завирували. Посипалися питання: «Хто?», «Що?», «Звідки?» Деякі навіть підбігали до бар’єра, щоб ближче роздивитися небачених чоловічків. Клоун спочатку протер очі, а потім схопив мітлу і рушив до трьох хлопчиків. Але тут з’явився сам директор цирку. Він затримав клоуна і щось прошепотів йому на вухо. Клоун оглушливо засміявся і гепнувся на тирсу. Потім схопився, обтрусив свої куценькі штанці і знову оголосив:

– Шановні уболівальники! Зараз відбудеться незвичайна зустріч між командою «Ні вуха, ні хвоста» і командою марсіан-велетнів!.. Отже, розіграємо ворота і подачу!

Потім клоун швидко відірвав від свого синього піджака білий ґудзик і простягнув обидві руки вперед, стиснувши кулаки.

Бульдог – капітан команди – вирішив, що в руці в клоуна цукор і, підстрибнувши, схопив пащею весь правий кулак. Потім, загарчавши, виплюнув ґудзик і загавкав на клоуна.

– Чого довго роздумувати? – вигукнув Непосидько. – Вперед, друзі, на поле!

– Що це ти… – протягнув було М’якуш, але дерев’яний упертюх так тицьнув його кулаком у бік, що М’якуш покотився, як куля.

Непосидько схопив друзів за руки і потягнув їх на футбольне поле. Іграшкова команда зайняла західні ворота і розташувала сили так: М’якуш став у воротах, Нетак – на захист, а Непосидько, певна річ, став нападаючим.

Гру можна було починати, суддя-бульдог свистів без угаву, оскільки сирена була вмонтована просто в його намордник.

Розділ шістнадцятий: Небачена футбольна зустріч. Фокусник Клеопарді

Населення міста, в якому жив Петрусь, складалося з самих уболівальників футболу, чого в інших містах не було.

Ще не почався матч, а в проходи цирку потоками прибували люди. Містом блискавично пролетіла чутка, що в цирку відбувається футбольна зустріч із командою марсіан-велетнів.

До цирку, скрегочучи гальмами, під’їжджали машини, натовпи уболівальників заполонили вулиці. Директорові довелося викликати кінну міліцію, щоб урятувати стіни цирку від шаленої юрби. Він потирав руки і примовляв:

– Нечуваний успіх! Колосальні збори! Аншлаг! – і видавав касиркам нові пачки квитків.

А мешканці міста дедалі прибували. Тисячі людей, не потрапивши до цирку, стояли під гучномовцями і слухали репортаж про футбол, який вів головний клоун.

Матч тривав уже десять хвилин, а рахунок досі не було відкрито. Підтягнувши труси, бульдоги кидалися на ворота суперника, але Нетак уміло тримав захист, а Непосидько вправно відводив м’яч і гнав його подалі від своїх воріт. Нелегка це була робота для іграшкових чоловічків. М’яч був шкіряний, важкий, трохи більший від самих гравців. Щоб покотити його вперед, Нетаку і Непосидькові треба було розігнатися і вагою всього тіла бити по м’ячу. М’якуш, хоч і частенько позіхав, не проґавив жодного м’яча. Він раз у раз сплющувався від ударів, набував різних форм, але швидко опам’ятовувався.

Боротьба щохвилини загострювалася. Бульдоги вели нечесну гру: вони огризалися і хапали зубами суперників. Особливо страшний був плямистий бульдог-нападник. Одного ока в нього бракувало (він втратив його в бійці), але друге око було страшніше від двох вовчих. Зелене і кругле, воно наче кресало люті блискавки. Дивився бульдог так, немов кусав.

Цей футболіст і прив’яз до Непосидька. Він весь час наступав йому на п’яти і хотів підставити лапу. Ікла його раз у раз торкалися спини залізного гравця.

Непосидько терпів скільки міг, а потім таки на дещо зважився.

«Дурний пес! Напевно, ніколи не куштував заліза», – подумав він і різко зупинився.

Тієї ж миті спина його опинилася в собачій пащі. Щось дзенькнуло і хруснуло. На тирсу впали два білі ікла. Цирк охопило дике виття. Охопивши лапами морду, бульдог качався по арені. Суддя свистів і гавкав. Гра припинилася. На манеж виїхала «швидка допомога», запряжена двома білими псами, і відвезла потерпілого.

Тепер, не випускаючи ініціативи зі своїх ніг, команда Непосидька успішно нападала на ворота суперника.

А під куполом цирку розхитував свою в’язницю Петрусь. Ящик загрозливо розгойдувався над ареною. У цей час в одній із лож з’явився новий уболівальник, якийсь міцний чолов’яга середніх років. Не встигши сісти на стілець, він почав кричати:

– Так їх, так!.. Покажи їм!

Уболівальник так стрибав, що мало не випав із ложі. Спасибі, сусіди встигли схопити за ноги.

Непосидько, М’якуш і Нетак повернули голови на крик і завмерли. Обличчя нового уболівальника здалося їм знайомим.

– Та це ж Петрусів тато! – вигукнув Непосидько й сів од несподіванки на тирсу.

Сумнівів не залишалося: тато був копією свого портрета, який висів над Петрусевим ліжком.

Сидячи в ящику під куполом, Петрусь уболівав, ящик ходив ходором і щохвилини міг зірватися.

Петрусь, звичайно, теж побачив тата і через це відчув у роті смак манної каші. Одначе про наслідки можливої зустрічі він не подумав, бо гра заполонила його цілком.

Розгубленістю хлопчиків скористалися бульдоги. Вони перехопили м’яч, і відібрати його тепер, здавалося, було неможливо. Але цієї миті якийсь уболівальник, аби підбадьорити собачу команду, шпурнув на поле сосиску. Бульдоги, забувши про м’яч, організовано накинулися на неї, і вся команда, з капітаном і суддею на чолі, перетворилася на клубок, що гарчав і гавкав. Поки клоун розбороняв безхвостих футболістів, Непосидько під переможні крики уболівальників забив один за одним десять голів. Він забивав м’яч у ворота, сам викочував його і знову забивав. Нарешті від сосиски нічого не залишилося, і бульдоги, підкріпившись, із новими силами почали атакувати іграшкових футболістів.

Становище з кожною хвилиною ставало дедалі небезпечнішим.

По-перше, суддя був бульдогом і явно підігравав своїй команді; по-друге, нашим друзям весь час били штрафні через руки, якими Непосидько і Нетак зачіпали м’яч. Бульдогам штрафних ніяк присудити не можна було, бо ж як розібратися, де в собаки руки, а де ноги. У них усюди лапи. Можна було б, скажімо, зарахувати хвіст, але й того вони не мали: хвости і вуха були в них обрубані ще коли вони були цуценятами. Звідси й дістала команда свою назву «Ні вуха, ні хвоста».

Тато в ложі клекотів, як вулкан; мами поряд не було, і він міг дозволити собі що завгодно. Обурений поведінкою судді, він перший закричав:

– Геть суддю з поля!..

Публіка його підтримала:

– З поля!..

Уся собача команда затремтіла і розсипалася.

Рахунок почав швидко збільшуватись на користь нашої команди. Гра могла закінчитися для бульдогів з сухим рахунком, якби не Нетак. Усе йому здавалося неправильним, тому що нічого не робилося навпаки. Він терпів, поки міг, але на останній хвилині гри обернувся обличчям до власних воріт і забив у них підряд три м’ячі. М’якуш, звичайно, проґавив цього разу всі три удари.

