Казка про дядечка Злощастя та його пса Злидня
Давним-давно на перехресті двох доріг жив бідний коваль. День за днем він абияк перебивався на ті кілька монет, які заробляв, підковуючи коней, мулів і віслюків у панів, що проїжджали повз. Він так гірко бідував, що його назвали — дядечко Злощастя. Собаці, що ділив з ковалем всі негаразди, дали кличку Злидень. Як і личить усім нещасним, вони жили душа в душу і скрізь з’являлися разом: або Злидень біг слідом за Злощастям, або дядечко Злощастя йшов слідом за Злиднем.
Так вони жили-поживали, поки одного дня на світанку в їхні двері не постукали Господь Бог і святий Петро. Злидень загавкав, дядечко Злощастя прокинувся і відчинив двері раннім мандрівникам. Святий Петро сказав:
— Дядечку Злощастя, ось стоїть мій Пан. Він хоче, щоб ти підкував його вісдюка. Довга ця справа?
— Ви прийшли рано, панове мої, але це не біда. На вигляд ви бідняки, але люди чесні, і я радий вам послужити. Я швидко впораюсь.
Дядечко Злощастя роздув вогонь, підкинув вугілля і за якихось півгодини підкував віслюка.
— От все і готово, панове.
— Добре, — сказав Господь Бог, — скільки тобі заплатити?
— Не ображайтеся, але я вже сказав, зважаючи на те, що ви люди бідні я з вас нічого не візьму
– Нічого? Це занадто мало.
— Ні, я прийму тільки ваше благословення.
— У такому разі я винагороджу тебе інакше. Я Господь Бог, а мій слуга святий Петро. Я виконаю три твої бажання. Скажи мені, чого ти хочеш.
Дядечко Злощастя почухав спершу потилицю, потім за вухом, роздумуючи, чого б йому попросити в Бога.
— Попроси, щоб він залишив тобі містечко в раю, — підказав святий Петро.
— Стривай… постривай… Ось що: я хочу, щоб той, хто сяде в це крісло, не міг встати з нього без мого дозволу.
– Неважке прохання. Згоден. Назви твоє друге бажання.
— Проси місце в раю, — прошепотів святий Петро. Дядечко Злощастя знову почухав потилицю і за вухом.
— Друге моє бажання таке: я хочу, щоб той, хто залізе на це дерево, не міг злізти з нього без мого дозволу.
— Теж легко виконати. Згоден. Твоє останнє бажання?
— Не забудь про рай, бовдуре! — вигукнув святий Петро.
Але коваль, не звертаючи на нього уваги, продовжував:
— А ось моє останнє бажання: я хочу, щоб те, що потрапить до цього гаманця, не могло вийти з нього без мого дозволу.
— Небагато тобі потрібно для щастя. Я виконаю усі твої прохання. Вживай мої дари розумно, і до побачення.
— До побачення, Пане Боже.
— Ти ще розкаєшся, дурню нещасний, — пробурмотів святий Петро.
Господь Бог виліз на осла, святий Петро взявся за повід, і вони пішли.
З того дня мандрівники ніби навмисне майже перестали з’являтися на перехресті, і незабаром дядечко Злощастя побачив, що йому та його собаці Злидню, від якої залишилися тільки шкіра та кістки, не уникнути голодної смерті.
Чорт пронюхав про це, і одного разу постукав у двері до коваля.
— Дядечку Злощастя, я знаю, що ти вже три дні нічого не їв і гаманець з грошима був би тобі дуже доречним. Можу запропонувати тобі десять тисяч екю, але з однією умовою.
— Щоб я віддав тобі душу?
– Правильно. Щоб ти через десять років віддав мені Душу, якщо до цього часу не матимеш грошей для розрахунку зі мною.
– Що ж, вирішено. Де гроші?
Відкрий гаманець і побачиш.
І диявол відразу став маленьким. Коваль схопив його і засунув у гаманець.
– Бачиш, – сказав диявол, – яким маленьким я можу стати, якщо захочу.
– Дуже добре. А вилізти з мого гаманця ти зможеш?
Чорт спробував, але не зміг. Тоді він зрозумів, що потрапив у пастку до коваля.
— Ну, а тепер, пане чорте, тримайся. Я провчу тебе.
Коваль поклав гаманець на ковадло, і удари молота, наче град, посипалися на бідного чорта, який кричав і вив, як божевільний.
– Змилуйся, змилуйся, я більше ніколи не прийду! Присягаюсь тобі в цьому! У мене всі кістки переламані. Відпусти, відпусти мене!
Втомившись бити, дядечко Злощастя дозволив чорту вилізти з гаманця і до кінця свого життя більше не бачив його.
Помер він старим. Того ж дня здох і його пес, і ось Злощастя з Злиднем один за одним потюпали дорогою, яка вела до раю.
Вони дійшли гарного палацу. Дядько Злощастя зрозумів, що це і є рай, і постукав.
– Хто там? — спитав голос зсередини. Двері прочинилися, і висунулася голова святого Петра.
— А це ти, Злощастя? Проходь далі. Ти не хотів просити про рай у Господа, як я тобі радив, тим гірше для тебе.
Як не просив, як не благав дядечко Злощастя двері зачинилися.
— Ходімо, Здидню, може, нам більше пощастить у тому великому цегляному будинку, який видно звідси.
Злидень побіг вперед, дядечко Злощастя пішов за ним.
Підійшли до дверей чистилища. Тук, тук, тук. Двері відчинив ангел.
– Хто ти такий?
— Я дядечко Злощастя і хотів би отримати тут містечко.
– А в раю ти вже був?
— Я щойно звідти, але святий Петро не захотів мене прийняти.
— Стривай хвилинку. Я подивлюся, чи записано у моїй великій книзі твоє ім’я.
Ангел гортав, гортав книгу, але нічого не знайшов.
— Бідолашний дядечко Злощастя, доведеться тобі просити місце в пеклі. Цією дорогою перший поворот ліворуч.
Двері зачинилися, і дядечко Злощастя похмуро потягнувся до дверей пекла.
Відкрив сам диявол. Впізнавши дядечка Злощастя, він закричав:
— А це знову ти? Геть звідси! Чого доброго, ти і тут візьмешся за свої жарти, а мені вони не до смаку. Скатертиною дорога!
Вигнаний з раю, чистилища та пекла, дядечко Злощастя повернувся на землю і живе там до цього дня.
Багато хто зустрічав дядечка Злощастя з його пса Злидня і багатьом він ще зустрінеться.
Джерело:
“Французские сказки”
Видавництво: “Правда”
1988 р.