Хустка святої Вероніки

І

В один з останніх років правління імператора Тиберія бідний виноградар з дружиною оселилися в са­мітній хатині на верховинах Сабінських гір. Вони були чужоземцями і жили самі — ніхто не відвідував їх. Але якось уранці, коли виноградар відчинив двері своєї бідної хатини, він побачив на превеликий подив погор- блену бабусю, яка сиділа на порозі. Вона була закутана у ветхий сірий плащ і здавалася на вигляд зовсім убо­гою. А проте, коли вона підвелася йому назустріч, в по­ставі її було стільки гордовитої гідності, що винограда­реві мимоволі пригадалися розповіді про те, як богині іноді перевтілюються на бабусь, щоб анонімно відвіда­ти людське житло.

— Друже мій, — сказала вона. — Не подивуй, що я проспала сьогоднішню ніч на порозі твоєї хатини. В цій саме хатині колись жили мої батьки, тут народилася я майже дев’яносто років тому. Я гадала, що вона порож­ня і нежила та не розраховувала знайти в ній людей.

— Мене анітрохи не дивує, що ти вважала цю хати­ну давно покинутою на верховині серед цих голих скель, — відповів господар. — Але ми з дружиною при­були здаля, ми чужинці і не могли знайти зручнішого житла. Але як могла ти, попри похилий вік, подолати такий утомливий шлях? Ти, звичайно, спрагла, голодна, втомилася, — тобі пощастило, що тут виявилися люди, а не дикі вовки Сабінських гір. Ти знайдеш у нас ліжко, де можеш відпочити, кухоль козиного молока і скибку хліба, які ти, сподіваюся, не відмовишся прийняти.

Ледве помітна усмішка пробігла обличчям бабусі, але так швидко, що на все ще гарному обличчі так і за­лишився вираз глибокої скорботи.

— Я провела всю свою молодість на цих пустельних горах, — сказала вона. — Я ще не забула, як вигнати ди­кого вовка з лігва.

І вона здавалася ще такою сильною і міцною, що виноградар анітрохи не засумнівався в тому, що вона, попри свої роки, цілком ще подужає хижого лісового звіра.

Виноградар повторив своє запрошення, і бабуся увійшла до хатини. Вона сіла до столу, за яким їли ці бідняки, і охоче розділила з ними скромну трапезу. Хо­ча бабуся здавалася цілком задоволеною куснем про­стого хліба, розмоченим у молоці, подружжю увесь час думалося, що вона звикла до зовсім іншої їжі.

«Звідки могла з’явитися така дивна мандрівниця? — питали вони себе, дивлячись на гостю. — Вона, мабуть, набагато частіше їла фазанів на срібних тацях, ніж пила молоко з глиняних кухлів».

Іноді стара підводила голову й озиралася довкруг, ніби згадуючи, якою була хатина раніше. За довгі роки халупчина мало змінилася: ті самі мазані стіни, долівка; стара навіть показала господарям невигадливе зобра­ження собак і оленів на стіні, що збереглися ще з часу її дитинства: це батько розважав малюнками своїх малят. А на полиці під самою стелею стара знайшла череп’я глека, в якому вона дівчинкою носила молоко.

Але чоловік і дружина, попри слова старої, думали своє: «Може, вона справді народилася і провела дитин­ство в цій хатині, — гадали вони, — але потім в її житті сталося щось зовсім інше, і вона займалася решту жит­тя не доїнням кіз і приготуванням сиру».

Вони помічали також, що бабуся часто линула дум­ками кудись далеко і так поринала в спогади, що не помічала своєї тривалої мовчанки, а коли оговтувалася, тяжко зітхала і ще більше журилася.

Нарешті вона підвелася з-за столу, ласкаво подяку­вала за гостинність і попрямувала до дверей.

Але коли стара підійшла до порога, вона здалася ви­ноградареві такою самотньою, жалюгідною і безпорад­ною, що він знову звернувся до неї:

— Мені здається, — сказав він, — що ти йшла сюди не для того, щоб так швидко піти. Якщо ти справді така бідна й самотня, як здаєшся, то, напевно, хотіла б до­жити в цій хатині решту своїх днів. Ти йдеш тому, що ми з дружиною живемо тут?

Стара не заперечувала, що він вірно вгадав.

— Ця хатина так довго стояла порожня, що ти мав повне право заволодіти нею, проте, — відповіла стара, — вона належить тобі стільки ж, скільки й мені. Я не маю ніяких підстав вважати її своєю і гнати тебе.

— Але ця хатина належала твоїм батькам, — запере­чив виноградар. — Ти маєш на неї набагато більше прав, ніж я. До того ж ти стара, а ми молоді. По спра­ведливості, ти маєш лишатися тут, а ми підемо й пошу­каємо собі інше житло.

Бабусю ці слова глибоко вразили. Вона відступила від порога, підійшла до виноградаря і стала уважно вдивлятися в його обличчя, неначе не могла зрозуміти значення його слів.

Але тут до розмови долучилася молода дружина.

— Якщо вас цікавить моя думка, — почала вона, — бабусю треба спитати, чи не хоче вона трактувати нас, як власних дітей, дозволити нам залишитися в неї та піклуватися про неї. Яка користь їй від того, що ми по­вернули б їй хатину, а самі пішли геть? їй самій тут, у гірській пущі, було б жахливо. Де б вона взяла їжу? Як­що підемо, ми приречемо її на голодну смерть!

Стара не могла вийти з дива, слухаючи слова чо­ловіка й дружини:

— Чому ви так говорите? Хто навчив вас таким дум­кам? Адже я вам зовсім чужа! Чому ви такі милосердні до мене?

Дружина відповіла їй:

— Бо ми самі зустріли в житті Велике Милосердя!

II

Отож стара незнайомка оселилася в хатині виногра­даря; незабаром вона щиро прив’язалася і полюбила молоде подружжя. Щоправда, вона не казала їм, звідки прийшла і хто вона, і чоловік з дружиною збагнули, що вона не хотіла, аби її розпитували про минуле.

Якось увечері, по роботі, вони втрьох сиділи на ши­рокому скелястому майданчику перед хатиною, вечеря­ли й милувалися рожевим відблиском зорі, що грав на вершинах гострих скель; і тут вони помітили старого, що поволі підіймався гірською стежкою.

Це був ставний, високий, міцний старий, що вигля­дом нагадував борця. Обличчя суворе і похмуре; широ­ке чоло низько нависало над глибокими западинами очей, а губи склалися в гірку, презирливу посмішку. Він ішов легко і швидко. Одягнений був просто і навіть бідно, і виноградар подумав, дивлячись на нього:

— Це, либонь, колишній легіонер; мабуть, щойно закінчив службу і тепер повертається на батьківщину.

Тим часом незнайомець дістався на гору й несміли­во та з подивом зупинився біля людей, що вечеряли. Виноградар знав, що трохи вище за хатиною стежка кін­чається, і гукнув приходькові:

— Чи ти часом не заблукав? Яким чином ти опинив­ся біля нашої хати? Просто так по цих небезпечних ске­лях не видряпуються — ідуть іншою дорогою, а сюди за­ходить лише той, у кого є справа до пожильців.

Незнайомець підійшов ближче і відповів:

— Ти маєш рацію, я справді загубив дорогу і тепер не знаю, куди йти. Якщо ти дозволиш мені трохи пере­дихнути і потім покажеш дорогу до сусіднього села, я буду тобі дуже вдячний.

На цьому слові він опустився на камінь біля дверей хати. Молодиця запропонувала йому повечеряти з ни­ми, але незнайомець з усмішкою відмовився. Натомість він охоче розбалакався з ними: доки вони їли, він роз­питував виноградаря про життя й роботу, а той при­вітно і щиро усе йому розказував.

Нарешті виноградар і собі звернувся до прибульця із запитанням:

— Ти бачиш, як ми живемо тут на відлюдді, — сказав він. — Ось вже понад рік ми не бачилися ні з ким, крім виноградарів і пастухів. Чи не можеш ти розповісти нам, що нового в Римі, чи й досі править імператор Тиберій?

Ледве вимовив виноградар ці слова, як дружина йо­го помітила, що стара злякано зиркнула на нього і жес­тами показувала, аби він був обережний і не говорив зайвого.

Але прибулець доброзичливо відповів господареві:

— Я бачу, що ти вважаєш мене за легіонера, і ти ча­стково маєш рацію — я був ним, але давно залишив службу. За Тиберія нам, військовикам, мало було робо­ти. Хоча колись Тиберій був великим полководцем. Це було найщасливішим часом його життя. Тепер у нього одна думка, один клопіт: захистити себе від змов, яких він жахливо боїться. Зараз у Римі гомонять лише про те, шо минулого тижня імператор звелів схопити з най- нікчемнішого приводу сенатора Тита і стратив його.

— Нещасний імператор! Він сам не тямить, що він коїть! — вигукнула молодиця. Вона заламала у відчаї ру­ки, і на обличчі їй відбилася глибока скорбота.

— Ти маєш рацію, — зауважив незнайомець, і об­личчя його посуворішало. — Тиберій відмінно знає, що всі довкруг ненавидять його. Ця думка і страх зради до­водять його майже до безумства.

— Ти не так зрозумів мене, — заперечила жінка. — Я говорила зовсім не про ненависть. За віщо ненавидіти його? Ми шкодуємо лише, що тепер Тиберій не такий славетний правитель, яким був у перші роки свого імператорства.

— Ти помиляєшся, — знову заговорив незнайо­мець, — Тиберія ненавидять всі. Що може він виклика­ти, крім ненависті? Він жорстокий тиран, що не визнає ніяких меж. І в Римі подейкують, що його правління ставатиме дедалі безглуздішим.

— Хіба за цей час сталося щось особливе, що дає підстави так думати? — запитав виноградар.

Цієї миті молодиця знову помітила, що стара знову жестами застерігає виноградаря, але вона робила це крадькома, і той не помітив цього.

Незнайомець, як і досі, доброзичливо відповів йо­му, але дивна посмішка не сходила йому з губів.

— Ти, мабуть, чув, — сказав він, — що у Тиберія до­недавна був друг, на якого він міг цілком покластися і який завжди казав йому правду. Всі, хто оточує імпе­ратора і живе при його дворі, — шукачі слави, шани і розкоші, облесники, котрі заради власних вигод ладні потурати йому в усіх підступах. Але серед цих підлабуз­ників і брехунів була людина, яка ніколи не боялася правильно оцінювати дії імператора і говорила йому в очі, якщо ці вчинки були негідні, жорстокі або підлі. Ці­єю людиною, сміливішою і чеснішою, ніж сенатори і пол­ководці, була стара годувальниця Тиберія — Фаустина.

— Атож, я чув про неї, — відповів виноградар. — Ка­зали, що імператор високо цінував її і любив.

— Так, — вів далі незнайомець, — Тиберій умів ці­нувати її відданість. Він шанував цю бідну селянку, що прийшла колись із халупчини на Сабінських пагорбах, як другу матір. Поки він жив у Римі, вона знаходилася там же, поблизу нього, і жила на Палатинському па­горбі. Жодній знатній матроні в Римі не віддавали таку шану, як їй. Її носили вулицями в розкішному па­ланкіні, а одяг її був не гіршим, ніж в імператриць. Ко­ли імператор переселився на Капрі, він побажав, щоб вона супроводжувала його; Тиберій купив їй там вели­кий маєток, з будинком, повним дорогоцінних речей, і з безліччю рабів.

— Справді, їй жилося непогано, — зауважив вино­градар.

Наразі тільки він підтримував розмову з незнайом­цем. Молодиця мовчки спостерігала, як змінилася раптом стара. Відколи прийшов незнайомець, вона не зронила ні слова. Вона не торкнулася їжі, обличчя втратило колишню м’якість і привітність; вона сиділа, випроставшись і притулившись до одвірка; похмурий погляд посуворішав, як і весь вигляд, вона зосередже­но дивилась кудись удалину.