Матч закінчився з рахунком 20:3 на користь нашої команди. Під бурхливі оплески глядачів і триразовий туш оркестру клоун вручив переможцям новенький червоний футбольний м’яч.

Ящик під куполом застогнав. Непосидько, М’якуш і Нетак схопили м’яча за шнурок і побігли з арени.

– Швидше, швидше! – квапив Непосидько.

– А Петрусь? – запитав М’якуш.

Так, покинути цирк вони не могли: під куполом в ящику висів Петрусь, а в ложі сидів його тато. Довелось повернутися в зал і знову залізти під крісло першого ряду.

Тепер на манежі готувалися до виступу фокусника Клеопарді. Працівники цирку тягли на манеж довгі ящики, клітки, всілякі столики, несли пилки, списи і шаблі. Потім викотили великий килим, і коли його розгорнули, то всередині виявився клоун. Він підвівся, обтрусився, розкланявся на обидва боки й оголосив:

– Виступає знаменитий фокусник Клеопарді!

Сказав і зник, наче крізь землю провалився. Глядачі зааплодували першому чуду фокусника, і на манеж під звуки турецького маршу вийшов сам Клеопарді. На ньому був широкий строкатий халат, на голові – блакитна чалма з коштовним каменем, а йшов він, схрестивши на грудях руки й опустивши очі. Що й сказати – чарівник та й годі!

За Клеопарді йшов його почет, що складався з ліліпутів і жінок. Ліліпути несли запалені факели, а жінки просто йшли навшпиньках і усміхалися.

Музика заграла швидше, і чарівник Клеопарді взявся до роботи. Він безжально розпилював жінок, упакованих у довгі ящики, і виймав їх звідти цілими та неушкодженими. Ковтав курячі яйця, після чого з його рукавів і кишень вилітали качки й голуби. Але приголомшив він глядачів атракціоном, якого ніхто не міг чекати.

Клеопарді засукав по лікоть рукав свого халата і почав поволі ходити манежем, роздивляючись повітря. Глядачі сиділи здивовані. Нарешті клоун, який навшпиньках ходив за фокусником, підніс палець до губів і сказав:

– Цс-с-с! Клеопарді ловить муху!

Цієї миті фокусник змахнув перед своїм носом рукою і підніс до вуха кулак.

– Є! – закричав клоун.

В оркестрі тоненько заграла скрипка: з-з-з-з!

Клеопарді показав клоунові затиснутий кулак і запитав:

– Що робитимемо з нею?

– Розстріляти! – не вагаючись, наказав клоун.

Тоді фокусник узяв у ліву руку великий пістолет і, розкривши кулак, вистрілив.

Світло в цирку згасло. А коли прожектори знову ввімкнули, зал затремтів від оплесків.

Правою рукою, в якій ще недавно була муха, Клеопарді тримав за вуздечку величезного африканського слона з великими білими бивнями.

Фокусник уклонився, а клоун оголосив:

– Ось як із мухи роблять слона!

Глядачі дружно засміялися. Ліліпут відвів слона за куліси, а на арену винесли ящик, точнісінько такий, який висів під куполом цирку, і Клеопарді за допомогою асистентів запакував у нього півня і трьох кролів. Потім він знову взяв зі столика блискучий пістолет і впритул вистрілив в ящик. Ліліпути відкрили його, і Клеопарді показав усім, що живність зникла.

Глядачі завмерли, очікуючи. Що ж буде далі?.. Але з усіх глядачів тільки Непосидько, М’якуш і Нетак зрозуміли, що зараз станеться не фокус, а страшна катастрофа. Так, фокусник знову зарядив пістолет і почав цілитися в ящик, що висів під куполом. Друзі, нажахані, притиснулися один до одного і з-під стільця подивилися на ложу, де сидів тато Петруся, і підстрибнули від несподіванки. Жах! У ложу, як ракета, влетіла мама.

Незважаючи на урочисту і таємничу обстановку, вона накинулася на тата і зашипіла так, що слова її почув увесь цирк.

– Як тобі не соромно! Син утік із дому, а ти розважаєшся фокусами… За мною! – наказала вона.

І всі побачили, як тато, втягнувши голову в плечі й винувато озираючись, поплентався за нею.

Цирком прокотилося хвилювання, але за мить усе заспокоїлося, і публіка знову з цікавістю почала дивитися на Клеопарді.

Коли прогримів постріл, Непосидько, М’якуш і Нетак радісно обнялися і сміливо подивилися вгору, звідки на канаті поволі спускався ящик.

Коли ж Клеопарді розкрив його, зал здригнувся від реготу. У компанії півня і трьох кроликів сидів уже знайомий глядачам Петрусь і несамовито ревів.

У Клеопарді від подиву брови піднялися так високо, що чалма злетіла з голови. Коли ж він помітив, що глядачі сприйняли це як чергове чудо, то почав швидко розкланюватися, приписуючи появу Петруся своїй могутності.

Але раптом, розштовхуючи асистентів і розкидаючи ногами ящики, на манеж вибіг червоний, розлючений директор. Він схопив Петруся, що ревів, за руку і потягнув за куліси. Глядачі і це сприйняли як чудово розіграний жарт і нагородили фокусника гучними оваціями і вигуками «браво».

Клеопарді сяяв. Такого шаленого успіху в нього ще не було.

А Петрусь знову зник на очах у своїх друзів.

– Уперед, за ним! – вигукнув Непосидько. – Більше його втрачати не можна!

І недавні футболісти, схопивши м’яча за шнурівку, побігли прямцем через арену за Петрусем.

Одначе враз сталася нова неприємність. Сміючись, клоун підхопив м’яча і дав таку «свічку», що всі троє футболістів полетіли вгору, у кругле вікно в куполі цирку. Отже, незважаючи на перемогу, наша команда вилетіла в трубу.

Розділ сімнадцятий: Політ на вертольоті. Неочікувана зустріч

Не можна сказати, щоб політ не сподобався нашим мандрівникам. Вони, як на повітряній кулі, піднялися вгору й опинилися на даху цирку. Шкода, політ був коротким. Але хто знає, останній він на шляху наших мандрівників чи ні? Проте не забігатимемо наперед, а скажемо лише одне: Петрусь знову зник, і шукати його слід не на даху, а на землі.

– Я так і знав! – промимрив М’якуш, відклеюючи свої капці від розпеченого даху. – Цього слід було чекати.

Але друзі не розчули його слів. Над ними прогримів страшний гуркіт, а за хвилину подув ураган, та такий сильний, що малюки ледве втрималися на даху.

– Дивіться! – закричав Непосидько. – Дивіться, на нас падає літак!

– Не літак, а вертоліт, – виправив М’якуш.

Так, це був вертоліт. На його спині оберталися величезні лопаті, а на хвості крутився маленький пропелер.

– Оце краса! – радів Непосидько, милуючись вертольотом. – Увесь із гвинтиків та пружинок!..

А вертоліт плавно спускався вниз, просто на дах цирку. З його дверцят звисала мотузяна драбина.

Непосидько нетерпляче закричав:

– Нумо прокатаємося!

– Стривай, стривай! – пропищав М’якуш, але було пізно.

Непосидько, тримаючи в одній руці шнурок від м’яча, другою вхопився за мотузяну драбину і повис у повітрі.

