Іванко – цар звірят

Починається казка з чоловіка і з жони. Чоловік жив у великій радості з жоною і з своїми дітьми Іванком і Марійкою. Жили, але недовгий вік мали. Жона вмерла породіл­лею. Чоловік дуже зажурився. Взяв собі у голову, що він не буде більше женитись. Жив з дітьми самотній десять років, а на десятому році знайшлася газді служниця. Вона ходила до нього, як до сусіда. І розрадила його. А тоді почав він їй казати:

— Поберімося.

Служниця сказала!

— Я за тебе не йду, бо в тебе двоє дітей.

— Та де я подіну, не погублю ж їх.

— Не губи дітей, забери їх, поведи в ліс і там лиши, а вони заблудять.

Чоловік послухав. Узяв дітей і повів у ліс. Повів далеко у ліс і каже:

— Сидіть тут, а я піду нарубаю дров.

Лишив дітей, зібрався, прив’язав стовпа на бука, аби ним вітер колисав і щоб дітям здавалося, що отець дрова рубає. Але діти вже були не такі малі. Ходили до школи й розумі­лися, котрою дорогою вони йшли. Сиділи у лісі довго, а коли побачили, що нянька нема, Іванко каже:

— Ходім помалу додому.

Зібралися і приходять увечері до своєї хижі. Дивляться у вікно! У хижі служниця сидить з няньком і при вечері говорять. А діти сіли під ганок і не сміють зайти у хижу. їх нянько говорить:

— Боже, боже, що то діти мої діють у лісі?

А вони обізвалися:

— Няньку, ми прийшли.

А служниця, як почула дитячий голос, утекла. Сказала:

— Поведи їх вдруге у ліс, бо інакше я з тобою не буду жити.

Рано він повів дітей ще глибше в ліс, наказав їм:

— Сидіть же коло вогню, грійтеся. Я піду догляну ліс і прийду до вас.

Діти сиділи до ночі, а нянька немає. А вночі пішли диви­тися дорогу. Ходили, ходили й заблудились. Дуже були го­лодні. Сказав Іванко Марійці:

— Я накладу вогню, а ти йди дещо пошукай їсти.

Дівчина назбирала попід кущами хріну. Принесла хрін і приготувала вечерю. Але без хліба було тяжко їсти. Іванко взяв один хрін і поклав у вогонь.

— Най спечеться, може, не буде такий гіркий.

Лягли спати рядком на різні боки. Добре заснули, бо були потомлені. Вночі до них приходить ведмідь, дивиться й ди­вується з такого трупа: дві голови, одна на однім, а друга на другім кінці! Ведмідь не вчинив нічого, бо боявся, і пішов далі. За ним прийшов вовк, і вовк побоявся такого трупа, з двома головами. І кожна звірка приходила і нічого не чинила дітям.

Раненько діти встали, помилися та й зібралися мандрува­ти далі. Але Іванко згадав, що він поклав хрін у вогонь. Почав розгрібати. Коли розгріб, дивиться — красний хліб. Хліб розрізали й почали їсти. Їдять, а він усе цілий.

Ідуть, блудять у темнім лісі й не знають, де їх домівка.

І ходили діти по лісах багато років. І здичавіли. Раз при­ходять на одне поле й відпочивають, гріючись на сонці. Ба­чить Іванко на одній рівнині явір у вісімнадцять метрів ви­сокий, без жодного сучка, лиш на самім вершку три стовбу­ри. Але дивиться далі, а на яворі блищить шабля, рушниця і красна сорочка. Він думає: «Як се мені було б придатне, коли б міг узяти».

Коди поглянув угору на явір, бачить — на сорочці написа­ні золоті букви:

«Хто буде такий мудрий, щоб зліз на явір і взяв сю сороч­ку, той буде дужий на сім держав; а хто би взяв рушницю та з-під явора сім куль та коби вистрілив, куля вбила би третю частину світу і знову вернулася б на те місце під явір. А шаблю хто би зняв, зарубав би нею, скільки заду­має».

