Гімназист і Вогняний змій (розділи 1- 16)

Розділ перший
Тут уперше побачимо Вогняного Змія, але його лиховісний господар лишиться в тіні
Темної холодної жовтневої ночі старою київською вулицею скрадався незнайомець.

Насправді цього чоловіка, як і кожного з вас, напевне хтось, та й знає. Не лише в Києві, а й за межами столиці є люди, котрі пізнають його, вітаються за руку чи махають привітно. Називають на ім’я чи прізвище, питають, як справи, й чують у відповідь — дякую, все добре. Але зараз він задумав лиху справу і наближався до пункту призначення. За таких обставин ліпше лишатися для всіх незнайомцем.

Так його поки й назвемо.

Донедавна лиходій зовсім не мав досвіду подібних акцій. Проте поганого швидко вчишся, а безкарність додає смаку. Скуштувавши злочин, спробувавши його на зуб, чоловік з кожним наступним разом поводився так, ніби все життя нічого іншого, крім зла, не робив. Після першого разу ледь не попався. Необережно поставив машину там, де збирався напаскудити, коли тікав — налетів на поліцію, почалися перегони нічним Києвом, заледве вдалося втекти. Добре, хоч номери фальшиві почепив, а колір автівки злився з ніччю. Марку переслідувачі напевне розгледіли, та хіба мато їздить схожих машин… Віддихався в гаражі, номери замінив. Надалі лишав авто за кілька кварталів від місця наступного злочину, заганяв у темні двори, обирав схованки, звідки можна потім пройти переходами й так само повернутися, пірнувши в браму.

Цього разу приховав машину неподалік. Маневрувати тут було не надто зручно. Напередодні розвідав довкола, обійшов усе ногами, виміряв, порахував кроки, встромив носа у кожен двір. Зрозумів: діяти доведеться швидше й обережніше, ніж завжди. Раптом піде щось не так — змушений буде кидати авто. Якщо поженуться, пішки закружляти вийде краще. Звісно, з машиною попрощається, вже мав на такий випадок спеціальний пристрій у кишені.

Кнопку натисне — і бабах!

Шкода. Та що поробиш, сліди замітати треба. Потім виставить рахунок партнерам і вони розрахуються. Адже поки всім задоволені. Вогняний Змій свою справу знає й добре робить.

Головне — випустити в зручний момент. Глупої ночі, коли велике гамірне місто остаточно втомилося й вирішило дати собі поспати бодай зо три години, поки ранок не почне сіріти. О такій порі вулицями вже ніхто не ходить, але незнайомець все одно скрадався.

Крокувати спокійно й упевнено чоловік не міг — його ніхто навіть випадково не має побачити. Тому перш ніж рухатися, набирав повні груди повітря, притулявся до стіни, видихав, обережно визирав з-за найближчого рогу. Завмирав, заплющував очі, цілковито перетворюючись на слух, ловлячи кожен підозрілий, небезпечний для нього звук. І переконавшись нарешті — все тихо й порожньо — виринав, йшов, скрадався, наче кіт.

Було ще одне пояснення такої ходьби — одяг. Спробуйте заради цікавості навмисне вбратися в чорні штани, чорний светр з коміром під горло, легкі кросівки — не чорні, темно-сірі, та все одно. Голову прикривав чорний картуз — бейсболка із великим козирком, насунутим на самі очі. Незнайомцеві доводилося постійно тримати голову трохи вище, ніж завжди, аби бачити, куди йде. Уявили себе в такому вбранні, ще й на темній вулиці, серед старих будинків? Отож. Мимоволі самі почнете скрадатися.

Ну, а поки ми разом уявляємо таке видовище, лиходій уже дістався місця призначення.

Шугнув у браму, передостанню від протилежного боку вулиці, якою крався. Тінню майнув у глибину двору. Там зупинився перед старою одноповерховою будівлею, зведеною давно й настільки добротно, що дім зберігся дотепер майже неушкодженим. Проте тут років із десять ніхто не жив.

Вибиті шиби зяяли порожнечею, пропускаючи протяги гуляти кімнатами. Але вони не змогли вивітрити запахи, котрі свідчать: тут час від часу бувають бродячі тварини чи міські волоцюги. Зсередини тягнуло вогкістю, сміттям, убиральнею та ще чимось дуже несвіжим. І все одно — хоч при денному світлі, хоч у мороці — будівля виглядала, мов шляхетна літня людина, яка не втратила гідності, попри вимушені злидні.

А новенький замок на єдиних вхідних дверях виглядав нашитим на лахміття яскравим великим ґудзиком.

— Дурні. Або смішні. Або все разом, — буркнув незнайомець, легенько поторсавши замок.

Потім витягнув з-за паска тонкі гумові рукавички. Дмухнувши в кожну, по черзі натягнув. Тепер узявся за замок упевненіше. Смикнув, ніби збирався зірвати голіруч. Гмикнув презирливо.

Відступив назад, покрутив головою. З кишенідістав тоненького ліхтарика. Обмацав промінчиком усі закапелки двору, вгледів широку дошку; поруч валявся дерев’яний ящик. Тихо мугикаючи собі щось під носа, без остраху, що почують і помітять, лиходій підтягнув знахідку до стіни. Спершу став на ящик, спробував дотягнутись до віконного прорізу. Вийшло, та залазити не спішив. Балансуючи й слухаючи, як підставка зрадницькії тріщить під ним, обережно повитягав залишки скла з рами. Переконавшись, що все гаразд, зістрибнув.

Настав час дошки.

Притуливши Ті до краю вікна, незнайомець впевнено став ногою, перевіряючи опору на міцність. Намацав нижній край, підтягнувся, водночас впираючись у дошку й штовхаючи треноване тіло вперед і вгору. Підтягнувся, але далі трохи втратив зграбності — не заліз усередину, а гепнувся мішком.

Швидко підвівшись, чоловік знову витяг ліхтарика. Двері кімнати, до якої потрапив, стояли біля стіни, відкриваючи темний прохід. Коли зробив кілька кроків, почув попереду рух — щось зашурхотіло. Ковзнувши променем туди, встиг побачити довгастий тулуб і тонкий хвіст — щура сполохав. Уявивши, скільки тут може лазити огидних пацюків, лиходій скривився від огиди. Його аж пересмикнуло, та переборов себе всюди, куди приходив отак попередні рази, теж сновигали щуриська, постійні мешканці міських підвалів, підземель та покинутих будинків.

Нічого. Зараз тікати почнуть. Хай вони бояться.

Рушивши далі, незнайомець вийшов у передпокій, з якого нагору вели дерев’яні, ще справні та міцні, попри плин часу, сходи. Вони рипіли під вагою тіла, але витримували. Присвічуючи собі, лиходій піднявся нагору, ступив до найближчої кімнати, визирнув з тамтешнього вікна. Вигляд із нього був навіть уночі не дуже — на глуху стіну будинку напроти. Чоловік уже знав: тут колись жили ті, кого мальовничий краєвид цікавив значно менше, ніж дах над головою. Глянув угору, ковзнув променем по стелі, зачепив неакуратну дірку, мов око вибили.

Потім зиркнув на годинник.

Досить гуляти, не екскурсія, — подумав про себе. Пора.

— А йди-но сюди, змійко моя золотая.

Примовляючи так лагідно, незнайомець видобув із правої кишені прямокутний футляр. Вклавши кінець ліхтарика до рота, міцно стиснув губами. Відчинив футляр обережно, мовби той міг вибухнути від незграбного руху. Тримаючи його на долоні лівої руки, двома пальцями правиці взяв невеличкий предмет, підніс до світла.

Промінчик освітив скляну пробірку, старанно закорковану. Такі можна побачити в школі на уроках хімії. Чи в лабораторіях, де провадять різні хімічні досліди. Або в мультиках чи фільмах про божевільних розпатланих учених, котрі затято експериментують з різними сумішами, а ті вибухають під регіт глядачів.

Лиходій позадкував до дверей.

Жбурнув пробірку на підлогу.

Розбилася, тихо брязнувши.

За мить підлогою потекла, поповзла тоненька рудо-золота змійка.

Незнайомець знав, що зараз треба негайно забиратися геть. Але, як і попередні рази, затримався й дивився зачудовано, як змійка стає довшою, ширшою, як швидко перетворюється па Вогняного Змія. Він зголоднів, тому починає поглинати вогняною пащекою все па своєму шляху, набираючись сили й міці.

Вогонь розтікся порожньою кімнатою. Лизнув стіни, стрімко піднявся до стелі. Тепер гарячі язики працювали дружно, злагоджено. Здавалося, в Змія виросло відразу кілька голів. Ще трохи — кімнату охопило безжальне полум’я.

Стало гаряче.

Незнайомець збіг донизу, вистрибнув назовні через те саме вікно й спершу швидко пішов, а вийшовши з двору — побіг, не озираючись. За півгодини будівля палатиме, мов суха копиця сіна задушної літньої ночі. Вогонь напевне помітять раніше, він розбудить мешканців довколишніх будинків. Ось коли глупа ніч доведе перевагу. Поки люди прочухаються зі сну, поки дійде до них, поки почнуть викликати пожежних і поліцію, вогонь розгориться не на жарт. І все одно в лиходія небагато часу, аби втекти непоміченим: не більше п’ятнадцяти хвилин.

Добре розрахував.

Устиг пірнути в безпечне місце. Притулився до мурованої стіни й провів поглядом одну за одною дві пожежні машини, що промчали широкою порожньою вулицею туди, звідки лиходій щойно прийшов.

Справу зроблено.

Розділ другий
Тут київський гімназист не повірить своїм очам

— Флігель згорів два дні тому, — сказав низенький вусатий черевань у старому, колись дорогому замшевому пальті.

— Не згорів би, Назаре Захаровичу, аби не підпалили. Чи я не так вас зрозумів?

— Еге, Івановичу. Спалили його навмисне, — виправився Назар Шпиг.

Відставний міліціонер назвав по батькові гарно вдягненого хлопчину, який на перший погляд нічим не вирізнявся серед ровесників. Та якщо придивитесь, побачите ластовиння на лиці. Виглядало, мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси. Чхання здійняло хмарку, дрібки осіли па пискові, й часом могло здатися — гімназист замурзаний, не любить умиватися. Крім того, мав він на лівій щоці два маленьких неохайних шрамики, наче хтось виорав смужки крихітним плугом. У ранньому дитинстві Юрко перехворів на віспу, й бабуся вважала борозенки слідами щастя. Адже колись малі діти від віспи помирали, а ті, хто одужував, мали рясну пошарпану шкіру паличках. Юркові ж удалося відбутися не надто помітними шрамами.

Учився Юрко не в звичайній школі, а в Першій зразковій гімназії, де панували свої, особливі порядки й діяли інакші, ніж у більшості навчальних закладів, правила. Вони вимагали від учнів ходити на уроки, мов на урочисті церемонії, тож про зовнішній вигляд Юрко Туряниця дбав. Спершу не подобалося, сковувало рухи, навіть дратувало неабияк. Та з часом звик, змирився й погодився, що строгий одяг дисциплінує, навіть впливає на поведінку. Але також зрозумів: вишкіл у Першій зразковій має зворотний бік. Це про чортів, котрі завжди водяться в тихому болоті. Мало хто з тамтешніх гімназистів міг похвалитися зразковою поведінкою. Серед них були справжні шибайголови, ладні наважитися на вчинки, що навіть у світі дорослих вважалися криміналом.

Тож не дивно, що один з учнів затягнув Юрка в небезпечну пригоду. Проте, як це часто буває, хлопець, котрий придумав собі гучне прізвисько Чорна Рука, став у пригоді відставному міліцейському офіцерові, а тепер — власнику та єдиному співробітнику приватної пошукової фірми. Трапилося так, що ветерана війни звинуватили в злочинах, які він не скоїв. Серед них був найтяжчий — убивство. Воїну загрожували неправедний суд і тюремне ув’язнення за чужі гріхи. Назар Шпиг намагався врятувати його, знайшовши справжнього убивцю. І треба було, щоб у цих пошуках він познайомився з гімназистом Туряницею, та ще й на місці скоєння злочину, біля мертвого тіла.

Юрко опинився там із лихої волі Чорної Руки. Не мали щастя — помогло нещастя: завдяки тому шкідникові пан Шпиг та Юрко врятували невинну людину, розкрили замисел ворогів і не дали їм знищити щоденник Олеся Добрянського, який сто років тому пішов воювати за Україну під Крути. Воїна, нинішнього героя, назвали на його честь.

Після тієї пригоди, з якої вийшли переможцями, хоч і ризикували життями, самотній сищик та учень восьмого класу Першої зразкової гімназії швидко стали добрими друзями. Тримали свої стосунки в таємниці від усіх, крім хіба що довірених та перевірених друзів.

Зараз вони стояли у сквері, алеї якого вже вкрило жовте листя. Шпиг зустрів Юрка, коли той повертався з гімназії додому. Передав привіт від Олеся Добрянського, який збирався повертатися на Донбас. Кілька років тому він пішов воювати добровольцем, нині став волонтером. Та якби йшлося лише про привіт, Назар Шпиг подзвонив би Юркові на мобільний. Перестрів особисто, навмисне, аби показати гімназистові пласку круглу бляшанку. Колись у таких київські кондитери тримали монпансьє. Її теж дав Добрянський; у ній і була вся справа.

— Що це? — поцікавився Юрко, коли сищик показав її.

— Олеся цікавить твоя думка. Він везе у свій колишній батальйон броньований джип. Коли повернеться, хтозна. Тому попросив мене поговорити з тобою.

— Про стару бляшанку з-під цукерок?

— Ну тебе в баню, — відмахнувся Шпиг.

Поки Олесь сидів у тюрмі, почув одну цікавинку. Як звільнили, перевірив, чи правда. Виявилося — не просто правда. Це триває.

— Та що триває?

— Глянь, — сищик кивнув на бляшанку. Юрко знизав плечима.

Відкрив.

Думав побачити льодяники. Замість них — темна маса. Не чорна, сірувата. Торкнув пальцем.

— Схоже на попіл.

— Відповідь зараховано, — задоволено кивнув Шпиг.

А до чого тут попіл? Любите ви манівцями ходити.

Чортівня якась коїться, Івановичу, — відставний міліціонер за звичкою згадав чорта, і так само за звичкою смикнув себе за вус.

І розказав про пожежу на вулиці Златоустівській.

— Спалили, значить, навмисне, — повторив Шпиг. — Олесь нічого б такого не припустив, якби раніше, коли його ще не арештували через наклеп, не запалало ще три будівлі. Всі — старі, історичні, зведені відомими архітекторами. Усі — в різних частинах Києва. Кожна була занедбана, аварійна. Кожну свого часу збиралися зруйнувати. Але всякий раз небайдужі до спадщини кияни ставали за будинки горою. Навіть отримували документи, що підтверджували цінність. Шукали кошти на реставрацію. І всякий раз будинки горіли, мов свічки.

— Як Олесь про це довідався?

Так це ж його друзі захищали будинки від руйнацій! Він і сам у пікетах стояв!

— Прикро, — погодився Юрко. — Тільки, пане Шпиг, убийте, не розумію, до чого тут я.

Відставний міліціонер насупився.

– Ти бач. Убийте… Словами такими не кидайся, хлопче. Язика прикуси.

— Забобони.

— Сказали — слухай, — відрубав Шпиг.

І глянь сюди.

Засунувши пальці в попіл, синщик взяв дрібку, потер пучками.

— Олесь був на згарищі вчора. Оце там набрав.

– Якась експертиза? — припустив Юрко.

– Грамотний ти. Але експертів без нього вистачає. Без нас так само. Пожежу загасили, флігель уже не відновити. Втратили ще одну пам’ятку міської архітектури. Там, кажуть, якась видатна постать жила, та нехай, потім про те. Зараз інше важливо. Ось це.

Знову запхавши пальці в коробку, цього разу намацав щось, видобув, поклав собі на долоню.

— Знайоме?

Юрко придивився до знахідки.

Очам не повірив.

Навіть узяв акуратно, двома пальцями невеличкий круглий значок. Нічого особливого, лише герб — книжка з закладеною сторінкою. Напис по колу: «Перша Завжди Перша». Таких нагрудних знаків ніде й ні в кого більше нема.

— Це ж… — гімназист розгублено зиркнув на сищика. — Пане Шпиг, це ж наше.

— Отож, — той смикнув себе за вус. — Бач, таки чортівня коїться. У тебе є таке?

Замість відповіді Юрко розстебнув куртку й показав такий самий значок на лацкані піджака.

Маємо носити. Нічого не буде, як хтось загубить чи забуде. Не покарають. Але правила вимагають. Тож краще, аби був. Бо, знаєте, як кажуть, вчителі мозок винесуть. Це прикріше за кару. Згодні?

— Та згоден, — кивнув Шпиг. — Через це я пішов із міліції, коли вона ще не стала поліцією, — він відмахнувся від неприємних спогадів, повернувся до справи: — Оцей ваш фірмовий значок Олесь знайшов на згарищі. Там, па Златоустівській. І щось мені, старому вовкові, підказує: такі значки просто так у попелі не валяються.

Тепер Юрко замислився, брови зсунув, потер машинально віспяний рубець на лиці.

Пане Шпиг, їх мають лише наші гімназисти.

— А я про що тобі товчу? Хлопці й дівчата?

— Ага.

Від молодших класів до випускних?

– Угу.

— Продати чи подарувати…

— Нічого в значках цінного! — перервав хлопчик сищика. — Ними навіть не міняються!

— Кажеш, можна лише згубити або десь забути?

— Еге ж.

— Коли так, Івановичу, — зітхнув пан Шпиг, вертаємо туди, звідки почали. Розумний ти, меткий. Чесно скажи – віриш, що оця штука, – підкинув значок на долоні, — загублена там, на згарищі, випадково? Чи, може, її там забули, га?

Юрко легенько прикусив нижню губу.

— До чого ведете?

— Та ну тебе під три чорти! По очах бачу – розумієш усе й відповідь знаєш. За язик тебе треба тягнути?

— Не треба. Є одна з десяти мільярдів можливостей, що такий значок міг опинитися у когось чужого, далекого від гімназійних справ. Хтось із наших там побував.

— На місці злочину, — наголосив сищик.

— На місці злочину, — лупою відгукнувся Юрко.

— Сліди до вас ведуть. Ось тобі й Перша зразкова. І то не перший підпал, нагадаю тобі.

Не відразу Туряниця перетравив почуте.

— Хочете сказати — хтось із наших сам свідомо палить старі будинки в Києві?

Пан Шпиг кивнув, додавши:

Або спільник палія. Так навіть імовірніше. Не вірю, що хтось зі старших учнів сам, із дурної чи хворої голови, нищить київську старовину.

— Чому саме старші?

— Хіба, Івановичу, ти молодших сам запідозриш, — сищик легенько посміхнувся у вуса. – Я зараз уявив, як котрийсь із малих подає палію запальничку, мов набої, — посмішка зникла. – Ні, хлопче. То не гра. Тебе чи твоїх ровесників у неї ще могли втягнути лихі й хитрі люди. І то б налякали відразу. А переляканий пацан, знаєш, ненадійний пасажир. Одного разу дасть слабину й викаже злочинця з тельбухами. Тут шукати серед старших треба. Свідомих.

