Хто проти суперкрутих

Дурепа набита

— Агов, ти що, образилася?!

Голос Теї розітнув тишу в класі.

Я низько схилилася над партою. Очі за скельцями окулярів дуже пекли.

— Соррі, дурепо! — крикнула Тея. — Якщо правда вуха ріже, то це твої проблеми, не наші!

Роня і Ширін зайшлися глузливим реготом, я навіть очі не встигла зажмурити.

Отакі вони завжди. Гигочуть і потішаються, що б не сказала Тея.

Ненавиджу оте гиготіння. Воно — як зашморг на шиї.

Суспільствознавство я теж ненавиджу. Після того як улітку Буділь гепнулася на веранді обличчям додолу й вивернула собі шию, вона вже не може бути нормальною учителицею. Каже нам обговорювати в групах матеріал уроку, а сама тим часом ховається за кафедрою і читає журнал «Телегід». Можна подумати, що Буділь до того ж глуха, бо ніколи й не писне, коли Тея своїми гламурними подружками вчиняє гармидер на уроці. Я чую хіба лиш її зітхання і шелест сторінок.

— Не зважай на них, — сказав Нільс.

Ми завжди працюємо з ним в одній групі.

— Те, що Тея прозиває тебе fucking loser, зовсім не означає, що ти ним є, — підбадьорливо усміхнувся він.

Я скоса глянула на нього.

Усі ж знають: якщо Тея щось каже, то це — правда. Вона найкрутіша дівчина в сьомих класах і може дати фору навіть старшокласникам. Хочеш із нею дружити, лукав, але в усьому з нею погоджуйся. І якщо не хочеш — теж. Як не слухатимешся, попсує вона тобі крові. Про це я знаю геть усе.

— І ще одне! — гукнула Тея. — Я попри все братиму участь у Конкурсі талантів. Можете вже починати вітати!

Я подивилася на Нільса й зітхнула. Він теж зітхнув у відповідь.

Як це типово!

Просто щоб ви знали, про що йдеться: Конкурс талантів однозначно є найбільшою подією осені в нашій школі. Це змагання учнів від п’ятого до сьомого класу, відкрите для всіх, хто забажає долучитися. Можна грати на музичних інструментах, співати, танцювати, розповідати жарти чи розігрувати якісь сценки — будь-що на вибір.

Журі складається з одного вчителя, когось одного з батьків і двох учнів. Зазвичай журі дуже суворе. Торік представником від батьків була мама Бйорна Інґе, мого однокласника, — непробивна, мов кремінь. Зарубувала по черзі всиків, у тому числі і Тею, яка опинилася аж на п’ятому місці зі своїм танцювальним номером. Поступилася навіть Турфіннові з паралельного класу, а той, одягнений у народний стрій, просто тирликав на губній гармонії!

Після нищівної поразки Тея вирішила бойкотувати всю ту дурню, як вона висловилася. Роня і Ширін — із нею заодно. Не можу сказати, що я дуже засмутилася. Чи Нільс, зрештою. До цьогорічного конкурсу залишалося всього два тижні, і ми вже потай почали невимовно тішитися. Цілий вечір без Теї, Роні та Ширін!

Мали б розуміти, що це занадто шикарно, щоб бути правдою.

— Угадай, з ким я братиму участь у конкурсі! — верещала Тея.

Я мовчала.

Гадала, Тея візьме собі цього року до компанії Роню та Ширін, можливо, ще кількох дівчат-випендрьох, які вміють дриґатися у танці.

— Агов, ти що, оглухла?! — рявкнуло в мене поза спиною. — Я сказала: вгадай, з ким я братиму участь у конкурсі!!!

Я обернулася до книжкових стелажів у самому кінці класу.

Я завжди сиджу за першою партою, перед самим учительським столом, тому не можу бачити, що діється позаду. Але я знала, що то Тея. Почути, де саме вона перебуває, ніколи не було проблемою. Її голос не лише протинає стіни, але й пронизує до кісток.

— Гаразд, — несміливо кахикнула я. — То з ким ти братимеш участь у конк…

— Я співатиму з «Фьокк Йостіном»!

Я ледь не впала зі стільця.

— Що-о? Співатимеш з…

— You heard mе, shitface! Еге ж, я — співатиму — з гуртом «Фьокк Йостін» — на Конкурсі талантів! Прикольніше, ніж пищати соло в дитячому хорі, нє?

Я чула, як вона вишкірила зуби в посмішці.

Небо засліпило очі, коли я примружено глянула у вікно.

Як це типово!

Як типово!

У «Фьокк Йостіні» грає мій однокласник Бйорн Інґе — на бас-гітарі, а також Маґнус та Фелікс із паралельного класу — на ударних інструментах і звичайній гітарі. Гурт існує лише від літа, однак хлопці вже зуміли стати мегапопулярними в сьомих класах. Не те щоб їм довелося долати велику конкуренцію — у сьомих жодних музичних гуртів, власне, і немає, — і все ж «Фьокк Йостін» найкрутіший.

Коли стало відомо, що вони шукають до Конкурсу талантів вокалістку, охочі потрапити на прослуховування з’явилися уже за кілька хвилин. Ми з Нільсом упродовж двох днів на кожнісінькій перерві чули завивання претенденток. Дівчата співали й голосили в шкільних коридорах, аж вуха в’янули. Але хоч трохи талановитих серед них не було. Я добре прислухалася.

Та щось я, видно, таки пропустила. Бо на третій день усі перерви минали вже цілком нормально. Ніхто не тинявся школою, не мугикав собі під ніс, ніхто не чіплявся до Маґнуса, Фелікса чи Бйорна Інґе й не канючив, щоб їх узяли до гурту. «Фьокк Йостін», вочевидь, знайшов собі вокалістку.

Я обернулася до Нільса.

— Тея?! — аж гикнула я. — Тея?!

Мені перехопило горло.

— А я ж була такої доброї думки про «Фьокк Йостінів»! Гадала, вони серйозні, і їм потрібна дівчина, яка вміє співа…

Я замовкла на півслові.

Ніздрі Нільса затремтіли.

— Що? — прошепотіла я. — Щось сталося? Щось із твоєю мамою?

Нільсові ніздрі, як мої очі. Що сильніше він хвилюється, то більше вони тремтять. А зараз його ніс тріпотів, мов прапор на вітрі.

— Н-не сердься тільки, — затинаючись, сказав Нільс. — Ал-л-ле цілком можливо, що… що…

— Та що?

— Щ-щ-що Тея вміє співати…

Я відвернулася.

Навіть на слово не могла спромогтися.

Хай уже Тея най-найкрутіша серед семикласників і кохана дівчина Фелікса з «Фьокк Йостіна», але співати… співати вона таки не вміє! Тея співає препогано. Я ходила з нею у дитинстві на хор, я знаю, що кажу. Спів — це єдине, у чому я була талановитіша за неї.

Єдине!

— БУДІ-І-І-ІЛЬ!!!!

Мої очі за скельцями окулярів аж здригнулися.

Буділь, здається, також здригнулася. Я чула, як упав на підлогу її журнал.

— Буділь, ми закінчили обговорення матеріалу! — рявкнула позад мене Тея. — То ми вже собі підемо?

Буділь закашлялася у свій спеціальний комір, який підтримував шию.

— Але ж до кінця уроку ще десять хвилин, — заперечила вона. — Ви вже…

— Так!!!

— Але… Ну, якщо впорались із завданням, то, мабуть, можете…

— Ви просто золотко, Буділь!

Я трохи розумію Буділь, яка не горить бажанням щось пояснювати на уроках суспільствознавства. Не так легко бути почутою, коли поруч Тея.

Ще за дві секунди стається те, що й мало статися.

— Ми також закінчили!

— І ми!

— Ми — теж, уже давно!

Цього разу Буділь навіть не намагалася заперечувати. Заскрипіли й загуркали, відсуваючись, стільці та парти, здійнявся галас і гармидер. Усі посунули з класу.

Я глянула на Нільса. Ніздрі ще посіпувалися, але потроху почали заспокоюватися.

Я — теж. Нільс ніколи не чув Теїного співу, не його в цьому вина. От за два тижні, як Тея розтулить рота на конкурсі, він згадає мої слова.

Джентльмен

— Цікаво, що саме «Фьокк Йостін» гратиме на Конкурсі талантів? — озвалася я. — Якщо вже вокалісткою у них Тея, то вибір невеликий. Вона ж навіть «Бе-бе-бе, баранчику» не виведе, не зірвавшись на фальцет. Чув би ти її, коли ми ходили на хор у дитинстві! Усі випадали в осад, щойно вона роззявляла пащеку, і… Нільсе?

Я повернула голову ліворуч.

— Нільсе?

Щойно він ішов коридором поруч зі мною. Куди подівся?

Живіт скрутила судома. У нас мав бути урок фізкультури, а спортзала в іншому кінці шкільної будівлі. Дістатися туди варто було б до того, як у коридорах почнеться тлум. А я ще навіть їдальню не проминула!

— Нільсе?!

Скельця окулярів запотіли, і перед самою їдальнею я наштовхнулася на штабель із порожніми ящиками з-під лимонаду. Вежа захиталася, я злякалася, що зараз вона впаде, і мене засипле. На щастя, вежа встояла. Але то вже було для мене занадто.

— Нільсе!

— Точно щось із репертуару Ріанни, — почувся голос позаду мене.

Я обернулася.

Нільс!

Я полегшено зітхнула. Він просто трохи відстав. Мала б здогадатися. Зазвичай, розмовляючи, я пришвидшую крок, а Нільс не встигає за мною, бо має надто короткі ноги.

— Хто б сумнівався! — пирхнула я. — Якщо Тея зуміє хоч щось з неї витягнути своїм голосом.

— Може, Бейонсе? — вгадував далі Нільс. — Або Селена Ґомес?

Я закотила очі.

— Та ж не гратимуть вони хіти Джастіна Бібера! — сказав Нільс. — Ще того бракувало!

Ми перезирнулися й захихотіли.

І обоє знали, з чого посмішкувалися. Згадали одну історію з літа.

Ми з Нільсом грали в карти в моїй кімнаті, як раптом почули голоси за вікном. За тридцятиградусної спеки вікна були розчинені навстіж.

— Що скажеш про «Бойфренде»? — запитав один голос.

— Зовсім незле, — відповів другий.

Я нашорошила вуха. Можливо, у мене й поганий зір, але на слух не скаржуся. Дуже скоро ми зрозуміли, хто там балакає. Маґнус, Фелікс та Бйорн Інґе обговорювали назву нового музичного гурту. Фелікс — мій сусід. Вікно його кімнати — просто над вікном моєї. Тому я знаю, яку музику він слухає.

— «Бойфренде»! — вигукнув Бйорн Інґе. — Here соmе The Boyfriends!

— Give it up for The Boyfriends! Що ж, звучить непогано!

Можливо, так і назвали б вони свій гурт, якби Фелікс усе не зіпсував.

— If I was your boyfriend, Id never let you go, — раптом замугикав він, як ото іноді мугикаєш собі під ніс, навіть не усвідомлюючи, що співаєш. — Keep you on mу arm girl, youd never be alone. I can be a gentleman, anything you want…

— Що? — урвав його Бйорн Інґе. — Що це було?

Голоси стихли.

— Це був Джастін Бібер? — запитав Маґнус.

— Н-н-і, — затинаючись, пробурмотів Фелікс.

— Так! Це був Джастін Бібер! — уже ствердно вигукнув Маґнус.

— От дідько, Феліксе! — вигукнув Бйорн Інґе. — Ти співав Бібера!

— Не співав! — верескнув Фелікс. — То мелодія з… хіт Майкла Джексона! Fuck Justin!

Так з’явилася назва «Фьокк Йостін».

Ми проминули кабінети восьмих, дев’ятих і десятих класів. Ось уже й спортзала. Дзвоник з уроку ще не продзвенів. Ще ніхто голосно не прошепотів жодної мерзоти мені в спину, не кинув жодним лайливим словом в обличчя. Однак на душі вже стало тоскно.

— Я знову зовсім скисла, — пробурмотіла я.

— Чому? — запитав Нільс.

— Чому???! — гнівно перепитала я. — Уявляєш, як це зле?!

— Та якщо Тея така дурепа набита, як ти кажеш, і зовсім співати не вміє, то вона нізащо не виграє Конкурс талантів цього року. Це ж добре? Хіба ні?

— Та воно добре, але трагічно для «Фьокк Йостінів»! Вони точно виграли б без неї!

Нільс повернувся до мене.

— То ти більше переживаєш за те, щоб вони виграли, а не за те, щоб провалилася Тея?

Я відвела погляд.

— Ага, — усміхнувся Нільс. — Тоді ти сильніше закохалася, ніж я собі гадав.

Я промовчала. Зніяковіла не від його слів. Ми з Нільсом ніколи не мали таємниць одне від одного. Він знає, хто мені подобається, і таке інше. Просто дивно було почути вголос від нього щось подібне. Я не вважаю, ніби маю право закохатися у когось. Та й у мене навряд чи хтось закохається.

Я так думаю…

— До речі, — звернув Нільс на інше. — Підеш коли-небудь зі мною на скейтрампу?

Я глянула на нього.

Зазвичай Нільс не питає, чи я кудись з ним піду, бо знає, що волію сидіти вдома. Однокласники вважають, що я страшенно сором’язлива, ніколи ні з ким не гуляю після школи й майже ніколи не розтуляю рота на уроках. Насправді я не аж така сором’язлива. Просто не люблю, коли на мене витріщаються. А вони саме витріщаються, щойно я заговорю чи з’явлюся на скейтрампі.

— Ненадовго, га?

Я наморщила носа.

— Ну будь ласочка! — наполягав Нільс. — Бйорн Інґе й Фелікс дражнять мене, що я не маю друзів. Але ж це не так. Я маю тебе!

Мені аж сльози виступили на очах.

Трохи від радості. Але більше від смутку. Я ж розуміла, що мали хлопці на увазі. А мали вони на увазі те, що я як друг — порожнє місце.

— Невелика радість дружити зі мною, — пробурмотіла я.

— Ну, дружити з тобою — не найгірший варіант, — заперечив Нільс.

Саме тому нам так добре удвох, Нільсові й мені. Ми чесні одне з одним. Я серджуся і фиркаю, коли Нільс поводиться по-дурному, а він ніколи не намагається прикрасити правду, якщо це стосується мене. Каже усе, як є.

Я не найгірший варіант… Селіна в паралельному класі має церебральний параліч і пересувається на візку, а Бірк з іншого паралельного класу має величезний шрам від опіку через усе тіло й половину обличчя. Улітку його, ще й до того, укусив кліщ.

У сьомих класах я на третьому місці серед найгірших претендентів на дружбу. Це трохи втішає.

— Окей, — кажу я. — Якось піду з тобою на рампу.