— Імператор хотів улаштувати Фаустині спокійне життя, — вів незнайомець. — Проте, попри його турбо­ту і милість, тепер і вона покинула його.

На цьому слові стара здригнулася, але молодиця ла­скаво поклала руку їй на плече і сказала, звертаючись до незнайомця:

— Однак я не можу повірити, що старій Фаустині так легко і безтурботно жилося при дворі імператора й вона була цілком щаслива. Я переконана, що вона лю­била Тиберія, як рідного сина. Уявляю, як вона пиша­лася Тиберієм за часів його молодості, коли він правив справедливо і щасливо, і як імператор засмучував її, коли з роками ставав жорстоким, підозріливим, неспра­ведливим тираном. Вона, звичайно, щодня перестеріга­ла його, благала схаменутися. А як, напевне, дошкуля­ла їй марнота всіх старань і прохань! Нарешті їй стало несила бачити, як Тиберій опускався дедалі нижче…

Незнайомець із подивом уважно слухав слова моло­дої жінки; він навіть злегка подався вперед, щоб зазир­нути їй в очі, але вона не підводила погляд і мовила ти­хо та покірливо.

— Ти, може, маєш рацію, кажучи так про Фаустину, — сказав він, коли вона замовкла. — Навряд чи була Фау- стина щаслива при дворі. Але дивно, що вона покинула Тиберія в глибокій старості, тоді як ціле життя терпіла його вдачу.

— Що ти сказав? — вигукнув виноградар. — Невже стара Фаустина покинула імператора?

— Вона зникла з Капрі, — відповів незнайомець, — нікого не попередивши жодним словом. Пішла такою ж бідною, як прийшла колись із Сабінських гір: не взяла з собою нічого з шат і коштовностей імператриці.

— Й імператор навіть не знає, куди вона сховала­ся? — спитала молодиця ніжним голосом.

— Ні, ніхто напевно не знає, якою дорогою пішла стара Фаустина. Гадають, вона подалась у рідні гори.

— Чи знає імператор, чому вона пішла? — знову спи­тала молодиця.

— Ні, імператор не знає причини. Він не хоче віри­ти, що вона пішла, бо образилася на те, що він сказав у хвилину роздратування, буцім і вона служить йому, як інші, заради грошей і пошанівку. Адже вона знає, що він ніколи не сумнівався в її щирості й безкорисливості. Тиберій все сподівався, що вона сама повернеться до нього, бо ніхто не знає краще за неї, що тепер імператор цілком самотній і не має жодного щирого друга

— Я не знаю Фаустини, — заперечила молодиця, — але мені здається, що я можу сказати тобі справжню причину її відходу. Фаустина народилася і виросла в цих горах, серед людей із строгою, богобоязливою вдачею і звичаями, і її завжди тягнуло до цього скромного, тихо­го життя. Але, поза сумнівом, якби імператор не образив її, вона ніколи не покинула б його. Жорстокі необдумані слова імператора примусили її подумати про себе, бо їй жити залишається недовго і час поклопотатися про себе. Бувши нею, я вчинила б так само — пішла б у рідні гори. Я сказала б собі, що досить послужила панові, присвя­тивши йому ціле життя. Я схотіла б провести решту днів оддалік від розкоші та імператорської шани, пожити в тиші й спокої, дати душі насолодитися миром і тишею, думками про справедливість і милосердя, перш ніж ду­ша покине тіло і вирушить у далекі мандри.

Незнайомець уважно слухав молоду жінку, але по­гляд його залишався сумний і суворий:

— Ти забуваєш лише, що відтепер переслідування і страти стануть частішими і жорстокішими. Тепер немає нікого, хто погамував би Тиберія, коли його посідають підозріливість і мізантропія (Мізантропія — ненависть до людей). Подумай-но лишень, — похмуро дивлячись в очі молодої жінки, закінчив не­знайомець, — що тепер немає в світі людини, якої б імператор не ненавидів, нікого, кому б він довіряв, ко­го б не зневажав!

При цих сповнених гіркоти словах незнайомця ба­буся ніби швидко подалася до нього, але молодиця спо­кійно поглянула йому в очі й сказала твердо:

— Тиберій знає, що Фаустина негайно повернеться до нього, лишень він цього забажає. Але вона має бути упевнена в тому, що старим очам її не доведеться більше бачити при дворі імператора підступ і несправедливість.

На цьому слові всі четверо раптом схопилися; чо­ловік і дружина встали так, наче хотіли захистити стару.

Незнайомецьтте мовив більше ні слова і тільки пиль­но, довго дивився на стару. Погляд неначе питав: «Це твоє останнє слово?»

Губи бабусі тремтіли, вона була настільки приго­ломшена, що не могла зронити ні слова.

Тоді знову почала дружина виноградаря:

Якщо імператор справді любить свою стару служ­ницю, — сказала вона, — хай він дасть їй можливість провести решту днів у тиші й спокої.

Незнайомець ще вагався, але раптом обличчя його прояснилося і стало привітним.

— Друзі мої, — сказав він, — що б не казали про Тиберія, у нього є одна здатність, яку він розвинув у собі більше, ніж інші люди: уміння відмовлятися. Мені за­лишається сказати вам одне: якби трапилося, що стара Фаустина забреде до вашої хати, прихистіть її й потур­буйтеся про неї! Подяка імператора буде велика тому, хто надасть їй допомогу.

На цьому слові незнайомець отулився плащем і по­дався геть стежиною, якою прийшов.

III

Відтоді ні виноградар, ні його дружина не ставали на мову з бабусею про імператора. Між собою вони ди­вувалися, як вистачило їй снаги на схилі віку кинути ба­гатство і впливи, до яких вона звикла за довгі роки.

— Може, вона незабаром знову повернеться до Тиберія? — питали вони одне одного. — Вона щиро лю­бить його дотепер, це очевидно. Вона покинула його тільки для того, щоб він схаменувся й покаявся.

— У такому похилому віці, — каже чоловік, — Ти- берій не може почати нове життя. Невже ти думаєш, що він кине зневажати людей? Хто може навчити його лю­бити співвітчизників? А доти він не зцілиться від своєї жорстокості й підозріливості.

— Ти знаєш, хто б міг вчинити це чудо, — відповіда­ла дружина. — Я часто думаю, що було б, якби ці двоє зустрілися. Але шляхи Господні несповідимі.

Бабуся, здавалося, зовсім не шкодувала про минуле життя; коли в молодого подружжя народилася дитина, вона так радо дбала про нього, що, здавалося, геть забу­ла свої печалі.

Щопівроку стара отулялася темним ветхим плащем і спускалася стежиною до Рима. Але в місті вона не ба­чилася ні з ким, а прямо проходила на Форум і зупиня­лася біля невеликого храму з одного боку чудово оздоб­леної площі.

Храм цей складався лише з надзвичайно великого жертоьника просто неба, посеред двору, викладеного мармуровими плитами. Над жертовником височіла ве­лична статуя Фортуни, богині щастя, а біля підніжжя — стояла мармурова статуя імператора Тиберія. Двір ото­чували різні споруди: житла жерців, дровітні, стійла для офірних тварин.

Подорож старої Фаустини завжди завершувалася біля цього храму, куди приходили ті, хто бажав помоли­тися про щастя Тиберія. Коли Фаустина бачила, що бо­гиня і зображення імператора, як і раніше, увінчані гірляндами квітів, що офірний вогонь яскраво палає, юрми моляться, а жерці негучно співають хваління, ста­ра поверталася назад у гори.

Так вона довідувалася, нікого не розпитуючи, що Тиберій живий і що в нього все гаразд.

Під час третьої подорожі на стару чекала велика не­сподіванка. Коли вона підійшла до маленького храму, то побачила, що його занедбано. Вогонь не палав у жер­товнику перед зображенням Фортуни, не було жодного молільника, два-три висохлих вінки висіли ще по боках жертовника, — і це все, що залишилося від колишньої пишноти. Жерці до храму не зазирали, зображення ім­ператора понівечено і заляпано брудом.

У жаху Фаустина звернулася до першого стрічного:

— Що це сталося? — запитала вона. — Хіба Тиберій помер? У нас новий правитель?

— Ні, — відповідає той. — Тиберій ще владарює, але ми кинули за нього молитися. Однаково наші молитви не допомагають, імператорові вони байдужі й не мо­жуть умилостивити богів.

— Друже, — сказала Фаустина, — я живу в глушині Сабінських гір, куди не доходять ніякі звістки. Будь ла­скавий, розкажи мені, яке лихо спіткало імператора.

— Страшна біда, — відповів римлянин. — Його вра­зила недуга, про яку досі не чули в Італії, але яка нібито поширена на Сході. Відколи ця страшна хвороба врази­ла імператора, його не можна пізнати: обличчя спотво­рилося, голос став схожий на гарчання дикого звіра, пальці й суглоби відгнивають. Проти цієї хвороби нема ліків. Вважають, що він помре через тиждень-два, а як­що залишиться живий, його однаково позбавлять пре­столу, бо така немічна, знівечена людина не може керу­вати державою. У кожному разі, доля його вирішена. Тому немає потреби обридати богам молитвами про йо­го гаразди. Не варта справа заходу, — з кривою усміш­кою додав він. — Тиберій тепер безсилий і не страшний нікому; годі чекати від нього на ласку. То нащо ті мо­литви?

Він уклонився і пішов, а стара ще довго стояла на одному місці, як прикипіла.

Уперше в житті вона відчула, що сила і рішучість за­лишають її, — вона відразу згорбилася й постаріла під тягарем років. Ніяк рушити з місця, голова труситься, руки і ноги тремтять. Ледве-ледве подибала, шукаючи напомацки, на що зіпертися.

Мало-помалу вона оговталася і притлумила горе й безсилля. Жінка випросталася і неймовірним зусиллям волі примусила себе ступати впевнено, не привертаючи уваги людей.

IV

Минув тиждень. У розпал спеки Фаустина поволі дибала по урвистих скелях острова Капрі вгору. Сили занепадали, і вона насилу долала втому від довгої доро­ги. Знемога більшала з підйомом по кручах до вілли Ти- берія.

Важке відчуття безсилля зросло, коли Фаустина помітила, як усе змінилося тут за час її відсутності. Ра­ніше, бувало, юрби тислися вгору і вниз по сходах. Се­натори, яких несли у паланкінах велетні-лівійці; по­сланці з далеких провінцій, супроводжувані численним почтом; претенденти на посаду, знакомиті мужі, запро­шені імператором на учту, вчені, поети і ще безліч люду.

Тепер сходи були безлюдні, як і прилеглі проходи. Сіро-зелені ящірки були єдиними живими істотами, яких Фаустина зустріла дорогою.

Стара була вражена, як швидко все стало пусткою. Імператор хворів усього лише зо два місяці, а між мар­муровими приступцями вже повиростали будяки. Рід­кісні рослини в чудових вазах встигли повсихати, а невідомі руйнівники, яких ніхто не зупинив, побили в кількох місцях балюстраду.

Але найгнітючіше враження на стару справило без­люддя. Якщо навіть було заборонено стороннім відвіду­вати на острові хворого імператора, куди поділися на­товпи рабів, вояків, танцівниць, музик, слуг і кухарів, варти, садівників і обслуги вілли імператора?

Лишень на останньому майданчику Фаустина зав­важила двох старих рабів, які сиділи на сходинках вілли. Коли Фаустина наблизилася до них, вони підвелись  і вклонилися їй.

— Привіт тобі, Фаустино, — сказав один. — Боги посилають тебе зарадити нашому лиху!

— Що сталося, Міло? — спитала Фаустина. — Чому скрізь така пустка? Мені сказали, що імператор тут?

