Яке коріння, таке і насіння

За давніх-давен в ущелині ліванських гір, повз які тяг¬неться торговельний шлях, гніздилася впродовж кількох століть ватага розбійників. Не мали вони ні доброго ремес¬ла, ні того, що зветься домом. Єдине, що передавали вони в спадок своїм нащадкам,— це злодійське, грабіжницьке ремесло, вміння відбирати золото й скарби.

Бо шляхом тим часто проходили багаті каравани. І хоч як охороняли купці своє добро, але злодії-розбійники щоразу перехитрили їх, бо були великі мастаки на витівки. І всяк, хто їхав сюди, страшенно боявся попастися лиходіям до рук.

Навіть війсь¬ко самого султана не могло встояти проти знахабнілих роз¬бишак.

І ось правителі того краю зібралися, щоб вирішити, як краще й швидше приборкати ватагу.

Деревце,— сказав один мудрець,— що не встигло пустити глибоко коріння, без особливих зусиль вирве одна людина. Але якщо воно вкорениться, то вирвати його не зможуть і десятки силачів укупі.

Інший мудрець мовив таке:

— Струмок, що дзюрчить із джерельця, попервах можна загатити й лопатою. Коли ж річище стане глибоке й широ¬ке, його не те що не загатити, а й на слоні не переїхати.

Рада ухвалила, що потрібно заслати у стан розбійни¬ків сміливу і надійну розвідку.
Зголосилися піти розвідниками кілька сміливців.

Прийшли розвідники й заховалися в порослій терном ущелині, чекаючи, поки стемніє. А коли сонце зайшло за обрій, з’явилися розбійники. Наморені нелегкою дорогою, поскидали зі слонів багату здобич, нашвидку повечеряли й піддалися спокусі свого найбільшого ворога — сну.

Саме цієї миті сміливці вискочили із засідки, зв’язали розбійни¬кам руки, а вранці повели їх до султана. А той за всі злочи¬ни, що їх накоїли розбійники, присудив скарати злочинців на горло.

Був серед ватаги злочинців юнак невимовної вроди. Від тієї вроди в дівчат аж голова паморочилася. Зачарував він своєю незвичайною красою всю челядь султанську. А один з його візирів навіть поцілував східці султанового престолу, мовивши:
— Всемогутній наш володарю, цей юнак ще не скушту¬вав плоду з саду життя, не зазнав насолоди в найкращу пору своєї молодості. Я сподіваюся, що твоя ясновельмож¬ність своїм державним розумом виявить милосердя і по¬дарує життя цьому юнакові!

Почувши це, султан насупив брови. Він не поділяв думки візира. Тому почав свої докази з народної мудрості:

— Не вбирає в себе світла той, хто від природи по¬збавлений розуму; виховувати того, хто втратив людську подобу, одна¬ково що кидати горіхи на похилий дах; кращий спосіб приборкати лихих нащадків — це вирвати коріння їхніх поганих пращурів; залишити гарячий попіл означає не загасити вогню; вбити єхидну, зберігши її дітей, не означає позбутися її вбивчої отрути; цілющий дощ, що падає з хмар на гілля верби, не змусить її родити груші; не гай часу з покидьками, тому що з очерету ніколи не добудеш цукру.

Вислухавши мудрі речі державця, візир сказав:

— Усе, що мовили твої уста, є істина з істин. І якби цей юнак зостався у ватазі розбійників, то неодмінно засвоїв би їхні звички. Але я сподіваюся, що, одержавши виховання в товаристві пристойних людей, він набуде гарних звичок. Усяке дитя, перебуваючи в лоні матері-мусульманки, ще не є мусульманином. Лише після народження воно, залежно від обставин, може стати якщо не мусульманином, то іудеєм, християнином чи вогнепоклонником; завівши дружбу з сумнівними людьми, дружина Лута (Лут — один із пророків у мусульманській міфології) позбавила свого чоловіка якостей пророка; собака, що стеріг сімох сплячих печерників, у люд¬ському товаристві сам став людиною.

Своїми доказами візир схилив на свій бік багатьох рад¬ників, і ті почали заступатися за юнака, Мудрий правитель, поважаючи своїх сановників, мовив:

— Гаразд! Я дарую життя цьому юнакові, хоч і не вва¬жаю, що чиню правильно.

Врятованого від смерті юнака візир забрав до себе до¬дому. Тут найкращі вчителі й вихователі навчали колиш¬нього розбійника грамоти, красномовства та шляхетної поведінки.

Невдовзі візир, гостюючи в султана, похвалився своїм вихованцем, який не тільки позбувся поганих звичок, але й навчився вишукано поводитись.

Та султан лише посміхнувся і сказав:

— Вовченя стане вовком, хоч і виросте між людьми.

Спливло ще два роки. Тим часом юнак зазнайомився зі своїми ровесниками-злодіями. Одного разу, коли візир та його двоє синів спали, юнак, що здобув у цьому домі блис¬куче виховання, повбивав своїх названих родичів. Погра¬бувавши візирову скарбницю, він очолив величезну ватагу розбійників.

А султан, як почув лиху звістку, мовив:

— Хіба можна викувати добру шаблю з поганого заліза? Хіба нелюд, хай навіть вихований, може стати люди¬ною? Не сійте даремно насіння гіацинтів у солончаки, бо там не зацвітуть квіти.
У саду ростуть тюльпани, а на суглинках — будяки.