Горіхові брати

Ішов якось чоловік з роботи додому. Дорога вела через ліс, день видався важкий, він стомився та й думає: «А дай я трохи спочину». Та й звернув з дороги і ліг під ліщиновим кущем.

Сонечко де-не-де пробивається крізь листя, тиша в лісі, вітерець повіває. «А що,— думає чоловік,— виріжу я собі з ліщино вудлище».

А вітерець віє-повіває, та так приємно, так заспокійливо, що й рукою поворухнути не хочеться. Ось лежить він так, а далі угледів, що між листям горішки сховались. І такі гарнесенькі, немов дитячі голівки, з чубчиками зеленими. Став пильніше приглядатися, а вони йому ще більше на дітей скидаються, врешті
розгледів і очиці задерикуваті, і носики кирпаті, і ротики маленькі.

— Це мені мариться, бо нема в мене ні дітей, ні жіночки любесенької,— зітхнув тяжко.— А була ж дівчина, та ще яка! На все село! А зла доля звела її, сама верба на подвір’ї лишилась. І я був парубок хоч куди, недарма сусідка Ганна проходу не давала… Але час уже йти, оце виріжу вудлище та й піду.

Підступив він до куща, як раптом чує голос тонесенький та жалібнесенький:

— Не ріж мене, я тобі помічників подарую, вони тебе з роботи стрічатимуть, у біді зарадять.

— Що це зі мною? — питає себе дядько.— Наробився так на чужих людей, що в голові гомін стоїть.

Але куща не зайняв, а поспішив на дорогу. Тільки-но ступив крок, як знову чує:

— Красно дякую тобі, що мене пощадив, а це тобі на добру згадку — дванадцятеро горішків.

Дядько їх у кишеню поклав та й пішов додому.

— Нехай хоч вони мені за дітей будуть, якщо Бог справжніх не послав. З роботи прийду, з ними розмовлятиму.

Прийшов додому та й поклав їх на божницю. А дома, звісно, як у самотньої людини. Ось він по господарству закрутився, та й про ті горішки забув. Рано-вранці знову на роботу пішов, та день видався кращий, ніж учора, і стомився він не так, і хазяїн відпустив раніше. Приходить додому — що за диво: на дворі все
чисто виметено, дрова складені, бур’ян виполений. Він у хату, а у хаті все аж блищить, і на столі свіжий борщ парує.

— Хто ж це про мене так дбає,— зрадів чоловік,— а чи не сусідка Ганна, що теж лишилася самотня? Ну то дай Боже їй здоров’я.

Та й заходився біля борщу. А потім приліг на хвилинку спочити і так міцно заснув, як провалився. Ось тільки він заснув, як щось у куточку під образами тільки лусь-лусь, та так дванадцать разів підряд. То горішки розкололись, і вискочило звідти дванадцять хлопців-братів. Всі як один, і розрізнити не можна. Ось вони
хутенько з божниці пострибали та й розбіглися по хаті. Один посуд миє, другий одіж пере, третій прасує — усім робота є. Під ранок і сніданок приготували. А як закінчили, то поскакали назад у шкаралупки та й зачинились.

Прокидається дядько вранці, одіж його вся випрана і випрасувана, чоботи блищать, у шибки сонечко заглядає, а на столі сніданок стоїть.

Дивується дядько. Однак до хорошого чоловік швидше звикає, ніж до поганого, отож подивувався дядько, а затим сніданок з’їв, одягнувся, чоботи взув, добрим словом невідомого помічника пом’янув і на роботу пішов.

Іде, а люди його вітають радо, усміхаються — йде дядько чепурний, доглянутий, як на празник. Прийшов на роботу, хазяїн розмову заводить:

— А що, Степане (так звали того чоловіка), сідай-но поговоримо. Я бачу, ти людина чесна та сумлінна, від праці не тікаєш.
Вирішив я тобі кращу роботу дати. Будеш у мене хазяйство вести, а платню я тобі втричі більшу покладу.

З того дня все до ладу пішло. Стала господа Степанова добром повнитись, що вже й горіхові брати ледь устигають усьому раду дати. Бачить те Степан та й каже:

— Чого це я вештаюсь по чужих людях хазяйнувати, в мене
вже й свого дай Боже.