Я завжди знаю, коли Нільс усміхається.

Мама каже, що він усміхається від вуха до вуха, і це правда. Його обличчя розділяється ротом ніби надвоє. Очі майже зникають, видно лише дві вузенькі щілинки над щоками. Я навіть з віддалі кількох метрів бачу ту потішну мармизу.

Коли Нільс усміхається, радію усередині. Не закохано млію, а просто дуже тішуся, що він є. Не смію навіть думати, як склалось би моє життя, якби ми не опинилися в одному класі й не стали друзями.

Ні, він не захищає мене в школі від інших. Нільс нижчий зростом і за мене, і за більшість дівчат. Геть миршавий, якщо бути зовсім чесною. Хлопці-однокласники, наприклад, ніколи не кличуть його поганяти в футбол на перервах.

Нільс вважає мене веселою і дотепною. Це добре і дивно водночас, бо коли під час виконання групових завдань я потрапляю у групу наших крутелиць, Теї, Роні та Ширін, то відразу стаю дрімучим тупаком. З мене годі й слово видобути. Я лише фиркаю. Хоч мені це зовсім не подобається. Дівахи сидять собі й переглядають на ютюбі відеоролики, як треба правильно накладати макіяж, а я роблю за них усю роботу.

Та, хай там як, Нільс любить зі мною водитися. По-перше, я не боюся розтуляти рот у його присутності, а, по-друге, завжди почуваюся дотепною. Навіть не знаю, чому воно так. Нільс немов спонукає мене бути собою, такою, як я, власне, є. Тоді вже не так прикро, що інші вважають мене затурканою дурепою. Бо існує на світі принаймні одна людина, яка так не вважає.

Ну, може, не одна, до речі…

Але повернімося до розповіді.

Я зупинилася.

Ми таки дійшли. Ми зуміли. Ми перейшли всю школу цілими й неушкодженими, ніхто не кинув жодного злостивого коментаря мені навздогін! Не кожного дня таке трапляється!

— Я іду відразу в залу, — сказала я.

— Знову забула торбу зі спортивним одягом?

— Як завжди…

Ми перезирнулися і знову хіхікнули.

Я, власне кажучи, не є забудьком. Чи прогульницею. Ніхто й ніколи, як на те, не побачить мене в їдальні разом з Теєю, Ронею чи Ширін посеред уроку математики. Але фізра? Тут я перша!

Нільс рушив до роздягальні.

Я роззирнулася на всі боки. У коридорах усе ще ні душі.

— Нільсе?

— Що?

Він обернувся.

— Просто хочу сказати, що ти не найгірший друг. Хоч і щуплик-малявка.

Не певна, але мені здалося, що він розчулився.

— Побачимося у залі, Аннебіно! — сказав він, усміхнувшись.

Таки розчулився…

Космічна істота

Я, власне кажучи, Анне Беа. Анне назвали на честь бабусі, маминої мами, а Беа — улюблене дівоче ім’я мого тата.

Аннебіно мене називає лише Нільс.

Усе почалося з того, що він подумав, ніби це моє справжнє ім’я. З першого ж дня у школі нас посадили поруч. Ми ніколи раніше не зналися. На щастя, Нільс не такий, як Браґе, той, уперше побачивши мене в дитячому садочку, почав насміхатися. А Нільс нахилився до мене й запитав:

— Ти хто?

Не «як тебе звуть», а «ти хто». Ніби я якесь дивне створіння з космосу, яке раптом приземлилося біля його парти. Мабуть, такою мене і вважав.

— Я — Анне Беа, — відповіла я.

А що тут було ще казати.

Однак Нільс, вочевидь, був настільки вражений космічною істотою поруч, що йому аж мову відняло, і він не дуже розчув мої слова.

Наступного ранку він одразу ж підбіг до мене на своїх тоненьких ніжках-патичках, усміхнувся усмішкою, яка розділяє його личко навпіл, і гукнув:

— Привіт, Аннебіно!

Тепер мову відняло мені.

Виявилося, що його мама розповіла йому, чому я маю такий вигляд, який маю, і він тому перекрутив моє ім’я. Згодом, хоч Нільс уже й знав, як мене звуть насправді, прозиванка причепилася.

Спершу він називав мене так жартома. Та потрохи ім’я прижилося. «Аннебіно, ну будь ласочка, — міг сказати Нільс, коли ми готували уроки. — Як допоможеш мені з матьомою, я навчу тебе стрибати на батуті!» Або: «Невже не можна перемкнути дупу на вищу передачу, Аннебіно?» — коли я надто повільно переходила вулицю. Або: «Молодець, Аннебіно!» — коли я нарешті навчилася стрибати на батуті.

Зрештою, ім’я намертво закріпилося за мною.

Тепер я навіть не помічаю, коли Нільс так до мене звертається. Мама й тато — теж звикли. Вони завжди гостро реагують, якщо діти чи навіть дорослі ображають мене. Але до Нільса ставляться прихильно, знають, що він хороший.

Іноді й самі кличуть мене Аннебіно. Гадаю, навіть не помічаючи цього, але я помічаю. Не тому, що це мене якось зачіпає, просто дивно чути ім’я «Аннебіно» від когось іншого. Це ж він так мене назвав.

Окрім Нільса, лише Маґнусові з «Фьокк Йостін» дозволено так мене називати.

Маґнус має русяві кучері, двох старших братів і є улюбленцем нашої «вищої касти». Коли одинадцятого січня Маґнусові виповнилося дванадцять років, йому зорганізували забаву з дискотекою, музика аж дах зносила; а під сходами до льоху навіть облаштували «цілувальний» закуток. Нас із Нільсом ніхто, звісно, не запрошував, а в школі в понеділок тільки й балачок було, що всю супер-пупер касту сьомих покликали, і навіть декого з восьмого та дев’ятого класу!

Отакий він хлопець!

Я ж, навпаки, постійно, від самого народження, належала до нижчої касти. На мій дванадцятий день народження першого березня з’явився лише Нільс. Я, власне кажучи, і не розраховувала, що прийдуть інші однокласники, тому почувалася не надто розчарованою. Святковий торт належав тільки нам двом, а лакричними «хробачками» так об’їлися, що нас ледь не знудило. Я купила їх трішки більше, ніж треба, бо трохи сподівалася на появу Марі та Ільви-Мерете.

Отака я дівчинка.

Гадаю, ви розумієте, що я і Маґнус не є близькими приятелями.

Хоч нам нечасто випадала нагода поговорити, він мені таки дуже подобається. І сама не знаю чому, бо ж Маґнус вічно водиться з дурбеликами, Бйорном Інґе й Феліксом, не кажучи вже про гламурних зараз — Тею, Роню та Ширін.

Якщо добре подумати, то, мабуть, причина саме в цьому. Хай Маґнус має поганий смак у виборі друзів, сам він зовсім не дурбел. От, скажімо, ніколи не обзивав мене. І ДЦП-Селіну чи Печеного Бірка теж ніколи не кривдив. А міг би запросто — такий красунчик, крутелик і суперзірка. Йому б не одне пробачалось. Як пробачають Теї майже всі її витівки, достатньо їй покліпати своїми довгими віями й усміхнутися своєю цукерковою усмішкою — і як люди не помічають фальшу!

Навіть не подумайте собі, ніби Маґнус здогадується, що він мені подобається, дурні ви, чи що! Тільки Нільс знає, про кого я мрію, малюючи серденька на полях підручника з суспільствознавства. Нікому іншому я про це не зізнаюся. До того ж я знаю, якими мікроскопічно мізерними є мої шанси. Хлопці не люблять таких, як я. У кожному разі, не такі круті, як Маґнус.

А тепер ви, мабуть, подумаєте, що я й справді страшенно закомплексована й затуркана дівчинка, на яку ніхто не звертає уваги. Така собі миршава мишка в окулярах, сидить за першою партою і зливається зі шпалерами на стіні.

Якби ж то мені аж так пощастило.

Але ні, не з моїм щастям.

Окрім того, що ми обоє ходимо до одного 7-А класу, нас із Теєю поєднує лише одне. Нас усі знають.

Усі в школі знають, хто я.

Не тому, що я така кльова.

Не тому, що гарнюня.

І вже точно не тому, що можу всіх зачарувати.

Причина в тому, що я — потвора.

Темна конячка

Ті, що не знають мого імені, називають мене Альбіноскою.

Онде Альбіноска, шепочуться вони в коридорах.

Глянь на її очі. Катуляються туди й сюди, туди й сюди. Як тенісні м’ячики.

Класні сонячні окуляри на тій Альбіносці, пирхають вони навесні. Остання мода від Товариства сліпих.

Бачили Альбіноску? — глузують вони взимку. Така блідюща, просто зливається зі снігом.

Бідолашна Альбіноска… бувають і такі жалісливі. Особливо гарні, неймовірно вродливі дівчата з десятого класу, з гладко зачесаним назад волоссям, зібраним у кінські хвости, на дзвінких підборах, цок-цок; вони холодно всміхаються, проходячи повз мене.

Бідолашна Альбіноска, ніби промовляють їхні погляди. Уявляєте, як воно бути такою?

Ненавиджу тих гламурниць!

Я, до речі, зовсім не альбіноска. Але давно вже перестала ображатися. Навіть сама називаю себе альбіноскою.

Ніби мені нема що робити, тільки всім пояснювати, мовляв, я не зовсім альбіноска, а маю лише вроджений частковий альбінізм.

Іноді я думаю, що бути альбіносом — не найгірша біда.

Хай я потвора, але є люди, яким значно важче жити. От, скажімо, ДЦП-Селіні чи Печеному Біркові. Або хлопцеві, якого ми з Нільсом бачили одного разу — без рук і без ніг: він писав щось на дощечці коктейльною трубочкою, тримаючи її у роті.

Я маю руки-ноги, чую, можу розмовляти й ходити. Я не товста, не карлик і не гігант, не маю жахітливих шрамів на півобличчя. У мене навіть груди почали рости. Не такі вже вони й пишні, але принаймні намітилися.

Вампіри, до речі, теж мертвотно бліді, і це анітрохи не псує їм зовнішність.

Можна собі думати, що я навіть трохи незвичайна, особлива. Таких, як я, на світі зовсім небагато. За своє життя знала тільки трьох альбіносів, я — четверта. Якось, коли мені було шість років, бачила хлопчину в супермаркеті. І ще двох літніх пань, яких ми — я, мама й тітка Муна — зустріли позаминулого року під час нашої мандрівки до Лондона. Вони навіть підійшли до нас познайомитися.

Нечасто щастить побачити таких маленьких альбіносиків, як я, сказали вони, а потім розповіли, що звуть їх Дороті й Анне й що вони найсердечніші подруги ось уже понад шістдесят років. Дороті називала мене dear й пригостила шоколадними кульками з пакетика, а коли мама сказала, що я теж Анне, англійська альбіноска так розчулилася, що вихопила пакетик із цукерками з рук Дороті й віддала мені.

Згодом мама сказала, що я повинна запам’ятати ту зустріч, це мені пригодиться у майбутньому. Вона не знала, що відразу після повернення з мандрів я приклеїла пакетик з-під цукерок у свій щоденник.

А бувають дні, коли мені дуже хочеться бути такою, як усі.

Тоді я ховаюся у своєму Нормальному Світі.

У Нормальному Світі не треба сидіти на першій парті через поганий зір. Не треба мружитися від денного світла. Там мої очні яблука не катуляються туди й сюди, відлякуючи людей. Хтось думає, що я якась блаженна або — що іще гірше — сліпа!

Ось уявіть собі.

Ти хочеш перейти вулицю, мирно й спокійно, нізвідки не чекаючи капості. Раптом якась жіночка кидається до тебе, хапає за руку й верещить у вухо: «Не бійся, я тебе переведу!»

Уяви, як ти намагаєшся пояснити, що сама собі чудово даєш раду, та цієї миті над’їжджає авто, і ти мимоволі здригаєшся. Жіночка тепер уже щосили волочить тебе назад, на тротуар, рятуючи від наглої смерті під колесами. Гальма вищать, жіночка лає водія, ти зашпортуєшся за бровку тротуару й в усьому цьому хаосі гепаєш обличчям у калюжу.

А тепер уяви, що це відбувається перед очима всієї школи.

Таке зі мною трапилося першого після канікул дня. Просто перед шкільною брамою, за кілька метрів від лавок, де зависала вся наша стервозна каста.

Нічого надзвичайного…

Підбіг Нільс, допоміг мені підвестися, але справу було вже зроблено. Хай перехожі не сміялися з мене, а сама жіночка так горланила, що я не чула реготу за спиною, зате я відчувала його всіма ребрами й кісточками, аж мені спирало подих.

Коли я нарешті змогла обтерти від грязюки скельця окулярів, вгадайте, кого першим побачила?

Маґнуса.

Він сидів на лавці, обіймаючи за стан Роню, і дивився просто на мене.

Мені нараз ніби знову забракло повітря. Якби не Нільс, я, мабуть, удруге гепнула б на тротуар. Але Нільс, на щастя, вчасно вгадав мої наміри, потягнув через вулицю, далі від усіх, до трампліна.

— Він не сміявся, — мовив Нільс, коли ми сіли біля підніжжя трампліна.

Я шморгнула носом.

— Я дуже добре бачив, Аннебіно, — додав він. — Сміялися інші, не він…

Я розуміла, Нільс казав це, щоб мене втішити, але тоді його слова не надто мене розрадили.

Трохи заспокоїло те, що Нільс розумів, що було б найгірше в цій ситуації, гірше, ніж талапнутися обличчям у калюжу, — якби Маґнус насміявся з моєї нібито сліпоти.

Бо я не сліпа.

Лише страшенно погано бачу.

— Ось! — Нільс простягнув мені коробочку з перекускою. — Виловив її з калюжі. Може, й небагато води туди набралося…

Зазвичай ми снідаємо на диванчиках у шкільній бібліотеці, але іноді, буває, ходимо до старого трампліна, розташованого вище, за школою. Не так багато знайдеться охочих поснідати разом з нами, то чому не усамітнитися, ще й скористатися можливістю краєвидом помилуватися. Саме туди ми прямували, коли дивна жіночка поволокла мене за руку, намагаючись перевести через дорогу.

Я випорпала з коробочки дві мокрі канапки з сиром і солодким перцем.

— Дякую за порятунок!

— Та нема за що! — усміхнувся Нільс.

Я теж усміхнулася. Я вже знала, що назавтра до школи не піду, візьму собі вихідний — день-щезник.

У Нормальному Світі я ніколи не ляпаюся обличчям у калюжу. Не врізаюся з розгону у вежу ящиків з-під лимонаду. Там ніхто не вважає мене сліпою. Ніхто не каже, ніби я маю вигляд старої бабці, ніби мені, такій потворі, ніколи не судилося зустріти в житті кохання. Там не існує Теї, яка обзиває мене shitface, дурепою або fucking loser.

