Кожен може стати принцесою

Що б таке зламати?

На одній маленькій планеті, яку деякі зірвиголови об’їжджають навіть на велосипеді, є маленьке королівство. Розташоване воно десь між тридев’ятим царством і тридесятим панством. Гектарів у цього королівства небагато, усього кілька соток, і на карті світу воно позначене лише крапкою. Такою крихітною, що прочитати назву не може ні Король, ні Головний Радник пан Етикетус – навіть за допомогою лупи.

Але все-таки це королівство цілком нормальне. У ньому є замок, піддані, гаряча вода, кілька тролейбусних маршрутів і, звичайно ж, Принцеса. Та сама, якій одного разу запало в голову влаштувати ремонт.

Здається, це було у вівторок, найкращий день для ремонтів – так вирішила Принцеса. Тільки вона не знала, що саме ремонтувати. Принцеса обійшла замок чотири рази. Стіни стояли міцно. Вежі сяяли свіжою штукатуркою. Зубці були цілі до цеглинки – сусідні королі давно вже не нападали. На даху блищала нова черепиця. Труби диміли справно. Годинник над парадним входом цокав хвилина у хвилину. Рів ніде не протікав. Навіть із крана на кухні не капало.

«Що ж робити?» – подумала Принцеса й зателефонувала до майстерні з ремонту.

– Добрий день, – сказала вона. – Що б нам таке поремонтувати?

– А де ви живете?

– У замку.

– Таж нічого у вас ремонтувати, усе до ладу, перевіряли нещодавно, – відповіли їй.

Тоді Принцеса зрозуміла, що спочатку треба щось зламати, і зателефонувала до майстерні з ламання.

– Добрий день, – сказала вона. – А що ви можете поламати?

– А де ви живете?

– У замку.

– Панночко, ви при своєму розумі? Нам Король таке потім влаштує! Усі кістки переламає! Не будемо ми у вас нічого ламати, – і в майстерні кинули слухавку.

Принцеса чхнула й розревілася. Ревти вона пішла на найвищу вежу, щоб ніхто не побачив. Вона плакала доки не затопила вежу до другого поверху.

– Потоп! – прибіг із криком Король. Босоніж і в підвернутих панталонах, які все одно трохи намокли. – Що ти накоїла? Тепер на ремонт цієї вежі мені доведеться витратити пів казни!

– Не треба! – зраділа Принцеса. – Я сама все побілю й пофарбую!

Вона втерла сльози, наділа фартух, узяла з ванної кімнати фен і пішла сушити стіни. «Ось висохнуть, – думала Принцеса, – потім підшліфую, де треба, а там і до фарбування справа дійде».

І вона загадала Головному Радникові купити найкращий у світі набір олійних фарб і малярських пензликів.

Дев’яносто сім з половиною принцес

Замок у королівстві був останньої моделі, тому кабінет Короля мав потаємну кімнату. Король ховався там від надокучливих відвідувачів. Або робив те, що роблять зазвичай у потаємних кімнатах – малював на стінах. Але не якісь дурниці.

У вільний від основної роботи час Король діставав з комірчини драбину, кольорові олівці й малював величезну карту світу. Виходило гарно-прегарно! Сині моря й океани, різнокольорові королівства, піратські кораблі та стіни фортець. Тільки поки що це був секрет. Ось коли Король закінчить, тоді він усіх як скличе…

– Ой, як чудово! – раптом пролунало в нього за спиною.

З несподіванки Король аж олівець зламав. І хотів запустити ним у нахабу. Це ж треба, увесь сюрприз зіпсувати!

– Ваша Татусевосте, це неймовірно гарно!

Роздратований Король спустився з драбини. Принцеса, ніби нічого й не сталося, стояла в дальньому кутку й розглядала карту.

– Тобі справді подобається? – запитав Король.

– Звичайно! У вас о-о-отакенний талант!

– Годі вже… – зніяковів Король і майже перестав сердитися на дочку.

Принцеса не відводила очей від карти. Вона роздивлялася, як там паслися справжні слони й жирафи, вивергалися вулкани, ширяли небом літаки і працювали в полях селяни.

– Тер-ра-лі-ко-пер-сі…– Принцеса спробувала прочитати вигадливу назву королівства. Але не змогла.

– Це латина, – пояснив Король. – Її ніхто, крім придворного аптекаря, не знає.

Але Принцеса навіть без назв зрозуміла, що у світі є ще багато інших королівств.

– І в кожному своя принцеса?

– Не в кожному. У половині з них, – уточнив Король. – А в другій половині – принци. Щоб було за кого заміж виходити.

– Тож я не одна принцеса на світі?

– Таки так. А я – не єдиний король.

Принцесі закортіло дізнатися, скільки ж іще таких принцес.

– Раз, два, три, чотири, п’ять… – почала вона рахувати королівства. – Тридцять два, тридцять три… А ось це я вже рахувала чи ні?

– Не знаю. Почни спочатку.

– Раз, два, три, чотири… сорок сім, сорок дев’ять.

– Ти сорок восьме пропустила.

Довелося знову починати. А потім знову й знову. Аж поки Принцеса не перелічила без помилки всі до кінця:

– … дев’яносто вісім, дев’яносто дев’ять, сто!

– А далі?

– А далі я не вмію.

– Так, сто – це не жарти, – погодився Король. – А в мене саме обідня перерва закінчується. Далі рахувати не можу, працювати треба.

Принцеса засмутилася.

– Я тобі Звіздаря на допомогу покличу. Він понад усе полюбляє рахувати.

– Ваша Величносте! – пролунав голос Головного Радника.

– Так-так, я вже йду, – Король поспіхом накинув мантію й пішов працювати.

Невдовзі в потаємній кімнаті з’явився Звіздар. Рахункова вправність у нього нівроку, і разом із Принцесою вони швидко порахували всі королівства.

