Хто проти суперкрутих (закінчення)

Вау, Анне Беа!

Одного разу мама забирала мене з дитсадка, коли мені було п’ять з половиною років, і ледь не зомліла з переляку.

— Що сталося?! — вигукнула вона, побачивши мене. — Люди добрі, що сталося?!?! Кажи негайно, Йоґґе!!!

Йоґґе насправді називається Йорґен, він має довге чорне волосся, зав’язане в кінський хвіст, і носить неймовірно вузькі джинси. Тепер він грає на синтезаторі в одному рок-гурті, а у вільний час дає приватні уроки (у тому числі й Нільсові). Коли я ходила до садочка, від трьох до п’яти з гаком років, він працював там вихователем. Це з ним я, покинута однолітками, бавилася й не відходила від нього ні на крок. Ми дуже добре знайомі, так би мовити.

— Заспокойтеся! — почав Йоґґе. — 3 Анне Беа все гаразд…

— ЗАСПОКОЇТИСЯ?! ВОНА Ж БЕЗ ШОЛОМА!

— Але…

Я намагалася намацати в повітрі його руку. Знала, що він стоїть поруч, але окуляри розбилися, і я нічого не бачила. На щастя, Йоґґе бачив мене. Він стиснув мою долоньку.

— Я не встиг їх зупинити, — виправдовувався Йоґґе. — Коли я підбіг, одна з дівчат уже здерла окуляри з Анне Беа й розтоптала.

Я чула, як зітхнула мама.

— Це вже треті окуляри наказали довго жити… Я зможу замовити нові не раніше суботи. Що ж, підеш завтра з татом на роботу. Нічого тобі робити в садочку без окулярів!

Ми саме домовилися з Йоґґе побавитися у хованки наступного дня, але я не надто засмутилася, що забаву доведеться відкласти, бо завжди дуже любила ходити з татом на роботу.

Мій тато ветеринар, лікує тварин.

Він мав стати господарем хутора бабусі й дідуся і зайнятися сільським господарством, але зустрів маму, і ті плани зійшли нанівець. Бо мама хотіла жити не на хуторі татових батьків, а там, де народилася. Там, де ми тепер живемо. Неважко здогадатися, хто переміг…

Тепер я вже не так часто буваю у тата на роботі, хіба тоді, коли вчителі мають «бібліотечні» дні для опрацювання навчальних програм та планів, та ще іноді на канікулах. А коли буваю, люблю їздити з татом на виклики. Намазую маслом канапки, наливаю в термос какао, взуваю ґумаки і зручно вмощуюся на передньому сидінні біля тата.

Тато лікує великих тварин — корів, коней, биків: не вони приходять до нього на прийом, а він їздить до них. Уявляєте, що робилося б, якби довелося запихати величезну корову в його маленький кабінет? Вона не помістилась би навіть на операційному столі!

Не можу сказати, що мені подобається велика худоба. Якщо чесно, навіть коней не люблю. Однак усі, хто тримає великих тварин, мають ще й маленьких. Хоча б кота. А найчастіше собаку. Іноді того й того. Буває, мають ще й декоративних кроликів та хом’ячків.

А я люблю маленьких звірят!

Коли тато з господарем худоби йде до хліва, я вистрибую з авта й біжу на пошуки маленьких звірят. Мені не заважає моя підсліпуватість, бо за всі виїзди разом із татом я навчилася головного: треба добре прислухатися. Маленькі тварини ховаються на подвір’ї у найдивніших схованках.

Одного разу я пішла на писклявий звук, який завів мене в гараж, і знайшла на капоті старого трактора цілий виводок кошенят. Іншим разом знайшла трьох цуциків-лабрадорів за грубкою. Ми саме навідалися до однієї літньої жінки, вона запросила мене до хати випити склянку компоту, і я раптом почула тихеньке повискування за грубкою. Песики вовтузилися на складених у скрині дровах!

Але їм не було боляче від твердих цурпалків, бо дрова накрили килимком, а поруч лежала їхня дбайлива мама. Малятам виповнилося три тижні, сказала стара жінка, невдовзі підуть до нових господарів. Я попросила тата взяти собі одне. Хоч наперед знала, даремно прошу. Тато завжди відмовляв. Бо мама має алергію на собаче хутро.

Це було головною причиною, чому вона не хотіла мешкати на хуторі бабусі й дідуся. Дідусь завжди тримав мисливських собак, щоб було з ким ходити на полювання та прогулянки. Двоє теперішніх називалися Tiп і Топ, за мультиком про Міккі Мауса. Попередні теж так називалися. І ще попередніші — теж. Дідусь має погану пам’ять на імена. Мене він також часто називає Tiп. Або Топ.

Гадаю, моя любов до тварин пояснюється тим, що їм цілком байдуже, альбіноска я чи ні, завертаю очима чи маю зовсім біле волосся. Для них я просто Анне Беа. Яка вміє розрізняти їхні звуки й пестити та гладити відразу обома руками.

Тато каже, що мої очі менше завертаються, коли я спілкуюся зі звірятами. Мабуть, правду каже. Бо, коли я тримаю на руках кошеня або тулюся щокою до голівки маленького кокер-спанієля, спокій огортає мене зовні й зсередини. Це майже так само, як опинитися у Нормальному Світі. Я забуваю про все погане й бридке.

Щось подібне відчуваю, співаючи.

І саме про це я хотіла б розповісти!

Я хотіла б розповісти про той день у дитсадку, коли Тея розтоптала мої окуляри. То вона їх розтоптала, хоч Йоґґе не зізнався моїй мамі, хто саме. Тея була суперкрута вже тоді.

Але гаразд, повернімося до справи. Отже, мама сказала, що наступного дня я піду з татом на роботу, а тепер час додому.

Я вчепилася в руку Йоґґе й не відпускала.

— Мені здається, Анне Беа хоче спершу щось розказати, — мовив Йоґґе. — Правда, Анне Беа?

Я кивнула.

— Я дещо виявила, — сказала я.

— Он як? Кажи! — підбадьорила мене мама.

Я відпустила руку Йоґґе, ступила кілька кроків назустріч маминому голосу й за мить відчула її руку.

Глибоко вдихнула повітря. Широко відкрила рот.

Моїм відкриттям цього дня було те, що я вмію співати!

Звісно, я й раніше співала, але переважно тихенько або подумки. Та коли ми співали на музичному занятті, сталося дещо дуже дивне. Десь з надр живота несподівано вирвалася потужна хвиля повітря і через горло викотилася з рота: ля-ля-ля-ля-аааааааааа!

Я вмить забула, що дівчатка вигнали мене з лялькової кімнати. Хотілось тільки щосили втримати дивовижне відчуття усередині, коли повітря вихопилося з моїх легень. Я так захопилася, що й не помітила, як усі інші вражено замовкли.

— Вау, Анне Беа!

То був голос Йоґґе, який змусив мене повернутися до реальності.

— Ти співаєш!!! — вигукнув він. — Справжній оперний голос! І ти досі приховувала його!?

Я не приховувала, він вирвався на музичному занятті. Однак я нічого не встигла сказати, бо раптом дістала штурхана ліктем у спину, хтось відтиснув мене набік.

— Я теж умію співати! — почувся голос позаду. — І не збираюся цього приховувати!

Неважко відгадати, чий то був голос.

— Ти теж непогано співаєш, Теє, — примирливо сказав Йоґґе.

Але в його голосі відчувалися нотки тітки Муни, коли вона посмішкується з мого тата, який вважає себе дотепним оповідачем анекдотів. Ніхто, хто чув спів Теї, не сказав би, що вона гарно співає. Те саме з татом. Ніхто, окрім мами, не вважає його дотепним. Та ліпше цього не казати вголос, інакше він образиться.

Тея не повелася на примирення. Коли Йоґґе обернувся до фортепіано, вона зірвала з мене окуляри, жбурнула на підлогу й потопталася по них ногами. Кілька разів тупнула. Я почула, як перелякано зойкнули десь поруч Ільва-Мерете й Юганна, та миттю замовкли — боялися, що Тея може й на них накинутися. Достатньо вже того, що усміхнулися й кивнули, коли Йоґґе вигукнув: «Вау, Анне Беа!»

Мамі теж подобається, як я співаю. Хоча при мамі мені жодного разу не вдавалося видобути такий потужний голос. Коли я доспівала до кінця пісню, яку ми розучували на занятті, у мами затремтів голос.

— Треба зателефонувати бабусі, — схлипнула вона. — Як вона радітиме, коли почує!

Бабуся й дідусь, мамині батьки, живуть в Іспанії. Вони там працюють, здебільшого засмагаючи на сонці й граючи в «хрестики-нулики» на терасі. А ще майже не вилазять з моря, тому не завжди чують дзвінок телефону. Однак того дня бабуся відразу взяла слухавку.

Мама мала рацію. Не встигла я доспівати, як бабуся зарепетувала на повен голос:

— Ю-у-у-у-у-у-не!

Юн — мій дідусь.

На її крик відізвався десь здалеку інший голос:

— Що трапилося? Сили небесні, що трапилося?

Тепер можеш здогадатися, звідки в моєї мами схильність усе драматизувати.

— Анне Беа вміє співати! — сказала бабуся. — Ніби янгол заспівав у вухо!

Тоді я почула голос дідуся.

— Привіт, Анне Беа! Бабуся каже, ти вмієш співати. Можна й дідусеві послухати?

І я знову заспівала всю пісеньку, від початку й до кінця.

— Немовби мій голос, Юне, правда? — долинув з глибини помешкання голос бабусі.

І ось вона вже відібрала слухавку від дідуся.

— Ось послухай, Анне Беа! Коли я була молодою, мені часто казали, що я повинна обрати спів своїм фахом. Але, на думку моїх батьків, робити ставку на кар’єру співачки було доволі ризиковано, тому я стала медсестрою, вийшла заміж за дідуся і народила твою маму та тітку Муну. Зізнаюся, я була трохи розчарована, що жодна з моїх доньок не успадкувала від мене співочого таланту. Але тепер знаю чому. Бо ти мала його успадкувати! Яка ж я щаслива! Я назавжди запам’ятаю цей день!

І вона запам’ятала. Це одна з улюблених бабусиних історій. Історія називається «День, коли Анне Беа заспівала». Бабуся розповідає її щоразу, коли разом з дідусем навідується до нас у гості. Іноді вже несила вислуховувати її усоте!

Хай там як, але цією історією я хотіла сказати, що дуже гарно співаю. Чесно! Це не тільки моя думка, мамина чи Нільсова. Я вправна в співі не лише на уявних репетиціях у своєму Нормальному Світі. Однак у неділю, на першій із Нільсом репетиції «Операції „Тако“» у тітки Муни, я не мала цілковитої певності в своїх силах, не було тоді отак: є-єс, ось зараз як втну! Я не співала вже чотири роки. Від різдвяного концерту дитячого хору в третьому класі.

У школі я мала, крім уроків, єдину втіху — дитячий хор. На початках усе було суперкласно! Наш диригент вважав мене талановитою, і я не раз співала соло, стоячи перед усім хором.

Але в третьому класі Тея та Роня звеліли мені забиратися геть.

Я не хотіла покидати хор, та суперкруті схилили на свій бік решту дівчаток. Щоразу, як я розтуляла рот, вони починали хихотіти й шепотітися за моєю спиною. Диригент сварився, та вони мали його в носі. Усі хихотіли й шепотілися. Я так боялася репетицій, що знову почала пісятися уві сні.

Різдвяний концерт став останнім концертом.

Перед самим моїм сольним виступом із псалмом «Красна наша земля» Тея та Роня зашепотілися і захихотіли, мов дурнуваті. Я розхвилювалася, повітря наче застигло в грудях, засіло десь під шлунком, я продихнути не могла. Коли почала співати, з рота вихопилися якісь нерозбірливі звуки: пі-і-іп! Скрип! Кахи! Кхи-кхи! ПІ-І-І-І-І-ІП!

Не допомогли втішання мами, тата й тітки Муни. Ні бабусі й дідуся, які спеціально приїхали з Іспанії на день раніше, щоб послухати, як я співатиму на різдвяному концерті.

Тея та Роня добилися свого.

Я покинула хор.

І ось тепер, узявши до рук мікрофон, помітила, як мимоволі напружилася тітка Муна. Вона вже багато років не чула мого співу.

Тітонька нічого не сказала після першої проби голосу, але я майже певна, що промовчала не через розчарування. Чого б тоді відразу підбігла до мене?

Мені аж гривка змокріла від її обіймів.

Арнульф

— Чи вмію я грати на what?

Бріттані відхилилася на поруччя сходів.

— На тамбурині, це такий бубен, — пояснила я.

— Таке кругле, дерев’яне, з маленькими штучками збоку, схожими на дзвіночки, — пояснив Нільс. — Ним треба трусити в руках.

Нільс потрусив правою рукою у повітрі, намагаючись імітувати гру на бубні, але то більше скидалося на помах руки на прощання. Тієї ж миті пані Гоконсен енергійно помахала нам рукою. Вона саме проходила вулицею зі своїм страшнючим чорним котом на повідці. Той кіт — єдина мала тваринка, яку я анітрохи не люблю. Він такий злюка, що ми з Нільсом навіть носа не наважуємося витикати надвір, коли пані Гоконсен його вигулює.

— Це the same as кастаньєти?

— Та ні… Ось це називається кастаньєтами, — втомлено зітхаю я.

— Ти точно бачила бубен на уроках музики, — наполягав Нільс.

— Oh yeah, уже знаю, про що ви кажете, — зраділа Бріттані. — Ксилофон!

Я знову зітхаю. Як же важко до неї доходить!

— Anyway, а чого ви питаєте?

Ми з Нільсом переглядаємося.

То, власне кажучи, була ідея тітки Муни. Минулого дня, коли я та Нільс багато годин поспіль грали й співали в її помешканні, тітці раптом спало на думку, що нам бракує акомпанементу тамбурина.

— Нам потрібен хтось, щоб підтримувати ритм, — пояснив Нільс. — І ми відразу подумали про тебе.

Нільс трохи прибрехав. Ми перебрали чимало кандидатур, перш ніж зупинитися на Бріттані.

Тітка Муна запропонувала нам попросити когось із класу.

— Може, ту дівчинку зі стрижкою «під шапочку»? Або ту, котра ні з того ні з сього почала вихваляться свої любовними історіями?

— Вони не зможуть, — заперечила я. — Марі вже зайнята — танцюватиме в номері Теї з гуртом «Фьокк Йостін», а Ільва-Мерете вивихнула праву руку.

— А як отой хлопчик із камінцями з паралельного класу?

Я наморщила носа.

Та який з Франса бубняр! На святі на честь закінчення навчального року, перед літніми канікулами, він запросив мене танцювати. Я погодилася, хоч знала, що він підійшов уже після того, як усі йому відмовили. Та й я постійно підпираю стіну на шкільних забавах.

Найважчі чотири хвилини в моєму житті. Франс не лише п’ять разів наступив мені на ноги й не потрапляв у крок, та ще й радив мені прислухатися до ритму. Ніби це я не вмію танцювати!

— Тільки не Франс! — рішуче сказала я.

— Та ж не просити Селіну-ДЦП! — вигукнув Нільс. — Вона як візьме до рук бубен, про ритм можна забути!

— Ще ж є твоя нова сусідка, Нільсе, — згадала тітка Муна. — Ота, що вдає, ніби не бачить вас у школі, зате щовечора тобі телефонує.

Ось вам ще одна причина, чому Муна моя улюблена тітонька. Вона завжди все знає про тих, з ким ми водимося.

— Навряд чи Бріттані вважає, що ми достатньо круті для неї, — засумнівався Нільс.

— Крім того, її цікавлять лише хлопці, — додала я.

Тітка Муна провела рукою по своєму розчухраному гнізді — залишках зачіски — і здригнулася, наткнувшись на гіллячку, що там застрягла. Ми з Нільсом вдали, ніби нічого не помітили.

— Усе ж запитайте її, — наполягла тітка Муна, зніяковіло кахикнула й виклала на стіл гіллячку. — Ліпших кандидатів щось не видно на обрії.

Наступного дня ми завітали до Бріттані й попросили її заграти на бубні. Коли Нільс сказав, що ми відразу подумали про неї, вона аж розцвіла.

— Звісно, я вмію тримати ритм! — сказала вона. — Я була першою на дискотеках, коли ще жила в США, didn’t you know? Хтось шукає танцюристку, це тому ви запитуєте?

— Ну, не зовсім… — укотре зітхнула я.

Нільс глянув на мене.

Я кивнула.

Настав час усе пояснити.

— Ми шукаємо когось, хто пригравав би нам на тамбурині, — почав Нільс. — Аннебі… Анне Беа і я братимемо цього року участь у Конкурсі талантів.

— Нільс гратиме на синтезаторі, а я співатиму, — додала я.

Бріттані вражено роззявила рота.

— І ви хочете, щоб я грала на тамтамі? — вигукнула вона. — 3 вами? На Конкурсі талантів?

— На тамбурині, — втомлено виправила я.

— Тамбурин-тамбуранг, — закотила очі Бріттані. — No way, щоб я вийшла на сцену з two weirdos like you!

Я почала впадати у відчай.

Бріттані є Бріттані. Нам вкрай потрібен тамбурин, залишалося або вламати її, або хряснути дверима в неї перед носом.

— До речі… та ні, нічого, — озвалася я. — Ходять чутки, що Фелікс втріскався у тебе.

Бріттані відірвалася від клямки дверей.

— Він ходить і всім розказує, яка ти неймовірно гарна й усе таке, — вела я далі. — От нещодавно навіть сказав, що ти вродливіша за Тею.

— Oh yeah? — усміхнулася Бріттані.

— Ага, — кивнула я. — Знаєш, який його улюблений інструмент?

— Гітара?

— Ну, гітара — теж, — затнулася я. — Але… насправді… тамбурин!

— Really?!

Бріттані вражено охнула.

Вона була, як то кажуть, трохи загальмована.

— Еге ж, — знову кивнула я. — Він западає тільки на тих дівчат, які вміють грати на тамбурині.

Я відчувала на собі погляд Нільса, але сподівалася, що він збагнув, куди я хилю.

Той таки збагнув.