У Нормальному Світі я маю довге каштанове волосся і співаю у найкрутішому музичному гурті школи. Наш гурт називається «Темна конячка», ми раз на тиждень проводимо репетиції у спортивній залі. Нільс грає на клавішних інструментах, а мій коханий — на ударних. Іноді з нами виступають запрошені музиканти — скрипалі, бубнярі й усілякі-різні. На сцену ми завжди виходимо в чорному, з плетеними напульсниками на зап’ястках. Ми не готи й не емо, просто нам подобається так одягатися. Демонструвати, що ми єдине ціле.

Послухати репетиції часто приходять наші семикласники, іноді навіть восьми- й дев’ятикласники. Буває, Маґнус ревнує, бо всі хлопці захоплюються моїм чудовим голосом. Та йому нічого боятися. Я ніколи його не зраджу. Він найкращий у світі коханий і музикант.

Якщо бути зовсім чесною, то я часто влаштовую собі такі дні-щезники — щезаю у свій Нормальний Світ.

Work that body

— Сьогодні теж ні? — підійшла до мене в спортзалі Клешня.

Я похитала головою.

— Не дуже добре почуваюся, — сказала я.

Клешня підняла з підлоги волейбольний м’яч і пожбурила його в комору. Задеренчала полиця з кубками, коли м’яч гупнув до стіни. Хоч Клешня приблизно однакового віку з моїми бабусею і дідусем, вона досі кладе на руках усіх хлопців у класі. Звідти й прозиванка, каже мама, бо в молодості вона мала дуже сильні руки-клешні. Клешня вела фізкультуру в мами й тітки Муни і перемагала в армреслінґу всіх учителів-чоловіків.

— Можна, я просто посиджу на лавці й подивлюся? — запитала я.

— Можна-можна, Анне Беа, — кивнула Клешня. — Записку від батьків принесла? Надто часто пропускаєш заняття.

Так і є.

Від початку навчального року я була на фізрі заледве кілька разів. Тричі приносила довідку на звільнення від занять, а потім просто казала Клешні, що нездужаю.

— Ти цілком можеш відвідувати наші уроки, — дорікнула Клешня. — В інвалідному візку, як Селіна, не сидиш; руку, як Ільва-Мерете, не вивихнула. Тож — або письмовий дозвіл директора, або починай уже хоч зрідка перевдягатися на урок.

Я кивнула.

Клешня щоразу це повторює.

Я щоразу киваю.

— Ну, ходи до мене, — сказала вона, розпростерши руки.

Я затамувала подих.

Доки ти бачиш ті руки й встигаєш підготуватися до обіймів, усе добре, якщо ж ні, ризик, що Клешня тебе задушить, величезний. Учителиця не лише дуже сильна, а ще й має нівроку величезні цицьки. Вони стискають тебе двома гігантськими навушниками, не даючи шансу ні чути, ні дихати.

Страждаю не лише я. Одного разу після тих обіймів Нільс мало не вмлів. Це як здавати кров з пальця на аналіз, казав він. Йому запаморочилося в голові. Один-єдиний раз я бачила, як паніка охопила Бйорна Інґе, коли він минулого року подавився на фізрі жувальною гумкою. Навіть закашлятися не встиг: Клешня обхопила його ззаду своїми клешаками й щосили стиснула. Спершу в надрах цицьок утопилася його потилиця, потім щоки, підборіддя, чоло й рот. Останнє, що ми бачили, доки Бйорн Інґе остаточно зник з очей, червоний, як буряк, ніс і розширені від жаху зіниці. За п’ять секунд біла кулька жувальної гумки вистрелила з-поміж цицьок-навушників і приземлилася на кросівок Теї.

— Я бачу, тобі не дуже подобається фізкультура, — мовила Клешня десь мені в потилицю. — Але від того, що ти просиджуватимеш усі заняття на лавці, легше не стане. Так нічого не навчишся…

Відповісти я ніяк не могла, бо моя голова застрягла в її пишному бюсті.

Та й що я мала відповісти? Навіть Нільс не надто добре грає у футбол, а бачили б ви мене! Я така незграбна в усіх іграх із м’ячем, що Клешня змушена давати мені індивідуальні завдання. Наприклад, бігати від стіни до стіни на одному кінці зали, тоді як решта класу грає у волейбол чи баскетбол — на другому.

Та й для бігу я не надто годжуся. Щонайменше раз за урок у мене поціляє м’яч, я гублю окуляри або падаю додолу. А що я не бачу, сталося це випадково чи хтось навмисне жбурнув у мене м’ячем, то просто підводжуся з підлоги й далі бігаю. Подряпини заклеюю пластирем вже опісля.

Єдине, що я люблю і вмію, це — плавання. Проте всі дівчата в класі ненавидять водні види спорту. До того ж у шкільному басейні нема води.

— Окей, — Клешня нарешті випустила мене з обіймів. — Сідай на лавку! Але наступного разу обов’язково переодягнися у спортивне. Домовилися?

Я знову киваю.

Мені, щоправда, більше хочеться втекти геть із зали, примоститися десь у куточку й почитати. Я завжди дуже боюся й нервую, коли решта класу гасає з вересками навколо мене, ну, як це завжди буває на уроках фізри. А ще й коли вигукують мені щось образливе… Та якщо я тихцем утечу зі спортзали, наступного разу Клешня мені вже не подарує симуляції. Ще, чого доброго, зателефонує батькам і пожаліється, що я сачкую з уроків.

— ГОТОВІ-І-І-І-І-І!!!!!

Я ледь встигла сісти на лавку, як двері спортзали розчахнулися, і весь клас увалився досередини.

— Станьте двома рядами позад мене й відразу почнемо!

Тільки Тея може бути пискатою і прикольною водночас.

Усі дівчата, окрім Ільви-Мерете, рушили до дзеркальної стіни в протилежному кінці спортзали. Видно було, що це дівчата, бо волосся розвівалося за плечима. Усі дівчата в нашому класі мають довге волосся, за винятком Марі, яка носить стрижку «під шапочку».

Хлопці вишикувалися уздовж «шведської стінки» навпроти мене. Нільс — теж. Я відразу його впізнала. Лише Нільсові може спасти на думку заявитися на урок фізкультури в яскраво-рожевих шортах і футболці та в неоново-жовтих кросівках. Ми ніколи про це не говорили, але, гадаю, він так одягається задля мене. Щоб я миттю могла його вирізнити з-поміж решти, якщо раптом потребуватиму допомоги.

Отакий у мене друг — Нільс.

— Ні, не там, Марі! Ти стоятимеш за Ронею! Агн, теж ставай позаду!

Тея метушиться між дівчатами. Довге біляве волосся метляється туди й сюди.

— Ти стаєш тут, Фрідо, а ти там… а ти… ГАЛЛЬО, СОМЕ ON!!! Невже так, з біса, важко зрозуміти! Усі, окрім Роні та Ширін, стають ПОЗАДУ!

— Стати в два ряди не вийде, — завважила Марі. — Хіба півколом.

Я аж зіщулилася на своїй лавці. Марі що, забула, з ким розмовляє? Ніхто не наважувався так зухвало звертатися до Теї, бо потім ще не один тиждень розхльобуватиме свою ж заварену кашу.

З власного досвіду кажу.

— Агов, я тут хореограф, ясно! — рявкнула Тея. — Якщо не подобається, твої проблеми! Просто слухай, що кажу, і танцюй!

— Та ні, — похнюпилася Марі. — Я просто… Я лише подумала, що ми…

— Ліпше пильнуй за своїми руками й ногами, щоб потім не облажатися на сцені!

Мені не видно поза спинами обличчя Марі, але я собі уявляю, як воно палало.

— Сьогодні знову сачкуєш?

Ільва-Мерете сіла поруч на лавку.

Я похитала головою.

— Зле почуваюся…

Ільва-Мерете поправила пов’язку на правій руці.

— Розумію, про що ти, — сказала вона. — Тея може дістати до печінок!

Ми перезирнулися й стримано усміхнулись одна одній.

Дивно трохи, але в класі саме Тею та Ільву-Мерете я знаю найдавніше. Як уже казала, з Нільсом ми ніколи не бачилися до школи, інших заледве знала, а з Теєю та Ільвою-Мерете спілкувалася ще в дитинстві. Разом ходили в дитсадок.

З Теєю ми й тоді не були близькими подружками. Я трохи бавилася з Ільвою-Мерете та Юганною, яка тепер вчиться у паралельному класі, але вони за найменшої нагоди втікали від мене. Тож здебільшого я гралася сама. Або з Йоґґе, моїм улюбленим вихователем.

Я сподівалася, що, потрапивши до одного класу, ми дружитимемо з Ільвою-Мерете, однак скоро зрозуміла: вона має інші плани. Ільва-Мерете відразу хотіла зайняти парту поряд із Теєю в останньому ряду. Але Тея віддала перевагу Роні та Ширін, тож Ільва-Мерете змогла пересісти на «гальорку» аж у другому класі. Мені здається, вона трохи ревнувала, дивлячись, як нам із Нільсом класно живеться у першому ряду.

— КЛЕШНЯ! ГОТОВІ???!!!

Голос Теї гримить через усю залу, відбивається від стіни позад мене й Ільви-Мерете, докочується до комори з м’ячами, де Клешня схилилася над програвачем. Вочевидь, Теї дозволили трохи потренуватися у танцях на уроці.

— Гаразд! Станьте в позицію!

Я щосили мружуся, щоб ліпше бачити.

Тея піднімає праву руку й ставить ступні трохи нарізно. Роня і Ширін по обидва боки від неї роблять те саме. Я не бачу, хто є хто. Обидві мають довге темне волосся, обидві тонкі, як билинки, — здалеку не відрізниш. Решта дівчат позаду повторюють рухи за ними.

Клешня увімкнула програвач.

Хоч динаміки в спортзалі старезні й скрипучі, неважко впізнати, чий голос у них гупає.

Ріанна.

— Чекайте команди! — гукає Тея.

Доки звучить вступ, вона починає вихилятися.

— Ще п’ять секунд! «…Come ali-i-i-ive…» І… ПОЧАЛИ!

Вступають ударні інструменти, і Тея веде свій табун просто на хлопців під «шведською стінкою». Ті посхилялися докупи головами, щось запально шепочуть, а Бйорн Інґе закидає стегнами — завжди так робить у присутності Теї.

— Нумо, дівчата! — верещить Тея. — WORK THAT BODY!!!

Ну, своїм тілом вона точно працює.

— Активніше! — горланить вона. — Більше нахиляйтеся уперед! Бюст, дівчата! Уперед цицьками!

— Ну, що я казав?

Нільс валиться на лавку поруч зі мною.

Я розгублено глипаю на нього.

— Глянь, що Тея тримає у руках! — сказав він.

Я щосили примружилася, аж світ пішов обертом.

І… побачила. Вона вимахувала якимось цурпалком, ніби дриль укручувала в повітря, а тоді тицьнула ним собі під ніс і…

О ні!!!

Мікрофон!

Цурпалок у руках Теї був мікрофоном!

— Вона запрошувала до участі всіх дівчат ще в п’ятницю, — озвалася Ільва-Мерете. — Ну, усіх, окрім…

Ільва-Мерете подивилася на мене й кахикнула.

— Я теж мала танцювати з ними, якби оце зі мною не трапилося на вихідних, — вона підняла догори руку на перев’язі.

— Ви що, не чуєте! — рявкнула Тея до дівчат, які вже знову відступили до дзеркальної стіни. — ЗАД НАЗАД, ГРУДИ ВПЕРЕД!

Я потупила очі.

Нільс мав рацію.

Тея готувалася виступити на Конкурсі талантів разом з «Фьокк Йостіном» з піснею Ріанни. І це ще не все. Її виступ доповнювався танцювальним шоу всіх дівчат класу.

Усіх, за винятком мене.

Нільс гупнув мене ліктем під бік.

— Скільки б вони не тренувалися, це ще нічого не означає, — сказав він. — Тея ніколи не зуміє перевершити співом тебе, Аннебіно!

Я зітхнула.

Як це типово!

Типово!

ТИПОВО!

Тея, певно, сподівається, що за отим вихилянням-присіданням ніхто не помітить, що її спів — повний відстій.

Найгірше — так воно й буде. Ніхто не помітить…

Світла голівонька

Вам буде легко здогадатися, чого я найпристрасніше прагнула, прокинувшись уранці.

Саме так.

Залишитися вдома й влаштувати собі день-щезник.

Я заїкнулася мамі, що нині не в формі, але вона без зайвих слів стягнула з мене ковдру й звеліла не вигадувати дурниць.

— Що було б, якби всі пропускали школу через поганий настрій? — запитала мама. — Усі дівчатка, буває, почуваються трохи не в формі, коли їм дванадцять.

Я знову натягнула на себе ковдру. Але мама пиляла мене й далі.

— Тітка Муна в твоєму віці була маленька, мов карлик. Носила зубні брекети, на голові стирчали кілька кволих волосинок, і ми обзивали її major loser. Але минув час, Муна раптом почала рости, стало пишним волосся, з’явилися груди, почалися менструації, і все налагодилося.

Тітка Муна — молодша мамина сестра й моя улюблена тітонька. Хоч я знаю, мама такими балачками намагається мене розрадити (цю історію я вже чула сотні разів), та її спроби марні. По-перше, вона певним чином визнає, що я така сама безпорадна, як тітка Муна в дитинстві, а по-друге, у моєму випадку все зовсім по-інакшому.

Тітка Муна переросла свої вади. Вона стала вищою на зріст, підстриглася і… гоп! — ураз стала нормальною, навіть коханий у неї з’явився, якого прозивали Руне-Чубчик за півнячий чуб на голові і який викрав для неї зі шкільної музичної кімнати тамбурин, коли їм було по чотирнадцять років. Тітка досі його згадує.

А я?

Я ніколи не переросту свою потворність. До кінця життя матиму біле волосся, мертвотно-бліду шкіру, мружитимуся через поганий зір і завертатиму білками очей.

Я ніколи не стану нормальною!

Та я, власне, і не брешу, кажучи мамі про погане самопочуття, бо мені всюди то болить, то коле. Іноді тіло здається мені замалим для всього, що в ньому відбувається. Ніби серцю, легеням та іншим органам там тісно. Буває, навіть заплакати не можу, так тисне в грудях. Я лежу й трушуся, а звуку нема. І сліз нема. Нічого. Тільки поодинокі судоми, коли я намагаюся зробити вдих.

Так я почувалася і того ранку.

Але мама була непоступлива. Зрештою, я опинилася за столом над тарілкою з пластівцями і дивилася мультфільм про Капітана Шаблезуба.

