Хто знає дорогу до річки?

Бабка літала неподалік від своєї хатки, біля річки, довго-довго, і не помітила, як заблудилась. Несподівано здійнявся сильний вітер, пішов дощ. Довелося спуститися на землю, куди попало, аби сховатися від негоди.
Щоб не промокли крильця, бабка дбайливо склала їх до футляра з-під сухого горохового стручка. Обдивилася.
Поруч стояла велика жовта квітка. Широке листя, неначе вуха, сторожко нашорошені вусібіч. Голова велика. І весела, як у Сонечка. “Сонце теж сховалося від дощу?” — здивувалася Бабка.

— Я Соняшник, і завжди живу в цьому городі, — заперечила вухата квітка: вона чула довкола себе усі звуки, навіть думки.

— Може, ти знаєш дорогу до річки?

Ні, Соняшник лише знав дорогу до Сонця. У безхмарну погоду, коли Сонечко гуляє по небу, він дивиться на нього, навіть не змигне, з ранку до вечора, повертає вслід за ним голову.
Зовсім близько хтось засопів, заквапився, голосно, на весь город лічачи свої кроки:

— Один, два, три… Я дощовий Хробачок-Землемір. Чотири, п’ять, шість… Я знаю всі дороги, люблю гуляти по них у дощ. Але ніколи не знаю, куди ті дороги ведуть… Вісім, дев’ять, десять…

А ще Бабка встигла дізнатися, що Хробачок-Землемір сьогодні дуже заклопотаний. Йому потрібно було виміряти усі грядки, усі борозни. Бо на городі пересварилися між собою Редиска Білохвоста з Кучерявою Петрушкою. Вони вже другий день товчуться на межі, штовхаються, доводячи, у кого краща грядка. Усі в городі дуже чекали цього дощу, аби Хробачок-Землемір (а він же працює тільки в дощ) нарешті розв’язав їхню суперечку. Та й непосидючій Полуниці теж хочеться непомітно перелізти то на грядку до лежебоки Огірка, то до Замріяної Капусти. Полуниці завжди мало місця.
Несподівано Бабка помітила безліч дирижабликів. Вони повільно погойдувалися в повітрі. Кожен з них був, щоправда, міцно прив’язаний до землі.

— Дирижаблики вміють літати високо, вони знають дорогу! Хочу до річки полетіти на дирижаблику! — зраділа Бабка.

— Нас багато-багато… Нас ніхто не може перелічити… У нас ніколи не буває вільних місць… — зашепотіли у відповідь сонні голоси за стіною одного дирижаблика.

Бабка підбігла до другого, до третього, до… десятого. Звідусіль чулося одне й теж.

— Ти помиляєшся. Це зовсім не аеродром, а просто звичайна грядка з маками. Вони ніколи нікуди не літають, а лише гойдаються собі маківки і сплять… Я теж нікуди не літаю далі Капусти, — висунувшись з тугого хрускотливого качана, як з накрохмаленої ковдри, сказав Білий Капустяний Метелик.

— Набридло мені їсти усе зелене! — скотилася з листка під ноги Бабці Зелена Гусениця, сопе, не може віддихатись, ненажерливо плямкаючи.

Бабка злякано підхопила свій футляр з крильцями і побігла з городу.
Довкола ані звуку, ні сліду. Тільки свіжа стежинка, витоптана грибами.
Несподівано майнув у траві чийсь капелюшок. Бабка погукала щосили. Але капелюшок не озирнувся, певно, не почув.

— Що ви прошепотіли? — хтось делікатно доторкнувся до плеча. — У лісі в сиру погоду глухо. Луна, боячись, щоб не застудити горло, ховається в дуплі… Я молодий Боровик, — відрекомендувався Гриб, струшуючи дощові краплі зі свого оксамитового капелюшка.

— Чи не знаєте ви часом дороги до річки?

— Ні, — засмутився молодий Боровик. — Я тільки знаю стежки до сестер Лисичок, вони живуть на Вересовому пагорбку; до злих братів Мухоморів не раз доводилося ходити, ті люблять сидіти де-небудь неподалік від мого хутору; знаю стежину до веселих різнобарвних Сироїжок, це на Сухому болоті; до сусіда Підосичника…

Бабка слухала Боровика, опустивши очі, довго-довго, доки він не перелічив у своєму лісі всіх грибів-сусідів. А коли підвела очі, … на місці молоденького Боровичка стояв… старий, зовсім старий Гриб.

— Під час дощу ми, гриби, швидко ростемо і швидко старіємо, — мудро усміхнувся старий Боровик. — Ось я за цей час і виріс, і постарів… Та на світі нема нічого солодшого, аніж рясний грибний дощ!

Бабка квапливо розпрощалася і побігла геть. Додому! До річки! Тільки б не зістарітись під цим хваленим грибним дощем!

Прикриваючи солодкий роток листочком-долонькою, позіхала, сховавшися від дощу, Суничка. Гидким сміхом проводжав Бабку, висунувшись із свого будиночка, холодний Слимак.

А Бабка була вже аж на лузі. Тут, збившися до гурту біля кущів, стояли Вівці. Вони слухняно підставляли дощу то лобик, то вушко, дощ старанно закручував їм тугі вовняні кучерики.

— Може, ви знаєте дорогу до річки? — ледь чутно запитала втомлена Бабка.

Вівці, дуже заклопотані своїми зачісками, не почули. Хтось зовсім низько, біля самісінької землі, прошепотів:

— Так, я знаю дорогу до річки. Я люблю ходити за ким-небудь услід… До річки біжать Вівці — я йду за слідами від ратичок. Йде до річки Вовк — йду за слідами його лап. Та найзручніше ходити до річки за Людиною, в неї широкі сліди від підошов. Моє насіннячко легко прилипає до них… Йди за мною.

Це була Трава Подорожник.

Листок за листком, листок за листком, і Бабка, нарешті, прийшла до річки. Вже и дощ перестав. Бабка дістала крильця з футляру, з того, що з-під сухого горохового стручка, і … полетіла над водою, додому. Подорожник зупинився на березі, приліг там, де кінчалася дорога до річки. І там, де кінчалася… казка.