— Уяви собі Фелікса, коли Бріттані заграє на тамбурині на Конкурсі талантів! — підхопив гру Нільс. — Він буде такий wow, не дівчина, а мрія з тамбурином!

— Еге ж, чорт візьми! — підхопила я. — Пошле Тею подалі, а сам молитиме Бріттані стати його дівчиною!

Ми бачили, як Бріттані задумалася. Очі її бігали — туди-сюди, туди-сюди. Як два м’ячики в пінґ-понґу.

Лиш би вона сказала «так»! Після того як тітка Муна відкопала в своєму мотлоху тамбурин, якого для неї вкрав Руне-Чубчик, коли їм було по чотирнадцять років, і підіграла нам на ньому, шляху назад уже не було. Ми мусили роздобути бубняра! Бріттані мусила погод…

БЕМЦ!

Ми аж підскочили на ґанку.

— Shit, це Арнульф! — Нільс схопив мене за руку. — Не ворушися!

Я заледеніла.

— Де він? — прошепотіла ледь чутно.

— На веранді. Мабуть, утік.

— Але ж вона завжди водить його на повідці!

— Ніби це допоможе, коли він зачує здобич. Єдина рада — не рухатися сім секунд і не дивитися йому в очі. Тоді він подумає, що ми вже мертві й піде полювати на нову жертву.

Одна секунда.

Дві секунди.

Я ще не бачу злющого кота пані Гоконсен, але вже чую його. Він стоїть на веранді й знавісніло шипить за кілька метрів від нас.

П’ять секунд.

Шість секунд.

— Ок, I`m in!

Ми з Нільсом здригнулися, обоє. Ми так налякалися Арнульфа, що цілком забули про Бріттані.

— Я допоможу вам підтримувати ритм, — сказала вона. — Але Фелікс повинен почати підбивати до мене клинці після того, як побачить mе on stage. Якщо виявиться, що ви мені брехали, матимете deep shit! Я не жартую!

Я чула, як Нільсові перехопило горло.

Але, може, від страху перед Арнульфом. Кіт щойно зміряв нас поглядом. Доки Бріттані говорила, він безгучно зіслизнув з веранди й вистрибнув на дах собачої буди біля самих сходів, де ми стояли. Тепер уже і я його бачила. Світло-блакитний огризок повідця звисав з ошийника. Один стрибок — і він увіп’ється у когось з нас зубами.

— Може, врятуємося, якщо тихо стоятимемо, — прошепотів Нільс. — Принаймні варто спробувати.

Одна секунда.

Дві секун…

— Ой-ой! Це маленький киць-киць гуляє надворі?

Ми з Нільсом удруге ледь не підскочили.

А коли підвели очі, злякалися ще більше.

Бо просто перед нами стояла Бріттані з Арнульфом на руках. Він не лише перестав шипіти, а притулився до неї і муркотів, ніби ласкаве кошеня!

— Бріттані! — скрикнув Нільс. — Це ж Арнульф!

— Who?

— Отой киць-киць, якого ти пестиш, найстрашніший забіяка на всю околицю! Торік він зжер щонайменше половину горобчиків на нашій годівниці, а влітку загриз кролика Майї з 2-Б. Вона аж за кілька днів знайшла кроликову голову… у квітнику пані Гоконсен!

— Кицю-киць, — сюсюкала Бріттані. — Ти ж не хотів нічого такого зробити? Чи хотів? Ні, не хотів…

Вона притулилася щокою до цупкого чорного хутра Арнульфа.

Нільс позадкував.

— То що робимо? — запитала Бріттані. — Репетируємо or what? Але я не маю тамтама, доведеться позичати.

— Тамбурина, — виправила я.

— Whatever, — відповіла Бріттані.

— Можеш позичити в моєї тітки Муни, — сказала я. — Наступна репетиція завтра о шостій вечора в мене вдома.

— Ми вже маємо назву? — запитала Бріттані. — Мати назву — екстремально важливо!

О, раптом вже стало «ми»!

— Ні, ще ні. Але ми… — почала я.

— Good! — урвала мене Бріттані. — Я, власне, маю кілька пропозицій. Але розкажу про них завтра. See you later, suckers!

Вона поставила Арнульфа на землю, просто під ноги нам з Нільсом, і зникла за дверима помешкання.

— Shit, — прошепотів Нільс. — Спробуємо ще раз.

Одна секунда.

Дві секунди.

Я відчула, як твердий маленький ніс тицьнув у мою штанину. Я прикинулася дуже-дуже мертвою.

Чотири секунди.

Ще три секунди, і Арнульф піде собі нишпорити деінде.

Шість секунд.

Сім секунд…

— То ось де ти, Арнульфе!

Я здригнулася.

Від сходів почулося злісне шипіння. Але я ще не відчула гострих зубів на своїй литці. І голос видався знайомим.

Я перевела погляд на дорогу й щосили примружилася.

Ну ясно. На дорозі стояла пані Гоконсен і привітно махала нам. Вона підняла вгору обидві руки, на одній баламкалася торбинка. Здавалося, ніби вона трясе тамбурином.

— Він втік від мене й завернув сюди! — гукнула вона. — Вирвався від мами, малий негіднику! Арнульфе! Іди сюди негайно, бо інакше залишишся без вечері!

Я глянула вниз, на сходи.

Арнульф сидів, притиснувши вуха до голови й вигнувши спину, готовий до нападу. Але він наче забув про мене й Нільса, грізно дивився не на нас, а на дорогу, де пані Гоконсен розмахувала над головою повідцем, немов ласо.

— Нільсе, — прошепотіла я, — здається, ми врятовані!

Нільс блимнув очима.

Він не встиг помітити ошкір Арнульфа, бо вже за секунду кіт зник із поля зору.

Останнє, що я побачила, — довгий чорний хвіст, який сховався під верандою Бріттані.

Скрипка

Лише вранці, коли я виїжджала з дому, до мене все дійшло сповна.

Я стоятиму на сцені й співатиму.

У шкільній спортзалі.

Перед учнями, учителями й батьками п’ятих-сьомих класів.

Уже за тиждень з хвостиком.

Я!

Мені стало так млосно, що довелося злізти з велосипеда біля бензозаправки й решту дороги до школи вести велосипед за кермо. Навіть шолома не знімала на той випадок, якби раптом зомліла й гепнула на асфальт.

Де була моя голова?

Чому я дозволила тітці Муні підбити себе на таку авантюру?!

Тея, Роня і Ширін ніколи в світі не подарують мені цього. Fucking loser! — вигукуватимуть вони, коли я вийду на сцену. Зависокої думки про себе, ти, бридка бліда поганко!!! А потім хихотітимуть і шепотітимуться, доки я оніміло стоятиму з перехопленим судомою горлом. І наступного дня — теж. І весь наступний тиждень. І наступний за ним. Казатимуть, що ще ніколи не чули такого жахливого співу!

Я вже все вирішила, поки ставила в стояк велосипед і чекала на Нільса. Розчарування тітки Муни й Нільса тут не зарадить. Я не могла допустити ще однієї концертної катастрофи.

Треба відміняти «Операцію „Тако“».

— Привіт!

Я підвела голову. До мене наближалася якась сіра пляма, збоку від неї щось стирчало.

Очі мені забігали ще гірше, ніж звичайно. Я завжди дуже нервую, вітаючись з кимось далі, ніж за п’ять метрів від себе. Через поганий зір ніколи не знаю, до мене звертаються чи до когось іншого. Здебільшого вітання стосується не мене, бо мало хто в школі каже мені «привіт!» Але тієї миті навколо нікого не було, тож я припустила, що вітались таки зі мною.

Біда лиш у тім, що я не знала, хто це.

Я впізнаю голоси однокласників і своїх вчителів, а ще Яна Еріка зі шкільної бібліотеки. І Маґнуса, звісно. Ще декого, скажімо, Фелікса та Бріттані, Нільсової мами. Мабуть, упізнала б і голос Йоґґе, хоча купу літ його не чула.

Але інших упізнавати дуже важко. Особливо, якщо той, хто говорить, не має виразних пізнаваних ознак. Яскравого одягу чи чогось такого, що безпомильно вирізняє з-поміж решти. Як от кіт пані Гоконсен на повідці.

Я щосили примружилася, але впізнати сіру пляму не могла. Не могла навіть сказати, хлопець це чи дівчина.

Серце гупало, мов велетенський бубен, коли я таки відважилася відповісти.

— Привіт? — прошепотіла я.

— Можна тебе про дещо запитати? — озвалася пляма.

Тепер я почула, що це дівчина. Не дуже висока на зріст. Але не конче семикласниця. У сьомих класах є багато дівчат, нижчих за мене. А з іншого боку, вони ніколи не вітаються. Для них я просто Альбіноска.

Я набралася сміливості й кивнула.

Слава Богу! Може, таки не всі в школі вважають мене пришелепуватою блідою поганкою?

І це одна з них?

— Не знаю, чи ти чула… — мовила дівчинка. — Я теж братиму цього року участь у Конкурсі талантів.

Щось у її голосі було знайоме, але я не могла розпізнати, що саме. Навіть коли вона підійшла ближче, одяг її залишався цілком безбарвним. Бежевий, сірий і брунатний. Жодних яскравих барв. Принаймні це означало, що вона не з гламурної касти сьомих, бо ті носять лише рожеві й білі ганчірки.

— Справді? Чудово! — сказала я.

А що ще казати в таких випадках?

— Ось тільки я не маю ніякого бажання, — мовила дівчинка. — Але доведеться, бо мама страшенно засмутиться. Мушу тягати до школи свою скрипку і вправлятися кожної великої перерви аж до Конкурсу. Мама досі гнівається, що я не виграла змагання торік.

Тепер я зрозуміла, хто був сірою плямою!

Юганна з паралельного класу, з якою ми ходили до одного дитсадка. Вона грала на скрипці від п’яти років, мала друге місце на Конкурсі в п’ятому класі й третє — торік, після двох брейкдансерів та Надіфа. Темна, довга пляма, що стирчала збоку, була скрипковим футляром!

— Я намагалася пояснити мамі, що хочу грати лише з кимось мені приємним, — вела далі Юганна. — А вона сказала, що я занадто талановита, аби ділити свій успіх із другорядними аматорами.

Я не знала, що й казати.

Юганна ніколи раніше не підходила до мене в школі.

— Учора я почула, що всі дівчата 7-А виступатимуть з «Фьокк Йостіном» і Теєю. Тобто всі, крім тебе. Та Ільви-Мерете, але вона вивихнула руку. Тоді мені спало на думку запитати, чи не схотіла б ти виступати разом зі мною.

Мені сперло подих.

— Бо мама, напевно, нічого не матиме проти тебе, — додала Юганна. — Ти найгарніше співала в дитячому хорі…

Усередині мене все завмерло.

— Звісно, ти можеш відмовитися. Просто я подумала, що все ж варто запитати.

— Т-т-ти справді цього х-х-хочеш? — раптом почала затинатися я. — А як же… Т-т-тея?

Навіть не знаю, навіщо запитала, але я почувалася такою ошелешеною, що не могла тверезо думати.

— Тея?! — перепитала Юганна. — Доволі специфічна…

Мені ледь щелепа не відвалилася від таких слів.

— Пригадуєш, як одного разу вона співала соло в хорі? Тотально спаскудила пісню!

Щось раптом забулькотіло в мені.

Нестримний регіт.

— О так! То був справжній жах!

— І тепер вона збирається співати на конкурсі хіт Ріанни? — дивувалася Юганна. — Уявляю, що то буде!

Мене розібрав ще більший сміх. Я так сміялася, що очі, мабуть, ледь не вискакували з орбіт, а обличчя стало червоне, мов буряк. Але то дурниця. Усе дурниця.

— Не знаю, чи ти це пам’ятаєш, — вела далі Юганна. — Вона часто співала в садку перед ляльками. Ставала перед ними, ніби вони — публіка. Ми з Ільвою-Мерете ледве витримували той спів.

Я раптом перестала хихотіти.

А я ж думала, що Тея, Ільва-Мерете й Юганна — одна дитсадкова кліка. І саме тому кімната для ляльок завжди була зачинена. Щоб я не могла туди потрапити. А тепер виявляється, там замикалася Тея і співала перед ляльками!

— Я серйозно, — сказала Юганна. — Було б гарно, якби ти погодилася. Я не витримаю сама на сцені ще й цього року! Я знаю, що ти анітрохи не крута, але ліпше ти, аніж ніхто. Попри все…

Хтось би, напевно, трохи образився на такий коментар.

Тільки не я.

Моє серце крутнуло майже стільки ж сальто, як тоді, коли Маґнус заговорив до мене на шкільному ґанку. Уперше хтось, окрім Нільса, запросив мене до співучасті — не важливо, у чому саме. Щиро запросив… Фальшиві запрошення на дні народження, коли тобі не надто й раді, не беруться до уваги.

— Звичайно, охоче! — погодилась я.

— Супер! — зраділа Юганна. — Пізніше поговоримо. Або, може, дорогою додому? Ти мешкаєш поблизу Фелікса, правда?

Я кивнула.

— Чудово! — сказала вона і пішла собі.

У мені знову все заціпеніло. Я лише…

…………

— Про Маґнуса мрієш?

Серце й очі знову зірвалися з орбіт. Я так розслабилася, що й не помітила, як під’їхав Нільс.

— Знаєш, із ким я щойно розмовляла? — запитала я. — 3 Юганною з 7-Б! Вона підійшла, сказала «привіт» і стояла ось тут, де стоїш зараз ти!

Нільс відсахнувся і відступив на півметра.

— Вона теж братиме участь у Конкурсі талантів.

— Ага… То й що?

— Таааа… нічого. Хочааа… Вона питала, чи… Чи не захочу я співати разом з нею!

Я не стримала радісної усмішки.

Чого не скажеш про Нільса. Він аніскілечки не усміхався.

— І що сказала на твою відмову? — запитав він.

— Відмову? — вражено перепитала я. — Про що ти? Я погодилася! Гадаєш, треба було сказати «ні»? Чому? Гадаєш, я не вмію співати? Ти це хочеш сказати? Так?

— ТОБІ ЩО, ПОРОБЛЕНО, АННЕБІНО!

І тоді до мене дійшло.

Коли позаминулого року Турфінн-Чічка, прозваний так за свій незмінний народний стрій на всіх концертах, п’ять разів виступав на Конкурсі талантів на п’яти інструментах, на жодному з яких грати не вмів, журі ухвалило рішення дозволити брати участь лише в одному виступі. Я не могла співати з Юганною. Це було проти правил. Я вже домовилася виступати удвох із Нільсом.

— От дідько!

Ото й усе, на що я спромоглася.

— Тепер ти не маєш права ламати угоду, — сказав Нільс.

Я кашлянула.

— Аннебіно!

Проблема полягала не в тому, кого обрати. Мені страшенно кортіло заспівати разом з Юганною, але Нільс мав вищий пріоритет. Він був понад усіма. Так воно є… Проблемою було, як пояснити Нільсові, що я вирішила відмінити «Операцію „Тако“»…

— І злиняти теж не маєш права!

Нільс іноді бачить людину наскрізь.

— Тільки не тепер! — додав він. — Тільки не тепер, коли я вже заявив про нашу участь!

Бо він це таки зробив. Хоч і сердився на мене в п’ятницю, усе ж пішов до Сюнне й подав заявку. На репетиції у тітки Муни Нільс розповів, що повідомив Сюнне, яку пісню виконуватимемо, але що назву своєму гурту ми ще не придумали.

— Будь ласка, — мовив він. — Дуже прошу! Не накивай зараз п’ятами! Я тільки-но знову почав радіти!

Його ніздрі дрижали, як батут.

— Будь ласочка!

І тоді я зважилася.

Я не можу нікого підвести. Нільс мене ж не підвів! Хоч мені цілком вилетіло з голови, що на нього чекає непроста зустріч із татом. Хоч я й ризикувала стати всезагальним посміховиськом, мушу витримати це випробування до кінця. Ми з Нільсом візьмемо участь у Конкурсі талантів, навіть якщо нас освищуть на перших акордах!

— Обіцяю, — урочисто промовила я. — Зуб даю, щоб мені не жити!

Нільс поважно кивнув.

А тоді розтягнувся в усмішці від вуха до вуха.

— Якщо тільки…

— Ні! Навіть думати не смій!

— Та ні, я не про це. Просто я подумала, що ми…

— Що-о?!

— Ну, ми могли б…

— Що могли б?

— Може статися…

— Аннебіно! Припини говорити по півслова!

— МимоглибзапитатиЮганнучинезабажалабвоназігратизнами?

— Що-о?

— Я кажу, чи не моглибмизапитатиЮганнучинезабажалабвоназігратизнами!

— Я нічогісінько не зрозумів з твого белькотіння!

— Ну ти й тупиш! Ми могли б запитати Юганну, чи не забажала б вона зіграти з нами!

Нільс остовпів.

— Ми… могли б… запитати… Юганну…

— Годі, я вже розчув.

— То що скажеш?

— Скажу, що подумаю над цим.

Ми піднялися сходами на шкільний ґанок. Відчинили важезні скляні двері, звернули ліворуч, рушили повз бібліотеку далі коридором, повз учительську, кабінет природознавства й трудового навчання. І лише перед дверима нашого класу Нільс розтулив рота.

— Гаразд.

— Що гаразд? — запитала я.

— Можеш запитати Юганну, чи не бажала б вона зіграти на скрипці разом з нами.

Я так заусміхалася, що нічого навколо не бачила й врізалася в парту Надіфа.

— Уявляєш, вона ненавидить конкурси! — сказала я, коли ми з Нільсом сіли на свої місця. — А я гадала, їй подобається, бо чого ж тоді виступати кожного року!

— Ну, на сцені їй аж ніяк не весело. Кожного разу здавалося, що вона ось-ось виблює.

— Справді?

Я уявлення не мала, з яким виглядом Юганна виступає на сцені. Завжди стояла під час концерту далеко позаду.

Лише цього року все буде інакше.

Побачимо…

Х-фактор

— А він такий — «Hello!» Клеїшся до мене? Думаєш, западу на тебе?

Голос Юганни плив велосипедною доріжкою обіч мене.

— Що? Фелікс таке сказав?! Перед усіма крутелицями? Лише тому, що ти з ним привіталася?

— Ага!

— А що ти відповіла, коли він це сказав?