Іноді я замислююся, яким було б моє життя, якби я мала старшого брата. Чи жилось би мені легше? Усі знають, присутність старшого брата збільшує шанси на повагу й любов однолітків. Якби я мала старшого брата, нормального й, може, навіть трохи прикольного, усе, напевно, склалось би інакше.

Але про це я вже ніколи не дізнаюся. Натомість моїм обов’язком — і від нього не відвертітися — є догляд за п’ятирічним Крістоффером, який хоче стати астронавтом або професійним леґо-будівничим, коли виросте. Чи, може, догляд за Капітаном Шаблезубом? Уже й сама не певна. Відколи мама з татом купили братчикові костюм Шаблезуба з піратським капелюхом, він з нього не вилазить. Пір’їни з капелюха валяються по всій хаті.

— Випростай спину, Анне Беа, — каже мама, подаючи мені пачку молока. — Світ не стане кращим, якщо в тебе ще й горб виросте!

Мама, напевно, не усвідомлює, що порівнюючи між собою людей, вона завжди приплітає когось потворного.

— Бачив, як учора Муна фліртувала з Сівертсеном? — якось улітку підслухала я розмову мами з татом.

Увечері напередодні приходили в гості сусіди, сиділи на веранді, аж випадково нагодилася тітка Муна. Вона примостилася біля Сівертсена: у нього в вухах росте волосся і він продає холодильники.

— Гаразд, вона доволі навіжена, — вела мама далі. — Але так реготати! Мов якась печерна істота!

Іншого разу мама завмерла серед кімнати з порохотягом у руках, стояла й дивилася, як ми з Нільсом робимо уроки за кухонним столом. Ми саме билися над розв’язанням складної математичної задачі, і я нахилилася до Нільса, подивитися, як він дає собі раду.

— Ви тільки на себе гляньте, — мовила мама й усміхнулася. — Подивившись отак на вас, можна подумати, ніби ви сіамські близнюки…

Карлики, горбані, печерні люди, ще й сіамські близнюки…

Усі до одного — потвори.

Коли-небудь вона порівняє мене з альбіносом, навіть не сумніваюся.

— Вийди вже трохи на сонечко, бо будеш такою блідою, як альбінос, — цілком може бовкнути одного чудового дня моя мама.

А вже секунди за дві її щоки заллються рум’янцем, вона потре носа й скаже: «Ой лихо, що це я ляпнула… Ти колись таке дурне чула?!»

Мама завжди так каже, коли шкодує за ненароком бовкнуте слово. Як, наприклад, було з татом, коли вона назвала його «мій дзиґун». Але тато лише посміявся й поплескав маму по задку. До того ж порівняння з дзиґою зовсім не образливе. Значно гірше, коли тебе порівнюють з потворами.

— Час квапить!

Мама вхопила мою тарілку з недоїденими пластівцями. Я ледь встигла кинути в тарілку ложку, як мама помчала до посудомийної машинки. Ось так вона завжди. Починає прибирати на столі, не чекаючи, доки ти поїси. Навіть Нільс не встигає все доїсти, коли іноді в нас вечеряє. Хоча зазвичай він пакує за обидві щоки, як голодний вовк.

Почистивши зуби, я вийшла в коридор, одягнула куртку, кросівки, закинула на плече наплічник. Перевірила, чи на місці мобільний та ключі, чи лежать в кишені куртки сонячні окуляри. Залишалося взяти ще одну річ.

— Не забудь велосипедний шолом, Анне Беа!

Ніби не досить, що я потвора, то ще й шолом треба щоразу висаджувати на голову. «Ти надто погано бачиш, щоб їздити без шолома, Анне Беа!», «Ти можеш упасти, Анне Беа!», «Тебе може збити авто, Анне Беа!» Мама й тато суворо забороняють мені виходити з дому без шолома.

Однак раніше — до школи — усе було значно гірше. Я мусила носити велосипедний шолом навіть коли ходила пішки. Тато з мамою ледь не до смерті боялися, що я можу впасти з драбинок у садку або зашпортатися до бровки тротуару й простягнутися на дорозі. Ніби я справжня невдаха!

Насправді я і є невдаха, але ж тоді я ще цього не знала. Дуже сердилася, що доводиться натягати на вуха шолом вже на порозі будинку.

Прихильності однолітків це мені аж ніяк не додавало.

Коли думаю тепер про ті часи, трохи дивуюся, що батькам не спало на думку замкнути мене в моїй кімнаті й викинути ключ. Позбулися б усіх клопотів одним махом. Хоча навряд… Я ж могла відчинити вікно й вивалитися надвір з висоти одного метра просто в квіткову клумбу.

— Анне Беа!

Мама несподівано виринула в дверях.

— Я знаю, тобі буває непросто в житті, донечко, — сказала вона. — Але ти маєш нас, тітку Муну, бабусь-дідусів і Нільса. А це вже немало!

Мама перехопила мій погляд у дзеркалі. Зазирнути мені в очі дуже нелегко, але мамі, як не дивно, це завжди вдавалося.

— Ти бомбезно співаєш, — усміхнулася вона. — Гарно вчишся у школі. Кожен скаже, що моя доня — світла голівонька!

Мама сколошкала моє біле волоссячко.

Минуло дві секунди, і вона густо почервоніла.

— Ой, лихо, що ж це я плету! — скрикнула вона, чухаючи носа. — Ти чула таку дурню!

Я зітхнула, поправила зачіску. Мені подобається, коли гривка трішечки нависає над окулярами, а решта прямими пасмами спадає до пліч. Я відрощую волосся.

— Можна сказати ще одне?

Мама знову перехопила мій погляд.

Я кивнула.

— Ніхто не має гарнішої доні, ніж ми з татом. Ніхто в усьому світі! Пам’ятай це!

Я не знала, що відповісти, тому просто відчинила вхідні двері й вибігла надвір.

Про маму можна багато розповідати.

Вона сміється з найбезглуздіших татових жартів, недбало вдягається і базікає надто багато дурниць. Але іноді наче бере себе в руки. І тоді дивиться на тебе великими очима й стримує сльозу.

І каже саме те, що тобі так хочеться почути.

Нерозлучна пара

— Ну ось. Вона знову це сказала, Аннебіно!

Нільс підійшов до мене. Каштанове волосся стирчало на всі боки. Він знову забув подивитися на себе в дзеркало перед виходом з дому. Коли Нільс не зачесаний, це відразу впадає у вічі, бо в нього дуже густа копиця на голові.

— Хто і що сказав? — не зрозуміла я.

Я завела велосипед у спеціальний стояк у кутку шкільного подвір’я.

Нільс уже почепив на свого замок. Ми майже завжди приходимо до школи одночасно. Якщо ж хтось спізнюється, інший чекає біля стояків. Ми ще встигаємо перекинутися кількома словами перед першим уроком.

— Тея, проходячи повз мене, обізвала мене бісовим гомо.

Відколи ми перейшли в сьомий клас, Тея частенько так прозиває Нільса. Не розумію чому. Вочевидь, гадає, що бути хрущиком-невмирущиком і не вміти грати в футбол те саме, що й бути гомо.

— І що?

— Як це — що? А якщо я справді таким є?

— Гомо?

— Ну! Я ще жодного разу не був закоханий у дівчину. По-справжньому…

Нільс спробував пригладити чуприну рукою. Намарно. Волосся далі стирчало на всі боки.

— Ти ж був закоханий у Тею?

— Усі були закохані в Тею!

Я зрозуміла, що він мав на увазі.

Закоханість у Тею — це така фаза, через яку треба перейти.

Як вітрянка, скажімо. Чи воші.

— То ти закоханий у хлопця? — запитала я і аж здригнулася мимоволі.

Ану ж він скаже «так». Ану ж він закоханий у хлопця. Чи був закоханий.

— Ні, — відповів Нільс. — Не траплялося…

Я видихнула.

Не від полегші, що Нільс не гомо. Якби він підтвердив, це означало б, що Нільс має від мене таємниці. А, як уже мовилося, ми ніколи нічого не приховуємо одне від одного.

— То в чому проблема? — здивувалася я. — Навіть якби був, я нормально до цього ставлюся!

Ніздрі Нільса затріпотіли.

— Не кажи так! — буркнув він. — День і без того почався препогано. Мама забула… і т-т-тато зателефонував… а я лише… а тоді Тея… і… Не лише тобі буває паскудно на душі!

Я глянула на Нільса.

Раптом мені здалося, що він має прибацаний вигляд. Маленький, худющий телепень з розчімхраною шевелюрою й огидними тремтячими ніздрями.

— Паскудно?! — пирхнула я. — Тішся, що тебе тільки гомо обізвали! Могло бути й гірше! Ти міг би бути альбіно!!!

— Аннебіно…

— Я не Аннебіно! Мене звуть Анне Беа!!!

Не знаю, чому я з такою люттю накинулася на Нільса, нічого жахливого він не сказав. Але тієї миті мені стало всього досить по саме горло, урвався терпець. Усе гарне й добре, що сказала вранці мама, зійшло нанівець. Попереду чекав довгий шкільний день. Довгий день з однокласницями, які тільки й говоритимуть, як це, мовляв, класно, що всі дівчата з 7-А братимуть участь у Конкурсі талантів разом з гуртом «Фьокк Йостін». І всім глибоко байдуже, що ось я сиджу самотою, теж одна з дівчат 7-А, але нікому й на думку не спало запитати мене, чи не хочу я приєднатися до решти.

— Аннебіно…

— Чого тобі?!

Аж сама злякалася свого голосу.

Я так люто гаркнула, що Нільс здригнувся і ледь не перевернув велосипед.

— Я лише хотів… — пробелькотів він, відновивши рівновагу. — Відколи ми перейшли до сьомого класу, не лише тебе образливо прозивають. Тепер нас двоє. Вона — Альбіно і Він — Гомо. Звучить як пара-нерозлучниця!

Нільсове обличчя розділилося навпіл усмішкою.

Я зняла шолом і рушила до шкільних дверей. Класно, що Нільс мій найкращий друг, але часом і він має поганий настрій.

«Ми ведемо пряму трансляцію з Лісової школи, — долинуло ззаду. — Тут, як стало відомо з надійних джерел, є славна нерозлучна пара».

Нільс промовляв глибшим і повільнішим голосом, ніж звичайно, так говорять диктори новин на телебаченні.

Я додала ходи.

Кроки позаду теж пришвидшилися.

«Вони доволі довго були невдахами, — вів далі дикторський голос, — а тепер стали найхіповішою парою з-поміж усіх шкільних норвезьких пар. Чимало дванадцятирічних школярів мріють з НИМИ подружитися!»

Я відчула, як мені сіпнувся кутик уст, але нізащо в світі не показала б Нільсові, що ось-ось засміюся.

«Ось вони, дорогі глядачі! Я бачу їх! Вони прямують на перший урок!»

Мої губи вже ледь стримуються, але я, не обертаючись, рішуче крокую до шкільного порога. Хай Нільс навіть не сподівається так легко викрутитися.

«Вони на повних парах валять до школи, але мене не так легко позбутися. Я іду слідом. Я таки МУШУ взяти інтерв’ю у цієї пари-нерозлучниці!»

Мої плечі починають здригатися, у горлі лоскоче. Я перестрибую по дві сходинки нараз.

«Вони вже майже ввійшли до шкільного приміщення, але я не загубив їх із поля зору. Мушу сказати, дорогі глядачі: я розумію, чому вони такі популярні. Який стиль! Який одяг! Які зачіски!»

Я на мить зупиняюся, відчиняючи важкі скляні двері. Нільс налітає на мене.

«Мені вдалося! — вигукує він. — Я наздогнав їх! Дозвольте відрекомендувати вам найкрутішу нерозлучну пару Норвегії: Альбіно й Гомо!»

Довше стримуватися не було сили. Сміх випорскує з мене, точнісінько так, як випорскує набрана в рот вода, якщо хтось несподівано стисне щоки долонями.

Нільс також регоче. Ми аж заходимося реготом. Від шаленого сміху мені з рук випадає шолом і стрибає сходинками до самого низу, викочується на асфальт і…

— Бачу, гарно почався день!

Ми з Нільсом на мить завмираємо.

Унизу сходів, тримаючи на носаку кросівка мій шолом, стоїть найбомбезніший барабанник сьомих класів.

Усієї школи.

Усього світу.

Маґнус.

— Я так гадаю, це твій?

Він підняв шолом і подивився на мене.

Я аж гикнула, похлинувшись слиною.

Не варто було так реагувати, бо я відразу закашлялася, та так сильно, що вже й не знала, стояти мені чи падати. Я відчувала, як побагровіло моє обличчя. Так уже якось було, коли я подавилася рибною кісточкою на гостині в тітки Муни.

— Ну-ну! — почула я десь ніби здалеку, і раптом чиясь рука — не Нільсова — лягла мені на плече.

Лопаткам стало гаряче, немов сонце пригрівало, але не пекло.

— Глибоко вдихни, — звелів голос. — Ось так. Добре!

Не пригадую, щоб вдихала, але щось, певно, таки зробила, бо відчула полегшення і в горлі, і в животі, і в кістках.

— Ліпше?

Голос звучав зовсім поруч, біля самого лівого вуха.

Я кивнула.

— Добрий спосіб погамувати кашель, — сказав голос. — Іноді й сміх неможливо зупинити по-інакшому.

Голос, здавалося, усміхався.

Я знову зачервонілася. Рум’янець поповз шиєю, руками, аж до кінчиків пальців. Цього разу не від нападу кашлю.

— Гаразд, я покладу твій шолом тут, — сказав голос.

Скляні двері відчинилися.

Мабуть, Нільс намагався щось сказати, я бачила, як ворушилися його губи, коли він піднімав шолом. Однак слів не чула. Чула тільки, як божевільно гупало серце в грудях. Гупало з боку на бік, підстрибувало вгору, тягнучи за собою всі вени й артерії, падало в живіт, ніби на величезний гімнастичний матрац, металося зиґзаґом між ребрами — йому стільки було місця всередині, що воно геть здуріло!

А якби я не пішла до школи того дня?

А якби не нахнюпилася на Нільса, і той не почав мене розвеселяти, бігти за мною і смішити?

А якби я не реготала до кольок, не випустила би з рук шолом!

А якби мені не забороняли їздити велосипедом без шолома!

Маґнус заговорив до мене! Маґнус мені усміхнувся!

Маґнус знав, що мені потрібен шолом!

Маґнус до мене торкнувся!

Тієї миті я забула про все! Я забула, що Тея співатиме разом з «Фьокк Йостіном»! Я забула про її дурнуваті танці. Я навіть забула осмикувати себе, що не варто надто чомусь радіти, бо потім, коли згадаєш, як воно все насправді, буде ще гірше.

Тієї миті я була найщасливішою потворою на світі…

Anyway

Я, до речі, забула згадати про одну річ: Нільс має ще одного друга. Лише після уроків і час до часу, тому це не вважається справжньою дружбою. То не така дружба, як у нас із Нільсом.