– Сто дев’яносто чотири! – закінчила Принцеса.

– А якщо поділити на два – буде дев’яносто сім, — зробив висновок Звіздар. – Отже, у світі є ще дев’яносто шість принцес.

– Так, і я – дев’яносто сьома! – погодилася Принцеса і, щоб не забути, записала цифру в блокноті.

Тут у Звіздаря задзвонила мобілка.

– Останні новини: в одному королівстві лицар переміг дракона, – повідомили в слухавку. – За це тамтешній король подарував йому пів царства й віддав свою дочку за дружину.

– Королівств стало на одне більше, – полічив Звіздар.

– Тоді дев’яносто сім з половиною, – виправила Принцеса цифру.

Пролунав ще один дзвінок.

– Алло! Екстрене повідомлення! Один король одружився з королевою по сусідству, і вони об’єднали свої володіння!

– Знову сто дев’яносто чотири! – повідомив Звіздар.

Принцеса перекреслила виправлену цифруй написала над нею колишню.

Мобілка дзвонила знову й знову та повідомляла свіжі новини. Кількість королівств на Землі весь час змінювалася.

– Так мені ніколи всіх принцес не перелічити…– зітхнула Принцеса.

– Не засмучуйтеся, Ваша Високосте! Я знаю хорошу штуку, – зметикував Звіздар і намалював на стіні дві хвилясті лінії: «≈». – Цей знак означає «приблизно».

Принцеса зраділа й дописала перед дев’яносто сімома «≈».

– Ура! А то я геть змучилася з цими принцесами. Але хоч рахувати до ста дев’яноста чотирьох навчилася.

– Це ще нічого. На зоряному небі я вас… Я вас не те що до ста дев’яноста чотирьох рахувати навчу – до тисячі, до мільйона, до ста тисяч секстильйонів!

І відтоді Принцеса почала ходити на заняття до королівської обсерваторії. Вона пропускала їх хіба тоді, коли ніч видавалася хмарною або коли Король влаштовував феєрверки.

– Шість квінтильйонів сорок вісім квадрильйонів сто тисяч трильйонів п’ятдесят сім мільйонів триста вісімдесят дев’ять тисяч двісті двадцять один, – записав Звіздар у блокноті на останньому занятті, щоб не забути, до скількох уже навчилася рахувати Принцеса.

Каска про помідори

Одного чудового дня Принцеса нарешті дописала у своєму зошиті в косу лінію всі літери від «а» до «я».

– Ура, тепер я письменниця! – оголосила вона.

– Перепрошую, Ваша Високосте, але говорити, що ви письменниця, поки зарано, – зауважив Головний Радник.

– Це чому ж? – обурилася Принцеса. – Я вже всі букви навчилася писати. Тож я – письменниця.

– Письменники – це такі люди, які не тільки вміють писати, але ще й вигадують історії.

– Які це?

– Наприклад, детективи або про піратів. Або хоча б про нас із вами.

Принцеса задумалася. Вона вважала себе вихованою дівчинкою. І піратів не любила. А детективи їй ще рано було читати.

– Тоді я напишу про рибні бутерброди, – вирішила Принцеса.

Вона взяла олівець і почала виводити заголовок: – «Кас-ка про риб-ні бу-тир-бро-ди».

– Чому про бутерброди? – спитав Головний Радник. Він ніколи не показував свого здивування. Навіть коли під перукою в нього виступав піт.

– Тому що рибні бутерброди – це бридка гидота. Терпіти ненавиджу всю цю кільку-шпильку, лящів-кліщів, тріску-луску!

– Правильно говорити: на дух не переношу, – виправив Головний Радник. – Однак наполегливо раджу не писати про це.

– Це чому ж?

– Бо рибні бутерброди дуже любить наш Головний Видавець. Він і слова поганого про них не надрукує, не те що цілу книжку.

Принцеса не знала, потрібна їй ціла книжка чи достатньо половинки. Але добре знала Головного Видавця. Це був нудний дядько з табакеркою замість носа й величезними кудлатими вусами. Принцеса нікому в цьому не зізнавалася, але вона боялася цих мерзенних вусів. Їй весь час здавалося, що коли-небудь їм набридне висіти під табакеркою й вони прокрадуться в її спальню, залізуть під ліжко й будуть там шарудіти та їжачитися. Тому вона вирішила не злити Головного Видавця. А надто – його вуса.

– Тоді я напишу про помідори, – не вагаючись ані хвилини, сказала Принцеса.

– Це чому ж? – пролунав голос Короля.

Увесь цей час він підслуховував у замкову щілину. Король, звісно, знав, що так чинити негарно. Але, по-перше, він ішов покликати Принцесу на обід, тому так сталося. По-друге, він як батько мав право знати, чи правильно Головний Радник виховує його дочку. І нарешті, він був Королем, і йому все можна.

– Це чому ж? – повторив Король ще голосніше.

– О, Ваша Величносте…– вклонився Головний Радник.

– О, Ваша Татусевосте…– підхопила Принцеса.

– Що за витівки? Стати письменницею вона надумала! – Король розгнівався не на жарт. – Хто тебе в чорнилах заміж візьме?!

– Кролику мій, ну де ви всі? – покликала Королева. – Обід стигне!

І тут усі згадали, що зголодніли.

Сьогодні в них був помідорний день. Як, утім, й інші шість днів на тиждень.

За столом Король ще раз категорично заборонив Принцесі ставати письменницею.

Але коли подали помідорне рагу, Король заборонив уже не так категорично.

Принцеса навіть не встигла розплакатися.

Після рагу подали фаршировані помідори.

А потім помідорний мус.

І тут Принцеса проголосила, що коли їй заборонять бути письменницею, то вона вийде заміж за дракона.

Король подумав: «Замкнути б її у вежі на три роки! І щоб без помідорів!»

У цей момент подали десерт – помідори під збитими вершками.

