Коробейник

Багряні відблиски сонця, яке вже зайшло за небокрай, останніми вугіллями дотлівали за високими зубцями стародавніх Безславних гір. Похмурі тіні вершин потягнулися зголоднілими пальцями від пустельних передгір’їв через кам’янисту рівнину до самотньо мерехтючого вогника серед великих каменів на узбіччі широкого тракту. Навколо багаття розташувалися п’ятеро подорожуючих, які готувалися до пізньої вечері. Вони мирно розмовляли.

Трохи осторонь, підібгавши під себе довгі ноги, які закінчувалися роздвоєними ступнями, відпочивали розв’ючені бактріани. Вони методично перетирали потужними щелепами жуйку і ліниво повертали з боку в бік великі голови, вдивляючись у сутінки. Зрідка якась із двогорбих тварин вивертала товсті губи, спльовувала і фиркала. Тоді інші трохи пожвавлювалися і починали перегукуватися неприємними верескливими голосами. Але це тривало недовго – вроджена лінь брала своє, і бактріани поступово заспокоювалися.

– Дуже цікаво, – пробурмотів Чонгор. – Чому в цих гір така незвичайна назва?

Він був наймолодшим серед караванників, і в цю подорож його взяли вперше. Вдома на юнака ніхто не чекав, та й насправді ніякого дому в нього не було, оскільки він був сиротою.

– Це давня і сумна історія, – почав головний караванник Акош. – Давним-давно тут мешкали племена, назви яких історія не зберегла. Мир і спокій панував на цих землях. Ніхто ні з ким не ворогував, і все було б добре, та тільки нагрянула раптом біда… з далеких далей прийшла орда безжальних загарбників, щоб поневолити місцеві народи. Але горді племена вирішили об’єднатися і дати відсіч, або загинути вільними. Лише одне плем’я не пішло з усіма. Його жителі боягузливо втекли в гори і сховалися в найдальшій ущелині…

– А що ж стало з іншими? – не втерпів юнак.

Караванники Балаж, Бенце і Жомбор теж із цікавістю чекали продовження. Хоч вони й були старші за Чонгора, але не знали в усіх подробицях легенду.

Акош поворухнув палицею вугілля багаття. Вогняні метелики іскор завихрилися і роєм помчали в небо, яке доволі швидко темніло. Старший караванник провів їх задумливим поглядом і продовжив:

– Племена об’єдналися і мужньо билися із загарбниками, не шкодуючи власних життів. Багато хто загинув, але ворог був відкинутий. І тут згадали про тих, хто сховався в горах. За ними відправили слідопитів, щоб розшукати і сказати, що вже можна повертатися. Але виявилося, що всі жителі племені, що сховалося, були мертві – їх всіх згубила чорна гірська лихоманка…

Поки Акош вів свою розповідь, темрява оточила караванників з усіх боків. Західний багрянець остаточно згас, і на нічному небосхилі вигулькнули мерехтливі зірки. У запалій тиші чулося лише потріскування обгораючих у вогнищі товстих сучків.

– Тепер-то мені зрозуміло, чому в цих гір така назва, – сумно вимовив Чонгор. – Безславна загибель цілого племені. Вже краще було б загинути на полі бою, ніж ось так…

Крайній бактріан стривожено фиркнув. Одночасно з цим з боку тракту пролунало хрустіння дрібних камінчиків – хтось наближався.

Караванники насторожено потягнулися до зброї, але в цей час із темряви виступила самотня постать високого мандрівника. Коли він підійшов ближче, з’ясувалося, що зросту він звичайного. Це великий короб на лямках, що височів над головою незнайомця, у темряві створював враження, що він величезного зросту.

Зупинившись за кілька кроків перед багаттям, незнайомець склав долоні у привітальному жесті і злегка вклонився, як того вимагали правила першої зустрічі.

– Чи можу я просити в гідних караванників дозволу зігрітися біля вогню? – запитав він.

Незнайомець був закутаний у добротний чорний плащ, з-під якого виднівся звичайний дорожній одяг. Йому можна було дати не більше сорока років. На худорлявому скуластому обличчі, обрамленому коротко стриженою борідкою, вирізнялися живі трохи розкосі очі. Незнайомець обвів присутніх чіпким поглядом і, безпомилково визначивши старшого, завмер в очікуванні.

Акош для порядку витримав невелику паузу, а потім прихильно запропонував:

– Сідай, мандрівнику, і грійся на здоров’я. Можливо, ти погодишся розділити з нами скромну вечерю?

Незнайомець приклав долоню до грудей і з вдячністю вклонився.

