Хмарка-похмурка

Високо в небі жила-була сіра Хмарка. У неї завжди був поганий настрій, тому інші хмарки називали її хмаркою-похмуркою.

– Ну чому ти така похмура? – запитало якось у Хмарки Сонечко. – Дивись, он пташки літають в гарному настрої. А он, на землі, дітки гуляють радісні, і звірята радіють сонячним променям.

Сонечко хотіло підняти Хмарці настрій, але від його слів Хмарка стала ще більш похмурою.

– Усі радіють, а мені нерадісно, – надула Хмарка свої сірі щоки. – Ось зараз візьму і з’їм тебе, Сонечко! Тоді й подивимось на вашу радість.

Сонечко навіть не встигло нічого відповісти, як сіра хмарка затулила його своїм тулубом. Вмить навколо все стало сірим. Пташки пришвидшили свій політ, а дітки підняли голови, щоб роздивитися, куди поділося сонечко.

– Де ж тепер ваш гарний настрій? – запитала сіра Хмарка. Хоча ані пташки, ані люди на землі її не чули. Лише Сонечко її чуло. Воно запитало у Хмарки.

– А хіба в тебе самої настрій покращився від твого вчинку?

– Та ні, – похмуро відповіла Хмарка. Вона ще більше надула сірі щоки і заплакала. Так Хмарці стало себе шкода за те, що їй завжди безрадісно.

Хмарка плакала, а її сльози дощем полилися на землю. Нарешті вона заспокоїлася та посунулася так, що знову на небі стало видно Сонечко.

– Дивіться, веселка! – радісно закричали діти, які вийшли на вулицю після дощу.

Так, після Хмарчиного дощу на небі з’явилася різнокольорова райдуга. А ще на вулиці з’явилися калюжі, з яких пили птахи. І квіти, напоєні дощем, з радістю підняли свої голівки до сонячних променів.

– Бачиш, Хмарко, як усі радіють після твого дощику, – сказало Сонечко Хмарці.

Хмарка здивувалася: «І справді!» І від цього їй самій стало радісно. А ще Хмарка помітила, що перестала бути сірою і похмурою, а стала легкою і майже прозорою.

«Виявляється, так приємно приносити іншим радість. Від цього і самій стає радісно. А от від поганих вчинків тільки гірше», – подумала Хмарка, яка тепер не була похмуркою.