«Гаразд, – вирішив Король, – хай їй грець».

Він уже був погодився – хай пише, але якщо про помідори. Однак сказати про це не встиг, бо в кубки розлили помідорний кисіль.

– Ех, – видихнула Принцеса, коли допила, – а непогано було б стати блогеркою.

– Це чому ж? – здивувалися Король і Королева.

– Або можна дресирувальницею в цирк: паличкою махну – усі на задніх лапках ходитимуть.

А Головний Радник незворушно зауважив:

– А я колись мріяв бути листоношею.

Ананаси на березі

Королівський сад здригався від реву бульдозера. Земля дрижала так, що з гілок сипалися яблука. На кухні в замку впала й розбилася тарілка.

– Що коїться? – вибігла на вулицю кухарка.

– Пр-р-бр-р-цесу-зні-аєм! – прокричав водій, але його заглушив бульдозер.

– Що?

Водій не встиг відповісти – його тут же перебили вигуки з натовпу:

– Куди преш! Лівіше давай! Та ні – правіше! Бульдозер із задертим ковшем кружляв навколо високої берези.

Цієї миті на землю впав черевичок.

Кухарка підвела головуй побачила на дереві перелякану Принцесу.

– Матінко рідна, як ви там опинилися, Ваша Високосте?

– Таж хотіла підпиляти старі гілки, – відповів замість Принцеси садівник.

– Які гілки? Березового фрешу захотіла попити! – заперечив соковар.

– Вона паперові літачки з висоти запускала! – припустила стюардеса.

– По гілки для мітли полізла! – здогадався двірник.

– Та ні! Шпаківню вішала, – пояснила пташниця.

Голосу самої Принцеси не було чути за ревом бульдозера. Водій намагався зняти її ковшем, натомість мало не зламав гілку, на якій вона сиділа.

– Вище! Нижче! Та не газуй ти так!

Бульдозер повернув праворуч, потім ліворуч. Із берези впав другий черевичок.

До місця події на семи кінських силах свого моторолера примчав Головний Радник.

– Що ж ви її бульдозером знімаєте? – заволав він.

– Так, справді…– задумалися придворні.

– А я що? Мені зателефонували – я приїхав, – відповів бульдозерист. – З ранку тут товчуся.

– Що з вас візьмеш, – махнув рукою Головний Радник. – Вилазьте! Зараз я покажу, як це робиться.

Він сів у кабіну замість водія. І поїхав собі геть. На господарському дворі Головний Радник загнав бульдозер у гараж і вийшов звідти з драбиною.

За кілька хвилин Принцеса стояла на землі.

– Ну й навіщо ви туди полізли, Ваша Високосте? – спитав Головний Радник.

– По ананаси… – відповіла вона.

– По які ще ананаси? Це ж береза!

– А де вони тоді ростуть? Яблука – на яблунях, сливи – на сливах, вишні – на вишнях. Усі дерева при ділі – залишається береза.

– Ананаси на деревах не ростуть, Ваша Високосте. Нам їх із магазину привозять. Іноді навіть у консервах. Але можу вас запевнити, ананасів ви більше не побачите, аж поки не прочитаєте книжку з деревознавства.

– Хоч з малюнками? – зітхнула Принцеса.

– З малюнками, – підтвердив Головний Радник.

Довелося тоді Принцесі сісти за підручник і вивчити, де які фрукти ростуть. А потім вона взяла альбом і намалювала березу з ананасами – щоб та не нудьгувала без фруктів.

Я наказую!

Нарешті вхідні двері за Королем і Королевою зачинилися.

Але не встигла Принцеса натішитися їхнім від’їздом, як до передпокою вбіг розкуйовджений і захеканий камердинер.

– Ой, лишенько! Королева забула один зі своїх саквояжиків! – і кинувся на другий поверх до королівських покоїв, перестрибуючи через чотири сходинки.

За кілька секунд стрімголов злетів униз і, згинаючись під вагою саквояжика, помчав наздоганяти королівську свиту.

Двері знову зачинилися.

Принцеса почекала трішки: що, коли Королева ще щось забула? Вона завжди все забувала, коли кудись їхала.

Але більше ніхто не повертався.

«Ура!» – тихенько сказала сама собі Принцеса.

Батьки поїхали у відпустку на дачу. І вона вперше залишилася сама на господарстві.

Увесь замок, увесь сад і навіть усе королівство було в її повному володінні.

– Ура! – промовила Принцеса сміливіше.

– Ви кликали, Ваша Високосте? – озвався Головний Радник.

– Я?.. – Принцеса зніяковіла від того, що її хтось почув. – Я – ні. А хоча – так. Карету мені! – Принцеса вирішила, що непогано було б оглянути королівство, перш ніж ним володарювати, хоч і тимчасово.

– Перед сніданком етикет не дозволяє, – заперечив Головний Радник.

– Етикет?.. – розгубилася Принцеса.

Але потім згадала, що тепер вона головна, і несміливо додала:

– А якщо сніданок у кареті? Я наказую…

– Карету її Високості! – тут же скомандував незворушний Етикетус.

Він геть не розумів коронованих осіб. Двадцять перше століття надворі. Людство давно вже винайшло велосипед, автомобіль і навіть швидкісний моторолер. А ці королі досі роз’їжджають у каретах. Ще й Принцеса комизиться! Не може поснідати за етикетом.

На доріжці перед замком зашурхотів гравій – під’їхала карета.

Принцеса зав’язала шнурки під підборіддям, щоб не злетіла корона, і полізла на козли до кучера.

– Не дозволено, – суворо зауважив Головний Радник.

– Я наказую! – Принцеса навіть тупнула від задоволення.

Довелося подавати сніданок на козли.

– Їдьмо!

– Їдьмо! – скомандував Головний Радник.

І Принцеса весело почала снідати.

Дороги в королівстві були вимощені бруківкою. Карету сильно трясло.