— І шукати доведеться мені.

Не дарма я тебе розумецьким назвав. Кому ж іще. Я у вашу гімназію не просочуся ні під якою легендою. Тож будеш моїм агентом, очима й вухами. Дивись, слухай, думай, шукай. Бо, чує моє серце, то не останній підпал. Ще готуються, і нам треба цьому зашкодити.

Розділ третій
Тут гімназист радиться з бульдогом та батьком

Удома Юрко мав віднедавна новий обов’язок — гуляти з Джентльменом.

Англійський бульдог також відгукувався на Дженку. Назвала так собаку її перша хазяйка, Ліза Раєвська. Щоправда, дівчинка, яка вчилася з хлопцем у одній гімназії, тільки в іншому класі, вперто називала себе Осадчою. Чим гнівила свою виховательку Марту Ернестівну, яку природа наділила сухими ребрами, гострим підборіддям, довгим, схожим па воронячий дзьоб, носом і противним, рипучим, мов старі двері, голосом.

Ця бонна була близькою родичкою Лізиного вітчима. Аркадій Раєвський займався незрозуміло чим, мав якусь важливу державну посаду й чимало впливових друзів. Юрко вже знав від Лізи: її рідний батько загинув на війні незадовго після її початку. Вони з мамою втекли від жахіть до Києва, де поневірялися, аж поки не зустрівся благодійник – так називала його дівчинка.

Хай вона й не любила вітчима, проте чудово розуміла: це завдяки йому вони з мамою живуть у хорошій квартирі на Липках і саме він, Раєвський, опікується її освітою. Вона навіть пристосувалася до такого життя, добре розуміючи: більшості біженців та переселенців так не пощастило, тому гріх нарікати на долю. Змирилася навіть із бонною Мартою, яка категорично забороняла звертатися до себе «пані», мовляв, нічого панського не має, а пани завжди гнобили кріпаків-селян і трудящий люд. Іншої служби, ніж пильнувати дівчинку, безробітна вчителька російської мови з Донецька тут не мала, за що дякувала Раєвському й за кожної нагоди демонструвала відданість.

Історія з собакою терпець увірвала.

Бульдога подарував Лізі па день народження її хрещений, добрий друг загиблого тата. Дівчинка давно мріяла про такого собаку, вони швидко подружилися. Та вітчим був категорично проти тварини в домі. Тим більше, якщо її приніс чоловік, котрий не любив Раєвського й не надто приховував це. Тож за деякий час Джентльмен зник.

Ліза не розгубилася, дала оголошення в Інтернеті. Так Юрків тато, інженер Туряниця, знайшов хазяйку породистого песика, якого одного вечора привів хлопець. Тепер настала Юркова черга вішати носа, бо встиг прикипіти до Джентльмена. Познайомившись з Раєвським особисто, інженер поміняв свою думку. Як результат, вони уклали угоду: бульдог живе в Туряниць, але раз на тиждень, у неділю, Ліза гуляє з ним у парку Шевченка. Звісно ж, у присутності бонни. Інший час собаку вигулював Юрко.

Джентльменові виділили спеціальне місце, та відданий бульдожка волів пробиратися в кімнату гімназиста й навіть спати там. Попервах Юрко не міг звикнути, що такий маленький песик так голосно хропе. Призвичаївся скоро, а коли втягнувся в історію з Чорною Рукою, навіть надбав у особі Дженки уважного слухача. З ним можна було ділитися міркуваннями й не надто перейматися тим, що песик заперечить.

Ось і зараз, вийшовши прогулятися з чотирилапим другом у ранні жовтневі сутінки, гімназист спустився вулицею Петлюри, на якій мешкав, до Ботанічного саду, зайшов у арку й там відчепив швору, присівши на вільну лавку в найближчому сквері. Зазвичай Джентльмен пускався гасати. Але цього разу відчув настрій господаря — зробив якихось два кола, придибав назад і примостився біля Юркових ніг, задерши плаский писок й кумедно пирхнувши.

Та отож, — кивнув гімназист. — Не дадуть нам з тобою відпочити.

Пес сів на задні лапи, гойднув куцим хвостом.

— Бач, яка задачка. З одним невідомим, як минулого разу. Але ж від того не легше. Знаєш, чому?

Бульдог мотнув головою.

— Поясню, — хоч, зрозуміло, Юрко не так радився з собакою, як міркував уголос. — Чорна Рука погрожував, вимагав гроші, шантажував. Він знав, чого хотів. І я, — пес фиркнув, хлопець швидко виправився, — тобто, ми з тобою розуміли його мету. Тому й уявляли собі, де шукати чорнорукого. Тут — темний ліс. Яким боком хтось із наших учнів причетний до всіх тих підпалів, для чого вліз у цю історію, яка його роль, чого хоче… — гімназист розвів руками.

Пес облизнувся, переступив передніми лапами.

— Чого дивишся? Коли нема мотиву, не знайдеш і злочинця.

Джентльмен кілька разів кивнув.

— О, згоден він, — гмикнув Юрко. — Тільки ж мені від того не легше. Як далі діяти?

Пес легенько загарчав, без погроз чи вияву невдоволення, просто аби не мовчати.

– Гаразд, о’кей, – зітхнув гімназист. – Давай глянемо, що в нас є. А маємо ми багато й небагато водночас: значок, який міг загубити там, на згарищі, лише хтось з учнів нашої Першої зразкової. Ми з тобою напишемо на гімназійному форумі в Інтернеті — мовляв, знайшовся значок, власнику звернутися до Юрія Туряниці, восьмий «Б». Гадаєш, спрацює? Клюне хтось?

Бульдог знову пирхнув, мотнувши при цьому головою.

— Ось і я не певен, — погодився Юрко. — Навпаки, так можна самому підставитися. Той типчик здогадується, де міг згубити значка. І так само розкусить, де його знайшли. Заляже па дно, шукай його тоді. Але, — хлопець знову потер рубець на щоці, — хоч не хоч, а цей хід доведеться робити. Може, він не знає, де загубив значок. Зрадіє, що той знайшовся, викаже себе, ще й подякує. Згоден?

Пес висолопив язика так далеко, як міг.

— Ну, з цим вирішили. Тільки ж раніше, ніж за два дні, нічого не вийде. Субота завтра, потім неділя. Оголошення б дати сьогодні під вечір. Тягнути не слід, бо підозріло. Вважай, знайшов я значок у п’ятницю, а додумався написати на форум лише за два дні. Не годиться, — бульдог цього разу не реагував ніяк, і Юрко повів далі: — Тим часом думаємо з тобою, чому палять саме ці будинки. Бо старі?

Джентльмен пружно скочив на чотири, задріботів но колу на коротких кривих лапах. Юркові враз передалося його раптове збудження.

— Саме так, треба шукати щось спільне. Якщо скажімо, підпали мають не лише систему, а й конкретну мету, слід дізнатися, чим спалені будівлі так роздратували негідника. А хто нам у цьому допоможе?

Бульдог розвернувся задом, подріботів до виходу.

Юрко підвівся й рушив за ним, сприйнявши це за відповідь — в тата запитати, більше нема в кого. Інженер Туряниця займався великими сучасними будівельними проектами, тож мав би знати про старі будівлі й усе, що з ними пов’язано.

Та нерпі ніж сіпати батька, Юрко зачинився в своїй кімнаті. Вона була в помешканні найменшою, тут навіть не влаштуєш нормальний безлад. Але на старій квартирі, на Оболоні, звідки родина не так давно вибралася, у хлопця окремої кімнати взагалі не було. Тож йому вистачало простору, що лишався між ліжком, письмовим столом та етажеркою з книгами. Юрко щільно причинив важкі старовинні двері й навіщось шикнув на бульдога, приклавши пальця до вуст. Потім увімкнув ноутбук і годину мандрував мережею, шукаючи та знаходячи інформацію про всі три підпали.

Справа виявилася нескладною.

Варто було лиш відшукати найсвіжішу новину про пожежу на Златоустівській, виринули посилання на аналогічні випадки. Рідний Київ гімназист знав досить непогано. Не треба знаходити карту, аби прикинути, що воно і як. Тижнем раніше горів старий флігель на Малій Житомирській, теж у глибині вулиці.

А ще за десять днів до того спалахнув будинок на Подолі, який уже збиралися відновлювати — навіть обнесли металевим парканом. Тепер жоден із домів відновленню не підлягав. Тільки зносити, не інакше.

Старанно переписавши всі три адреси на аркуш, Юрко підморгнув бульдогу, жестом звелів лишатися на місці. Сам подався до тата в кабінет. Думав, батько працює. Але інженер Іван Туряниця сидів у своєму улюбленому кріслі з високою спинкою, на яку поклав голову, й легенько крутився туди-сюди, допомагаючи собі ногами в гумових капцях та примруживши очі. Інженер почув, як зайшов Юрко, і не міняючи пози, сказав:

— Щось забагато навалилося за цей тиждень

— Заморився? Роботи багато?

— Коли робота є, то добре. Від неї не втомлюєшся, якщо вона йде. А тут так, нерви мотають.

Поштовхом розвернувшись разом із кріслом до сина, Іван Туряниця розплющив очі. У них справді читалася втома, і Юрко вже пошкодував, що потурбував батька. Та відступати не було куди, тож сказав:

— Ти чув про ті пожежі?

— Які — ті? У Києві ледь не щодня щось десь горить.

— Якийсь флігель на Златоустівській вулиці.

А, будинок Яковенка… Було таке. Не вберегли, а шкода.

— Дуже цінним був?

Сам по собі — не аж так. Звичайна будівля сторічної давнини. Звісно, архітектура цікава, донедавна там навіть жили люди. Потім проблеми з комунальниками, таке інше… — тато далі погойдувався в кріслі. — Там, Юрку, не так будинок цінний, як той, хто в ньому жив.

— Хто?

Був такий інженер Арсен Яковенко. В гімназії вам це не розкажуть, бо про нього взагалі мало хто щось знає. Між тим, пан Яковенко був одним із перших, хто запропонував проект субмарини.

— Кого?

– Не кого, — терпляче пояснив тато. — Чого. Підводний човен, креслення. Міг отримати патент, авторське свідоцтво. Продати й заробити чимало, але й це не головне, хоч важливе. Яковенко, бач, вимагав, наполягав на тому, аби конструкцію вважали не російською, а українською. Хай у ті часи й була Російська імперія, проте слави російського конструктора він не бажав. Звісно, креслення затребували в Петербург на якесь там затвердження. Там вони і зникли. За якийсь час росіяни почали сурмити кругом про успіхи саме їхньої, російської інженерної думки.

— Вкрали ідею?

— Та вони завжди все крадуть. Потім, уже коли Україна проголосила свою першу державу, Яковенко хотів бути корисним війську. Але спершу товариші комісари наш флот у Чорному морі веліли затопити. Кому треба підводний човен без моря? Дніпром ним плавати чи Десною? Потім не встиг вийти з Києва, коли його більшовики захопили. Арештували, обіцяли золоті гори, аби погодився на них працювати. Є легенда, що Яковенко заявив: ваші гори, мовляв, із награбованого золота. Тоді його розстріляли. Слухай, — тато враз подався вперед. — Чого це раптом тебе зацікавив той будинок?

Так нам сьогодні історичка розповідала про ці всі пожежі, — швидко викрутився гімназист. — Обмовилася, що багато втрачаємо.

Говорять, балакають, толку нема, — Іван Туряниця побарабанив пальцями по бильцях. — А я тобі ще раз скажу: не так сам будинок цікавий, як пам’ять, пов’язана з ним. Кожен свою історію має, про людину якусь. Згорів дім Яковенка — і не згадає тепер ніхто, що українець креслив підводний човен раніше за всіх росіян разом узятих. Ось про що вам у гімназії розповідати треба. Й не лише вам, по всіх школах, не тільки київських.

— На весь світ гриміти?

— Чом би й ні.

Тут мама гукнула вечеряти, батько згадав, що зголоднів, подався на кухню першим.

А Юрко, швидко поївши сирників зі сметаною, подякував і принишк у своїй кімнаті, знову пірнувши в Інтернет.

Його цікавило, що за люди жили в будинках, які пожер вогонь раніше.

Розділ четвертий
Тут гімназист іде на прогулянку – а може, на розвідку

Суботній день видався не по-осінньому теплим.

Джентльмен, хоч і був англійським бульдогом, не любив типового, описаного в багатьох книжках, британського клімату. Лондонська погода з дощами й туманами псові не подобалася. Він навіть гуляти не любив, коли на вулиці вогко. Розумів — він собака, прогулянок вимагає його собача природа. Але радше дозволяв Юркові виводити себе на свіже повітря, ніж сам того хотів. Не любив далеко й довго вештатися, за півгодини вже сам тягнув хазяїна додому.

Зате сьогодні, побачивши сонечко й відчувши крізь прочинену кватирку приємне тепло, став у бойову стійку, збудився, застрибав, заскавчав. Під одним дахом із Туряницями бульдог мешкав не так давно, та старші уже вивчили Джентльменові манери.

— Зараз у вікно вистрибне, як не вивести, – зауважила мама.

– Діло кажеш, Раїсо Лук’янівно, – погодився тато. — Боюсь я, сьогодні довго гулятиме.

— Так нема чого боятися. Хто б ще твого сина так надовго з-за комп’ютера висмикнув.

— Хіба я довго за ним сиджу? — образився Юрко. — Ми ж домовилися…

– …і ти все одно порушуєш, — зараз Іван Туряниця говорив серйозно. — Розумію, коли у справах. Тим паче, у наш час без комп’ютера скоро вже їсти не звариш. Але останнім часом, Юрію Івановичу, ви забагато сидите в мережі.

— На зборах у Першій зразковій батьків дуже просили контролювати, що саме вишукують діти в Інтернеті, — нагадала мама. — Тільки ж ми тобі довіряємо.

— Коли так, для чого завели?

— Я випадково помітив: минулої ночі ти не спав допізна.

— Може, я читав.

Напевне читав, — погодився тато. — Але не книжку. Бо світло горіло не над ліжком, а над письмовим столом.

Підглядав? — протягнув Юрко. — Хіба в нас дома так робиться?

— Я точно визначаю, звідки падає світло, що пробивається в щілину між дверима, — інженер Туряниця говорив спокійно. — Ми домовилися, що ночами ти за комп’ютером не сидиш. Давай так, пане гімназисте: ми з мамою сказали — ти почув. Сьогодні бажано від Інтернету утриматися.

— Тим більше, погода гарна. Гуляйте, — мама мала на увазі сина й бульдога.

Джентльмен чи то справді зрозумів, чи собача чуйка не підвела — застрибав радісно, передчуваючи довгу прогулянку. А Юрко лише старанно удав, що його це напружило. Бо насправді від самого ранку придумував причину, яка б дозволила піти з дому на довше, ніж завжди.

Він зібрався сам прогулятися до Златоустівської, аби на власні очі побачити згарище. Оглянути й обмацати там усе. Раптом ще якусь підказку знайде, окрім значка. А на таку серйозну експедицію час потрібен. Ну, а коли батьки самі відправляють — чудесно, навіть пояснювати нічого не треба.

Зібрався, вдягнувся, начепив бульдогові поводок на нашийник.

До побачення, гарного всім дня — гайда гуляти.

Від вулиці Петлюри інакше й скорше, ніж на власних двох, не дістатися.

Ходити Юрко любив, особливо — у таку погоду. Бо дощ і холод недолюблював, у чому сходився з Джентльменом. Вони йшли вулицями й переходами, зрізали шлях наскрізними проходами, а гімназист заглибився в свої думки. Тож незчувся, як дістався до потрібного місця.

Знищений вогнем флігель темним привидом мерехтів у глибині старого двору. Юрко зупинився, притримав собаку. Покрутив головою, видивляючись підозрілих. Нікого не побачив, хіба двоє місцевих волоцюг товклися неподалік. Один — у старій, помітно брудній камуфляжній куртці, що була йому завелика, таких самих плямистих штанях і важких, не по погоді, гумаках. Лице до половини закривала колись оранжева, а тепер — брудно-коричнева плетена шапочка. Щоб бачити свого приятеля з-за її країв, плямистий мусив піднімати голову.

І ще не ясно, чи були вони товаришами з іще менш охайним тином, давно неголеним, чию голову накривала на диво новенька й зовсім недоладна кепка-бейсболка з великим козирком. Такі роздають безкоштовно, рекламуючи якусь фірму, й, схоже, небораці перепало таке щастя задарма. Так само і плащ, майже новий, лиш на спині трохи розірваний. На ногах — джинси і старі, добротні й дорогі колись кросівки.

Схоже, волоцюги мляво, більше для порядку гиркалися. Про що говорили, Юрко не розумів та й дослухатися не особливо хотів. Може, ділили територію — сто разів таке вже бачив. Чи згадували один одному давні образи. Та навіть такі вуличні аборигени заважали, бо були небажаними свідками. Не хотілося потрапляти на очі навіть їм. Тож Юрко товкся в дворі без жодної мети, сам не знаючи, на що чекає.

Бульдог виручив. Загарчав, повернувши пласку морду в бік неохайної парочки. Бейсболка щось прогугнявив, замахав руками, але Шапочка взяв колегу за лікоть, ще й став так, аби затулитися ним від можливого нападу. Гукнув тільки хрипато:

— Забери кобеля, пацан!

— Не вкусить! — навіщось озвався Юрко.

Бейсболка з Шапочкою не зважили — забралися з двору скоренько, і слід прохолов. Дженка гавкнув навздогін, беззлобно, для порядку хіба. Потому сів, глянув на хлопця запитально.

— Добре все зробив, — похвалив гімназист. Тільки тепер тихо поводься. А ще краще — стій тут. На чатах, — прочитавши в бульдожих очах нерозуміння, пояснив терпляче. — Як хто прийде чужий, ти гавкни. Хоча, — почухав потилицю, — гавкай, кого б не побачив. Тут, знаєш, свої не ходять. Усі чужі.

Сказавши так, Юрко підвів Джентльмена до найближчої стіни.

Припнув за поводок до низу пожежної драбини.

— Я скоро, — промовив.

А затим зник у непривітній, обгорілій з усіх боків прямокутній шпарині, що колись була парадним входом.

Розділ п’ятий
Тут знову згадають Вогняного Змія, а гімназист потрапить у безвихідь

Усередині було непривітно.

Та й що привітного в будівлі, яка вигоріла зсередини. Якби це був просто старий покинутий будинок, уява мимоволі б розігралася. Й перед очима напевне могли постати мешканці, котрі населяли флігель сто років тому. Ба навіть п’ятдесят, все одно далеко, все воно історія, все в минулому. А так — суцільна незатишна руїна. Тхнуло горілим, вогким, кислувато-брудним і перемішаним із чимось незрозумілим. Від суміші навіть очі защипали, Юрко протер їх долонями.

Зрозумів ураз, що не так із цією пожежею.