Наприкінці літа в Нільса та його мами з’явився сусід. Ми не знали, чи чоловік зі сусіднього будинку, який завжди ходить у строгих костюмах, має дітей. Виявилося, має. За день до початку навчального року він зателефонував Нільсовій мамі й повідомив, що до нього щойно переїхала його донька. Він не надто ще з нею близький, сказав сусід, дівчинка останніми роками жила зі своєю матір’ю у США, але мати померла, тож тепер вона житиме тут і ходитиме до нашого паралельного класу; її звуть Бріттані, чи не могла б вона піти першого дня до школи разом з Нільсом? Бо йому треба на роботу.

Дзвінок, звісно, трохи спантеличив Нільса, мене — коли Нільс зателефонував і все мені розповів — теж. Ми не звикли спілкуватися ще з кимось, нам добре було вдвох. Та даремно хвилювалися. Бріттані чкурнула від нас, тільки-но ми зайшли на шкільне подвір’я, помчала шукати крутіших друзів.

Я заговорила про Бріттані, бо вона певним чином допомогла мені того дня, коли Маґнус підняв мій шолом. Ви, мабуть, зовсім не розумієте, про що я кажу, — її ж навіть поруч тоді не було. Тому почну від початку.

Усе заварилося ще чотири дні тому, коли ми з Нільсом раптом побачили чуже обличчя у вікні його кімнати.

Нільс скрикнув, за ним — я, а тоді ми побачили, що людина за вікном весело регоче. І впізнали її. Важко було не впізнати усмішку з рідкими зубами.

Бріттані.

— How do I look? — запитала вона, коли Нільс відчинив вікно.

— Т-т-ти маєш бомбезний вигляд, — затинаючись, відповів він.

Нічого бомбезного в ній не було. Вона навацькала на повіки різного кольору тіні й одягнула прозору сукенку з торочками. А ще начесала догори волосся, і воно стояло сторч, ніби наелектризоване. Загальний вигляд довершували сережки завбільшки з два велосипедні колеса.

— Тронд із 10-Б сьогодні сам удома й влаштовує вечірку «точка на трасі», — сказала Бріттані. — Я надумала зазирнути туди на часинку.

— Але ж він живе десь у чорта на задвірках, — здивувався Нільс.

— So what? Поїду автобусом.

— А додому потім як доберешся? Тато тебе забере?

Не знаю, навіщо Нільс питав. Ми ж обоє бачили, що в сусідньому будинку зовсім темно. Тато Бріттані працював так само багато, як і до переїзду доньки. Іноді затримувався допізна, казав Нільс, а, бувало, і на вихідних виходив на роботу.

— Хтось мене підвезе, — не переймалася Бріттані. — Якось воно буде…

Якусь мить Нільс мовчки дивився на неї.

— Можеш залишитися з нами, ніж перти кудись світ за очі, — зрештою, запропонував він. — Пограємо в карти… Утрьох грати веселіше!

І знову Нільс збрехав. Ми завжди грали з ним у нашу улюблену гру на двох гравців.

— Hello-o-o-o! — закотила очі Бріттані. — Спаскудити собі суботній вечір за картами with you guys? Коли вечірка в Тронда в самому розпалі? Yeah right!

— Це просто пропозиція, — сказала я ледь підвищеним тоном, не властивим мені.

Але Бріттані було глибоко байдуже до моїх слів. Як завжди.

— Anyway, gotta go, — тільки й сказала вона. — See you later, suckers!

Гойднула своїми гігантськими сережками — тільки її і бачили.

— А нам ще й ліпше, — буркнула я, беручи до рук колоду карт.

Проте Нільс не відповів. Ніби й не чув мене. Натомість зірвався з місця і побіг на кухню.

Не чула, про що вони там із мамою балакали, але, наскільки я зрозуміла, щось було не так. Голос Нільса то басив, то зривався на фальцет. А коли я побачила, як мама Нільса вискочила за хвіртку в самих лише капцях і домашньому светрі й помчала кудись, мов спринтер, сумнівів, що щось таки сталося — і то чимале! — я вже не мала. Бо вона ніколи не бігала спринт. Нільсова мама майже не виходить з дому.

— Що відбувається? — запитала я, коли Нільс нарешті повернувся до кімнати.

Проте він не встиг відповісти — знадвору долинули голосні верески.

Я визирнула в вікно. На подвір’я зайшла Нільсова мама, волочачи за собою Бріттані; мама сварилася, а Бріттані голосила. Ми чули, як відчинилися і знову гримнули вхідні двері, потім обидві замкнулися у кухні. Невдовзі там забрязкали горнятка й чайники, іноді чулися голосні схлипи Бріттані й заспокійливе бурмотіння Нільсової мами.

— Нільсе! Аннебін… Анне Беа!

Ми відсахнулися від кухонних дверей.

— Як ви дивитеся на те, щоб попити какао з зефіром у шоколаді разом з нами?

Ми з Нільсом перезирнулися і кивнули. Довге підслуховування під дверима наганяє голоду.

Я знову забула, до чого це все веду. Йдеться про Маґнуса. Чи радше про кохання. Саме того вечора Бріттані розповідала про Доллі й Девіда зі свого колишнього класу.

— Доллі була з гламурних дівчат, — розказувала Бріттані. — Уже ім’я Доллі каже саме за себе — це ж справжня катастрофа! Ще й до всього, вона завжди ходила в чорному вбранні, носила жахливі дубові черевики-мартенси, протестувала проти натурального хутра і без кінця торочила про захист середовища. You know the type.

Я відпила ковток какао.

Доллі мені вже подобалася.

— Anyway, — вела далі Бріттані, — за кілька місяців, як мама… до маминої смерті, Доллі змінила фото у своєму профілі на фейсбуці. Звісно, ніхто й не подумав його коментувати, за винятком двох дурних гусок, з якими вона водилася, але це не рахується. Одним словом, ніхто, окрім Девіда. Це раптом виявили ми з Тіффані, моєю найліпшою подружкою. Ми були просто OMG!!! коли таке побачили, ніколи не повірили б, що Девід захоче коментувати аватарку Доллі! He’s gorgeous, збирається стати пілотом, коли виросте, а хто вона? Ходить у awful clothes і називається Доллі! Досі в це не вірю! Неllo-о-о-о, Девід і Доллі! No offence, це так, Нільсе, якби ми з тобою раптом почали зустрічатися.

— І що він написав?

То вже я запитала. Слова вихопилися мимоволі, я й подумати до пуття не встигла.

— Цікаво, га? — зраділа Бріттані.

Вона наклала на уста грубий шар блиску для губ.

Я вже хотіла було сказати, що мені зовсім не цікаво, але щось було в голосі Бріттані, я відчувала, що приблизно такі ж сцени з плачами й криками вона влаштовувала й своїй мамі. На повіках позалишалося трохи тіней, хоча Нільсова мама доволі довго втішала її, перш ніж покликати нас. Тож я просто кивнула головою. І вона не назвала мене sucker, як звично, теж просто кивнула.

— «І just love your style», — процитувала Бріттані. — Ось що він написав. Love your style?! Give me a break! Та який стиль у Доллі??!! Та й зачіска така гівняна на тій фотці! Але потім я часто бачила, як вони теревенили на перервах. Якби не знала їх обох, подумала б, що закохалися.

Я ніколи не знала Доллі, але дуже зраділа за неї. Довелося запхати до рота аж три зефірки нараз, щоб ніхто не помітив моєї широкої усмішки.

Проте Нільс таки помітив, він притулився до мами й сказав, що суботній вечір попри все був чудовий. Він іноді так розмовляє з мамою. Трохи по-дорослому. Тато покинув їх, коли Нільсові виповнилося два рочки, спілкується з сином лише раз або двічі на рік, тож до школи й до нашої з ним дружби він знався лише з мамою. Навіть до садочка не ходив.

Отже, я намагаюся тут сказати, що той вечір став, певною мірою, початком усіх подальших подій.

Звісно, я не мала ілюзій, що тільки-но викладу свою фотку в «фейсі», як Маґнус одразу ж прокоментує і скаже, як йому подобається мій стиль. Я ж не дурна. До того ж уже не маю свого профілю на фейсбуці. Не хочу, щоб мама читала мої статуси.

Я про інше. Коли Маґнус через чотири дні заговорив зі мною на сходах школи, щось перевернулося всередині. Ніби історія про Доллі й Девіда відкопала в мені додатковий простір, і стало легше дихати.

Коли Маґнус поклав мій шолом на сходинку й відчинив вхідні двері, я обернулася до нього. Не могла зазирнути йому в очі, тож сфокусувала зір на одній з ямочок від усмішки на щоці.

І тоді це сталося.

Я розтулила рот.

— П-п-побачимося, — сказала я.

— Побачимося, — відповів Маґнус.

Він зник за дверима, а я відразу відчула зміну.

Щось кардинально зрушилося у мені. Кістки вже не стискали серце, як завжди. Воно не застрягало більше поміж ними. Висіло, немов гімнаст, на ребрах і шалено вертіло дупою!

А тоді миттю застрибнуло в нову кімнатку в тілі й зробило потрійне сальто.

Рандевю-ю-ю

— Дивно, що таке взагалі сталося!

Тея сиділа на вчительському столі й закочувала очі.

— Сталося — факт! — відповіла їй Ільва-Мерете.

— Yeah right, — засміялася Тея.

Цього разу, як виняток, вони сміялися не з мене.

Ільва-Мерете має морквяного кольору волосся і веснянки, мріє стати художницею. Іншими словами, вона не надто цікавить хлопців. А коли, після того як кілька днів тому вивихнула руку, вона несподівано почала розповідати екзотичні історії про свої любовні походеньки, її навіть трохи помітили.

Мушу визнати, нас з Нільсом також ошелешила раптова зміна в особистому житті Ільви-Мерете, проте ми вдавали, ніби нічого не сталося.

Інша справа — Тея.

— Господи, Ільво-Мерете, — закотила вона очі. — Спробуй наступного разу трохи відредагувати свої фантазії. Усі ж розуміють, що ти це понавигадувала!

Мені прикро казати, але я розуміла, що мала на увазі Тея.

Цього разу Ільва-Мерете не просто фліртувала зі сусідом своєї бабусі. Йому, до речі, виповнилося шістнадцять, і він був фотомоделлю. Так ось, націлувавшись удосталь, вони вирішили покататися на його мопеді. Вечір завершився аварією — мопед переїхав одного з бабусиних садових гномів.

— Те, що ти цього не бачила, ще не означає, що нічого не було! — гнівно заперечила Ільва-Мерете.

Тея розмашисто баламкала ногами. Її уґґі майже сягали моєї парти.

— Гаразд, як його звуть? — не здавалася Тея.

— Кого?

— А як ти думаєш, про кого я питаю? Хлопця, з яким ти цілувалася, звісно!

— А, його… Юак… Ні, Юна… Ой ні… Бенджамін! Його звуть Бенджамін!

Роня та Ширін залилися глузливим сміхом.

— Точно не Юакім? — реготала Роня.

— Чи може… постривай… Юнас? — підхопила Ширін.

Єдина сфера, у якій фантазія Ільви-Мерете пробуксовувала, — хлопчачі імена.

— Не хочу видатися стервом, Ільво-Мерете, — пирхнула Тея, — але ти така убога зі своїми брехнями. Правда, Марі?

Я чула, як скрипнула парта Марі під вікном, потім скреготнув стілець. Вона, мабуть, до останнього моменту сподівалася, що її не втягнуть в розмову.

— Ну… Але… — кахикнула вона. — Усяке буває. Як розказує Ільва-Мерете… Але аварія з… гномом…

Отут Марі прокололася. Вона завжди захищає Ільву-Мерете, а тепер усі помітили, як забігали її очі, як вона потупила погляд. Навіть я помітила.

— Так я і думала, — криво усміхнулася Тея.

Вона закинула довге біляве волосся на один бік, щоб Роня та Ширін змогли промасувати їй плечі. Вони роблять Теї масаж щонайменше раз на день.

Я поглянула на годинник. Скоро дзвоник на урок. Англійська, мій другий улюблений предмет після математики. Не те щоб я була психована заучка чи щось таке, просто Сюнне мала на сьогодні перевірити наші твори, і мені страшенно цікаво, що ж вона скаже про мою писанину.

Сюнне — наша класна керівничка й моя улюблена вчителька після Одда. Вона завжди стає на мій бік, коли Тея чи інші насміхаються з мене, але робить це не по-дурному, не так, ніби я її улюблениця. Коли мама зателефонувала їй і розповіла, що понаписувано в моїй стрічці на «фейсі», Сюнне зачепила цю тему на уроці рідної мови. Не називаючи мого імені. Вона просто завела дискусію про поведінку дітей та підлітків у соціальних мережах. Ніхто не здогадався, що то моя мама нажалілася.

Але то таке… У творі треба було написати, що нас надихає у житті. Близька людина чи книжка, чи якась знаменитість, чи щось інше. Сюнне сказала, темою може бути що завгодно. Я написала про одну пісню, яку завжди слухаю, коли мені тоскно, і хочу знову повеселішати. Текст, до речі, знаю напам’ять.

— Що з тобою, Анне Беа?

Тея копнула ногою мою парту.

— Мала з кимось обійманки останнім часом?

Роня і Ширін позад неї пирхнули сміхом.

Я відвела погляд.

Тільки Нільсові відомо, що я ніколи ні з ким не зустрічалася. Ніколи навіть за руку хлопця не тримала. І вже точно ні з ким не цілувалася!

— Ходять плітки, що ти з Маґнусом мала маленьке рандевю-ю-ю вчора на сходах? — пустила шпильку Тея.

Я похолола.

Звідки Тея знала про…

Рандевю-ю-ю?!

Я непорушно сиділа, втупившись поглядом у парту, мозок поступово порожнів.

Рандевю-ю-ю?!?!?!

Перш ніж він вимкнувся зовсім, я раптом згадала, що Тея франкофіл, це означає, що вона любить усе французьке. Її бабуся має будинок у Франції, де Тея з батьками й старшим братом проводить кожні канікули. Тея буквально помішана на всьому французькому. Вона постійно звертається до Фелікса «je t’aime» та «mon amour», що означає «я тебе кохаю» і «мій коханий». От я і здогадалася про значення слова «рандеву», хоча Тея вимовляла його не зовсім правильно. Вона мала на увазі «rendezvous» — «рандеву, побачення».

Я також франкофіл. Однак ніколи не признавалася у цьому Теї. Лише Нільс, мама, тато і тітка Муна знають про мою мрію побувати на вершечку Ейфелевої вежі в Парижі й скуштувати справжній круасан. Тітка Муна пообіцяла взяти мене в Париж наступного літа, але не знаю, чи дотримає слова. Усі її грандіозні плани завжди закінчувалися великим пшиком.