М’якуш і Нетак схопилися за м’яч, аби стягнути Непосидька, але драбина попливла вперед. Дах хитнувся і висковзнув з-під ніг. М’якуш обліпив м’яч своїм пластиліновим тілом і міцно тримався на ньому, а Нетак кректав і вибивався з сил: новенький м’яч був слизьким, і руки його марно шукали, за що б учепитися…

Щойно дах зник і мандрівники опинилися над тротуаром, сили Нетака остаточно вичерпалися. Можливо, лиха не трапилося б, якби жалісливий М’якуш не крикнув йому:

– Тримайся, Нетаку, тримайся!

Упертюх, звичайно, зробив по-своєму. Тільки-но почув слово «тримайся», як негайно відпустив руки і став пікірувати. Але що сталося з ним унизу, ми розкажемо потім, а зараз повернемося вгору і полетимо за новими пілотами – Непосидьком і М’якушем.

Вертоліт поволі підіймався вгору. Сонце пекло, не шкодуючи проміння, але повітря навколо ставало дедалі холоднішим. Лопаті могутнього гвинта оберталися швидше і швидше, і незабаром цілий ураган обрушився на Непосидька і М’якуша. М’яч метляло туди-сюди, і Непосидькові доводилося напружувати всі сили, щоб не випустити шнурок. Пружинки його рук і ніг витягнулися повністю і стали наче мотузочки, але Непосидько не сумував і навіть склав на льоту пісеньку:

Гей, могутній вертоліт,
Мчися вище в політ!
Не сумуй же, друже М’якуш, –
Ми пілоти на весь світ!

Одначе М’якушеві було гірше. Під вітром він зовсім скам’янів і вже насилу розкривав очі й рота.

– Петру-у-усю! – тужливо пищав він.

– Чого ти скиглиш? – озвався Непосидько. – Хіба тобі погано? Летиш, як на супутнику! Проїдемося трохи і зверху швидше побачимо Петруся…

Вертоліт поволі підіймався і повертав до околиці міста, туди, де виднілися поле і ліс. А внизу стомленому М’якушеві відкрився чудовий краєвид.

Місто було немов іграшкове. Навіть найбільший будинок, здавалося, міг уміщати лише одного пластилінового малюка. Усі будинки нагадували кубики із зеленими і червоними дахами. Вулиці й провулки, як стежини, вздовж і впоперек перетинали іграшкове місто. Сади і сквери були схожі на зелені перини і подушки… Ох, як вабило до них втомленого М’якуша!..

Але зараз не час думати про те, що бачилося сонному М’якушеві, – треба було якнайшвидше повернутися до цирку і дізнатися, що сталося з нашим літуном Нетаком.

А трапилося ось що. Не долетівши до бруківки, він раптом ударився об копицю чийогось пружного волосся і міцно за неї вхопився.

Копиця заревла на всю вулицю, і товста рука відірвала від неї Нетака.

Гора з горою не сходиться, а людина з чоловічком зустрічаються. Нетак не на жарт здивувався: просто впритул на нього дивилися зарюмсані Петрусеві очі, а вільна Петрусева рука мацала на голові ґулю, що вискочила від несподіваної зустрічі.

Спасибі директорові цирку, який виставив Петруся за ворота саме тоді, коли Нетак зірвався з місця, інакше б шляхи їхні розійшлися, і, мабуть, назавжди…

Петрусь, усміхаючись крізь сльози, міцно стискав у руках свого старого друга і питав:

– Ти сам? А де інші?

– Вони там. І м’яч там… – Нетак показав на вертоліт, що вже летів далеко за містом. – Треба бігти за ними!

– Пішки не піду, давай машину! – заявив раптом Петрусь.

– Яку? – не втямив Нетак.

– Легкову!

– Он як, легкову! Криту чи відкриту?

– Байдуже, – наполягав Петрусь.

– Он як! – розсердився Нетак. – Тоді підеш пішки

– Не піду!

– Підеш!

– Не піду!

– Підеш!

– Не піду!

– Он ти як?

Нетак був іграшковим упертюхом, а Петрусь – справжнім, живим. Тож хіба міг несправжній перемогти справжнього? І Нетак здався. Він поступився ще й тому, що побачив поряд дитячий візок – транспорт, в якому можна їхати не тільки сидячи, а й лежачи.

– Гаразд, – сказав він, – поїдеш на цьому. Колеса є, подушки є – чого тобі ще треба?

Петрусь, не замислюючись, пішов до візка, мокрого господаря якої понесли додому переповити.

– І поїду! – сказав Петрусь. – Хіба не все одно, на чому їхати?

Він був людиною не гордою і, не вагаючись, ліг у візок. Екіпаж затріщав і трохи осів. Товстенький Петрусь насилу вміщався у візку. Ноги, звичайно, не помістилися і рогаткою стирчали догори, упираючись у небо розшнурованими черевиками.

– Поїхали! – наказав Петрусь і вставив у рот пляшку з соскою, яка лежала на матрацику.

Нетак затріщав, запирхав, як мотор, уперся руками в задню стінку візочка, і він покотився вниз тротуаром, розганяючи і дивуючи перехожих.

Візок раз у раз наштовхувався на стіни будинків і на людей.

– Гей, уважніше! Агов, обережніше! – кричав із візка Петрусь, застерігаючи пішоходів.

Незабаром за ними хвостом бігли дітлахи.

– Дивіться, ліліпут Гуллівера везе! Ліліпут Гуллівера везе! – кричали вони.

А на іншій вулиці хлоп’ята, які впізнали Петруся, склали спеціальну дражнилку і хором виспівували її:

Що за лежень у візочку
Смокче з пляшки молоко?
Це ж Петрусь, товстий, як бочка,
Їде, наче колобок!..

Але Петруся аніскілечки не турбували дражнилки й вигуки обурених перехожих. Йому було зручно, він дрімав і, цмокаючи товстими губами, потягував солодке молочко.

Розділ вісімнадцятий: На пошуки Петруся

Чи не думаєте ви часом, що вдома забули про Петруся? Звичайно, не забули.

Після втечі у квартирі Матусиних-Татусевих було оголошено щось подібне до військового стану. Встановлено зв’язок з усіма міськими відділками міліції, і звідти у всі кінці міста послано розвідників. Щохвилини дзвонив телефон – бабуся приймала повідомлення про хід пошуків.

У цій роботі не брав участі тільки дідусь. Він з ранку пішов із псом Сарделем на пошуки тонни брухту, якої бракувало.

Тут треба нагадати, що дідусь у минулому був непоганим мисливцем. Він зумів натаскати Сарделя на іржаве залізо так, як інших мисливських псів натаскують на качок або зайців.

Тепер, учувши в якому-небудь дворі запах брухту, Сардель робив мисливську стійку і тягнув дідуся в той бік.

Отож у розпал подій дідусь подзвонив з телефону-автомата додому і радісно повідомив, що за шість кварталів від будинку він знайшов…

Бабуся, не дослухавши, випустила слухавку і, сівши на стілець, радісно повідомила:

– Він знайшов!..

Слухавку схопила мама:

– Хто знайшов? Що знайшов?

– Знайшов колесо, – почулося в слухавці.

– Яке колесо?

– Від трактора! – тріумфував дідів голос. – Три пуди заліза! Сорок вісім кілограмів.

– Ніяких коліс! – крикнула в слухавку мама і, роз’яснивши становище, звеліла дідусеві негайно зайнятися пошуками Петруся.

Поклавши слухавку, мама продовжувала давати нові вказівки:

– Зателефонуйте в бюро знахідок і повідомте зовнішні Петрусеві прикмети!.. Хлопчик розумний, ласкавий, схожий на мене, обличчям трохи на тата, якнайбільше любить мене і все солодке… Дусю, готуйте продукти на дорогу!