Ні, гімназист Туряниця не бачив аж так багато споруд, які пожер ненаситний вогонь. Він навіть не мріяв стати вогнеборцем. Проте побачене всередині виглядало надто ідеальним. Ступивши до стіни, Юрко спершу торкнувся її пальцем, потім сміливіше провів долонею, вимастивши її у щось чорне. Для чогось понюхав, не відчув нічого надзвичайного. Але з точних та природничих наук мав високі оцінки. Через те, не знаючи поки причини, міг пояснити собі наслідки.

Наче вогнеметом пройшлися, — тихо буркнув собі під ніс.

Ніколи не тримав Юрко Туряниця такої зброї в руках. Узагалі ніякої не тримав. Зате встиг передивитися чимало як для свого віку фільмів, у яких застосовували вогняні струмені. Хоч солдати поливали ними, хоч…

— Дракони.

Слово вирвалося саме собою. Бо нутрощі старого будинку не просто згоріли. Вони були випалені. Нещадно, ретельно, рівномірно. Мовби якась міфічна істота дихнула вогнем із пащі й полила ним все перед собою, безжально й планомірно нищачи середину до тріски. Навмисне захочеш — не завжди зробиш.

Ставши там, де колись були сходи нагору, Юрко підняв голову. З сонцем пощастило, воно сьогодні світило як ніколи яскраво, тож гімназист зміг розгледіти — всюди одне й те саме. Будинок зруйнували майстерно, якщо існує майстерна руйнація. Хто б це не був, своє діло він знав і підходив, хай би як це не прозвучало, з певною любов’ю. Відновленню тут уже нічого не підлягало, тільки розвалити до останньої цеглини.

І ще одну сумну істину відкрив для себе Юрко.

Навіть якби тут могли залишитися якісь сліди, вогонь знищив геть усе.

Та заразом осяяло — коли так, то…

Думку зупинило й перервало гавкання ззовні.

Вартовий попереджав про небезпеку. Хтозна, може волоцюги повернулися. Бо кому тут ще вештатися, на згарищі. Щойно вирішив так, знадвору долинуло:

— І чий це кобель?

— Ти як знаєш, що то кобель? — почулося у відповідь.

Голоси швидко наближалися, ставали чіткішими. Сюди йдуть двоє чоловіків і тримаються вони впевнено. Точно знають: тут нема нікого. Тим гірше буде Юркові, якщо надибають його тут.

— Ага, давай зараз перевіримо, — озвався перший.

— Не за тим прийшли, — відмахнувся другий. — Мені теж до лампи, хлопчик то чи дівчинка. Хіба не доходить: пес прив’язаний. Значить, хазяїн десь тут.

— Тобі яка печаль до хазяїна? Прив’язав і прив’язав. Он, парадне поруч. Туди, може, пішов.

До когось у гості. А з собаками там — порожняк. Ось і залишив, хіба не ясно.

Юрко нагнувся, обережно, скрадаючись, посунув до віконного отвору. Переляк від раптової появи змінила цікавість. Щось підказало: ці двоє, на відміну від недавніх волоцюг, прийшли до місця пожежі не випадково. І явно з лихими намірами — говорять, мов вороги, хоча напевне спільники. їх разом щось звело, необхідність.

Поки гімназист міркував, бульдог прогавкав ще раз. А перший голос крикнув у відповідь:

— Та глохни ти, собако!

— Це ти тихіше будь! — зауважив другий. — Витяг сюди, ще й волаєш. Конспіратор.

— Ой, я тебе прошу! Кому тут уже треба ця дурна конспірація! Порожняк не жени.

Говорили вже зовсім близько, і тепер страх знову витіснив цікавість. Швидко роззирнувшись, Юрко позадкував, намірившись заховатися за випаленою стіною, яка колись була кімнатою. Та дверей тут уже не було, сховок від того виглядав дуже непевним. Якщо ці двоє стоятимуть там, де він зараз, не побачать нікого. Та варто пройтися, як шпигуна тут же буде викрито.

Зрозумівши, що загнав сам себе в мишоловку, Юрко у розпачі заметушився на місці.

Був шанс вистрибнути через вікно. Та дірка зяяла зависоко, з першого разу навряд застрибне. У кращому разі непрохані гості побачать гімназистові ноги у вікні, у гіршому — його самого, коли дертиметься вгору.

А їм лишилося кілька кроків…

Стегно стукнулося об щось тверде.

Сходи нагору.

Точніше — залишки, колись давно укріплені металевою основою. Зараз цей каркас стирчав, мов оголені ребра анатомічного скелета. Не довго думаючи, підкоряючись інстинкту самозбереження, Юрко спритно, мавпочкою, шуснув догори. Щойно тулуб опинився над залишками вигорілого перекриття горішнього поверху, гімназист, рвучко підтягнувшись на руках, жбурнув себе нагору. Встиг забрати ноги, як знизу вже з’явилися ті двоє.

Зараз гімназист лежав на спині. Не дуже зручно, все почало терпнути. Ще й нога незграбно підігнулася. Але перевертатися, аби дивитися вниз, Юрко не ризикнув. Тому лише посунувся трохи, вмощуючись на широкій брудній дошці. Заплющив для чогось очі.

Завмер.

Хтось один гляне вгору, хай випадково, — і все, попався.

Та, схоже, їм не до зайвих оглядин, взагалі не до церемоній. Чоловік, чий голос видавав як не старшого, то головного, відрізав:

Може, скажеш нарешті, чому в іншому місці не поговорити? Затишнішому, тихішому.

— Та можна було б, — відповів той, котрий ковтав літери. — Тільки чим тобі тут незатишно? Ще й тихо.

— Собаки гавкають.

— Собак боїшся?

Ураз Юрко почув під собою шарпанину. Ковтач літер засичав:

— Е-е, ти чого! Лапи свої забери!

— Я тобі, Павуче, зараз усе заберу! — гаркнув старший.

Павук, значить, закарбував гімназист, прикусивши губу. Звісно, як ще такого палія назвати. Невже отак відразу пощастило? Ех, розгледіти б його ще…

Засовався Юрко. Збуджено, нетерпляче. Засвербіло не в одному, а відразу в усіх місцях.

Пусти, сказав! — здається, таки вивільнився, навіть ступив па крок чи два назад. — Я привів тебе сюди, аби ти на власні очі побачив, як Вогняний Змій своє діло знає.

— А ви все в казочки граєтесь. Дорослі люди. Хоча… Напарник твій зелений ще. Дівчинка, хе-хе.

– Вогняний Змій – це назва. Предмет його гордості. Не порожняк, як багато в кого тут. Молодий, та не по роках розумний.

— Без тебе знаю.

— Коли знаєш — доведеться поступитися.

— Кому? Шмаркачеві?

Нічого не розумів Юрко — тим більше ловив кожне слово. Адже все це підказки, сліди, кроки до розв’язки. Навіть не вірилося, що ось вона, так несподівано близько. Треба лише опинитися в потрібному місці в потрібний час. А кажуть, так не буває…

— Хоч би й сопляку! — вів своє тим часом той, кого назвали Павуком. — Користі, бач, дуже багато. Без Вогняного Змія в тебе нічого б не вийшло.

— У нас.

— Ні, начальнику, в тебе! Мені нема різниці, яку шкоду тут робити! Аби твої гроші. Хай ваш Київ увесь згорить, не жаль. Тільки ж ти в цих пожежах маєш свій інтерес!

— Який?

— Хрін його знає! Але ж без такого інтересу ти б не трусив гаманцем! Не просто так уже третій будинок згодовуємо вогню!

— Логічно, Павуче, логічно. І тебе за весь цей час так і не зацікавило, нащо воно мені?

— Нє-а! — парирував той зовсім по-дитячому. — Та друг наш менший, із гімназії, уже мене питався.

— Йому яка печаль?

Юрко нагорі міг закластися — старший при цих словах міцно стиснув кулак.

— Паша, як ти кажеш, дівчинка вже розкуштувала славу. Тепер грошей хоче.

— Скільки?

— Ну, зараз обговоримо. Для того й покликав. Для наочності теж, але основне — ультиматум. І це так само не порожняк.

Старший заговорив інакше. Тепер брязкав погрозами. Але від того видався знайомим. Десь не так давно Юрко вже чув і схожий голос, і подібний топ.

Ульти… Що? Ультиматум? Зелень ще, погрожувати! І чим, хотів би я знати.

Хоча б Вогняним Змієм своїм. Перестане мені його давати…

— Та я йому перестану!

Чекай! — Павук так само підніс голос, і в ньому зазвучали загрозливі нотки. — Так буває, щоб ти знав. Каже, втомився хімічити й тремтіти. Або платять за роботу, або…

— Що — або?

— Викаже все, кому треба, як не отримає свого.

Отут уже Юркові почав уриватися терпець.

Стільки всього почув за раз — аж подих перехопило. Будь-що мусив побачити бодай одним оком, хто ж там, унизу. Тим паче, нарешті почав розуміти, до кого говорить Пожежа. Але мав у тому переконатися. Та й самого палія роздивитися треба як слід.

Почав Юрко розвертатися зі спини на бік.

Обережно, затамувавши подих, аби не виказати себе.

Ось уже майже, майже, майже. Лишалося ногу затерплу перенести в інше положення.

Вона й підвела.

Незграбно випроставши її, хлопець відчув, як литкою пробігла добра сотня кусючих мурах. Щось смикнуло, він спробував утримати рівновагу. Але від того заточився ще більше.

І полетів згори, ледь не на голови змовникам. Падаючи, крику не стримав.

Розділ шостий
Тут будуть старий ворог та несподіваний порятунок
Не навчився Юрко Туряниця правильно падати з висоти. А то ж ціла наука.

Але сто разів різними прикладами доведено: як не знаєш чого чи не вмієш — тренований читанням мозок підкаже. Чи тіло, яке не мучать щоденними фізичними вправами, саме зробить усе як слід. Так людська природа влаштована, не підведе в потрібний момент.

За мить у польоті гімназистові дивом удалося розвернутися і впасти не на спину, так що можна сильно забитися. Чи на живіт, від чого може перехопити дихання, чи навіть вдарити лицем об тверде. Гепнувся він мішком на праве плече, забивши його, та при цьому ноги машинально зігнулися в колінах. Коли приземлився, миттю розпрямив їх, перекотився, потім — ще раз, уже допомагаючи собі руками. Далі зміг стати на чотири й швидко відрачкувати туди, де, як пам’ятав, були стіна й рятівний віконний отвір.

— От зар-раза! — почув вигук збоку, а за ним — люте:

– Куди! Назад!

Кричав старший, і за мить Юрко відчув, як повз нього пронеслося щось стрімке й велике. Тікав той, кого назвали Павуком. Або справді злякався хлопця, який упав буквально з неба, або — не бажав, щоб його побачили та запам’ятали.

Далі вийшло незграбно. Все ж таки у голові трошки макітрилося. Юрко не відразу оговтався, тож утратив момент, коли міг вислизнути з пастки. Звівся на ноги, труснув головою — будівля перестала гойдатися. Але й шлях до прямокутника, що лишився замість дверей, уже заступила постать. Зиркнувши в бік вікна, зрозумів гімназист — уже не добіжить. Якщо й добіжить — не дострибне з першого разу.

І боронитися нема чим.

Кричати — так само не почують. Ще й бульдог ззовні, не розуміючи нічого, гавкав з якогось дива. Тим самим грав проти свого друга й господаря, бо Дженку не перекричиш. Залишалося сподіватися, що на гавкіт хтось вийде.

Проте чоловік, котрий сунув на нього, теж розумів — часу мало, питань безліч.

— Ти хто такий? Звідки взявся? Все почув?

— Нічого я такого не… — спробував хоч якось викрутитись Юрко.

– Брехати погано, юначе, – просичав чоловік і раптом завмер, придивився пильніше: – Чекай- чекай, де я тебе бачив недавно?

– Ніде! – вигукнув гімназист. – Я вас не знаю!

– Я тебе теж. Але ми зустрічалися. Не бреши, кажу, в мене пам’ять чудова. Я сказав би, професійна.

Аж тепер Юрко впізнав його. Бачив один раз, спершу — в сутінках, потім — через шпарину в дверях Шпигового помешкання. Високий пан у дорогому короткому пальті, туфлях із модними гострими носами, незмінних тонких лайкових рукавичках. Зачіска коротка, модельна, хоч для реклами фотографуй. Схожий відразу на кількох акторів, які встигли зіграти в кіно Джеймса Бонда. Тільки той агент боровся зі злом, а цей прилизаний явно був на ворожому боці.

Минулого разу, коли Юркові довелося підслуховувати його розмову з Назаром Шпигом, чоловік назвався Стрельцовим. Керівником приватної охоронної фірми. Це він полював на щоденник київського школяра, писаний сто років тому. Це Стрельцов не хотів, аби іменем героя назвали одну зі столичних вулиць. І ось тепер він якимось боком причетний до пожежі в будинку, цінному для історії.

У голові знову зароїлося.

Цього разу – від думок, що сплуталися клубком. Тим часом Стрельцов почав прозрівати, Юркові на горе.

— Отак-так. Гімназист, котрий тікає з дому. Це ж твої батьки найняли ось недавно невдаху Шпига, який корчить із себе великого сищика? І він тебе знайшов. Чи, може, Шпига теж не знаєш?

— Не знаю, — вирішив гнути лінію, чого б це не коштувало і як би не виглядало.

— Ще одна брехня, — задоволено кивнув Стрельцов. — Але як твій дружок Шпиг не видатний детектив, так і ти зовсім не славне брехло. Знаєш, що я зараз подумав? Ти його агент.

— Чий?

— Шпига, — тепер прилизаний говорив упевнено. — Десь із тиждень на наступний день потому, як я здибав тебе в Шпиговій компанії, сталося дещо неприємне. Скажімо так, я програв одну важливу для мене справу. А обійшов мене там не хто інший, як Шпиг.

— О! А кажете — не видатний, — тут уже Юрко не стримався.

— То був випадок! Йому просто пощастило! гаркнув Стрельцов. — І ось тепер маю не менш важливу справу, а ти знову тут як тут. Не здивуюся, якщо твій друзяка десь поруч.

— Я вас теж упізнав.

– Молодець! Давно 6 так, а то все граєшся в дорослі ігри з дорослими людьми, — Стрельцов за низ підтягнув кожну рукавичку по черзі, поворушив пальцями. — Тільки нічого твоє впізнання не поміняє. Куди ти з ним підеш, кому і що скажеш? Ану, давай, хвалися, як збираєшся мене викрити.

Отут Юрко мало не купився.

Вже й рота розкрив, аби видати Стрельцову все, що вдалося дізнатися на цей момент. І про значок Першої зразкової, і про інші спалені будинки, і навіть про те, кого і як планує вирахувати. Та в останній момент дійшло: провокує його мудрий, досвідчений у таких справах ворог. Тож просто вичавив:

— Е-е-е-е… Не ваше діло!

— Отут помиляєшся, юначе. Навіть дуже моє.

Поки говорили так, замовк Джентльмен. Набридло, мабуть, гавкати. Інших звуків знадвору не чулося. А Стрельцов повільно наступав, відрізаючи Юрка тепер уже й від вікна. Притискав до стіни, заганяючи в кут.

Що мені з тобою робити? — вимовив якось так буденно, зовсім без погроз, але від того голосу мурашки лоскотали Юркову шкіру. — Думаю, поїдеш ти зараз зі мною. Є одне місце, де нам точно не заважатимуть. Розкажеш, що знаєш. А навіть можеш мовчати, гратися в героя. Не бійся, пальцем не торкнуся. Подзвоню нашому спільному другові, і Назар Шпиг сам мені проспіває будь-яку пісеньку, аби я тебе пустив на всі чотири боки.

Прикро стало гімназистові від того, що ворог так добре усе розумів. Стрельцов зараз чисту правду казав. Пан Шпиг так і зробить, Юрком не ризикуватиме в жодному разі. І скінчиться історія, так до пуття й не почавшись.

— Або сам зараз признаєшся, або Шпига кличемо.

Спина вперлася в обгорілу стіну.

Все, приїхали. Капець.

Не втрачаючи надії до останнього, Юрко спробував маневром обійти прилизаного, пірнути під його руку, якось прорватися. Стрельцов і тут рахував краще: передбачив такий хід, зупинив Юрка в русі, сильно штовхнув до стіни. Удар змусив гімназиста опуститися вниз на брудну підлогу.

Правиця в лайковій рукавичці вже хапала за карк.

І враз щось сталося.

Всередині відчувся стрімкий рух. Стрельцов завмер, рвучко випростався, розтиснувши пуку.

Заволав, не контролюючи себе й, здавалося, колихнув повітря не слабше землетрусу:

— А-А-А-Айй!

Тут же крутнувся, намагаючись скинути з себе живий клубок — ззаду, стиснувши зубами м’яке місце, теліпався розлючений бульдог.

З повідком на товстенькій шиї.

Як вдалося відчепитися від пожежної драбини — хтозна. Але дуже вчасно, мови нема.

— Тікай! — крикнув Юрко, оббігаючи виведеного з ладу ворога й великими стрибками несучись до рятівної пройми дверей. Побачивши, що гімназистові нічого не загрожує, Джентльмен неохоче, проте слухняно розтиснув зуби й погнав за хазяїном.

Зі спаленого будинку вони вилетіли двома стрімкими кулями. Неслися, не розбираючи дороги, аби подалі звідси. Юрко справді не знав, куди біжить, та враз звідкись поруч долинуло:

— Сюди!

Розвернувшись на вигук, гімназист, а за ним – бульдог метнулися в двір, що виявився прохідним. Шлях їм заступив волоцюга в брудній шапочці, камуфляжній куртці та гумаках, якого вони вже бачили раніше. Від нього Юрко теж не чекав нічого доброго, спробував оббігти та враз завмер, почувши до болю знайоме:

— Який чорт тебе сюди приніс, Івановичу! Морока з тобою одна!

Волоцюга стягнув шапочку з голови і перетворився на Назара Шпига.

Тільки без знайомих вусів.

Розділ сьомий
Тут сищик сварить гімназиста, а той все одно не визнає помилок
— Коли ти в двір зайшов, я ледь стримався, аби тебе не погнати. Хіба ми домовлялися, що ти сюди припрешся?

— Ви вуса зголили для маскування? — Юрко кліпнув очима.

— Я йому про діло, а він мені про дурню!

Злегка тупнувши ногою й показуючи тим самим свій гнів, Шпиг провів пальцями під носом, намацав щось непомітне оку, скривився й смикнув пальцями. Аж тепер Юрко помітив: там був якийсь неприродний горбик, ніби ватні тампони запхали під верхню губу — так зубні лікарі роблять. Зараз сищик відклеював смужку тілесного кольору, що прикривала вуса. Повернувши собі звичний вигляд, Шпиг скрутив маскувальний клапоть у кульку, щиглем послав у сміттєвий бак. Не влучив, кумедно поворушив губою, розправив вуса двома пальцями.

-Ну?