Іванко каже сестрі:

— То був великий дурень, що се написав, це не може бути правда.

І пробує вилізти на явір. Ліз вверх які з чотири години, а коли перейшов через половину, почало його тягнути дого­ри. Виліз Іванко нагору, межи стовбурами відпочив і поза­бирав усі речі. Злізає помалу долі. Йому дуже вподобалася сорочка. Тепер не мусив ходити голий. І говорить Марійці:

— Марійко, я почуваю, що я сильний на сім держав.

Зібралися вони і йдуть далі крізь великі ліси. Знайшли старого бука, котрий мав метр і пів товщини. Бук був широ­кий, крислатий. Іванко й каже:

— Коли б я став такий, як там було написано, я мав би сього бука вирвати з корінням.

Поклав одну руку на бука, а бук почав нагинатися. Марійка закричала:

— Брате, не хитай, бо майже впаде.

Іванко, коли побачив, що бук нагинається, поклав на ньо­го другу руку. І вийняв його з корінням, і перевернув верш­ком у землю, а корінням догори. Тоді взяв сестру на руки і поніс.

Ідуть через темні ліси. Бачать на одній галявині блиск. Ідуть на блиск. Приходять, а блиск — у камені. Такий ма­ленький, як би мала свічечка. Вдарив Іванко ногою в ка­мінь, а камінь розсипався у порох, і бачить Іван — у землю сходи. Заходить, за сходами — двері. Розбив двері, а там сімнадцятилітня дівчина варить їсти в печі. Відчинила двері У другу хату й каже:

— Ідіть у нашу хижу, дам їсти, бо голодні ви.

Їли, пили, а дівчина їм почала розказувати про недобре. Каже їм:

— Наїлися, напилися та йдіть собі геть, бо є тут двана­дцять розбійників. Коли прийдуть, порубають вас.

Іванко їй відповідає:

— Нам однаково. Нянько нас відправив на смерть, щоб ми загинули.

Нараз вночі у дванадцять годин земля колишеться — при­ходять розбійники. Дивляться, а їхні дванадцятиметрові двері розбиті на порох. Радяться вони:

— Що маємо робити? Чи йдемо до хижі, чи лишимо наше добро, котре ми збирали так довго?

І кажуть старшому:

— Як накажеш, так і буде.

Старший говорить:

— Хлопці, неохоче б я лишив наше срібло-золото, та тут була велика сила, коли наші дванадцятиметрові двері розби­ла в порох.

Далі подумав і сказав:

— Хлопці, все одно, йдемо в хату!

Заходять розбійники, а там сидить невеликий хлопець. Вони тоді вже нічого собі не брали в голову на хлопця. Рушниці розвішали по стінах і сіли вечеряти. Коли повече­ряли, старший походжає посеред хижі. Наказує своїм роз­бійникам:

— Ідіть у пивницю й принесіть дві бочки пива.

Троє скочили і скоро принесли три бочки пива. Старший почав говорити з Іванком:

— Коли ти вип’єш усю бочку пива й мізинцем виб’єш дно, лишишся живим. Інакше злою смертю загинеш.

На ото Іванко каже:

— Зробіть наперед ви самі, аби я бачив.

Старший став коло бочки, вдарив перстом у дно, вибив його, підняв бочку і випив усю. То-то був хлопчище!

— Ну, випий ти!

Іванко став, і, коли мізинцем ударив у бочку, обручі по­рвалися й пиво розіллялося по землі. Розбійники наляка­лись, вхопили свою зброю, обскочили Іванка й закричали:

— Підіймай вгору руки!

Іванко засміявся:

— Слухайте, люди, думаю, що перед смертю дозволите мені проговорити три слова і три цигарки викурити.

