Ховрашиха і Ворон

О-о-о-о, багато знав ворон, багато вмів! Однак і таке з ним іноді бувало. Слухайте…

На березі річки жила ховрашиха. Вибігла вона зі своєї яранги води попити. Тільки вона пішла, прилетів ворон. Великим каменем завалив вхід у її ярангу. На камінь сів, ховрашиху чекає.

Повернулася ховрашиха, просить ворона:

—Пусти мене.

—Ні, не пропущу, – відповідає ворон, – а з’їм тебе.

Злякалася ховрашиха, але вигляду не подає.

— Почекай мене їсти,— каже,— чула я, що дуже вже ви, ворони, гарно танцюєте. А бачити жодного разу не довелося. Станцюй! Я подивлюся, а потім їж мене!

Не зізнався ворон, що танцювати не майстер. Погодився. З каменя зліз, поправив чобітки і почав танцювати. Голову вперед витягнув, розчепірив крила, на одному місці тупцює.

— Хіба так ворони танцюють? – Здивувалася ховрашиха. — І подивитися нема на що!

— А як треба ? – Запитує ворон.

— А ось так, — відповіла ховрашиха і заспівала:⠀ ⠀⠀

Ворони танцюють

Очі заплющують.

А-яні-я! Ані-яні-я!

Ворони танцюють

Стрибають до неба!

А-яні-я! Ані-яні-я!⠀⠀ ⠀⠀

Ворон очі заплющив очі. Застрибав – вище, вище, ще вище! Одною ногою праворуч, другою— ліворуч! Розстрибався і ненароком камінь зіштовхнув. Відкотився камінь від входу. Ховрашиха – шусть в ярангу. Схаменувся ворон, та пізно. Все ж таки встиг хапнути її за хвіст, обдер з кінчика хвоста шкірку. Бачить — більше поживитись йому нічим, узяв шкірку, пішов до себе.

А ховрашиха каже своїй доньці:

— Біжи до ворона. Попроси, щоб шкірку з мого хвоста повернув. А то інші ховрахи підуть гуляти, хвостами стануть махати. А я чим махатиму?

Побігла донька-ховрашка до ворона.

— Кун! Кун! — гукає.

— Кар-р! Кар-р! – Ворон відгукується.

— Мати послала до тебе. Просить шкірку з її хвоста повернути. Підуть ховрахи гуляти, хвостами стануть помахувати. Чим вона махатиме?

— Скажи їй, хай сама прийде! – відповів ворон.

Повернулась донька-ховрашка додому, каже своїй матері:

— Ворон велів тобі прийти!

— Ні, не піду до ворона, – відповідає ховрашиха. — Краще знайди мені довгий гладкий камінчик.

Побігла донька-ховрашка до річки, знайшла на березі довгий гладкий камінчик. Ховрашиха взяла його, розмалювала, пофарбувала. Вийшла рибка з очима та хвостиком. Знову доньку посилає.

— Ще раз піди до ворона, скажи йому — хай поверне шкірку з мого хвоста, я йому натомість рибку дам, — і показує розмальований камінчик.

Знову побігла донька-євражка до ворона.

— Кун! Кун! — гукає.

— Кар-р! Кар-р! – Ворон відгукується.

— Мати послала до тебе. Хоче мінятися: ти їй шкурку з хвоста поверни, вона тобі рибку дасть, і простягає йому розфарбований камінчик.

— Ха-ха-ха-ха! Кар-р! Кар-р! — засміявся ворон, закаркав. – Давно б так!

Кинув шкірку ворон, схопив камінчик — і роздивлятися не став — одразу до рота засунув. Надкусив — та як закричить:

— Ой, мій зуб, зуб мій, зуб мій! — зламав собі ворон зуб. Без зуба і залишився.

А ховрашиха причіпила шкірку, вийшла погуляти. Побачила ворона – посміюється, хвостиком помахує.