У кутку на стільці сидів блідий тато. Він зовсім був не проти того, щоб Петрусь поїхав до табору, але сказати про це ніяк не наважувався.

– Це ти, ти у всьому винен! – без упину повторювала йому мама. – А зараз, коли невідомо, що з сином, ти сидиш склавши руки!

Але тато якраз не сидів склавши руки. Він щохвилини розводив ними, не знаючи, що зробити чи що відповісти мамі. І хоча він уже чудово знав, куди втік Петрусь, повторював одне і те саме питання:

– А куди, куди міг утекти Петрусь?..

– Мабуть, до табору, куди ж іще! – сказала Дуся.

– Гадаєте, до табору? – перепитував тато, але нічого не робив.

– Ти мусиш їхати за ним і перехопити його дорогою!

– Так-так, звісно, – відповідав тато і знову розводив руками.

– Що буде, що буде! – ламала руки мама. – По вулицях бігають хулігани, за містом починається ліс, у ньому кишать дикі звірі, а біля табору глибока річка!.. Ти повинен кинути все і негайно вирушати!

– Так точно! – по-солдатському відповів тато і надів солом’яний капелюх.

– Ну! – сказала мама, і лише після цього тато підвівся зі стільця і поволі попрямував до дверей. – Стій, а попоїсти чого-небудь?

– Так, я не проти перехопити, – збентежено мовив тато, сковтнувши слину.

– Та я не про тебе! Візьми продукти для дитини, він там, певно, зовсім охляв, помирає з голоду, бідолашний мій синочок!..

Мама подала татові приготовлений Дусею рюкзак із пирогами. Потім узяла зі столу декілька копчених рибин і, загорнувши їх у папір, поклала до кишені батькового плаща:

– Це тобі.

Тато вийшов у коридор, полегшено зітхнув і, коли двері за ним зачинилися, побіг униз, стрибаючи через одну сходинку. Коли він уже вибігав на вулицю, двері знову прочинилися, і в під’їзді громом пролунав матусин голос:

– Без Петруся не смій повертатися!

Але тато вже не чув наказу. Машина, яку він зупинив, запирхала і з ходу набрала велику швидкість.

Отже, у цей час Непосидько і М’якуш летіли на вертольоті. Нетак віз Петруся у візку, а тато мчав у відкритій машині.

Розділ дев’ятнадцятий: Неподобство і благородний вчинок

Візок із Петрусем котився далі й далі. Повз нього мигтіли будинки, нові квартали, і нарешті почалася околиця міста.

Упертюх Нетак штовхав би візок і далі, якби раптом ззаду не почувся важкий тупіт і гучне: «Уа-уа-уа!»

Петрусь розплющив очі, Нетак обернувся.

– Стійте! Поверніть візочок! Це неподобство! – кричав чоловік в окулярах. Однією рукою він намагався схопити візок, а другою притуляв до грудей немовля, що кричало.

Нарешті татусь затримав візок і, важко відсапуючись, наказав:

– Забирайся, ледарю! Кажи, навіщо вкрав візок?

– Це не я, – спокійно відповів Петрусь, не випускаючи з рота соски. – Це він!

Але короткозорий татусь не бачив Нетака і далі вичитував Петруся:

– Усі ви один на одного звертаєте, знаю я вас, у мене в самого хлопчисько… – І він поколисав у лівій руці конверт із немовлям.

Петрусь неохоче виліз із візочка і, помацавши сорочку на спині, сказав:

– Подумаєш, дуже потрібен мені ваш мокрий візок!

– І пляшку з соскою поверни! – сказала якась жінка, вириваючи в Петруся з рота соску.

– Нахаба! – обурювався тато.

Свідки цієї події могли помітити, як на протилежному боці вулиці з підворіття вибіг бадьорий дідусь, котячи перед собою, мов хлопчисько обруч, важке іржаве тракторне колесо. Вулиця наповнилася залізним гуркотом і гавкотом.

Це був Петрусів дідусь. Він повертався із вдалого полювання. Пес Сардель, що стрибав попереду, переможно гавкав на всю околицю.

Дідусь повернув було по тротуару ліворуч, у бік будинку, як раптом Сардель учув знайомий запах. Він зробив стійку і, заскавчавши, побіг через дорогу. Далекозорі очі дідуся вмить роздивилися в натовпі Петруся. Дідусь пригадав важливе розпорядження мами: «Розшукати!» – і рішуче покотив колесо через дорогу.

З натовпу, який оточував Петруся, відокремилося четверо дітей: двоє хлопчиків і двоє дівчаток. Вони стали скраю тротуару і з розпростертими обіймами радісно зустрічали дідуся.

– Даруйте, мені ніколи! – сказав дідусь, підіймаючи колесо з бруківки на тротуар.

Але рудий веснянкуватий хлопчисько – певно, ватажок четвірки – захоплено вигукнув:

– А ми саме вас і шукали!

– Я дуже радий, – безпорадно забелькотів дідусь, – але, на жаль, розумієте, поспішаю… у мене… там… Петрусь… – І, оскільки руки його були зайняті, він бородою показав у бік натовпу.

Але четвірка заступила дорогу, наче залізна стіна.

– Розумієте, нас у школі вчили робити благородні вчинки! – заторохтіла худенька дівчинка зі смужкою чорнила під носом.

– І вчили допомагати літнім людям переходити дорогу! – випалила інша, в якої чомусь було півтори коси: одна довга, друга коротша.

– Це чудово, – тремтячим голосом сказав дідусь і спробував пробити стіну.

– Ми якраз хочемо вам допомогти перейти на той бік… Вам же туди треба, чи не так? – закричали всі одразу і, схопивши дідуся, що брикався, попід руки, потягли через бруківку на інший бік вулиці, туди, звідки він щойно прибіг.

Коли дідуся благородно дотягли і доштовхали до того боку, Петрусь уже вибрався з натовпу і поспішав за Нетаком, який тягнув його за шнурок черевика вперед.

– Швидше! Швидше! – квапив дерев’яний упертюх. – Напевно, звідси недалеко табір.

Почувши слово «табір», Петрусь відчув свербіння в п’ятах і побіг щосили у відкрите поле. Нетак учепився за Петрусеві штанці і піднявся по них прямо на плече.

Розділ двадцятий: Знову разом

Вертоліт уже півгодини ширяв у повітрі і, покружлявши над розораним полем, почав зменшувати висоту. Тепер його безбілетні пасажири – Непосидько і М’якуш – добре бачили все, що відбувалося внизу.

Гостре око Непосидька розрізняло навіть сліди автомашини на дорозі.

М’якуш, приклеєний до м’яча, безтурботно дрімав і прокинувся лише тоді, коли над ним пролунав крик Непосидька:

– Бачу, бачу! Я бачу Петруся!

Не встиг М’якуш прочунятись, як відчув, що летить стрімко вниз. Та летів не тільки М’якуш. Летів м’яч, а поряд – Непосидько.

Щастя іграшкових хлопчиків, що в момент приземлення обидва вони опинилися на м’ячеві зверху. М’яч ударився об землю перед самісіньким Петрусевим носом і знову полетів угору. Коли він знову впав на землю, Петрусь схопив його і радісно закричав:

– М’яч, м’яч! Мій м’яч!