Спочатку Принцеса вимазала щоки манною кашею. Потім забруднила сукню джемом і маслом. А насамкінець розплескала на себе пів горнятка какао.

Принцеса дуже любила свою сукню й засмутилася. По її щічках потекли сльози. Вона стала їх витирати і ще більше вимазалася манною кашею. Тепер вона була геть замурзана.

На щастя для Принцеси, королівство було невелике: на моторолері його можна було об’їхати за годину, а на кареті – за дві. Саме тому Король віддавав перевагу кареті – так здавалося, що його володіння більші. Тож перш ніж піддані встигли побачити Принцесу в такому вигляді, кучер пригнав коней у замок.

Принцесу негайно занурили у ванну із запашною піною. А сукню випрали в найкращій пральній машинці.

Головний Радник Етикетус нічого не сказав. Але за складкою на його накрохмаленому комірці Принцеса зрозуміла, що він торжествує. Ось, мовляв, до чого призводить порушення етикету!

«Ну, нічого, – подумала Принцеса. – Батьки на дачі цілий тиждень. Я його ще провчу. А тим часом зателефоную до Королів АвтоДору».

– Негайно відремонтувати дороги! – суворо мовила вона в слухавку. – Я наказую!

Огіркове варення

На королівському дворі було спокійно. Часу до обіду багато – кухарки грали в класики, садівник підстригав кущі, а камердинер розгадував ребуси в тіні фонтана.

Раптом почувся гуркіт мотора та страхітливий скрегіт гальм. У двір в’їхала помаранчева вантажівка. Зачепивши одну зі статуй, вона незграбно розвернулася на газоні. І вивалила на ґанок перед палацом цілісіньку гору огірків.

Камердинер від подиву мало не впав у фонтан, а садівник відрізав разом із квітами половину фартуха.

З палацу вибіг Король, але послизнувся на огірку й упав. Якби на сходах не було огіркової купи, він обов’язково роз’юшив би собі носа.

– Це що таке? Як це розуміти? – заволав Король.

– Це – огірки, – відповів водій вантажівки. – Отже, ви тут за головного?

– Я? Та я взагалі! Та ти знаєш! – на таку нахабність Король навіть не знайшов що відповісти.

– Гаразд! Тоді розпишіться, – водій підсунув Королю якусь писульку.

– Заарештувати! — заволав Король. – Кинути до в’язниці! На п’ятнадцять діб! Ні – відразу стратити!

Вартові з’явилися, немовби з-під землі виросли.

– Ну ж бо годі! Що ви собі дозволяєте?! Мені ще на базу по другу партію їхати! – оборонявся водій.

– Буде бійка! – злякано зойкнула кухарка. Але не втекла. Цікаво ж бо.

На ґанку з’явилася схвильована Королева.

– Кролику мій, постривай! – і вона вмить опинилася між Королем, вартовими та водієм, – Не треба нікого страчувати! Це я замовила.

– Ти? – здивувався Король.

– Так. Ось, будь ласочка, – і вона підписала акт здачі-прийому огірків.

Водій же позадкував до вантажівки.

– То я на базу?

– Звичайно. Вибачте, що так вийшло.

– Ви розберіться тут, а я зараз повернуся.

Знову заревів мотор. Вантажівка розвернулася, зачепила ще одну статую і виїхала із двору.

– Залишилося чотири…– сумно перерахував садівник уцілілі статуї.

– Чекаю пояснень! – сказав Король.

Але не встигла Королева нічого відповісти, як вантажівка повернулася. І знову вщерть заповнена огірками. Варта кинулася рятувати статуї.

Тепер на ґанку лежали дві велетенські купи огірків.

– Це все? – суворо спитав Король.

– Майже…– відповіла Королева. – Ще одна партія…

– Навіщо?

– Кролику, ти заспокойся…

– Я спокійний.

– Ні, ти все-таки заспокойся.

– Я спокійний, розсольник тебе забирай!

– А що ми весь час помідори їмо та помідори?

– Ти ж любиш їх понад усе на світі!

– А тепер огірків захотілося.

«Напевно, вона захворіла, – подумав Король. – Ох, бідна моя Королева!»

– Гаразд, огірки, – сказав він. – Але навіщо – стільки?

– Поки ціни низькі.

– Добра економія – три машини огірків!

– Так обід скоро. І завтра поїмо.

– Поїмо! Багато ти з’їси? Півтора огірочка! А з рештою що робити?

– Варення наваримо.

– Добре, тільки ти не хвилюйся.

– Я не хвилююся.

– Отже, це я хвилююся. Принеси мені, будь ласка, валер’янки. Там, на поличці, ти знаєш, – попросив Король.

Коли Королева пішла, він звелів викликати найкращого лікаря. Королеву треба рятувати!

Лікар прибув якраз на обід. Після огіркового супу й малосольних огірків під огірковим соусом подали огіркове повидло з чаєм.

Їли довго. Лікар двічі просив добавки. А Король – тричі.

– Яке смачне варення! Чи можу я дізнатися рецепт для своєї дружини, Ваша Величносте? – попросив він.

– Звичайно! – зраділа Королева. – Як добре, що ви зайшли! Давненько не заглядали.

– Так приводу не було.

– А тепер варення є. От вам і привід, – облизав пальці Король.

– Заходьте частіше.

– Ми п’ятсот тридцять чотири банки закрили, – сказала Королева.

Король навіть на стільці підстрибнув, коли це почув.

– Люба, – звернувся він до дружини, – а ти впевнена, що нам огірків вистачить? Чи не замовити ще вантажівку?

Пірат берегової охорони

Королева обурювалася всі вихідні: Король знову втік на риболовлю й сидить казна в якім болоті – та ще й під дощем!

– Ох уже мені це рибальство! – пирхала вона й хитала черевичком на маленькій ніжці. Потім відкладала вбік плетіння. Потім знову бралася за нього. Потім знову хитала черевичком.

