Як Володька вчився плавати (казка дванадцята)

Батьки суворо забороняли Володькові і Вероніці одним ходити до Далекого струмка.

— Ми, їжаки, плавати не вміємо. Так що тримайтеся від води подалі…

— Якщо хочете, можу вас навчити, — запропонував якось Жабух. – Це дуже просто. Спочатку передніми лапами – раз-два, потім задніми – раз-два, потім знову передніми – раз-два…

— Я згоден, – зрадів Володька.

— І я, — пискнула Вероніка.

— А я – ні, – сказала мама. — Струмок швидкий і глибокий.

— У нас, у жабнику, мілко, як у тарілці з супом, — зауважив Жабух. — До речі, що ми маємо на обід?

Випивши три горнятка компоту, Жабух поскакав до струмка, де вечорами у жаб були співи. Особливо зачастив він туди, після того як там з’явилася симпатична жабка Марина. Жабух був від неї у захваті і намагався перевершити інших родичів і в стрибках у воду, і в плаванні, і в співі.

— Нам треба обов’язково навчитися плавати, — сказав Володька сестрі, коли вони залишилися самі.

— Навіщо? – Запитала Вероніка.

— А ти пам’ятаєш, що тато розповідав про лисицю?

Сестра кивнула. Тато казав, що, якщо звернутися в клубок, ніякий хижак, навіть лисиця їм не страшна. Але лисиці дуже хитрі: якщо неподалік є струмок або річка, вони котять їжака, як м’яч, і зіштовхують у воду. Їжак у воді розкривається, і тоді… Далі Вероніка починала пхикати і не хотіла слухати.

— Так ось, – сказав Володька. — Якщо ми навчимося плавати, то просто відпливемо від лисиці, і все!

Вероніка із захопленням подивилася на старшого брата.

— Здорово! – пискнула вона. — Але я боюся… раптом тато й мама дізнаються?

— Не дізнаються, – сказав Володька. — А якщо дізнаються, то пишатимуться нами!

Наступного дня їжачки вирушили до струмка. Вероніка весь час оглядалася: чи не побачить їх хтось із знайомих? Але, на щастя, дорогою їм ніхто не зустрівся. На березі на них чекав Жабух у компанії невеликої жаби Марини. Жабка Марина була звичайнісінька, тільки очі у неї були смарагдові і не такі опуклі.

— Це Володька-ква і Вероні-ква, мої учні, — похвалився перед нею Жабух. — Я організував єдину у світі школу плавання для їжаків. Існує сто тридцять сім способів плавання. По-жаб’ячому, по-собачому, по-бичачому, по-дельфінському, по-пінгвінському…

— А мені як плавати? — спитав Володька.

— Ти плаватимеш спеціально розробленим стилем. Запам’ятай правило перше: головне – набрати в груди більше повітря. Порожня пляшка-ква не тоне, бо в ній ква-повітря. Так ось, уяви, що ти – пляшка, або м’яч, або кулька. Тепер правило друге: рота у воді не відкривати. Третє правило просте: греби всіма лапами — раз-два, раз-два, раз-два…

Жабух почав розмахувати лапами, показуючи техніку плавання і звертаючись чомусь до Марини:

— Ось так плавають по-гусячому, так по-качиному, так по-конячому…

Володькові набридло чекати, поки Жабух перерахує всі сто тридцять сім способів. І він вирішив спробувати сам.

Жабник і справді був мілким. Їжачок відважно увійшов у воду, набрав повітря і став гребти лапами, як показував Жабух. Уявити себе пляшкою йому не вдалося. Зате він легко уявив, ніби він — синя повітряна кулька і пливе небом… Володька й сам не помітив, як жабник скінчився. Швидка течія підхопила його і понесла. Їжачок навіть заплющив очі, а коли розплющив очі, побачив, що берег далеко і що Вероніка розмахує лапками і щось кричить йому…

І тут повітря в грудях закінчилося. Що в таких випадках робити, Жабух не пояснив. Володька злякався. Він почав бити лапами по воді і, нарешті не витримавши, закричав:

— Рятуйте,  тону…

Тут вода потрапила йому в рот, і він пішов на дно.

На щастя, в цей момент Жабух закінчив свою лекцію і, не побачивши їжачка в жабнику, став скакати берегом і відчайдушно кричати:

— Ква-ква-квараул! Володька втопився!

Вероніка, розмазуючи сльози, пищала:

— Володька, повернися! Тато з мамою лаятимуться! Володька!

Крики ці почув бобер Борис, який неподалік будував нову греблю. Бобер пірнув у струмок, витягнув Володьку з води і зробив йому штучне дихання.

—  Де я? — спитав Володька, розплющивши очі: він ніколи не був у бобровій хаті.

— Ну, ти плавець, — пробурчав у вуса бобер. — Вперше бачу, щоб їжаки пірнали.

— Тільки не кажіть мамі, — попросив Володька. — Бо вона мені ніколи більше не дозволить плавати.

Втім, батьки і так про все дізналися. Крики та кваки Жабуха було чути на весь ліс. Бобру за порятунок мама, подарувала килимок для бобрової хатки, а тато — пляшку спеціальної настоянки від ревматизму. А дітей та тренера покарали: усіх трьох залишили на тиждень без солодкого. Володьку і Вероніку — без варення, а Жабуха — без мух, що у варенні.