Я глянула на Тею.

— Не було ніякого рандеву-у-у, — видушила я з себе. — Маґнус просто подав шолом, який випав мені з рук на сходах.

— А я чула інакше! — вперлася на своєму Тея. — Кажуть, ти почервоніла, як буряк, і ледь не вдусилася кашлем, коли він заговорив до тебе.

Моє серце стиснулося.

Невже Маґнус їй такого наплів?

Що я почервоніла й закашлялася?

— Бідола-а-а-ашна Анне Бе-е-е-е-е-а…

Тея розтягнула слова, удаючи дитячий писклявий голосок.

— Певно, вона думає, що подо-о-о-обається Маґнусові. Певно, собі гадає, що йому можуть подобатися такі, як вона. Фі-і-і-і-і-і!..

Я відчула, як вивільнений простір, потаємна кімнатка в мені, ось-ось замурується знову.

Усе всередині напучнявіло, шлунок підперся аж під горло, і…

— Я тобі не вірю! — крикнула я.

— О-о-о, вона сердиться! — засміялася Роня.

— Зла альбіноска ввімкнула сигналізацію! — зареготала Ширін.

Сміялися не лише дві стервози, але й багато хто з хлопців, які саме заходили до класу після футболу на перерві.

— Не зважай на них! — прошепотів Нільс з-за мого плеча.

Не так це легко — не зважати. Тея не з тих, хто швидко здається.

— Ну, давай, Анне Беа, давай! — вигукувала вона. — Зізнавайся, з ким притискалася останнім часом! Чи, може, й не знаєш, що це таке? Га?

Я не знала, що робити.

Якщо признаюся, що нецілована, вони насміхатимуться ще більше. Спробую — як Ільва-Мерете — вигадати якусь історію, Тея влаштує мені дошкульний допит, аж доки я зламаюся, і всі зрозуміють, що я брехала. У будь-якому випадку я програю.

Аж ніяк не пишаюся своїм вчинком. Але якщо вас хоч раз в житті заганяли в глухий кут, ви зрозумієте, чому я так повелася. Я не мала вибору.

— Ліпше запитай свого Фелікса, на кого він оком накинув! — вигукнула я. — Я бачила, як він у своїй кімнаті дивився на ютюбі інтерв’ю з Джастіном Бібером, аж слину пускав і очей з нього не зводив!

Спершу в класі запала могильна тиша.

Я встигла подумати, що сонце сховалося за хмару, і очі менше печуть. А ще встигла подумати, що кричала на весь клас, навіть на мить не спалахнувши багрянцем до самих кінчиків волосся. Ба більше, почувалася дуже задоволеною.

Тиша тривала недовго.

— OMG!!!!! — верескнула Тея. — Ти щойно назвала мого хлопця гомиком?!

— От дідько!!! — і собі верескнула Роня.

— Якщо ти сама ненормальна, то ніхто не давав тобі права обзивати нормальних хлопців гомиками!

— Можна бути гомо й при цьому нормальною людиною. — заперечила я. — Хіба я назвала Фелікса гомиком? Здається, я такого не казала! Це ви зіпсуті!!!

Я аж злякалася власного голосу. Я ніколи ні на кого ще так не кричала. Ні на маму, тата, Крістоффера чи Нільса.

— Вона справді такого не казала!

Я рвучко крутнула шиєю, ледь її не вивернула.

— Чесно! — долинуло від дверей. — Гляньте на Феліксову шевелюру! А одяг! Навіть те, як він ходить… І нікому не спало таке на думку? Серйозно? Тільки Анне Беа і я помітили, що Фелікс найбільший на всю школу фанат Бібера?

У класі знову запала тиша.

— Я, власне, зайшов віддати тобі ось це, — вів далі голос. — Мабуть, випало з шолома, коли ми вчора розмовляли.

Я чула, як перехопило подих Нільсові, котрий стояв поруч.

А тоді все зупинилося.

…………

Таким було відчуття.

Здавалося, ніби всі органи в моєму тілі враз відмовилися функціонувати. Але не вмерли, ні. Більше скидалося на те, що мозок, серце, легені й нирки вляглися у свої гамачки й заспокоїлися.

Аж раптом тиша луснула, коли Роня заверещала просто мені в обличчя:

— Тримайся подалі від мого хлопця, бісова альбіноско!

Її довге темне волосся хльоснуло мене по щоці.

— І якщо ти ще хоч раз назвеш Фелікса гомо, я перетворю твоє життя на пекло!!! — рявкнула з-поза неї Тея.

— Агов! — крикнула Ширін. — Коли це ми почали сприймати всерйоз такого лузера, як Анне Беа?!

Ось так…

Тея та Роня рвонули з класу. Ширін гайнула за ними ще до того, як я встигла зажмурити очі.

Одна секунда.

Дві секунди.

Коли я розплющила очі, усе вже скінчилося. У дверях нікого не було. Мені судилося сидіти самій з англійськими підручниками на парті й купою пар очей, які свердлили поглядами мою потилицю.

Але я ще не хотіла, щоб усе скінчилося. Не так швидко.

П’ять секунд.

Шість секунд.

— Аннебіно…

Сім секунд.

— Аннебіно, отямся! — знову прошепотів Нільс. — Він хоче тобі щось віддати.

Я обережно розплющила очі.

Можу сказати лише одне: якщо вчора моє серце ледь не вискакувало з грудей, то це ніщо порівняно з тим, що воно витворяло сьогодні.

Він не побіг за Ронею.

Стояв перед партою і дивився на мене.

Найвродливіший хлопець на світі.

Маґнус!

— Ось, візьми, — мовив він. — Це ж твоє?

У руці він тримав рожевий рефлектор, який мама причепила до мого шолома, коли мені було шість років.

Я зашарілася по самі вуха.

Однак цього разу не засоромилася своєї ніяковості. А коли підвела погляд на Маґнуса, він усміхався.

— Побачимося! — сказав він, кладучи рефлектор на парту.

І пішов.

Ніяк не збагну, чому Роня так на мене накинулася, я ж зовсім не претендувала на Маґнуса. І все ж трохи розумію.

Нільс також.

Коли задзвонив дзвоник, Сюнне ввійшла до класу з підручниками під пахвою. Усі розсілися на свої місця, крім Теї, Роні та Ширін, які прогулювали урок у шкільній їдальні. Нільс нахилився до мене й прошепотів:

— Ти це зробила, Аннебіно! Тепер усе буде інакше!

Так і сталося.

«Операція „Тако“»

— Крістоффере! Анне Беа! Нільсе! Тако!

Тітка Муна так горлала, аж стіни будинку ходором ходили.

Я і Нільс покинули домашні завдання і зірвалися на рівні ноги.

Ми не домовлялися, що саме сьогодні підемо після школи до мене додому, але нам ще так багато залишалося обговорити, аж несила було розходитися. А що Нільсова мама з головою поринула в нову астрологічну фазу й воліла читати гороскопи, аніж готувати вечерю, то так ще й ліпше. Нільс принаймні повечеряє з нами. У такі періоди він часто в нас харчується. Моя мама уклала своєрідну угоду з його мамою, що про це ніхто не знатиме.

Угода чи ні, але підозрюю, саме цього дня Нільс однаково пішов би до мене після уроків. Четверги зазвичай є днями тітки Муни. Щочетверга вона раніше приходить з роботи й готує вечерю для мене й Крістоффера, доки мама з татом ходять на танцювальні курси й вчаться танцювати сальсу. Тітка завжди готує тако. На думку Нільса, її тако найсмачніші в світі.

— Пригощайтеся! — усміхається тітка Муна, коли ми влітаємо на кухню.

Мене й Нільса двічі припрошувати не треба. Ми гупнули за стіл й почали зі скаженою швидкістю нагортати на тарілки смажений м’ясний фарш, кукурудзу, сметану й сир. Тітка Муна й Крістоффер аж їсти забули, так їх вразив наш несамовитий темп.

— Ви наче від самого сніданку й ріски в роті не мали! — вигукнула тітка Муна. — Та я не скаржуся… Не щодня готую попоїсти ще комусь, окрім себе саменької.

Тітці Муні тридцять шість, вона неодружена, а всі знають, що бездітним жінкам у цьому віці живеться зовсім не солодко, вони хапаються за перші-ліпші штани, які майнуть повз них, аж доки й тих не зостанеться. Принаймні так кажуть мама й тато.

Проблема в тому, що тітка Муна має завеликий апетит. Хапає не тільки тих, хто майнув поблизу, але й тих, хто сидить тихо й не рипається. Як отой Сівертсен під дев’ятнадцятим номером, до якого вона безсоромно хихотіла й загравала, немов якась печерна істота. Але доки вона щочетверга готує тако для мене, Нільса й Крістоффера, хай собі впинає зуби в кого хоче.

— Угадайте, що нині було в школі!

Нільс проковтнув своє перше тако й перехилився через стіл до тітки Муни.

Тітка глянула спершу на Нільса, потім на мене, обтерла рот і сказала:

— Ну давай, Анне Беа! Викладай!

— Алльо, — обурилася я. — Хто тобі сказав, ніби це стосується мене?

Тітка Муна хитро звела догори одну брову.

Я зашарілася. Тітка точно помітила мою широку усмішку після Нільсових слів.

— Гаразд, спробую вгадати, — мовила вона. — Ти сьогодні була на фізрі?

Я похитала головою.

— Сюнне сподобався твій твір англійською?

Я кивнула.

— Але Нільс не це мав на увазі. Це було щось більше, — підказала я.

— Щось більше? Невже зуміла нарешті поставити на місце отих ваших паскудних понтових дівок?

— Так! — радісно вигукнув Нільс. — І не лише це!

— Не лише це? — розгубилася тітка Муна. — Ще щось? Ану, розповідайте від самого початку! Хай Нільс розповідає, щоб Анне Беа ще раз могла натішитися…

Ось чого я так люблю свою тітоньку.

Вона каже так, як є…

Отак я почула історію про те, як Маґнус врятував Аннебіно від смерті від задушливого кашлю на шкільному ґанку. А наступного дня з’явився у дверях класу, покликав її на ім’я і заступився за неї перед гламурними заразами, Теєю, Ронею та Ширін. А потім Роню охопили такі скажені ревнощі, що вона накричала на Аннебіно. А потім Маґнус підійшов до парти Аннебіно вже після того, як Тея, Роня і Ширін вибігли з класу…

— …бачили б ви її усмішку, — закінчив оповідь Нільс. — Хоч Маґнус нічого особливого й не зробив, просто віддав їй рефлектор із шолома.

— О, Аннебі… Анне Беа! Фантастично! — вигукнула тітка Муна. — Чуєш, Крістоффере! Ти маєш пишатися старшою сестричкою, яка зуміла впоратися з цілою купою зарозумілих задавак перед самим казковим принцом!

Крістоффер нічого не відповів.

Він напхав рота смаженим м’ясом, сиром та соусом і не міг говорити. Самі ж тако залишив на потім, щоб з’їсти без нічого.

— Я, у кожному разі, дуже тобою пишаюся, Анне Беа! — похвалила тітка Муна. — Сама не повелася б ліпше!

Я так широко усміхалася, аж щоки стерпли.

— А тепер перейдімо до проблем, — сказала тітка Муна, відпиваючи ковток води зі склянки.

Ми з Нільсом перезирнулися.

Він не усміхався.

— Я бачу, ви вже трохи заспокоїлися, — почала тітка Муна. — Поясню, що нам треба зробити. Чи радше, що ти мусиш зробити, Анне Беа. Бо, попри все, тепер ти опинилася на лінії вогню.

На лінії вогню?

Мої очі завертілися на всі боки, мов кульки-стрибунці.

Хоч тітці Муні самій живеться несолодко, і вона відчайдушно ловить чоловіків за штани, радити вона вміє добре — на неї можна покластися. Вона завжди знає, що робити в критичній ситуації. Я теж чудово розуміла: Тея, Роня та Ширін не залишать мене в спокої. Я не тільки наважилася підвищити на них голос, а ще й звинуватила — на їхню думку — Фелікса в гомосексуалізмі й зазіхнула на Маґнуса.

Я зручніше вмостилася на стільці. Нільс зробив те ж саме.

— Ти, Крістоффере, теж уважно слухай! — тітка Муна штовхнула малого ліктем під бік. — Мої поради стануть тобі в пригоді наступного року, коли підеш до школи. Перший клас — це тобі не жарти!

Крістоффер навіть не муркнув.

— Гаразд, — почала тітка Муна. — У твоїй ситуації, Анне Беа, головне — не відступити, не сподіватися, що все якось вляжеться. Треба дотиснути!

Дотиснути?!

Я не з тих, хто дотискає. Я належу до типу людей, які відступають з надією, що все вляжеться само собою.

— Дотискати треба на повну, а не наполовину, — повчала тітка Муна. — Найменший натяк на вагання на старті, і Тея, Роня та Ширін вчепляться тобі в горлянку й подеруть на дрібні клапті, навіть гикнути не встигнеш. Так завжди діють крутелики. Я мала з такими справу навіть дорослою, і з роками ліпше не стало! Але повернімося до справи! Суть у тому, що ти мусиш рішуче діяти від самого початку, дати їм зрозуміти, що перед ними гідний суперник. І це ще не все. Ти — суперниця, яка будь-що прагне перемоги!

Тітка Муна відхилилася на спинку стільця, задоволено кивнула головою.

Нільс глянув на мене.

Я теж скоса подивилася на нього.

— Уперед! — закликала тітка Муна. — Де ваша воля до боротьби? Готові дати відсіч суперкрутим?

— Ясно! — з готовністю відгукнувся Нільс.

— Звичайно! — неохоче погодилась я.

Тітоньці Муні не бракувало красномовства, однак мене вона щось зовсім не надихнула. Тітка не здогадувалася, які злі сили нам протистояли. Сумніваюся, що дорослих суперкрутих можна хоч приблизно порівняти з Теєю, Ронею та Ширін.

— Розумію, — мовила тітка Муна. — Боїшся, що вони мають більше козирів на руках.

— От, власне! Мають! — вигукнула я. — Бо вони — найгламурніші дівчата в усіх сьомих класах, а я… я… просто я!

— І повинна з того радіти! — не відступала тітка Муна. — Можливо, зараз вони й справді втішаються більшою популярністю, ніж ти, але все можна змінити. Бачила б ти свою маму, коли їй було дванадцять років. Вона мала пістряве волосся і таку товсту задницю, що їй вистачило б і половини. Не кажу, що вона закінчила школу суперзіркою, однак багато чого змінилося відтоді, як її прозивали Товстухою.

Тітка Муна відкусила шматочок від скоринки тако.

Я тяжко зітхнула.

Так, тітка Муна моя найулюбленіша тітонька, але вона зеленого уявлення не має, про що говорить.