Та й пішов від хазяїна.

А люди дивляться, що одинак Степан отак господу доглянув, та й думати стали, щоб оженити його. Бо коли бідний, то кому ти потрібний, нема нікому діла, хіба пожаліють про людське око. Почали йому пару намовляти, то молодицю, то вдовицю хвалять.

— А чом би й ні,— думає Степан,— не вік же одному на сволок в порожній хаті дивитись. Колись Ганна дуже до мене прихильна була, а це ж, певно, вона тепер по господарству допомагає, та не признається.

Насправді та молодиця відьмою була. Це вона Степану й дівчині його, Орисі, життя занапастила — Степанові поробила, щоб дружини і дітей не мав, а Орисю у вербу загнала. Помстилась вона Степанові, що знехтував нею. Але дивиться — у Степана все на лад пішло, вона день і ніч біля його хати нишпорила, а таки
дізналася, звідки Степанові поміч іде. Ось вона й вирішила горішки викрасти, а Степанові ворота зав’язати.

Пішов якось той чоловік до крамниці, а відьма — шасть у хату та й давай по всіх закутках нишпорити, горіхових братів шукати.
А тут Степан згадав, що дома гроші забув, і вернувся додому. Угледіла його відьма, в кішку перекинулась і з хати метнулась просто в ноги Степанові, він якраз двері відчиняв.

На другий день повіз Степан зерно у млин, а горіхові брати знали, що відьма по них знову прийде, дві спиці з колеса вийняли, щоб далеко не від’їхав. Тільки він за ворота, а відьма, знов у хату, дивиться — лежать на божниці горішки, вона й хапнула їх, та аж засичала й відскочила, бо наче вогнем пальці їй обпекло.

А Степан як від’їхав, дивиться, колесо вихляється, ось-ось на одній ступиці поїде, то він зразу й додому повернув. Дивиться відьма, що непереливки, знов у двері кішкою — шасть. Помітив Степан — якась нечисть у хату внадилась. «Треба,— думає,— прослідкувати».

Устає він назавтра раненько, бере мішки із зерном, наче щоб до млина їхати. А сам, як виїхав із села, трохи виждав і додому повернув. А відьма на цей раз узяла з собою корець і кочергу, приступила до божниці та й згребла горішки. Тоді — глип у вікно, вже Степан повернувся. Що робити? Вона й висипала у фартух
горішки. Тут і Степан у хату. Угледів Ганну з корцем і кочергою, подумав, що то і є та загадкова помічниця. І говорить:

Думаю я оце, Ганно, хто мені помагає, коли мене дома немає. Сідай же до столу, та поговоримо про наші діла.

Підсіла відьма до столу, а горіхи її як жар печуть, а далі й фартух тліти почав. Терпіла вона, терпіла, а далі як скочить, як заверещить! Горішки додолу, як град, посипались. І кожен, як об долівку вдариться, то перекидається на хлопча — задерикувате, із чубчиком зеленим. Оточили вони відьму, поклали один одному
руки на плечі і танцюють круг Ганни, наспівуючи:

А ти, Ганна, молодиця,

Не крутися, не вертися.

Язика розв’яжи,

Та всю правду розкажи!

А вона тільки сичить:

— Ось я вас! Ось я вас!

Засміялись горіхові брати, ще швидше закружляли:

Що шукала на божниці?

Вже пора вербі розкриться.

Язика розв’яжи,

Та всю правду розкажи!

Як закрутиться відьма, аж завила, та з молодиці у стару потворну відьму закустрану перекинулась. Сказала вона, де Орися, тріснула верба, і вийшла Орися жива-здорова та й до Степана іде.

А горіхові брати, як вихор, закружляли навколо відьми:

А ти, відьма зла, потворна.

Та на все гидке проворна.

Покрутись, повертись,

Дривітнею обернись.

Завила, заскавучала відьма, упала додолу дривітнею репаною. Викинув ту дривітню Степан у двір, дрова на ній рубати. А з Орисею одружився. І стали вони жити-поживати, добра наживати, а горіхові брати їм за синів стали.