Коли докурював, витяг шаблю й нараз відтяв одинадцяті, голів. Старший був хитрий, нараз упав у кров, і лиш вухо йому Іванко відтяв. Зібрав Іванко усі розбійницькі трупи, позносив у порожню хату, а сам рушив до других кімнат. В одній золота було стільки, що лиш посередині зосталася вузька доріжка, в другій — одежі, у третій — хліба, муки — всього, що треба. Лиш пташиного молока нема. Коли Іван оглянув своє газдівство, каже дівчині, котра йому готувала їсти:

— Дівчино, як ти сюди потрапила і чия ти?

— Я того й того царя донька. Ходила у школу на край міста. Розбійники напали на мене і взяли мене з собою. Я вже шість років тут перебуваю.

— Як вмієш писати й розумієшся в карті, можеш додо­му йти.

Дівчина подякувала й зібралася йти до свого нянька. Те­пер Іванко каже сестрі:

— Тут маєш ключі від кожної кімнати. Бери, що тобі треба.

Лиш від тої кімнати, де лежали розбійницькі трупи, клю­чів не дав. Далі каже Іванко:

— Сестро, йду я поглянути наші ліси.

Не сиділося йому, бо чув у собі великі сили. Він не боявся нічого, бо думав, що вбив усіх розбійників. Зібрався у лі­си. Коли пішов, старший розбійник устав і покликав Марійку:

— Марійко, ходи-но сюди!

— Що тобі треба?

— Будь така добра, йди до тої і тої криниці, й візьми цілющої води, й пусти у замок.

Марійка послухала. Пустила воду в замок, і замок відімк­нувся. Розбійник поплював, помастив вухо живлющою во­дою, й вухо зрослося. А Марійці почав казати:

— Чи ти б хотіла мене за свого чоловіка мати?

— Хотіла б.

Розбійник каже:

— Айбо ми не можемо побратися. Лиш коли ти захочеш свого брата згубити.

Вона пристала на це. Розбійник сказав:

— Коли прийде додому, прикинься хворою й кажи, що їла б вовче м’ясо. Він піде межи вовки, і вовки його розі­рвуть.

Була у розбійників перед хижею груша, котра зимою і літом цвіла, коли хто йшов. Дивиться старший, груша цвіте. Скочив до тої хижі, де розбійницькі трупи лежали. Іванко приходить і бачить: сестра у постелі йойкає. Жалує її:

— Що тобі сталося?

— Дуже мене болить. Їла б з малого вовчати м’ясо. Мо­же б, видужала.

Іванко пішов у ліс. Йде й бачить: стара вовчиця з п’ятьма вовчатами. Іванко набив рушницю, став на коліно й хоче стріляти. Вовчиця проговорила:

— Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб’є третю частину світу і піде пазад під явір, з-під котрого ти її взяв. А йди й бери собі мою дитину, й понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє вовча вичеши і пусти геть.

Так воно й сталося. Старший дивиться, груша цвіте.

— Маріко, Маріко, не їж мале вовча, а кажи, що хочеш м’яса з малого ведмедяти.

Так і вчинила. Іван пішов знов у ліс. Бачить, іде стара ведмедиця з ведмедятами. Зібрався стріляти, а ведмедиця проговорила:

— Іванку, не вбивай мою дитину, бо куля вб’є третю частину світу і піде назад під той явір, з-під котрого ти її взяв. А бери собі мою дитину і понеси сестрі. Вона їсти не буде, а ти моє ведмедятко вичеши і пусти геть.

Дивиться старший, груша цвіте:

— Маріко, не вмирає твій брат!

І словами сестри розбійник відправляв Іванка на всяку звірку, і все Іванко вертався здоровий і приносив звірку. Тоді старший надумав ще одне діло; як і тепер Іван не по­страждає, то вже ніколи. Каже Марійці:

— Скажи йому, аби йшов межи дві гори принести води. Оті гори одна одну б’ють, а межи ними є криниця. Коли він буде там, гори його вб’ють.

Іван пішов й потрапив на полуднє, коли гори перестали битися. Зачерпнув води і повернувся додому. Розбійник придумав ще одне діло. Говорить Марійці:

— Кажи йому, що там і там є дванадцять млинів, і най тобі принесе з тих млинів борошна на токан, і що, коли того борошна з’їси, нараз видужаєш. А оті млини відчиняються раз за дванадцять років і мелють людські кістки. І ними управляють чорти. Завтра двері на млинах відчиняються і, як він зайде, замкнуться за ним, і там він загине.

