Корова, яка мріяла стати білою

Корова була чорна-чорнісінька. Без жодної плямки і цяточки. Лише роги та ратиці були коричневі. А так навіть віхтик хвоста чорний. І хоч нікому і в
голову не приходило дорікати корові за масть, вона почувала себе винною. А все через те, що в обійсті мешкав ще й кіт Сажотрус. І корова не раз спостерігала, як люди зупинялись, коли Сажотрус переходив їм дорогу.

Чорнющий капосник навмисне сидів десь під тином, чекаючи перехожих, щоб майнути перед самісіньким носом чорною тінню. І уявіть собі, це приносило йому неабияку радість. А Чорнушці, себто корові, було явно не по собі. І на дорозі вона завжди ввічливо перепускала перехожих… Хоч ніхто ніколи не звертав на корову ніякої уваги.

Надійшла зима. Чорнушка перестала виходити на пашу, жувала у хліві запашне сіно і мріяла про луг, всіяний золотими сонечками кульбабок. Ах! Як їй хотілося відчути на язиці отой гіркуватий присмак! Хоч господиня не раз жалілась, що від кульбабок гіркне молоко, проте Чорнушка любила їх – і край!

Якось Чорнушка глянула у прочинені двері хліва своїми великими лагідними очима і побачила диво-дивне. Перед дверима летіла ціла хмара білих – білих пухнастих парашутиків.

«Може, це пух кульбабок літає? – подумала корова. – Тоді чому мене на пашу не виганяють?»

Чорнушка поволі підійшла до дверей. Переступила поріг і замружилась від сліпучого білого сяйва.

– Ой! Скільки пуху кульбабок налетіло! – мовила захоплено. – Навіть травички не видно. Чорнушка ткнулась губами в той пух і відсахнулася – він
був холодний-холоднісінький…

– Отакої! – мовила знічено. – Це, мабуть, тому, що його так багато? На лузі він теплий-теплий…

– Хто тут про тепло говорить? — почувся чийсь голос.

Корова зиркнула вниз і побачила півня Ріка, який виблискував на сонці червоним полум’ям.

– Я… – почала повільно Чорнушка, – трохи здивована, що пух такий холодний…

– Пух? – перепитав Рік. – Добродійко! Ось що значить весь час жувати сіно… Та це ж сніг!

– Сніг? – Чорнушка роззирнулась довкола. – А я і не додумалась…

– Яка ж ви нетямуща… – розсміявся Рік. – Втім, ви вся біла-білісінька, немов у хутрі…

– Що-о-о?! – корова від несподіванки так ревнула, що Рік вискочив на тин.

– Що з вами?!

– Даруйте, – засоромлено мовила Чорнушка. – Я ж усе життя мріяла про біле хутро…

– Головне, щоб у вас, добродійко, молоко було біле, – почувся тихий, вкрадливий голос. – За все інше не хвилюйтеся!

Чорнушка оглянулася і побачила біля себе Сажотруса. Кіт ласо примружив очі, скосив їх на зграйку горобців, які похапцем дзьобали зернятка біля пташиного корита, і тихенько став підкрадатися, залишаючи на снігу сліди від лапок. Та горобці добре знали Сажотрусову вдачу, пурхнули на кущ калини і весело зацвірінькали: – Впіймав? Впіймав?

Сажотрус фиркнув, немов хтось цапнув його по носі, і, опустивши голову, майнув під ґанок. За мить звідти засвітились його сердиті очі.
А Чорнушці було не до кота. Відчула, що змерзла, проте уявляла себе у білій шубі і терпіла. Тільки здригалася всім тілом. Півень співчутливо глянув
на Чорнушку:

– Та ви геть змерзли, добродійко, ідіть до хліва, бо застудитесь…

– Ще трішки… – прошепотіла Чорнушка. — Біле хутро – це так гарно…

– Гарно, гарно… – сердито махнув крильми Рік. – Застудитесь, то будете знати…

Чорнушка зітхнула і почала махати хвостом: сюди-туди, сюди-туди… Над спиною знялася ціла хмара легких пухнастих сніжинок. Куди й ділася біла
шуба.

Корова поволі почвалала до хліва. Запах сіна шугонув у ніздрі, і Чорнушка запрацювала щелепами: спочатку повільно, а потім все швидше і
швидше. Вона зігрілась, проте була дуже сумна.

– А може, і правду казав Сажотрус, – на мить перестала жувати. – Головне, щоб молоко було білим…