— Та нічого особливого.

— Розумію…

Я була вражена, але, мушу визнати, радісно усміхалася сама до себе. Дуже незвично було розмовляти на такі теми з Юганною. Їхати великами додому й базікати про хлопців, наче ми близькі подружки! Ми ж не спілкувалися ще з тих часів, коли стояли поруч у дитячому хорі!

— Та я не дуже засмутилася, — сказала Юганна. — Гадаю, Фелікс так сказав, щоб Тея чогось не запідозрила.

— Запідозрила? — здивувалася я. — Що вона могла запідозрити?

— Що він таки на мене запав!

— Що?! Фелікс на тебе запав?

Я вже зовсім нічого не розуміла.

— Ну, я точно не знаю, — завагалася Юганна. — Але ми довгенько базікали в п’ятницю після футболу. Він підійшов і запитав, що я думаю про його гол. Я, звичайно, відповіла, що гол був неймовірно гарний. Тоді він усміхнувся і сказав, що на тренуваннях ще й не такі голи забиває. А потім пішов. Але він сам заговорив зі мною. А це щось таки значить!

Я ледь не закашлялася.

Не те щоб імовірність кохання між Юганною та Феліксом була цілком нереальною, бо Юганна дуже навіть симпатична, має таке ж довге світле волосся, як і Тея, а ще старшого брата, який грає захисником у футбольній команді Фелікса.

Вона могла б належати до вищої касти, якби не скрипка.

— Але ж він зустрічається з Теєю! — вигукнула я. — До того ж я була певна, що ти закохана в Бйорна Інґе!

— О-о-ой! — протяжно зітхнула Юганна. — Ну чому всі думають, ніби я небайдужа до Бйорна Інґе?!

Не лише ми з Нільсом зауважили, що Юганна останнім часом подовгу затримується після уроків. Завжди вдає, мовби щось перевіряє у велосипеді або нишпорить у рюкзаку, однак нікого не обдуриш — вона на когось чекає.

— Ви ж часто повертаєтеся після школи додому вдвох! — не поступалась я.

— Просто ми сусіди, а він не розуміє натяків, коли я кажу, що немає потреби чекати на мене. Чомусь — не знаю чому — він вважає, що мені неймовірно цікаво слухати його балачки про Тею.

Я знаю, що вона має на увазі.

Бйорн Інґе по самі вуха втріскався у Тею ще першачком. Коли в третьому класі йому подарували кроличку, він назвав її Теєю. Теї він присвячує свої пуки. Якби не дружба з Маґнусом та Феліксом, він неодмінно потрапив би до тієї ж касти, що й Франс. Обом наплювати, що не всім цікаве їхнє хобі.

— Хочеш сказати, ніби стовбичиш після уроків під школою не заради Бйорна Інґе, а… заради Фелікса?

Юганна промовчала.

Я вже злякалася, чи не надто далеко зайшла в своїх розпитуваннях, і розпачливо заходилася шукати, що б такого дотепного ляпнути. Та не встигла, бо Юганна виклала всі карти на стіл.

— Чесно кажучи, і сама не знаю, — сказала вона. — Але мені здається, що Тея надокучила Феліксові до чортиків. Учора, коли я так і не змогла спекатися Бйорна Інґе, почула від нього, що всі без винятку у «Фьокк Йостіні» вважають свою вокалістку справжньою катастрофою.

Від несподіванки я ледь не з’їхала в канаву.

Велосипедне колесо хапнуло гравій на узбіччі, в очах замерехтіло. Та, на щастя, я встигла вирівняти кермо й втрималася у сідлі.

— А чому тоді запросили? Вони ж, напевно, чули, що вона не вміє співати!

— Звичайно, чули. Усі чули… Однак Бйорн Інґе зумів переконати Маґнуса й Фелікса, що Х-фактор у ній просто зашкалює, ніхто й не зважатиме на спів. Та вже після першої репетиції хлопці збагнули — співає Тея, як недорізаний півень. Навіть Бйорн Інґе, який набагааато більше закоханий у неї, ніж Фелікс та всі хлопці сьомих класів, разом узяті. Саме тому Маґнус і запропонував ввести в номер балет. Може, тоді журі пропустить повз вуха її вереск.

Отже, хитрий вихід зі ситуації запропонував Маґнус, не Тея. Можна було здогадатися! Їй на таке не вистачило б клепки…

— Може, вихляння дупами і Феліксові замакітрить голову, і він теж не помітить, що Теї слон обидва вуха відтоптав? — мовила я. — І він вже не сердитиметься на неї?

— Гм, я теж про це думала, — хмикнула Юганна. — Я знаю, вона вродлива й найкрутіша дівчина в сьомих і таке інше, але ж вона тільки те й робить, що гаркає і поштуркується ним. Хто таке довго витримає? Хай би яка там була любов!

Я не мала, що заперечити.

Але й уявити не могла, що Фелікс міг би з нею порвати. Бо вона таки… Тея. І вже точно не могла б уявити її гнів після того. Хто гадає, що Тея лютувала, коли викрикнула мені в обличчя «OMG!!!!!», той не бачив її сварки з Рідваном з 7-Б!

Після тривалих — довгими місяцями — кружлянь і намагань зблизитися, перед самими літніми канікулами Рідвана таки допустили до вищої касти. Мабуть, він вважав, що за весь той час засвоїв правила співіснування серед крутеликів, але не минуло й кількох днів, як Тея зчепилася з ним. Вона оскаженіла, хоча Рідван лише запитав про щось спочатку Ширін, а вже потім — її. Тільки тому, що Рідван зустрічався з Теєю, доки вона його не прогнала, а лишень потім із Ширін, йому дозволено було залишитися.

Годі навіть уявити, як повелась би Тея, якби її саму прогнали з гурту. Її просто перековбасило б!

Раптом я помітила, що бензозаправка залишилася позаду, ось уже й моя вулиця. Ми так захопилися неймовірно цікавою розмовою, що й забули, для чого, власне, умовилися повертатися разом додому.

— Он там я живу, — мовила я. — А там — Фелікс.

— Класно!

— Я хотіла дещо…

Мені стиснуло горло.

Я не знала, як сказати, що погодилася на участь у двох виступах на конкурсі, і запитати Юганну, чи не захотіла б вона приєднатися до нас із Нільсом.

— Але це може зачекати, — пробелькотіла я. — Не біда, якщо…

— Я можу тебе ще трохи провести, якщо хочеш!

Моя рука зісковзнула з керма й зачепила дзвоник.

— Що? Хочеш сказати… хочеш зайти до мене додому?

Юганна, назагал, не така вже й погана. Вона не з тих, хто цькує мене чи Нільса за те, що він зі мною товаришує. Але я зроду такого не сподівалася. Що вона напроситься до мене в гості…

— Мама й тато працюють сьогодні допізна, — сказала Юганна. — До восьмої вечора мене ніхто вдома не чекає. До того ж я бачила, як мама зранку ставила для мене в мікрохвильовку манну кашу. Вона завжди забуває, що я терпіти не можу манку…

Ми завернули на мою вулицю.

— А в нас на вечерю млинці, — сказала я. — Ми завжди по вівторках смажимо млинці. На тебе теж вистачить. Якщо ти, звісно, захочеш… Ніхто тебе не змушуватиме їсти млинці.

Ми заїхали на подвір’я, поставили велосипеди.

Серце моє крутнуло подвійне сальто.

Коли ми увійшли до помешкання, млинці пахли на всю хату.

Бридка, слизька гадина

— Ось сама послухаєш її!

Ми з Юганною саме скидали черевики, коли почули з кухні голос тітки Муни.

— Обіцяю, ти своїм вухам не повіриш!

— Та я ж не проти, — боронилася мама. Зашкварчала сковорідка, коли вона перевертала млинці.

— Мені просто не дає спокою думка, чим вона ризикує, — вела далі мама. — Анне Беа все ж трохи неповносправна від народження, і це робить її вразливішою до насмішок. Діти бувають такими жорстокими, Муно! Я чула, як дехто з однокласників її прозиває, і це так страшно… Ох, мені сльози застилають очі, як згадаю…

Я аж заціпеніла, стоячи в коридорі з шоломом в руках.

Мама щойно назвала мене неповносправною!

І Юганна це чула!

— А вона розповідала тобі про те, що трапилося минулого тижня? — запитала тітка Муна.

— Ні, а що?

— Саме тому вона й повинна виступати на конкурсі! Оті гламурні дівахи з її класу постійно цькують і принижують малу, а минулого тижня Анне Беа зуміла дати їм відсіч!

— Справді?

— Так! І уявляєш реакцію дівах? Отож аби уникнути ще більших глузувань, я подумала, що варто їх поставити на місце. Показати їм, що Анне Беа теж на щось здатна! Звісно, вона трохи ризикує, це ж випробування — опинитися перед сотнею чи й більше глядачів. Але погляньмо з іншого боку: уяви, як підвищиться її самооцінка! Робити те, до чого вона має талант. Бо дівчинка таки має талант, вона співає! Дівахам позаціплює, коли мала розтулить рота. А хлопчик, який їй подобається, Маґнус, собі замислиться: «О, Анне Беа — це та дівчинка, з якою треба ближче запізнатися!» Уб’ємо відразу двох зайців!

Я осіла на ослінчик в коридорі.

Тітка Муна щойно викрила мою таємницю, що мені подобається Маґнус!

І Юганна це чула!

Ота млість уранці, перед школою, ніщо в порівнянні з бридкою, слизькою гадиною, яка ось підповзала з нутрощів до горла. Першою думкою було випровадити Юганну з дому, але я не могла. Сама ж запросила її на млинці, та й треба було залагодити непорозуміння зі своєю подвійною участю в конкурсі. І, попри все, мені хотілося, щоб вона залишилася.

Але як провести її до своєї кімнати? Треба ж перейти спершу кухню.

Мама з тіткою Муною почнуть голосно сміятися і ляскати себе по стегнах. Завжди так роблять, коли хочуть вдати, ніби нічого особливого не сталося. Одне можу сказати: побачивши таке зо два рази, уже ніколи не захочеться бачити ще.

— Гаразд, — озвалася мама. — Маєш рацію лише в одному! Анне Беа таки вміє співати! Не можу сказати, що не хвилюватимусь, коли вона постане перед повною залою, але…

— Отже, покладаєшся на мене? — запитала тітка Муна.

— Цього я не казала. Але трохи шкода відступати тепер… Та й Нільс буде поруч, а на нього таки можна покластися.

— Той хлопчина — просто знахідка. Цікаво, чи Анне Беа здогадується, як їй з ним пощастило. Якби мені такий трапився першого дня у школі, я трималась би за нього решту життя… Егм, Крістоффере, ти намалював картинку для тітки Муни? Хто це тут? Дай-но я вгадаю… Мабуть, Капітан Шаблезуб, так?

— То ви з Нільсом братимете участь в Конкурсі талантів?

Мої очі забігали і зустрілися з поглядом Юганни.

— Чому ти не сказала про це вранці? — прошепотіла вона. — Коли я питала, чи заспівала б ти зі мною?

— Я забула, — вихопилось мені мимоволі. — Я так… так зраділа, що ти звернулася до мене…

Я судомно ковтала, намагаючись заковтнути назад у шлунок слизьку зміюку, та вона перла в горло напролом.

— Але ти не можеш співати зі мною, якщо вже співатимеш з Нільсом. Це проти правил.

— Я знаю… Вибач! Я не хотіла тебе образити. Просто… вибач!

Гадина вже вистромила голову з мого рота.

— То що тепер робитимемо? — запитала Юганна.

Я скосувала на неї примружений погляд.

Вона не мала наміру знову взуватися. І на ображену не надто скидалася. Навіть куртку почала знімати.

Я втретє за день вхопилася за шанс.

— Я зрозумію, якщо ти відмовишся, — промимрила я. — Т-та, якщо захочеш, можеш виступити на конкурсі разом з нами. Було б класно мати скрипку на додаток до вокалу, синтезатора й Бріттані.

— Бріттані? Ота новенька в моєму класі? Вона теж з вами?

— Приєдналася вчора. На тамтамі. Ой… на тамбурині!

— Але мама не дозволяє мені грати з другосортними аматорами…

До такого повороту я була готова, тому зреагувала блискавично.

— За це можеш не хвилюватися. Нільс майже профі, а Бріттані лише підтримуватиме ритм.

Юганна замислено совгала замочок на куртці.

— Ми матимемо репетицію о шостій вечора, тут, у нашому підвалі, — вела я далі. — Тому й моя тітка прийшла. Іноді їй перевертається у голові, вона ниє без кінця і говорить якісь дурнуваті речі, які купи не тримаються зовсім! Але загалом вона класна! Допомагає нам із читанням нот й аранжуванням, бо має чудовий слух, диригує юнацьким хором і добре тямить у таких речах.

Я перевела подих.

Я так швидко торохтіла, аж захекалася.

— То я могла би… — почала Юганна. — Я маю при собі скрипку, тож… Якщо ви вже так чи інак матимете репетицію… Якщо ви не проти…

Я — не Нільс.

Мене не дратують люди, які не докінчують речення і говорять по півслова.

— Звичайно! — усміхнулась я.

Юганна зняла куртку й повісила на вішак.

— Окей, — Юганна теж усміхнулася. — Окей, я з вами.

За дві секунди бридка, слизька гадина заповзла назад у нутрощі й заховалася.

Take it away!

— Раз! І два! І раз-два-три-чотири!

Нільс ударив по клавішах.

Його пальці літали туди й сюди клавіатурою, він нависав над синтезатором і метляв головою.

Така манера гри збереглася у нього ще здавна, відколи він дев’ятирічним почав брати уроки музики в Йоґґе. Нільс перевтілюється за синтезатором. Тоді він — кровожерний вікінг, готовий порубати слухачів музикою, наче сокирою. Але настрій від його гри суттєво поліпшується.

Тітка Муна називає Нільса «заводієм». Таким він і є.

— Нумо, Нільсе! — вигукувала вона й плескала в долоні. — Містере Піаномен!

Я взяла до рук мікрофон.

Скоро моя черга.

Я глибоко вдихнула й почала подумки вести зворотний відлік секунд:

І п’ять. І чотири. І три-два-один… і…

— Waaaaaait!

Я опустила мікрофон.

Ну, що знову?!

— Sorry! — вигукнула Бріттані. — Коли мені вступати?

— Після Анне Беа, — сказала тітка Муна. — Зачекай, доки вона проспіває першу строфу, а тоді вступай!

Я чула з її голосу, що вона вже дратується.

— Отже! Спочатку! Раз! І два! І раз-два-…

— Excuse mе! — знову урвала тітку Муну Бріттані. — Ви впевнені, що мені не треба вступати одночасно з Анне Беа? Мені все ж здається, що це makes more sense!

Вона вимахувала тамбурином перед самим моїм носом. Двадцятилітній запах поту з тітчиних долонь усе ще міцно тримався бубна.

— Ти вступаєш після Анне Беа!

Тітка Муна, напевно, закотила очі або ще якусь міну скорчила, бо я чула, як захихотіли позад мене Нільс та Юганна.

— Спочатку! — скомандувала вона. — Раз! І раз-два-три-…

— Стоооооп!

Цього разу репетував Нільс.

— Корч схопив пальці!

Я важко зітхнула. Бойовий дух у підвалі або швидко прокисне, або зійде на пшик.

На щастя, тітка Муна була профі в своїй справі.

— Зробимо коротку перерву, — сказала вона. — Принесу собі філіжанку кави, а ви перепочиньте. За десять хвилин почнемо…

Нільс, Юганна, Бріттані та я знеможено попадали на стільці.

Упродовж тижня ми майже щовечора приходили на репетиції. Не все ще вдавалося, але тітка Муна підбадьорювала, мовляв, з дня на день стає ліпше, й наша пісня ось-ось набуде досконалого звучання. Я сподівалася, що так і буде. До Конкурсу талантів залишалося два дні.

Зі скрипкою пісня зазвучала особливо. Юганна наче не шкодувала, що приєдналася до нас. І Бріттані — теж. Навіть навпаки. Майже кожного дня обидві приходили після школи на репетицію. Ласували маминими млинцями, спеціальною яєшнею-очком від тата й коржиками від бабусі, а коли на столі з’являлися тако тітки Муни, напихали до рота по три «шкаралупки» нараз і були одностайними в думці, що ще ніколи не зустрічали родини, де так добре годують.

Наша участь у Конкурсі талантів досі залишалася таємницею. Я і Нільс домовилися з дівчатками нікому нічого не казати в школі. Тея — той тип, що всюди підозрює підступ. Вона запросто може додати два плюс два, якщо надто часто будемо шушукатися на перервах. Тому ми поводилися як завжди. Юганна спілкувалася у своєму звичному колі, а Бріттані вдавала, ніби нас не помічає.

Відколи я стала на лінію вогню, жодного разу не розмовляла з Маґнусом. З Теєю, Ронею та Ширін — теж. Щоправда, вони кілька разів обзивали мене бісовим лузером, двічі підставляли ніжку в дівчачому туалеті й качалися від дикого реготу, коли я зашпорталася за свій наплічник. Тож якась форма комунікації все ж була. Але вони настільки зосередилися на своїй майбутній перемозі в конкурсі, що згрубша начхати хотіли на нас із Нільсом і віддавали перевагу танцям та безконечним розмовам про те, у чому вони вийдуть на сцену. Таке нам підходило якнайкраще.

— Окей, перерва скінчилася!

Тітка Муна збігла вниз сходами, а за нею хвостиком — Крістоффер.

— Сядь собі на канапі, Крістоффере, — звеліла вона. — Ти будеш нам за публіку.

Крістоффер згріб на середину канапи всі подушки, видряпався на складену піраміду і ще трохи помостився, вибираючи найзручніше положення.

— Усі готові? — запитала тітка Муна.

— Так, — кивнув Нільс з-поза синтезатора, вимахуючи в повітрі відстовбурченими пальцями.

— Так, — кивнула Юганна, приставляючи скрипку до підборіддя.

— Так, — кивнула я, беручи мікрофон.

— Wait! — змахнула тамбурином Бріттані.

— Ти вступаєш після Анне Беа, — з притиском сказала тітка Муна. — Крістоффере, готовий?

Малюк зняв піратський капелюх, обережно поклав його на стіл і поважно кивнув з верхівки подушкової гори.