– А що таке рибальство? – спитала Принцеса в Головного Радника.

– Це коли рибалки ловлять рибу.

– Теж мені рибалка! – буркнула Королева. – Хоч би одну рибку вряди-годи приніс…

Принцеса зітхнула. Їй нараз страшенно захотілося рибної юшки зі сметаною.

– Я теж піду рибалити! – вирішила вона.

– Ні, ну ви бачили? – вигукнула Королева.

Головний Радник трохи на стільці не підскочив. Принцеса на риболовлі! Ніякого етикету!

– У жодному разі! – сказав він якомога суворіше. – Ви промочите ноги! Ви занедужаєте! Вас викрадуть пірати!

Принцеса не стала сперечатися й пішла до своєї кімнати.

– А от і не промочу! – сказала вона, дивлячись на себе в дзеркало, і тупнула ніжкою, – А от і не захворію! А от і не вкрадуть!

Наступного ранку Принцеса вирушила до королівського ставка. Як і все королівське, це був найбільший ставок у країні. Як ціле море, якого Принцеса ніколи не бачила. Зі ставу тягнуло холодним туманом. У воді плескалися величезні товстопузі рибини.

– Зараз я вас усіх повиловлюю, – прошепотіла Принцеса, потираючи руки.

Вона підступила до заростей очерету й одразу ж промочила ноги. Але не встигла засмутитися з цього приводу, як її укусив комар і вона знепритомніла.

У цей час у берег врізалася шлюпка. Неподалік стояв на якорі корабель, невидимий у тумані. З вечора не клювало, тому капітан відрядив на берег кока купити риби на ринку.

Кок прив’язав шлюпку, узяв відро й раптом помітив непритомну дівчинку. За короною він здогадався, що це принцеса.

Якщо поцілувати сплячу принцесу, вона отямиться – це знає кожен школяр, який читає казки. Але кок навчався в мореплавному училищі, уроки літератури прогулював і таких тонкощів не знав. Тому він зачерпнув пів відра води й вихлюпнув його на Принцесу.

Принцеса схопилася на ноги.

– Рятуйте! Допоможіть! Пірати! – закричала вона й кинулася навтьоки.

– Де пірати? – сполошився кок і кинувся за нею слідом.

Поки Принцеса тікала від кока, сонце підбилося до зеніту й вона висохла. А кок змок від поту. Так вони і влетіли на рибний ринок, переполохавши торговців.

За сигналом тривоги прибігли королівські вартові. Зчинився ґвалт. Не можна було розібрати, хто в чому винен і що взагалі коїться.

Раптом на ринковому майдані розкололася цистерна з рибою. Але, як не дивно, нікого не затопило. На землю вихлюпнулося лише кілька карасів.

– А-а-а, пірати! – знову закричала Принцеса.

Цистерна тим часом остаточно розвалилася, і присутні побачили справжній піратський корабель! Усі розгубилися.

Одна лише Принцеса продовжувала волати:

– А-а-а! Вони в діжці сховалися! Вони хотіли місто захопити!

Першими до тями прийшли загарбники із цистерни.

– Уперед! – заволав одноокий лиходій і кинувся до Принцеси.

Але не встиг він ступити й кроку, як його збило з ніг відро. Це кок доклався.

Прибігли й королівські вартові. Вони хутко оточили й заарештували інших піратів.

– То ви не пірат? – розгублено звернулася Принцеса до кока.

– Я кок на кораблі берегової охорони Його Величності, – доповів кок і почав збирати у відро розсипаних по землі карасів.

– А я порибалити хотіла…– ні сіло ні впало сказала Принцеса.

– Не клює ж нічого. Ось, тримайте! – кок простягнув Принцесі ціле відро карасів.

– Ой, дякую! – зраділа Принцеса. – А як же ви?

– Нічого, – махнув рукою кок, – яєчню посмажу.

Відро з карасями було надто важке, і кок допоміг Принцесі донести його на кухню. Вона пригостила кока варенням і подарувала п’ять десятків яєць із королівського холодильника, які якраз помістилися в тому ж таки відрі. І вони розпрощалися.

Принцеса визирнула у вікно, щоб ще раз помахати коку, але побачила Короля. Він повертався з риболовлі. У руках Король тримав саму лиш вудку.

Але Королева його не сварила. Вона була зайнята пошуком рецептів страв із риби. І на вечерю в замку вперше за багато років подали справжню юшку й тюфтельки з карасів.

Чому я?

– От цікаво, а чому це я принцеса? – якось запитала Принцеса в Головного Радника.

– Тому що, Ваша Високосте, ви дочка Його Величності Короля, – відповів він.

– Це зрозуміло. Але чому я принцеса?

– Тому що ваша мама – Її Величність Королева, – пояснив Головний Радник по-іншому.

– Та я не про це питаю! Я знаю, чия я дочка. Але чому я принцеса?

– Бачте, Ваша Високосте, цей титул почали застосовувати до високопоставлених осіб ще за часів Римської імперії, – почав Головний Радник лекцію про походження слова «принцеса». – Потім у дванадцятому столітті виник так званий молодший імперський княжий стан, до якого…

– Годі! – урвала Етикетуса Принцеса. – Я ж лишень хотіла дізнатися, чому я принцеса, – і вона ревма розревілася.

На схлипування дочки прибігла Королева.

– Ой-ой-ой, любий Етикетусе, ви геть не знаєтеся на дітях! – сплеснула вона в долоні. – Хіба не зрозуміло, що дівчинка хоче їсти? Сонечко, з’їж помідорчик. Такий гарненький, такий смачненький.

Королева обійняла Принцесу й дістала з кишені помаранчевий помідор. Від цього Принцеса заревіла ще дужче.

– Я не хочу помідорчик! Мене ніхто не розуміє!

