Голова і Хвіст

Волочить Голова хвостате довге тіло.
Якось-то їй довідатись скортіло:
— Як ззаду там діла? — пита Хвоста.
Хвіст гордо підроста:
— Гаразд! Веди, коли ведуча!
Де я — там не страшна біда пекуча!…—
Стомилась Голова. Схотіла прилягти:
— Я, Хвостику, засну. Пильнуй вже ти! —
Хвіст думає: «Мені б водити,
Поперед Голови ходити!
Хай слуха голосу мого!..»
А згодом Голова порад в Хвоста просила,
Повіривши, що він — розумна сила.
А той і ждав цього.
Розрахував, нахаба, вірно:
Хвостові Голова скорилася покірно,
І тіло поповзло, з голодним животом,
За самовпевненим Хвостом.
А Голова — позаду, глупа…
І що ж? Під скелею лежить нікчемна купа;
Ворушиться побите тіло стиха,
А Голова скривавлена ледь диха,
«Ледь, бідненька, жива…

Для всіх лиха напасть,
Де легковажна Голова
Хвостові владу передасть.