Казка про дядечка Злощастя та його пса Злидня

Давним-давно на перехресті двох доріг жив бідний коваль. День за днем він абияк перебивався на ті кілька монет, які заробляв, підковуючи коней, мулів і віслюків у панів, що проїжджали повз. Він так гірко бідував, що його назвали — дядечко Злощастя. Собаці, що ділив з ковалем всі негаразди, дали кличку Злидень. Як і личить усім нещасним, вони жили душа в душу і скрізь з’являлися разом: або Злидень біг слідом за Злощастям, або дядечко Злощастя йшов слідом за Злиднем.

Так вони жили-поживали, поки одного дня на світанку в їхні двері не постукали Господь Бог і святий Петро. Злидень загавкав, дядечко Злощастя прокинувся і відчинив двері раннім мандрівникам. Святий Петро сказав:

— Дядечку Злощастя, ось стоїть мій Пан. Він хоче, щоб ти підкував його вісдюка. Довга ця справа?

— Ви прийшли рано, панове мої, але це не біда. На вигляд ви бідняки, але люди чесні, і я радий вам послужити. Я швидко впораюсь.

Дядечко Злощастя роздув вогонь, підкинув вугілля і за якихось півгодини підкував віслюка.

— От все і готово, панове.

— Добре, — сказав Господь Бог, — скільки тобі заплатити?

— Не ображайтеся, але я вже сказав, зважаючи на те, що ви люди бідні я з вас нічого не візьму

– Нічого? Це занадто мало.

— Ні, я прийму тільки ваше благословення.

— У такому разі я винагороджу тебе інакше. Я Господь Бог, а мій слуга святий Петро. Я виконаю три твої бажання. Скажи мені, чого ти хочеш.

Дядечко Злощастя почухав спершу потилицю, потім за вухом, роздумуючи, чого б йому попросити в Бога.

— Попроси, щоб він залишив тобі містечко в раю, — підказав святий Петро.

— Стривай… постривай… Ось що: я хочу, щоб той, хто сяде в це крісло, не міг встати з нього без мого дозволу.

– Неважке прохання. Згоден. Назви твоє друге бажання.

— Проси місце в раю, — прошепотів святий Петро. Дядечко Злощастя знову почухав потилицю і за вухом.

— Друге моє бажання таке: я хочу, щоб той, хто залізе на це дерево, не міг злізти з нього без мого дозволу.

— Теж легко виконати. Згоден. Твоє останнє бажання?

— Не забудь про рай, бовдуре! — вигукнув святий Петро.

Але коваль, не звертаючи на нього уваги, продовжував:

— А ось моє останнє бажання: я хочу, щоб те, що потрапить до цього гаманця, не могло вийти з нього без мого дозволу.

— Небагато тобі потрібно для щастя. Я виконаю усі твої прохання. Вживай мої дари розумно, і до побачення.

— До побачення, Пане Боже.

— Ти ще розкаєшся, дурню нещасний, — пробурмотів святий Петро.

Господь Бог виліз на осла, святий Петро взявся за повід, і вони пішли.

З того дня мандрівники ніби навмисне майже перестали з’являтися на перехресті, і незабаром дядечко Злощастя побачив, що йому та його собаці Злидню, від якої залишилися тільки шкіра та кістки, не уникнути голодної смерті.

Чорт пронюхав про це, і одного разу постукав у двері до коваля.

— Дядечку Злощастя, я знаю, що ти вже три дні нічого не їв і гаманець з грошима був би тобі дуже доречним. Можу запропонувати тобі десять тисяч екю, але з однією умовою.

— Щоб я віддав тобі душу?

– Правильно. Щоб ти через десять років віддав мені Душу, якщо до цього часу не матимеш грошей для розрахунку зі мною.

– Що ж, вирішено. Де гроші?

Відкрий гаманець і побачиш.

І диявол відразу став маленьким. Коваль схопив його і засунув у гаманець.

– Бачиш, – сказав диявол, – яким маленьким я можу стати, якщо захочу.

– Дуже добре. А вилізти з мого гаманця ти зможеш?

Чорт спробував, але не зміг. Тоді він зрозумів, що потрапив у пастку до коваля.

— Ну, а тепер, пане чорте, тримайся. Я провчу тебе.

Коваль поклав гаманець на ковадло, і удари молота, наче град, посипалися на бідного чорта, який кричав і вив, як божевільний.

– Змилуйся, змилуйся, я більше ніколи не прийду! Присягаюсь тобі в цьому! У мене всі кістки переламані. Відпусти, відпусти мене!

Втомившись бити, дядечко Злощастя дозволив чорту вилізти з гаманця і до кінця свого життя більше не бачив його.

Помер він старим. Того ж дня здох і його пес, і ось Злощастя з Злиднем один за одним потюпали дорогою, яка вела до раю.

Вони дійшли гарного палацу. Дядько Злощастя зрозумів, що це і є рай, і постукав.

– Хто там? — спитав голос зсередини. Двері прочинилися, і висунулася голова святого Петра.

— А це ти, Злощастя? Проходь далі. Ти не хотів просити про рай у Господа, як я тобі радив, тим гірше для тебе.

Як не просив, як не благав дядечко Злощастя двері зачинилися.

— Ходімо, Здидню, може, нам більше пощастить у тому великому цегляному будинку, який видно звідси.

Злидень побіг вперед, дядечко Злощастя пішов за ним.

Підійшли до дверей чистилища. Тук, тук, тук. Двері відчинив ангел.

– Хто ти такий?

— Я дядечко Злощастя і хотів би отримати тут містечко.

– А в раю ти вже був?

— Я щойно звідти, але святий Петро не захотів мене прийняти.

— Стривай хвилинку. Я подивлюся, чи записано у моїй великій книзі твоє ім’я.

Ангел гортав, гортав книгу, але нічого не знайшов.

— Бідолашний дядечко Злощастя, доведеться тобі просити місце в пеклі. Цією дорогою перший поворот ліворуч.

Двері зачинилися, і дядечко Злощастя похмуро потягнувся до дверей пекла.

Відкрив сам диявол. Впізнавши дядечка Злощастя, він закричав:

— А це знову ти? Геть звідси! Чого доброго, ти і тут візьмешся за свої жарти, а мені вони не до смаку. Скатертиною дорога!

Вигнаний з раю, чистилища та пекла, дядечко Злощастя повернувся на землю і живе там до цього дня.

Багато хто зустрічав дядечка Злощастя з його пса Злидня і багатьом він ще зустрінеться.