— Гаразд, починаємо! — вигукнула тітка Муна. — Раз! І два! І раз-два-три! Таке it away, Нільсе!

«Витрішки»

День конкурсу не міг розпочатися гірше.

Я не лише прокинулася з серйозним розладом шлунка, нервовою трясучкою та мандражем перед виступом. Не лише Маґнус обігнав мене на шкільному ґанку, навіть не глянувши в мій бік. Не лише Тея обізвала мене сліпотою й альбіноскою, коли я врізалася у парту Надіфа на великій перерві. За чотири години до початку конкурсу я ледь не облисіла!

Усе почалося з того, що Тея відчинила вікно на уроці домоведення й зарепетувала:

— АНУ, ГАЗОНИ, ЩОБ УСІ ПОЧУЛИ!

Марі ледь не впустила додолу яблучний пиріг, Надіф порізав палець, а Нільс сіпнувся і обсипав цукром увесь стіл.

Тільки я навіть не здригнулася. Я ще раніше почула гуркіт мопеда, котрий в’їхав на шкільне подвір’я за мить до того, як Тея розчахнула вікно. Я знала, що буде далі.

На подвір’я заїхав ПеКа.

ПеКа заміняє на уроках суспільствознавства Буділь, коли та має забагато проблем зі своєю травмованою шиєю. Ті, що в цьому тямлять, вважають його найкрутішим учителем у школі. Насправді його звуть Пер Крістіан, він має сині очі й майже таке біле волосся, як я. Різниця лише в тому, що він його вибілює навмисне. А ще він має чорно-жовтий мопед, на якому з ПеКа хоче прокататися більшість дівчат сьомих, восьмих, дев’ятих і десятих класів.

— ДАВАЙ, ПЕКААА! — верещала з вікна Тея. — ЩЕ ОДНЕ КОЛО!!!

Іноді я їй трохи заздрю. Хоч ПеКа щонайменше двадцять, Тея щиро вірить, що він у шаленому захваті від її викриків. Ото талант! Не боятися видатися смішною…

Мама каже, що я повинна навчитися ігнорувати думку інших про себе. Але це не так легко. До того ж коли Тея каже, що їй наплювати, що про неї думають інші, поваги до неї це не додає.

Називаючи мене бісовим лузером або Нільса дідьчим гомиком, або Ільву-Мерете товстулею, вона обов’язково додає щось на кшталт: «Соррі, дурню/дурепо! Але я завжди кажу, як воно є. Якщо правда вуха ріже, то це твоя проблема, не моя! Я не зі зла, і мені начхати, що ти про мене думаєш! Я така, як є, і впевнена в своїх словах на сто десять відсотків!!!» І йде собі, а я, Нільс та Ільва-Мерете залишаємося зі своїми проблемами.

Тому я маю деякий сумнів, чи варто цього вчитися. Маю на увазі, ігнорувати ставлення до себе решти людей. Це ніби вибачати їм зухвальство й приниження.

БРУУУУУУМ!

БРУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУМ!

БРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРРУУУУУУУУУУ-

УУУУУУУУУУМ!

Мопед газував на підвищених обертах, шалений гуркіт уривався до класу. ПеКа зазвичай виконує прохання дівах-гламурниць. Коли він чергує у школі на перервах, то, правду кажучи, більше демонструє своє татуювання на руці, аніж пильнує за порядком.

— ПЕКА! ПЕКА! ПЕКА!

До Теї приєдналися Роня та Ширін. Вони верещали, як недорізані, коли ПеКа проїжджав під вікном.

— Досить уже, дівчатка! — озвався Бендік. — Повертайтеся до роботи!

Бендік — наш учитель кулінарії та здорового харчування, наймолодший у школі після ПеКа. Але це зовсім не означає, що він займає високе місце в рейтингу улюблених вчителів. Я навіть уявити собі не можу його на мопеді. Бендік носить окуляри, має тонкі, довгі пальці й носить торбинку замість наплічника.

— Нумо, дівчатка, — упрошував він. — Бйорн Інґе, звісно, суперкрутий у яблучних пирогах, але чому він має гарувати сам!

Я і Марі аж приснули сміхом.

Якщо хтось не вміє готувати яблучний пиріг, то це, власне, Бйорн Інґе. Він навіть окріп зготувати не може! Ми раді просто до чортиків, що він не в одній з нами групі.

— Ви чуєте, що я сказав?! — підвищив голос Бендік. — Повертайтеся до столу!

— Ми тільки подивимося на ще одне коло ПеКа! — відповіла Тея.

— Ні, доста витріщатися! — наполягав Бендік. — Докінчуйте ваші пироги!

Тея пропустила його слова повз вуха й натомість ще більше вихилилася з вікна.

— ПЕКАААА! — волала вона. — ЩЕ ОДНЕ КОЛО!!!

— Відійдіть від вікна! Негайно!!! Інакше напишу кляузу батькам усіх трьох!

Тея вхопилася за Роню і Ширін, щоб не випасти назовні від несподіванки. Бендік ніколи не підвищував голос.

— Цииить! Навіщо так нервувати! — закотила очі Тея.

— УЖЕ! МИТТЮ!

Бендік стояв перед Теєю, окуляри тремтіли на носі.

— Та я ж тільки…

— НЕ-ГАЙ-НО!

То стало останньою краплею. Тея ступила крок до Бендіка й уп’ялася в нього поглядом. Коли якийсь вчитель підходить до неї впритул і лає, Тея нейтралізує його «витрішками» — незмигно дивиться просто в вічі.

Одну секунду.

Дві секунди.

Я відчула, як розхвилювалася за Бендіка. Він ще ніколи не брав участі у «витрішках». Принаймні з Теєю. А вона профі! Неймовірно, скільки вчителів програвало їй у цій грі. Буділь, наприклад. Вона ніколи не мала жодного шансу перемогти Тею.

Шість секунд.

Сім.

Вісім.

Тея струснула плечима і кахикнула.

Єссс! Я подумки всміхнулася. Ознаки програшу вже видимі. Коли Тея кидає виклик Оддові на математиці, то завжди кахикає на восьмій секунді. А він один з небагатьох, хто завжди виграє.

Одинадцять секунд.

Двана…

— Ну добре!!!

Тея відвела погляд.

— Ми повернемося до роботи, якщо це вже аж так вам важливо!!!

Ми з Нільсом перезирнулися, усміхнувшись. Бендік був на шляху до того, щоб ми визнали його улюбленим вчителем, після Одда й Сюнне.

Тея промарширувала повз нас, Роня і Ширін — за нею. Усі троє хапнули по яблуку з нашого столу, а тоді ляснули по долоні Бйорна Інґе за сусіднім столом.

Кожного уроку ми намагаємося помінятися місцем з іншими кулінарними групами, та досі нам не щастило. Хлопці, закохані в Тею, охоче помінялись би, але завжди знаходився хтось, хто був проти. І я добре їх розумію. Кому хочеться працювати поряд із тими, що крадуть з твого столу родзинки, їдять твоє тісто або вилизують миску з-під розтопленого шоколаду, яку ти собі відклав набік, аби згодом поласувати смачненьким на десерт?

— Гаразд, усе готово?

Марі обвела поглядом мене, Надіфа й Нільса.

Ми кивнули.

Марі вилила тісто в форму для випікання, розрівняла його лопаткою. Ми з Надіфом виклали скибочки яблук зверху колами: від великого на краях до найменшого — у центрі пирога. Потім Нільс притрусив яблука корицею і рештками цукру.

Ми відступили на крок, щоб помилуватися результатом, тобто решта відступила, а я, навпаки, нахилилася ближче.

— Найс, — мовила Марі.

— Бомбезно, — сказав Надіф.

— Sweet, — додав Нільс.

Я розуміла, що вони мають на увазі.

Ми — по-справжньому згуртована команда. Кожен із чотирьох особливо вправний у чомусь одному, ніхто не покидає роботи на півдорозі, усі працюють злагоджено.

Якось я чула, як Марі сказала до Ільви-Мерете, що домоведення — найулюбленіший її предмет після матьоми. Певна, це через нашу здруженість у групі. Хоч ми з Нільсом і належимо в класі до нижчої касти, ніж Марі, нема сумніву, що їй подобається готувати страви саме з нами.

— Він такий збіса солодкий!

Тея з хрускотом відкусила за моєю спиною шматок вкраденого в нас яблука.

— Хто?! Бендік??? — здивовано перепитала Роня.

— Ти що, здуріла?! ПеКа!!!

— A-а… Так, він цукерочка!

— Чули, що вчора йому сказала Сюсанна? — озвалася Тея.

— Ні, а що? — хором запитали Роня і Ширін.

— Зупинила його в коридорі перед суспільствознавством і така: «Агов, ПеКа, я була страшенно naughty girl, забула зробити домашнє завдання. Що мені за це буде?»

— Так і сказала?! — вибалушила очі Роня.

— Серйозно? — здивувалася Ширін.

— Це чула купа народу! — запевнила Тея. — Ще й кілька вчителів, і Одд — теж. Одд насунувся на неї животом і такий: «Правду кажучи, Сюсанно, так до вчителя не говорять!» А ПеКа йому: «Не хвилюйтеся, Одде, вона лише пожартувала, правда ж, Сюсанно?» А Сюсанна: «Та ясно!» І Одд пішов собі далі. Але вона не жартувала. Це ясно, як білий день! Вона виклала кілька своїх пікантних фоток на інстаґрамі з підписом «4U ПК»!!! З купою сердечок! А на одній фотці вона нахиляється до камери з такооою усмішечкою!!!

Сюсанна вчиться у десятому класі і є найпопулярнішою дівчиною у середній школі. Вона побожна, ніколи не лається і не глузує з інших… у вічі, зате поза спинами — запросто! Або ж витріщається таким… промовистим поглядом. Найвродливіша, з найрозкішнішим кінським хвостом, Сюсанна співчутливо всміхається, проходячи повз мене. Бідолашна Альбіноска, промовляють її крижані очі. Це ж треба народитися такою потворою…

— Але! — вигукнула Тея. — Я не сумніваюся, ПеКа умить забуде про Сюсанну, коли побачить нас сьогодні ввечері на сцені!

Я скосувала погляд на Нільса.

Його ніздрі затремтіли у відповідь.

Невже?..

Керівництво школи завжди просить суддів Конкурсу талантів зберігати в таємниці свою участь у журі, щоб ніхто не спробував підкупити їх заздалегідь. Та завжди знаходився хтось, хто не зумів утримати рот на замку. Коли Роню позаминулого року обрали в журі від учнів, вона хизувалася й напрошувалася на компліменти кожнісінької перерви ще за тиждень до конкурсу. Була підозра підкупу й торік, коли Турфінн-Чічка опинився на почесному четвертому місці. Але ні він, ні члени журі не змінили свого рішення, хоча Тея й подавала апеляцію.

Марі чудово зрозуміла, про що ми з Нільсом подумали.

— Еге ж, ПеКа буде сьогодні в журі від учителів, — кивнула вона. — Новина просочилася ще вранці.

Ну, усе як завжди!

З ПеКа в журі Тея точно матиме найвищий бал принаймні від одного судді.

— Зате від батьків у журі сидітиме моя мама, — повідомив Надіф.

Він усміхався нам ротом, напханим скибками яблука.

Батьки Надіфа трохи схожі на батьків Юганни. Обоє мають дуже добру роботу, і їх нічого не цікавить, окрім такої ж доброї роботи для своїх дітей у майбутньому. Саме тому Надіф ніколи не прогулює уроки й не глузує з мене. Йому забороняють приходити додому з поганими оцінками, тож на перервах він зубрить і читає, замість слухати теревені Теї.

Я теж взяла кілька скибочок й усміхнулася йому. Сильно сумніваюся, що мама Надіфа поставить високий бал за танці з вихилянням стегнами. Не кажучи вже про пісню з репертуару Ріанни, якою продере всі вуха безголоса кривляка.

Раптом перспектива вечора стала значно світлішою.

— А що з двома іншими членами журі від учнів? — поцікавився Нільс. — Хтось знає, хто вони?

— Кажуть, один з них — Турфінн, — озвалася Марі. — Бачили, як він у суботу купував костюм в супермаркеті. Він завжди виступає в народному строї, костюм може свідчити лише про одне…

Я нашорошила вуха, чи Тея, Роня і Ширін не збовкнуть імені ще одного учнівського судді, але вони, на диво, мовчали, ніби води в рот понабирали. Обернувшись, я збагнула чому. Бендік нависав над їхнім столом: окуляри — на кінчику носа, руки — схрещені на грудях.

— Гайда за мною!

Марі підняла яблучний пиріг і понесла його до духовки позаду нашого столу. Надіф, Нільс та я поставали біля неї рядочком.

— Анне Беа?

Я ступила крок.

Відчиняти й перевіряти готовність духовки — мій обов’язок, потім Марі ставить туди страву. Бо Нільс не дружить із вогнем та високою температурою, а Надіф може випустити з рук форму. Він вправніше прикрашає та відмірює складники, ніж ставить чи виймає страву з духовки. Ось на минулому занятті впустив пиріг на підлогу.

Я присіла й відчинила дверцята. Гаряч бухнула мені в обличчя, огорнула окуляри, немов вогкою ковдрою. Я запхала досередини руку. Приблизно 180 градусів. Я добре відчуваю температуру на дотик. Це один із моїх небагатьох талантів.

— Готово, — мовила я.

А тоді все й сталося.

Сама я не бачила, але Нільс згодом розповів, що все було схоже на ланцюгову реакцію:

1. Бендік проходив повз наш стіл і перечепився за ногу Надіфа.

2. Надіф відсмикнув ногу й мимоволі штовхнув Нільса.

3. Нільс втратив рівновагу й повалився на Марі.

4. Марі бачила, що насувається, і гарячково обирала: рятувати яблучний пиріг чи себе.

5. Марі вибрала пиріг.

6. Пиріг зсунувся боком на стіл тієї ж миті, коли Нільс гупнув носом у Марі.

7. Марі відлетіла до духовки й впала на мене.

8. Я гепнулася на коліна, а Марі заїхала мені ліктем по шиї.

9. Моя голова сіпнулася вперед і опинилася у духовці.

10. Там я і застрягла. Уся моя голова опинилася у розігрітій до 180 градусів печі.

Але не колір мого обличчя змусив усіх у класі витріщатися й морщити носа. Не цього разу.

— Нічого страшного не трапилося! — крикнув Бендік. — Навіть найпрофесійніші кухарі, буває, обпікаються.

Та я бачила його очі, він також спантеличено витріщився на мене, перш ніж затулити долонею носа. Навіть Нільс не витримав, схопився за ніс.

Отоді і я відчула запах.

Від мене страшенно смерділо!

Причина смороду лежала в духовці. Марі й Надіф вийняли її зсередини, затиснувши ніс великим і вказівним пальцями.

Якусь мить я безпорадно дивилася на те, потім знову торкнулася чола. Першого разу не помітила відсутності волосся. Тепер зрозуміла, чому. У моїй долоні лежала почорніла гривка.

— О, та тобі пасує! — зайшлися глумливим сміхом Тея, Роня і Ширін.

— Бракує лише кривавих рубців, образ зомбі готовий! — вигукнула Тея.

— Так, це вже стало останньою краплею! — гримнув Бендік. — Я пишу повідомлення твоїм батькам! Якщо хочеш іще побавитися у «витрішки», випробуй свої здібності на директорові!

Він підійшов до мене.

— Не засмучуйся, Анне Беа! Насправді тобі дуже пощастило. Уяви, що все могло бути значно гірше. Ти могла обпекти личко. Або спалити все волосся. Гривка швидко відросте!

Я розуміла, що Бендік намагається мене розрадити, але його зусилля були марними. До мого виходу на сцену й виступу перед учнями, учителями й батьками п’ятих-сьомих класів залишалося всього лиш чотири години. Гривка за чотири години не відросте!

— Можеш забрати додому цілий пиріг, — втішала мене Марі. — Ти, по суті, сама нарізала всі яблука…

Мені відняло мову.

Я була не просто потворою.

Я була потворою без гривки!

— Усі решта теж не проти, — сказала Марі. — Правда ж, Надіфе?

— Звісно! — погодився той.

— А ти, Нільсе? — повернулася до нього Марі. — Хай би Анне Беа поласувала яблучним пирогом увечері вдома?

— Аннебі… Анне Беа нічим не ласуватиме увечері, — відповів Нільс.

Я підвела голову.

— Вона співатиме на Конкурсі талантів, — широко всміхнувся він. — Можете починати її вітати! Це буде бомбезний виступ!

Я чула, як вражено зойкнула Тея, і ледь крізь землю не запалася.

…Мов бездонний льох

— Анне Беееааа!

Я міцно вмерзла в підлогу.

— Підійди сюди, будь лааааска!

Я озирнулася за Нільсом, але згадала, що він пішов до спортзали разом із мамою, татом, Крістоффером та тіткою Муною. Юганна й Бріттані теж вже були там. Я затрималася, бо хотіла востаннє перевірити свій вигляд.

Першою була думка заховатися у дівчачій роздягальні. Психічна атака зараз ніяк не на часі. Але я знала: Тея вже мене помітила. Інакше не репетувала б на все горло. До початку конкурсу залишалося п’ятнадцять хвилин.

Я рішуче відкашлялася.

Виходу не було.

— Ооооось ти де! — солодким голосом проспівала Тея, коли я вийшла з роздягальні.

Вона стояла перед дверима спортзали, уперши руки в боки й схиливши набік голову. Обабіч неї і трохи позаду в такій самій позі стояли Роня та Ширін. Бракувало хіба Ріанни з мікрофоном.

Тея зміряла мене поглядом.

— Креативне рішення, — фиркнула вона. — Ще скейт би тобі в руки, і справжній хлопчисько!

Я торкнулася голови.

Усе ще не почувалася комфортно з нашим вибором.

Коли я очуняла, після того як зомліла на уроці домоведення, чоло й потилиця так боліли, що Бендік мусив намочити рушник у крижаній воді й обтерти ним мою голову. Це допомогло від болю, але на зовнішній вигляд не вплинуло. Як на мене…

Однак Марі й Ільва-Мерете були іншої думки.