— Хочеш сказати, що я коли-небудь зможу стати крутішою за Тею, Роню і Ширін? Та ти тільки глянь на мене! Я ж потвора, справжній freak!

Тітка Муна так рвучко підхопилася зі стільця, аж той ледь не перевернувся. Вона, мов торпеда, поперла навколо столу до мене.

— Ти не пофинна так кафати, — прогугнявила тітка повним ротом м’ясної начинки з сиром, притискаючи мене до грудей. — Ніякий ти не фффік!

Я почула, як вона ковтнула те, що мала в роті. Її горло було біля самого мого вуха.

— Ніякий ти не freak, — повторила вона виразно. — Чуєш? Ти — Анне Беа, найсолодша, найчудовіша, найрозумніша дванадцятирічна дівчинка з-поміж усіх мені відомих! А ти, Нільсе, — додала вона, — на почесному другому місці.

Нільс усміхнувся.

— Ти так кажеш тільки тому, що я твоя небога, — пробурмотіла я.

Тітка Муна випустила мене з обіймів.

— Твоя правда. Це теж має значення. Але я справді так вважаю. Не знаю жодної іншої дівчинка, яка, скажімо, так мило усміхається, як ти. Якщо добре подумати, то я, не вагаючись, скажу, що Нільс повинен розділити з тобою перше місце.

Кутики Нільсових уст майже дотягнулися до вух.

— Не лише твоя усмішка мила, — тітка погладила мене по щоці. — Ти маєш найгарніші очі. Блакитно-сірі й трішки зелені. Пусте, якщо вони не дуже добре бачать, зате вони гарні! А глянь на своє тіло! Не признавайся мамі, що я тобі таке сказала, але за кілька років хлопці стоятимуть у черзі, сподіваючись здобути твоє серце. Ось побачиш! Тільки трохи почекай!

Я зворушено закліпала очима.

— Та найважливіше — ти дуже добра людина. Ти ніколи не була б такою любою, симпатичною і розумною, якби скидалася на отих чорноротих супер-пупер стервозних гламурниць. Думаєш, я любила б тебе тоді більше?

Хоч я й зашарілася від її слів про тіло, тітка Муна завжди вміє поліпшити мені настрій.

— Що ж мені робити, по-твоєму? — запитала я. — Не брати ж мені завтра просто з порога Тею за барки?

Тітка Муна повернулася на своє місце за столом.

— Та ні, треба скласти план, — мовила тітка Муна. — План, який приведе нас до перемоги!

— Як же я зумію перемогти Тею? — допитувалася я. — Це моє життя попри все, а не Конкурс талантів! Тея поб’є мене на квасне ябко, якщо я спробую вивищитися. Роня з Ширін — теж. То буде криваве побоїще!

— Конкурс талантів? — пожвавилася тітка Муна. — Він має бути десь ось-ось?

— За два тижні, — докинув слово Нільс.

— Чому ж ви раніше не сказали? Йдеться ж про найбільше свято осені в середніх класах!

Я зітхнула.

Як це схоже на тітоньку Муну: свято цікавить її більше, ніж криваве побоїще. Вона любить ходити на свята.

Я вже пожаліла, що бовкнула про конкурс, бо Нільс із тіткою Муною миттю забули про мене й захоплено заговорили про змагання талантів.

— Торік перемогли два брейкери, класом старші, — розповідав Нільс. — Наш Надіф вийшов на друге місце, він грав на таких африканських тамтамах.

— О, тамтами? Боже мій! — вигукнула тітка Муна.

— А Юганна з паралельного класу здобула третє місце — зіграла на скрипці, — перелічував далі Нільс.

— Овва! — захоплювалася тітка Муна.

— Надіф і Юганна цього року теж братимуть участь у конкурсі. Але ми з Аннебіно гадаємо, що переможе «Фьокк Йостін». Музичний гурт Маґнуса та ще інших…

Я вже розтулила рота.

— Т-т-т…

Але більше нічого з себе не видушила. Слова раптом застрягли в горлі. Я не могла вдихнути повітря.

— Т-т-т… — спробувала я знову. — Т-т-те… спі-і-іва-а…

Глянула на Нільса. Той кивнув.

— У вівторок ми довідалися, що Тея з ними співатиме, — переклав Нільс моє мекання.

Тітка Муна звела догори брови, глянула на мене.

— Тея? Співатиме з «Фьокк Йостінами»?

Я закивала головою.

— Аннебіно каже, що вона співає, як недорізаний когут, — мовив Нільс.

— Що ж, схоже на те, — погодилася тітка Муна. — Якось, коли ще Тея ходила разом з Анне Беа на хор, їй дали заспівати соло, і це було жахливе соло. Щось середнє між ревом бабуїна й вереском березневого кота, наскільки пригадую.

Тітка Муна замовкла, а тоді подивилася на Нільса.

— Але ти сказав, що, на вашу думку, цього року переможе «Фьокк Йостін», — озвалася вона за мить. — Як же вони зможуть виграти конкурс із такою вокалісткою, як Тея?

— Бо вона запросила всіх однокласниць танцювати в своєму балеті, — пояснив Нільс. — Тобто всіх, окрім Аннебіно. Та ще Ільви-Мерете, але та вивихнула руку, тому не змогла приєднатися до решти. Підтанцьовка має відволікти увагу журі, вони просто не помітять жахливого співу Теї. А танцювати вона вміє класно. І «Фьокк Йостін» чудовий гурт. Тож попри все вони таки виграють змагання.

— І ВСЯ СЛАВА ДІСТАНЕТЬСЯ ТЕЇ, ХОЧА МАҐНУС ГАРАНТОВАНО ПЕРЕМІГ БИ Й БЕЗ НЕЇ!!!

Тітка Муна, Нільс та Крістоффер ледь не попадали зі стільців.

У мене прорізався голос.

— Тому ми з Нільсом вирішили начхати на те посміховище й лишитися вдома.

Я не перебільшу, сказавши, що нижня щелепа тітки Муни ледь не гепнула на підлогу.

— Що за балачки!!! Ви не… ви не… — тітці Муні забракло слів.

Вона навіть речення не змогла закінчити від очманіння. Але шок тривав недовго.

— Ви НЕ ПІДЕТЕ?! — рявкнула вона. — Чи ти вже забула, Анне Беа, що відбулося нині в школі? Маґнус не лише знав, як тебе звуть, але ще й заступився за тебе перед Теєю, Ронею та Ширін! Я ще такого не чула! Якщо хочеш поставити на місце суперкрутих, не маєш права займати оборонну позицію.

— Але…

— Ніяких «але»! Хай це буде моїм останнім вчинком у житті, але я силоміць потягну вас на Конкурс талантів!

Я не стримала усмішки.

Бо дуже навіть хотіла піти на конкурс.

Насправді я хотіла цього понад усе на світі. Ще від того моменту, як стало відомо, що «Фьокк Йостін» братиме участь у конкурсі, я мріяла почути гру Маґнуса на ударниках. Запал трохи пригас, коли довідалася, що й Тея з ними співатиме. А коли гасне мій запал, то Нільсовий гасне теж.

— Гаразд, — мовила тітка Муна. — Я знаю, що нам робити.

Вона схилилася до нас з Нільсом.

— Маю план, — по-змовницькому стишила вона голос. — Насамперед я мушу знати, чи ви на мене цілком покладаєтеся!

Я чула, як прокашлявся Нільс. Сама ж і слова не змогла вимовити.

— Вважатимемо вашу мовчанку за згоду. Попереду маємо ще два тижні в запасі. Тут важливо діяти командою. Ми ж одна команда, правда?

Я і Нільс закивали головами.

— Окей, уважно слухайте! — вела далі тітка Муна. — Після вечері й після того, як я припаркую маленького Капітана Шаблезуба перед телевізором — хай дивиться мультики! — ми зберемося на нараду в підвалі. Ти, Анне Беа, одягнешся у те, в чому мала би бажання піти до школи. І не заперечуй, я знаю, чого тобі хотілось би. А Нільс прихопить зі собою гарний настрій.

Я вже розтулила рота, аби сказати, що зовсім нічого не розумію, але тітка Муна тільки цитьнула на мене.

— Роби, як я сказала! А тепер доїдайте вечерю!

— Треба дати ім’я, — хрипко сказав Нільс.

— Кому? Вечері?

— Плану.

— Добра думка. Пропозиції?

— Наприклад, «Операція…» …егм… «Операція…»

— Тако! — вигукнув Крістоффер, тицяючи ручкою на тарілку з тако.

Він уже виїв усю начинку — м’ясо, сир та соус — і збирався завершити процес поїданням самих «шкаралупок» тако.

Тітка Муна поклала йому дві «шкаралупки» і поцілувала в піратського капелюха.

— «Операція „Тако“» it is! — вигукнула вона, потягнулася за склянкою з водою й одним духом випила до дна.

Лінія вогню

Якби я сподівалася на моментальну зміну в ставленні однокласників, після того як Маґнус до мене заговорив й усміхнувся, мене чекало б розчарування. Коли наступного дня ми з Нільсом прийшли до школи, усе було як завжди.

Бйорн Інґе нависав над своєю партою в останньому ряду, під самими дверима, й реготав, переглядаючи на мобільному телефоні відеоролик, де він пукає. Марі й Ільва-Мерете стиха розмовляли, опершись на підвіконня неподалік учительського столу. Агн, Фріда й усі решта, хто вже прийшов, досипали на своїх партах, а Надіф — у середньому ряду — щось натхненно зубрив. Ніхто не звернув уваги на мою нову зачіску: укладене феном волосся на проділ збоку, а не посередині, як завжди.

Тея, Роня й Ширін ще не прийшли, але в цьому не було нічого дивного. Вони, як правило, заявляються в клас уже після дзвінка, протискаються поміж партами, гепаючи наплічниками по головах тих, хто вже приготувався до уроку.

— Добре, що першим уроком матьома, — прошепотіла я до Нільса. — Перш ніж я потраплю на лінію вогню, це добре…

Нільс не відповів. Уже не вперше за ранок. Він був на диво мовчазний від самої нашої зустрічі біля велосипедних стояків. Навіть не спробував пригладити свою розбурхану шевелюру. З одного боку волосся стояло сторч. Ніздрі постійно смикалися, очі підпухли. Він дуже хвилювався за мене, це було помітно.

Я вийняла підручник математики й переглянула заданий параграф.

Усе я, звісно, вивчила, та все ж переглянула завдання ще раз. Одд, наш учитель математики, має звичку питати мене щонайменше раз за урок. Він знає, що я хочу відповідати, але не відважуюся підняти руку.

Одд викладає математику в нашій школі приблизно сорок років, він мій най-найулюбленіший учитель. Волосся на його голові майже не залишилося, тільки тоненький віночок обрамляє лисину, зате він має велетенське пузо. Одд вважає, що надійно приховує живіт під коричневими вельветовими штанами, які він завжди підтягає аж попід пахви. Але це мало допомагає. Однаково здається, ніби він проковтнув круглий пуфик.

Мама казала, що Одд та Клешня були закоханою парою, коли ще вона й тітка Муна ходили до школи. І хоч дивно уявляти їх закоханими, вони таки пасують одне одному. Коли стають навпроти одне одного, відбувається такий собі автоматичний «клік». Ось як, наприклад, скласти докупи два пазли. Живіт Одда починається там, де закінчуються цицьки Клешні.

Хай Одд має неймовірно кумедний вигляд, але він дуже дотепний. Тобто так вважаємо тільки я та Марі, бо більше ніхто не сміється з його жартів. Я, щоправда, теж не сміюся. Не хочу, щоб Тея сміялася з мене, коли я сміятимуся з жартів учителя. Але я знаю, Одд чудово бачить моє до нього ставлення, бо, кинувши якийсь жартівливий коментар, завжди дивиться на нас з Марі. Побачивши мою усмішку, теж усміхається, перш ніж звернутися до решти класу приблизно отакою реплікою: «Не переживайте, друзі, наступного разу я пожартую у доступніший для вас спосіб!»

Коли я переповідаю мамі, татові й тітці Муні котрийсь із жартів Одда на уроках матьоми, завжди відбувається те саме. Тітка Муна починає сміятися, а мама каже: «Чудовий Одд завжди був занадто витонченим дотепником, як на вчителя середніх класів!» Тоді тітка Муна каже, що Одд був і її улюбленим викладачем у школі, а мама додає: «Бо він ніколи не пускав тобі шпильки!»

— ОВВА! Дивіться, хто це вже запхав носа в матьому!

Мої плечі миттю скам’яніли.

Тея.

— Ану, поглянемо, хто це в нашому класі сліпий! — почувся голос Ширін.

— Ясно хто — альбіноска-зараза! — додала Роня.

Я не обернулася, не підвела голови від книжки. Хоч тітка Муна й наказувала мені від самого початку зайняти тверду позицію на лінії вогню, однак чітко дала зрозуміти, що саме в цьому моменті треба витримати паузу. «Операція „Тако“» мала потривати не один день. Мить для наступу ще не настала.

— Тобі, до речі, вітання від Фелікса! — крикнула Тея. — Просив передати, що він НЕ гомо!!!

Я Фелікса так не називала. Але Теї байдуже, як було насправді, тому я зовсім не здивувалася.

— І не сподівайся, що Маґнус втріскався у тебе! — крикнула Роня. — Навіть НЕ збирався! Він мій хлопець, і ми закохані по саму ґульку, щоб ти знала!

Під вікном хтось пирхнув.

— Що-о?! — сіпнулася Тея. — Хтось щось там тявкнув?

— Та ні, ми — нічого, — винувато озвалися голоси.

— Отак воно ліпше для вас! — буркнула Тея.

Я, щосили примружившись, глянула в бік вікна. Марі й Ільва-Мерете єдині, окрім Нільса та Надіфа, ніколи не глузують з мене. Хоч і погано бачу, проте завжди таке помічаю. Хто сміється, а хто — ні. Однак ніколи не мала ілюзій, що вони можуть заступитися за мене чи щось таке. Нізащо не висунуться на лінію вогню заради мене. Самі — і без заступництва — часто стають об’єктами глузувань.

Тея вважає Ільву-Мерете надто дурною і товстою, а Марі — заучкою і хвальком. Марі не така зашугана, як я, вона не боїться тягнути догори руку й демонструвати, як любить вчитися. А ще має схильність забуватися і, ні сіло ні впало, ляпати свою думку. Як отоді в спортзалі, коли всі дівчата, за винятком мене й Ільви-Мерете, влаштували репетицію балету для виступу Теї. Не дивина, що вона також на топовому місці в списку тих, кого терпіти не може Тея. Тея люто ненавидить усіх, хто має відвагу висловити їй у вічі власну думку.