– Я тебе дуже добре розумію! – у кімнаті з’явився Король. – Ти лише заспокойся.

Після того як Принцеса одного разу затопила сльозами вежу, він став дуже уважним до її плачу й намагався йому запобігати.

– Поїдьмо на риболовлю, хочеш? Я зараз накажу черв’яків накопати.

Сльози з очей Принцеси полилися ще рясніше, і навколо неї почала утворюватися калюжка.

– Знову? Ні, це понад мої сили! – простогнав Король. — Негайно викликати сантехніка! Задраїти всі люки! Перекрити водостік!

– Та шо його кликати. Осьо він я,– почувся голос Слюсаря-Волоцюги. Він був у своєму вічно брудному робочому халаті та пожмаканому береті, що сповз на одне око.

– Авжеж…– Король згадав, що після ремонту встановив по всьому замку водну сигналізацію. Хоч крапелька на підлогу – і слюсар-сантехнік наче тут і вродився.

Тим часом сліз натекло вже два відра.

– Так, мамзель, чого ревемо? – спитав Слюсар-Волоцюга Принцесу.

– Як ви смієте! – вигукнув Головний Радник, ображений до останньої волосинки перуки таким зверненням до королівської персони.

– Добродію-безбородію, у тебе вентиль зірвало, чи шо? – спитав його Слюсар.

– У мене? Ні…

Принцеса розсміялася.

– От тобі й на! – здивувався Слюсар. – Текло-текло та й витекло. Даремно тіко гроші на маршрутку тратив.

– Ми все відшкодуємо! – відразу запевнив Король.

На радощах, що загроза потопу минула, він ладний був розцілувати брудного Слюсаря. Але вчасно передумав.

– То чого ото наша мамзель ревіла? – спитав Слюсар Принцесу.

– Я просто хотіла дізнатися, чому я принцеса. А вони мені про черв’яків і помідори…

– Тю, шо тут думати, – усміхнувся Слюсар. – Ясне діло. Тому шо тебе всі в королівстві цей… Страх як кріпко люблять.

Кожен може стати принцесою

Принцеса, звісно ж, здогадувалася, що Слюсар-Волоцюга має рацію. Але вирішила перевірити. І тому влаштувала вибори.

Королівські глашатаї тут же розтрубили новину по всій країні:

– Увага! Увага! Перші в історії вибори принцеси! Не проґавте свого шансу! Заявки можна подавати до королівської канцелярії з 9:00 до 18:00. Перерва на обід з 13:00 до 14:00.

– Що це ти таке вигадала? – сердито спитав Король Принцесу, коли прочитав стрічку новин.

– Вибори принцеси, – відповіла вона.

– Які ще вибори?! А ти хто тоді?

– Не гнівайтеся, Ваша Татусева Величносте. Я принцеса. Але це просто так сталося. А раптом у нашому королівстві є хтось гідніший за мене?

– Дурненьке ти дівча, а не принцеса! – нервово відповів Король.

– Тим паче треба вибрати когось розумнішого! – наполягала Принцеса.

Король трохи подумав і вирішив погодитися, щоб як слід провчити неслухняну дочку. Він покликав Головного Радника й наказав:

– Пане Етикетусе, простежте, щоб вибори відбулися чесно! Щоб ніяких маніпуляцій і махінацій!

– Це будуть найінтелігентніші вибори у світі! – запевнив Головний Радник.

Наступного дня ще до початку прийому біля віконця королівської канцелярії вишикувалася довга-предовга черга кандидаток.

Першою стояла товстенька, як сарделька, дружина майстра ковбасних справ. «Кожному й усім – по ковбасі!» – промовляв її передвиборний плакат.

Услід за нею хотіла стати принцесою директорка королівського домоуправління. «Дорогам – асфальт! Парканам – фарбу! Людям – сміттєпроводи!» – агітувала вона.

Королівська кухарка дала слово зварити всьому королівству цілий чан борщу, якщо виберуть її. Продавчиня магазину «Океан» – знизити ціни на копчену кільку.

Кожна охоча стати принцесою, як могла, обіцяла подбати про громадян королівства. Один лише Слюсар-Волоцюга нічого не обіцяв. Він стояв у хвості черги й жував бутерброди з котлетами.

– О, здорова була! – зрадів Слюсар, коли помітив у черзі свою сусідку-перукарку. – Котлетку хош?

– Фу, вона ж із часником! – завертіла носом сусідка. – А що ти тут робиш?

– У черзі стою. А ти?

– А я просто йшла повз, – збрехала сусідка, – дивлюся, усі стоять, і теж стала.

– І я оце собі проходив, – усміхнувся, дожовуючи бутерброд, Слюсар-Волоцюга. – Та й просто став.

– Ха-ха, ти?

– Ги-ги, я!

Черга рушила з місця.

– Агов, хто це там часнику наївся? – визирнув секретар з віконця королівської канцелярії. – Дихати нічим!

– Та це я! – відповів задоволений Слюсар.

– Ідіть-но швидше сюди, поки ми всі тут не задихнулися!

І Слюсар-Волоцюга, попри загальне обурення, подав документи позачергово.

– Я б усе ж не відмовилася від котлетки, – смикнула Слюсаря за рукав перукарка, коли він попрямував до виходу.

– Пробач, рибонько моя, я вже все доїв, – розвів руками Слюсар-Волоцюга.

Так перукарка й простояла в черзі до самого вечора. Та ще й голодна.

Увесь тиждень королівська канцелярія невтомно приймала документи. Із кандидаток можна було б сформувати цілу збірну принцес.

– Ну як справи з виборами? – поцікавився Король у Головного Радника.

– За інформацією секретної служби, найбільше шансів стати принцесою має Слюсар-Волоцюга, – чітко доповів пан Етикетус.

– Ну от і чудово! – зрадів Король. – Буде хороший урок моїй неслухнянці! А вона на якому місці?