— Імператор прогнав усіх рабів, — відповів раб. — Він підозрює, що хтось із нас подав йому отруєне вино, яке й викликало хворобу. Він би й мене з Титом вигнав, але ми не послухалися його і лишилися. Адже ти знаєш, що ми ще служили його матері, а потім усе життя слу­жили йому.

— Я питаю не тільки про рабів, — не вдовольнилася відповіддю Фаустина. — Де сенатори і полководці? Де наближені імператора, його радники, де, нарешті, всі шукачі щастя й успіху?

— Імператор не хоче, щоб його бачили чужі, — відповів раб. — Сенатор Люцій і начальник охорони Макрон приїздять сюди щодня і одержують всі накази від імператора. Більш ніхто не сміє наблизитися до ньо­го.

Фаустина піднялася сходами до покоїв у віллі. Раб супроводжував її. Дорогою стара спитала його:

— Що кажуть лікарі про хворобу імператора?

— Ніхто з них не вміє лікувати цю недугу. Вони навіть не знають, як швидко ця хвороба вбиває людину, чи довго ще Тиберій каратиметься. Але я можу тобі ска­зати напевно, Фаустино: імператор неодмінно помре від виснаження, якщо й далі не їстиме зі страху, що все отруєно. Я знаю, що не тільки хвора, але й здорова лю­дина не витримала б стільки без сну: він боїться, що йо­го уб’ють під час сну, і не стуляє повіки ні вночі, ні вдень. Якщо він і досі довіряє тобі, може, вдасться пе­реконати його їсти й спати. Це продовжило б його жит­тя на багато днів і додало сил.

Раб провів Фаустину через численні зали і переходи і зупинився, нарешті, перед терасою, на якій звичайно бував Тиберій; звідси відкривався прекрасний крає­вид — блакитне море і величний Везувій.

На терасі Фаустина побачила потворну істоту з опухлим звіроподібним обличчям. Руки й ноги оповиті пов’язками, а з-під них виднілися роз’їдені хворобою пальці. На ньому був брудний, зачовганий одяг; оче­видно, людина ця не могла ходити і рачкувала по терасі. Весь вигляд цього нещасного викликав жах і огиду. Він лежав із заплющеними очима на протилежному кінці тераси і не помітив наближення Фаустини.

— Як могла така хвора людина потрапити на терасу імператорської вілли? — пошепки запитала Фаустина свого супутника. — Треба його скоріше забрати звідси, Міло.

Але ледве вона це мовила, як побачила, що раб ліг ницьма перед лежачою жалюгідною істотою і сказав:

— Імператоре Тиберію! Нарешті я можу порадувати тебе доброю звісткою!

Тієї ж миті раб повернувся до Фаустини — і завмер від подиву: перед ним була не горда жінка, подібна знакомитим римським матронам, яку він щойно бачив на порозі вілли, не велична стара жінка, вік і постава якої надавали їй вигляду сивіли. Він побачив безпорадну, пригнічену літами і горем, погорблену, жалюгідну бабу­сю, скорботну, безсилу матір з тремкими, трепетними руками.

Хоча Фаустині й переповідали, що страшна хвороба вельми змінила Тиберія, вона й далі уявляла його та­ким, яким бачила востаннє, — дужим і міцним. До того ж, хтось сказав їй, що ця хвороба поступово, протягом кількох років мало-помалу руйнує тіло хворого, а тут хвороба розвинулася з такою вражаючою швидкістю, що за кілька місяців імператор змінився невпізнанно.

Фаустина схилилася над хворим. Вона не могла ще вимовити ні слова, не опанувавши страшне хвилюван­ня і горе; вона стояла поруч і нишком плакала.

— Ти, нарешті, прийшла, — промовив Тиберій, не розплющуючи очей. — Я лежав тут, і мені почулося, що Фаустина підійшла до мене і плаче наді мною. Боюся розплющити очі, щоб не розвіяти солодкий сон. Невже це тільки сон?

Бабуся сіла біля хворого. Дбайливо підняла голову імператора і поклала собі на коліна.

Тиберій лежав спокійно і навіть не розплющив очі. Відчуття солодкої тиші і спокою почало опановувати ним, і за кілька митей Тиберій поринув у міцний сон.

V

За кілька тижнів один з рабів імператора спинався стежиною в Сабінських горах до самотньої хатини.

Бралося на вечір, і виноградар з дружиною стояли на порозі й милувалися сонцем, призахідне проміння якого химерно освітлювало вершини навколишніх гір.

Раб звернув із стежини й підійшов до хати виногра­даря. Вклонився господарю, вийняв з-за пояса і пере­дав йому важкий гаман.

— Це шле тобі Фаустина, та стара жінка, якій ти на­дав притулок. Вона звеліла переказати тобі, щоб на ці гроші ти купив собі власний пагорб із виноградником і побудував будинок не так високо, як ця хата, сусідами якої є тільки гірські орли.

— Отже, стара Фаустина ще жива? — запитав вино­градар. — Ми шукали Ті скрізь: по розколинах і ме­жигір’ї. Ми не знали, що думати, коли вона раптом зникла. Я вирішив, що вона напевно загинула в кот­рійсь ущелині.

— Але ти пам’ятаєш, — зауважила дружина, — що я нізащо не хотіла вірити цьому, я не допускала думки, що Фаустина мертва. Хіба я не казала, що вона, либонь, повернулася до імператора?

— Атож, — згодився чоловік, — ти, справді, так ка­зала, і я щиро радий, що ти мала рацію, і не тільки то­му, що Фаустина стала тепер знову багата, — я радий і за бідного Тиберія.

Раб хотів негайно рушити назад, щоб спуститися з гір, поки не стемніло, але подружжя утримало його.

— Залишся у нас переночувати, — припрохували во­ни. — Ми не можемо відпустити тебе, поки ти не роз­повіси нам, що трапилося за цей час із Фаустиною. Чому вона знову повернулася до імператора? Як відбулася їхня зустріч? Чи щасливі вони обоє тепер, що знову разом?

Раб погодився. Він увійшов з ними до хати і при світлі зірок розповів про хворобу імператора та про по­вернення Фаустини.

Коли раб завершив розповідь і поглянув на подруж­жя, він був уражений їхнім виглядом: обоє сиділи у за­думі й похиливши голови, ніби берегли те, що відбува­лося в їхніх душах; обличчя обох були зосереджені й по­важні. Нарешті чоловік підвів голову і запитав дружину:

— Чи не здається тобі, що тут ознака Божа?

— Так, — згодилася дружина. — Я відчуваю, що для цього допоміг нам Господь перепливти море і оселити­ся в цій чужій країні. Для того ж Він зволив привести до дверей нашої хати цю бабусю.

Коли жінка скінчила говорити, виноградар звернув­ся до раба:

— Друже, — сказав він, — ти переповісиш Фаустині послання від мене: повтори їй до слова те, що я зараз тобі скажу: «До тебе звертається твій друг, виноградар з Са- бінських гір! Ти бачила мою дружину. Хіба вона не здала­ся тобі молодою, чарівною, здоровою, квітучою жінкою? Знай же, що не так давно вона була хвора на ту ж страшну хворобу, якою страждає тепер імператор Тиберій».

На цьому слові раб не міг утриматися від вигуку по­диву, але виноградар вів далі з великим піднесенням:

— Якщо Фаустина засумнівається в істині моїх слів, скажи їй, що і я, і дружина моя родом з Азії, з Палестини. Там, на Сході, хворобу цю звуть проказою, лепрою, і во­на дуже поширена, бо надзвичайно чіпка. Там навіть є за­кон, що забороняє прокаженим жити в селах і містах; їм наказано віддалятися в пустелю, подалі від людей, і вони живуть у печерах, гробницях, горах. Скажи Фаустині, що дружина моя народилася від прокажених батьків, у гірській печері; дитиною була здорова, але коли перетво­рилася на дорослу дівчину, хвороба вразила і знівечила її.

Раб уважно слухав виноградаря; але тут він недо­вірливо похитав головою і зауважив:

— Як, ти хочеш, щоб Фаустина повірила тобі, адже вона сама бачила твою дружину, бачила, що вона квітне здоров’ям і красою. Адже Фаустина знає, що хвороба ця невиліковна.

Але виноградар продовжував:

— Краще б було, якби Фаустина просто повірила моїм словам, без доказів, але у нас є свідки. Хай пошлють гінця до Палестини, — в Назареті Галілейському кожний підтвердить мої слова.

— Можливо, твою дружину чудесним чином зцілив якийсь невідомий нам бог? — запитав раб.

— Так, — відповів виноградар, — ти вгадав. Одного разу поширилася звістка серед прокажених у пустелі, що в Галілеї з’явився Великий Пророк. «Йдіть до Ньо­го, — говорили лепруватим. — Він родом з Назарета. Він усесильний і сповнений Духа Господня, Він тво­рить дива і може зцілити кожного з вас, якщо тільки по­кладе руку Свою на чоло хворого». Але хворі були глухі до цих слів, вони не повірили їм і залишалися у своїх похмурих печерах на відлюдді. «Нас відцурався Бог і люди, — казали вони, — нас ніхто не може зцілити. Бу­вали великі пророки і раніше в Юдеї, але ніхто з них ніколи не зцілив жодного прокаженого; ніхто не може врятувати нас від нашого нещастя».

Тільки одна дівчина повірила можливості зцілити­ся. Вона пішла від хворих на лепру і попрямувала до Назарета дорогою, де часто ходив Великий Пророк. Во­на не увійшла до міста, але кілька днів чигала на Нього. Нарешті, якось побачила вона на дорозі високу на зріст людину з кучерявим темним волоссям. Очі Його сяяли, як зірки, і притягали до себе. Але дівчина ще здалека за­кричала Йому:

— Не підходь! Не торкайся до мене! Я хвора на про­казу! Лише скажи мені, де мені побачити Пророка з На­зарета?

Але чоловік прямував до неї, неначе не чув її засте­режень, — і, підійшовши до неї впритул, запитав:

— Навіщо шукаєш ти Пророка з Назарета?

— Він покладе руку на чоло моє і зцілить мене, — не вагаючись, відповіла хвора.

Тоді чоловік поклав руку їй на чоло.

— Навіщо ти це робиш? — запитала дівчина: — Хіба ти Пророк?

Він усміхнувся і сказав їй:

— Йди тепер у місто, що видніється там на схилі го­ри, і покажися священикам.

Він пішов далі, а дівчина подумала:

«Цей чоловік пожартував наді мною, бачивши, що я хочу зцілення. Від нього я не взнаю того, що мені треба».

І вона пішла по дорозі.

Незабаром вона зустріла мисливця, який їхав верхи на коні у напрямку гір. Коли він був так близько, що міг почути її, дівчина закричала:

— Не наближайся до мене! Я хвора на проказу! Але скажи мені, де знайти Пророка з Назарета?

— Нащо ти шукаєш Його? — запитав мисливець.

— Я хочу, щоб Він поклав руку мені на чоло, і я зцілюсь, — сказала дівчина.

Верхівець під’їздив до неї все ближче:

— Хіба ти хвора? — запитав він. — Нашо тобі лікар?

— Ти не бачиш, — із здивуванням запитала дівчи­на, — що я лепрувата? Я народилася від прокажених у скелястій печері.

Але мисливець не зупинявся, а під’їздив дедалі ближче до дівчини, бо вона була прекрасна і свіжа, як щойно розпукла квітка, і на ній не було ніяких слідів від хвороби.

— Я в усій Юдеї не бачив гарнішої дівчини! — ви­гукнув незнайомець, під’їжджаючи все ближче.

— Не кепкуй з мене, — гірко зауважила дівчина, — я знаю, що риси мого обличчя спотворені хворобою, а го­лос мій грубий і неприємний, як гавкіт диких собак.

Але мисливець зазирнув їй просто в очі і вимовив:

— Твій голос чистий і лункий, як весняний струмок, коли він рине по гірському камінню, а обличчя гла­деньке і ніжне, як коштовний перкаль (Перкаль — тонка бавовняна тканина).