— Я з вами теж не домовлявся, — Юрко огризнувся зухвало, бо щойно пережив небезпечну пригоду, тож мав на це право. — Я вас не впізнав, зате Джентльмена не обдурите. Він вас унюхав, тому й загавкав. Виказати міг, бандити насторожилися.

— Так ти, хлопче, сам себе виказав, як я бачу, – тепер сищик реготнув. — Знаєш, як було? Не думав тут когось надибати. Просто прийшов на розвідку. З тутешніми мешканцями словом перекинутися. Раптом хто-що чув-бачив. Коли дивлюся — тебе чорти несуть. Хай собі, думаю, покручуся поруч, попильную. Щойно та на згарище попхався, угледів парочку. Одного впізнав — Стрельцов, старий знайомий… Матері його ковінька. Давно не бачились, зараза.

— А другий хто був? — перервав Юрко.

— Незнайомий, — признався Шпиг. — У мене, Івановичу, пам’ять чіпка, професійна. Та ти ж в курсі. Скажу тобі, як давній мисливець на різних бандюг: нема за що зачепитися оку. Людина без особливих прикмет.

— Таке буває?

— Повно, — зітхнув сищик. — Більше скажу. Покажи мені його вдруге, не впізнаю. Ну, ось хіба собака нюхом угадає.

Задоволений, що про нього говорять, бульдог пирхнув, підстрибнув на коротких лапках, тицьнув пласким носом у Шпигову ногу.

– Отож, і я про це, – кивнув той. – Значить, причаївся я там, за рогом, стою, чекаю. Ти ж почав би кричати, якщо що. Я б почув, нагодився. А якби мене не було? Чим думав?

— Якби я там не заховався, ми б зараз нічого не знали, — відфутболив Юрко.

— А що ми знаємо?

— Більше ніж учора, — гімназист випнув груди, підморгнув Джентльменові. — Це ж ви собаку відв’язали.

— Еге ж. Зайшла та парочка всередину. Нічого не відбувається. Ну, думаю, поперло Івановичу. Заховався десь, вони говорять, він за звичкою вуха розкинув, слухає. Коли той, без прикмет, вплітає зсередини кулею. Повз мене пролетів, я не встиг оговтатися. Хотів підніжку поставити, взяти, як кажуть на фронті, «язика». Коли думаю — ну його к чорту, бо там же ти всередині зі Стрельцовим. Той небезпечний — в тебе, хлопче, справді відлік на секунди йшов.

— Та я відчув, — від згадки, як усе було, по спині знову забігали зрадницькі мурашки. — Я теж не знав, що ви тут. Думав — капець мені.

— Тобто, помилку визнаєш?

– Яку?

— Без дозволу поперся, плану не узгодив. Юрко закусив нижню губу.

-Ні.

— Що — ні?

— Я випадково розсекретився, пане Шпиг. І підслуханого вистачить, аби дещо прояснити. Але, — тут гімназист багатозначно підніс пальця вгору, і бульдог автоматично підняв голову, навіть якби цих двох і зараз тут не було, мені все одно є, що сказати. Не дарма я сюди приходив, не дарма бачив згарище на власні очі й мацав.

Сищик примружився, зміряв Юрка поглядом, легенько смикнув себе за вус.

— Кажи, Пінкертоне ти наш проникливий.

— Чого стоїмо, пішли звідси. Не біля смітника ж балакати.

Знизавши плечима, Назар Шпиг рушив уперед.

Дивна компанія простувала старими київськими вулицями.

Поруч з опецькуватим вусанем, убраним, як типовий міський волоцюга, крокував пристойно, по-модному вдягнений школяр. За ними дріботів бульдог із нашийником, повід хлопець накрутив собі на руку. Але собака тримався дуже чемно, не гасав, не крутився в перехожих під ногами, не дратував нікого з охочих надіти на нього намордник. Чоловік і хлопчик навіть не озиралися, аби перевірити, де їхній чотирилапий супутник. Точно знали: бульдог не відстає і прикриває тил.

Свого приятеля Стрельцов називав Павуком. То він палив старі будинки, сумніву нема. А накази йому віддавав той же Стрельцов, чув на власні вуха, — впевнено сказав Юрко.

— Павук, Павук, — сищик потер на ходу потилицю. — Знайоме прізвисько. Але не таке вже й рідкісне серед кримінальників. Лише я знаю трьох Павуків, всі — різного віку, і один скоро вийде з колонії, де сидів за вбивство. Якщо вже не вийшов.

— Ага, я читав, — вставив Юрко. — В кожному другому детективі бандити з прізвиськами як не Валет, то Сєдой.

— Еге, десь так, — кивнув Шпиг. — Але все- таки прізвисько — слід. Треба у декого запитати, що то за Павук.

— Може бути не місцевим. Казав — хай би згорів увесь ваш Київ.

— Ну, Івановичу, тут і серед корінних мешканців не бракує тих, кому Київ чужий, як і вся Україна, — зітхнув сищик. — Хоча ти правий, це теж підказка. Тільки знайти палія тепер не так і важко, хоч би як він себе називав.

— Тобто?

– Шукати поруч зі Стрельцовим. А цей гад не ховається, у нього легальний бізнес й повага в певних колах… Чорти б їх побрали, ті кола.

— Так ви мені про Стрельцова дещо встигли розказати. Він не з тих, хто навіть мимоволі наведе на подібного знайомого. Зате є інший спосіб знайти палія.

— Кращий?

— Надіюся. Навіть певен. Але то вже на мені, пане Шпиг, як не крутіть.

— Говори, говори, не набивай собі ціни.

— Та я й не набиваю, — усе ж таки Юрко озирнувся, аби переконатися, що бульдог не відстає, і той гавкнув привітно. — Павук згадував про Вогняного Змія. Так собі думаю, це якась горюча суміш, здатна випалити все до ноги. Я на власні очі бачив: там дуже рівно, я б сказав — дбайливо все вигоріло. Навмисне захочеш — не зробиш так.

— Якраз це зробили навмисне, — буркнув Шпиг.

— Підпали — так. Ось поверніться й самі гляньте, як там усе вигоріло. Вогонь безжальний, жере й не розбирає, лишає після себе різне. Там… Ну… Не можу пояснити правильно. Кажу, як відчуваю.

— Оце, Івановичу, і є правильні пояснення. Послухай дядька, який чверть століття щодня різних свідків допитував. Що відчуваєш?

Юрко зупинився, провів перед собою розкритою долонею в повітрі.

— Рівно вигоріло. Гладенько. Значить, вогонь розійшовся відразу, рівномірно, на всі боки. В американському кіно так дракони вогнем плюються.

Значить, не дарма про якогось змія вогне- дихого згадали. Га? — Шпиг кивнув Джентльмену, той пурхнув і сів на задні лапи.

Вони загородили собою тротуар, хтось із перехожих нарешті обурився.

Там кави можна попити. Бо мені вже теж треба думати.

Розділ восьмий
Тут гімназист, сищик і бульдог згадують київських зміїв і розуміють задум злочинців

Трійця рушила далі.

Шпиг якийсь час ішов, заклавши руки за спину й дивлячись собі під ноги. Здавалося, він зараз засне на ходу. Та враз труснув головою, ніби справді прокидаючись. Заговорив, мовби сам до себе:

— Є така легенда київська чи казка, один чорт. Ти ж знаєш, є у нас тут Змієві вали. їх не дарма так охрестили. Ще з давніх часів у Києві та околицях час від часу з’являлися гади, які погрожували місту. Одного, кажуть, зловив наш богатир Ілля Муромець, приніс в подарунок князю Володимиру, але так усіх налякав, що змушений був забити трофей. Був ще такий Микула Селянинович, так він зловив змія, запряг у плуг і орав ним землю. Власне, так, за легендою, і виросли оті Змієві вали.

– Кожум’яка змія зборов, — вставив Юрко.

– Так отож, — кивнув Шпиг. — Словом, нічого нового не бачу в появі тут чергового змія, який плюється вогнем.

— Чекайте, пане шпиг. Ви ж не серйозно думаєте, що Пожежа приручив якусь міфічну потвору? Бо маю на те інше пояснення, хочу з вами це обговорити.

— Ой, ну тебе к чорту, — відмахнувся сищик. — Не вірю я в страшні казки і страховиськ. Люди часом жахливіші бувають, повір мені. Маю на увазі, придумав усю цю історію з підпалами далеко не дурний чоловік.

— Стрельцов не дурний.

— Так, але ми з тобою, Івановичу, не знаємо досі його мети. Є в мене одна версія… Та я зараз не про нього, а про те, що ти назвав Вогняним Змієм.

— Пожежа, до речі, теж сказав Стрельцову: не розумію, мовляв, для чого тобі все це треба. А Змій — то слід реальний. І не Пожежа його придумав. А той, хто вогонь створив.

Тут вони наблизилися до Золотих воріт, знайшли вільну лавку в скверику навпроти пам’ятника князю Ярославу. Сищик сходив по каву для себе і капучино для Юрка. Бульдогові нічого не перепало, та він, схоже, не переймався. Примостився в ногах гімназиста, покрутив куцим хвостом, чекаючи продовження розмови.

— Коли вже згадуємо легенди, то вогонь людям приніс Прометей, — сказав Шпиг, ковтнувши кави. – Тільки зараз ми точно не туди пішли, Івановичу. Чому Вогняний Змій – слід, який приведе до Пожежі, типчика без прикмет?

– Схоже, хтось вміє робити суміш, котра миттєво спалахує і випалює все довкола за лічені хвилини, – поділився здогадом Юрко, не торкаючись свого напою. — Цю пекельну суміш її творець гучно, навіть хвалькувато охрестив Вогняним Змієм. Ще невідомо, як про неї довідався бандит на прізвисько Павук. Зате я точно знаю: він наш, з Першої зразкової.

— Ну, значок же тому доказ.

— Не зовсім, пане Шпиг, — бульдог тявкнув, і Юрко, кивнувши йому, швидко виправився. — Тобто, значок дав підказку, де шукати палія. Тепер ми знаємо — власник значка спільник злочинця. І вони посварилися.

— Посварилися?

— Пожежа жалівся на нього Стрельцову, якого називав начальником. Невідомий нам спільник уже вимагає оплати за свого Вогняного Змія. Тому, власне, вони сьогодні й прийшли туди, на згарище — поговорити про гроші.

Сищик зробив великий ковток, спорожнивши майже весь паперовий стаканчик.

Юрко побачив жваві вогники в його очах. Шпиг задоволено клацнув пальцями, сказав, глянувши чомусь на бульдога:

– А отут нарешті дуже гаряче, чорт забирай!

— Чому?

Тепер він зиркнув на гімназиста.

Івановичу, вір моєму досвіду! Коли змовники сваряться, ситуація починає втрачати контроль. А таке завжди вигідно їхнім противникам. У нашому випадку — нам із тобою, — пес гавкнув, і Шпиг заспокоїв Джентльмена: — З тобою теж, напарнику.

— Є ще одна деталь. Ніяк сказати не даєте.

Та де там. Тобі ще спробуй заткни рота. Що?

— Значок.

— Знову за рибу гроші!

Ного залишили там навмисне, пане Шпиг.

Сказавши це, Юрко Туряниця з поважним виглядом відпив вистиглого капучино. Поки сищик перетравлював почуте, а бульдог переминався на лапах, гімназист упорався з напоєм, зібгав стаканчик, акуратно поклав у смітник поряд. Шпиг покрутив у пальцях свій, для чогось понюхав каву, глянув спершу на Джентльмена, потім — на гімназиста.

Глаголь, — вичавив, мовби визнаючи поразку.

Такі значки не згорають, – почав Юрко неквапом. – Але вогонь, особливо — такої сили, яку ми щойно спробували собі уявити, мав би лишити на значку свій слід. Олесь вам приніс знахідку такою, як була?

— Тобто? Кажу ж — видобув із попелу.

— Я бачив чистий значок.

— Так попіл же і зчистили!

— Струсили. Обтерли рукавом чи хусткою, — зауважив Юрко. — Сліди кіптяви на ньому були?

— Звідки я знаю! Не я ж його знайшов, чорт забирай!

— Важливо дізнатися, пане Шпиг.

Сищик смикнув себе за вус. Наморщив лоба, допив каву, замислено зіжмакав стаканчик.

— Чекайте тут, — сказав нарешті. — Відійду, подзвонити треба.

— Куди ми підемо, — Юрко підморгнув Джентльменові, той у відповідь чмихнув і висолопив язика.

По мобільному Назар Шпиг говорив хвилин десять, чим привертав увагу перехожих і тих, хто прогулювався сквером. Адже чоловік, дуже схожий на міського волоцюгу, не може мати телефона, та ще й нового та коштовного. У якийсь момент Юрко помітив поліцейський патруль — хлопець і дівчина, обоє молоді й ладні, щось коротко сказали одне одному, потім підійшли до сищика. Той не бачив їх, аж поки не договорив, запхав мобільний в кишеню й розвернувся. Патрульні заступили йому шлях, хлопець козирнув, дівчина сказала кілька слів. Шпиг поліз у внутрішню кишеню, витягнув звідти якийсь документ, розгорнув. Поліцейські помітно знітилися, позадкували, козирнули обоє, даючи сищику пройти. Той тримався приязно, навіть поплескав хлопця по плечу. Підійшов до своїх, пояснив, хоч його й не питали:

— Думали — я телефон украв. Розібралися, але ж молодці. Бач, працюють, — і без переходу, відразу: — Ну, додзвонився до Олеся. Він уже на Донбасі, там поганий зв’язок. Та нічого, поговорили. Правий ти, Івановичу.

— Тобто?

– Лежав значок у попелі. Причому — в такому місці, де його дуже легко знайти. І вогонь його не торкався. Ти як знав.

Чесно кажучи, зважив на це тільки сьогодні, коли роздивився на місці, — Юрко розвів руками. — Тому й кажу: навіть якби не підслухав розмову, відкриття зробив важливе.

— Так не тягни кота за хвіст!

Почувши про кота, бульдог тихенько загарчав. закрутив короткою шиєю, шукаючи потенційного ворога всіх собак.

– Значок поклали туди вже після пожежі, – заявив Юрко Туряниця.

Назар Шпиг заговорив не відразу.

Схоже, не дуже й повірив у таке припущення. Та все-таки, пожувавши губами й для порядку смикнувши край вуса, повів:

– Чекай-чекай. Ти хочеш сказати, що спільник палія, той самий невідомий нам поки учень вашої гімназії…

— Він же — творець Вогняного Змія, — підхопив гімназист. — Саме так, він підкинув значок. Навів на слід таким чином.

— На свій? Так він же ризикує бути викритим.

— Не думаю, — далі Юрко говорив упевнено. — Ми знаємо: вони з Павуком посварилися. Стосунки в них напружені. Та наш незнайомець якраз і не ризикує, бо простіше підкинути записку, наприклад. Вказати детально, кого слід шукати. Ні, пане Шпиг. Той, хто зміг створити таку вогняну суміш, навряд чи такий необачний. І точно не хоче, аби його спіймали.

— То для чого він підкинув значок на згарище?

— Наводить не на себе. Показує — слід веде в Першу зразкову. Отже, він знає: почнемо нишпорити там — знайдемо ще якусь важливу підказку. Але при ньому сам спільник Пожежі може проскочити й лишитися не викритим.

Шпиг знову потер потилицю, покректав трохи.

— Бач, як воно повернуло. Спільник Павука раптом вирішив кинути підказку — й сам при цьому хоче лишитися в тіні. Ну, ми ж з тобою, Івановичу, книші терті. Знаємо: тільки він може на палія вказати. Висновок: його тобі шукати треба. Впораєшся?

— Так ніби вже взявся. Навіть план маю.

Сищик трохи нахилився, зсунув брови.

— А з планами, хлопче, давай тепер обережніше. Щоб не було так, як сьогодні. Не завжди я буду поруч. Тому кажи.

Подумав Юрко, глянув на Джентльмена. Бульдог тихенько загарчав, улігся на пузо.

— Хай так, — зітхнув хлопець.

І розповів Назарові Шпигу про свій задум дати оголошення на їхньому гімназійному форумі.

Може спрацювати, — легко погодився сищик. — Тільки знай: ти цим самим вогонь на себе накликаєш.

— Вогонь? — це справді прозвучало двозначно.

– Та отож, — Шпиг підморгнув. — Думаєш, той, кого ми шукаємо, не здогадається, де ти міг значок знайти?

– Але без значка в нас ходити не можна – правила не дозволяють, — пояснив Юрко. Про втрату треба заявити, як і про знахідку. У того, кого ми шукаємо… Давайте його так і зашифруємо, Змієм.

– Годиться, — кивнув сищик, а бульдог під- гавкнув на знак згоди.

— Отже, — потер руки Юрко, — наш Змій так чи інакше змушений буде проявитися. Це вже я… — він прокашлявся, — тобто, ми потім змушені будемо доводити, що знайшли його значок саме в спаленому будинку на Златоустівській.

– Нічого, впораємося, — Шпиг знову підморгнув, уже іншим оком, потому зітхнув: — Ех, знати б ще, для чого вони це роблять.

– Три будинки спалили.

— І не зупиняться, чортові діти.

— У флігелі на Златоустівській колись жив інженер Яковенко. Він підводні човпи креслив, ще під час Великої війни. Потім росіяни собі його здобутки привласнили.

— Та вони все привласнюють… — протягнув Шпиг, і враз стрепенувся: — Чекай, як ти сказав?

Юрко уже хотів повторити. Та сищик різким порухом спинив його. Потому сів на лавку, витягнув телефон, швидко підключився до мобільного Інтернету. Грубі пальці на диво спритно забігали клавіатурою, натискаючи потрібні літери. Спробував гімназист зазирнути через плече. Шпиг зиркнув несхвально, і Юрко відступив, зрозумівши — заважає.

Цього разу спілкування з мобільником зайняло трохи менше часу.

— От же ж чорт! — вигукнув сищик, пробіг- шись по дисплею, після чого перервав зв’язок, покрутив телефон у руці, повторив: — Чорт. Я міг би здогадатися сам. Мусив.

— Ви про що зараз?

— Та про Стрельцова, хай би його розірвало, — Шпиг заховав телефон, розвернувся до гімназиста всім корпусом. — Згадай, для чого йому був щоденник юного героя битви під Крутами. Щоб стерти пам’ять про наших героїв. Ясно, на кого він працює. Бо ось тепер, наказавши спалити будинок, у якому жив винахідник субмарин, він теж нищить українську історію. Так дім нагадує про справу інженера — а так уже ні, скоріше забудеться. Дві попередні пожежі — теж не просто підпал старих будинків. На Малій Житомирській жила українська балерина За- рецька, якій аплодувала Європа. А на Подолі – спортсмен Петро Гармаш, борець, який свого часу поклав на обидві лопатки російського богатиря Івана Заїкіна. Йому тоді не зарахували перемогу, а за півроку Гармаша знайшли мертвим у дворі власного будинку. Пишуть, жертва пограбування. Ага, зараз, він міг сімох в оберемок взяти й стукнути лобами! Я чув колись про нього, хоч там більше чуток, усе-таки нищили на користь русскіх богатирєй…

Шпиг рішуче підвівся. Таким серйозним відставного міліціонера Юрко давно не бачив.