Можна було б припустити, що Марі й Ільва-Мерете мої подруги, якщо вже ми разом потрапили до чорного списку Теї. Але ж вони не дурні! Хай і належать до трохи нижчої касти, та все ж займають вище становище, ніж я. Усі знають, що дружити треба в межах своєї касти або намагатися притертись до вищих каст. Іноді мені майже шкода Нільса, який не розуміє, що спустився до рівня упосліджених, коли від першого дня у школі став моїм найліпшим другом.

— Який яскравий ранок!

Одд!

Я полегшено зітхнула.

— Знаєте, чому я такий радісний? — запитав він з порога. — Ось послухайте! На мене не тільки чекає попереду довгий шкільний день… Я радію, бо навчатиму сьогодні математики неймовірно метикуватих дітей!

Він усміхнувся до мене й Марі, перш ніж обвести поглядом увесь клас.

— Так-так-так, Роня і Тея, звісно… Не найліпший спосіб обрали, щоб висловити свою радість уздріти мене! Та не хвилюйтеся, я неодмінно дозволю вам вийти сьогодні до дошки.

Я сховала усмішку за підручником.

Хай би що там казала мама, але сарказм Одда цілком зрозумілий і доступний. Нільс теж так вважає, принаймні після того, як я поясню йому, що вчитель мав на увазі.

Я нахилилася до Нільса.

— Він хотів сказати…

— Та мені до дупи, що він хотів сказати!

Я аж здригнулася. Нільс ніколи не уриває мене на півслові.

— Мені й без нього є над чим подумати! Мені вдалося трохи відволіктися вчора, після отих усіх подій. Але я страшенно нервую, як подумаю про завтра, і майже не мо…

— Агов, — зашипіла я. — А що тоді про мене казати? Я ж стою на самій лінії вогню з суперкрутими! Подумай, як воно мені!

Отоді його й прорвало.

— Так, твоя правда! Як я міг забути про тебе! Тобі, ясна річ, найгірше! Тобі завжди найгірше!

Здавалося, ніби я чую Одда, бо Нільс говорив цілковито його тоном.

Ось тільки мені було зовсім не смішно.

Пуделиха

Нільс був страх який недобрий на мене весь день. Мені навіть довелося самій іти в бібліотеку на великій перерві, бо він домовився пообідати з Франсом у шкільній їдальні.

Франс вчиться у паралельному класі й займає третє місце з-поміж усіх семикласників, з якими неможливо дружити, після Селіни-ДЦП, Печеного Бірка й мене. Він носить окуляри а ля Гаррі Поттер, грає в шахи, колекціонує камінці й має вигляд майже потворного чудовиська. Іноді він просить Нільса пообідати з ним, і Нільс не може йому відмовити. Я теж не можу. І все ж Франс майже завжди обідає на самоті.

А цього дня я дуже сподівалася, що Нільс таки відмовиться. Я ж стояла на передньому краї лінії вогню і дуже потребувала його товариства, щоб поговорити про Маґнуса. Але, коли прийшов Франс, Нільс одразу підхопився, навіть не запитав, чи не хочу я піти на обід разом з ними! Уявлення не маю, що на нього найшло. Нільс волів слухати занудні розповіді Франса про нікчемну, прибацану колекцію камінців, аніж вислухати мене!

Добре, що нічого не сталося і мені не спотребилася його нагальна допомога. Тея, Роня та Ширін настільки були зайняті репетиціями балету на перервах, що, здавалося, геть забули про мене.

Маґнус на очі не потрапляв. Щоправда, я проводила кожну перерву в шкільній бібліотеці разом з Яном Еріком, нашим бібліотекарем, а Маґнус туди навідується не так часто, як я.

Минула субота, а Нільс не озивався.

Ну, спеціально про зустріч ми не домовлялися, але зазвичай спілкувалися щодня. Навіть на канікулах. За всю суботу жодної смс-ки. Хоч я відіслала аж дві!

Коли я прокинулася недільного ранку й перевірила мобільний телефон, смуток ударив мене так сильно, як усі гандбольні м’ячі, поцілені в мене за урок фізкультури.

Нільс так і не озвався!

Понад усе на світі хотілося не вилазити з ліжка й поринути в свій затишний Нормальний Світ. Я уже не сумнівалася: Нільс таки впевнився, що я зовсім не годжуся на роль друга, і вирішив переметнутися до Франса.

Вставати таки довелося. Не лише тому, що врешті-решт прийшла мама, стягнула ковдру й покликала на сніданок: тато приготував мені особливу яєшню-очко; ще ми з Нільсом домовилися про зустріч о дванадцятій у помешканні тітки Муни. Збиралися присвятити всю неділю «Операції „Тако“». Я не могла підвести тих, хто мене так підтримував. Якщо, звісно, Нільс усе ще мене підтримував.

Коли я трохи перед дванадцятою заїхала велосипедом на подвір’я будинку тітки Муни, то так нервувала, що ледь не врізалася у сміттєві баки.

А якщо Нільс не прийшов!

Тоді кінець не лише «Операції „Тако“», але й моєму життю. Ніщо вже не матиме значення, якщо Нільс більше не захоче зі мною дружити. Навіть Маґнус.

— Привіт, Аннебіно!

Нільс!

Не зрадив!

Він стояв біля велосипедного стояка й чекав на мене, точнісінько, як у школі! А біля ніг лежала чорна торба з усім потрібним для «Операції „Тако“»!

Та зарано зраділа. Я підійшла ближче, уже могла виразно бачити Нільса, і раптом помітила, що Нільсовий настрій анітрохи не поліпшився від п’ятниці. Він навіть не усміхався. Навіть кутика уст не скривив. Волосся розчухране, светр одягнений задом наперед, причому светр з картинкою…

Я ще й шолом не зняла з голови, як увесь бойовий дух із мене миттю вивітрився.

— Я більше ніколи-ніколи-ніколи не поїду до Драммена! — схлипнув Нільс. — У мене був пронос усю ніч!

Раптом я все зрозуміла.

Ось чому він ображався на мене в п’ятницю. Ось чому не прислав жодної смс-ки. Нільс не з тих, хто думає лише про себе. Це я егоїстка!

У вирі подій, пов’язаних із Маґнусом та «Операцією „Тако“», я цілком забула, що Нільс уперше мав поїхати в гості до свого тата!

Усе пішло не так від самого початку.

У суботу вранці тато зустрів його на вокзалі в Драммені, та не встиг Нільс привітатися, як між ним і татом затесалася висока й тонка жердина зі світлими кучериками, як у пуделя.

— Пригадуєш, коли ми зустрічалися минулого разу, я розповідав тобі про Сіссель? — запитав тато.

Нільс напружив пам’ять, але згадав тільки те, що востаннє вони зустрічалися майже рік тому, та й то на півгодини, бо тато дуже квапився — біг купувати новий джип.

— Ми з Сіссель давно знайомі, — сказав тато, обіймаючи Пуделиху за стан. — Було б дуже приємно, якби ви ближче подружилися. Вона проведе з нами весь день.

А Нільс так сподівався, що тато нарешті запросив його до себе додому, щоб вони обидва ближче подружилися!

За п’ять хвилин тато й син встигли переговорити про все: Нільс розповів про шкільні й домашні справи, про те, як йому загалом ведеться, та всяке інше; Пуделиха розказала, що працює на пошті й має одинадцятирічну доньку Уду, а тато повідомив, що його підвищили на роботі, і він купив ще один джип.

Батько Нільса анітрохи не схожий на мого тата. Мій тато вважає дорогі авта дурними витребеньками. Тож ми й досі їздимо на старенькій мазді, двигун якої відмовляє п’ять разів на рік. Пуделиха зовсім не схожа на маму Нільса. Домосидкою її аж ніяк не назвеш. Щойно вони приїхали додому до Нільсового тата, як вона вискочила з авта й одразу попрямувала в лісок за будинком.

— Ідіть за мною! — гукнула Пуделиха. — Ми розпалимо вогонь, засмажимо ковбаски й розважимося!

— Ну хіба вона не мила? — усміхнувся тато до Нільса в дзеркало заднього огляду. — Бач, яка повна завзяття!

Але Нільсові ніби мову відібрало. Ніздрі так тремтіли, що він усі зусилля спрямував на те, щоб тато цього не помітив.

Тепер я розумію, звідки в нього взявся пронос на всю ніч.

Нільс боїться вогню!

Я кажу не про страх, що будинок, у якому він живе з мамою, спалахне полум’ям, і не про страх перед пожежею у лісі поблизу. Такого я теж боюся. Та й не тільки я.

Ні, Нільсові судомами скручує живіт від самого лиш погляду на сірник.

Він гадає, що до його страхів спричинився один випадок, коли мама забула на плиті каструлю зі спагеті, увесь будинок наповнився димом, а на кухні загорілися фіранки. Він мав не більше чотирьох років, але чудово пам’ятає, як обкакався з переляку.

Мама, зрештою, прокинулася, вимкнула плиту й загасила полум’я, але відтоді Нільс однаково реагує на все, що хоч трохи нагадує вогонь, іскри чи дим: не може стримати плач і діарею.

Щоразу, коли в школі організовують день активного відпочинку, Нільс приносить записку від мами, щоб не йти з усіма на Вершину й не розпалювати багаття. Усі в класі, напевно, пам’ятають урок англійської, на якому ми вчили різні професії. Сюнне забулася і показала нам фільм про пожежників. Мені ще довго після того уроку гуділо у вухах від Нільсового реву.

— Тату, — несміливо озвався Нільс, коли Пуделиха зникла за деревами. — Я, мабуть, тобі не казав, що трохи боюся…

— Та ну, облиш! Ти ж не якась розмазня, — урвав його тато. — Ти ж не з тих, хто не любить бувати на природі, а тільки й знає, що сидіти в чотирьох стінах і від рання до смеркання грати в комп’ютерні ігри? Інакше доведеться мені серйозно поговорити з твоєю матір’ю. Вона завжди була трохи… я хотів сказати… Ну, вона, так би мовити, не така розбитна й заводна, як Сіссель…

З тими словами тато помарширував услід за Пуделихою і покинув Нільса на самоті з корчами в животі.

— А ти що? — запитала я.

— Як гадаєш? — схлипнув Нільс. — Вибору я не мав! Мусив піти за ними.

— А не міг сказати на вушко тій Пуделисі…

— Що сказати? Що я розмазня?

Нільс підняв зі землі свою чорну торбу. На мить здалося, ніби вона дуже важка, але він подужав закинути її собі на плече.

— Не зовсім так… А може, вона не настільки крута, як хочеться твоєму татові?

— Ого, ще й яка крутеличка! Розпалила вогонь, я й оком не встиг зморгнути! А татко сидів і та-ак на неї витріщався, ніби вона гігантське марципанове тістечко, яке йому дуже кортіло проковтнути, не жуючи. Щоправда, він не їсть солодке. Єдиний позитивний момент у цій історії, що Пуделиха миттю забула про багаття, тільки-но я сказав, що бачив у лісі (коли ходив какати) одну лисичку. Вона, як виявилося, затятий грибник. Замість смажити ковбаски, ми кинулися шукати лисички.

Я подзвонила в двері помешкання тітки Муни.

— То добре! — сказала я.

— Та ні, татові шукати гриби не сподобалося. Він кинувся за нами з криками, що збирання грибів — справа підтоптаних дам і пенсіонерів. Тоді Пуделиха розсердилася і сказала, що вона нічого не може з собою вдіяти, бо такий вже вона природний грибний талант. І тато замовк.

— То добре.

— Та ні, бо трохи згодом Пуделиха заявила, що буде дуже рада, якщо я на Різдво познайомлюся з її доцею.

— На Різдво? Але ж ти завжди святкуєш Різдво з мамою!

— Я їй про це сказав. А вона лиш усміхнулася і сказала: ми ще побачимо… А тоді нас покликав тато і сказав, що час відвозити мене на потяг.

— Не дивно, що ти не хочеш повертатися до Драммена. Виявляється, твій таточко не такий вже й добрий. І Пуделиха — теж!

Більше я нічого не встигла сказати, бо тітка Муна відчинила двері.

— Ви лишень погляньте! — хрипко промовила тітка. — Пунктуальні, як завжди!

А ось про неї таке не скажеш. Хоч сама запросила нас на дванадцяту, вигляд мала дуже заспаний. Тітка мружила очі, ніби від яскравого світла, її довге волосся було заплетене косою і викладене короною на голові. Щоправда, від корони мало що зосталося, тепер тітчина зачіска радше нагадувала кострубате пташине гніздо. Добре придивившись, я навіть побачила там справжню гіллячку.

— Заходьте, заходьте, — запросила нас досередини тітка Муна, щільніше затягуючи на собі халат. — Я не забула про нашу домовленість. Зовсім ні! Просто я була вчора на вечірці й затрималася довше, ніж планувала. Дайте мені п’ять хвилин, і я знову буду, як огірочок!

Тітка Муна зникла у ванній, розвіваючи за собою фалдами халата.

Ми з Нільсом переглянулися.

— Вибач, я забула, що ти мав їхати до тата, — сказала я. — Насправді я не егоїстка. Ніколи більше не буду таким поганим другом!

— Та все добре! — мовив Нільс. — Ти не найгірший друг! І навіть просто непоганий! Я вже й забув, як воно нудно вислуховувати безконечні оповіді Франса про колекцію камінців…

Він приплескав розчухране волосся і всміхнувся.

Коли ми ввійшли до коридору, я теж усміхнулася.

А коли переступили поріг вітальні, то вже обоє усміхалися від вуха до вуха.

Бо тітка Муна не лише поставила на стіл величезну миску картопляних чіпсів і піалу з дрібними ласощами. Вона все приготувала до «Операції „Тако“»!

Нільс поклав чорну торбу на канапу, розсунув замок і вийняв подарунок своєї мами на його десятиріччя, обережно поклав на маленький столик, який спеціально для цього принесла тітка Муна.

Нільс провів долонею по блискучій поверхні.

На столику лежав синтезатор Yamaha з найкрутішими в світі записами музичних ритмів та мелодій. Самба й кантрі, навіть джаз боса-нова й латиноамериканський танець беґін, про які ми ніколи й не чули.

— Гаразд, друзі! П’ять хвилин розігріву, і починаємо!

Ми з Нільсом обернулися до дверей.

Тітка Муна усе ще мала стомлений вигляд, та принаймні натягла на себе одяг і шкарпетки.

Нільс почав розминати й розгинати пальці. Він так завжди робить перед тим, як заграти. Тоді вони стають м’якішими й легше бігають клавіатурою.

— Ну давай, Анне Беа! Тобі теж треба розігрітися! — підбадьорила тітка Муна.

Я підійшла до штатива посеред кімнати.

Серце мені ледь не вискакувало, гатило по ребрах і танцювало, мов шалене.

Я зробила глибокий вдих.

А тоді взяла мікрофон і заспівала.