Нарешті вершник під’їхав настільки близько, що дівчина могла бачити власне відбиття, як у дзеркалі, в блискучих оздобах обладунку коня.

— Поглянь у ці дзеркальця, — сказав він.

Вона підійшла і поглянула на блискуче кружальце, і побачила віддзеркалення чарівного, ніжного, як криль­це метелика, обличчя.

— Чиє це віддзеркалення? — запитала вона здивова­но. — Це не моє обличчя!

— Це ти, — відповів вершник.

— Але хіба мій голос не глухий і огидний, не нагадує гуркіт воза, навантаженого камінням?

— Ні, він прекрасний і приємний, як милозвучна арфа, — відповів мисливець.

— Ти знаєш чоловіка, що онде зникає за тими дво­ма дальніми дубами? —- запитала дівчина, показуючи на

шлях, що зникав за обрієм.

— Це Той, про Кого ти щойно питала: Пророк з На­зарета!

Тоді дівчина зі зчудування сплеснула руками і на очі їй набігли сльози:

— О, свята людино! — вигукнула вона. — Носій прав­ди і сили Божої, Ти зцілив мене!

Мисливець посадив дівчину на коня і повіз до міста на схилі гори; там попрямував він з нею просто до свя­щеників і старшини і розповів про все, що трапилося з дівчиною і як він знайшов її. Старшини уважно про все розпитували його, але, коли почули, що дівчина наро­дилася від прокажених батьків у дикій пустелі, вони не схотіли вірити, що вона зцілилася:

— Іди туди, звідки прийшла, — сказали вони дів­чині. — Якщо ти народилася від прокажених і сама бу­ла хвора, то не можеш тепер бути здоровою і не маєш права бути в місті, де можеш заразити всіх нас!

— Я знаю, що тепер здорова, — заперечила дівчина. — Пророк з Назарета поклав руку на моє чоло і зцілив мене!

Коли старшина і першосвященики почули ці слова, вони в гніві закричали:

— Хто Він такий, щоб очищувати нечистих? Звіку ніхто нікого не зціляв од прокази! Повертайся до своїх і не смій вертати сюди, щоб і ми всі не загинули від цієї страшної хвороби!

Вони затялися й не схотіли засвідчити, що дівчина здорова, і не дозволили їй залишитися в місті. Вони оголосили, що той, хто поселить її, вважатиметься теж хворим на проказу і буде вигнаний з міста.

Коли дівчина почула цей безжальний вирок, вона не знала, що діяти.

— Мені треба повертатися до прокажених, — з ту­гою говорила вона вершнику, що привіз її до міста, — мені немає місця серед здорових.

Але той знову посадив її на коня і сказав:

— Ні, ти здорова й більше не повернешся до них. Ми разом перепливемо море і поселимося в чужій краї­ні, де немає таких жорстоких законів.

І вони…

Але коли виноградар дійшов до цього місця своєї розповіді, раб перебив його:

— Можеш далі мені не розповідати, — сказав він. — Ходімо, швидше проведи мене через гори; адже ти, ма­буть, добре вивчив тут кожну стежину і не побоїшся йти вночі. Я маю поспішати назад. Не можна втрачати ні години: треба, щоб імператор і Фаустина якомога швид­ше почули цю дивовижну оповідь.

Коли виноградар провів раба і повернувся до хати, дружина ще не спала.

— Я не можу заснути, — сказала вона, — увесь час думала про зустріч, що має відбутися, — зустріч великого Милосердя і страшної жорстокості; Того, Хто лю­бить усіх людей, і того, хто їх ненавидить і зневажає. Ця зустріч може перевернути весь світ…

VI

Стара Фаустина подалася до далекої Палестини і їхала тепер великим єрусалимським шляхом.

Вона не схотіла, щоб когось іншого відрядили до Палестини, щоб розшукати там Пророка з Назарета і привести Погодо хворого імператора.

«Ми не можемо знадити цього чоловіка, — думала Фаустина, — ні дарами, ні почестями. Лишень довідав­шись про страшні страждання і жахливий стан імпера­тора, з милосердя і співчуття може Він погодитися прийти на допомогу хворому. Хто ж зуміє краще за ме­не, для якої страждання Тиберія так само близькі, не­наче хворію я сама, розповісти Йому про біду Тиберія. Я зумію зворушити Його серце і благати про допомо­гу».

Надія врятувати Тиберія від лютої недуги і смерті додавала сили старій жінці. Плавба морем до Яффи бу­ла довга, але не перевтомила її; звідти вона попрямува­ла до Єрусалима і навіть відмовилася від паланкіна, бо верхи на коні швидше. Здавалося, вона так само легко переносить утомливу довгу дорогу, як і шляхетні рим­ляни, вояки та раби з її немалого почту.

Подорож з Яффи до Єрусалима виповнила серце старої жінки великою радістю і надією. Стояла весна, і баронська долина, якою вона їхала в перший день, була суцільним килимом з квітів. Квіти оточували їх і на­ступного дня, коли довелося вже їхати через гори Юдеї. Численні схили гір і пагорбів, між якими звивалася до­рога, були засаджені фруктовими деревами, які саме квітували. Коли мандрівники втомлювалися милувати­ся блідо-рожевими квітами абрикосових і персикових дерев, погляди їхні відпочивали на зелені молодого ли­стя виноградної лози, що бростилося на очах.

Але не тільки квіти і весняне молоде листя творили красу цієї подорожі. Найбільшої чарівності надавали їй людські юрми, які цього ранку сунули єрусалимським шляхом. З усіх бічних доріг і стежин стікалися люди з найвіддаленіших, пустельних загумінків долини. Подо­рожні зливалися на шляху із загальним плином людей і всі разом, охоплені благоговійною радістю, прошкува­ли до міста. Подибувалися й цілі великі сім’ї, що пряму­вали до Єрусалима. Навіть похилі батьки й діди не зали­шилися вдома. Вони гордо сиділи на спинах верблюдів, гойдаючись, як у колисці, і з висоти милувалися своїми численними нащадками довкола. Деякі родини були такі великі, що скидалися не невеличке село. Одну ба­бусю, яка була заслаба, щоб іти сама, сини несли на ру­ках, і треба було бачити, як згорда радо озирала вона людей, що її минали.

Цей ранок був такий просвітлений і жвавий, що міг би збадьорити і розігнати тугу в найпохмурішої люди­ни. Щоправда, небо не ясніло сліпучою блакиттю, а бу­ло вкрите легким біло-сірим серпанком хмар, нікому з подорожніх не спливало на думку нарікати, що сонце сповите вуаллю і проміння його не таке палке. Проте за­вдяки хмарам подихи квітучих дерев та молодого свіжо­го листя виноградників випаровувалися не так швидко і поволі розливалися долиною і виповнювали повітря тонкими пахощами.

Цей дивовижний день тишею, ароматом і блідим світлом був радше схожий на світлу духмяну ніч; він мимоволі опановував серцями всіх, — і люди йшли, охоплені його чаром; подорожні йшли й співали тихі священні гімни; деякі грали на простих старовинних інструментах, звуки яких нагадували цвірчання коника або пищання комара.

Коли Фаустина ранком минала урочисті й веселі юрби, то несамохіть перейнялася загальним настроєм. Вона стиснула коня і помчала вперед; при цьому вона розповідала молодому римлянинові з почту, що мчав поряд:

— Сьогодні вночі я бачила уві сні Тиберія; він про­сив мене не переривати подорож і саме сьогодні бути в Єрусалимі. Тепер я розумію цей сон: боги вказали мені, що слід поспішати, щоб я не змарнувала такий чудовий для подорожі день.

Наразі вони сягли вершини кряжа, і Фаустина не­свідомо притримала коня. Внизу лежала глибока улого­вина, оточена величними верховинами, і з проглибу гірської западини здіймався високий масивний скеляс­тий пагорб, на вершині якого стояв Єрусалим.

Тісне гірське містечко, ніби короною, вінчало зуб­частими мурами і баштами вершину пагорба. Цього ранку воно здавалося в тисячу разів більшим: всі сусідні схили й узвишшя були всіяні строкатими шатрами і кишіли людьми.

Фаустина зрозуміла, що, либонь, усі краяни прийш­ли до Єрусалима на якесь велике свято. Ті, що прийш­ли здаля, вже поставили намети в околицях Єрусалима, а ті, хто жив ближче, ще були в дорозі. Юрби текли до міста зусібіч безперервним плином. Люди були в білому вбранні, звідусіль чулися радісні крики, тріумфальний спів і звуки музики.

Фаустина довго милувалася прекрасним видовищем міста і строкатих наметів і сказала своєму супутникові:

— Мені здається, Сульпіцію, що весь юдейський на­род зараз під мурами Єрусалима.

— Це справді так, — відповів римлянин, якого Тиберій навмисне дав за проводиря Фаустині, бо Сульпіцій кілька років жив у Юдеї і знав країну. — Зараз у юдеїв велике весняне свято, і люди з усіх усюд країни збираються на це свято до Єрусали­ма.

Фаустина поду­мала трохи, а тоді продовжила:

— Добре, що ми саме на свята потрапляємо до Єрусалима. Я бачу в цьому особливу ласку і прихиль­ність богів, які, очевидно, співчу­вають нашій подо­рожі. Подумай, ад­же якщо весь народ іде на це свято до Єрусалима, Той, Кого ми шукаємо, Пророк з Назарета, теж має неодмінно зараз там бути, щоб узяти участь у свя­ті, і ми легко знай­демо Його.

— Я цілком по­діляю твою думку, Фаустино, — зго­дився римлянин. — Пророк поза сум­нівом повинен бу­ти в Єрусалимі. Це справді велика лас­ка богів, бо хоч ти і сильна, і бадьора, а маєш тішитися, що не доведеться в’ пошуках Пророка долати важкий, утомливий шлях по горах у глиб Галілеї.

Римлянин наздогнав двох подорожніх і, їдучи поруч з ними, спитав їх, чи буде на святі в Єрусалимі Пророк з Назарета.

— Ми щороку бачили Його в цю пору в Єрусалимі, — відповіли ті. — Напевно, Він і нині прийшов, бо Він благочестива й праведна людина.

Одна жінка показала на одне з узвиш на схід від міста, сказала Сульпіцієві:

— Бачиш отой гірський схил, порослий оливковими деревами? На цьому схилі звичайно ставлять свої наме­ти галітеяни, там ти взнаєш усе, що тебе цікавить про Пророка з Назарета.

Тим часом подорожні спустилися в долину і не­вдовзі почали підійматися на гору Сіон, щоб дістатися до старого міста на верховині.

Дорога круто бралася вгору і була обгороджена не­високими мурами, на яких тепер лежало безліч жеб­раків, хворих і вбогих, які жебрали в подорожніх.

У той час, як Фаустина з почтом підіймалася на го­ру, до неї підійшла жінка, що показувала Сульпіцію ша­тра галілеян, і сказала:

— Подивися отуди — бачиш жебрака на мурі? Це — галілеянин, і я пригадую, що бачила його серед учнів Пророка з Назарета. Він напевно знає, де Вчитель, і мо­же дати тобі ті відомості, які тобі потрібні.

У супроводі Сульпіція Фаустина під’їхала до того жебрака, на якого вказала їй жінка. Це був дід зі скуйов­дженою довгою сивою бородою. Обличчя було бронзове від палючого сонця, руки загрубли в роботі. Він сидів, поринувши в думки, і, здавалося, не бачив нічого на­вкруги. Він жодного разу не простягнув руку по милос­тиню.

Старий не відразу розчув слова Сульпіція, і тому Ідовелося двічі повторити, щоб привернути увагу жеб­рака.

— Друже, — звернувся Сульпіцій, — мені казали, що ти галілеянин. Скажи, де я можу знайти Пророка з На­зарета?