— Тепер знаємо мотив, Івановичу. Я, дурний, думав, що все простіше. Вони палять будинки, аби звільнити багатіям місце для їхніх так званих елітних забудов, — цю фразу він промовив з презирством. — Ні смаку, ні фантазії. Бач, як воно… Стрельцов не хоче, аби старі будинки нагадували про їхніх мешканців, котрі сто років тому прославляли українську науку, мистецтво, спорт. Ясно, звідки там ноги ростуть і гроші течуть. Стрельцов не зупиниться, і ми це добре знаємо. Як підемо офіційну заяву робить, ніхто нам ні чорта не повірить.

— А на гарячому зловити?

— Тільки так і доведеться, — розвів сищик руками.

Бульдог гавкнув – погодився.

Розділ дев’ятий
Тут хвороба, дівчинки остаточно розсекречує гімназиста й бульдога
Аж до глупої ночі просидів у себе в кімнаті Юрко, пірнувши в Інтернет із головою.

Дотепер він ніколи не дозволяв собі сидіти в «павутинні» так довго. Волів краще почитати книжку. Коли ж з’явився Джентльмен, па читання часу стало менше. Але зараз бульдог, напевне перейнявшись важливістю моменту, сидів дуже тихо, мовби невидимий. Навіть пригрівся біля батареї й придрімав, кумедно похропуючи. Перервався Юрко лише на годину, аби ввечері вигуляти собаку. І то не вешталися, Джентльмен зробив свої собачі справи досить швидко.

Спершу, як і замислив, дав Юрко оголошення на гімназійному форумі. Розумів — трохи раніше, ніж планував, та дуже вже свербіло — так кортіло швидше зрушити справу. Хай навіть результат буде не раніше понеділка. Завершивши з цим, узявся до серйознішого та ґрунтовнішого. Зі Шпигом про це не домовлялися, та Юрко не бачив потреби. Адже нічим не ризикував, вишукуючи історичні київські забудови, складаючи їх у список і за можливості збираючи крихти про мешканців.

Гімназист хотів спробувати у такий спосіб передбачити наступний можливий хід Стрельцова, а значить — і Павука з Вогняним Змієм.

Починаючи пошук, Юрко ще не мав у голові системи. Та в процесі, десь на третій годині, нарешті зрозумів напрямок руху. Його не цікавили заселені будівлі, що перебувають у нормальному стані, хай навіть у них давня славна історія. За останні роки він чудово зрозумів, що таке війна і жорстокість, яка її супроводжує. Восьмикласник не збирався з цим миритися й приймати такий стан справ. Але пояснити жорстокість міг, не даючи їй при цьому жодних виправдань. Та все одно не припускав, що Стрельцов дасть команду, а Пожежа — пустить Вогняного Змія в будинок, повний живих людей. Де, напевно, є й маленькі діти. Такий злочин уже не спустять на гальмах. Підпал будинку не спишуть на нещасний випадок. Доведеться далеко й надовго ховатися.

Тому Юрка цікавили насамперед будівлі в аварійному стані, де вже давно ніхто не живе, і які треба реставрувати — або махнути рукою, даючи можливість повільно й впевнено руйнуватися.

Зібравши їх у своєрідний реєстр, гімназист узявся дізнаватися, чи не пов’язана з якимось із них забута історія. Бо не в кожному домі жив хтось справді цікавий, знаковий, прикметний та важливий. Хоч не про все писали докладно, та Юрко користувався дуже простим принципом: якщо про щось не згадали навіть побіжно, того дійсно не існувало.

Ще до півночі Юрко заробив собі головний біль та натрудив до червоного очі. Потягнувся до хрусту в кістках, завершивши нарешті кропітку, але дуже потрібну роботу. Перед хлопцем па моніторі ноутбука був перелік із восьми старовинних будинків, кожен із яких міг стати наступною жертвою паліїв.

Або — всі разом.

Ще не знав Юрко, як використає здобуте. Засідка біля кожного з домів? Повна дурня, ще й нездійсненна силами аж двох людей — гімназиста й відставного міліціонера. І не факт, що панові Шпигу ідея сподобається. Думок від утоми не було жодних, тож найкращий вихід — вкластися спати. Засинав цієї ночі, після всіх пригод і трудів, погано, довго крутився, заздрячи Джентльменові — той хропів, ніби нічого не сталося. Нарешті вдалося зануритися в сон, тривожний, хисткий.

Уві сні Юрко тікав старими київськими дворами, відриваючись від погоні – за ним ковзав величезний змій із гребнем на пласкій голові. Час від часу потвора роззявляла пащу, плюючись гарячою слиною. Впавши па землю, вона перетворювалася на нищівний, воістину пекельний вогонь, котрий злизував усе па своєму шляху. Аби не згоріти, Юркові доводилося мчати з останніх сил. Та змій рухався стрімко, вогняне дихання наближалося, вже обпікало спину…

Прокинувся гімназист раніше, ніж зазвичай, весь вологий від поту, на змокрілій подушці. Більше не спав, дивився у вікно, зустрічав повільний жовтневий світанок. Сьогодні неділя, в них із Джентльменом традиційна прогулянка в парк Шевченка з Лізою та противною Мартою Ернестівною — без її супроводу опікун падчерку нікуди не відпускав. Хоча навіть Юркові батьки, котрі не менше дбали за свою дитину, вважали це надмірністю, а то й відвертою дурістю.

Але Юрко чим далі, тим частіше ловив себе на думці: чекає кожну неділю з дедалі більшим нетерпінням. У гімназії їхні класи були в різних крилах будівлі, бо так задумано, учнів розміщали за спеціалізацією класів. Ліза навчалася в так званому гуманітарному, Юрка ж батьки за результатами тестів віддали в математичний. Хоча йому самому алгебра з геометрією були хоч не складними, проте й не надто близькими науками. Втім, до чого тягнувся, сам ще не розібрався, тому визнавав це й не надто опирався.

Саме через такий розподіл донедавна вони не були знайомі. І перетинатися тепер, після знайомства, могли хіба в гімназійному буфеті. Тому спільно вигулювати бульдога Юркові подобалося — поговорити можна нормально, не зважаючи навіть на сухоребру бонну. Нехай попервах Ліза більше уваги приділяла все-таки Джентльменові, та віднедавна гімназистові почало здаватися — з ним дівчинка балакає теж не з ввічливості.

І він не хотів, аби так здавалося.

Захворіла Ліза, — повідомила мама за сніданком.

Юрко відразу втратив рештки апетиту. їсти й без того не тягнуло, бо не виспався. Тут ще й така новина. Навіть бульдог, котрий доїдав зі своєї миски в кутку кухні, теж відчув щось — завмер, повернув морду до хазяїна і зробив очиці сумними, а вуха опустив.

— Звідки знаєш?

Її мама подзвонила. Попередила — сьогодні гуляйте без Лизавети. Застудилася, бач, погода вже яка.

– Коли так, я її навідаю, – Юрко відсунув тарілку. – Ми з Дженкою сходимо, заразом прогуляємося.

– Ти ж знаєш, про такі речі треба домовлятися, – зауважила мама, кинувши багатозначний погляд на тата, який, відсторонившись від розмови, пив каву, й додала після короткої паузи: — З Раєвськими принаймні.

— Вона Осадча, — нагадав Юрко.

— Мама права, — нарешті втрутився тато. — Хочемо того чи ні, але Ліза — падчерка Раєвського. Живе в нього вдома. І нам із тобою, Юрію Івановичу, дуже добре відомо, які там порядки й звичаї.

— Не такі, як у нас.

— То й що? Навіть якби все в Раєвських було простіше, до хворої людини просто так не ходять. Попередити треба.

— Я саме збирався дзвонити Лізі!

— Але вирішує не вона, — відрізав тато й підкреслено акуратно поставив порожню чашку на блюдце. — Я сам домовлюся з Раєвським. Принаймні спробую. Бо розумію твій інтерес.

— Та який інтерес! — Юрко насупився, щоки відразу почервоніли.

– Іване, ну тебе з твоїми жартами! – вставила мама.

— І зовсім я не жартую, — знизав тато плечима.

Слизьку для Юрка тему прикрив, вийшов до себе в кабінет, повернувся скоро, зігнув правицю в лікті, стиснув кулак.

— Перемога!

– Що?

— Йдіть, дозволили. Ліза чекає. Тільки недовго, ясна річ.

Бульдог радісно завихляв куцим хвостом, вуха знову стали сторчака.

До Лізиного дому не йшли — бігли. Бульдог швидко перебирав короткими лапами, натягуючи твору, мов струну. Юрко, який завжди втримував собаку, тепер змушений був учепитися в ретязь обома руками, аби стримати активного пса. А щойно їм відчинили, Джентльмен так рвонув, що повід таки вислизнув. Юрко втратив рівновагу й незграбно впав на підлогу передпокою — просто під ноги схожої на велику тичку Марти Ернестівни.

Фу, молодий чоловіче, — прорипіла вона. — Від вас аж забагато гармидеру. Тим паче, коли в помешканні є хвора. Навіть якби ніхто не хворів, така поведінка неприпустима.

– Вибачте, – буркнув Юрко собі під ніс, підводячись.

– І це все, що ви кажете, переступивши поріг?

– Добрий день, – звичайне вітання вимовив так, ніби знову перепрошував.

— Ніхто тут не хворий!

Зі своєї кімнати вибігла Ліза, в теплих колготах, великих плетених шкарпетках і товстому светрі з коміром під горло. її довге волосся звично перетягувала простенька рожева стрічка. Трималася бадьоро, та все ж відчутно хрипіла.

— Ліззі, це що таке! Негайно в ліжко! — гримнула бонна.

Не звертаючи на неї уваги, Ліза спершу погладила бульдога, котрий активно ластився до неї, аж обслинився, потому привітно махнула Юркові.

— Я не заразна. Це лише застуда. Пройде.

— Ви легковажите, Ліззі! — вперто правила своє Марта Ернестівна. — Мало яку заразу принесуть із вулиці! Вам треба повернутися в ліжко!

— А я в ліжку не лежала, я на дивані сиділа, ось! — вигукнула Ліза. — І це до мене прийшли, їм дозволили!

— Отак себе поводити — ні! — відрізала сухоребра бонна.

– Я нормально поводжуся! – обурився Юрко.

Тут широко прочинилися двері, під якими гімназист уже підслуховував один раз розмову свого батька з господарем дому, Аркадієм Раєвським. Він виріс на порозі, високий, не так худий, як стрункий чоловік, лисий, мов коліно. Густі чорні брови робили його не грізним, а кумедним. Хоча Юрко вже начувся від тата про те, який вплив і владу має Лізин вітчим, тож нехай потішна зовнішність не оманює.

– Марто, я ж просив! Я попереджав! У мене важлива зустріч, а дружина пішла у справах! Що тут за цирк із ведмедями!

Раєвський говорив, навмисне не дивлячись на Юрка. Зате сухоребра бонна їла поглядом так, що гімназист відчував його на собі фізично. Ліза далі пестила бульдога, не зводячи при цьому очей із вітчима.

А сам Юрко раптом прикипів до постаті, яка виросла за спиною Раєвського. Особа зі спокійною цікавістю спитала:

Боже, що тут у тебе коїться, Аркадію!

Виховний момент, Віталію, — розвів той руками. — Діти, чого ж ти хочеш. Все треба робити самому.

— Не такі вже й діти, — проказав Стрельцов, широко посміхнувшись і підморгнувши

Юркові. – Підлітковий вік тепер, кажуть, молодший. Але як був важким, так і лишається. Я так розумію, хлопчик і песик – друзі твоєї Лізи?

– Так, це мої друзі, — наголосила вона.

– Навчіть хоча б цю людину гарної поведінки, — Марта Ернестівна тицьнула в Юрка кістлявим пальцем. – Про бульдога говорити марно, собак дресирувати треба. Або присипляти.

Раптом Джентльмена ніби підмінили. Повернувся на голос Стрельцова, переступив лапами, тихо й погрозливо прогарчав.

— Я йому не подобаюся, — тепер Стрельцов підморгнув уже собаці. — Не бійся. Я свій. Я не кусаюся.

— Кажу ж — присипляти треба! — з вуст бонни це прозвучало переможно. — Всі собаки колись сказяться, рано чи пізно! Добре, що цього звіра з дому прибрали. А привести його сюди ти дозволив, Аркадію!

Марта Ернестівна доводилася господарю далекою родичкою, тож дозволяла собі переходити на «ти».

— Тихо, тихо, всі свої, — стривожена Ліза погладила Джентльмена між вухами. — Ми зараз підемо в мою кімнату і ніхто нікому не заважатиме.

— Добре, коли діти спілкуються, а не сидять в Інтернеті, — зауважив Стрельцов. – Нічого, вони не заважають. Тим більше, ми майже про все переговорили. Хлопчик з твоєю Лізою в одному класі вчиться? Давно його знаєш?

Юрко закусив губу.

— Вони в різних. Знайомі не так давно, десь місяць — Раєвський нічого не запідозрив. Ніби з порядної родини. Батько — Іван Туряниця, інженер, складні конструкції проектує.

— А, чув-чув. Здається, знайшли іноземних партнерів. Ну, нехай гроші в Україну приходять. Сина тато на свою честь назвав?

Очі Стрельцова не сміялися.

— Юначе, хоч тут покажіть манери. Назвіться, з вами хочуть познайомитись, — знову влізла з повчаннями бонна.

— Мене звати Юрій, — вичавив гімназист.

— Туряниця Юрій, Перша зразкова гімназія, правильно? — перепитав Стрельцов. — Дуже приємно. І, може, лишимо дітей, Аркадію?

Так-так, звісно, — заметушився лисий. — Є ще пара питань до тебе, Віталію.

Чоловіки повернулися в кабінет, щільно причинивши двері.

І ніхто, крім Юрка, не помітив, як Стрельцов зиркнув на нього через плече.

Тепер ворог розшифрував його. Знає, де гімназист вчиться й легко дізнається домашню адресу.

Що б сказав Назар Шпиг у такому випадку? Чорт забирай, нічого більше.

Розділ десятий
Тут біля гімназії усіх чомусь затримує поліція
Забратися геть хотілося не так само, а навіть більше, як прийти в гості.

Поява Стрельцова стала для Юрка Туряниці не прикрою несподіванкою — ударом під дихало. Виявляється, їхній з відставним міліціонером головний ворогу чудових стосунках із Лізиним вітчимом. Що зовсім не кидає тінь на дівчинку, яка його відверто зневажає, останнім часом навіть не дуже приховуючи. Але Стрельцов напевне має якийсь вплив на Раєвського. Тепер знає про дружбу Юрка й Лізи. А це — вразливе місце, як будь-яка дружба.

Повертаючись додому, гімназист із кожним кроком усвідомлював: кинувши вчора явний виклик Стрельцову, відтепер проти своєї волі поставив під загрозу Лізу. Хай не її життя, то вже перебільшення, проте спокій — то вже напевно. Випадкова зустріч дала ворогу дуже сильний важіль впливу на Юпка, а через нього — на Назара Шпига. Бо до хлопця з собакою Стрельцов може ставитися несерйозно, натомість Шпиг для нього – супротивник серйозний.

Та поки Юрко вирішив нічого сищику не казати. Назар Захарович ні на що не вплине, нічого не змінить. Навпаки, може взагалі заборонити далі займатися пошуками Вогняного Змія й Пожежі. Дочекається, наприклад, Олеся Добрянського з фронту, і справою займуться його волонтери. Але ж не хто інший, як Юрко за короткий час роздобув їм чимало цінної та корисної інформації.

Ні, відходити вбік хлопець не збирався.

Робитиме, що мусить. На оголошення ніхто не відгукнувся, хоча ввечері пересвідчився — воно зацікавило кількох десятків відвідувачів форуму. Це показували спеціальні позначки. Та Юрко не був таким наївним, аби кількість зацікавлених його збентежила. Він уже встиг чимало дізнатися про особливості людської натури. Втратити значок — не сумувати з хвороби близьких чи оплакувати їхню загибель на війні. Та все-таки у масштабах Першої зразкової — це проблема. А отже, завжди знайдеться якась кількість тих, кого хворобливо цікавлять проблеми інших. Інтерес подібний до спортивного: адже над кимось нависнув меч покарання.

Чужа біда дуже часто стає для інших приводом молоти язиками. Але серед тих, хто вподобав оголошення, справді може бути власник значка. З цією думкою Юрко вимкнув комп’ютер і вклався спати.

Як засинав під легеньке бульдоже хропіння, зловив себе на думці: давно так не хотів у понеділок до гімназії.

А зранку в Першій зразковій коїлося щось дивне.

На перший погляд, нічого особливого. Гімназисти, молодші й старші, звично поспішали до воріт, аби не запізнитися. Та ще на підході Юрко відчув незвичну тривогу, вгледівши скупчення біля входу в двір. О цій порі всі квапилися, кожен намагався проскочити за огорожу раніше за інших, це була своєрідна гра, без переможців та лузерів. Але зараз вільний прохід чомусь гальмувався.

Наблизившись і придивившись, Юрко все зрозумів. У Першій зразковій завжди була охорона. Вчителі та батьки одностайно вважали це плюсом. Навіть щороку на загальних зборах погоджували, лишати цю охоронну фірму чи поміняти. На Юрковій пам’яті за вісім років, що він тут навчався, компанію змінили лише раз. Тоді всередину пропустили сторонніх, котрі намагалися знайти серед молодших школярів масовку для зйомок у дитячому шоу. Вони виявилися аферистами. Юрко тоді був лише в третьому класі й не зміг до пуття зрозуміти, в чому шахрайство полягало. Бо все одно відмовився батьки постійно попереджали про небезпеку близьких контактів із незнайомцями. Так чи інак, але після скандалу охоронців поміняли.

Проте чоловіки в фірмових строях з емблемами компанії стояли на дверях гімназії та в широкому фойє. Дотепер вхід на територію Першої зразкової лишався вільним. Зараз же біля воріт стовбичило двоє молодиків — і на них була поліцейська форма.

— Бач, поліція!

Озирнувшись на голос, Юрко побачив захеканого Степана Мартинюка. Цей однокласник був на голову вищий будь-кого зі своїх однолітків, тому його дражнили Шпалою. Кепкування зі зросту зводили хлопця з розуму. Він часто спалахував, махав кулаками навіть коли здавалося, що на нього не так дивляться, і характер Степана від того зіпсувався. В глибині душі він був добряком — ця риса часом проявлялася — та варто комусь знову назвати його в спину Шпалою, як Мартишок одразу шаленів. Проте коли став трохи старшим, навчився керувати гнівом. Навіть отримував зиск зі свого високого зросту, мінної статури та репутації шаленого й некерованого. Коли між гімназистами виникали сварки, варто було комусь гукнути Шпалу – і лише своєю присутністю Степан допомагав залагоджувати безліч конфліктів ще в зародку.

Та бачу, — кивнув Юрко, простягнувши Шпалі правицю.