— Достатньо вдягнути ввечері якусь прикольну шапочку, — порадила Марі. — Матимеш дуже крутий вигляд на сцені! Як справжній бомбовий скейтер!

— Ніхто й не помітить, що гривки немає, — кивнула Ільва-Мерете. — Журі точно не зверне увагу!

Варіантів для вибору я однаково не мала. Або шапочка, або обсмалене волосся. І хоч я ніколи не ношу в приміщенні шапок, можете мені повірити — другий варіант був би ще дуркуватіший.

Я натягнула чорну шапку нижче на чоло й ступила крок у бік спортзали. Тея — за мною.

— Я ще з тобою не закінчила! — крикнула вона мені в спину. — Я чула, як Сюнне казала, що ви гратимете щось в англійському стилі?

Я, примружившись, глянула в залу.

Сюнне стояла за дверима й про щось розмовляла з бібліотекарем Яном Еріком. Я відчула легке розчарування. Не думала, що вона з тих, хто розпатякує чужі таємниці. Принаймні не такій знаменитій пліткарці, як Тея.

— Алльо! — не вгавала Тея. — Англійський стиль?

Я не встигла й рота розтулити, як Роня та Ширін бухнули реготом.

— Першої миті мені здалося, ніби ти хочеш випендритися! — сміялася Тея. — Я не знала, що й подумати! Так, ніби той, хто співає в англійському стилі, має хоч якийсь БІСОВИЙ шанс на успіх!

Мені зсудомило живіт.

Саме я запропонувала пісню, яку трохи переробила в такому стилі. Він додає мені потуги, коли почуваюся пригніченою і будь-що хочу повернути собі радість. Нільсові й тітці Муні сподобалося, Юганні й Бріттані — начеб теж. Чула, як вони іноді мугикали мою пісеньку собі під ніс.

А якщо Тея має рацію…

А якщо це справді остання дурість — співати пісню, аранжовану в англійському стилі…

А якщо я сфальшивлю або решта зіб’ються…

А якщо знову повториться історія різдвяного концерту в третьому класі… І тоді all over again!

А в залі — понад сотня глядачів: школярі, батьки й учителі. Сором перед мамою, татом, Крістоффером і тіткою Муною…

Перед…

— До речі, ми й далі зустрічаємося з Маґнусом! — ошкірилася Роня. — І ми є stronger than ever!!!

— Тож навіть не сподівайся, що твоя пісенька заведе хоч когось, окрім тебе! — додала Ширін.

Іноді мені здається, що саме Ширін — найстервозніша з-поміж оцих трьох суперкрутих дівчат. Вона має більше клепки в голові, ніж Тея та Роня разом узяті, і значно гарніша за них, але ніхто не наважується сказати таке вголос, бо Тея, за замовчуванням, є старшою крутелицею, а Роня — її заступницею. Та якщо одного дня Ширін повстане проти них і переможе, у середній школі настане справжнє пекло, незрівнянне з нинішньою ситуацією.

— Агов, дівчатка! — гукнула Тея. — Маємо мало часу, щоб гаяти його тут на якусь лузерку! Треба готуватися до шоу!

Вона війнула русявим кінським хвостом і стягнула на один бік білий светр. Чорна бретелька бюстгальтера в’їлася їй у плече.

— Шкода тебе… Ніколи нікуди не кличуть, — глузливо скривилася Роня. — Ото буде сміху, як альбіноска в чорному гепнеться мармизою на сцену!

Ширін дивилася на мене розширеними очима, погляд — мов бездонний льох.

— Такі, як ти… — мовила вона. — Такі, як ти, навіть не мали би права народжуватися…

З цими словами всі троє розвернулися і помарширували в спортзалу.

А за три секунди по тому почалося. Перший вибух реготу. Потім почувся ще один, далі — ще, зрештою, уся публіка аж заходилася сміхом.

У спортзалі було темно, на столах горіли стеаринові свічки, тож я нічого не бачила. Зате чула. Неважко було здогадатися — сміялися з мене. У коридорі стояла тільки я. Просто під люстрою, яка осявала мене. Усі в залі могли бачити, як я мружуся, обертаю очима і ось-ось помру.

Ще ніколи мені не було так боляче всередині, як тієї миті. Це багато про що каже, бо я вже стільки зазнала болю, що й з ліку збилася.

Усе в мені наче обвалилося. Серце, легені, нирки, шлунок, кістки — геть усе. І хоч нестерпно боляче вдихнути повітря, бо легені мов склеїлися докупи, було б значно гірше, якби всі органи, зірвавшись зі своїх місць, зіткнулися на шаленій швидкості між собою.

Як того дня, коли Маґнус заговорив до мене на шкільному ґанку й усміхнувся, я забула про все лихе, так тепер забула все хороше. На що я, власне, сподівалася? Що достатньо буде заспівати, і всі відразу вважатимуть мене нормальною? А Маґнус побачить, що я нічим не гірша за Роню? Якою ж дурною треба вродитися!

Нізащо в світі не вийду на ту сцену!

Нізащо в світі!!!

— Досить веселощів, друзі!

То був бібліотекар, Ян Ерік. Він став на дверях, спиною до мене.

— ПРИДУРКИ НАБИТІ! — почувся десь з-поза його спини голос. — Ніколи не бачили, як люди шпортаються???

Аж тепер до мене дійшло, що сталося.

Сміялися в залі не з мене.

Не з мене!

Я підійшла до дверей, зазирнула в залу і побачила їх…

Тея лежала на підлозі, а під нею — Роня та Ширін. Як вони не борсалися, як не шарпали одна одну, але вивільнитися не могли: Теїна гумка для волосся міцно зачепилася за сережку Роні, а пряжка на паску Ширін застрягла під бретелькою бюстгальтера Теї. Вони навіть підвестися з підлоги не могли!

— ДОСИТЬ ІРЖАТИ! — верещала Тея.

— Це вже чистий моббінґ, справжнє цькування, Яне Еріку! — репетувала Роня.

— Дідько, як можна бути такими дітваками! — кричала Ширін.

Щось було в обзиванні своїх насмішників «придурками набитими», що нітрохи не змусило Яна Еріка перейнятися їхньою трагедією. Він навіть не глянув у їхній бік, зате обернувся до мене.

— Анне Беа? Все гаразд?

Не можу сказати, що я затята книжкова мишка, але ми з Нільсом часто жуємо свої канапки в бібліотеці. Ян Ерік майже завжди підходить до нас — просто поговорити або порадити якусь книжку. Тому я маю відчуття, ніби знаю його дуже добре. Ліпше, ніж інші однокласники чи навіть багато хто з учителів.

— Усе добре, — хрипко запевнила я.

— Справді?

Ян Ерік завжди каже, що в нього, у бібліотеці, ми знайшли прихисток. Якось розповів нам, як його дражнили в школі і як він ховався у шкільній бібліотеці, коли однокласники допікали до печінок.

Я кивнула.

— Гаразд! Та якщо Тея з подружками ображатимуть, ти одразу скажеш мені, добре? Ми не допустимо цькування. У кожному разі, не сьогодні ввечері. Бо я так хочу почути your song, що вже дочекатися не можу.

Я примружено глянула на Яна Еріка.

А він мені підморгнув.

— Сюнне сказала мені по секрету, — прошепотів він. — Знає, що ми з тобою друзі…

То ось звідки Тея довідалася про мою пісню. Ні, Сюнне не розпатякала Теї нашу таємницю. Це Тея підслухала її розмову з Яном Еріком.

Я зазирнула в спортзалу.

— Нільса шукаєш? — запитав Ян Ерік. — Онде з іншими дітьми стоїть під сценою. Уже віддихуються, я думав, вони помруть від сміху. Я і сам ледь не розсміявся, коли Тея & Со. зарили носами в підлогу. Але ж я дорослий, мусив стримуватися.

Тепер і я їх побачила.

За п’ять метрів від нас, опершись на сцену, весело реготали… один-два-три… дев’ятеро школярів.

Троє з них убрані в чорне. Одна постать худорлява й невисока, друга — вища, зі скрипкою і довгим білявим волоссям, а третя — ще вища, з тамбурином. Поряд стояв хлопчина з калатальцями й дві дівчинки в майже однакових сукенках. Одна підстрижена «під шапочку», друга — з кучерями й перебинтованою правою рукою. Віддалік — хлопець в окулярах а ля Гаррі Поттер і ще один, який затуляв рукою півобличчя. А ще далі, під самим динаміком, сиділа в інвалідному візку дівчина, гопала й підстрибувала, ніби… ніби… її за мотузочки смикали.

Я відчула, як мої губи дедалі більше розтягуються у широкій усмішці.

Крім мами, тата, Крістоффера й тітки Муни, ще дев’ятеро в цій залі не засвистуватимуть мене: Нільс, Юганна, Бріттані, Надіф, Марі, Ільва-Мерете, Франс, Бірк і Селіна. Десять-одинадцять-дванадцять… разом — п’ятнадцять, з Сюнне та Яном Еріком!

— То що, заходимо?

Ян Ерік подав мені лікоть.

Я взяла його під руку.

— Перш ніж увійдемо, дозволь сказати тобі комплімент: маєш сьогодні неперевершений вигляд, юна дамо!

Я провела долонею по сукенці. Її подарувала мені тітка Муна на дванадцять років. Вона чорна, сягає колін, має по боках кишені й сидить на мені, мов влита. Тітка знає, що я люблю чорний колір, але ходити до школи в чорному не можу, щоб не вирізнятися з-поміж решти ще більше.

Сьогодні інший випадок. Сьогодні саме час вирізнитися якнайяскравіше!

Нізащо в світі Теї не перемогти у конкурсі своїм убогим блеянням.

Нізащо в світі!

— Готова? — запитав Ян Ерік.

Я ще раз кинула оком на свої моднячі черевики-мартенси — чи не розв’язалися шнурівки, помацала, чи добре сидить шапочка.

— Готова!

Хай тепер Тея начувається! І Роня! І Ширін! І всі суперкруті зарази разом з ними!

Сьогодні я прийму виклик і покладу всіх наповал!!!

Готові?

— Що ж, друзі, до початку шоу залишилися лічені хвилини!

Одд вийшов із мікрофоном на сцену.

Він замінив свої вельветові штани на парадні чорні, але так само підтягнув їх попід самі пахви. За пасок заправив білу сорочку, на шиї теліпалась ясно-блакитна краватка.

Одд приклав долоню дашком до очей і примружено глянув у залу.

— Який аншлаг! — вигукнув він. — Це справжній рекорд за п’ять років існування Конкурсу талантів!

Одд не іронізував. Спортзала була переповнена вщерть. Школярі, учителі й родичі артистів тісно сиділи за столиками, розставленими посередині, і щільно тулилися на лавках під «шведською стінкою». На підлозі перед сценою теж не було вільного місця. Там поміж іншими сиділи Тея, Роня та Ширін разом з Маґнусом, Феліксом, Бйорном Інґе й рештою з вищої касти сьомих класів.

Стояла тільки я. Коли ми з Яном Еріком урочистою ходою увійшли до зали, усі сидячі місця вже були зайняті. Тож ми проштовхалися наперед і теж стали під «шведською стінкою». Я опинилася найближче до сцени й могла бачити, що там відбувається. Далі — Нільс, Юганна, Бріттані, Марі, Селіна, Ян Ерік та Сюнне. Над нами нависали Франс та Бірк, які видряпалися до половини «стінки». Їм усе було видно, як на долоні.

— Перш ніж запросити сюди перших виконавців, дозвольте відрекомендувати вам цьогорічне журі! — вигукнув Одд у мікрофон.

Він підійшов до краю сцени й глянув поверх свого пуза вниз. Під сценою стояв довгий стіл. За ним спиною до глядацької зали сиділи четверо суддів.

— Почнемо з судді від учительського колективу, — сказав Одд. — Ліворуч — наш молодий, закоханий у швидку їзду викладач суспільствознавства на тимчасовій вакансії ПеКа Ларсен!

ПеКа крутнувся на стільці, обернувся до зали й кивнув.

Я чула, як одразу за його спиною захоплено заулюлюкали Тея, Роня та Ширін.

— Від батьків маємо цьогоріч маму одного з найстаранніших учнів школи, Надіфа Ахтара, — вів далі Одд. — Я не здивуюся, якщо одного дня він стане юристом, як і вона. Садія Ахтар! Ваші гучні оплески для неї!

Глядачі заплескали. Мама Надіфа обернулася й усміхнулася.

— І нарешті: двоє наших шановних учнівських суддів! Хлопець навпроти мене вчиться у 7-Б, грає на всіх можливих інструментах, автор торішньої зворушливої версії пісні Леді Ґаґи «Рокеrfасе», яку він зіграв на губній гармоніці. Я кажу, звісно, про Турфінна Снортебю Вікінґстада!

Турфінн підвівся і низько вклонився публіці. Він був одягнений у блакитно-білий смугастий костюм з жовтим у червону крапинку метеликом на шиї. Важко повірити, однак у народному строї він мав гарніший вигляд.

— Другий і останній член журі від учнівського колективу — теж семикласниця.

Я сильно примружилася, щоб роздивитися, хто це.

Я бачила тільки її потилицю, але цього вже було достатньо. Ніхто з дівчат у 7-А не має чорного волосся, підстриженого на рівні шиї. Мабуть, із 7-Б.

— Вона, як ви скоро побачите, трохи маскується, — інтригував Одд. — Ця дівчинка має величезний талант до малювання.

Я не вірила своїм вухам.

Під цей опис підходила лише…

— Ільва-Мерете Мьоллер!

Дівчина за столом журі підвелася і зірвала з голови чорну перуку. І… бандаж із правої руки.

Зала ахнула.

Сім хвилин тому Ільва-Мерете сказала, що їй треба в туалет. Я пропустила повз увагу її довгу відсутність. Подумала, може, вона зайняла собі в залі гарніше місце. Не помітила навіть, як сідає до столу журі. Та й не дивно. Вона ж була в перуці!

— Ільво-Мерете! — звернувся до неї Одд. — Ти вирішила прийти сьогодні в маскараді. Можеш пояснити, чому?

Одд нахилився, простягнув їй мікрофон.

— Можу, — весело сказала Ільва-Мерете. — Усі кажуть, що це неможливо, а я хотіла довести, що зберегти до останньої миті в таємниці кандидатури членів журі конкурсу цілком реально.

— Справді? Реально?

— Запитайте мою найближчу подружку Марі. Я майже певна, що навіть вона нічого не запідозрила.

Одд випростався.

— Що скажеш, Марі? Де ти сидиш? Ага, онде… Чи закрадалась тобі коли-небудь підозра, що Ільва-Мерете буде суддею цьогорічного Конкурсу талантів?

Усі повернули голови в бік Марі.

— Н-н-ні, — затинаючись відповіла Марі. — Це так несподівано…

Я ні на мить не засумнівалася, що вона каже правду. Марі мала такий самий розгублений вигляд, як і ми всі.

Але вона була й приємно вражена. Я — теж. Ільва-Мерете зуміла не тільки втримати рот на замку, але й, не викликаючи підозр, уникнути танцюльок у балеті Теї. Якби вона просто відмовилася, усі відразу здогадались би, що її запросили в журі. Вивихнута рука — досконале алібі. Надто для Ільви-Мерете, яка зовсім не вміє брехати.

Якщо тільки не…

Мені пригадалися неймовірні любовні історії, які вона останнім часом розповідала. Невже вигадувала… умисне? Щоб відвернути увагу від своєї руки, конкурсу й відмови танцювати? Невже то був тактичний хід? Невже добровільно дозволила Теї кепкувати з себе, лиш би зберегти свою таємницю?

Я глянула в бік суддівського столу.

І відчула величезну повагу до Ільви-Мерете.

— Ось ми таки й довели, — мовив Одд. — Зберегти до останньої миті в таємниці кандидатури суддів у Конкурсі талантів — можливо! Отож інформація для роздумів майбутнім суддям у наступному році!

Ільва-Мерете поправила морквяно-руді кучері й сіла на місце — готова до своїх суддівських обов’язків.

Я перехопила погляди Нільса й Юганни.

Вони всміхнулися.

З Ільвою-Мерете в журі оцінки в конкурсі мали шанси стати виваженішими, ніж можна було сподіватися. ПеКа, звісно, підсуджуватиме танцювальному шоу Теї, але ми мали надію, що Надіфова мама на нашому боці. У кожному разі, Надіф попросив її дати нам якнайбільше балів. Попри власну участь у змаганнях.

Певності, що Ільва-Мерете захоче виявити нам поблажливість, ми не мали, та все ж я більше довіряла їй, ніж Турфіннові. Хоч Тея і була зла, мов фурія, на Турфінна, коли той переміг її на конкурсі торік, усе ж Турфінн належав до хлопців, фаза закоханості яких у Тею тривала доволі довго. Не так довго, як, скажімо, у Бйорна Інґе — до нього Турфінн трохи не дотягував, — але він мріяв стати коханим Теї щонайменше два дні.

— Насамкінець коротко повторимо правила Конкурсу талантів, — оголосив Одд. — Як завжди, учасники почергово виходять на сцену й виконують свої номери. Усі одержали список, хто за ким виступає. Судді таємно занотовують бали. Найнижчий бал — 1, найвищий — 5. Ніхто з учасників не має права дізнатися про свої бали до остаточного оголошення результатів.

Одд ще вище підсмикнув штани, тугіше затягнув пасок, окинув поглядом залу.

— Після виступів усіх учасників журі піде на перерву для підрахунку балів. Найвищий результат — це по п’ять балів від чотирьох членів журі, а отже, двадцять балів. Після перерви оголосимо переможця. Журі назве п’ятьох учасників із найкращими результатами. Хто набере найбільше балів, той переміг!

Двадцять балів!

Ми могли хіба мріяти про таке. Дуже високий підсумковий бал. За п’ять років існування Конкурсу талантів ніхто стільки не набирав. Два брейкери, які перемогли торік, набрали п’ятнадцять, і це був новий рекорд.

— Маєш список, хто за ким виступає? — прошепотіла Юганна.

Я понишпорила в кишені в подолі сукні й простягнула їй складений аркушик.

— Ось! Візьми собі!

Я знала той список напам’ять.

— Ви готові?

Усього було заявлено десять виступів, ми — останні. Одразу перед нами — найголовніший конкурент: Тея у супроводі гурту «Фьокк Йостін» & 7-А Dance Company.