– А вона взагалі своєї кандидатури не виставляла. Каже, не хоче заважати вибрати найкращу принцесу.

– Оце так, – похитав головою Король.

Нарешті настав день виборів.

Королівська канцелярія урочисто перерахувала голоси. І з’ясувалося, що перемогла… Принцеса!

– Не може бути! – розгубився Головний Радник. – Вона ж навіть не брала участі.

У канцелярії перерахували голоси ще раз. І знову перемогла Принцеса. Усі як один, не змовляючись, проголосували за неї.

«Звісно, а як же інакше, – пішли розмови в народі. – Адже Принцеса в нас справді найкраща».

– Ще й така кралечка! – додав Слюсар-Волоцюга.

– Найвродливіша не я, а моя мама, – відповіла Принцеса.

Але з тим, що саме вона гідна бути принцесою, нарешті погодилася.

Врушка Пу і ще один день народження

– Пук! – почулося в королівському парку.

Головний Радник докірливо подивився на Принцесу, але нічого не сказав. Час би вже навчитися поводитися як слід. Принцеса все-таки.

Принцеса теж так вважала. Цей розумаха Головний Радник про етикет мудрує. І дозволяє собі таке.

– Пук! – пролунало ще раз. Голосніше. І наче ближче.

У повітрі запахло бузком, хоча був кінець серпня. І Принцеса здогадалася, що це не Головний Радник.

Пан Етикетус теж про щось здогадався й ляснув себе по лобу.

– Ваша Високосте, вибачте, я геть забув! Сьогодні ж середа, чи не так?

– Середа.

– Ох, бідна моя теща! Вона просила картоплю посадити. Мені терміново треба бігти до Короля підписати відпустку за власний рахунок! На кілька днів. Ну, або як вийде, – поглянув Головний Радник через плече Принцеси. – Пардон, – кинув він на прощання й утік, геть забувши про етикет.

Бо за спиною в Принцеси стояв хтось, кого Головний Радник боявся понад порушення етикету. Хтось із веснянкуватим носом.

– Куди ж ви, любий Етикетусе? Картоплю в серпні не садять, а викопують… – тільки й встиг прокричати йому цей хтось. Точніше, ця.

Тут знову пролунав неголосний пук, і ніжно запахло м’ятним варенням.

– Ура! – закричала Принцеса. – Хрещена прилетіла! Моя улюблена фея Врушка Пу!

А це означало, що сьогодні в Принцеси день народження. Дарма що народилася вона взимку. Хрещена фея завжди все плутала і прилітала зовсім в інший день. Тому в Принцеси було два дні народження: справжній і переплутаний. Як сьогодні.

– Негайно накрити столи! – наказала Принцеса. – Відкоркувати лимонад! Зварити згущене молоко й подати торт! Мій святковий величезний вафельний торт!

Вони міцно-міцно обнялися.

– Пук! – на радощах видала хрещена фея. Запахло конваліями.

– Дякую! – зраділа Принцеса. Конвалії – її улюблені квіти. – А у вас, як завжди, шнурок розв’язався.

– Ой, справді, – Врушка Пу почала зав’язувати шнурки своїх білих кедів. Звичайно ж, за допомогою чарівної палички. А фея була великою розтяпакою. Тому спочатку кеди перетворилися на два пампухи, потім – на коробочки з-під мармеладу та на чоботи-скороходи.

– О-о-ой! – почала бігати й підстрибувати навколо Принцеси фея, поки нарешті не згадала правильне заклинання.

– У-у-ух! – опустилася вона на травичку в зав’язаних на акуратні бантики кедах. І знову пролунав неголосний звук і запахло гірською лавандою – усе, що робила фея, було чарівним.

Одного разу Головний Радник зробив феї зауваження, що видавати таке диво в присутності інших людей непристойно. І взагалі, слово «врушка» неправильне. Від несподіванки Врушка Пу випадково вцілила заклинанням у Головного Радника. Спочатку він перетворився на калачик, потім – на скриньку, ламбрекен, рибку-барабульку, ринву, кужіль і церату – і лише за годину знову став Головним Радником.

Відтоді, коли прилітала хрещена, у пана Етикетуса траплялися термінові справи. То кішка народжує, то треба негайно шпалери клеїти. Або ось картопля, як тепер.

– У нас гості! – почувся голос Королеви. – Ватрушечко!

Королева не обмовилася. Саме так звали фею. Але коли вона отримувала паспорт, то примудрилася загубити аж дві літери свого імені. З Ватрушки стала Врушка.

– Прошу всіх до столу! – урочисто запросив Король.

Два найсильніші камердинери винесли велетенський вафельний торт.

– Многая літа! Многая літа! – заспівали Принцесі Король, Королева, хрещена та слуги.

– Стривайте, а як же свічки? Їх треба запалити! – похопилася Королева.

Король суворо подивився на камердинерів. Без Головного Радника ніщо впорати як слід не можуть!

– Нічого, дрібниці, це я хутко! – махнула чарівною паличкою Врушка Пу.

– Тільки не з вогнем! – заволав Король. Він дуже злякався, що фея своїм чаклунством спалить увесь замок.

– Нічого, – засміялася вона, – якщо спалю, потім назад відчаклую.

Однак ризикувати вона не стала й почала чаклувати запальничку. Паляничка, електричка, годівничка, тичка, бричка, рукавичка…

– От лишенько, усе не те! – фея спересердя видала аромат орхідеї.

І раптом вийшли сірники.

– Сірники теж підійдуть! – поквапився спинити потік чаклунства Король.

Нарешті всі свічки горіли, і Принцеса могла їх задути.

– І не забудь про бажання! – нагадала Королева.

На превеликий подив, Принцеса загасила всі свічки. Уперше в житті!

– І що ж ти загадала? – поцікавився Король.

– Принца, мабуть? – припустила хрещена.