Той потиснув її ніби легенько, та все одно змусив скривитися — заболіло. Мартишок поки не освоївся остаточно з силою, якою наділила його природа. Тож міг мимоволі залишити синець, навіть просто вітаючись або дружньо тицьнувши кулаком у плече.

— Ніколи раніше тут копів не було. Може, десь поруч убивство?

– Сплюнь, — Юрко нахмурив лоба.

Слухняно сплюнувши через ліве плече, Шпала все одно не вгавав:

— Хай не вбивство. Але місце злочину — точно. Копи завжди там, де місце злочину.

— Звідки знаєш?

— Серіали дивлюся, — пожувавши губами, Степан навіщось додав: — Американські.

— Хоч французькі, хоч німецькі, хоч українські, — парирував Юрко. — Коли вже фанат, то мав би знати: і в серіалах, і в житті поліція оточує місце злочину. Знаєш, така стрічка є, жовта. Вони позначають периметр, – показав руками, як це робиться, – та нікого туди не пускають.

— Без тебе знаю, — тон Шпали дав зрозуміти, що хлопець або справді не знав елементарних речей, або не звертав на них увагу, дивлячись кіно.

— Коли вже знаєш — глянь уважно: двоє поліцейських біля воріт, але всі вільно проходять. Трошки уповільнений рух, та все одно — вільно. Якби наша гімназія була місцем, де скоїли злочин, не обов’язково убивство, усіх би відразу завертали назад, додому.

— А шкода, що не завертають, — зітхнув Шпала, з чого Юрко зрозумів: той не так уже й проти, аби їхня зразкова гімназія опинилася в епіцентрі якогось злочину.

Балакаючи так, вони дісталися до воріт. Тут ситуація стала зрозумілішою. Молодших поліцейські пропускали. Старших затримували, про щось питали і вже потім дозволяли йти. Не дивно, що Мартишок через зріст відразу привернув їхню увагу.

— Що в рюкзаку? — суворо запитав один поліцейський, молодий, чорнявий, з вусиками.

— Як… оте… ну… підручники, — знітився Шпала.

— А в кишенях? – поцікавився другий, схожий на колегу, тільки під носом гладенько поголено.

Степан укляк, явно не розуміючи, чого від нього хочуть. Юрко виступив наперед, легенько відсторонивши товариша плечем, запитав:

— Ви скажіть, що шукаєте. Може, ми самі покажемо.

— Не дражнися, пацан, — сказав вусань, не підносячи голосу. — Бо як знайдемо, що шукаємо, – всім погано стане. Йдіть уже, не затримуйте.

Шпала ще не до кінця второпав, що відбувається. Тому затупцяв на місці, мов незграбний кінь. Юрко підштовхнув товариша, швиденько пішов за ним сам. Вони перетнули двір, зайшли в приміщення, де їх зустріли не менш підозрілими поглядами звичні вже тутешні охоронці, старші від поліцейських за віком. Але не сказали нічого, впізнали кожного, а коли гімназисти привіталися — кивнули.

Розділ одинадцятий
Тут Перша зразкова гімназія ризикує втратити репутацію, а гімназист знову намагається підслухати під дверима
Увесь клас збурила поліція біля входу.

Переступивши поріг, Юрко ніби запхав голову у вулик — все гуло, всі всіх перекрикували, ніхто нікому не давав вставити слово. Кинувши речі на своє місце, біля Колі Мохового, товстуна з поголеною потилицею й невеличким чубом, Юрко спробував узяти участь у загальному обговоренні. Дуже швидко зрозумів — його ніхто не чує, тож сів за парту й припустив: хтозна, раптом це все якимось чином пов’язане з капостями того, кого він для зручності охрестив Вогняним Змієм або зовсім коротко — просто Змієм.

Гармидер не ущух, навіть після дзвінка на урок. Гімназисти трохи заспокоїлись, коли до класу увійшла вчителька історії — сьогодні це був першин урок. Але разом з нею зайшла й Блоха – так прозвали пані Зою Блоховську, їхню класну керівничку. Вона викладала хімію, предмет, який не лише в їхньому восьмому «Б», а й, здається, в усіх класах не любили. Витримати різні лабораторні роботи те можна було. Та здебільшого хімія вимагала вчити й вираховувати різні формули, від чого мозок кипів та плавився навіть у відмінників.

Блоха, до її честі, була не дурною, суворою, але не злою. Чудово розуміла, що з хімією своє подальше життя майже ніхто з гімназистів не пов’яже. Тим більше цінувала тих нечисленних учнів, котрі справді цікавилися її предметом і навіть відвідували хімічний гурток. Проте розуміння того, що викладає непотрібне, давалося взнаки: як керівничка класу, пані Блоховська була одна з найбільш вимогливих та любила прикручувати гайки, коли йшлося про дисципліну.

Тож її поява на чужому уроці, особливо — після того, як вранці гімназистів зустрічали копи, нічого доброго не віщувала. Клас миттєво стихнув.

Я займу трошки вашої увалі, восьмий «Б», — мовила Блоха, привітавшись. — Директор просив довести до відома всіх, що сьогодні відбувається, і заразом прояснити інцидент, не дуже добрий для нашої Першої зразкової гімназії, – зітхнувши, повела далі. — Усіх вас, безперечно, здивував ранковий поліцейський пост біля воріт. Проте ніхто з вас не може поскаржитися на грубу чи бодай некоректну поведінку поліції. Учнів середніх та старших класів лише питали, що в рюкзаках і кишенях. Жодних обшуків, жодних підозр, жодних незаконних дій. Це лише, як кажуть, превентивний захід. Тобто, всіх попередили.

— Про що? — вирвалося в Колі Мохового.

— Про те, що не можна перебивати вчителя, що б він не говорив! — відрізала пані Блоховська. — Ти все почуєш, Моховий. На жаль, кожного стосується. Але, — її голос трохи вирівнявся, — той, через кого директор змушений був залучити поліцію, тепер у нього в кабінеті. Я навмисне не називаю прізвища. Порушника відрахують, бо його дії псують репутацію нашого зразкового в усіх значеннях навчального закладу. І все, що сталося, лишиться тут, у цих стінах. Точніше — у стінах директорського кабінету. Хоча ні для кого з вас не буде секретом, хто залишить гімназію. Учень не з нашого класу, як бачите. Тут усі на місці, крім хворих. Він — старший. Але, знаючи, як розходяться в нас чутки, тим більше — після таких подій та розмов, прізвище відрахованого все одно скоро знатимуть всі. Та керівництву Першої зразкової і мені особисто хочеться, аби всі знали, за що цього учня відрахували. Точніше — вигнали.

Клас мовчав. Перезирнувшись із вчителькою історії, Блоха переплела пальці, поворушила ними, хруснувши. У запалій тиші хрускіт прозвучав аж надто голосно.

— У наших стінах з’явилися наркотики, — відчеканила вона. — Той, кого викрили, проносив їх сюди та продавав не лише старшим, а підбурював навіть декого з ваших однолітків. На жаль, не всі розуміють згубний вплив подібних речовин. До того ж нікуди не поділася прикра мода. Як ви там кажете? Треба бути крутим? Ну, такими фразочками й спокусами той негідник спекулював. Тож не дивуйтесь поліції. Вона зі зрозумілих причин зацікавилася нашою гімназією. Прошу кожного з вас: сміття з хати не виносьте. Будьте пильними. Якщо подібне повториться — не бійтеся, негайно доповідайте мені, класному керівникові. Чи відразу панові директору. Хто не зрозумів чогось або має щось сказати особисто — завжди прошу дуже. Навіть навмисне чекатиму після занять, — Блоха знову глянула на колегу. — Вибачте, що забрала ваш час. У мене все, гарного уроку.

Потому, як керівничка залишила клас, усі, разом з учителькою, мали вдавати, ніби нічого не сталося. Юрко відчував — зараз не до історії, хоча предмет йому й подобався. Крім того, щось незрозуміле підкручувало зсередини, штовхало, вимагало негайних рішучих дій. Уже розкривши зошит, аби записати тему уроку, гімназист раптом перестав опиратися невидимій силі, яка потягнула його руку догори.

– Щось не ясно, Турянице? — глянула на нього історичка.

— Живіт болить, — вичавив Юрко, не пізнаючи власного голосу, мовби за нього ще й хтось говорив. — Можна…

— Та йди вже, Господи! — відмахнулася вчителька, котра теж, мабуть, не зовсім перетравила почуте десять хвилин тому.

Тримаючись за живіт і навіть трохи зігнувшись, Юрко пошкандибав з класу під звичний у таких випадках супровід беззлобного хихотіння. Щойно зачинив за собою двері й опинився в порожньому коридорі — випростався, для чогось розстебнув піджак, затягнув пасок на штанях тугіше.

Далі рухався скрадаючись, мов розвідник у ворожому тилу.

Директорський кабінет був поверхом нижче.

Ще до кінця не знаючи, чого саме хоче, Юрко ковзнув сходами, тримаючись за бильця й дослухаючись, аби не йшов ніхто випадковий та сторонній. Але щастило — далі всюди було порожньо, тож до потрібних дверей підкрався, ніким не помічений. Звичка підслуховувати нікуди не поділася, хоча Юрко ризикував: кабінет знаходився в кінці довгого коридору, і, в разі чиєїсь раптової появи, сховатися особливо нема куди. Шпигун стовбичив тут, мов на долоні. Єдиний шлях до відступу – бігти назад, пірнути ліворуч, за ріг, у наступний коридор, і там притулитися до виступу стіни. За умови, якщо хтось виходитиме з директорського офісу, а Юрко вчасно почує.

Його розпирало від цікавості дізнатися раніше за інших, хто ж цей порушник, який поставив під загрозу репутацію Першої зразкової. Взагалі, він ніколи не бачив справжніх, живих торговців наркотиками. Щось підказувало — видовище не дуже. Проте інтригу підсилював сам факт: напевне цей старшокласник щодня траплявся йому на очі. І ось тепер маємо…

Ще раз озирнувшись, Юрко принишкнув під дверима.

Аби одразу зрозуміти — дурницю зробив, піддався непотрібному пориву від самого початку. Ось яка вона, цікавість.

Зсередини хтось швидко йшов на вихід.

Зайцем відскочивши геть, Юрко дременув, кількома великими стрибками діставшись рятівного коридору і зник за рогом одночасно з тим, як позад нього відчинилися двері.

Зачаївся, влипнув у стіну, широко розчепіривши руки.

— Ви тримайте нас у курсі, пане полковнику, — почувся голос директора, Марка Андронакі, котрий пишався своїм корінням — походив від одеських греків. — Одне тішить, що ви особисто взяли справу під контроль.

— А мене, Марку Григоровичу, це не радує зовсім, — цей голос Юрко вже десь чув. — Коли підлітки, та ще й із закладу, який є візиткою київських гімназій, промишляють таким, тішитися нема з чого.

— Знати б, де бере, хто дав. Не сам же він додумався.

— Ми вже говорили про це з вами, і ось із ним, — голоси наближалися. — 3 одного боку, цей діяч навряд чи має доступ до, так би мовити, товару. Та є інший бік, пане директоре. Навряд його змусили приносити таблетки в гімназію під дулом пістолета. Отже, він сам погодився. Тому відповідатиме. Мовчиш?

Вочевидь той, кого назвали полковником, говорив до винуватця.

— Мовчить, — відповів за нього Андронакі. — Очі відводить. Куди відводиш, ти!

— Легше, — заспокоїв полковник. — Розмову ж не завершено. Витрясу я з нього інформацію, не журіться.

Тепер вони вже проминули ріг, за яким причаївся Юрко.

Рухалися до нього спинами.

Визирнув гімназист обережно.

Прикипів поглядом до опецькуватого чоловіка, який навіть у цивільному пальті нагадував грушу. Він міцно тримав за лікоть високого русявого гімназиста, якого Юрко справді впізнав, хоч і збоку, — Антон Линевич із десятого «Б», чемпіон гімназії з шахів. Ніколи б не подумав Юрко, що шахіст може вляпатися в погану історію, ще й з наркотиками. Навряд чи Линевич такий дурний. Та зараз не було часу на міркування.

Бо поруч із ним та директором ішов полковник поліції Медвідько.

Той самий близький товариш Стрельцова, котрий виконував його накази. Він заледве не домігся, аби ні в чому не винуватого добровольця Олеся Добрянського судили за вбивство, яке він не скоював.

Разом зі Стрельцовим полковник Медвідько полював на щоденник героя Крут, який мав бути ними знищений.

Вчора Стрельцов через фатальний збіг обставин викрив гімназиста.

І ось тепер соратник його ворога з’являється в гімназії, де вчиться він, Юрко Туряниця. Та ще й під приводом, який шокував учителів та учнів.

Ох, навряд чи це випадково…

Розділ дванадцятий
Тут гімназист отримує докази того, що всяка ініціатива карається
Повернувшись у клас, Юрко до кінця уроку думками був де завгодно, але не в класі.

Так замислився, що навіть дзвоника не почув. Моховому довелося тицьнути його ліктем, аби розбуркати. Ще й спитав:

— Ти то, Турянице, в комі?

— Та таке, — непевно відповів той і поспішив у коридор, аби не заходити в дурні розмови.

Але й у звичному гармидері перерви не зміг, як хотів, побути на самоті, хоча саме в гаморі ніхто нікого не помічає. Навпаки, не встиг вийти — просто в дверях наштовхнувся на невисокого хлопця в окулярах у стильній тонкій оправі. На очі відразу спав трохи підфарбований у червоне чорнявий чубчик. Подібні витівки із зачісками в Першій зразковій дозволялися за умови, то гімназійна форма лишається строгою. А значок — символ належності до престижного закладу — приторочений на своє місце.

Лацкан піджака підфарбованого хлопця був без значка.

– Хто тут у вас Туряниця? – спитав відразу.

— Ну, я, — назвався Юрко.

– Не брешеш? — погляд крізь скельця був підозрілим.

— Нащо?

— Ну, не знаю… — підфарбований знизав плечима. — Може, хочеш забрати його винагороду.

— Яку ще винагороду? — тепер Юрко вже точно нічого не зрозумів.

— Відійдемо, — хлопець кивнув у бік вікна.

Вони відійшли, і чотириокий простягнув руку:

— Толя. Шептало. Десятий «А».

На десятикласника новий знайомий зовні не тягнув. Юрко згадав — бачив його кілька разів, та не звертав уваги. Можливо, навіть напевне через те, що чубчик свій Шептало донедавна не підфарбовував.

— Так яка там винагорода? — перепитав Юрко, потиснувши хоч м’якеньку, без мозолів, але на диво сильну руку.

— Ти оголошення давав, — палець Шептала тицьнув просто у Юрків значок.

Гімназист напружився і, сам від себе не чекаючи, зрадницькії похолов усередині.

— А… Є значок. Знайшов. Тільки ж про винагороду нічого не писав.

– Еге, бабусі розкажеш, – вишкірився Шептало, простягнув руку долонею догори. – Давай, клади.

– Що класти?

– Мій значок.

— Він точно твій?

– Хіба не бачиш? У мене нема, – він провів пальцем по своєму лацкану. — Для чого мені два?

— Де ти його загубив?

— Тю. Там, де ти знайшов.

Якийсь час хлопчаки їли один одного очима.

— Д-добре, — нарешті вичавив із себе Юрко. — Є значок. Тільки знаєш… Я спішив сьогодні. Заморочився. Забув удома. Хочеш — підемо сьогодні, я віддам. Справді, для чого мені два.

Шептало зателіпав головою, багатозначно похитав указівним пальцем.

— О! Не треба нас дурить, Юрко Туряниця! Аби не хотів за знахідку грошей, уже приніс би. Нічого б не забув. А так — торгуєшся. Кажи, скільки хочеш. Двадцять гривень, п’ятдесят? Може, сто? Бо мене через той значок нещасний вже засмикали. Ну?

Юрко переступив із ноги на ногу.

– Толь… Не треба нічого. Правда, забувся я. Принесу завтра. Скажи, де згубив. Може, я його в іншому місці знайшов і це не твій.

— А чий? — подив прозвучав щиро.

— Не знаю.

– Може, ти його не знайшов, а купив? – Шептало підозріло примружився.

– Як це – купив?

— А як купують? Поміняв товар па гроші. Тому й тягнеш тут гуму. Кажу ж — ціну складаєш.

— Хіба… Хіба наші значки продаються?

— Все продається, — промовив Шептало багатозначно. — Гаразд, завтра не забудь. До мене підійдеш, більше нікому не пропонуй.

Саме пролунав дзвінок, і новий знайомий швидко забрався геть. Юрко лишився стояти, навіть коли Толя зник за рогом. Невже все так просто? Невже той, кого він назвав Змієм, клюнув і проявився швидко? Не вірилося в удачу, та, схоже, гімназист здобув першу серйозну перемогу й виявив спільника Пожежі. Та й про гроші цей Шептало недарма завів. Він же і з Пожежі щось хоче, так само вимагає, інакше б той не викликав Стрельцова на ризиковану зустріч. Той, у кого гроші в голові, міряє всіх по собі. Правильно, хтось винен йому, комусь винен він.

Але головне — Шептало не сказав, де згубив значок.

Не Юрка боїться. Просто боїться. Адже якщо восьмикласник здобув значок на згарищі, десятикласник мимоволі змушений сказати – теж там був. І дурному стане ясно: не після пожежі, а до.

Якщо взагалі не під час неї.

Уже всі забігали в клас, а Юрко ще стовбичив біля вікна. Аби не Моховий, так би й лишився. Коля, помітивши товариша в дивному стані, знову сіпнув його, цього разу – за плече.

– Що з тобою сьогодні? Не доспав? Стоячи спиш, мов коник?

— Та таке, — звично вже відмахнувся Юрко й поквапився на урок, бо саме з’явилася вчителька.

На наступній перерві в кишені завібрував телефон — від гімназистів вимагали ставити мобільники на беззвучний режим.

Витяг, побачив незнайомий номер, відповів:

— Слухаю.

— Ти Туряниця Юра? — почув дівчачий голос.

— Я. А хто це?

Діана. Я з десятого «Б». Підійди зараз до буфету, я там чекаю. Тільки бігом, перерва маленька.

Хотів Юрко ще щось спитати, та дівчина вже вимкнулася.

Довелося швидко спускатися на перший поверх, на ходу ламаючи собі голову, хто така ця Діана і якого милого їй від нього треба. І головне: як він її вирахує, бо десятикласниць майже не знав.

Усе виявилося просто. Не встиг звернути в бік буфету, як телефон озвався знову. Той самий номер. Приклавши слухавку до вуха, почув водночас і в ній, і позад себе:

— Тут я, озирнися.

Крутнувся, глянув. До нього підступила дівчина, не дуже висока, зате дуже, як на смак Юрка, вродлива. Десь колись почув — строга форма псує зовнішній вигляд. Мабуть, але Діани це не стосувалося. Струнка, білява, коротко й стильно стрижена, великі очі, в яких можна потонути. У вухах — скромні маленькі сережки, довкола зап’ястка — червона нитка-оберіг.