– Дякую. Із задоволенням…

Він наблизився до вогню, легким рухом розпустив лямки і поставив свій величезний короб на землю. Після цього опустився на маленький килимок, який невловимим рухом дістав зі складок плаща і розстелив на плоскому камені. Простягнувши до вогню худі жилаві пальці, незнайомець заплющив очі від задоволення, вбираючи тепло. На його обвітреному жорсткуватому обличчі з’явився вираз блаженства.

– Чи не назвеш нам своє ім’я і куди прямуєш? – поцікавився Акош.

Гість розплющив очі й привітно посміхнувся.

– Звуть мене Коробейник, а йду я в порт Дунхейр.

– У такому разі нам по дорозі, адже ми прямуємо туди ж, – не втримався від вигуку Чонгор, але, спіймавши суворий погляд старшого, зніяковів і винувато схилив голову.

– Дякую за пропозицію, – знову вклонився прибулець. – Але я дуже поспішаю, тому, найімовірніше, вирушу в дорогу ще до світанку. Тільки трохи відпочину і погріюся біля вогню.

Поки караванники розкладали їжу по глиняних тарілках, гість дістав зі свого короба вузол і розв’язав його. Молодий Чонгор побачив шість пишних однакових коржів і стільки ж невеликих витончених глиняних глечиків.

– Прошу прийняти мою скромну частку до цієї чудової вечері, – вимовив з посмішкою Коробейник, вказуючи на вміст свого вузла. – Ці коржі з трьома сортами ароматного сиру з провінції Хелдар, а в глечиках – легке збадьорююче вино з Теріолага.

Караванники здивовано перезирнулися. Про такі багаті частування вони тільки чули, а спробувати вдалося колись лише Акошу, та й то всього один-єдиний раз у житті. Ці сири і вино вважалися вельми рідкісними делікатесами і були доступні лише дуже багатим торговцям і знаті. Немов прочитавши їхні думки, Коробейник пояснив:

– Це подарунок одного багатого купця, якому я допоміг у дорозі. На знак подяки він пригостив мене цими шедеврами. Боюся, що довго вони не протримаються і можуть зіпсуватися, тому сподіваюся на вашу допомогу…

Акош розуміюче кивнув, і гість йому першому передав один із глечиків. Потім роздав і іншим. Дбайливо приймаючи дорогезний напій, Чонгор подумав: “Дивно, що в нього виявилося рівно шість глечиків і стільки ж коржів – рівно за кількістю людей, що сиділи навколо вогнища, включно з самим гостем…”

Відпивши ковток таріолазького вина, Акош навіть прицмокнув від задоволення і захоплено проголосив:

– Кращого напою я у своєму житті не куштував…

Решта дружно закивали, підтримуючи старшого. Тільки Балаж, примружившись, уважно придивився до гостя і здивовано вигукнув:

– Коробейник?! Я ж чув це незвичайне в наших краях ім’я, коли був ще зовсім хлопчиськом. Мій дід розповідав про загадкового бродячого торговця, який носить у великому коробі всілякі надзвичайні дива…

Коробейник м’яко посміхнувся у відповідь і почав роздавати коржі.

– Але цього не може бути, – не вгамовувався Балаж. – Відтоді, коли дід розповідав мені про Коробейника, минуло вже понад сорок років, а ти маєш молодший вигляд…

Мандрівник винувато розвів руками.

– Зовнішність часто буває оманливою. Що ж поробиш, якщо я виглядаю набагато молодше за свої роки? До того ж у тих місцях, звідки я родом, усі довгожителі.

– А де твоя батьківщина? – не втримався від запитання Чонгор.

– О, знаходиться вона дуже далеко звідси, – відповів гість. – За Граничним морем розкинувся Засніжений край, а за ним в оточенні Вінценосних гір розташувалася Долина Доль – там моя батьківщина…

– Кажуть, що це всього лише гарна казка, – обережно заперечив Жомбар, який досі мовчав. – Ніхто в тих краях ніколи не бував і на власні очі не бачив чудес Долини Доль.

– А яких… яких чудес?

Чонгор навіть підстрибнув від нетерпіння. Він був ще занадто молодий і не вмів стримувати емоції. Акош несхвально кашлянув, привертаючи його увагу, і похитав головою. Юнак зніяковів і винувато схилив голову, продовжуючи нишком спостерігати за гостем.

– Кажуть, у тій долині мешкають чи то чарівники, чи то чаклуни, здатні керувати світами, – обережно поцікавився Балаж. – Мене, звісно, це не стосується, але все ж цікаво: чи так це?

Караванники разом повернули голови в бік Коробейника, чекаючи роз’яснень.