Старий раптом весь зібгався й почав боязко озира­тися навсібіч. Коли втямив, нарешті, що від нього хо­чуть, розлютився і дошкульно відповів:

— Що тобі від мене треба? Чому ти мене питаєш про Нього? Я нічого про Нього не чув і не знаю. Я не з Гал ідеї.

Але юдейка втрутилася в розмову.

— Я ж бачила тебе з Ним. — сказала вона. — Чого ти боїшся? Скажи краще цій знакомитій пані, яку прислав сюди сам імператор, де знайти Пророка?

Але на цьому слові учень ще більше стривожився і посуворішав.

— Сьогодні, здається, всі люди збожеволіли! — зло­стиво відповів він. — Якийсь злий дух пойняв. Я не ро­зумію, чому всі питають мене про цю людину. Чому ніхто не хоче мені вірити, що я нічого не знаю про Ньо­го, не знаю Пророка з Назарета? Я зовсім не з його краю, я навіть ніколи Його не бачив.

Його слова привернули увагу оточуючих; двоє жеб­раків, що сиділи тут же на мурі, засперечалися з ним:

— Ти кажеш неправду, ти був Його учнем. Ми всі бачили, як ти з Ним прийшов з Галілеї.

Але старий жебрак зняв руки до неба і вкрай роздра­товано вигукнув:

— Через цю людину я не міг сьогодні спокійно зали­шатися в Єрусалимі! І ось тепер, навіть за брамою міста, серед жебраків і вбогих, мені не хочуть дати спокій і чіпляються з розпитами. Чому ви не ймете мені віри, що я ніколи не бачив Його?

— Це божевільний, — сказала Фаустина своєму су­путнику. — Від нього ми нічого не взнаємо, ходімо.

Вони рушили далі вгору узвозом. Фаустина була вже! за кілька кроків від міської брами, як раптом жінка, що двічі хотіла допомогти їй знайти пророка, крикнула др неї та схопила коня за вузду: біля самих ніг коня в ку­ряві лежала людина. Тільки чудом можна було поясни­ти те, що людина простерлася посеред вузької дороги, де тривав цього ранку невпинний жвавий рух, і ніхто її не затоптав — ні тварини, ні люди.

Чоловік лежав горілиць і дивився вгору каламутни­ми, отетерілими від жаху очима. Він не ворухнувся на­віть тоді, коли нога верблюда опинилася впритул біля нього. Він був одягнений, як жебрак, а сам — укритий курявою і землею; на ньому було стільки піску, ніби він навмисне хотів сховатися, закопатися в нього, аби лег­ше було його розчавити.

— Що це за чоловік? — запитала Фаустина. — Чому лежить він тут у такому жахливому вигляді?

Тієї ж миті чоловік, що лежав серед бруду посеред дороги, заволав до перехожих:

— Згляньтеся, брати й сестри! Спрямуйте своїх ко­ней і в’ючних тварин на мене! Не об’їздіть стороною! Розчавіть мене! Я зрадив кров невинного!

Сульпіцій узяв за вузду коня, відвів його вбік і ска­зав Фаустині:

— Це грішник, що кається, він хоче спокутувати свій гріх. У цій країні багато своєрідних звичаїв, ти не­мало побачиш їх, але зараз нам не варто гаяти час, хо­дімо хутчіше далі.

Але Фаустина не хотіла рушати: її утримували від­чайдушні крики і стогони грішника, що кається.

— Люди добрі! — благав нещасний. — Згляньтеся наді мною! Розчавіть моє серце, хай верблюд зламає мої кістки, хай осел устромить копито в очі!

Фаустина не наважувалася проїхати повз цього не­щасного, навіть не спробувавши надати йому допомогу. Вона далі стримувала коня і була зовсім близько до то­го, що кається, коли до неї знову підійшла юдейка, з якою Фаустина вже кілька разів говорила протягом цього ранку.

— Цей чоловік — теж учень Пророка з Назарета, якого ти шукаєш, — сказала вона Фаустині. — Хочеш, я запитаю його, де Вчитель?

Фаустина кивнула на знак згоди, і жінка нахилила­ся до лежачого.

— Що ви, галілеяни, зробили зі своїм Вчителем? — запитала вона. — Сьогодні я бачу вас розпорошеними, самотніми на великій дорозі і ніде не бачу Того, Хто учив і об’єднував вас. Де Він?

Нещасний грішник ледве дослухав питання, швид­ко схопився на коліна: весь вигляд нещасного виражав один жахливий відчай:

— Який злий дух навчив тебе звернутися до мене із цим запитанням? — глухим, придушеним від хвилюван­ня голосом запитав він. — Ти бачиш: я зарився в куряву й благаю перехожих зглянутися наді мною, перетвори­ти мене на порох. Невже ти не бачиш моїх мук і відчаю і наважуєшся мордувати мене запитанням про те, що я з Ним зробив?

— Я не можу збагнути, про що ти говориш і за що дорікаєш, — відповіла жінка. — Я хотіла лише взнати, де твій Вчитель?

Ледве встигла жінка повторити запитання, нещас­ний грішник схопився на ноги і затулив пальцями вуха.

— Горе тобі, безсерда, за те, що ти не даєш мені по­мерти з миром! — закричав він.

Жінка не встигла вимовити ні слова, як з криком і стогоном кинувся він крізь натовп, що зібрався перед вузькою брамою міста; подраний темний одяг розвивався навколо запорошеного, смаглявого тіла, як крила похмурого зловісного птаха; у жаху, струшуючи високо піднятими руками, нещасний розштовхував натовп і незабаром пропав з поля зору.         /

— Можна подумати, що ми потрапили до країни бо­жевільних, — проказала Фаустина, задумливо дивлячись услід втікачеві.

Незиразна тривога закрадалася в серце старої жій- ки. Дві зустрічі з учнями Пророка, якого вона шукала, не віщували нічого доброго. Обидва учні справили на Фаустину важке, безрадісне враження нерозсудливих, злостивих і жалюгідних людей, і стара потерпала, що не знайде в Пророка того, на що сподівалася, що так за­взято шукала, — допомоги для хворого імператора.

Юдейка, що йшла біля коня Фаустини, також зда­валася засмученою і сказала:

— Пані, не зволікай з розшуками Того, Кого шу­каєш. Боюся, що Його спіткало нещастя. Ти бачиш, які схвильовані і засмучені Його учні, який жах опановує ними, коли згадують ім’я Вчителя.

Нарешті Фаустина в’їхала з почтом через склепінча­сту браму до Єрусалима і опинилася у вузькій, темній вуличці, де вирувала юрма. Здавалося, неможливо руха­тися вперед, бо натовп щільний, як мур. Раз по раз коні ставали, а раби й вояки марно прагнули прокласти до­рогу крізь тиск людей. Люди ледве посувалися вперед одним суцільним нескінченним плином.

— Вулиці Рима мені здаються світлішими, тихішими і привітнішими, — зауважила Фаустина. — Поглянь, як тут похмуро!

Досвідченим поглядом Сульпіцій незабаром помі­тив, що їхати далі ніяк.

— Знаєш. Фаустино, — сказав він, — у такому щіль­ному натовпі було б набагато легше і швидше йти пішки. Якщо ти не дуже стомлена, я запропонував би тобі Зійти з коня, — пішки ми досить швидко дістанемося до цалацу намісника, хоча до нього ще далеченько. А вер- хк ми доїдемо тільки поночі.

Фаустина пристала на думку Сульпіція; усі разом із нею позлізали з коней, передали їх рабам, а самі пода­лися далі пішки, захоплені живим плином юрби.

Іти, справді, було легше, і подорожні посувалися те­пер набагато швидше. Незабаром вийшли на великий майдан у центрі міста, звідки вела вужча вуличка до па­лацу правителя.

— Подивись-но, Фаустино, — сказав Сульпіцій, — нам треба потрапити в цю вуличку, там людей помен- ше, і ми швидко дістанемося до палацу.

Але Сульпіцій помилився. Саме з цієї вулиці сунув назустріч численний натовп: від палацу правителя Юдеї вели засудженого на смерть, якого мали розіпнути на хресті на Черепному місці.

Попереду сунула юрба ловигав, охочих до незвичай­них, хоча й жорстоких видовищ. Вони жваво та з цікавістю обговорювали майбутню страту, галасували, вимахували руками й реготали.

За ними йшли слідом діди й міська старшина, знач­ні громадяни в довгому яскравому одязі; далі — цілий натовп плакальниць; багато хто з них достоту вмивався слізьми, але, охоплені невимовним відчаєм і тугою, жін­ки не помічали сліз і не витирали мокрих облич. Безліч жебраків і злидарів змішалося з юрбою жінок; усі вони були так само охоплені щирим жалем і з тугою повто­рювали:

— Боже правий! Господь великий! Врятуй Його! При шли янгола свого! Врятуй Його від загибелі! Не по­кинь Його в гаку страшну хвилину! Допоможи Йому!

Слідом за жебраками і каліками їхало верхи на ко­нях кілька римських вояків. Вони не давали натовпу наближатися до засудженого і пильно стежили, щоб на­товп не надумав звільняти Його.

Нарешті кілька вояків-катів вели засудженого до розіп’яття. Вони завдали Йому на спину величезний, важкий дерев’яний хрест, і Той знемагав під надмірною вагою. Голова засудженого схилилася настільки низь­ко, що годі було роздивитися Його обличчя.

Фаустина стояла зі своїми людьми на розі майдану та вуличок і бачила всіх, що супроводжували засудже­ного на ганебну смерть. Із здивуванням помітила вона, що людина, яку вели на страту, була одягнена в багря­ницю, а на голові терновий вінок.

— Хто ця людина? — запитала Фаустина.

Хтось відповів:

— Він хотів бути юдейським царем!

— Смерть завдасть Йому менше страждань, ніж та доля, якої Він прагнув, — задумливо сказала Фаустина.

Засуджений знесилів і ледве посувався вперед під страшним тягарем хреста. Вояки всіляко підганяли Йо­го, але страдник ледве пересував ноги. Тоді вони обв’я­зали тіло Його мотузом і потягли, але чоловік упав до­долу і хрест придушив Його.

Натовп захвилювався й загомонів. Вершники ледве стримували народ, вояки мечами перегороджували про­хід жінкам, які з плачем кинулися до страдника, що зне­силів. Даремно вояки намагалися стусанами та ударами примусити засудженого підвестися: хрест щільно притис людину, й підвестися було несила. Вони схопили хрест і прагнули підняти його, щоб чоловік підвівся й ніс далі.

Він підвів голову, і стара Фаустина побачила Його обличчя. На обличчі були рубці і шрами від побоїв, на чолі холодний піт змішався з ясно-червоними крапля­ми крові з-під шпичок тернового вінця. Вологе від поту й крові, поплутане волосся обліплювало обличчя. Міц­но стислі бліді губи тремтіли, але жоден звук, жоден крик страждання не виривався з них. На очі набігли сльози, але жодна сльоза не покотилася, і погляд зага­сав під тягарем лютих тортур.

Але за скорботним, сповненим передсмертної муки обличчям Фаустина побачила ясний, лагідний образ цієї людини, велично гарний і спокійний, з відвертим поглядом і ласкавою усмішкою. Серце старої стислося раптом від невимовної туги, скорботи й жалю до не­знайомця, засудженого до розп’яття, —- їй відразу стали близькі Його терпіння і приниження.

— Бідолашний страднику, що зробили з Тобою лю­ди? — з очима, повними сліз, вигукнула Фаустина і сту­пила до Нього. У цю мить стара Фаустина забула про власні скорботи і сповнилася співчуття та жалю до лю­дини, яку вели розпинати. їй здавалося, що серце ро­зірветься з розпуки, вона ладна, разом з іншими жінка­ми, кинутися Йому на допомогу.

Він помітив, що Фаустина йде до Нього, і присунув­ся до неї. Здавалося, Він шукав у неї захисту від людей, які мордували Його. Він обійняв коліна бабусі та, як ди­тя, притисся до неї довірливо і трепетно.