Йде Іван по борошно в чортівські млини. Айбо знав він красно пищалити. Взяв із собою пищалку, сів на одну поля­ну і почав пищалити. Вся звірка зійшлася до Івана й почала танцювати. Іван з усіма звірятами приходить у чортівські млини. Двері повідчинені. Зайшов, набрав у кишені борош­на і скоро повернувся. За ним двері замкнулися, а звірка вся зосталася у млинах. Йде Іван додому. Груша зацвіла. Старший каже:

— Недобре! Іван і там не загинув.— І приказує Марій­ці: — Зробися здоровою й красно попроси його: «Най я тебе, братику, у паренім молоці скупаю». Та коли він роздягнеть­ся, викупається, стане слабий і засне, ти візьми кінської шерсті, зв’яжи йому руки і мені свисни.

Так і сталося. Маріка просить Івана:

— Брате мій любий, я хочу зробити за твої труди добро діло. Най я тебе скупаю в паренім молоці.

Іван соромився роздягатися перед сестрою, але вона його упросила. Купала його так, що заснув. Тоді зв’язала йому руки кінською шерстю і засвистала розбійнику. Розбійник прийшов, перебрав на себе Іванові сили, і будить його і судить суд ним, якою смертю його погубити. І присудили виколупати йому очі й пустити по світу. Розбійнпк не хотів його вбити, бо Іван його не вбив. Виколупує розбійник Іва­нові одне око, а сестра каже:

— Друге я виколупаю.

Іван зостався без очей. Розбійник узяв його на плечі, по­ніс у ліс і кинув у колодязь. Нічого Іванові не сталося у колодязі, лиш тільки що не міг вийти. А того часу в той ліс люди прийшли робити. Уночі відправили люди по воду кай­мана. Кайман узяв відро, приходить до колодязя, а в коло­дязі щось хлюпочеться. Налякався кайман, лишив відро І прийшов без води. Люди почали на нього кричати:

— Чого ти не приніс води?

— Не приніс, бо в колодязі чорт.

Люди не могли спати без води, взяли цапини і йдуть, говорячи:

— Не біймося чорта. Всі вб’ємо його.

Іван чує з колодязя, що люди радяться, і гукає:

— Не вбивайте мене, бо я чиста душа, а в колодязь попав отак і так.

Люди, коли почули людську мову, спокійно прийшли по воду. Витягли голого Івана і принесли у свою колибу. Один йому дав штани, другий сорочку, а третій їсти.

Побув Іван межи людьми у лісі три роки. Одні відходили, другі приходили і всі Івана годували. Подумав собі Іван: «Не йдуть сі люди робити з гаразду. Ідуть, бо мусять. Іду я собі геть. Най більш не жию».

Б’ється головою об буки, дряпається об кущі, важко йому йти. Заходить в один мочар. Не може ноги витягнути і голо­вою падає у криницю. Коли впав у криницю, з’явилися в нього очі, бо то була криниця з живлющою водою. Вернувся Іван у колибу, дістав пилу, цапину і став робити. Три роки робив і заробок віддавав людям. Лишав собі тільки на ви­датки. Ще три роки робив на себе і купив собі одежу. Так перебув Іван з людьми у лісі дев’ять років: три без очей, а шість з очима. А в дев’ятім році зібрався і йде до­дому.

Йде дорогою і приходить на розпуття. Там сидить старий чоловік. «Які сто п’ятдесят літ, може, має»,— думає Іван і каже дідові:

— Поміняйте зі мною свою одежу.

А дід мав подерту одежу, каже:

— Хлопче, говориш зі мною на сміх. Думаєш, що я не був таким молодим, як ти.

— Не на сміх я з вами говорю, дідику, справді хочу міня­тися.