– Насправді, це не зовсім так, – спокійно відповів гість. – Долина існує, але там немає ні чаклунів, ні чарівників.

– А хто ж там мешкає?

– Хранителі… та й то не живуть вони там, а лише зрідка бувають.

Старший караванник задумливо почухав сиву бороду і пильно подивився в очі гостю.

– Щось я не зрозумію, – пробурчав він. – Хто такі ці загадкові хранителі? Що вони охороняють і де? І для чого їм та долина, якщо в ній ніхто не живе?

Коробейник загадково усміхнувся.

– Боюся, що на всі запитання не зможу відповісти, бо й сам уже дуже давно там не був. Але я знаю, що в долині вчать нових хранителів.

– Навіщо?

– Хранителів не вистачає. Ви не повірите, але з кожним роком серед далеких зірок з’являється безліч світів, які заселяють люди, і вони теж потребують захисту…

– А як вони туди потрапили, ці люди? – знову не втримався від запитання Чонгор.

Його широко розкриті очі, здавалося, сяяли від захвату. Юнак дивився тільки на Коробейника, вже не помічаючи сердитих поглядів Акоша і глузливих посмішок інших караванників. Він подався вперед, намагаючись вловити кожне слово нічного гостя.

– Поки що ти цього не зрозумієш, просто знань не вистачить, – відповів гість.

Акош зневажливо відмахнувся.

– А… казки все це. Якби я хотів, то й сам зміг би напридумати три мішки небилиць…

Чонгор з образою подивився на старшого караванника, а потім із затаєною надією знову перевів погляд на Коробейника.

– А якби я захотів навчитися, мене б взяли в учні?

Подорожній окинув юнака оцінювальним поглядом, підбадьорливо підморгнув і погодився:

– Що ж, у тебе добре серце і допитливий розум. Згодом ти міг би стати справжнім хранителем, але…

– Але що?

– Чи готовий ти прийняти на себе відповідальність за цілий світ? Повір, це дуже важка ноша.

Чонгор на мить замислився, але всього лише на якусь мить, а потім рішуче кивнув:

– Так. Адже у світі стільки багато зла і кривди. Я хочу захищати людей від цього, щоб усі жили щасливо.

Коробейник злегка похитав головою.

– Хранителі оберігають населені світи від жахливих катастроф, природних стихій. Але хіба можна вберегти людину від самої себе? Зло, породжене в душах самих людей, не підконтрольне хранителям. Із цим злом люди повинні впоратися самі. Колись це станеться, тому що душі людей – це частинки немеркнучого Божественного світла, а це світло вічне і воно розвіє темряву, коли всі частинки об’єднаються в ім’я добра. А до того часу хранителі повинні берегти світи…

– Покажи мені дорогу в Долину Доль, – несподівано попросив Чонгор. – Я маю туди потрапити і стати хранителем.

В очах Коробейника на мить спалахнула золотиста іскорка. Жорсткі зморшки на обличчі згладилися, а втомлені плечі розпрямилися, наче скинувши непомірний тягар.

– Що ж, я відведу тебе, якщо ти справді цього хочеш…

– Хочу, – не замислюючись, відповів юнак.

Караванники стривожено перезирнулися і зашепотілися. Акош сердито зсунув брови і рішуче ляснув себе по колінах, привертаючи увагу.

– Так не піде, – роздратовано промовив він. – Ти, Чонгоре, забув, що я взяв тебе на роботу просто з вулиці?! Знайда без сім’ї та дому, ти зобов’язаний мені цією роботою, їжею і дахом… все. На сьогодні досить пустопорожніх розмов, розбурхуючих незміцнілі розуми молоді. Пора вже спати лягати…

Юнак хотів було щось заперечити, але, спіймавши застережливий погляд Коробейника, винувато схилив голову. А гість, обернувшись до старшого караванника, примирливо пообіцяв:

– Вибач, шановний, я не хотів стати приводом до суперечок. На світанку я піду і нікого більше не потривожу…

Акош розгорнув товсту підстилку і демонстративно влігся на неї, щось невдоволено бурмочучи під ніс. Решта караванників мовчки наслідували його приклад, скоса кидаючи на Коробейника насторожені погляди.

Незабаром усі затихли. У нічній тиші лунало мирне сопіння сплячих, та зрідка схропували бактріани. Один лише Чонгор продовжував сидіти біля згасаючого багаття, з благанням дивлячись на загадкового мандрівника. Той підбадьорливо посміхнувся і тихо промовив:

– Усе буде добре, повір. А тепер лягай і відпочивай, мені ще потрібно дещо перевірити…

З цими словами він підтягнув ближче короб і, знявши кришку, дістав зсередини кілька невеличких абсолютно чорних скриньок. Чонгор тихенько підсів ближче, з цікавістю розглядаючи їх. Коробейник уважно стежив за ним краєм ока, намагаючись не подати виду.