Стара Фаустина схилилася над Ним; сльози нест­римно бігли по її зморшкуватому обличчю, і в той же час серце її раділо, вона відчувала невимовний захват від того, шо Він наблизився і торкнувся її. Однією ру­кою вона обійняла Його шию, іншою — відкинула во­лосся зі скорботного чола і з материнською ніжністю і ласкою дбайливо обтерла білою тонкою хусткою краплі поту й крові з Його ніжного, прекрасного обличчя.

У цей час вояки підняли хрест і квапилися рушити далі. Вони взялися штовхати засудженого, знову завда­ли хрест Йому на слабкі плечі. Легкий стогін вирвався із зімкнутих вуст Страдника, і Він покірно подибав за своїми мучителями.

Але стара Фаустина не хотіла відпускати Його на страждання і смерть. Вона вчепилася за Його одяг і прагнула втримати, але старечі руки були заслабкі, і во­яки легко відірвати засудженого від неї.

Фаустині здавалося, що від неї відривають рідного, улюбленого сина, такою тугою і горем виповнилася її душа:

— Не смійте! Не чіпайте Його! — зойкувала вона. — Він не повинен, не може померти! Він ні в чому не вин­ний!

Але вояки не звертали уваги на її репетування і сто­гони і повели засудженого до місця страти.

Не тямлячи себе, в пориві несамовитого розпачу, Фаустина кинулася за ними, щоб силоміць забрати Йо­го. Але вона була стара і не встигла ступити кількох кроків, як сили покинули її; вона знепритомніла і впа­ла б на землю, якби Сульпіцій вчасно не підтримав її.

Насилу Сульпіцій доніс Фаустину до ятки тут же на майдані. Лише Сульпіцій був коло Фаустини, бо решта супутників порозходилася.

Господар ятки виявився зичливою, привітною лю­диною; він допоміг Сульпіцію покласти безтямну Фау­стину на розстелену на кам’яній долівці солому, приніс води.

Свідомість поверталася Фаустині поволі, але вона відчувала таку слабкість, паморочення, що бабуся не могла навіть підвестися і лежала, мов скута правцем.

— Їй довелося подолати за два дні дуже довгий, утомливий шлях, — пояснював Сульпіцій господареві ятки причину такого стану. — Вона дуже стара, і роки даються взнаки. Ще й такий натовп, що важко дихати…

— Сьогодні важкий день не тільки для старих, — за­уважив крамар. — У повітрі така задуха, що й сильна, здорова людина знепритомніє. Я не здивуюся, якщо набіжить сильна гроза.

Сульпіцій нахилився над Фаустиною і побачив, що вона заснула, дихання її стало рівним, з лиця зникли сліди недавніх клопотів і засмучень, — воно стало спо­кійним і просвітленим.

Сульпіцій полегшено зітхнув, вирішив її не будити, відійшов до дверей і почав спостерігати за юрмами, що прибували і виповнювали майдан та сусідні вулиці.

VII

У Пілата, римського намісника в Юдеї, була молода дружина.

Уночі, напередодні приїзду Фаустини до Єрусали­ма, дружина Пілата бачила дивовижні сни.

їй снилося, буцім вона стоїть на даху свого будинку і милується прекрасним, широким двором, викладеним, східним звичаєм, широкими плитами білого мармуру, між якими росли шляхетні дерева і рідкісні рослини.

Аж раптом двір виповнився каліччю, убогими, зли­дарями, хворими, які, здавалося, зібралися сюди з усіх усюд землі. Серед них — хворі на чуму, тіла яких по­розпирало, прокажені із спотвореними страшною хво­робою обличчями, паралітики, які безпорадно лежали на землі, сліпі, кульгаві, нужденні, — усі вони стогнали від болю і нестерпних страждань.

Дружина Пілата бачила, що всі ці нещасні товпили­ся біля дверей палацу, ніби хотіли проникнути туди або чекали на когось. Деякі з них навіть стукали час від ча­су в щільно зачинені двері.

Нарешті відчинилися двері, вийшов на поріг раб і запитав, чого їм треба? Нащо вони прийшли на палацо­вий двір?

І разом заговорили всі хворі, убогі, нещасні:

— Ми шукаємо великого Пророка, якого Господь послав на землю, щоб урятувати людей. Де великий Про­рок з Назарета? Він має владу над усіма недугами і зці­лить нас.

Тоді раб відповів їм згорда і байдуже, — таким то­ном часто говорять слуги багатих і знакомитих панів з нещасними бідняками:

— Ви марно чекаєте на Пророка. Пілат віддав Його на смерть.

У відповідь на слова раба увесь двір загув-застогнав, знялися зойки і лемент. Нещасні рвали на собі одяг і волосся, скреготіли зубами, у відчаї кидалися з плачем на землю і билися об кам’яну підлогу.

І такий жаль зайшов дружині Пілата: вона не могла без болю в серці переносити вигляд страждань і відчаю цих нещасних, що втратили всяку надію на одужання, і заплакала. Ревні сльози потекли з заплющених очей сплячої і збудили її.

Незабаром вона знову заснула й уві сні знову поба­чила себе на даху свого будинку, а біля ніг — величез­ний прекрасний мармуровий двір завширшки з міську торговицю.

У дворі повнісінько біснуватих, божевільних, причин­них, одержимих злими духами і бісами. Вигляд хворих був жахливий. Одні зовсім голі, інші куталися в довгий одяг, прикривалися скуйовдженим волоссям; у третіх на голо­вах солом’яні вінки, а на плечах — мантії, сплетені з трав, бо вони уявляли себе царями й ступали гордо і владно; бу­ли й такі, що вважали себе звірами, повзали рачки, гавка­ли, кусалися; деякі безупинно плакали й за чимось поби­валися, інші насилу тягли важке каміння, чигали над ним, бо гадали, що це купи золота; нарешті, були хворі, які за­певняли, що через них діють і говорять біси.

Усі ці нещасні стирчали біля дверей палацу, наче хотіли ввійти туди або чекали на когось. Дехто навіть грюкав час від часу в щільно зачинені двері.

Нарешті, відчинилися двері, вийшов раб і запитав:

— На кого ви чекаєте? Що вам треба?

Хворі гуртом заволали:

— Де великий Пророк з Назарета, якого Господь послав на землю рятувати людей? Ми чекаємо на Ньо­го, Він зцілить наші недуги, поверне нам сили, здоров’я і розум, врятує наші душі.

Але раб пихато і байдуже відповів:

— Ви марно чекаєте на Пророка. Пілат віддав Його на смерть.

Ледве раб вимовив ці слова, гучний відчайдушний крик, ніби рев диких звірів, пролунав у дворі, і нещасні, у нападі безумства, кидалися один на одного, терзали, били й ранили один одного, і яскраво-червона кров за­барвила пурпуром білосніжні мармурові плити двору.

Жахливий вигляд страждань і мук цих нещасних так уразив дружину Пілата, шо вона уві сні почала голосно стогнати, ламати руки і прокинулася.

Утретє сон знеміг молодицю, і знову побачила вона себе на даху палацу. Її оточували рабині, що співали й грали на кимвалах і цитрах. Квітнув мигдаль, і ніжний запах білих квітів сполучався з тонким ароматом в’юн­ких троянд, кущі яких сягали даху.

Дружина Пілата милувалася чарівною картиною квітучої весни, насолоджувалася тихою, ніжною музи­кою цитри, як раптом хтось шепнув їй:

«Підійди до поручнів і поглянь, шо коїться у дворі».

Смутно згадалися уві сні молодій жінці жахливі з’яви цієї ночі, і вона подумала:

«Не хочу я бачити нових страдників, що товпляться на подвір’ї».

Але з двору долинули страшні звуки: дзвін ланцю­гів, удари важких молотів, гупання дерева об дерево. Рабині кинули співати й грати, вони почули страшні звуки і кинулися до поручнів. Дружина Пілата не могла утриматися і собі підійшла слідом.

Здавалося, що на подвір’ї зібралися горопашні в’яз­ні з усього світу. Там були люди, на все життя замкнені в похмурі підземелля, де поневірялися в ланцях; були засуджені до важких робіт у шахтах — вони ледве несли на плечах важкі молоти; прийшли засуджені до виснаж­ливого веслування на військових галерах; вони тарга- нили довгі, окуті залізом весла; тут же товпилися засуд­жені на ганебну страшну страту — розп’яття, — вони знемагали під тягарем величезних дерев’яних хрестів; за ними виднілися нещасні злочинці, засуджені до страти, — вони волочили за собою страшні плахи. При­йшли й бранці, продані у вічне рабство на чужину; руки цих бідолах були вкриті мозолями від надсадної праці, а на спинах червоніли незагоєні рубці від жорстоких по­боїв.

Усі знедолені стояли тісним натовпом біля дверей палацу Пілата і повторювали одне слово: «Відчиніть, відчиніть!..»

Тоді вийшов раб, шо вартував біля дверей, і запитав прибульців:

— Чого вам тут треба?

І нещасні відповіли як один:

— Ми шукаємо великого Пророка з Назарета. Він прийшов у світ, щоб рятувати грішників і повернути всім нещасним мир і спокій.

Раб відповів їм байдужим, холодним голосом:

— Ви не знайдете Його тут. Пілат віддав Його на смерть!

Ледве раб вимовив ці слова, нелюдський лемент ви­повнив двір; здавалося, земля і небо здригнулися від плачу і стогонів нещасних в’язнів, що втратили остан­ню надію.

Дружина Пілата уві сні здригнулася від жаху й жалю до цих знедолених, засуджених на вічні страждання, сльо­зи потекли з її заплющених очей, і вона прокинулася.

Вона підвелася на ліжку, швидко прийшла до тями і добре пригадала всі сни цієї ночі.

— Я більше не спатиму, — подумала вона, — я не можу більше бачити такі жахливі сни; серце моє розри­вається на частини…

Але тієї ж миті сон знову її здолав, бо несила було опиратися, голова сама впала на подушку, і молодиця заснула міцним сном.

Знову побачила себе дружина Пілата на даху пала­цу; біля неї бігав синок і бавився з кулькою.

І знову почула молодиця голос, що шепнув їй:

— Підійди до поруччя і поглянь на тих, хто стоїть і чекає на твоєму дворі.

Але молодиця вирішила уві сні:

«Я не можу більше бачити нещасних! Я бачила стільки горя і відчаю цієї ночі. Нізащо не підійду до по­руччя!»

Але цієї миті хлопчик перекинув кульку через по­руччя й почав дертися на залізні гратки, прагнучи діста­ти іграшку. Мати злякалася, що дитина може впасти, швидко підбігла до поруччя, схопила дитину і погляну­ла вниз.

Двір був повний нещасних поранених і покаліче­них, що прийшли сюди з усіх усюд землі.

У одних відрубані руки, у інших — ноги, у третіх — спотворені обличчя у четвертих — понівечено все тіло, у п’ятих — зяяли глибокі рани, з них сочилася кров і яс­краво-червоним потоком струмувала по мармурових плитах двору.

Біля нещасних калік товпилися люди, що втратили на війні своїх найближчих і палко коханих. Тут були і сироти, що оплакували передчасну смерть батька, і не­втішні молоді вдови, і сумні наречені, що втратили на­речених, і спорохнілі баби, що втратили синів, останню опору.

Передні підійшли до дверей і постукали.

Як і раніше, раб вийшов і запитав:

— Що ви шукаєте в цьому будинку?

І нещасні відповіли, як один:

— Ми шукаємо великого Пророка з Назарета. Він принесе мир на землю, вщухнуть війни і розбрати. Ми шукаємо Того, Хто перетворює гострі мечі на серпи, а списи — на виноградарські ножі.

