Котофей Іванович

Був у діда кіт старий — Котофей Іванович, і баба дуже не любила того кота. Тож взяв дід його в мішок і завіз у ліс. Ще й хліба з собою прихопив, щоб мав котик що їсти. Взяв котик хліб, з’їв і біжить стежечкою в лісі. Зустріла його лисиця і питає:

— Ти хто такий?

А він вурчить:

— Котофей Іванович — присланець з сибірських лісів.

— Давай, Котофей Іванович, ми подружимо з тобою.

— Давай, давай.

— Я маю хатку, заведу тебе до своєї хатки. Ти будеш стерегти її, а я буду на лови ходити.

Біжить лисиця далі, зустрічає вовка. І каже вовк:

— Я тебе з’їм.

— Не їж ти мене, вовчику, бо в мене муж Котофей Іванович — посланець сибірських лісів. Хто мене зачепить, то він на того у бійку іде.

— Як мені його хоч би побачити?

— А так. Злови барана, заріж його, поклади там, де я покажу. Він буде їсти, а ти й побачиш його.

— Добре.

Зловив вовчисько барана, зарізав, поклав там, де лисичка показала — заволік у ямочку, а сам сховався: листом закрився. А то осінню було діло. Біжить лисиця далі, зустрічає ведмедя. І каже ведмідь:

— Я тебе уб’ю.

— Та не бий мене, бо в мене муж Котофей Іванович — посланець сибірських лісів. Хто мене зачепить, то він одразу ж на того у бійку йде.

— Як би то мені його побачити?

— А так. Злови бика, убий і положи там, де я тобі покажу. Він буде їсти, і ти тоді побачиш його.

Ведмідь так і зробив. Зловив бика, убив його і поклав там, де вказала лисичка. А сам виліз на дуба, заховався.

Показала лисиця котові бика, а кіт як скочив на бика, гризе ії кричить:

— Ма-ло, ма-ло…

Вовк як виглянув, лист зашелестів. Кіт подумав, що то миші. Як скочив на той шелест, а вовк — хода, подумав, що котові бика мало, то і його з’їсть. Як побіг, як побіг! А кіт і собі злякався — та на дуба, де ведмідь сидів. Ведмідь гоп з дуба — і собі навтеки в другий бік.

Так вся та їжа осталася. А лисиця хитра: поволокла все до своєї хатки.