І трапиться ж отаке…

Від самого ранку купчилися за лісом сірі хмари і все погрожували звідти своїм холодним подихом: ху-у-у…

— Тікай, Мишко, — гукали всі, — бо зараз як війне снігом!

А він знай ягодами ласує: то горобиною, то калиною…

Сніг пішов уночі. На ранок таке зробилося… Ні стежки, ні доріжки, скрізь однаково біло. «Ой лишенько, — злякався ведмідь, — як же тепер барліг шукати?». Він туди, він сюди — нема шляху! А тут ще хтось сокирою: клюк-клюк, а гавкучий собака десь: «Гав-гав»…

Сів він під ялинкою і аж тремтить увесь.

— Так йому й треба, — каже головний снігур. — Бачили, як горобину пообскубував?

— Дивіться на цього ненажеру! — гукнула сорока. — Не клопочися, Мишку, біжи за мною! — Сама пурх-пурх, а ведмідь човг-човг слідом мокрими п’ятами. Так і дісталися барлога. І вже знає сорока, що навесні Мишко їй обов’язково віддячить. Скільки хоч натрусить м’якенької шерсті на гніздо пискляткам.