Тоді сказав їм раб, трохи роздратований:

— Нащо ви приходите мучити мене? Я вже казав сьогодні, що більше немає великого Пророка з Назаре­та: Пілат віддав Його на смерть!

Раб швидко зачинив двері, а дружина Пілата поду­мала уві сні:

«Я не хочу бачити і чути відчаю, який тепер оволодіє всіма цими нещасними!»

Вона швидко відсахнулася від поручнів і, прокинув­шись, побачила, що уві сні зіскочила з ліжка і стоїть на холодній підлозі.

Знову вирішила молодиця, що більше не спатиме цієї ночі, щоб не бачити таких страшних снів. Але зне­мога знову здолала її, й вона незабаром, мимоволі, за­снула.

Знову побачила себе на даху палацу; вона була не одна — поруч стояв Пілат. Вона переповідала йому страш­ні сни, але Пілат не розумів жаху, який вона пережива­ла, і жартував з нею.

Знову почула молодиця голос, що шепнув їй:

«Поглянь на людей, що прийшли на твій двір».

Але молодиця зі страхом подумала:

«Я не хочу їх бачити! Я бачила сьогодні стільки зне­долених!»

Тієї ж миті почула вона три удари в двері, і Пілат підійшов до поруччя, аби подивитися, хто хоче увійти до його будинку?

Ледве підійшов він до поруччя, як подав знак дру­жині підійти:

— Ти знаєш цього чоловіка? — спитав Пілат, пока­зуючи вниз.

У дворі на численних конях і верблюдах сиділи знатні вершники.

Раби товклися біля тварин, розвантажуючи їх; було схоже, що приїхав якийсь знатний і могутній володар з почтом.

Біля дверей до палацу стояв сам визначний незна­йомець. Це був старий чоловік — високий на зріст, пле­чистий, із сумним лицем, похилий, наче під страшним тягарем.

Дружина Пілата відразу впізнала незнайомця:

— Це імператор Тиберій, — прошепотіла вона чо­ловікові, — я його добре знаю, це він. Але нащо він прийшов до Єрусалима?

— Я теж пізнаю його, — погодився Пілат. Він зро­бив знак дружині, щоб вона мовчала і слухала те, що відбудеться у дворі.

Вона почула, як вартовий запитав незнайомця:

— Хто ти і кого шукаєш?

— Я шукаю великого Пророка з Назарета, який має велику божеську силу й повершує чуда. Імператор Ти­берій звертається до Нього, аби Він зцілив імператора від страшної хвороби, яку не може вилікувати жоден лікар на землі.

Раб шанобливо схилився перед імператором і відповів сумно:

— Не гнівайся, пане, але воля твоя не може бути ви­конана!

Тоді імператор звернувся до своїх рабів, що товкли­ся у дворі, і віддав їм наказ.

Раби заметушилися біля величезних мішків і взяли­ся діставати золоті прикраси, коштовні камені, рідкісні тканини, всілякі клейноди.

— Усе це належатиме великому Пророкові, — ска­зав незнайомець, показуючи на купи перлин, золота, діамантів і адамашок ( Адамашка — шовкова тканина та вироби з неї). — На ці скарби Він може обла- годіяти цілий народ! Аби лишень допоміг Тиберію!

Вартовий ще нижче схилився перед незнайомцем і сказав:

— Пане, не сердься на мене, я маю повторити тобі: твоє бажання не можна виконати!

Незнайомець знову подав знак своїм людям, і раби принесли чудовий прапор з шовкової тканини, на якому коштовними каменями був вишитий виблискуючий герб.

Незнайомець сказав рабу, показуючи на прапор:

— Подивися! Імператор Тиберій дарує цей прапор ве­ликому Пророку з Назарета і робить Його царем Юдеї. Він правитиме Своїм народом, якщо допоможе Тиберію!

Раб припав до ніг незнайомцеві і трепетним від хви­лювання і страху голосом сказав:

— Великий пане! Не гнівайся на мене! Я не можу до­помогти тобі знайти Пророка!

Знову подав незнайомець знак слугам, і вони піднесли йому золоту корону і пурпурову мантію:

— Імператор дасть Великому Пророку владу над усіма своїми народами! Хай Він править ними за зако­ном того Бога, якому служить Великий Пророк, — ска­зав незнайомець. — Він буде найбільшим і наймогут- нішим царем на землі, якщо зцілить Тиберія!

Раб кинувся обіймати ноги незнайомця і зі сльоза­ми, сповненим жаху голосом, сказав:

— Пане мій! Я не можу допомогти тобі! Ніхто не мо­же знайти Пророка з Назарета. Його немає більше! Пі- лат віддав Його на смерть!

Коли дружина Пілата прокинулася, надворі вже був яскравий день. Рабині давно чекали на пробудження пані, аби допомогти їй вбиратися.

Якась незвична слабкість посіла молоду жінку, наче вона підвелася з ліжка після довгої, важкої хвороби. Не хотілося ні рухатися, ні говорити; вона байдуже далася одягнути і лише коли одна служниця спритними паль­цями почала перебирати їй довгі коси, дружина Пілата запитала, чи встав пан.

Рабині сказали їй, що Пілата покликали на суд пер- шосвяшеників, де судитимуть звинуваченого у тяжкому злочині.

— Я хотіла б поговорити з чоловіком, — тихо мови­ла дружина П ілата.

— Це навряд чи можливо зараз, — відповіла раби­ня, — доки триває суд, панові не можна відлучитися ні на мить. Я звелю передати йому, що ти чекаєш на ньо­го, щойно скінчиться суд.

Молодиця не заперечувала; вона знала, що рабиня має рацію, і мовчки сиділа, поки служниці не закінчи­ли одягати її.

— Чи котрась із вас знала Пророка з Назарета, — раптом запитала молодиця своїх рабинь, — хтось чув про Нього?

— Пророк з Назарета — великий і милостивий, Він має вищу силу і звершує чуда, — відповіла одна.

— Як дивно, — зауважила інша, — що саме сьогодні ти, пані, спитала про Нього: адже саме Його привели першосвященики сюди, у двір, на суд правителя Пілата!

Ледве почула молодиця ці слова, сильне хвилюван­ня оволоділо нею. Вона негайно послала одну з рабинь довідатися, в чому звинувачують Пророка з Назарета, і та, незабаром повернувшись, сказала:

— Старшина і першосвященики звинувачують Йо­го, що Він хотів бути юдейським царем. Вони вимага­ють, щоб Пілат засудив Його до розп’яття.

Смертельна блідість вкрила обличчя молодої жінки: вона відчувала, що сили залишають її.

— Я маю негайно побачити чоловіка і поговорити з ним, — мовила вона, — бо інакше станеться жахливе нещастя!

Марно рабині запевняли молоду жінку, що це немис­лимо, що не можна викликати Пілата з верховного су­ду, — вона плакала, тремтіла і повторювала, як у маренні:

— Я маю сказати йому, бо буде біда!

Нарешті одна рабиня зглянулася над горем пані:

— Якщо ти напишеш цидулку, — сказала рабиня, — я спробую передати її панові негайно…

Дружина Пілата узяла стилос ( Стилос — паличка для письма на дерев’яних табличках, вкритих воском) і написала на вос­ковій дощечці кілька слів, і рабині вдалося передати ци­дулку Пілатові в той час, коли він був ще на суді.

Так сталося, що цього дня молодиця ніяк не могла побачити Пілата і сказати йому хоч кілька слів. Суд за­тягнувся, і коли повели засудженого на Черепне місце, настав час обідати, і до Пілата прийшли запрошені ним друзі. Тут були знатні римляни, начальник римських легіонерів, молодий учитель риторики й багато інших.

Але учта була невеселою; молода дружина Пілата була сумна і мовчазна, сиділа з очима, опущеними долу, і гості мимоволі піддавалися її сумному настрою.

Якийсь гість співчутливо поцікавився, чи не хвора вона, чому журиться? Тоді Пілат з усмішкою розповів, яку цидулку одержав він уранці від дружини, коли був на суді. Пілат вихвалявся, що не піддався благанням жінки, не зважив на її сльози, не повірив якимсь та­ємничим снам.

— Це був не сон, — тихо заперечила молодиця, — це було застереження з неба. Ти мав послухати мене: невже ти не міг хоч на один день відкласти страту засудженого?

Вона була так глибоко і щиро засмучена, таке справжнє горе лунало в її голосі, що кожному стало шкода цю чуйну, ніжну жінку, захотілося утішити її співчутливим словом, поглядом, не можна було образи­ти її байдужою балаканиною.

Раптом один з присутніх озирнувся і з подивом за­питав:

— Що це? Невже ми так довго пробули за столом, що не помітили, як звечоріло? Чому раптом потемніло?

Всі здивовано помітили, що справді наче посу­теніло. Але ж то не сутінки, якщо контури і барви лише стають м’якші: якась сіра мла сповивала всі предмети, позбавляла яскравості й життя, все поринало в похму­ру, густу пітьму, через що й обличчя стали здаватися блідими й млявими.

— Ми схожі на мертвяків, — зауважив ритор ( Ритор — у Стародавньому Римі — оратор, вчитель красно­мовства). — По­дивіться, щоки втратили рум’янець, а губи знебарвилися!

Темрява поглиблювшіася, переходила в непрогляд­ний морок. Загальне сум’яття передалося і молодій жінці.

— Невже ти й тепер не повіриш, що боги хотіли за­стерегти тебе! — з жахом запитала вона чоловіка. — Не­вже ти не бачиш, що прогнівив небо, засудивши на смерть невинного? Якщо Його вже розіпнули, то по­мерти Він ще не встиг. Накажи зняти Його з хреста! Я обмию Його рани і полікую їх. Ми виправимо, споку­туємо помилку. Звели дарувати Йому життя!

Але Пілат глузливо посміхнувся і відповів:

— Можливо, ти маєш рацію, ідо ця темрява — озна­ка з неба. Але повір мені, що сонце не може згаснути через смерть юдейського Пророка. Щось значніше, ймо­вірно, має статися на землі. Може, почнеться жахлива війна, яка розорить всю імперію; може, старий Тиберій…

Він не встиг договорити: запав такий морок, що Пілат не міг знайти на столі перед собою власний кубок. Він ур­вав мову, щоб наказати рабам запалити смолоскипи.

При мерехтливому світлі Пілат розгледів обличчя гостей: вони були збентежені й сумні, не схожі на об­личчя бенкетарів.

— Тобі вдалося своїми слізьми й погрозами всіх за­смутити, — з прикрістю дорікнув Пілат дружині. — Як­що ти не можеш ні про що інше думати, розкажи нам принаймні, що за чудові сни примарилися тобі сьогодні вночі?

Молодиця не примусила себе просити двічі. І до­кладно переповіла кожний свій сон.

З плином її розповіді обличчя гостей дедалі похмур­нішали. Гості кинули пити вино й спрагло ловили кож­не слово оповідачки. Лише Пілат і далі веселився й кпив із почутого.

Коли молодиця замовкла, першим заговорив ритор:

— Справді, це сновидіння більше, ніж звичайний сон, — сказав він. — Дивно, що саме сьогодні я бачив в Єрусалимі не самого Тиберія, а його стару годувальни­цю. Вона в’їжджала до міської брами, оточена пишним почтом, і я здивований, чому досі стара Фаустина не з’явилася в палаці правителя.

— Я чув, що імператор Тиберій тяжко хворий на якусь тяжку хворобу, — зауважив начальник римських легіонерів. — Мені здається, що сон твоєї дружини, Пі- лате, має якийсь особливий зміст…

— Немає нічого неймовірного в тому, що Тиберій, почувши про чудеса, які творив Пророк з Назарета, по­слав гінця, щоб привезти Пророка до Рима, — продов­жував ритор. — Імператор міг повірити, що Пророк зцілить його…

— Якщо це так, — з прикрістю і роздратуванням звернувся начальник римських легіонерів до Пілата, — ти дійсно даремно поквапився засудити цю людину. І для тебе, і для всіх нас було б краще, якби посланець імператора застав Пророка живим…

Пілат з гнівом відповів:

— Невже ця темрява так налякала вас, що ви втра­тили розум і перетворилися на безрозсудних дітей? Чи давно ви вважаєте себе за тлумачів таємних снів? Чи до лиця це дорослим мужам і хоробрим воякам?

