Як сказати

Від нашого дачного селища до міста лісом усього якихось там сім кілометрів, але місцеві мешканці вважають за краще пересуватися об’їзною дорогою, хоча так виходить утричі довше. Кажуть, буцімто на ділянці коротшої дороги крізь ліс, прямо перед самим спуском у яр щоразу відбуваються якісь несподівані неприємності. То колесо здується, то двигун заглухне – та так, що тільки парою коней і можна автомобіль з лісу витягнути. А от іншим автомобілем або трактором – ніяк, самі можуть на тій дорозі теж застрягти! Ніби в тих місцях мешкає справжнісінький лісовик, який і закрив дорогу через ліс таким магічним способом. Ну та хто ж зараз вірить у казки?!

Коли я облаштувався на старенькій дачі по сусідству з пасічником – дідом Пилипом, то майже цілий тиждень просидів там безвилазно, дещо латаючи, підфарбовуючи та підправляючи. Тут у затишку та спокої я сподівався написати мальовничий цикл сільських пейзажів. Ну а після косметичного ремонту звичайно ж потрібно було із сусідами хоча б трохи познайомитися. Отже тільки за два тижні зміг у місто вирватися.

Мій автомобільчик хоч і старенький, проте досить надійний. Приятель автомеханік мені його щоосені перебирає і, якщо знадобиться, щось там лагодить. Загалом, машинка у мене перевірена. Ось і рвонув я, всупереч застереженням діда Пилипа, короткою дорогою, яка частково проходить лісом.

Липень вже сходив нанівець. Над степом стояв такий невгамовний гомін мешканців різнотрав’я, що його не міг заглушити навіть рівний гул двигуна. Сонце наполегливо дерлося до зеніту, нещадно розжарюючи дах автомобіля, і я мріяв якнайшвидше пірнути у прохолоду швидко наближаючогося лісу. Хтось із селищних мешканців, який заготовляв сіно в полі перед лісом, зупинився, запримітивши мою машину. Спершись на косу, він довго дивився вслід, а потім скрушно похитав головою і махнув рукою – я чітко побачив це в дзеркалі заднього виду.

Не надавши особливого значення цьому жесту, я почав безтурботно насвистувати мотивчик старої дитячої пісеньки про зеленого коника в траві і ненажерливу жабку. Сіре полотно асфальту, облямоване зверху тремтячим спекотним маревом, з рівним шелестом стелилося під колеса, наближаючи мене до заповітної тіні. Праворуч промайнула компанія тоненьких берізок, які самотнім острівцем стояли перед самим лісом, і наступної миті автомобіль занурився в зелену прохолоду.

Ах, як стало добре! У відчинені вікна автомобіля хлинули цілющі струмені свіжого повітря. Запахло хвоєю. Життя було прекрасне!

Дорога плавно вильнула ліворуч, а потім праворуч, огинаючи кремезний дуб, що нависав величезними гілками над трасою. Відразу за поворотом праворуч відкрилася залита сонячним світлом маленька галявина, наприкінці якої дорога пірнала в затінений високими деревами яр. Зліва впритул підступали старі сосни.

Несподівано щось скрипнуло під капотом, двигун двічі чхнув, рипнув і раптово замовк, наче вдавився. Автомобіль смикнувся і встав, як укопаний. Я мало лобом не гупнувся у лобове скло.

З усіх боків миттєво присунулася тиша. Вірніше, мені так здалося, хоча насправді різноманітні звуки були присутні – щебетали лісові птахи, гуділи бабки, шелестіло листя.

Я кілька разів нетерпляче крутнув ключ у замку запалювання, але безрезультатно – двигун не відгукнувся жодним звуком, навіть спроби завестися не було.

– Нісенітниця, якась… – розгублено пробурмотів я, вибираючись з автомобіля.

Відкривши капот, зазирнув всередину, сподіваючись побачити клему, що злетіла з акумулятора, свічку запалювання, що відвалилася, або щось подібне. Але все було на своїх звичайних місцях. Тоді я знову плюхнувся на водійське сидіння і зробив ще одну відчайдушну спробу завести автомобіль – все було марно.

