Як козак із чумаком на небо потрапили

У балці на роздоріжжі чорніє згарище, мабуть, корчма була. Сама піч та димар лишилися. По дорозі до згарища козак скаче, у нього сагайдак за плечима, а попереду пси біжать, козака – стрільця охороняють.

Під’їхав стрілець до згарища, а з-за димаря молодиця виходить, у відерці темна вода поблискує: пий, мовляв, козаче. Нахилився козак, а молодиця як ухопить його за чуба, та разом з конем і псами аж загудів він у димар, пси тільки гавкнули.

За ним чумак до згарища волів править, сам на мішках із сіллю сидить, пісню мугиче. Виходить і до нього молодиця:

— Насолився, чумаченьку, то на, пий!

Зрадів чумак, вуса у воду вмочив, а клята молодиця за пояс його — то тільки й бачили: полетів у димар разом з волами і сіллю. От гепнувся чумак з возом на широкий луг, дивиться, а козак стрілець коня сідлає, круг нього пси бігають, язики висолопили.

От чумак у козака і питає:

— А скажи мені, козаче, куди це нас кинуло?

— Світло є, а сонечка нема, дерева і трава ростуть, а пташки не співають, метелики не літають. Думаю, на той світ закинула бісова баба,— одказує козак.

Трохи пожурились, а козак і питає:

— Чи доброї солі везеш, чумаче?

— Е, то, чоловіче, сіль не проста, я за неї ледь життя не збувся. Показав мені один бусурман печеру за мого півня, багато там різного добра було, а він каже: бери тільки сіль, вона, мовляв, тебе од семи бід збереже, від лиха оборонить.

— Одна біда вже трапилась,— одказує на те козак.— А вибиратись усе одно якось треба.

Ось порадилися вони і вирішили, що чумак волів та сіль стерегтиме, куліш варитиме, а козак поскаче дорогу шукати. З тим і поскакав козак. Дістався до річки а там перевізник на бережку сидить біля човника. Козак до нього, а то чумак.

— Ти як тут опинився? — питає ошелешений козак.

— Та оце перевіз знайшов.

— А де ж воли і віз?

— Уже на тому боці. Та ти сідай у човна, перевезу!

Уже й козак взяв коня за вуздечку, як раптом завалували пси і на чумака кинулись.

— Та шо б вам! — крикнув на них козак, а сам зметикував: якийсь не такий чумак.

Коли придивляється, а в чумака з-під свитки щурячий хвіст показався. Як уперіщить козак нагаєм того чумака, верескнув він і пацюком у воду скочив.

— Отака справа,— чудується козак.— У пацюче царство потрапили!

А чумак у цей час поклав до казана пшона та сала. Тільки на вогонь поставив — бачить, козак іде.

— А чого так рано, братику? — питає чумак.— І де ти коня подів?

— Та я його покинув,— сміється козак.

Придивляється чумак, а в нього вуса не вниз, а вгору підкручені, а з рота два зуба гострі та довгі стирчать. Як оперіщить чумак того козака пужалном між вуха — побіг геть сірий пацюк.

А тут і козак із своїми псами під’їжджає.

— Знайшов щось? — питається чумак.

— Тебе зустрів на перевозі,— одказує козак.— А в тебе що?

— Та тут, крім тебе, нікого не було.

Зрозуміли вони один одного.

— Як ти гадаєш,— веде далі козак,— хто та молодиця, що нас сюди кинула?

— Чума її знає,— розводить руками чумак.

Перезирнулися вони і зрозуміли, хто їх на той світ кинув.

А куліш вариться та так пахне, що, мабуть, і на тому, білому світі чутно. Повела молодиця носом, заглядає в димар, а там такі пахощі, що не втерпіла, перехилилась у димар та й полетіла сторчма.
Просто в казан гепнулась.

А козак, не довго думаючи, перевернув казан, щоб клята Чума не вилізла, ще й каменюкою придавив.

— Давай швидше звідси! — каже він чумакові.

Проїхали трохи, а їсти все одно хочеться. Одв’язав козак од сідла свій казанок, знов зоставив чумака куліш1 варити, а сам поскакав уперед дорогу шукати. Дивиться, біля провалля чоловік сидить, міст стереже, а там замість містка одна жердина і та напівгнила. Під’їхав козак — наче його приском обсипало: то ж він сам біля того мосту стоїть! І хоч ніколи козарлюга задніх не пас, а й він свого чуба-оселедця за вухом смикнув.

— Чи тут можна проїхати? — непевно питається козак у свого двійника.

— А чого ж,— усміхається той, показуючи довгі ікла.— Всенепремінно на білий світ виїдеш.

Знімає тоді козак із плеча сагайдак, виймає стрілочку гартовану, кладе на волосяну тятиву. Тут його двійник щуром обернувся й на ту гнилу жердину побіг. Стрельнув козак, влучила стріла у щура. І зникло раптом провалля і жердина.

А чумак сидить, куліш варить. А це до нього підходить чумак — ну вилитий він сам, та ще з собою чумаків веде. Од здивування у нього шапка з голови впала, а тут підходить ватага та й галасує:

— Давай їсти, братику! — та прямо руками з казана і хапають.

Збагнув чумак, що нечисто тут, гукає до них:

— Почекайте, хлопці, я ще кулешу не солив,— та як сипоне на них своєю чарівною сіллю — тільки пацюки урозтіч розбіглися.

А тут і козак на коні із псами своїми нагодився:

— Збирайся, чумаченьку, нічого нам тут робити, та видно дорога у нас неблизька буде. Поїхали вони. їдуть день, їдуть другий — і так їм важко. Воли ледве переступають, кінь пристав, собаки за ним ледве плентаються. Коли це на третій день під’їздять вони до того провалля, що козака біля нього пацюк зустрічав. Та ні сонця, ні місяця не видно. Зажурилися вони — видно, так і будуть по тому світі кружеляти.

— А дай,— каже козак,— я стрельну у той бік, де місяць сходить.— Дивись, може, й долетить моя стріла.

Натягнув він лука та як вистрелить!

Викотився на небо повний місяць і прослав через провалля срібний міст.

Поїхав через міст козак, за ним пси побігли, а далі воли чумацькі пішли. Їдуть вони, їдуть, аж дивляться на дорозі і скрізь, скільки оком сягнеш, вогники яскрять.

— Зірки, чумаче,— озивається козак. А його пси і кінь як із золотого вогню стали.

— Буду цей шлях із псами сторожувать!

І поплив козак-стрілець із своїми псами по праву руч од шляху. А чумак по шляху далі поїхав, тільки за ним срібна сіль лишається, бо погризли йому мішки кляті пацюки.

Та йому й байдуже.

Їде собі, пісню мугиче, а шляхові тому ні кінця, ні краю.