І вони змінялися одежею. Коли дід убрався в Іванову одежу, витяг собі скляницю з водицею і покропився — й на­раз помолодшав: як у вісімнадцять років. А Іван мо­вить:

— Ой, якби мені таку воду, аби я став таким старим, як ви.

Дід витяг другу скляницю, побризкав Івана — і нараз став Іван старший за п’ятдесят років і каже:

— Дідику, дайте мені скляничку з молодою водицею.

І дід йому дав обидві склянички. Тепер Іван подумав: «Піти б до своєї сестри».

Приходить і бачить: хижа зроблена на землі, а не в землі, як була. Двір добре обгороджений, що не можна зайти. Іван став під ворота й гукав старим голосом:

— Відчиняй!

Вийшла сестра, пустила жебрака в хижу й дала йому їсти. Жебрак поїв і захотів відробити. Заніс води і дрова до хижі. Потім пішов у хлів і почистив з-під худоби гній, так лишився до вечора й на ніч. У дванадцять годин приходить розбійник з полонини З волом на плечах. Заходить до хижі, дивиться — на лавиці спить якийсь жебрак.

— Що се за один?

— Не турбуйся нічим, а говори тихо, бо старий чоловік спить.

Сіли вони вечеряти, а потім грали в карти до опівночі. У годину по півночі лягли спати. Розбійний сильно заснув. Заснула і його жона, бо була п’яна. А Іван мав на собі гуню таку рідку, як сачок. Дивився. Не спав цілу ніч. Чекав, коли розбійник засне, щоб взяти від нього свої сили. Коли заснули, Іван тихо встав, підійшов до постелі, і взяв свою сорочку, шаблю, рушницю, і одяг на себе. Покропився молодою водицею і став такий, як був перед дев’ятьма годами. Проходжується посеред хижі та будить розбійника і його жону. Коли збудив їх, нараз обоє впізнали його і дуже наля­калися. Іван каже:

— Я вас не буду бити, досить ви з мене посмія­лися.

Згадав Іван за своїх звірят. У закутку знаходить пищал­ку. Взяв її і пищалить. Коли звірка почула сей голос, про­рвала дванадцять дверей на чортівських млинах і прибігла до Івана. І говорить ведмідь:

— Царю наш, коли ми почули твій голос, ударили в двері так, що розпалися на порох.

Звірка розтягла розбійника на куски. А сестра дуже за­плакала за розбійником, що лишилася самотня.

Айбо Іван почув, що в одній державі велика посуха, бо змій запер воду, і народ умирає. Зібрався Іван зі своєю звір­кою і йде у ту державу.

Коли він спустився з гір із звіркою, народ дуже злякався і почав замикатися. Приходить Іван у ту державу і бачить: така посуха, що яйце хоч де на путі може спектися. Прихо­дить до одного шинкаря й каже:

— Дай мені дві бочечки пива по сто п’ятдесят літрів.

Шинкар не зміг принести, а відчинив йому пивницю.

— Бери собі сам.

Іван випив триста літрів пива й почав говорити:

— Що у вас за новини?

— Новини недобрі, велика посуха, бо змій позакривав но­ри. Мої вже три дівки віддані за воду змієві. Йде за чергою. Завтра припадає на царську доньку. А ся донька десять років тому вернулася.

Іван зараз здогадався, що се ота дівка, котру він визволив від розбійників. І тоді каже шинкареві:

— Веди мене, де змій!

Шинкар не хоче, бо боїться, та нічого не поробиш, мусив Івана вести.

Сидить Іван на колодязі й чекає, коли царська донька прийде На свою смерть. А був один циганин, котрий відпро­ваджував душі до змія. І бачить Іван: везе коляска царську доньку. А донька здалеку впізнала Івана й дуже жалісно заплакала. Циганин повернув коні й хоче кинути дівчину в колодязь. Іван накричав на циганина. Сів на коляску, а коляска увійшла аж по осі в землю, і говорить дівчині:

— Не бійся, я не дам тебе,— І викликає змія: — Моло­дий пане, ходи! Тут є дівка!

