Хлопчик і свічка

У маленькому містечку в країні Полонії жив один єврей-палітурник на ім’я рабі Шабтай. Був цей єврей людиною простою та бідною. І був у рабі Шабтая єдиний син Хаїм, хлопчик дуже розумний і тямущий. У сім років Хаїм знав вже так багато зі священних книг, що не залишилося в околиці жодного вчителя, який міг би його ще чомусь навчити.

Тоді маленький Хаїм звернувся до найбільш вченого равіна в місті, той погодився з ним займатися, і хлопчик ходив до нього додому вчитися.

Цілий день сидів малюк у будинку вченого і займався. А увечері? Увечері він хотів би продовжувати свої заняття, але батьки були бідними, свічки там палили тільки по суботах, а хлопчик не міг займатися в темряві. Окрім того, вдома в батьків було дуже мало книг – тільки молитовник і Тора, а йому потрібно було тлумачення Тори та інші книги.

Попросив Хаїм батьків, щоб вони дозволили йому ходити вечорами в синагогу займатися. Там є багато книг і там є свічки: служка запалює їх для тих, хто хоче займатися. Але як хлопчик піде в синагогу: він такий малий, а синагога так далеко від рідної домівки. На вулиці пітьма непроглядна!

– Я не боюся, тато, – умовляв хлопчик батьків, – я не боюся темряви.

– Але я боюся за тебе, – заперечив батько, – ти маленький хлопчик, а йти далеко, дуже далеко і темно.

– Я й за здоров’я твоє боюся, – казала мати, – недобре хлопчикові у твоєму віці сидіти ночами і займатися. Ти можеш захворіти, не дай Бог!

– Будь ласка, відпусти мене, тато, – просив хлопчик, – я не захворію, мамо!

– Ну, можливо, на одну годинку я тобі дозволю, – здався нарешті батько.

– Я обіцяю тобі, що сидітиму в синагозі не більше години щовечора, – завірив Хаїм батька.

І ось настав вечір, коли рабі Шабтай відвів сина в синагогу. Для вірності він сказав на вухо служці, щоб той давав хлопчикові не більш одної свічки на вечір. Свічка догорить, і хлопчик знатиме, що пора йти додому. Служка пообіцяв батькові, що так і зробить. Рабі Шабтай заспокоївся, повернувся додому і був упевнений, що за годину повернеться і син. Але година минула, а хлопчик додому не повернувся.

– Шабтаю, що сталося з дитиною? – турбувалася дружина.

– Напевно, скоро прийде. Він обіцяв мені, що там сидітиме не більше години, а служка обіцяв, що не дасть йому більше однієї свічки.

Минуло ще багато часу, а хлопчик все ще не повертався.

– Шабтаю, йди подивися, що сталося з дитиною, – попросила дружина.

Встав рабі Шабтай зі свого місця і сказав:

– Напевно, хлопчик наткнувся під час читання на незрозуміле місце і пішив до Вчителя за роз’ясненнями. Піду до Вчителя і приведу хлопчика додому.

Надягнув Шабтай тепле пальто, шапку і вийшов з дому. А на вулиці темрява і холод. Падає білий сніг і сніжинки, кружляючись, лягають на обличчя Шабтая. Порожньо навколо, ні душі. Усі давно лягли спати, тільки Шабтай, незважаючи на холод і сніг, крокував до будинку Вчителя. Але коли він наблизився, то побачив, що в будинку темно і віконниці закриті. Можливо, Учитель з маленьким Хаїмом сидять в одній із бічних кімнат? Шабтай доторкнувся до дверей і тихенько постукав, щоб не потривожити сплячих. Відповіді немає. Постукав рабі Шабтай ще раз, постукав у другий раз, постукав у третій. Тільки тоді почув він голос:

– Хто там?

– Це я, Шабтай, – подав він голос через зачинені двері.

– Зараз відчиню.

Стояв рабі Шабтай перед зачиненими дверима. Сніг падав на нього. Через короткий час, що здався йому дуже довгим, двері відкрилися і на порозі з’явився Вчитель.

– Рабі Шабтаю?! Що привело вас у таку пізню пору? – запитав він із занепокоєнням.

– Я сина шукаю. Хаїм у вас? – запитав рабі Шабтай, і серце його стискувалося в тривозі.

– Твій син? Я не бачив його після того, як вдень він від мене пішов.

– Він не прийшов додому. Не повернувся із синагоги, – промовив батько і обличчя його потемніло від занепокоєння, – він обіцяв, що сидітиме там не більше години, і ось…

– Якщо він обіцяв, то дотримає свою обіцянку, – сказав Учитель.

