Горобець

Виріс у Наталки під вікном соняшник великий-превеликий. Насіння як перемите. Наталка насіння налущила, відчинила віконечко, а надворі сонячно, тепло. До чого ж добре Наталці біля відкритого віконечка насіння лузати! Сидить вона, насіння лузає та все в свій садочок поглядає, а в садочку жоржини пломеніють, пташки дрібні щебечуть.

Трапився тут Горобець, з гілки на гілку плигає та й на Наталку хитрувато так поглядає. Мабуть, і йому насіння хочеться. Наталка насіння відсипала і простягає Горобцю. А він то на сонях поглядає, то на Наталку, кружкома попоплигує, а близько підійти боїться.
А далі бачить, що Наталка йому зла не робить, посміливішав, плиг та плиг і підскакав до неї. Одну насінинку клюнув, подивився, що Наталка робити буде, а вона сидить хоч би що, тоді він другу, третю, а далі вже зовсім освоївся Наталка тихенько сидить, не хоче Горобця злякати, жде, шо далі буде. А Горобець до того осмілів, що раптом каже людським голосом:

— А чи не пригостиш ти мене, дівчицб-рибчино, ще насіннячком?

Наталка вухам своїм не вірить — це ж треба, щоб Горобець людським голосом насіння просив! Але вона й виду не подала, що здивувалась, на підвіконня ще насіння насипала:

— Пригощайтесь, пане Горобець.

А він їй:

— Ви знаєте, я не завжди горобцем був, це зла відьма з мене, парубка-молодця, зробила горобця.

— Та як же це? — вжахнулася дівчина.

— Та вже так — зачаклувала, і все.

— І так ви весь час горобцем будете?

— Та ні,— каже Горобець,— якщо дівчина-краса за мене піде, то й чари пропадуть. Ось виходь за мене заміж, будемо жити під одним дахом, а не хочеш, то я можу у твій дім перебратись, але вже парубком-молодцем. Тільки з даху далеко видно. Сад твій видно, а за селом луг, а там гай, а за гаєм річка, а за річкою ліс, а вже в тому лісі і живе зла відьма, що мене зачаклувала.

Знає Наталка, що відьми царевичів, буває, обертають на всяку всячину, то й допитується ще більше у Горобця:

— А чи не скажете, з яких країв будете?

— Та я б і сказав, я з тутешніх, але хто, сказати не можу, а то мені повік чарів не скинути.

Аж тут Наталчин кіт Муркіт плиг їй на коліна. Злякався Горобець і вмить на гілку злетів. Наталка кота погладила, а він замуркотів у відповідь.

— Не вір, не вір-р-р, звісне діло Горобець, горопашний молодець, горо-горо-горопашний молодець.

— Брехня, брехня,— зацвірінькав Горобець,— усі знають, що коти з відьмами заодно, гони його, Наталко, а то він мене з’їсть.

Наталка кота за двері та й причинила їх. А сама Горобцю ще насіння підсипала та й думає собі:

«Дуже вже ж непоказний мій наречений, але ж було, коли обернулась жаба царівною, а цей же Горобець неспроста людським голосом мовить». А вголос сказала:

— Піду з матінкою пораджусь.

— Та що ти, що ти, хіба ти мене згубити хочеш і себе заодно? Про те, що я сказав тобі, жодна жива душа знати не
повинна. А ні, то я іншу дівчину знайду!

— Ні-ні! — скрикнула Наталка.— Я за тебе заміж піду!

І тільки сказала так. Горобець плиг до неї в кімнату, вдарився об землю і обернувся людиною. Подивилась на нього Наталка — молодець не молодець, а так собі, очиці жваві так і бігають, сам метушиться, сірячок на ньому, руками все хоче спробувати, дивись — уже й люстерко Наталчине у нього в кишені. Що робити, а слово ж не горобець — вилетіло не спіймаєш.

— Так за що ж тебе відьма зачаклувала? — дивується Наталка.

— Ти не дивись, що я такий непоказний, я тобі що захочеш з-під землі дістану! Я тобі не якийсь там принц чи царевич! Я для тебе все зроблю, в золоті ходити будеш!

Ну що ж, у золоті, так у золоті. Заметушились родичі, батько з матір’ю до весілля готуються, бика зарізали, пива та меду наварили — гуляй донесхочу. Всю округу скликали, посагу гору навалили, почав жених добро лічити та й не зоглядівся, як дещо у нього в кишені опинилось. А він коло Наталки, як барвінок в’ється, не знає де посадити, чим пригостити. Не встигла Наталка чхнути — «будь здорова» каже. Про одне тільки просить, щоб кота Муркота в дім не пускати. Я, говорить, пам’ятаю, як він образливі слова на мене казав, ще й з’їсти, напевне, збирався.

Довелось Муркоту у дворі жити, в дім його пускати перестали, все гонять на вулицю, добре, що надворі тепло було, а ось коли годувати перестали, то вже гірше.

Але ось і день весілля настав. Нарядили молоду та й до церкви вінчатися, а вже звідти за весільний стіл. Гості
Наталку вітають, подарунки дарують, а хто молодий, толком і не знають, чули, що зняла з нього Наталка чари відьомські, а ким і за що вони накладені, нікому не відомо. Та вже звісно — раз зачаклований, то вже певно царевич. Не стане ж відьма з простим людом панькатись, чари на голодранців переводити.

Подали вже меди хмільні, чари наповнили. Молодий одну чару за другою пригублює, а далі й розчулився, почав сльози лити, згадувати, як він у горобиному пір’ї жив, скільки страху натерпівся. Потім похвалятися почав, яким він парубком до відьомського чаклунства був, у самої Баби-Яги гусей покрав та ще й ступу з мітлою прихопив.

— Та я що хочеш поцупити можу! — розійшовся п’яний жених.

Гості сидять, одне на одного дивляться, за свої кишені тримаються.

— Ви дивіться у мене, начувайтесь, я не якийсь там горобчик, я… я… я…— тут він словом поперхнувся і завмер, на двері дивлячись. Бо поки страви та приправи носили, двері й залишили прочиненими, а кіт Муркіт потихеньку зайшов. Та й прямісінько Наталці на руки — стриб!

Жених у віконечко скік, і вже на гілці горобцем опинився.
Радий-раденький, що коту в лапи не потрапив.

Гості, звичайно, у двері, Наталка на підвіконня схилилась, плакати зібралась, коли дивиться: горобець на гілці сидить, цвірінькає собі, насіння просить, а кіт Муркіт на колінах спить. І ні столу, ні гостей — нікогісінько нема. Зітхнула Наталка легенько, відлягло у неї від серця, погрозила вона горобцю пальчиком:

— Сиди там, зачаклований!

Та й зачинила віконце.