Але Нетакові було не до м’яча: він бачив, як розлетілися його друзі та зникли десь у чагарнику. Довго нишпорив він полем, поки не натрапив на Непосидька, що стогнав. Перед Нетаком у невеличкій ямці лежала коротка металева колода і безпорадно крутила головою.

– Що це? – вигукнув Нетак. – Де твої руки й ноги?

Непосидько нічого не відповів, тільки глухо застогнав.

Звичайно, цього могло б не трапитися, якби Непосидько почекав, поки вертоліт опуститься нижче. Але йому, як завжди, нетерпеливилося. Вперед, вперед! Лише б швидше… На великій висоті він розтиснув пальці, випустив мотузяну драбину і… тепер його покарано. Саме тут і позначилася відсутність одного гвинтика – гвинтика, який мав усередині скріпляти руки і ноги металевого хлопчика.

– Я загинув! – тихо сказав Непосидько. – Хто тепер знайде мої пружинки, мої руки і ноги?

У Нетака від жалю заскрипіло дерев’яне серце, він хотів заспокоїти нещасного друга, але поряд почувся стогін. Це з’явився М’якуш. Впізнати його було неможливо: зім’ятий, викачаний у землі, він тепер нагадував три зрощені картоплини. Він не йшов, а повз, безперервно охкаючи, а в руках – яке щастя! – тримав частини Непосидька, яких бракувало. Усі чотири пружинки: дві з долоньками і дві з черевичками. Вірний друг, хоч і добряче вдарився від падіння, зібрав руки і ноги товариша, що розпався, і приволік сюди.

Приволік і впав.

Нетак на радощах розцілував М’якуша і побіг за Петрусем:

– Петрусю, Петрусю, швидше сюди!

Але щасливий Петрусь був зайнятий м’ячем.

– Мій м’яч! Мій, мій, мій! – повторював він і гладив його лискучі боки.

Нещасний Непосидько крізь сльози дивився на Петруся, і добре серце іграшкового хлопчика раділо.

– Це твій м’яч, Петрусю, ми даруємо його тобі, – ласкаво сказав він. – Пограй, пограй!

М’якуш і Нетак мовчки кивнули на знак згоди.

Але Петрусь після всього пережитого не став ганяти у футбола. Він почувався вкрай утомленим, плечі його опустилися, повіки почали стулятися, і, позіхаючи, він опустився на землю. Почулося богатирське хропіння. Розкинувши руки, Петрусь лежав на сирій матінці-землі просто неба і міцно спав.

Так, якби зараз мама побачила, як її син грубо порушує постільний режим, який був тепер по-справжньому жорстким, вона одразу поклала б синочка на десять подушок і під шість ковдр.

Петрусь спав без снів, груди його легко здіймалися, і білі щоки поступово наливалися помідорним рум’янцем.

М’якуш тихцем піднявся на м’який Петрусів живіт і, позіхнувши, теж задрімав.

Нетак з досади махнув рукою і вирішив сам узятися за лагодження Непосидька. На лобі його виступили крапельки деревної смоли, язик від старанності висолопився, а сам він примовляв:

– Так, так!.. Ногу – сюди, руку – туди, цю ногу – туди, цю руку – сюди… Все!

Непосидько підвівся і захитався.

– Ой, що ти накоїв? – вигукнув він, розмахуючи черевиками навколо голови. – Це ж ноги, а де мої руки?

– Там, де ноги, – сказав Нетак. – Так краще!

– Я не можу ходити на руках, не можу! – закричав Непосидько і дзвінко брязнув додолу.

– Ну, тоді ходи на ногах, – ласкаво дозволив Нетак.

– А як же голова?

– І голову переставлю. Мені це за іграшку.

– Не хочу, не хочу! Ти мене всього переплутав! – задзвенів Непосидько і пішов колесом – з рук на ноги, а з ніг на руки.

Ось що виходить, коли за справу беруться такі майстри, як Нетак.

Розділ двадцять перший: Петрусів тато

Пружинки Непосидька хоч і були переплутані, проте сидіти на місці не давали. Він залишався тим самим неспокійним хлопчиком, перекидався і стрибав. Потім вихопився Петрусеві на груди і закричав:

– Вставайте, вставайте!

Першим прокинувся М’якуш. Він розплющив очі й позіхнув.

– Усе-е ясно, ба-ачу роботу Нета-ака! – промовив він і ляснув Петруся по носі. – Вставай, справа є!

Петрусь розплющив очі. У Непосидька був такий смішний вигляд, що сон як рукою зняло.

– До чого ж ти смішний! – засміявся Петрусь.

– Нічо-ого смішного нема-ає, – сказав М’якуш. – З людиною он лихо трапилося.

– Еге ж, щось треба придумати…

Петрусь сів і почухав потилицю. Ліпити йому, як ми знаємо, одного разу траплялося, а ось майструвати що-небудь із дерева чи металу – ще ніколи. Не кваплячись, він узявся до роботи. Розібрав Непосидька на частини і розклав їх на землі.

– Ноги повинні бути внизу, – тихо нагадав М’якуш.

– Ні, вгорі! – наполягав Нетак.

– Не заважайте! – відмахнувся Петрусь. – У самого голова є! – і взявся до роботи. – Отже, права – з правого боку, ліва – з лівого… Руки теж так… Бум-бурубум, бум-бурубум! Порядок!

– І в те-ебе непога-ані руки, – позіхнув М’якуш. – Тільки до тебе самого ще потрібно як слід руки докласти.

– Ще б пак – непогані! Недарма ж мій тато конструктор! – хвалився Петрусь.

Відновлений Непосидько підстрибнув і продекламував:

– Нумо, братці, йти пора! Майстрам всім – ура, ура!

І вся компанія рушила. Над стежиною відважно задзвеніла пісенька, придумана Непосидьком:

Ніщо в світі мене, друзі,
Не зуміє налякать.
Якщо навіть наш Петрусик –
Так, Матусин і Татусів,
Мене зможе поладнать!

Незабаром уся компанія опинилася на березі річки, по той бік якої був ліс, а в лісі – дитячий табір.

– Я відчував, що тут мосту не буде, – промимрив М’якуш, заглядаючи з крутого берега у воду.

Але міст, на щастя, не знадобився – біля піщаного бережка стояв човен, а поряд з ним сидів дідусь і рибалив.

Ховаючись за кущами, всі четверо підійшли ближче до рибалки. Дідусь стежив одразу за трьома поплавцями і мугикав собі під ніс пісеньку:

Щойно вудку я закину –
Клюне втоплена корзина
А закину вдруге я –
Черевик дістану з дна.
Повтікали карасі,
Не клюють – і не проси!
Як не кинеш – все втече,
Не заманиш калачем…

Петрусь рішуче попрямував до рибалки. Але не встиг він вийти з кущів, як раптом позаду почувся гуркіт мотора, і біля берега, різко загальмувавши, зі скрекотом зупинилася відкрита автівка. З машини не вийшов, а скоріше виплигнув Петрусів тато. Він кинув плащ і рюкзак і підстрибцем побіг до рибалки.

Цього втікачі ніяк не чекали. Ні сам Петрусь, ні іграшкові хлопчики навіть не подумали про те, що їх переслідуватимуть.

– Це по мене, – тихо мовив Петрусь і зітхнув.

Але тато, здавалося, і не думав про нього. Він ходив коло рибалки, потираючи руки, і заздрісно позирав на його вудки.