– А що в цих коробочках? – не втримався від запитання юнак.

– Подивися, тільки дуже обережно…

Чонгор дбайливо взяв найближчу скриньку і підняв кришку. Зсередини полилося м’яке сріблясте сяйво і висвітлило здивоване обличчя Чонгора. Ледь чутно він захоплено прошепотів:

– Це прекрасно… немов маленькі зірки…

Усередині невеликої скриньки якимось незбагненним чином у мороці нескінченності роїлася незліченна безліч крихітних іскорок. Деякі з них були крупнішими, але більшість – меншими. Іноді вони ставали такими маленькими, що зливалися в іскристі туманні плями. І все це сонмище повільно, дуже повільно оберталося, гіпнотизуючи і притягуючи погляд. Здавалося, що скринька – це маленьке віконце в безкрає нічне небо.

Чонгор недовірливо оглянув скриньку з усіх боків і перевів здивований погляд на Коробейника.

– Це якесь чаклунство? – несміливо запитав він. – Коли я дивився всередину, мені здалося, що зірки починають швидко наближатися, а навколо них ще є багато таких крихітних… кульок… чи що… скринька – це вікно туди?

Юнак вказав пальцем у нічне небо.

– Так і є, – спокійно підтвердив мандрівник. – Ти підсвідомо вхопив саму суть. Це свідчить про те, що з тебе вийде справжній хранитель. Але попереду роки навчання. Чи готовий ти до цього?

Чонгор кивнув, подивився на сплячих караванників і зізнався:

– Акош і справді підібрав мене на вулиці… якщо піду від нього зараз, не відпрацювавши, мене буде совість мучити…

Коробейник із м’якою посмішкою скуйовдив жилавою долонею волосся Чонгора і заспокоїв:

– Про це не хвилюйся. Він у програші не залишиться, повір мені.

Звідкись із глибини складок свого плаща мандрівник дістав важкий шкіряний мішечок, затягнутий шовковим шнуром, і, пройшовши навшпиньки до узголів’я ліжка Акоша, поклав мішечок поруч зі сплячим караванником. Потім повернувся на місце, склав скриньки в короб і, надівши лямки на плечі, вичікувально подивився на юнака.

Чонгор охоче підхопився, при цьому під його ногою голосно хруснув уламок гілки. Найближчий бактріан стрімко здійняв голову і вже відкрив, було, пащу, щоб оголосити ніч переляканим воланням, але Коробейник повів рукою в його бік, і заспокоєна тварина заснула.

Дві постаті – висока з коробом за плечима і друга нижча на зріст зробили крок у бік тракту, і нічна темрява безгучно поглинула їх. Ніхто не бачив, куди вони попрямували, лише тільки чиїсь мудрі й добрі очі, які з-поза далеких зоряних меж уважно вдивлялися в сплячий світ…

*        *        *

З першими променями світанкового сонця караванники прокинулися і почали збиратися в дорогу.

– А куди подівся Чонгор? – вигукнув Балаж. – Мабуть, ув’язався за цим прийшлим чужинцем… Він мені одразу не сподобався.

Акош скрушно зітхнув:

– Так, заморочив нам усім голову своїми вигадками, а дурний хлопчисько повірив у казки…

У цей момент його блукаючий по сторонах погляд упав на шкіряний мішечок біля ліжка. Швидко присівши навпочіпки, Акош розв’язав шнурок, і поглядам караванників, що оточили його, відкрилася справжнісінька скарбниця. Мішечок був доверху заповнений золотими монетами.

– Ну й діла… – розгублено пробурмотів Жомбор. – Це що, викуп за безпритульного хлопчиська?

– А може, він насправді не безхатченко, а якийсь принц, якого розшукують? – припустив Балаж.

Але старший караванник тільки відмахнувся. Він-то вже знав Чонгора змалку і був упевнений, що ніякий той не принц, а звичайнісінький сирота з бідняцької сім’ї, яка загинула під час страшного мору багато років тому. Одного тільки не міг збагнути Акош: навіщо такому багатому, судячи з мішечка із золотом, волоцюзі знадобився хлопчисько? Але він не став довго ламати голову, а замотав щедрий викуп глибше в тюк і з благодушним виглядом оголосив:

– Коли прибудемо в Дунхейр, усі отримають подвійну платню і три дні відпочинку. А тепер помолимося богам, які зберігають наш світ, і продовжимо подорож…

Фантастичне оповідання для старшого шкільного віку