— Діана Загорій, — назвалася. — Ти значок знайшов.

Не спитала — сказала впевнено. Чим ще більше збентежила Юрка. Тому той не сказав нічого у відповідь — лише кивнув та пробурчав невиразно.

— А я загубила, — Діана широко посміхнулася.

— Давно? — вирвалося.

— Тобі яка печаль? Це щось міняє?

— Нічого. Де загубила?

– На Лисій горі, як на шабаш із відьмами літала.

Тепер вона вже знущалася. Посмішка стала іронічною. І, як здалося Юркові, — а може й не здалося, хтозна, — навіть десь трохи злісною.

– Я не ходжу на Лису гору, – відповів уже впевненіше. — Значить, значок не твій.

— Ой, не мороч голову! Яка різниця, де я загубила. Скажу — за гімназією, піде?

-Ні.

— Це щось міняє?

— Ага. Я не там його знайшов. Значить, він може бути не твоїм, — і додав, уже обережніше. – Не ти одна значки губиш.

— Яка тобі різниця? — Діана почала нервувати, потім нахилилася, заговорила тихіше. — Слухай, малий, знайшов значок — давай.

Вона простягнула руку — ну точно, як Толя Шептало. Глипнув Юрко на розкриту долоню, потім — знову на дівчину.

— Нема.

— Тобто — нема? — Діана примружилася. — Надурив? Граєшся?

— Зараз нема, — виправився гімназист. — Вдома забув. Завтра принесу… Якщо твій.

— Мій, — заявила впевнено.

— Доведи. Скажи, де загубила.

– А ти скажи, де знайшов.

– На згарищі! – випалив Юрко, миттю прикусивши язика, та пізно – слово вирвалося.

Але Діана відреагувала дуже дивно. Очі зробилися ще більшими, лоб перерізала, мов блискавка, тонка зморшка. Відступила на крок, хитнула головою.

— На якому ще згарищі… Не була я ні на якому згарищі. Не мій — то не мій.

Не попрощалася, як належить. Просто розвернулася й пішла собі. Тим паче, дзвінок оголосив початок нового уроку.

І тут Юрко був неуважний. Писали якусь контрольну на алгебрі, задачки ніби простенькі як для нього. Відтак у кожній зробив по помилці, коли розв’язував. Розуміючи це, всякий раз виправляв, тому здав покреслений зошит, чого вчителька дуже не любила. Навіть якщо все правильно, зазвичай знижувала оцінку через неохайність. Та нічого не міг Юрко з собою вдіяти.

Далі була велика перерва. Захотілося свіжих булочок — ними славився гімназійний буфет. Моховий попросив зайняти йому чергу, і Юрко вже поквапився, як на сходах почув:

– Е, стій! Турянице, чекай, кажу!

Зупинився і повернувся. Побачив худого, довгого й сутулого хлопця, чиє каштанове волосся злегка кучерявилося. Руки не простяг, сам не назвався, мовив відразу, трохи грубувато:

– Пацан із твого класу сказав – то ти Туряниця. Я заходив.

Аж тут згадав Юрко — справді, коли виходив, розминувся з цим кучерявим, але уваги на нього не звернув. Мало куди хто йде.

— Скажімо, Туряниця, — відповів. — Юрко.

— Давай значок.

Підлога під ним гойднулася.

— Який…

— Мій, — відрубав кучерявий.

— Звідки я знаю, що він твій?

— Оголошення ти давав.

– Давав, — підтвердив Юрко. — І значок знайшов. Тільки в мене він не з собою. Взагалі-то ти третій зранку, хто претендує.

— Та мене не чухає! Значок сюди, на базу!

Цей теж виставив руку долонею вгору.

— Завтра принесу. Якщо доведеш, що справді твій.

— На значках прізвищ не пишуть.

– Так я навіть не знаю твого.

— Баранов, — назвався той після паузи. — Едик. Едуард. Десятий «В». Туди завтра принесеш.

— Де ти його загубив?

– Не твоє діло, – буркнув Баранов. – Занеси завтра в наш клас. Знайди мене, не буду ж я за тобою бігати.

Юрко хотів ще щось запитати — але сутулий Едик Баранов пішов геть, запхавши руки в кишені штанів.

До буфету Юрко добрів, коли там уже вишикувалася безнадійна черга за булочками. Десь у хвості товкся Моховий, і знов Юркові перепало від товариша: не такий він, мовляв, сьогодні.

Загальмований.

А Туряниця погоджувався з ним. Справді, непогана була ініціатива з оголошенням. Хто ж знав, що вона отак обернеться — аж троє претендентів на один значок. Усі, значить, під підозрою.

Навіть Діана з десятого «Б» класу.

Найперше — вона.

Розділ тринадцятий
Тут Назар Шпиг назве гімназиста своєю Таємною зброєю
Навіть близькі канікули не тішили, як завжди бувало в останній тиждень жовтня.

Юрко повертався додому понуро, неквапом, із кожним кроком усвідомлюючи, в який глухий кут загнав себе сам. Він мусив припустити, що в гімназії загублений значок — хоча й не повсякдення, але все-таки — доволі звичне й зрозуміле явище. Дуже боявся, що до кінця уроків претендентів з’явиться понад троє. Обійшлося, більше ніхто не озвався. Хіба підфарбований Шептало вгледів Юрка в дворі, коли той уже йшов додому, та нагадав уголос, аби не забув про обіцянку. А за огорожею, біля якої досі стовбичили патрульні, товкся кучерявий Баранов. Нічого не сказав, тільки провів Юрка похмурим поглядом з-під лоба, потому натягнув простеньку плетену шапочку аж на очі, поправив сумку на плечі й подався в протилежному напрямку.

До метро Юрко чалапав, дивлячись не перед собою, а під ноги. Зводив думки докупи, ні до чого так і не дійшов, тому вирішив скласти все в звичний уже спосіб. Треба проговорити з Джентльменом. Бульдог завжди слухає й ніколи не перебиває.

Вирішивши так, прискорив ходу. Навіть побіг, рвонув, заледве не збивши чоловіка в фірмовому картузі й такій самій жилетці. Чолов’яга за кілька метрів від сходу в метро тицяв перехожим на всі боки рекламні флаєри мобільного оператора. Повторюючи при цьому, мов заїло:

— Вигідна пропозиція, вигідна пропозиція, вигідна пропозиція.

Люди обходили його. Хтось агресивно відмахувався, хтось брав рекламку машинально й байдуже, аби викинути в найближчий смітник. Юркові не вдалося оминути чоловіка через певну незграбність. Тож він налетів на нього, буцнувши в живіт головою.

— Ой, вибачте! — вигукнув відразу.

— Ти чого, Івановичу, на людей кидаєшся? — почулося над головою.

Здивовано відступивши, впізнав Назара Шпига. Відставний міліціонер цього разу вуса не маскував. Обмежився кепкою, насунутою на очі. Підняв козирок, блазнювато привітався:

— Здоров. Зачекався я тебе. Повзеш, мов черепаха на перегонах.

— Ви тут на мене чекаєте?

— Ні, на чорта лисого, — буркнув сищик. — Ти ж цією дорогою ходиш, хіба ні? Всі дороги ведуть до метро.

– А оце… – Юрко кивнув на пачку флаєрів.

– То один мій знайомий підпрацьовує. Поїсти не може до пуття, я його підмінив на тропіки. Хоч стояти не нудно.

— Давно чекаєте?

— Не так, щоб дуже. Тільки приятель мій щось заобідався. Але хай, — сищик смикнув себе за вус. — Мене ж розпирає, знаєш. Вийшло щось із оголошеннями?

— Вийшло, — буркнув Юрко. — На свою голову пригод нахапався.

— Чого так?

Зітхнувши, гімназист розказав про сьогоднішній результат, який усе заплутав ще більше. Шпиг слухав уважно, дещо перепитував, потім мовив:

— Троє підозрюваних — це більше, ніж один. Не журися, часом навіть краще.

— І зараз краще?

— Ага. Уяви, якби ти віддав значок не тому. Сам же кажеш — їх гублять не постійно, але й не так зрідка. Мали б ми з тобою хибний слід. А Пожежа далі палив би будинки.

– Цікаво, хто йому тепер завадить. Заплутався я в трьох соснах. Точніше, між трьома старшаками. А тут ще наркотики в гімназії…

– До чого тут… — враз Шпиг стрепенувся, наче прокинувся раптово. — Чекай, у Першій зразковій? Наркотики?

Розповів Юрко сищику й цю сумну історію, згадавши, як побачив і впізнав Медвідька.

— Дивного нема нічого, — сказав Шпиг, трохи подумавши. — То у Стрельцова приватна охоронна фірма. А полковник на службі, ще й цабе. Хоч не велике, але його рівня цілком досить, аби залагодити подібну справу. Кого попало, першого-ліпшого, до вас навряд чи гукнуть. Репутація.

— Чув уже про репутацію. То й що?

— Те саме, Івановичу. Знаю я Медвідька дуже добре. Він падлюка, погана людина. Та наше життя таке, що навіть недобрі люди можуть при цьому бути на своєму місці. Медвідько славиться умінням замітати сліди. Коли якусь слизьку справу треба залагодити так, аби зайві руки не торкалися, а зайві вуха не чули — гукають його.

— Думаєте, нема тут зв’язку з моєю вчорашньою пригодою?

— Ще пригода? Отак відпускай тебе самого. Кажи, чого я не знаю, але мушу.

Доповів Юрко відставному міліціонерові про випадкову зустріч зі Стрельцовим удома в Лізи.

– Отут зле, — мовив Шпиг серйозно. – Він знає, де ти вчишся й живеш. Тільки Медвідько в вашій гімназії навряд через тебе опинився. Він же тебе навіть не шукав.

— Маскується.

– Ну тебе, — відмахнувся сищик. – Я скажу, а ти навряд послухаєш. А втім, на твоєму місці заліг би я на дно після вчорашнього.

– Дзуськи, — гарикнувся Юрко. – Не залягли б, пане Шпиг. Я вас, знаєте, трошки вивчив.

— Бач, вивчив він, — прогудів той. — Давай, Івановичу, так домовимося. Укладемо угоду ділову. Завтра береш значок, віддаєш комусь із трьох, на свій розсуд…

— З двох, — перервав Юрко. — Думаю, Діану Загорій з десятого «Б» більше чіпати не слід. Злякаємо.

— Ти про що?

— Здається, вона найбільш реальна. Тим паче — Дівчина. Ми ж звично думаємо про хлопців. А в Пожежі цілком може бути не спільник, а спільниця.

Назар Шпиг пошкріб потилицю.

– Здається, ти казав — у розмові Павука зі Стрельцовим згадувався саме гімназист.

– Я пригадав дещо, – гімназист витримав театральну паузу, потім зробив жест, яким фокусники дістають кульки з повітря. – У тій розмові вони обоє кілька разів назвали свого спільника з гімназії дівчинкою.

– Ну, знаєш… Так часто називають хлопців, аби принизити чи образити. В очі чи за спиною. Це неправильно, Івановичу, я ніколи таких порівнянь не вживаю. Але тим не менше, що маємо, те маємо.

— І все одно, — Юрко вперто гнув своє. — Нічого не заважає тому ж таки Павукові приховувати важливого спільника. Розумієте, я сьогодні цілий день думаю. Аби Стрельцов знав напевне, хто допомагає Павукові, він уже давно б сам знайшов спільника й притиснув. Чи відшукав для якихось інших, власних інтересів. Павук — гад, але не дурень. Він сам може зашифрувати Змія. Дуже просто це зробити, назвавши іншу стать. Стрельцов шукає хлопця, а дівчина тільки посміхається.

Сищик смикнув себе за вус.

— Гм… Резонно. Логіка тут є, чорт забирай.

Окрилений визнанням, Юрко новів далі:

— Ще більш підозріло, що Діана заявила — значок не її, коли я бовкнув, що знайшов його на згарищі. Отак відразу здала назад. Ті двоє крутили щось, але ж отак прямо не відмовились. Тож тицьнути мою знахідку комусь із них – менший ризик. А до Діани придивитися.

Шпиг пошкріб потилицю.

– Значить так, нащадку всіх Пінкертонів, – заговорив нарешті. – Діану Загорій я прокачаю сам, через свої канали, дуже обережно. Є в мене можливості. До речі, як я й підозрював, на прізвисько Павук у Києві відгукується аж четверо. А ще можемо припустити — він не місцевий. Тому швидко його не вирахують. Та ми можемо скоріше впоратися.

– Ми?

Отож. Якщо, припустімо, що та дівчина – старшокласниця — з ним якось пов’язана, слідок неодмінно проявиться. Наприклад, через батьків чи інші сумнівні знайомства.

– А моє завдання в чому?

Не рипайся. Значок одному віддай, інший хай пробачає. Звісно, краще було б, аби кожен точно сказав, де загубив. Але збрехати їм ніхто не заважає. І без палія кожному є, що приховувати. Тобі он так само.

Хотів заперечити Юрко — не став. Бо справді, за короткий час знав багато чого, що від батьків, особливо — від мами, краще приховати. Сказав лише ображено:

– То ви, пане Шпиг, мене списуєте з рахунків?

– Навпаки, Івановичу. Бережу тебе, як свою таємну зброю. Напоготові.

– Не заспокоїли, — пробурчав гімназист.

– Тебе – ні. Себе — так. Вважай, переходиш у тил.

– Хіба зброю тримають у тилу? Їй на передовій місце.

— Таємну — тримають, — кивнув Шпиг. – І все, Івановичу, розмову скінчено. Тим більше, он товариш мій іде, — він показав за спину Юрка. — Давай, будемо на зв’язку. Молодець, що про Стрельцова розказав. Тепер будемо пильними. Як кажуть, напоготові.

Потиснув Шпиг гімназистові руку, пішов назустріч немолодому чоловікові з борідкою у старому пальті, котрий доїдав пиріжок на ходу. А Юрко гордо повернувся й пішов у метро.

Дуже добре. Хоч якийсь правильний висновок зробив сьогодні.

Дарма розказав сищику про вчорашню оказію зі Стрельцовим. Не буде більше нічого говорити. Інакше пан Шпиг йому все заборонить. Гляди, без нього закінчить те, що він почав, і то досить успішно.

Не вийде нічого у вас, Назаре Захаровичу. Ви як хочете. А далі — Юрко Туряниця дасть собі раду.

Розділ чотирнадцятий
Тут знаходиться покупець гімназійних значків
Удома гімназиста радісно зустрів Джентльмен — бульдог засумував, хотілося гратися або просто моститися біля хазяїна.

А Юркові й знадобився саме такий партнер, найзручніший у світі. До нього можна говорити, і це не виглядатиме, ніби балакаєш сам до себе. Погодьтеся, навіть якщо ніхто не бачить збоку, все одно виглядає дуже дивно — як не сказати більше. Тож, швиденько перекусивши, гімназист зачинився в своїй кімнаті, вмостився в крісло і кивнув собаці:

Ну, нас із тобою, як часто трапляється в книжках про поліцію, відсторонили від справи? Джентльмен фиркнув, вишкірив зуби, пошкріб підлогу передніми лапами.

— 1 я про це, — погодився Юрко. — Давай подумаємо, як нам з тобою краще тепер діяти.

Бульдог потерся боком об край ліжка й влігся пузом на підлогу, витягнувши лапи. Юрко вмостився зручніше, поклав ногу на ногу, схрестив руки на грудях. Потім замислено гойднув носаком, зосередившись на якийсь час, аби втримати капець. Не вдалося, той сповз на підлогу.

– Діана Загорій поводиться дивно, – проговорив гімназист. — Я її не знаю, вона на два класи старша. Ти, старий, тим більше, згоден?

Джентльмен нічого не зрозумів, та про всяк випадок підтвердив згоду, пирхнувши й труснувши обвислими щоками.

– Вона демонстративно відмовилася від претензій на значок, — вів далі гімназист. — Можу помилятися, та виглядало, мовби Діана чогось злякалася. Ну, бігати за нею я не збираюся. Але завтра комусь із двох оце треба віддати.

Взявши злощасний значок зі столу, Юрко стиснув двома пальцями краї, показав його бульдогові, потім підкинув на долоні й зловив.

— Ти відкидаєш варіант, що Шептало з десятого «А» і кучерявий Баранов з десятого «В» можуть бути тими самими спільниками Пожежі. Тобто, — він відразу виправився, уточнив, — хтось один із них. Відкидаєш?

Бульдог покрутив товстою шиєю, ворухнув для чогось задньою лапою.

— Правильно, я теж ні. Давай прикинемо, кого з двох можна викреслити. Все одно доведеться. Якщо маємо достеменну підозру щодо однієї особи й вираховуємо другу, третій в цих розкладах зайвий. Згоден?

Пес гойднув куцим хвостом. Окрилений хоча б такою підтримкою, Юрко потер руки.

— Та-ак. За якою ознакою всі видатні й просто відомі сищики визначають підозрілих осіб? Я тобі скажу — коли ті поводяться підозріло, – задоволений власною проникливістю, гімназист дедалі запалювався, навіть подався в кріслі тропіки вперед. — Діана підозріла? Авжеж, нема питань! Хто ще?

Джентльмен тихо заскавчав.

— Та ясно, що ти не знаєш, — розвів Юрко руками. — Баранов Едуард… Таке бурмило! Не люблю, коли чіпляються до прізвищ, але часом вони таки відповідають. Баранов — він і є Баранов. Простий, як двері. Жени значка, знати нічого не знаю, туди-сюди… Може така поведінка бути підозрілою?

Пес позіхнув.

— О! Вона хамська, згоден. Не всякий підозрілий — хам, і не всякого хама треба підозрювати. Хтозна, може в Баранова було важке дитинство. Тепер Шептало Анатолій, — гімназист примружив очі, згадавши раптом, що той дивився на нього так само, коли зайшло про значок. — Знаєш, що він сказав? Значок, виявляється, можна купити. І ще подумав – я торгуюся, ціну набиваю. Хочу йому товар продати. Ніби нічого особливого, скажи?

Бульдог підвівся, придибав до Юрка, тицьнув носом у його ногу, сів на задні лапи.

– Ага, на перший погляд. А якщо подумати добре й дещо скласти докупи? Пожежа скаржився Стрельцову на кого? На гімназиста, який вимагає з нього гроші за якісь там свої послуги. Якщо припустити, що Діана просто дивно повелася, і мої висновки щодо неї помилкові, кращої кандидатури, ніж Шептало, нема. Бо зі мною він теж відразу заговорив про гроші, про купи- продай. Збіг обставин? Хтозна.

Бульдог тихенько загарчав.

— Я теж так думаю, — Юрко зліз із крісла, присів, потріпав собаку по загривку. — Є одна деталька, малесенька, яку треба перевірити. Шептало закинув — такий значок, мовляв, можна купити. Значить, я десь купив дешевше, потім — продав дорожче тому, хто його загубив. Вони ж не іменні. Не має значення, який значок і де взявся. Головне — аби був. А ще головніше — просто так він не продається. Інакше б втратити його не було проблемою. Ручку ось згубив — пішов у канцтовари, придбав хоч десять. То як, перевіримо?