– От не щастить, так не щастить! – в серцях вигукнув я і знову вибрався назовні.

– Отож… мациклетка – не кобила, на ній долю по кривій не об’їхати…

Буркотливий голос пролунав зовсім поруч. Від несподіванки я різко смикнувся, намагаючись стрімко розвернутися, і незграбно гепнувся на гарячий асфальт.

За два кроки на узбіччі, спираючись на сукувату палицю, стояв невисокий дідок і сердито дивився на мене зеленими очима з-під кущистих сивих брів. Кучерява, сива ж борода облямовувала його обвітрене обличчя. Одягнений був незнайомець у простецькі полотняні штани й сорочку, а голову вінчав плетений крислатий капелюх із соломи.

– І чого це ти, чоловіче, розсівся отут без діла? – нетерпляче запитав він. – Навіщо в ліс завітав?

– Та я тут у місто їхав… – промимрив я. – А машина заглухла…

– І добре зробила! Нічого шуміти – лісових мешканців лякати.

Обережно звівшись на ноги, я обтрусив штани і чомусь почав виправдовуватися:

– Та й не шумів я зовсім…

– Якщо не ти, то твоя мациклетка шуміла.

Я зі здивуванням подивився на дідуся, і він сердито тицьнув кострубатим пальцем у бік мого авто.

– А… ось воно що, – усміхнувся я, зрозумівши, про що йшлося. – Це не мотоциклетка, а автомобіль.

– А мені все одно: шумить – і все тут! Понаїхало усяких прийшлих… ніякого спокою від них нема…

Дідок почухав потилицю, якось хитрувато глянувши на мене з-під брів, і додав:

– От і бджілок розполохав даремно – тепер, мабуть, з переляку і меду доброго до зими не принесуть…

На ці його слова навіть не знайшлося, що відповісти.

Старий був не наш, не селищний – це точно. Я там уже з усіма перезнайомився. А цей якийсь дивний, і балакає чудно… Поки ми з ним розмовляли, з трави біля ніг дідуся висунулися насторожені сірі вуха, а за ними слідом і допитлива мордочка зайця. Він уважно подивився на мене, глянув угору на мого співрозмовника і знову перевів погляд у мій бік. Здалося мені чи ні, але начебто в очах косого блиснули пустотливі іскорки. Але що мене здивувало найбільше, так це те, що заєць абсолютно не боявся мого візаві, та й мене, схоже, теж.

Поки я розмірковував над цим, прилетіли кілька строкатих пташок і, сівши на дах автомобіля, немов глядачі у театрі втупилися на мене. Бічним зором відзначив ще якийсь рух праворуч і різко повернув голову. Там, на краю чагарнику стояв величезний лось, який із цікавістю прислухався до бесіди. Його щелепи монотонно перемелювали якусь зелень.

Всюди ворушилася трава, видаючи лісових мешканців, які ховалися в ній. У мене з’явилося таке відчуття, ніби всі вони збираються сюди, щоб послухати нашу розмову.

І тут я згадав розповіді мешканців селища про лісовика, який, нібито хазяйнує в цьому лісі і не дає проїзду автомобілям. Звичайно ж, я цьому не вірив, але ось зараз був змушений визнати факт незрозумілої появи на лісовій дорозі цього дивного дідуся. До речі, чим він так був засмучений? І що це він про бджіл казав?.. О, стривай! Та у мене ж із собою була трилітрова бутель із медом, яким я розжився в діда Пилипа, і тепер віз його друзям у місто. Але, судячи з усього, сьогодні туди я вже не потраплю, а літній людині настрій покращати було б непогано.

– Зараз, почекайте хвилинку…

Я зробив крок до автомобіля і дістав із багажника, загорнутий у мішковину, бутель із медом. Трохи обтерши його, кинув мішок назад у багажник, а бутель простягнув дідусеві.

– Ось, візьміть, будь ласка. Можливо, це якось підсолодить ваше засмучення…

Він чіпко вхопив бутель і з явним нетерпінням підніс його до очей, розглядаючи на просвіт. Сонячний промінчик, прослизнувши крізь густе листя могутнього дуба, пронизав бутель наскрізь і запалив у ньому гарячу бурштинову іскру.