Ми забули вам сказати, що товариш Матусин, тобто Петрусів тато, був не тільки футбольним уболівальником, а ще й завзятим рибалкою. Тому-то машина й зупинилася біля річки. Тато не знав, що дорогою йому зустрінеться річка, тож і не захопив із собою вудок. Але в старого рибалки їх було три, і тато сподівався, що одну з них йому вдасться випросити.

Походивши ще хвилину коло дідуся, тато тремтячим від нетерплячки голосом завів звичайну рибальську розмову.

– К-клює? – затинаючись, запитав він.

– Клювало… минулого року, – відповів старий, не відриваючи очей від поплавців.

– На черв’яка чи на горох ловите? – продовжував тато.

– Ні на те, ні на інше не бере, – буркнув рибалка.

– А попльовували?

– З ранку тільки цим і займаюсь… Ось увесь улов. – І, не обертаючись, дідусь показав рукою на стару, роздерту калошу та дірявий кошик, що валявся поряд.

– А на кулеб’яку пробували? – осяяло тата, і він витяг з машини рюкзак з пирогами, приготовленими для Петруся.

Петрусь заворушився в кущах.

– О, мої пироги! – промовив він уголос і відчув страшенний голод.

А тато вже тупцявся із рюкзаком коло дідуся рибака і, розхвалюючи пироги, примовляв:

– Покришити, покришити треба! Чудова приманка, на неї не те що пліточка – золота рибка піде!..

– Тс-с-с! – прошипів рибалка і підвівся. – Ви мені всю рибу розполохали!

– Ох, нерви! – сказав тато. – Нерви, знаєте, розгулялися. Сам професор Щукін прописав мені риболовлю для заспокоєння нервів… Професора Щукіна знаєте?

– Як не знати! – відповів дідусь. – Ми з ним тут учора цілісінький день лікувалися, всі нерви потріпали.

– Ех, вудку б мені! – сумно протягнув тато. – Хоч би одну…

– Беріть будь-яку, – сказав рибалка. – Все одно лову ніякого. Піду, мабуть, нижче – може, там пощастить…

– Пощастить, неодмінно пощастить! – зрадів тато і, кинувши плаща та капелюха просто на землю, уп’явся очима в поплавець.

А дідусь змотав дві вудки і, лукаво поглянувши на тата, замугикав свою пісеньку:

Щойно вудку я закину –
Клюне втоплена корзина,
А закину вдруге я –
Черевик дістану з дна…

Заспівав і пішов уздовж річки, вниз за течією.

Розділ двадцять другий: Дивовижна риболовля

– Оце так номер! – вигукнув Непосидько. – Що тепер робитимемо? Якщо потрапимо йому на очі – все провалиться.

– Тепер йому не до нас, – сказав Петрусь. – Він не піде звідси, поки не вивудить хоч одну рибинку. Я його добре знаю!

– Але ж тут нічого не ловиться – риби немає, – заперечив Непосидько.

– А це що? – пропищав раптом М’якуш.

– Де?

І М’якуш показав на риб’ячі хвости, що стирчали з кишені батькового плаща.

Непосидько аж застрибав від чудової здогадки.

– У мене є ідея, – сказав він і поповз до машини.

Тато сидів на березі, жував Петрусеві пироги і кидав крихти у воду. Цим він тільки лякав жаб, які стрибали з латаття і гойдали поплавець.

Сонце жовтком розтеклося по батьковій лисині, зігріло її, а риба досі не клювала. Нарешті тато почав сам клювати носом, і над річкою залунало ніжне з пересвистами хропіння.

Непосидько повернувся, насилу тягнучи пакунок із копченими лящами.

– Ось скільки! – утер він піт. – І всі золоті! Такий буде улов!..

Але ніхто не здогадувався, що збирається робити з лящами Непосидько.

– Тобі доведеться мені допомогти, – сказав він Нетаку, а потім щось довго шепотів йому на вухо.

– Чудовий спосіб! – відповів Непосидько і, узявши одну рибину, побіг до води.

Дерев’яний Нетак води не боявся, потонути не міг, а з важким копченим лящем йому й пірнати було неважко.

Буль-буль-буль!.. – заспівала вода і поглинула нирця.

Рівно за секунду поплавець батькової вудки здригнувся, загойдався – і пірнув. Волосінь натяглася, як струна, вудилище зігнулося і лягло на воду. Тато прокинувся, скочив, зайшов у черевиках у воду і, схопивши двома руками вудилище, витяг його з води. Бамбук свиснув у повітрі, волосінь натяглася, і над річкою заблищав золотий лящ.

– Тю-тю-тю! – заспівав тато і, не розглядаючи здобич, знову наживив гачок шматком пирога.

Тата трусило наче в лихоманці. Закинувши вудку, він почав нетерпляче переступати з ноги на ногу, весь час примовляючи:

– Нерви… ох, нерви!..

Буль!.. – сказав поплавець і знову пірнув.

Тато скрикнув і висмикнув нового ляща.

– Е, та тут їх цілий косяк!

Він витяг поспіль п’ятьох лящів! Потім косяк, мабуть, закінчився і вже не клювало. Лише тепер тато роздивився свою здобич. Він став як укопаний, і очі його полізли на лоба.

– Що це таке? – Тато пополотнів і випустив з рук вудку. – Копчені лящі в річці?! Та це ж чудо!.. Всі рибаки просто луснуть від заздрощів!.. Ні-ні, це, напевно, нерви!.. Швидше до професора Лящукіна… тобто Щулякіна… тобто Щукіна…

Тато попрямував до машини, але раптом поряд пролунав гучний регіт. Це сміявся Петрусь, виглядаючи з кущів.

– Петрусю, це ти? – запитав тато, і підборіддя його затремтіло. – Як ти тут опинився?

– Іду до табору.

– Який табір? – перепитав тато. – Ох, табір!.. Негайно додому!

– Не піду! – сказав Петрусь.

– Не підеш? – І тато раптом радісно зблиснув очима. – А ти, мабуть, маєш рацію! Скажу більше – молодець! – І тут він прибрав грізну позу і почав виголошувати: – Ти повинен бути в таборі – так хочу я, твій батько!.. І нехай мама мені не вказує! Моє прізвище Матусин, але я зовсім не матусин, а свій! Я сам свій власний тато, тобто тато свого сина! Я – старший у родині, я – голова сім’ї… А якщо мамине прізвище Татусева, то вона зовсім ще не тато, а моя мама, тобто моя дружина!.. Досить я з нею намамився… тобто натомився… Тепер все буде по-іншому, так!..

Петрусь не вірив власним вухам – стояв роззявивши рота і дивувався батьковій хоробрості. «Ну й перепаде йому від мами!» – подумав він.

Але тато, мабуть, остаточно збунтувався проти мами. Він бігав берегом, розкидаючи ногами грудки глини і спотикаючись об корчі.

Він так захопився своєю промовою, що не помітив, як знову в черевиках увійшов у воду і добряче намочив штани.

– Ти поїдеш до табору! – гучно заявив він, виходячи з води. – І жодних заперечень! Я сам відвезу тебе… – І він протягнув руку з лящами в бік машини.

Лящі виблискували на сонці золотими боками. Тато подивився на них і затнувся.

– Почекай мене тут, нікуди не ходи! – сказав тато. – Я зараз повернуся, тільки відвезу рибу додому, поки вона не протухла… Давай, – гукнув він водієві, – розвертайся! – і, схопивши із землі плащ, на ходу скочив у машину.

Авто зникло в клубах куряви, а на березі, біля самої води, залишився батьків солом’яний капелюх.