Але начальник легіонерів тримався свого.

— Ще не пізно, може, послати гінця, — говорив він, — щоб урятувати Пророка. Звели зупинити страту! Хай знімуть Його з хреста!

— Ти не розумієш, що кажеш! — гримнув Пілат. — Ти хочеш, щоб я став посміховиськом? Як може народ поважати правителя, який прощає засудженого, бо дру­жина бачила зловісний сон?

— Але ж я не уві сні бачив Фаустину тут, в Єруса­лимі, — заперечив ритор.

— Мої вчинки — мій клопіт, — ледве стримуючи гнів, відрубав Пілат. — Я сам звітуватиму імператору. До того ж, варто мені розповісти Тиберію, як цей засу­джений мрійник покірливо переносив побої та образи з боку рабів і вояків, і імператор переконається, що ця людина не мала чудесної сили, якщо не міг навіть само­го себе врятувати.

Ледве вимовив Пілат ці слова, страшенно загриміло і затремтіли стіни палацу та земля захиталася під нога­ми. Палац правителя залишився цілий, але довкруги не­самовито гуркотіло, стіни будинків тріскалися й руйну­валися, величезні колони падали і розбивалися на друз.

Ледве ущух страшний шум, і можна було розчути людський голос, Пілат гукнув до себе раба і наказав:

— Біжи мерщій до Черепного місця і накажи від мо­го імені зняти з хреста Пророка з Назарета.

Раб хутко пішов.

Всі гості й Пілат з дружиною вийшли на широкий двір палацу, щоб бути просто неба на випадок, якщо землетрус повториться. Усіх охопило сильне хвилюван­ня, ніхто не наважувався мовити ні слова, всі напруже­но чекали на повернення гінця.

Раб швидко повернувся і мовчки зупинився перед Піл атом.

— Ти застав Його живого? — запитав Пілат.

— Пане! Він був уже мертвий, коли я добіг до місця страти. Він віддав дух якраз у ту мить, коли здригнулася земля…

Два сильні удари пролунали біля брами; ніхто не че­кав їх, і всі злякалися, неначе загрожувало нове нещас­тя.

Тієї ж миті раб наблизився до Пілата.

— Пане! Благородні Фаустина та Сульпіцій, по­сланці імператора, з’явилися до тебе: імператор Тиберій просить тебе допомогти їм відшукати Пророка з На­зарета.

Шепіт незадоволення прошелестів серед гостей Пі­лата: один за одним вони квапливо йшли з двору, по­спішали хутчіше піти від Підата, і правитель залишився сам, полишений усіма перед грізною долею і жорсто­кою карою імператора.

IX

Стара Фаустина благополучно перепливла море і знову ступила на берег у Капрі, де знайшла хворого ім­ператора.

Вона докладно переповіла йому все, що з нею ста­лося; Фаустина боялася поглянути на хворого, вона ду­мала, що він не на те сподівався, що вона вбиває в ньо­му останню надію. За час відсутності Фаустини хвороба Тиберія поглибилася, і стара подумала:

— Чашо небо допустило, щоб я повернулася сюди; було б легше, якби я померла там, у далекій країні. Він чекав би мене і сподівався, а зараз я вбиваю в ньому ос­танню надію…

Але Фаустина помітила, шо хворий напрочуд спо­кійно і байдуже слухає її розповідь. Коли Фаустина стала переповідати імператорові, що сталося в день її в’їзду до Єрусалима, коли вона пригадала весь цей страшний день і сказала Тиберію, як близько був поря­тунок, — вона не змогла стримати сльози і ревно запла­кала.

Тиберій спокійно зауважив їй:

— Невже, Фаустино, ти щиро засмучена і шкодуєш, що чоловіка розіпнули саме того дня і тим самим позба­вили мене Його допомоги? Невже ти справді вірила, що

Він може зцілити мене? Невже довге життя в Римі не відучило тебе вірити в чаклунів? Лише діти можуть вірити в казку, яку ти почула від людей у Сабінських го­рах.

З жахом побачила Фаустина, що Тиберій не вірив і не чекав на допомогу від Пророка з Назарета.

— Нащо ж ти послав мене в далеку чужу країну, — докоряла стара, — якщо не чекав на допомогу, якщо сумнівався і не вірив?

— Ти — мій єдиний відданий друг, — відповів Ти­берій. — Як міг я втримати, відрадити тебе! Я бачив, що ти віриш і сподіваєшся, і радів, що можу виконати твоє бажання.

Але Фаустина не погоджувалася, що Тиберій вчи­нив добре.

— Ти знову обдурив мене своїм лукавством, — на­полягала вона. — Ти знаєш, що мені найважче, коли я не можу тобі вірити…

— Даремно ти повернулася до мене, — сказав імпе­ратор. — Тобі було б ліпше у твоїх рідних горах…

Здавалося, старий розбрат ось-ось знов спалахне між ними обома, попри те, що вони щиро любили і по­важали один одного. Але наразі Фаустина відчула гос­трий жаль до свого старого хворого друга і, хоча в душі не погоджувалася з ним, більше не заперечувала. Лас­каво поглянула вона на потворне обличчя хворого і ска­зала покірливо:

— А однак той чоловік був справжнім пророком. Я бачила Його. Коли очі Його зустрілися з моїм погля­дом, мені здалося, що я бачу Бога! Я була в шаленому відчаї, що не змогла врятувати Його від смерті!..

— Я радий, що ти не врятувала Його, — заперечив імператор. — Він був небезпечною людиною і підбурю­вав народ…

Знову Фаустина ледве стримала свій гнів.

— Я говорила про Нього з багатьма, — сказала во­на. — Він був засуджений за злочини, яких не вчинив; Його оббрехали…

— Якщо Він і не вчинив тих злочинів, які Йому при­писувалися, то вчинив безліч інших, — утомлено заува­жив Тиберій. — Хіба є на світі людина, яка за життя не скоювала таких .справ, спокутувати які можна лише смертю?

Але слова імператора не викликали роздратування у Фаустини, — навпаки, вони, здавалося, спонукали її до якогось рішення. Вона сказала:

— Я хочу показати тобі Його силу. Ти пам’ятаєш, я говорила тобі, що обтерла обличчя нещасного засудже­ного своєю хусткою. Ось ця хустка. Хочеш поглянути на неї?

Вона розгорнула хустку перед імператором, і він помітив на тонкій білій тканині контур обличчя.

Голос старої Фаустини тремтів, коли вона мовила:

— Чоловік побачив, що я пожаліла і полюбила Йо­го. Не знаю, якою силою Він був наділений, як міг по­лишити на моїй хустці одним дотиком Свій скорботний образ. Я не можу дивитися без сліз на Його страдниць­ке лице.

Імператор нагнувся і почав дивитися на образ на хустці. Він, здавалося, відбився сльозами і кривавим потом. Що більше Тиберій вдивлявся, то краще вио­кремлювалися контури, яскравіше змальовувався об­раз. Імператор розрізнив краплі крові на скорботному чолі, шпичаки тернового вінка, липке від крові волос­ся; міцно стиснені губи виражали нелюдські страждан­ня.

Імператор все нижче схилявся над чудовим обра­зом; усе виразнішими ставали риси обличчя, Тиберій розрізнив очі, які, здавалося, навіть на хустці палали і світилися, як зірки. Неземне страждання, нелюдські муки, небесну чистоту і нескінченне милосердя прочи­тав Тиберій в погляді глибоких, скорбних очей, і їхнє світло проникло в похмуру душу імператора і запалило в глибині її іскру тепла і вічної правди.

Тиберій нерухомо лежав на ліжниці та, низько схи­лившись, жадібним поглядом вбирав образ на хустці.

— Хто Ти? —- тихо шепотів імператор. — Людина чи Бог?

Він не міг відвести очі від чудового лику, якась по­тужна невидима сила повертала його знову і знову до скорботних прекрасних очей…

Глибокий жаль до безневинного Страдника охопив раптом душу Тиберія. Сльози набігли йому на очі й по­текли по обличчю.

— Я оплакую Твою смерть, невідомий, великий, — прошепотів Тиберій. — Фаустино! — гукнув імператор. — Як могла ти допустити, щоб цей чоловік був розіпну – тий! Він би зцілив мене!..

Тиберій знову нахилився низько-низько над обра­зом скорботи.

— Чи чуєш ти, великий, мої слова? — мовив імпера­тор: — Чи бачиш мою журбу? Тебе відняли від мене, я не одержу від Тебе зцілення, але мені залишається по­мста: гірко покутують ті, хто засудив Тебе на смерть!

Тиберій замовк і кілька митей лежав нерухомо і мовчки. Потім раптом сповз із ліжниці й укляк перед ликом Страдника.

— Ти істинний, прекрасний, великий, ти — кращий на землі, Ти — людина, — наче марив Тиберій. — Я по­бачив Тебе, вінець творіння, я ніколи не міг навіть мріяти про це! Поглянь на мене! Я дикий звір перед То­бою, жалюгідна істота, немічна духом і тілом… О, якби Ти побачив мене! Ти — милосердя! Твій ясний погляд, один лише промінь Твоїх чудових очей зцілив би мене!.. Зглянься, зглянься наді мною!

Тиберій схилився до землі; голова торкалася самого лику, палкі сльози змочили хустку.

Стара Фаустина в жасі дивилася на Тиберія: вона вже шкодувала, що показала йому хустку, бо боялася, що хворого імператора дуже уразить і схвилює погляд скорботних очей, але вона не могла собі уявити, що хвилювання і відчай імператора будуть настільки ве­ликі.

Він ніби марив: погляд прикутий до чудового обра­зу, від якого він не міг відірватися…

Тоді Фаустина швидко схопила хустку і вирвала з рук імператора.

У ту ж мить Тиберій підвів голову: обличчя його бу­ло чисте, як до хвороби; на ньому не залишилося най­менших слідів страшної недуги. Здавалося, жахливі струпи і рани, якими було вкрито під час хвороби все тіло Тиберія, живилися злістю і ненавистю, що корени­лися в черствому серці Тиберія, — вони зникли, щойно промінь милосердя проник у його холодне серце, зігрів його і засвітив у ньому вогонь любові і всепрощення.

Наступного дня імператор Тиберій послав трьох гін­ців.

Перший гонець був відправлений до Рима. Імпера­тор велів сенату розслідувати, як править Пілат Палес­тиною, чи не зловживає владою, чи не гнобить народ; якщо виявиться, що Пілат править жорстоко і неспра­ведливо, засуджуючи на страту невинних, імператор звелів притягти його до відповідальності й суворо пока­рати.

Другий гонець відбув у Сабінські гори до виногра­даря і його дружини. Імператор звелів передати їм вели­ку подяку за добру раду і розповісти, як відбулося його зцілення. Коли гонець замовк, виноградар сказав:

— Я знаю, що ще довго думатиму про те, що було б, якби вони особисто зустрілися.

— Про це не треба думати, — зауважила дружина. — Господь краще знає, як спрямувати життя людини. Ве­лике милосердя перемогло злість і ненависть, відтепер їм не буде місця у відродженому серці імператора Ти- берія.

Третій гонець досяг Палестини і привіз звідти кількох учнів Розіп’ятого. Вони з’явилися на Капрі і почали проповідувати вчення вічної правди і любові.

Коли учні прибули на Капрі, стара Фаустина була на смертному ложі. Але вона ще встигла прийняти хри- щення та хресне ім’я Вероніки, бо Рятівник їй заповідав берегти і передати людям істинне зображення Свого божественного образу.