– Гарний медок повинен бути, – схвально хмикнув дідок. – З пасіки Пилипа, мабуть?

– А як ви здогадалися? – здивувався я.

– Чого вже тут здогадуватися, – самовдоволено посміхнувся мій співрозмовник. – Мені відомо все, що діється в окрузі. Та й на пасіці його я бував не раз, тільки Пилипу про те не розповідай…

– Не буду, – пообіцяв я.

Несподівано мені на думку спало абсолютно неймовірне припущення: “А якщо спробувати?… Звичайно, це абсурдно, безглуздо, але чому б і ні?!”

– Послухайте, може, ви мене відпустите? – попросив я, подумки обзиваючи себе бовдуром-фантазером. – Адже я зовсім не хотів шуміти і лякати будь-кого у лісі. Мені просто потрібно було терміново в місто, а цією дорогою, здається, швидше…

– Це вже точно, що швидше, – погодився дідок.

Він підніс бутель до самого носа, принюхався, заплющивши очі від задоволення, і констатував:

– Авжеж, добрий медок… може, ще колись потішиш старого…

Розплющивши очі, він окинув мене пильним поглядом з голови до ніг і вимовив:

– Отже, так: можеш іноді їздити цією дорогою… тільки не часто-густо, а особливо нікому не розповідай про нашу зустріч… та не роби в лісі шуму без потреби, а то нещодавно один тут галасував, так тепер вже нескоро заявиться з доброї волі!

Дідок багатозначно помахав кострубатим пальцем, немов попереджаючи. Позад мене щось хруснуло, і я мимоволі озирнувся. Але це була всього лише суха гілка, що впала з дуба на дорогу. Знову обернувшись до співрозмовника, я з подивом виявив, що він зник. Разом із ним кудись найзагадковішим чином раптово поділася вся живність, і тільки там, де хвилину тому стояв лось, ще гойдалися гілки чагарнику.

Здивовано знизавши плечима і нерішуче потупцювавши на місці, я знову вмостився в автомобілі і невпевнено повернув ключ запалювання. Двигун негайно завівся і умиротворено загудів, як у старі добрі часи. Увімкнувши передачу, я акуратно рушив уперед, особливо не натискаючи на педаль газу. Машина м’яко скотилася по спуску в яр і жваво вибралася наверх з протилежного боку. Незабаром лісовий масив залишився позаду, а попереду з’явилося місто.

Усі свої справи я вирішив досить швидко і вже до вечора вирушив у зворотний шлях.

Діставшись розвилки дороги, зупинився в роздумах. Їхати праворуч – далекою дорогою довго, а короткою – лісом якось трохи боязко. Але все ж вирішив ризикнути.

У сутінках ліс здавався похмурим, але я не наважився вмикати фари дальнього світла, обмежившись ближнім, і на педаль газу особливо не тиснув. Двигун працював неголосно, але рівно. Коли огинав старий дуб, на мить наче побачив знайому фігуру. Але, можливо, це мені лише здалося…

У селище в’їхав уже в темряві. Загнавши автомобіль на подвір’я, пішов зачиняти ворота і віч-на-віч зіткнувся з Федором – нашим селищним трактористом, який попихкував у темряві зім’ятою цигаркою.

– Агов, сусіде, – звернувся він до мене. – Кажуть, сьогодні ти в місто їздив дорогою через ліс?

– Ну…

– Баранки гну, – засміявся Федір. – Невже проїхав без пригод? Тамтешній господар лісу просто так нікого не відпустить.

– Дивлячись як поводитися, – спробував пожартувати я.

– А ти що, невже хабар йому дав?

Фізіономія Федора розпливлася в самовдоволеній усмішці.

От не вмію брехати, а правду сказати – так ніхто ж не повірить. Та я й сам не впевнений до кінця в тому, що моя зустріч із дивним дідком не була випадковим збігом. Тому зніяковіло відвів очі. Але Федір одразу відчув, що намагаюся уникнути відповіді, і вже серйозно й наполегливо перепитав:

– Так ти що, справді з тамтешнім лісовиком домовився?

Я невпевнено знизав плечима і пробурмотів:

– Ну, як сказати…