Так, якби батькову голову в ці хвилини не забили лящі, він би помітив, як змінився його син. Петрусь стояв на березі річки з відкритим коміром, на вітрі відважно розвівалася його чуприна, а в очах виблискували жваві завзяті вогники. Він помітно схуд, щоки обвітрилися, і лише в куточках рота сиділи ще ледь помітні залишки капризиту.

Ну що ж, тато ще не раз помилується своїм сином, але наразі мета походу була близько, всі мандрівники в зборі, і ніщо не могло їх знову розлучити.

А човен стояв біля берега, погойдуючись на хвилях, і чекав пасажирів.

Розділ двадцять третій: Петрусева переправа

– А зараз усі в човен! – скомандував Петрусь і, залишивши на березі м’яч, важко бухнувся в стару рибальську плоскодонку.

Вода під човном зашумувала й підібралася до самих бортів. Петрусь сів на весла, але враз підхопився і крикнув:

– Кидай м’яча!

Нетак кинув м’яч.

Петрусь незграбно схопив його, втратив рівновагу і гепнувся на дно човна. Плоскодонка загойдалася, зачерпнула води і відійшла від берега.

– Стривай, куди ти! – закричав Непосидько. – А ми?

Петрусь ухопився за весла і став безпорадно махати ними. Течія підхопила човен і понесла на середину річки.

– Веслуй правим! – кричали йому з берега.

Але Петрусь зовсім розгубився, і човен на очах друзів щохвилини віддалявся…

Хлопчики бігали по берегу, не знаючи, що робити.

– Я наче відчував, що так і буде, – сказав М’якуш, безсило падаючи на пісок.

Здавалося, подорожі кінець, розв’язка близько, але підступна річка влаштувала їм нову неприємність.

– Хіба це моряк! – обурився Нетак (сам він добре тримався на воді і вважав себе природженим мореплавцем). – Не моряк, а шкет!

– Ка-шкет? – перепитав М’якуш. – Кашкет тут!

І справді, на березі валявся батьків солом’яний капелюх.

– Та це ж справжній корабель! – зрадів Нетак і зсунув солом’яну шхуну у воду.

Капелюх загойдався на хвилях, і всім трьом мандрівникам стало зрозуміло, що кращого корабля для них, скільки не думай, не придумаєш.

– Тримай його! – гукнув Непосидько і хутко заходився ламати гілки для весел.

– Справу майже зроблено! – мовив М’якуш і поліз у капелюха.

Потім схопився Непосидько з двома новими веслами. Останнім, відштовхнувшись від берега, піднявся Нетак.

Капелюх по самі криси занурився у воду і перестав гойдатися. Непосидько веслами вправно продірявив криси і почав веслувати. Робив він це, сказати правду, чудово, вправно, а його руки-пружинки, як завжди, не знали втоми.

– Повний уперед! – відчуваючи себе капітаном, скомандував Нетак. – Курс норд-ост – на човен!

А з Петрусем справа стояла набагато гірше. Течія несла і крутила човен, як тріску. До того ж у днищі виявилися щілини, і вода вже повністю вкривала Петрусеві черевики.

Тільки досвідченому і сильному весляреві вдалося б урятуватися в такому відчайдушному становищі. І Петрусеві знову довелось узятися за весла.

Біда – найкращий вчитель. На ніжних Петрусевих долонях за хвилину вискочили пухирці, зате весла поступово почали його слухатися. Напружуючи останні сили, він вивів човен із середини течії і почав наближатися до берега. А вода в човні дедалі прибувала, вона вже діставала до сидіння і по коліна заливала Петруся… Він обернувся, щоб подивитися, чи далеко берег, і глибоко затопив весло. Човен нахилився, і в нього ринула вода.

«Все! – жахнувся Петрусь. – Я загинув!»

– Мамо! – закричав він і випростався.

Човен поволі йшов на дно. Петрусь, звичайно, триматися на воді не вмів. Дотепер він плавав тільки у ванні, та й то для безпеки мама надягала на нього гумовий рятівний круг. Але тут ні мами, ні круга не було.

Петрусеве серце стислося від гіркої туги. Йому стало шкода себе, маму, тата, бабусю, дідуся, Дусю і Сарделя… Як вони побиватимуться, якщо він загине!.. Порятунку чекати нема звідки – річка і берег безлюдні.

Петрусь поволі занурювався у воду. І раптом рука його торкнулася чогось тугого, круглого. Це був футбольний м’яч. «Я врятований!» – подумав Петрусь і міцно схопив м’яч руками. До берега залишалося метри чотири. Петрусь рішуче ліг на воду і, б’ючи ногами, поплив до берега.

Розділ двадцять четвертий: Моряк Нетак. Уперед до табору!

Ми могли б зараз поплисти, а потім піти прямо за Петрусем і дізнатися, чи пощастило йому досягти мети. Але це було б нечесно з нашого боку, не по-товариськи. Адже на середині річки ми залишили трьох мандрівників, яким теж конче потрібно потрапити до дитячого табору.

«Ну то й що! – скажете ви. – У трьох моряків чудовий корабель, про них нема чого турбуватися».

І я так думав, поки не переконався в протилежному. Нарешті, що б це за історія вийшла, якби в ній не було нових і нових пригод!

Річ у тім, що капелюх завжди залишається капелюхом. І якщо ви пригадаєте, що він сплетений усього лише з соломи, то зрозумієте, яка небезпека загрожувала нашим мандрівникам.

Щойно трюм судна заповнився командою, серед якої були металевий і пластиліновий матроси, судно по самі криси занурилося у воду. У сотні дір солом’яного днища почала просочуватися підступна вода.

Ще не досягли вони середини річки, як М’якуш, що зручно вмостився на днищі капелюха, зарепетував:

– Тону!

Нетак перелякано подивився вниз.

– Аврал! – закричав він. – У трюмі вода! Всім стрибати у воду!

Добре йому, дерев’яному, стрибати у воду, а як залізному Непосидькові і пластиліновому М’якушеві? Стрибнуть у воду – тут їм і кінець, і тільки й бачили.

І раптом сталося диво. Втім, ви вже звикли до чудес, і тому воно видасться вам, напевно, дуже звичайним. М’якуш почав розповзатися, як млинець, по солом’яному дну, перепиняючи шлях воді.

Ось вам і М’якуш! Усі вважали його тюхтієм і ледарем, не покладалися на нього ні в чому, а на ділі виявилося, що в нього добре і сміливе серце, готове заради друзів на будь-які жертви…

Вода зупинилася. Непосидько знову взявся за весла, але вода ринула в бічні щілини і цього разу поверх М’якуша.

– Буль-буль-буль! – пробулькотів він і зник під водою.

– Тонемо! Тонемо! – залементував Непосидько.

– Чом би й ні! – буркнув Нетак. – Ех, будь, що буде!.. – З цими словами він стрибнув у воду. Стрибнув і зник.

За секунду в днище щось ударило, і капелюх піднявся, а ще за мить поволі поплив до берега.

Зайве доводити, що вчинок Нетака був сміливим. Підпливши під капелюх, він підняв його своєю спиною і під водою почав гребти до берега.

Судно пливло дедалі швидше. Нарешті зупинилося – капелюх сів на мілину.

– Ми врятовані! Земля! – закричав Непосидько і вистрибнув на берег.

Відсапуючись, вибрався з-під капелюха Нетак. Вода стікала з нього струмками, а дерев’яне тіло його потемніло. Останнім із капелюха вивалився М’якуш. Самому стягнути свої розлізлі боки йому не вдалося.