— Ви готові? — Одд знову обвів поглядом усіх присутніх.

— Таааак!!! — гримнула відповідь.

— Не чую! — вигукнув Одд. — Я питав, чи всі готові?

— ТААААААААААААААААААААААААААААА-АК!!!!!

— Оце вже ліпше! Настрій, бачу, бойовий! Тож мені не залишається нічого іншого, як покинути сцену й звільнити місце тим, для кого вона призначена. Та перш ніж чкурнути звідси, передаю мікрофон першому учасникові конкурсу! Його мама запевнила мене, що буде на сто відсотків об’єктивною, хоч і сидить у журі. Ось він! З індійським барабаном табла і мелодією, якої навчився від свого дідуся у квітковій крамниці торгового центру: Надіф Ахтар!

Уся «шведська стінка» вибухнула оплесками, коли усміхнений Надіф вибіг на сцену.

We found love

— А тепер на черзі наступний виконавець! — оголосив Одд і хвацько закинув краватку на плече.

Під восьмим номером виступала дівчинка з 5-А, яка грала на флейті.

Я помітила, як віночок волосся за вухами Одда почав лисніти від поту.

— Насправді ж йдеться не про одного, а про ціле збіговисько виконавців! — вів далі Одд. — Досі виступали самі солісти, але вечір ми завершимо виступами двох гуртів, обидва складаються з учнів сьомих класів. Перший уже стоїть на сцені. Бйорн Інґе Ельдьоен, Фелікс Рьод-Брюун і Маґнус Лієстьоль зорганізували цього літа музичний ансамбль й запросили вокалісткою юну Тею Маґнуссен. Вони гратимуть і співатимуть у супроводі балету, який, так би мовити, покликаний підсилити ефект виступу. Готові, хлопці? Гітари налаштовані, барабанні палички ніхто не забув? Вони ствердно кивають!!! Друзі, вітайте бурхливими оплесками! «Фьокк Йостін» featuring Thea & the 7-А Dance Company!

Моє серце забилося десь аж у горлі, а коли Маґнус та решта гурту підскоком вибігли на сцену, підперло гортань. Я так голосно скрикнула, аж Нільс підскочив.

Тея вихопила з рук Одда мікрофон і заверещала: GIVE ME SOME LOVE!!!!!

Зала теж відповіла захопленим вереском.

— Як вам усім відомо, мене звуть Тея, і я співатиму для вас наступні п’ять хвилин!

Мені мов морозом сипонуло поза спину.

Позад неї закохано либився Бйорн Інґе і, як завжди у присутності Теї, непристойно вигойдував стегнами. Хоч Тея називала його своїм вірним упадальником, вона по черзі зустрічалася з усіма його друзями, тільки не з ним. Однак Бйорн Інґе ніколи не втрачав надії на її прихильність.

— Я не маю часу назвати поіменно всіх танцівниць! — крикнула Тея. — Тому назву лишень найважливіших: Роня Волд і Ширін Амірі!!!

Роня і Ширін — у білих топах та джинсових шортиках — помахали публіці. Решта дівчат позаду були вдягнені так само, усі босі, з волоссям, зав’язаним у кінські хвости, тільки Марі не мала хвоста, бо підстрижена «під шапочку».

— Ми виступимо з моєю улюбленою піснею! — не замовкала Тея. — У ній співається про те, що любов можна віднайти навіть у найбезнадійнішому місці, наприклад, у школі! Присвячую її тобі, Феліксе, mon amour: WE FOUND LOVE від Ріанни!!!!!!

Фелікс ледь встиг підвести голову від гітари, як Бйорн Інґе скомандував:

— Раз-два-три-чотири!

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Дівчата на сцені почали вихилятися у такт ритму.

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Фелікс майстерно зіграв вступ.

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Ось-ось заспіває Тея.

Ту-ту-ту ТУТУТУ…

Вона підняла до рота мікрофон.

Ту-ту-ту…

— JELLEO DAIMENS IN DE LAITH!

О Боже милий!

— EN WIR STENDING SAID BAI SAID!!!!!

Тея запіяла фальцетом вже на yellow, перекрутила diamonds, щонайменше на п’ять тонів вище взяла на light, а коли дійшла до side by side, то викрикувала слова, наче горила, яка прищемила лапу або страждає від кольок у шлунку.

Я бачила, як Маґнус за ударниками звів догори брови, а Фелікс геть втратив запал. Він бренькав на гітарі й відводив очі, тільки б не дивитися на Тею. Але вибору хлопці не мали. Мусили рятувати ситуацію.

І рятували, як могли. Коли Маґнус підняв барабанні палички, а дівчата попіднімали вгору руки, усе кардинально змінилося. Вереск Теї потонув у феєрверку танцювального шоу. Дівчата гоцали сценою, стрибали й виламувалися на всі боки, нагиналися вперед, а іноді наставляли задки до глядацької зали.

Бйорн Інґе задавав ритм на бас-гітарі, Фелікс був значно вправніший, ніж коли на самоті в своїй кімнаті грав мелодії Джастіна Бібера. Що вже й казати про Маґнуса! Маґнус був неймовірний! Його палички літали поміж чотирма малими барабанами, встигали вдарити у великий і пройтися по цимбалах — аж стіни гуділи.

Публіка вигойдувалася під бум-цик-цик, гітарний ритм та метляння кінських хвостів. Ті, що сиділи на підлозі під сценою, попідводилися й почали танцювати, глядачі в залі підспівували й плескали у такт музиці. Без сумніву, це був найдрайвовіший виступ за всі часи. Навіть я забула про несамовитий, писклявий вереск Теї!

— Нам їх не перевершити! — прошепотіла Юганна.

Я не мала, чим її підбадьорити. Язик застряг мені в горлі.

— Хай там як, а нам час посуватися до сцени, — сказав Нільс. — За кілька хвилин наш вихід…

Мені почало викручувати всі кості. Легені й нирки, мов закам’яніли, серце охляло.

Я глянула в бік закутка, праворуч від сцени, де артисти чекали на свій вихід.

— Тітка Муна вже там, — шепнув Нільс. — Зайняла позицію, щойно почався виступ «Фьокк Йостінів».

Нільс теж називав мою тітку тіткою Муною, хоч вона йому й не рідна.

— Окей, — озвалася Бріттані. — Are you guys ready?

Ми відлипли від «шведської стінки», натягнули на руки чорні напульсники. Мама швиденько сплела чотири пари на моє замовлення ще після першої репетиції у підвальчику.

— Break a leg, — усміхнулися Ян Ерік та Сюнне.

Франс і Бірк на «стінці» підняли догори великі пальці, а Селіна замахала нам обома руками.

Я ледве видушила з себе усмішку. Нижня губа так тремтіла, аж здавалося, що вона ось-ось відвалиться і гепне додолу. Рота ліпше було й не розтуляти, бо єдине, на що я спромоглася, було:

— Пі-і-іп! Хриииип! Кахи! Чхи! Кахи! ПІ-І-І-І-І-І-І І-І-І-І-ІП!

Потай від усіх

— Дякуємо «Фьокк Йостіну» & Со.! — вигукнув Одд зі сцени. — Яке шоу!!! Молодці!

Він відкинув ногою дві порожні пляшки з-під води. Одна належала Теї. Вона вилила на себе всю воду, тільки-но закінчила співати. Чорний бюстгальтер просвічував крізь білий топ. Тея викинула догори руки й на повний голос крикнула: «YEEEEEEEEAH!!!!!!!»

— Невдовзі сюди піднімуться наступні учасники, — сказав Одд. — Тільки спершу треба зробити невеличку перестановку на сцені. Ґерд?

Він мило всміхнувся до столу, за яким сиділи вчителі.

Ґерд?

За дві секунди повз мене, Нільса, Юганну, Бріттані й тітку Муну профуркотіла Клешня. Вибігла на сцену, закотила рукави сорочки, оголивши міцні біцепси. Одд засяяв на все обличчя.

Ґерд?!

Уже за мить Маґнус, Одд і Клеш… ой, Ґерд заходилися відсувати ударні інструменти на один край сцени, а Фелікс та Бйорн Інґе перенесли підсилювачі звуку на другий край.

— Що ж, друзі, настав наш зоряний час!

Тітка Муна зібрала нас півколом поперед себе.

— Прийшла вирішальна мить, — мовила вона. — «Операція „Тако“» увійшла в свою останню, завершальну фазу. Пора!

Вона мала контролювати весь виступ, стоячи збоку. Якщо хтось із нас завагається, коли вступати, достатньо буде глянути на тітку Муну, і вона подасть знак.

— Нільсе і Юганно! — напучувала тітка Муна. — Ви досконало володієте своїми інструментами, знаєте, що вам робити, і заправлятимете всім на сцені! Ти також, Бріттані, маєш суперове чуття ритму, не кажучи вже про бойовий дух! Анне Беа, ти знаєш пісню напам’ять без пам’яті, а співаєш, як янгол! Усе буде чудово!

Усі всміхнулися.

Я викашляла з себе якийсь невиразний писк.

— Бракує лише інструментів, — мовила тітка Муна. — Я виставила їх наготові в коморі для м’ячів, одразу за сценою. Нільсе, Одд допоможе тобі підключити синтезатор.

Нільс із дівчатами побігли до комори, я ж залишилася сама. Мною похитувало, ноги дрижали, плечі трусилися. Якщо я раніше й боялася, то це навіть близько було не зрівняти з тим, як я боялася тепер!!!

— Не бійся, Анне Беа, — прошепотіла тітка Муна, мабуть, звернула увагу на моє блідо-зелене обличчя. — Слухай-но сюди! Чула, що я щойно казала? Отож забудь про це! Усе не буде чудово!

Я ледь не виблювала на її черевики.

— Усе буде з біса, до чортиків, несамовито класно! Ти сьогодні не лише переможеш, а залишиш із носом і Тею, і решту учасників! Бо співаєш просто фантастично! Фантастично, чуєш мене? І даю слово честі, що кажу так не тому, що я твоя рідна тітка!

З мого горла вирвалося лише булькання.

Що з того, що я фантастично співаю?

Я ж втратила голос!

— Ну ось, сцена прибрана! — оголосив Одд. — Та це заввиграшки, коли до справи береться колишній чемпіон Норвегії з метання ядра, а нині — член нашого вчительського штабу!

Він заплескав у долоні, проводжаючи Клеш… Ґерд зі сцени.

Вона недбалим порухом стягнула донизу закочені рукави.

— Та перш ніж я покличу сюди наших останніх артистів, попрошу вас зробити дещо трохи ненормальне, — мовив Одд.

Я нервово мружилася, ледве щось добачаючи.

Дещо трохи ненормальне?

Так, ніби не досить мене?!

Вечір вимальовувався дедалі гіршим і гіршим!

— Нагадую, бали виставляє журі, а не я, — вів далі Одд. — Те, про що я вас попрошу, ніяк не вплине на результати конкурсу. Це… це лише зворушлива ода… хвала мужності… Мужності прийняти виклик, коли інші кажуть: «Облиш!» Мужності бути самими собою, коли інші глузують з нас. Це — ода дружбі! Ода друзям, які завжди підставлять плече!

Одд заслонив краваткою очі, дивлячись у залу.

— Тому я прошу всіх встати. Нумо, друзі! Піднімайте свої задки!

Усі в залі, принаймні ті, кого я могла бачити, попідводилися з місць.

Я чула навколо себе насторожене бурмотіння.

— Ми завершимо наш вечір виступом музичного гурту, який я мріяв послухати відтоді, як довідався про нього від своєї колишньої учениці.

Тітка Муна міцно стиснула мою долоню.

Я глянула на неї.

Тітка Муна підморгнула мені.

— Мова йде про гурт, який діяв потай від усіх, — загадково мовив Одд. — Він складається з чотирьох виняткових талантів, кожний унікальний у своїй сфері. Гурт, який об’єднав свої сили задля нинішнього вечора. Цей виступ ви ніколи не забудете!

Я почула зовсім поруч задоволене сопіння.

Ось вийшла Бріттані з тамбурином, нанизаним на руку. Відразу за нею — Юганна зі скрипкою. Останнім з’явився Нільс — в елегантному костюмі, з розчухраним на всі боки волоссям.

Мій гурт.

Останнього тижня вони не раз могли відмовитися від участі. Юганна могла звалити все на маму, мовляв, мама таки заборонила їй грати з нами. Бріттані могла фиркнути на мене й Нільса, мовляв, їй не хочеться зв’язуватися з такими прибацаними чуваками, як ми. Навіть Нільс міг би знайти відмазку. Бо йому теж дісталося, після того як я наїхала на Тею, Роню та Ширін.

Але вони не покинули мене. Не зрадили. Стояли за метр від мене й радісно хвилювалися перед виходом на сцену. Вони вірили, що все буде добре, вірили, що ми впораємося.

У мені деренчали всі кісточки.

Вони вірили, що я впораюся.

Я випростала спину, саме так, як завжди веліла мама. За мить відчула, як вгомонилося серце, зробило кілька пробних посмиків і стало на місце. Невдовзі ожили легені й нирки.

— Т-с-с! — шепнув Одд до нас зі сцени. — Ви готові?

Я примружилася до друзів.

Вони усміхнулися й кивнули.

— Дорога публіко! — вигукнув Одд. — Для мене велика честь і радість запросити на сцену останніх учасників Конкурсу талантів. Дозвольте їх відрекомендувати. Тамбурин — Бріттані Петерс, просто зі США! Скрипка — талановита Юганна Еріксен! Синтезатор — Нільс Нюґрен, винятково добрий друг і людина честі! І нарешті — Анне Беа Вік, колишня зіркова солістка дитячого хору з неперевершеними математичними здібностями й прекрасним почуттям гумору!

Тієї миті я любила Одда від щирого серця.

До речі, про серце… Воно заспокоювалося! У мені все ще булькотіло й нуртувало, легені й нирки вигойдувалися усередині, тіло оживало!

— Угору руки! Стоячи поаплодуймо найкращим у світі! — вигукував Одд. — Ось вони! Музичний гурт із надзвичайно влучною назвою «ТЕМНА КОНЯЧКА»!!!

Коли я разом із Нільсом, Юганною та Бріттані вибігла на сцену, мене аж розпирало від ентузіазму, й трохи паморочилося в голові.

Несподіванка

Не буду вдаватися у подробиці, але ось що трапилося.

Коли я стала перед мікрофоном, мене засліпили прожектори. Вони світили просто у вічі й обпалювали обличчя. Відчуття було таке, ніби я знову запхала голову в духовку, як тоді, на уроці домоведення. Я часто моргала, завертала очима, дихання збилося, пальці тремтіли.

На щастя, тітка Муна й Одд розпізнали ознаки паніки. Я бачила їх боковим зором, бачила, як вони підстрибують під сценою і махають комусь руками в глибині зали. За мить прожектори погасли, лише мерехтіли свічки на столах. Я бачила перед собою крихітні, м’які світляні кола. Зала раптом стала зоряним небом, яке підняло мене вгору, а не кинуло вниз, на землю.

Якби Тея, Роня та Ширін вигукнули мені щось образливе із зали, я відразу заткнула б їм рота — такою рішучою собі видавалася. Але переконатися у своїй рішучості нагоди не було — у залі запанувала глибока тиша.

Я примружилася і сказала:

— Привіт усім! Ми — гурт «Темна конячка», зіграємо вам власну версію пісні Елтона Джона «Your Song».

Почувся голос Юганни:

— Раз! І два! І раз-два-три-чотири!

Коли Нільс заграв вступ, я ніби побачила себе збоку. Дівчинка в чорному вбранні, у шапочці, в окулярах з надто товстими скельцями, оточена морем мерехтливих свічок. Напруга в плечах зникла, очі перестали гарячково обертатися в орбітах.

І раптом я його почула.

Голос був такий гучний, що я подумала — усі в залі мали б його почути, хоч і знала, що чую його тільки я. Я знала, голос промовляє десь у мені, з потаємного закутка всередині, він невпинно наростає, стає дедалі гучнішим.

Глибоко вдихни, сказав голос. Ось так. Добре.

Серйозно? Лише Анне Беа та я це розуміємо?

Ніхто в світі, крім нас з татом, не має такої чудової донечки. Ніхто в світі. Запам’ятай!

Ти, Анне Беа, найлюбіша, наймиліша й наймудріша з усіх дванадцятирічних дівчаток, яких я знаю.

Вау, Анне Беа! Ти співаєш! У тебе справжній оперний голос!

Ніби янгольський голос звучить у моїх вухах!

Ти ж була найталановитішою співачкою в дитячому хорі.

Час уже радіти! Усе буде суперкласно!

Фантастично, чуєш?

Анне Беа Вік, колишня зіркова солістка дитячого хору з неперевершеними математичними здібностями й прекрасним почуттям гумору!

Я глибоко вдихнула й почала подумки лічити:

І… п’ять. І… чотири. І… три-два-один…

…і я заспівала!

Хвилі повітря протанцювали з легень до горла й вихлюпнулися з уст: ля-ля-ля-ля-ля-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-ЛЯ-АААААААААААААА!

Я заспівала, і ні Тея, ані будь-хто інший не обірвав мого співу, мій голос не надщербився, не зірвався на писк, хрип чи кашель, мені не заціпило, мене не залило гарячим рум’янцем. Усе було майже так само, як колись у дитячому садочку, коли я відкрила в собі здатність співати, тільки значно, значно, значно краще!

І Бріттані зі своїм тамбурином вступила саме тоді, коли треба. Вона не лише підтримувала ритм, але й додала від себе кілька несподіваних пасажів з викрутасами, від чого пісня тільки виграла. Вона впоралася не гірше за Нільса.

Ось настала черга Юганни. Я вперше бачила її на сцені. Якби Нільс мені не сказав колись, що Юганна зазвичай грає з такою квасною міною, ніби ось-ось виблює, я б і уваги не звернула. Тепер, щоразу прикладаючи скрипку до підборіддя, вона аж сяяла. Я ще ніколи не чула такої прекрасної гри на скрипці. Сказати, що Юганна грає добре, — це нічого не сказати, бо грала вона неперевершено!

А Нільс був просто чудовий! Він так класно імпровізував, що багато батьків за столиками поблизу сцени не стримувалися й захоплено плескали, хоча виступ ще не закінчився.