Джентльмен висолопив язика, облизнувся.

Був лише один спосіб — через Інтернет. Знову вмостившись у кріслі, Юрко ввімкнув комп’ютер. Викликав пошукову систему, ввів просте словосполучення «значок купити», стукнув по клавіші «Enter» — відразу побачив з десяток пропозицій лише на першій сторінці. А можна ж гортати й далі. Ох, куди він поліз, заплутатися тут запросто…

Ніколи не мав Юрко справи з колекціонерами значків. А саме вони шукали, знаходили, пропонували, мінялися, торгувалися, обговорювали якісь особливості нагрудних знаків, що визначають справжність. Бувши далеким від цього, Юрко спершу просто стрибав «мишею» з сайту на сайт, із форуму на форум, заразом відкриваючи для себе найнесподіваніші значки. Тут і початок століття, і зовсім нові, і авторська робота, і щось в єдиному екземплярі. Витративши на перегляд близько години, гімназист нарешті розібрався, що тут до чого. Тож зосередився на майданчиках, де різного роду фанати, дослідники й колекціонери шукали саме учнівську атрибутику.

Те, що шукав, знайшов хвилин за сорок.

Дуже здивувався — до останнього не вірив, Що значок Першої зразкової можна отак придбати через Інтернет. Точніше, один чоловік бажав їх купити, потрібні лиш охочі продати. Покупець навіть виклав кілька фотографій, на яких Юрко впізнав знятий з різних боків такий самий нагрудний знак, який зараз лежав перед ним на столі.

Бульдог увесь цей час лежав собі тихо. Гімназист уже подумав, чи не заснув той бува. Скоса поглядав на Джентльмена. Той мовби відчув — розплющив спершу одне око, потім — друге. Кліпнувши йому й показавши великого пальця, Юрко знову повернувся до комп’ютера. Тепер прокрутив донизу, туди, де листувалися й обговорювали.

А коли почав уважно проглядати стрічку — зробив таке відкриття, від якого захотілося зовсім уже по-дитячому заплескати в долоні. Що Юрко й зробив, нащо себе стримувати. Бульдог стрепенувся, звівся на чотири, підняв голову, загарчав легенько.

— Та отож! — широко посміхнувся Юрко, киваючи на монітор. — Бачив таке? Йди сюди, подивишся.

Взявши собаку на руки, гімназист примостив його так, аби було видно зображення. Невідомо, чи зрозумів Джентльмен хоч щось. Гімназистові все одно не було з ким поділитися й кому похвалитися несподіваним відкриттям.

– Глянь! — він тицьнув пальцем у монітор. Ось тут такий собі Анатолій чотири дні тому пропонував покупцеві значок Першої зразкової. Просив двісті гривень. А чоловік, який хоче купити й називає себе Германом, пише у відповідь, – Юрко прочитав виразно: – Юначе, мовляв, пропоную таку саму ціну, як раніше. Чув, Дженко? Ра-ні-ше! А це шо значить? — пес постукав лапою по краю столу. — Пояснюю. Не інакше, цей самий Анатолій уже продавав Герману значок раніше. Ану ж, подивимось!

Посунувши сторінку далі й нижче, Юрко швидко знайшов попереднє листування. Тут уже гімназист Анатолій пропонував колекціонерові Герману значок Першої зразкової, правлячи за нього сотню гривень. Схоже, вони домовилися.

Юрко видихнув голосно.

Наче мішки з картоплею кілька годин носив, тепер нарешті є нагода перевести подих.

— Отак буває, — мовив уголос.

Бульдог гавкнув — погодився.

Розділ п’ятнадцятий
Тут гімназист робить перше викриття, але до Змія не наближається
Наступного ранку поліції біля гімназії вже не було.

Зате у фойє Юрко побачив зовсім несподівану особу – Аркадій Раєвський про щось говорив із директором Андронакі. Не бажаючи потрапляти Лізиному вітчиму на очі без нагальної потреби, Юрко змішався з натовпом гімназистів, про щось необов’язкове заговоривши зі Шпалою. Та ані директор, ані пан Раєвський не звертали на нього жодної уваги. Як і ні на кого іншого: розмова захопила обох, Андронакі щось гаряче доводив, а лисий Раєвський у відповідь хитав головою, чим заводив директора ще більше.

Дорогою в клас Юрко вніс у свої висновки невеличкі корективи. Насправді нічого дивного й навіть несподіваного в тому, що Раєвський завітав до гімназії, нема й бути не може. Ліза тут вчиться, заклад відомий та престижний, її вітчим — персона впливова й напевне щось робить, аби Перша зразкова отримувала якусь спонсорську підтримку. Інша річ, Юрко ніколи раніше не натикався тут на Раєвського. Але це теж нічого не значить. Вони просто могли не перетинатися, або дотепер гімназист не звернув на голомозого увагу.

Що хвилювало й насторожувало, так це часта поява в Першій зразковій чоловіків, котрі мають близькі стосунки зі Стрельцовим. Вчора тут був його явний спільник, поліцейський полковник Медвідько. Нині — ще одна поважна персона, Аркадій Раєвський. І обоє з’явилися тут майже відразу потому, як Стрельцов вирахував Юрка Туряницю, який так само знав його таємницю, й не одну.

Ця особа веде таємну діяльність, мета якої – так чи інакше знищити чергову згадку про українських героїв та українські здобутки, в різний час видані Росією за власні. Пан Шпиг хоч і просив Юрка триматися від нього чимдалі. Проте навіть якби гімназист хотів — уже не в змозі. Емісари Стрельцова самі приходять сюди, й нічого не лишається, як стежити за ними. Звісно, не потрапляючи при цьому на очі.

Записавши чергову випадкову зустріч до загадок, які треба підкинути відставному міліціонерові для роздумів. Юрко торкнувся значка в кишені піджака й приготувався перетерпіти перший урок. А на перерві сам подався до десятого «А», на півдороги зіткнувшись із Толею Шепталом.

— Е, ти куди летиш? — випалив той. — Бо я по твою душу.

– Ні. Це я по твою, – в тон йому відповів Юрко.

— Та-ак, — протягнув Шептало. — Нічого не ясно, але відійдемо. Часу мало, перерва коротка.

— Тому давай до справ відразу.

Гімназисти відійшли до вікна. Нічого не питаючи, Шептало простяг руку.

Юрко криво посміхнувся, спитав:

— То домовилися з паном Германом чи як його там?

Очі в Шептала полізли на лоба — він нічого подібного не чекав від восьмикласника. А той скористався моментом, не дозволив передихнути, попер в атаку:

— Ти ж продав йому один значок. Взяти міг тільки тут, бо вони дуже-дуже зрідка па вулиці валяються. Власне, я випадково знайшов. Думаю, проданий значок ти спершу в когось украв.

– Слухай, ти, зараз затикаєш свого… — Шептало стис кулаки.

Юрко про всяк випадок зробив крок назад, та слова лилися далі безупинно:

— За бажанням можна відшукати в гімназії учня, який раптом десь згубив свого значка. Дата визначається точно, вона стоїть у першому вашому з Германом листі. Так влаштовано все в мережі — дописи датуються, час також фіксується. Ти продав вкрадений значок за сотню, й тебе не перейняло, що людина матиме проблеми. Бо гешефт удався. Тобі потрібен ще один значок. І ти продаєш свій, — палець показав на порожній лацкан. — Правиш за нього вже вдвічі більше. Але пан Герман опускає тебе з неба на землю й вказує місце. Що далі? А далі ти бачиш моє оголошення на нашому гімназійному форумі. Швиденько продаєш свій значок — і хочеш купити в мене. Можливо, ти б і його потім продав. Як каже один мій знайомий, чорт тебе знає.

Захопившись викриттям, Юрко втратив пильність.

Різко скоротивши між ними відстань, Шептало схопив хлопця за грудки, притягнув до себе впритул, прошипів у лице:

Ти нікому про це не скажеш!

Та кому ти треба! — Юрко спробував вирватися. — Краще пусти, на пас он уже дивляться.

Справді, кілька цікавих уже косували в їхній бік. Розтиснувши руки, Шептало чомусь витер їх об штани.

– Не крав нічого, – буркнув, уникаючи прямого погляду. – В роздягалці знайшов. Чесно, хотів шукати власника. Написати оголошення, ось як ти. Але потім… Я ж справді контактую з такими диваками, колекціонерами. Кілька значків уже продав. Щось смикнуло, вирішив цей запропонувати. Вдалося. Каже той Герман, аби я ще приносив, бо вони справді унікальні. Нічого особливого ніби. Просто таких ніде ні в кого нема. Колекціонери цінують.

— Отже, свого значка ти не губив, — підсумував Юрко.

— Ні, — визнав Шептало.

— Коли так, мені не цікаво. Знаєш, далі сам вирішуй свої труднощі. Продав свій значок — викупи назад. Бачив я, пан Герман його на продаж виставив. Або якось інакше.

Саме пролунав дзвоник, і Юрко поквапився назад до свого класу.

— Е, чекай! — зупинив Шептало.

Юрко глянув на нього через плече.

-Ну?

— Може, продаси-таки? Подумай, гроші реальні.

— Та ну. Краще віддам кому потрібніше.

Не хотів Юрко далі його слухати — подався геть.

На другій перерві Едик Баранов сам припхався під їхній клас. І Юрко без жодних докорів сумління віддав йому значок. Напевне не його, бо як підозрюваний він не годився. Надто вайлуватий, аби бути спільником такого, як Пожежа.

Взяв — і не подякував. Буркнув щось під ніс, начепив на лацкан, запхав руки в кишені, пішов собі сутулячись.

А Юрко остаточно переконався: Діана Загорій варта основної уваги.

Розділ шістнадцятий
Тут Діана виправдовує припущення, бо поводиться дуже підозріло
На великій перерві Юрко вже крутився біля буфету.

Чомусь вирішив — застати Діану простіше там. А коли зайняв позицію біля стіни, звідки територія краще оглядалася, зрозумів: не факт, що старшокласниця зараз прийде саме сюди. Вирішив іти до її класу і там чатувати, але вчасно переграв.

По-перше, всі десяті класи в одному куті. Після сьогоднішньої розмови знову зіткнутися там із Шепталом не бажано. Той може подумати восьмикласник стежить саме за ним, отже, не заспокоївся. Один раз його силу Юрко відчув. Такий справді може бути небезпечним, навіщо йому зараз зайві вороги, ще тут ходи й озирайся.

По-друге, після вчорашнього й Діана напевне дивитиметься на нього косо. Юрко збентежив її, якщо не налякав питанням про місце, де вона загубила значок. Тепер, якщо з’явиться біля десятого «Б» й потрапить їй па очі, дівчина може Ніс більше насторожитися. Вирішить, що восьмикласник переслідує її, й не так уже помилиться. У всякому разі, зараз далі гімназії його підозрювана нікуди не піде. А після уроків підстереже біля воріт. Нічого, крім як стежити, не лишається — але не використати цю можливість Юрко просто не міг собі дозволити, особливо в цих умовах.

Як знав — Діана Загорій з двома подружками спустилася до буфету, коли там уже товклося чимало спраглого до теплих булочок народу. Про всяк випадок Юрко став так, аби його прикривали інші гімназисти, які скупчилися тут із нагоди великої перерви. Був звичний гармидер, і піхто нікому навмисне не впадав в очі.

Зі свого пункту спостереження Юрко не міг чути, про що говорять старшокласниці. Зате від його пильного ока не сховалося: товариство Діану обтяжує. Дівчину щось гнітило й напружувало водночас. Вона з усіх сил робила вигляд, що її цікавлять розмови подруг. Час від часу кивала головою, підтримуючи незрозуміло котру з них — вочевидь відразу обох. А ті, своєю чергою, так захопилися бесідою, що на Діанину відстороненість не зважали. Вони просто не помічали її стану.

Натомість Юрко, характер якого час від часу бажав, аби весь світ дав йому спокій, прочитав її, як кажуть у таких випадках, на «раз-два». Бо сам частенько бував на її місці. Й намагався лишитися наодинці, коли довкола все гуде й рухається, а всі до всіх говорять, нікого не чуючи.

Е-е-е, її дійсно щось, та й гнітить!

– Задивляєшся? — погукали раптом над вухом.

Юрко здригнувся, мов холодною водою облили з-за рогу. Поруч стовбичив Шпала і жував пиріжок. Другий, замотаний у паперову серветку, стискав у лівій руці.

— На кого? Куди?

— Ой, Турянице, вимкни дурника, — реготнув Шпала, дожовуючи шматок. — Тобі там не світить нічого. Малий ще.

— Можна подумати, ти великий, — зневажливо чмихнув Юрко, миттю зрозумів — попався, спробував хоч якось викрутитися: — Тільки далі не втну, про що ти. Де мені не світить?

— Та вже вищий за тебе. Це до того, хто тут малий, — цілком резонно зауважив Шпала.

А про світить-не світить… Ти скажи, що не на Дінку з десятого «Б» витріщаєшся.

— Діану, — машинально виправив Юрко, чим остаточно виказав себе.

— Яка різниця, — Шпала відкусив ще шматок, запитав із повним ротом, показуючи другу булочку. — Хоч?

— Не голодний.

— Та бери, бери.

Саме зараз Діана глянула в їхній бік. Найімовірніше — випадково. Але отак стовбичити й витріщатися — спалити себе остаточно ще й перед нею. Тож Юрко пригостився, й зі сторони вони зі Шпалою виглядали зовсім невинно, як звичайні приятелі, котрі тріскають смачні булочки.

— У пас коли дискотека була, на які ти, чуваче, вперто не ходиш, я її запросив, — похвалився Шпала. — Набрався духу, заклався перед тим із Моховим, і вперед.

— Танцювали? — про це Юркові зараз хотілося знати найменше.

— Та ну! Вона, коротше, ніби погодилася. Але там поруч Вовка Нещерет намалювався, з її ж класу. Знаєш, наш головний футболіст.

Фотографія Володі Нещерета дійсно висіла в фойє серед тих, ким пишалася Перша зразкова. Він був капітаном гімназійної футбольної команди, яка грала по-дорослому й навіть виїжджала на матчі за межі Києва. Якщо виграти не вдавалося, бо всяке трапляється, ніколи не було так, аби Вовка не закотив у чужі ворота бодай одного м’яча.

– І ти його злякався? — підколов Юрко.

– Зараз ти в мене злякаєшся, — Шпала не хотів настрашити, відповів беззлобно, у своєму стилі. – А Діанка тоді й з Вовкою не танцювала. Щось таке сказала йому, розвернулася й пішла.

— Зовсім? З танців?

— Та ну, ще стежити за нею, — Шпала заходився жувати залишки булочки.

І тут сталося щось дивне.

Мовби довгий Стьопа своїми словами викликав вовка з лісу. Точніше — Вовку, про якого промовка. Головний гімназійний футболіст з’явився в коридорі ніби з повітря. Завмер, тримаючи руки в кишенях. Покрутив головою в різні боки, наче винюхував щось чи видивлявся когось.

Діана, вгледівши його, змінилася па лиці й перемістилася так, аби між Нещеретом і нею опинилися відразу дві її подружки. Ті уваги не звернули на маневр дівчини. Та й Юрко не надав би цьому значення, аби не мав особливої уваги до старшокласниці.

Тим часом Вовка неквапом рушив у бік буфету, вітаючись на ходу зі своїми фанатами, яких сьогодні ще не бачив. Юрко до них не належав, та й не входив видатний спортсмен до кола знайомих восьмикласника. Але коли Нещерет порівнявся з ними, Шпала швидко, мов гусак, ковтнув прожоване, гукнув:

— Здоров, Володю.

Той ковзнув поглядом у їхній бік, зупинився, трохи подумав і наблизився. Спершу зиркнув на простягнуту Стьопину правицю. Потім – на самого Шпалу. Нарешті потиснув. Юркову руку теж помітив, хоч той простяг Ті машинально, із ввічливості. Стис коротко й міцно, запитав:

— Як справи, Шпало?

Почервонів Степан, але стерпів.

— Нічого так… Вийде щось у нас?

Поки не вийде в тебе, в нас теж нічого не буде, — сказав Нещерет. — Я тобі вже сто разів казав: не треба тобі футбол. Баскетбол — ото воно, для тебе.

— Команди нема, — буркнув Шпала.

Ха! Футбольної теж не було, поки не прийшов капітан. Давай, чуваче, дерзай. Збирай пацанів, стукайте м’ячем. Поговорю з фізруком, він давно хоче. А то навіть ці нещасні шахи є, а баскетболу — фіг.

— Чому цс шахи нещасні! — образився Юрко, хоч розмова його взагалі не стосувалася.

Змірявши його поглядом, Нещерет вирішив промовчати. Гмикнув, по-панібратськи похляпав по плечу й розвернувся, враз забувши про існування восьмикласників.

Діани поруч із подругами вже не було — вона швидко йшла коридором назад, у бік свого класу.

Пролунав дзвінок — ожив телефон у Юрковій кишені. Як заведено, гімназисти не вимикали мобільники, але ставили їх на беззвучний режим. Шпала понуро посунув геть, а Юрко витяг слухавку, глянув, хто дзвонить.

Відповів.

— Так, пане Шпиг. Я вже на урок.

— Бач, як вгадав, — почувся у слухавці голос сищика. — Я швидко. Не говори, слухай. Просто щоб на увазі мав, не роби нічого.

— Кажіть, — Юрко повертався в клас, слухаючи на ходу.

— Мудрі ми з тобою люди, Івановичу. От що значить колективний розум. Усе простіше навіть, ніж я вважав.

— Про що ви?

— Про ту дівчину, Діану. Як обіцяв, перевірив, пробив, прокачав. Вона ж Загорій?

— Так.

– Її дід — Павло Павлович Загорій, доктор наук, професор. Про таких кажуть, широко відомий у вузьких наукових колах. Чув про нього?

-Ні.

— І я не чув. Хімія, Івановичу, наука специфічна. Не всім по зубах, не всім цікава.

Юрко зупинився, завмер, не дійшовши до дверей свого класу кількох кроків.

— Хімія?

— І я про це! Онучка відомого хіміка! — голос Шпига в слухавці звучав переможно. — А шукаємо ми не просто того, хто загубив значок. Найперше — того, хто дасть раду хімії. Щось таке здатен нахімічити — аж загориться. У Діани твоєї хімія в генах! Від народження, січеш?

— Не моя вона зовсім, — пробелькотів Юрко.

— І чорт із нею! — реготнув Шпиг. — Головне тепер — слід узяли. Не висовуйся. Далі вже я сам. Тобі, знаєш, ще треба на дні лежати, поки Пожежу не зловимо. А Діана твоя… Тьфу, пардон, не твоя, до нього скоро приведе, вус на відріз даю!

Хотів гімназист ще щось сказати, та сищик уже вимкнувся.

А ззаду вже штовхав Коля Моховий:

– Слухай, щось ти вже другий день гальмуєш! Стоїш, мов мішком прибитий!

Нічого не відповів Юрко.

Заховав телефон назад у кишеню.

Пішов на урок.