– Нумо, друзі, притисніть мені боки! – попросив він товаришів.

Непосидько і Нетак розігналися і з двох боків налетіли на М’якуша. Чвак! – сказали його боки, і млинець перетворився на прямокутник. Хоч і не зовсім, але все-таки він знову став схожий на себе і міг рухатися далі.

Тепер залишилося тільки одне – розшукати Петруся. Всі троє побігли вздовж берега.

Незабаром вони стояли біля самісінької води і сумно дивилися на розмоклі, розшнуровані Петрусеві черевики.

– Потонув! Він загинув! – плакав Непосидько. – Від нього лишилися самі черевики!..

Але М’якуш, який ніколи і нічому не вірив, показав раптом на сліди, що вели до лісу. Сумнівів не було: такі глибокі сліди могли залишати тільки ноги, на яких тримається важкувате тіло.

Про всяк випадок вони притягли один Петрусів черевик і з науковою точністю порівняли його зі слідом. Розміри збігалися.

З якою радістю бігли вони до лісу, вперед, по слідах свого друга Петруся!

Поглянули б ви тепер на наших мандрівників! Ні, ви, напевно, не одразу впізнали б їх. Це були вже не колишні саморобні іграшкові хлопчики.

Дерев’яний упертюх Нетак, побувавши під водою, промокнув до самої серцевини і значно пом’якшав. І хоча характер його, як і раніше, залишався твердим, просто так він тепер не суперечив.

Пластиліновому М’якушеві теж перепало. І вогнем його палило, і вітрами обдувало, тож тепер він не боявся ні спеки, ні холоду. Та й лінощів у ньому значно поменшало.

Іншим став і Непосидько. Йому не тільки доводилося бігати – за веслуванням його рукам дісталося чимало роботи. Через це пружинки витягнулися і він став вищим, міцнішим та трохи спокійнішим.

Так, час і важка дорога дуже змінили іграшкових хлопчиків.

Утім, так у житті буває й зі справжніми живими хлопчиками.

Непосидько, М’якуш і Нетак бігли вперед, а за ними над стежиною летіла нова пісенька:

Ми доріг пройшли чимало,
З нами всякеє бувало,
Дивовижні цілі дні.
Хочеш – вір, а хочеш – ні!..

«Хочеш – вір, а хочеш – ні!» – дзвеніло над берегом, а десь у глибині лісу, наче великий мідний птах, заливалася сурма.

Розділ двадцять п’ятий: Кінець подорожі

Тепер нашим мандрівникам легше було домовитися.

Ніхто просто так не упирався, не біг уперед як очманілий і не відставав. Тому йшли вони прямо до мети, не відвертаючись на дурниці.

– Дивіться, що це таке? – зупинився раптом Непосидько. – Невже це літак наших хлопців?

І справді, посеред узлісся на траві стояла справжня модель пасажирського літака з бензиновим моторчиком.

Хлопчики підбігли до літака, що самотньо стояв на галявині.

– Все ясно, – заглядаючи в мотор, сказав Непосидько. – Бензин закінчився – літак приземлився. Справа поправна. У наш час техніка і не з такого виведе.

Та що там багато говорити! Хлопчики не дарма жили в кімнаті дитячої творчості, не дарма водилися з чудовими майстрами. Кожен з них будь-якої миті міг стати і льотчиком, і вертолітником, а якщо треба, упорався б і з реактивним літаком.

– Якщо бензину немає, – сказав Непосидько, – збирайте гриби-дощовики. Дивіться, скільки їх тут!

Хлопчики заходилися збирати старі, жовті, круглі, як м’ячики, гриби, від яких нікому ніякого пуття немає. Але якщо їх розчавити, то вони стріляють і з них вилітає струмінь бурого пилу.

– Кращого за реактивні двигуни не придумаєш! – мовив Нетак.

Озброївшись грибами, Непосидько і Нетак сіли на крила, а М’якуш на хвіст. І лише розчавили вони по першому грибу, як літак злетів угору.

Пах-пах-пах!.. – пахкали гриби, викидаючи довгі струмені пилу. Літак стрімко мчав над лісом.

Звичайно, це не був шум справжнього реактивного літака, і нашим льотчикам доводилося шипіти і свистіти самим.

Настала черга останнього гриба. Не встигли вони його розчавити, як унизу на галявині з’явилися білі намети і щогла з прапором. Літак почав плавно опускатися вниз, просто на галявину.

Назустріч бігли діти й голосно кричали:

– Дивіться, літак!

– Сам прилетів?!

Коли ж вони розглянули пілотів, зчинився неймовірний шум.

– Непосидько?!

– Ой, дивіться, М’якуш!

– І Нетак тут!

– А ми про них і забули!

– Ура-а-а-а!

Усі так раділи зустрічі, так хотілося всім приголубити іграшкових малюків, що почалася звична історія. Діти виривали хлопчиків одне в одного з рук. При цьому вони неабияк пом’яли М’якуша, а Непосидькові й Нетаку викрутили руки і набили чимало ґуль. Але кого обходили синці й ґулі, якщо перемогла міцна дитяча дружба!

Нарешті саморобні хлопчики потрапили до рук своїх майстрів, у знамениті вмілі руки! Одразу знайшовся гвинтик, якого так бракувало Непосидькові, інструменти, щоб відшліфувати Нетака, і пластилін, з якого М’якушеві зроблять нове вухо і шматок правої ноги.

Зустріч перетворилася на справжнє свято. Діти затіяли ляльковий спектакль і хотіли у веселій п’єсці висміяти упертюхів, ледарів, непосидьків, а заразом матусиних і татусевих синків, яких у будь-якій школі й у будь-якому таборі неважко відшукати.

Кому ж доручити такі відповідальні ролі, як не нашим героям! Їм одразу ж вручили зошити з ролями. Там були і веселі частівки, і дотепні сценки…

Але очі в іграшкових хлопчиків стривожились: у натовпі дітлахів вони не бачили Петруся.

– Він давно вже тут, – сказали діти і розступилися.

Друзі побачили Петруся. Він бігав босоніж по траві й ганяв червоного футбольного м’яча. Кишені його були вщент набиті печеною картоплею, і за щокою теж випиналась картоплина. Очі виблискували, а по щоках розливався яскравий рум’янець. Його ще не записали в загін, і старша вожата якраз займалася цим питанням.

Кажуть, наступного дня до табору приїжджали Петрусеві мама й тато, але додому відвезти його не змогли. Петрусь обхопив руками дуб і не давався батькам.

– Мій син мусить негайно їхати додому! – наполягала мама.

– Додому, – говорив тато.

– Ваш Петрусь повинен бути тут! – переконувала вожата.

– Тут, – говорив тато.

Тоді мама пригадала свою лікарську мову і з її допомогою почала доводити, що Петрусеві необхідний домашній режим.

– Моя дитина хвора, у неї ангіні! – переконувала мама.

– Ангіні, – підтверджував тато.

– А у нас він – здоровіні! – усміхаючись, говорила лікарка.

– Здоровіні, – погоджувався тато.

Батькам нічого не допомогло. На захист Петруся став увесь табір. Мама і тато поїхали ні з чим і відвезли великий шоколадний торт, від якого Петрусь уперше відмовився. І правильно зробив. Бо проста картопля і добрі друзі – найкращі ліки від капризиту.

От і все. На цьому закінчується наша історія. Але напишемо тут не «кінець», а як сказала б Петрусева мама чистою лікарською мовою – КІНЕЦУС