Увесь час, стоячи на сцені, я знала, що Маґнус дивиться на мене.

Я глянула на нього за мить до того, як Юганна почала відлічувати секунди до початку виступу. Глянула випадково, обводячи поглядом залу. Та водночас невипадково, бо ж знала, де він сидів, — на підлозі перед сценою. Отже, не зовсім випадково.

Я не сподівалася, що Маґнус відповість на мій погляд. Чи усміхнеться. Але він глянув на мене й усміхнувся. Щоразу, коли я дивилася у його бік, зустрічалася з ним очима. Хоч перехопити мій погляд нелегко, йому це таки вдавалося. Раз, і двічі, і тричі… знову й знову!

Я ще ніколи не співала так добре.

Кажу так не лише тому, що мама, тато, Крістоффер і тітка Муна всі вуха мені прогуділи після конкурсу похвалами. І не тому, що Марі, Надіф, Селіна, Бірк, Франс, Ян Ерік та Сюнне захоплено горлали з-під «шведської стінки». Я зрозуміла це з реакції всієї зали. Коли ми доспівали пісню, зоряне небо вибухнуло феєрверком овацій! Від громових аплодисментів ледь не валилися стіни, а від захопленого ревиська здіймалася угору стеля.

— Ви коли-небудь чули щось подібне?!

Одд вибіг на сцену.

— Як ви мене потішили, друзі! — репетував він. — Який голос! Який ансамбль! Яка пісня! Які неймовірні емоції!

Я чула, він не іронізував. Іронію я розпізнаю відразу.

— Це навіть ліпше, ніж я очікував! А я мав ого-го які очікування! Ой-ой! Гаразд! Зараз матимемо невеличку перерву, доки журі порахує бали. Подихайте свіжим повітрям, сходіть в туалет, випийте пляшечку чи дві лимонаду! Та перед тим, як розійтися, поаплодуймо ще раз! Найбільша несподіванка року! «Темна конячка»!

Я глянула на Юганну, яка стояла найближче до мене. Вона усміхнулася, вражена не менше за мене. Ми обернулися до Нільса й Бріттані — ті сяяли від вуха до вуха.

Ми таки впоралися!

PS!

Пісню я присвятила не Маґнусові, якщо ви так подумали.

Ну, йому також. Певним чином.

Знаєте, чому я аранжувала «Your Song» в англійському стилі, чому хотіла заспівати цю пісню на Конкурсі талантів, чому слухала її щоразу, коли мені бувало сумно й треба було будь-що повернути собі добрий настрій? Бо вона нагадувала мені, яким везунчиком долі я є, попри все!

Коли ми з Юганною підслухали розмову мами й тітки Муни про мене, того дня, як Юганна вперше прийшла до нас додому, тітка Муна вже про все здогадалася. Хоч і не зовсім. Я ледь стрималася, щоб не влетіти до кухні, коли вона сказала, що їй цікаво, чи усвідомлюю я, наскільки мені пощастило з таким другом, як Нільс.

Звісно, усвідомлюю! — хотілося крикнути мені. Звісно, я знаю, як мені пощастило з Нільсом!

Без нього мені не було б із ким працювати в групі на уроках суспільствознавства.

Без нього я не корчилась би від сміху щонайменше раз на день.

Без нього мені було б самотньо готувати домашні завдання.

Без нього я не мала б гостей на свої дні народження.

Без нього я б ніколи не наважилась бути сама собою, такою, якою себе бачу.

Без нього я не мала б сили ходити до школи.

Для мене «Your Song» — пісня про те, як чудово мати друга, який завжди підставить тобі плече. Який ніколи не закочуватиме зневажливо очі й не обзиватиме поганими словами, не уникатиме, навпаки, вважатиме суперкласною, дотепною і веселою дівчинкою, якою ти насправді є.

«Your Song» спонукає мене думати, як мені пощастило мати в житті Нільса.

Пісня присвячувалася йому.

Whatever!

Це трапилося через дві хвилини після того, як ми покинули сцену.

Фелікс підійшов до нас. Тобто до Юганни.

Я бачила, як він притулився до неї, як вона зашарілася. Але не чула слів, від яких вона засяяла усмішкою на все личко. Мої вуха були нашорошені на звуки за спиною.

Спершу почулося шипіння, потім — тихе гарчання, а тоді — дивний приглушений рик. Я подумки перебрала всіх дрібних звірят, але не змогла визначити на слух, кому могли б належати ті звуки. Не кошеня, не собача… Додумати до кінця я не встигла, бо істота перейшла в наступ. Мою руку вивернуло назад, я втратила тверду опору, крутнулася, як дзиґа, і… зустрілася з парою лютих очей, густо обведених тінями різного кольору.

Бріттані.

— You said that Фелікс западає на дівчат, які грають на тамбурині! Не на скрипці!!! — гнівно зашипіла вона.

Shit!

Ви, мабуть, не забули, що я сказала Бріттані того вечора, коли ми з Нільсом умовляли її приєднатися до нашого музичного гурту. А я ось забула! Хоч аж ніяк не забудько!

— You said that Фелікс благатиме мене стати його дівчиною! — гарчала Бріттані. — That he would be totally wow, щойно побачить чарівну дівчину з тамтамом!

— Тамбурином, — ледь чутно прошепотіла я.

— WHATEVER! YOU LIED ТО ME!

Я здригнулася від її крику.

— В-в-вибач! — пробелькотіла я.

На щастя, з’ясувалося, що Бріттані не так вже залежало саме на Феліксові.

— Well! — примирливо мовила вона. — Як не Фелікс, то буде хтось інший! Але я сьогодні не піду додому, доки ти і Нільс не роздобудете мені якогось бойфренда! От щоб знала!

Бріттані не з тих, хто відкладає задумане на потім. Ми з Нільсом ледь встигли купити собі по пляшці коли, як вона потягнула нас на полювання за бойфрендом. Бріттані значно приставучіша, ніж навіть Арнульф. Вона миттю примазалася до вищої касти, ніхто й оком зморгнути не встиг!

— О, цей навіть дуже нічогенький!

Моє серце вдарилося у ребра.

Хоч ми й стояли доволі далеко від решти, не менш як за п’ять метрів, я відразу зрозуміла, про кого мова. Маґнуса я упізнала б, напевно, й за десять метрів. За манерою ходити, стояти, обертатися і пригладжувати долонею волосся його не сплутаєш ні з ким.

— Він… зайнятий, — пробурмотіла я.

— So what? — пирхнула Бріттані. — Фелікс — хлопець Теї, але це не заважає йому фліртувати з Юганною!

Ні я, ні Нільс не мали що відповісти на це.

— І отой дуже кльовий! — тицьнула вона пальцем. — Круто рухається на сцені, а як стегнами вихиляє!

Я наморщила носа, але промовчала.

Зате не промовчав Нільс. Він ніколи не знає, коли треба стулити рота.

— Hi-ні-ні! Від Бйорна Інґе тримайся подалі! Навіть не думай.

— О так, Бйорн Інґе! — урвала я Нільса. — Більшого catch, ніж він, годі й шукати!

Я чула, як кола забулькотіла в Нільсовому носі.

Але я не зважала. Відчула, що Бйорн Інґе — це варіант! І цей варіант стояв трохи далі, ніж за п’ять метрів від нас. Бріттані не так давно прийшла в нашу школу, звідки їй знати, що Бйорн Інґе тупак з тупаків. Однак просвітити її з цього приводу я не збиралася.

— Еге ж, Маґнус і Фелікс милі хлопчики, — вела я далі. — Але вони й близько не валялися біля Бйорна Інґе! До того ж він, з якоїсь абсолютно незрозумілої причини, без пари. На твоєму місці я б ним зацікавилася!

— Ну, я — не ти! — сказала Бріттані. — Thank God!

Але мене так легко не злякати!

— Звісно, ні, — усміхнулась я. — Просто я чула, як хтось казав, що Бйорн Інґе недовго буде самотній. Надто після того, як він так неперевершено вихиляв стегнами на сцені. Якщо ти кажеш, що він кльовий, то, може, варто…

— БЙОРН ІНҐЕ!!!

Я ледь не оглухла на ліве вухо.

Проте вмить забула про свою глухоту. Перед нами, мов з-під землі, вигулькнули Маґнус та Бйорн Інґе й запитально витріщилися на Бріттані.

— Ну, що таке? — запитав Бйорн Інґе.

Бріттані вийняла блиск для губ, намазюкала їх грубим шаром, голосно цмокнула й підвела на нього очі.

— Я тільки хотіла сказати, що ти суперський на сцені! — манірно мовила вона. — Ти такий amazing! Я вражена! Коли?

Бріттані вихопила пляшку коли з Нільсових рук і тицьнула її під ніс Бйорнові Інґе.

Але Бйорн Інґе, здавалося, її не чув. Жодний мускул не ворухнувся на його обличчі, він тупо дивився поперед себе з дурнуватою усмішечкою на устах, наче ввійшов у якийсь дивний транс.

Я обернулася, певна, що позаду стоїть Тея. У Бйорна Інґе часто з’являється отой скляний погляд, коли вона десь поблизу.

Чи радше, коли вона бувала поблизу.

Саме так…

Після шести років Бйорн Інґе нарешті вийшов зі закоханої-в-Тею-фази!

— Серйозно! — не вгавала Бріттані. — Ти був просто бомбезний! I just loved your moves! Можна подивитися на твою бас-гітару?

Вона взяла свіжозакоханого Бйорна Інґе під руку й повела за собою.

З темряви на світло

— Бачили б ви його мармизу! — сміявся Маґнус.

— Як мішком прибитий! — аж гикав від сміху Нільс.

— От млин! — вихопилося мені, хоч поганих слів я не вживаю.

Раптом усі замовкли.

— Ви були супер-суперкласні, — усміхнувся Маґнус.

Знов отой Маґнусовий погляд. Таким він дивився на мене, коли я співала. Наші очі немов зробили отак: клік! — і стали на свої місця, як у грі в китайські шашки, коли кульки лягають у свої лунки.

Багрянець хвилею залив мої щоки, серце немов зірвалося у прірву, кров із запаморочливою швидкістю шугонула жилами. Мені стало так гаряче, що я скинула з голови шапку і…

Ні.

Ні!

НІ!!!

— Ой! — вигукнув Маґнус. — Що це?

Я похапцем знову натягнула шапку на чоло.

— Нічого! — я почервоніла, як буряк. — Це просто… нічого!

— Щось таки було, — наполягав Маґнус. — Але ти гарна в шапці також!

Гарна?

Також?

Гарна в шапці також?!

— Крутий стиль, до речі, — додав він. — Чорне на білому, як…

І раптом замовк на півслові.

— Я мав на увазі не…

Я лише всміхнулася.

Мама каже, що чорний колір надто агресивний на тлі зовсім білого волосся і блідої шкіри, однак я з нею не погоджуюся. Погоджуюся з Маґнусом. Саме тому, що я біла й бліда, чорне мені дуже пасує. Після Конкурсу талантів я аж тричі вбирала до школи чорний одяг.

— То… як гадаєш, хто переможе? — запитав Маґнус.

— Ви маєте великі шанси, як на мене, — мовив Нільс.

Я так енергійно закивала головою, що шапка знову ледь не зсунулася з чола.

— Сподіваюся принаймні на почесне третє місце, — сказав Маґнус. — 3 музикою і танцями — усе добре. А ось Тея співала препаскудно, тож…

— Третє місце вам гарантоване, — запевнив Нільс.

— Навіть із Теєю, — додала я.

— Надіф цього разу, напевно, теж візьме призове місце, — вів далі Маґнус. — Він класно бацав на барабані. І ота дівчинка з п’ятого класу, яка грала на флейті, теж справжній шик!

Ми з Нільсом перезирнулися.

Чи не скаже він щось про…

— Але переможете однозначно ви. Бо не такі, як всі… тобто дивні… Ну, темні конячки, одним словом…

Що й треба було довести!

Назватися «Темною конячкою» було не лише моєю ідеєю.

Після першої репетиції у мене вдома, у підвалі, Бріттані оголосила список імовірних назв для нашого гурту. Серйозно поставилася до завдання. Проблема тільки в тому, що вона хотіла собі забагато честі, як на акомпаністку на тамбурині.

— І це не підходить? — зітхнула вона. — Альо, чим погана назва «Бріттані Петерс Бенд»?

— Нічим, — кахикнув Нільс. — Але потрібна якась простіша назва. Щоб усім запам’яталася…

Нільс добре вміє оминати гострі кути. Має дипломатичний хист, як каже моя мама.

— А як щодо перших літер наших імен? — запропонував Нільс. — Н, АБ, Ю, Б… НЮАББ? Ні… Ю.А.Б.Н.Б.? Ні…

Цю ідею ми відразу відкинули.

— Назви гуртів й імена виконавців, які мені найліпше запам’ятовуються, дуже короткі, — втрутилася Юганна. — Ріанна, Coldplay, Бейонсе і таке інше… Просто ім’я… Одне слово…

— Агов! — обурилася Бріттані. — А Майлі Сайрус чи «One Direction»? Чи Кеті Перрі? Ти що, їх не пам’ятаєш?

— Але це лише хтось один з гурту, а не весь гурт, — заперечила Юганна.

— Он як! А Бейонсе чи Ріанна? Де тут ім’я гурту?

— Я пропоную, щоб усі написали по дві назви, — урвав суперечку Нільс. — Одну — на одне слово й другу — на два слова. А тоді оберемо назву, яка нам найбільше пасуватиме. Яку легко буде оголосити гучно на всю залу і яка не звучатиме шкарадно. Окей?

Ми глянули одне на одного.

Окей.

За хвилину ми вже розсілися по кутках і думали-думали, аж голови тріщали.

Моя теж тріщала. Бо я не мала наготованої назви з двох слів. Я написала «Темна конячка», бо ми, власне, й були темною конячкою. Саме такою, яку мав на увазі Маґнус. Можливо, ви й самі знаєте, але «темна конячка» — це загадкова людина, про яку майже нічого не відомо і яка тримається осторонь від усіх. Від темної конячки ніхто нічого не сподівається, але іноді вона може збрикнути й приголомшити. До того ж мені дуже подобалося з’являтися на людях у чорному.

Моя пропозиція з одного слова була такою простацькою, що я навіть не посміла її озвучити. Добре, що промовчала, бо коли ми обговорювали пропозиції, сталося дещо дивне.

— Я починаю! — вигукнула Бріттані. — Моя пропозиція з двох слів «Бріттані Бенд».

Я чула, як зітхнула Юганна.

— А з одного слова? — крекнув Нільс.

— Ну, я вибрала це слово, бо так називався мій коник у США, коли я там ще жила. Але, коли… померла моя мама, довелося move back to Norway, і… мені не дозволили… не дозволили взяти його зі собою… І-і-і…

Бріттані раптом замовкла.

Її щоками розпливалася чорна туш із повік.

— Anyway! — голосно сказала вона й перевела подих. — Він був зовсім чорний, дуже лагідний і називався Темний. Ось моя друга пропозиція. «Темна…»

Від несподіванки я ледь не перевернула на Бріттані штатив мікрофона.

— Агов! — зарепетувала вона. — Якщо тобі не подобається мій варіант, це ще не привід мене вбивати!

— Якраз навпаки! — вигукнула я. — От подивись на мою пропозицію з двох слів! Поглянь!

Я підняла догори аркуш, щоб Бріттані побачила, що там написано.

Я і Бріттані одностайно відкинули пропозиції Нільса та Юганни. А вони й погодилися. Усі зійшлися на тому, що вибір одразу двома учасниками майже ідентичної назви для музичного гурту випадковим бути НЕ може. Хоч Темний Бріттані й був конем, ми обидві тішилися, що взяли гору.

Так виникла назва «Темна конячка».

А ось чорні сценічні костюми були винятково моєю ідеєю.

Чи радше ідеєю тітки Муни. Запрошуючи мене й Нільса на зустріч, щоб ознайомити з деталями «Операції „Тако“», вона запропонувала одягнутися у те, в чому я залюбки ходила б до школи. Тітка мала на увазі чорну сукенку й черевики-мартенси.

На щастя, решта гурту не мала нічого проти. Нільс, який знав про мої уподобання заздалегідь, звісно, мене підтримав. На думку Юганни, чорний одяг пасував до назви. Бріттані була в дуже гарному гуморі, бо її пропозиція певним чином виграла, ще й нагода з’явилася трохи поговорити про улюбленого коня, тож вона не сперечалася. І тим більше не сперечалася, коли я сказала, що моя мама сплете нам супермодні напульсники.

Ось так ми й вирішили виступати в чорному.

— Ми готові назвати переможця! — прогримів у залі голос Одда. — Повертайтесь на свої місця! Журі вже на сцені!

Я спробувала перехопити погляд Нільса, але даремно.

Він незмигно дивився на двері спортзали. Рот розтулений, очі викочені. А ніздрі? Я знаю різні варіанти тремтіння ніздрів Нільса, але такого ще не бачила. Немов очманілі пропелери літака!

— У чому справа, Нільсе? — тривожно запитала я.

— Щось трапилося? — запитав Маґнус.

— Щось із твоєю мамою? — допитувалась я.

Я завжди таке питаю, коли вмикається ніс Нільса, — це своєрідний рефлекс. Мама Нільса не схожа на жодну маму з тих, кого я знаю. Нільс, наприклад, завжди ходить у крамницю на закупи. Якось, коли я ще була маленька, почула, як тато сказав, що в Нільсової мами нерви. Я тоді не зрозуміла, що він мав на увазі, зате зараз, здається, розумію. Щось трохи схоже відбувається іноді зі мною, коли тіло стає немов затісне, і дихання не може вирватися назовні. Хоча Нільсова мама ніколи не хапає судомно ротом повітря, принаймні я не була при такому свідком. Натомість вона наглухо замикається у чотирьох стінах.

Тільки б із нею нічого не трапилося. Тільки не тепер. Ще кілька хвилин, і дізнаємося, провалились ми чи ні. Хоча Нільс міг мати й інші причини для хвилювання.

Але марні були мої сподівання.

Щось таки трапилося з його мамою.

— Вона сказала, що спробує, — пробелькотів він. — Але я не думав, що вона це таки зробить!

— Що зробить?