– Але він не повернувся додому! – повторив рабі Шабтай, – не повернувся.

– Можливо, він сильно замерзнув дорогою додому, зайшов погрітися в якусь харчевню та й заснув там, – припустив Учитель, – не може бути, щоб Хаїм порушив обіцянку, яку він дав батькам.

Надягнув Учитель теплий одяг, взув чоботи і пішов з батьком шукати хлопчика.

Можливо, він замерзнув і втратив свідомість десь на узбіччі дороги? А може бути, бережи Боже, на нього напали нічні розбійники і викрали його?.. Думки одна страшніше за другу долали бідного батька. Ходили Вчитель і Шабтай вулицями міста. А темрява була непроглядна, падав сніг, і холоднеча діставала до кісток.

Довго вони шукали. Хлопчика ніде немає. Зайшли до дому Шабтая, можливо, хлопчик повернувся, поки вони ходили, але вдома була тільки схвильована мати. Вони повернули назад і знову пішли до будинку Вчителя, можливо, хлопчик збився з дороги і прийшов туди? Але ні.

– Можливо, втомлена дитина заснула, коли свічка згасла, і спить на лаві в синагозі, – висловив Учитель нове припущення, – Як це ми раніше не подумали?

Вони поспішили в бік синагоги. А ніч вже закінчувалася. Наблизилися вони до синагоги і бачать – яскраве світло пробивається крізь щілини у віконницях. Хто це там засидівся в таку пізню годину? Ще трохи, і ранішня зірка зійде! Зайшли вони всередину – і що ж вони бачать? Горить свічка, і під нею сидить хлопчик Хаїм і читає.

– Хаїме! – закричав батько обурено. – Що ти мені обіцяв?!

– Ти поглиблений у вивчення Тори і забув, що в Десяти Заповідях записано “Шануй батька свого і матір свою?!” – закричав Учитель.

Почув хлопчик голоси поблизу себе, підвів голову від книги, що лежала перед ним, і тут же згасла свічка, у синагозі стало темно.

Рабі Шабтай подумав, що син його навмисно загасив свічку, щоб його не побачили, і страшенно розсердився.

– Не знав я, що ти не шануєш свого батька, але ти, виявляється, і Вчителя свого не шануєш!

Почув сторож синагоги, який спав у сусідній кімнаті, голоси, запалив свічку і ввійшов у синагогу.

А там стоїть Учитель з одного боку, рабі Шабтай з другого, а посередині ридає хлопчик.

– Поганий хлопчик, – гнівався Шабтай, – я не знав, що ти не дотримуєшся своїх обіцянок! Досі ти…

– Ні… Ні… – плакав Хаїм і не міг вимовити жодного слова крізь ридання.

– Нічого не розумію, – сказав сторож, – я дав йому тільки одну свічку, а її вистачає рівно на одну годину. Де ж він узяв свічки, щоб читати всю ніч? Адже свічки я закрив, і ключ у мене на шиї.

– Я не брав свічки! У мене була тільки одна свічка, і я не знав, що часу минуло вже багато. Ця свічка горіла весь час, – промовив хлопчик крізь ридання.

І тут Учитель зрозумів, що сталося.

– Не гнівайся, рабі Шабтаю, на сина, – сказав він, – тепер мені все ясно.

– А мені поки що нічого не ясно, – сказав рабі Шабтай, дуже радий, що син знайшовся живим і неушкодженим, але дуже розсерджений усією цією історією. Мало того, що хлопчик порушив обіцянку, так він ще, мабуть, узяв чужі свічки, та ще розповідає всілякі байки, ніби нічого не брав.

– Хаїм нічого поганого в цю ніч не накоїв, – сказав Учитель, який здогадався, про що подумав батько, – коли він почав займатися в синагозі сьогодні вночі, велика радість настала на небесах. Ангели дуже зраділи. А коли ангели радіють, у синагозі не гасне свічка, – пояснив Учитель, – але коли ми прийшли сюди і здійняли галас, хлопчик перервав заняття. І тут же урвалося тріумфування на небесах, і свічка згасла.

Так пояснив Учитель оточуючим, і всі дивувалися і захоплювалися: ось у них на очах сталося диво з маленьким Хаїмом, справжнє диво, послане з небес: свічка, яка може горіти лише одну годину, горіла для нього всю ніч!

Привів рабі Шабтай сина додому. А там мама вже заждалася. Вона теж дуже зраділа. І з цього дня рабі Шабтай дозволив синові займатися в синагозі стільки, скільки душа його просить. І сидів хлопчик Хаїм у синагозі ніч за ніччю, повертався додому пізно, і ніяке зло не приставало до нього. І коли хлопчик виріс, він став великим ученим.