Хто співає найкраще?

Перестрів соловейко синичку й каже:

— Чому ти навіть не вітаєшся зі мною?

— З тобою? — здивувалася синичка.

— Зі мною.

— Ти ж такий непоказний і сірий, — пирхнула й пурхнула в кущі.

«Постривай, — думає соловейко, — хоч я непоказний та сірий, але…» І полетів у лісові хащі. А в тих хащах птахи один від одного краще виспівують. Прислухався до них соловейко, перехоплював найдзвінкіші пісні, а що неабиякий хист мав, то ще й своїх співанок наскладав чимало.
А на зорі як заспівав — увесь ліс прокинувся од того співу. Птахи позліталися, а звірі позбігалися на галявину.

— Оце так співає!

— Ну й співає!

Навіть бобер із води голову висунув:

— Авжеж! Авжеж!

А сова аж очима закліпала. Завжди заклопотана синичка за-стрибала на гілці й затінькала:

— Ти-ні-ти? Ти-ні-ти? — що на пташиній мові означає: чи то ти, чи не ти?

Соловейко на радощах захотів узяти так, щоб пісня долинула аж до тіні високої зорі, але синичка його стримала:

— Ти спочатку полети на сусіднє болото і докажи всім, що ти і там співаєш найкраще.

Співунові нічого не залишилося робити, як полетіти на болото.

— Слухайте! — гукнув на болоті. — Хто з птахів співає найкраще?

— Очер-р-ретянка, — зарепетували жаби в один голос.

— А яка вона? — перепитав соловейко.

— Чар-р-рівна! — застрибали жаби на місці.

«О, ще й чарівна! А я непоказний та сірий», — подумав соловейко, махнув крилом і полетів у поле. Він хотів знати, як там сприймуть його спів.

— Гей ти! — гукнув до хом’яка у полі, — хто з птахів співає найкраще?

— Хто ж як не жайворонок! — відповів хом’як.

— Який він із себе?

— Та такий, що косарів будить до праці і співає під самим сонцем.

«Під самим сонцем!» — і соловейко вже не знав, що робити. Аж тут перед ним пташок:

— Ти чого голову опустив?

— Що тобі відповісти? — скрушно мовив соловейко. — Ти ж нічим не зарадиш.

— Чому так думаєш?

— Бо ти такий же непоказний та сірий, як і я.

— Зате я голосний.

І пташок заспівав. То була срібна трель із сонячним переливом. Соловейко ніколи не чув такого чудового співу, і коли пташок замовк, лише спромігся спитати:

— А як тебе звати?

— Жайворонок.

— Так ти і є той жайворонок! А я всього-на-всього…

— Всього-на-всього хто? — поцікавився жайворонок.

Соловейко неохоче назвався.

— Може, заспівав би для мене?

Не хотілося, але не міг одмовити такому голосистому співакові.
І полився його спів, як дзвінкий весняний струмочок.
Коли соловейко замовк, жайворонок лише зітхнув:

— Ніколи не чув такого чудового співу!

Соловейко не повірив жайворонкові:

— Як послухати тебе, то найкраще співаю я, мені ж здається, що найвправнішим співцем є ти, а на болоті мені назвали якусь очеретянку.

— Може й так, — згодився жайворонок. — Кожному своє: очере-тянці — болото, тобі — ліс, мені — поле. І ми там найкраще співаємо, де наші рідні місця.

Соловейко щиро подякував жайворонкові за такі слова й полетів до лісу.
Тепер він уже знав, що відповісти синичці.