— Прийде подивитися на мене!

— Що?! Твоя мама тут???

Я була в не меншому шоці, аніж Нільс.

Його мама навіть на батьківських зборах ані разу не була. Учителям доводилося їздити до неї додому, бо вона не любить виходити на люди. Вона не була на жодному святі з нагоди закінчення шкільного року. Не кажучи вже про Конкурс талантів!

— Вона стоїть у дверях, — сказав Нільс. — Разом із татом і Пуделихою.

Вісімнадцять з половиною

— Отже, що скаже вельмишановне журі? — запитав Одд. — Важко було ухвалювати рішення? ПеКа?

ПеКа нахилився до мікрофона посеред сцени.

— Та ні. Що ж тут важкого? Треба було тільки зібрати докупи бали й підрахувати результати.

— О, учитель суспільствознавства, який вміє рахувати в голові! — вигукнув Одд. — Це тішить серце старого математика! Садіа, ваш коментар?

Мама Надіфа прокашлялася.

— Що ж, я сказала б, що нам було непросто. Коли ми пододавали бали, виявилося, що двоє учасників набрали по вісімнадцять балів.

Ми з Нільсом стояли під «шведською стінкою» і мигцем перезирнулися.

— Вісімнадцять балів! — вигукнув Одд. — Новий рекорд! То мова йде про двох переможців, які поділять між собою перше місце?

Мама Надіфа кивнула.

— Усе дуже ускладнилося через розкол у журі. Двоє суддів дали п’ять балів одному учасникові і чотири — другому, двоє інших — навпаки. Тож розгорілася бурхлива дискусія, кого визнати переможцем.

— Чим закінчилася дискусія? Ми маємо переможця?

— Маємо!

— Чудово! Почнімо з п’ятого місця!

Мама Надіфа обвела поглядом залу.

— На п’ятому місці з дванадцятьма балами — Абді Могамуд!

Залу сколихнув рев шестикласників.

— На четвертому місці з тринадцятьма балами — Беріт-Шанель Клайвгютта!

Флейтистка з 5-А щасливо вискнула неподалік від нас.

— А тепер призові місця! — оголосив Одд. — То хто ж на третьому місці, ПеКа?

ПеКа підійшов до мікрофона.

Я так нервувалася, що ледь не пісяла по ногах.

— На третьому місці з п’ятнадцятьма балами — Надіф Ахтар!

Уся «шведська стінка» заверещала від захвату. Включно з Надіфом, який звисав зі щабля просто над нами. Його мама помахала йому рукою.

— Шановна публіко! — рявкнув Одд. — Надходить момент істини! Хто піде звідси з перемогою? Соліст? Чи цілий гурт?

— Це буде гурт, — сказав ПеКа.

Моє серце застрягло в горлі.

— Йой-ой! — скрикнув Одд. — Але не будемо квапитися! Дякуємо, ПеКа! Добре, що сьогодні на сцену виходили два гурти, тож інтрига ще зберігається. Поки побажаємо успіху в наступному році тим солістам, яких не назвали. Бо переможцем у цьогорічному Конкурсі талантів стане або «Темна конячка», або «Фьокк Йостін» featuring Thea & the 7-А Dance Company!

Нільс, Юганна й Бріттані зблідли не менше за мене.

— Гадаю, ми просто назвемо переможця, — сказав Одд. — Усі й так здогадаються, хто опиниться на другому місці. Гаразд?

Судді кивнули.

— Турфінне й Ільво-Мерете — ваш мікрофон!

— Як вже казала мама Надіфа, — почав Турфінн, — дискусія була гарячою. Та після численних «за» і «проти» ми дійшли висновку, що один гурт на «хвостик» ліпший за другий. Точніше, на півбала, правда, Ільво-Мерете?

— Ось висновок журі, — сказала Ільва-Мерете. — «Вирішальні додаткові півбала присуджуються музичному гурту, який відзначився надзвичайною злагодженістю виконання. Ритм, драйв, техніка, неймовірне, цікаве аранжування пісні — усе тримало публіку в захопленій напрузі від початку й до кінця виступу. Притягальність, несамовитий шарм і найкращий цього вечора незабутній вокал».

Я взяла Нільса за руку.

Він стиснув мою долоню.

— Переможцем із результатом вісімнадцять із половиною балів з двадцяти можливих є…

Ільва-Мерете й Турфінн на мить переглянулися і вигукнули хором:

— «ТЕМНА КОНЯЧКА»!!!!!!

Я не встигла й оком кліпнути, як хвиля шаленої радості з зали захлиснула мене по вінця.

Як я любила цей тріумфальний рев. Він був неначе обійми.

І журі я дуже любила.

І свій гурт!

— Ми перремоглиииииии!!! — загорланила Юганна.

— OMG!!!!! — зарепетувала Бріттані.

Нільс був такий ошелешений, що мовчки сповз по «шведській стінці» на підлогу.

Я теж сповзла біля нього.

— Ми перемогли, Нільсе, — прошепотіла я. — Ми перемогли!

— Перш ніж запросити на сцену переможців, поаплодуймо гурту, який посів друге місце з вісімнадцятьма балами, на пів кінської голови не дотягнули вони до першого місця: «Фьокк Йостін» featuring Thea & the 7-А Dance Company!

Нільс і я підхопилися на рівні ноги й щосили заплескали в долоні.

Я пошукала поглядом Маґнуса, але не знайшла. Може, не побачила його крізь запотілі скельця окулярів…

— Шановна публіко! Мить істини настала! — вигукнув Одд. — Ось вони — цьогорічні переможці Конкурсу талантів, «Темна конячка»!

Нільс, Юганна, Бріттані та я піднялися на сцену, і тут почалося…

Протяжне, пронизливе ревисько:

БУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУ!!!!!!

EFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFFEEFFEFFEFEFEFEEEFEFEEFEFFFEFEEFEEEEFEEFEEEEEEEEEEE!!!!!!

Контакт

Неважко здогадатися, хто БУкав і БЕкав.

Тея підвелася, люта — не те слово. Стояла перед сценою, узявши руки в боки.

— От чорт! Це дискримінація! — верескнула вона. — Вони перемогли тільки тому, що є купкою невдах, яких пожаліли судді!!!

— А тебе що, завидки беруть?

Ільва-Мерете нахилилася до мікрофона.

— Sorry, ass! — Ільву-Мерете немов прорвало. — Але ми, у журі, судимо так, як є насправді! Якщо правда очі ріже, то це твої проблеми, не наші! Не хочу видатися грубою, але нам начхати, що ти про нас думаєш. Ми чесні й на сто десять відсотків кажемо правду!

Тея самотньо стовбичила перед залою зі своїми проблемами.

А коли підвівся Фелікс, у неї з’явилося на одну проблему більше.

— Я, до речі, розриваю з тобою стосунки, — промовив він. — Маю тебе вже вище вух, Теє! Я закоханий у Юганну, і вже давно. Знайди собі когось іншого!

Зала вражено охнула, вдруге за вечір.

Тея мовчала, наче їй заціпило. Німо витріщалася на Фелікса, немов побачила дивного прибульця з космосу, який ні сіло ні впало опинився перед нею. Напевно, десь так і думала. Хіба нормальній людині прийшло б до голови відштовхувати від себе її, Тею — найкрутішу дівчину сьомих класів — на очах у сотні учнів, учителів та батьків?!

— Нівроку! — крекнув Одд. — Ось тобі й вечір несподіванок!

Він мав рацію.

Коли ми сходили зі сцени з дипломами переможців, унизу на нас чекали ще три великі несподіванки того вечора.

— Хлопчику мій!

Нільсова мама підійшла до сина й міцно пригорнула до себе. За нею стояли і щасливо усміхалися Нільсів тато і Пуделиха.

— Анне Беа! Ви таки виграли!

То була не мама Нільса. То була Клешня. Я останньої миті встигла набрати в легені повітря, перш ніж потонути між її цицьками.

Мама Юганни теж раділа, хоч донька й не виступала соло. Перше місце — це перше місце, навіть якщо доводиться ділити його з музикантами-аматорами другого сорту.

Потім усіх запросили до нас додому на марципановий торт. Усіх — це Нільса, його маму з татом і Пуделиху.

З’ясувалося, що Пуделиха зателефонувала Нільсовій мамі після тієї жахливої суботи в Драммені. Дорогою в туалет я випадково підслухала голосну розмову своєї мами з мамою Нільса на кухні.

Пуделиха розповіла, що вона розуміє, як некомфортно почувається Нільс, провідуючи тата. Але вона навіть не подумає здаватися. Нільс їй сподобався від першого разу. Вона, мовляв, уже давно не зустрічала такого милого й вихованого хлопчика. І татової заслуги в тому немає!

Нільсова мама так зраділа, що розповіла Пуделисі про участь Нільса в Конкурсі талантів. Ще ніколи жодна з попередніх татових дам не телефонувала їй і не виявляла інтересу до Нільса. Рідний тато Нільса, до речі, також.

Сама вона не мала наміру приходити на конкурс, зізналася Нільсова мама, однак передумала після телефонного дзвінка Пуделихи. Та вміє переконати! Тому вони спізнилися на початок дійства. Нільсова мама мусила трохи причепуритися перед виходом з дому. Годилось би помити голову, сказала вона, і змінити халат та капці на щось пристойніше.

Ян Ерік теж прийшов до нас на торт.

Я його запросила. По-перше, сама хотіла, щоб він прийшов у гості, а по-друге, я помітила, які погляди він кидав на тітку Муну, коли вітав нас із перемогою. Приблизно такий вигляд мав Бйорн Інґе, коли з головою закохався у Тею першого шкільного дня у першому класі. Чи тієї миті, коли від безнадійної закоханості його порятувала Бріттані.

— Яне Еріку, це — тітка Муна, — відрекомендувала я. — Тітко Муно, це — Ян Ерік, наш шкільний бібліотекар.

— Ти маєш найпрекраснішу тітку на світі, — усміхнувся Ян Ерік.

— І ви, як на бібліотекаря, цілком симпатичний, — усміхнулася тітка Муна.

Не минуло й двох секунд, як її щоки гаряче запашіли.

— Ой, що це я плету! — похопилася вона. — Ну, ви таке чули?!

Тітка Муна знічено потерла носа, точнісінько, як це робить мама, коли кається, що бовкнула зайве. Хоча, на перший погляд, тітка Муна не так вже й каялася. Надто після того, як Ян Ерік щиро розсміявся.

Вони вже ходили навіть у кіно, лише вдвох. Розповідаючи про це, тітка Муна ніяково хихотіла.

Юганна й Фелікс теж здавалися безтямно закоханими. Вони не розлучалися від самого дня конкурсу, коли скріпили свою любов поцілунком на шкільному подвір’ї. Юганна піднялася на касту вище, а Фелікс, навпаки, опустився на касту нижче. Але йому начеб було до того байдуже. Вони мають квитки на концерт Джастіна Бібера, який відбудеться через чотири місяці.

Бріттані та Бйорн Інґе більше не зустрічаються. Хоча Бріттані, буває, не все доганяє, усе ж їй вистачило лише кілька днів, аби збагнути, що Бйорн Інґе не найбільший catch серед семикласників.

Він дуже засмутився, коли Бріттані з ним порвала, але зробив свої висновки з ситуації. Зав’язав із закоханостями й повністю присвятив себе хобі номер два. Тепер він без кінця підпалює свої пуки й знімає це на мобільний телефон. Його регіт чути аж на коридор, коли він у туалеті клацає запальничкою.

Тея, здається, навіть заповажала Бйорна Інґе, коли той раптом збайдужів до неї, але це потривало недовго, бо вона почала зустрічатися з Рідваном. Бідака Рідван не мав вибору. Тея пригрозила викинути його з вищої касти, якщо він не поупадає за нею день-два, доки вона знайде собі в школі кращого кандидата на упадальника.

Ширін розгнівалася не на жарт за те, що Тея вдруге вкрала в неї Рідвана. Але вони вже помирилися. У них це звична річ. Та й Ширін вже повернула собі Рідвана.

Роня залишилася без пари. Чекає свіжого поповнення у вищій касті класу. Коли Маґнус нещодавно розпрощався з нею, вільних хлопців не залишилося, хіба один: Бйорн Інґе. Але він її не цікавив.

Ходять чутки, ніби поповнити ряди вищої касти може Турфінн-Чічка, бо Тея почала зустрічатися з його старшим братом. Вона таки знайшла собі хлопця у старшій школі. Він навчається у 9-А, його прозивають Турлейфом-Арканом. Ми з Нільсом дуже сумніваємося, що Тея знає, що таке аркан.

Бріттані, допетравши, що я трохи завищила розумові та інші здібності Бйорна Інґе, на щастя, не образилася на мене. Принаймні зробила не надто квасну міну. Вона й далі вигулькує у вікні Нільса, коли ми найменше того сподіваємося. Іноді відверто з нас глузує і обзиває suckers, а, буває, заходить в гості пограти разом у карти.

Нільс каже, що часом вона приходить навіть тоді, коли його немає удома. Якось, повернувшись від мене додому — ми вдвох готували домашні завдання, — він застав маму й Бріттані на кухні. Вони пили какао й задоволено хихотіли над своїми гороскопами. Бріттані саме вичитала пророцтво: невдовзі вона зустріне високого брюнета, який по вуха в неї закохається. Мама Нільса знала й те, що він буде ледь косооким і матиме загадкове минуле.

Тато Нільса досі водиться з Пуделихою. Не те щоб Нільс її сильно заповажав, однак скепсису в його ставленні стало менше. Коли ми ласували марципановим тортом у нас вдома після Конкурсу талантів, я навіть чула, як він сміявся з її оповідки про гриби й купки лайна. Відтоді він ще не бував у Драммені, але має намір приїхати в гості на Різдво. Пуделиха казала, що поблизу її дому є класна крита скейтрампа. Її донька, Уда, бомбезно катається на скейті.

Нільс, до речі, дуже добре навчився цієї осені кататися на скейті. Кілька днів тому я ходила з ним після уроків на скейтрампу й сама бачила. Марі й Ільва-Мерете теж там були й навперебій хвалили Нільса: який він симпатяга, коли усміхається, а волосся стирчить на всі боки, а коли він підросте, то стане ще симпатичнішим.

Від тих слів мені ціпеніють кістки. Ану ж Нільс раптом запишається і подумає, що вартий ліпших друзів, ніж я? Ліпших за ту, що нидіє на майже най-найостаннішому щаблі найнижчої касти, яка вічно натикається на парту Надіфа, заходячи в клас і виходячи з нього. Я боюся навіть подумати про таке!

Але поки що він дружить зі мною. Бо ж саме переді мною хотів похизуватися своїм умінням на рампі. Точно знав, що я похвалю й відповім на його «дай п’ять!». Однак більшість однокласників досі вважає мене негідною своєї дружби.

Вони не єдині.

Суперкруті Тея, Роня та Ширін нітрохи не змінилися, далі такі ж грубі й злобні, як були. Може, навіть ще грубіші, відколи програли Конкурс талантів потворі, нещасному бідачиськові, норвего-американці та скрипальці, яка до того ж відбила в них Фелікса. Змовницьких шепотів у коридорах не поменшало. Мене досі проводжають злісними поглядами й кидають образливими словами мені в обличчя. Коли вчора Сюсанна процокала повз на своїх високих каблуках, вона глянула на мене таким зневажливо-співчутливим поглядом, аж мені морозом сипонуло поза шкіру.

Але попри те сталося й багато чого приємного!

Я, Марі, Ільва-Мерете, Надіф, Селіна, Бірк, Франс та Нільс об’єдналися у своєрідний гурт. Ми часто гуляємо разом на перервах. Ми з Нільсом навіть почали обідати в їдальні!

Моя обсмалена гривка теж почала відживати. Вона ще не цілком відросла, але вже пнеться у правильному напрямку. Час від часу я ношу чорну бандану, щоб хоч трохи змінювати свою зовнішність. Чорне на білому, ага!

А Маґнус?

Гаразд, ось слухайте!

Коли ми — я, Нільс, Марі, Ільва-Мерете й Надіф — обідали вчора в їдальні, дещо сталося. До нашого столу підійшов Маґнус. Раптом вигулькнув із булочкою у руці, стояв і дивився на мене.

— Як ведеться «Темній конячці»? — запитав він. — Далі граєте разом?

Я не могла вимовити й слова через напханий канапкою рот.

— Мрммммрмм, — промимрила я, давлячись хлібом. — Мрмммрммбрм…

Навіть із порожнім ротом я не дуже мала б що сказати мудрого. Ми з Нільсом кілька разів влаштували собі репетиції, тільки вдвох, але не заради вправи, а просто задля задоволення.

— М-м-ми трохи запустили репетиції, — нарешті видушила я з себе. — Т-т-так, займаємося час від часу…

І тоді він сказав…

Сказав те, що змусило моє серце загамселити об легені, упасти в живіт і підстрибнути знову до горла, закласти відразу обидва вуха так, що я цілком оглухла.

— О, кльово! — сказав Маґнус. — Напевно, я невдовзі сконтактуюся з тобою.

Він усміхнувся і пішов собі геть.

Я чула, як Марі й Ільва-Мерете голосно охнули десь поруч.

Я потім знову оглухла, уже втретє за якихось пару тижнів.

…………

Я бачила, як Марі й Ільва-Мерете намагаються щось сказати, бо їхні губи ворушилися. Вони вимахували руками просто в мене перед носом. Коли до мене нарешті повернувся слух, дівчата розчервонілися аж до багрянцю на щоках.

— Ми знаємо, що він мав на увазі, Анне Беа! — вигукнула Марі.

— Га?

— Він мав на увазі те, що ти сподівалася, він має на увазі! — сказала Ільва-Мерете.

Я примружено глянула на дівчат.

— Новина вже гуляє школою, — хором сказали обидві. — «Фьокк Йостін» шукає нову вокалістку!

Я відкинулася на спинку стільця, потім зірвалася на ноги й повисла на шиї Нільса. Його канапка злетіла в повітря і впала на підлогу, ковбасою донизу. Пляшка з водою перевернулася, мої окуляри тихенько хруснули.

Але то все дурниці! Усе дурниці!

Я почувалася найщасливішою потворою на світі!

І знаєте, що найчудовіше?

Це відчуття і досі не минулося!