А коли змій показав дванадцять голів, Іван шаблею від­рубав їх. Узяв ніж і з кожного язика відтяв кінця і поклав у щкатулку. А циган зробив те ж саме. Тоді вернувся додо­му з царською донькою, а Іван лишився.

Коли циган ішов через міст, уже попід міст текла вода. Циґан став на мосту й закляв царську дівку, щоб казала, що він убив змія. Як ні, то кине її у воду. Дівчина побожилася й пообіцяла, що буде йому за жону.

Іван вернувся додому, бо хотів знати, що робить сестра. Коли йшов, то поставив їй дві бочки. У котрій бочці буде сліз більше, за тим більше жалує. Іван подивився: в його бочці мало сліз, а в розбійницькій через верх. І знову вер­нувся у державу, де була посуха. І у шинку питає:

— Що нового?

— Нового багато. Циган убив змія, і води тепер досить. А завтра побереться донька царя з циганином.

А заєць почув сі новини й каже:

— Царю наш, пусти мене на весілля до царівни.

Іван його пустив. А царівна наказала сторожі: коли буде йти яка звірка на весілля — пускайте! Зайця пустили. Ца­рівна взяла його на коліна і стала весела. Почастувала його, а заєць замовив собі два танці заграти.

А циган у палаті сидить у подушках під саму стелю. Як заєць почав танцювати, дві подушки з-під цигана висунули­ся, і циган злякався.

Вернувся зайчик веселий до Івана і хвалиться. А ралі й лисиця проситься на весілля. І лисицю почастували. З-під циганина інші дві подушки висунулися.

Проситься вовк на весілля. Айбо Іван не дуже хотів вовка пускати, бо боявся, що вовк там якоїсь біди накоїть. Коли вовк показався у воротах, сторожа почала тікати. Зайшов вовк у палату, і царівна дуже частувала його. І вовк замо­вив собі два танці. А коли танцював, скочив до циганина і відкусив йому ноги до самого клуба. Циганин без ніг, але реве, щоб іти вінчатися.

Вернувся вовк і розказав, що було у царя. Далі проситься ведмідь. «Всі ходімо!» — каже Іван. І прийшли у палату.

Коли царська донька побачила Івана, обійняла його й роз­казала, як циганин її закляв. А цар не повірив. Хотів бачити доказ. Тоді Іван вийняв кінці язиків змія. Цар припасував і побачив, що циган обдурив його, бо він відрізав з язиків уже за Іваном. Звірка розтягла цигана, а Іван одружився з царською донькою. Але ще хотів свою сестру прикликати на весілля. Сестра прийшла на весілля, а після весілля звір­ку замкнула у царські хліви, а Іванові дала отруту. Іван по­мер. І було всім дуже дивно. Всі його жалували, а звірка три дні лежала голодна, і ніхто не старався на неї. Каже вед­мідь слонові:

— Розбиваймо хліви, бо з нашим царем якась біда, коли ніхто нам їсти не несе.

Розвалили хліви і бачать: царська дівка колише свого чо­ловіка у золотій домовині й дуже плаче. Принесла лисиця цілющої й живлющої води, й Івана воскресили. Устав і каже:

— О, як я дуже заснув.

А ведмідь:

— Заснув ти добре, так би твоя сестра заснула.

І знову сестра за два тижні позамикала звірку в хліві, а Іванові підклала у постіль залізні вила. Іван пробив собі серце й умер.

І знову звірка вирвалася й полила Івана водицею. Айбо Іван не встає. Настав великий смуток. Роздягли його і ба­чать: під лівим боком забилися залізні вила. Ведмідь витяг вила, пустив водиці, й Іван устав. І каже:

— Як я дуже заснув.

— Бодай сестра так заснула.

А Іван відповів ведмедеві:

— Робіть з нею, що хочете.

Звірка розтягла сестру на чотири часті, а Іван жив щасли­во з жоною, і звірка від того часу розмножувалася.