– Ще дізнаєтеся, – сказала Принцеса. – До речі, люба феє, а де ж мій подарунок?

– Авжеж, я мало не забула.

Король і Королева насторожилися. Минулого разу хрещена начаклувала Принцесі слона. Хоч домашнього й ненадовго, але кілька антикварних ваз він усе ж устиг розтоптати.

На щастя, до дня народження хрещениці, хоч і переплутаного, фея підготувалася заздалегідь. І почала копирсатися у своїй сумочці.

Ключі від дирижабля, помада, лавровий листок, дзеркало, плоскогубці, знову лавровий листок, почесний значок асоціації чарівництва, половинка цукерки, слоїк варення, довідник із чарівних трав, призова кришка з-під живої води та три лаврові листки.

– Ох, ось же вона! – Врушка Пу видобула із сумочки тоненьку оксамитову коробочку. – Кожна принцеса коли-небудь виростає. А коли вона виростає, то стає жінкою. І навіть чиєюсь хрещеною.

«Невже діамантове намисто?» – затамувала подих Королева.

«Нарешті щось путнє», – зрадів Король.

Принцеса перевернула й обережно погладила оксамитову коробочку.

– Нумо, не бійся, – підморгнула фея.

І коробочка відчинилася.

– Що?! – мало не підстрибнув Король.

– Не може бути! – вигукнула Королева.

– Може! – Врушка Пу радісно випалила шоколадом із корицею.

У коробочці лежала справжнісінька чарівна паличка!

– Ура! Бажання здійснилося! Так швидко! – вигукнула Принцеса.

– Не бійтеся, це поки що тільки дитяча, навчальна, – заспокоїла фея Короля з Королевою.

А тим часом Принцеса вже читала інструкцію.

– Вжик! – і повз вуха пролетіла блискавка.

– Дзень! – відповіла їй люстра, що розбилася в палаці.

– Хрясь! Геп! Жмик!

– Нам гаплик, – приречено сказав Король.

– Можливо, це не так уже й погано, – спробувала втішити його Королева. – Зрештою, це краще за слона.

– Сподіваюся, – зітхнув Король, спостерігаючи, як палацова вежа цеглинка за цеглинкою перетворюється на пряниковий будиночок.

Мур відчиняється з яблука

Навколо королівського саду був високий кам’яний мур. Принцесі було суворо заборонено виходити за його межі без свити. Головний Радник казав, що це через етикет. Але насправді Король з Королевою боялися, що Принцеса загубиться. Навіть у такому невеликому королівстві.

І от одного разу, коли Принцеса гралася біля муру, вона помітила, як цеглини несподівано роз’їхалися. Принцеса хотіла підійти й подивитися, у чому ж річ. Але раптом частина муру відсунулася й утворилася вузька щілина.

Принцеса затамувала подих: не щодня побачиш таке диво.

Зі стіни долинув шурхіт, і в щілину прошмигнув хлопчисько. Він роззирнувся навсібіч, потім хутко добіг до найближчої яблуні та, наче кішка, видерся на вершечок, де росли найсмачніші яблука. Почувся хрускіт хвостиків, з яких зривають яблука.

І тут спрацювала сигналізація.

З несподіванки злодюжка ледь не впав, але дивом зумів зберегти рівновагу. І навіть яблука з кишень не повипадали. Одне лиш упустив – воно прикотилося до черевичків Принцеси. Не встигла Принцеса його підібрати, як хлопчака і слід охолов, а мур набув звичного вигляду.

До Принцеси підбігли вартові.

– З вами все гаразд, Ваша Високосте?

– Ви цілі?

– Вас ніхто не образив?

Головний Радник наспів одразу ж за вартою. Проте не захекався. І навіть не спітнів. Він суворо подивився на неохайні комірці охорони, на яблуню, на мур, узяв за руку Принцесу й повів її вечеряти.

У другій руці в Принцеси залишилося яблуко. Дорогою вона згадала про нього й понюхала.

– Не раджу їсти немиті фрукти, Ваша Високосте. Дизентерія, ангіна, скарлатина, бронхіт, – зауважив Головний Радник.

– А я й не збиралася, – задумливо відповіла Принцеса.

За вечерею вона була на диво мовчазна та слухняна. Королева навіть занепокоїлася, чи не занедужала донька. Але Етикетус запевнив, що брудних яблук Принцеса не їла і з нею все гаразд.

А потім настала ніч, і всі поснули, навіть вартові.

Спало і яблуко в Принцеси на тумбочці. Лише до Принцеси сон ніяк не йшов. Вона переверталася в ліжку з боку на бік, а думки дзиґою крутилися в голові.

Мур, що розсовувався, не давав їй спокою. А може, хлопчисько?

Вона не витримала, взула капці й пішла в спальню до батьків. Двері були прочинені, і Принцеса почула, як батько суворо наказує комусь по телефону:

– Забити негайно паркан! Як – який? Ви добре знаєте, що замість муру в мене паркан! Сьогодні хтось дошку відігнув. І викликати художника, який нам цеглини малював! Так, я знаю, що нормальний мур надійніший. Але паркан дешевший. І в мене там на ньому сучасне мистецтво. Графіті називається. Настінний розпис. Тобто – парканний. Якщо не розумієтеся на мистецтві, то краще мовчали б!

«Он воно що!» – подумала Принцеса. Вона вже знала, що робитиме завтра.

Тролейбус № невідомий

Уранці Принцеса прокинулася невиспана й розпатлана. Вона вдала, ніби почистила зуби, потім поквацяла ложкою в каші, сьорбнула какао, схопила першу-ліпшу ляльку й начебто вирушила з нею на прогулянку. До тієї ж таки яблуні.

На яблуні нікого не було. Зате територія довкола неї була відгороджена червоно-білою стрічкою. «Проводиться розслідування», – попереджала табличка.

Принцеса відтягла стрічку і тільки хотіла проникнути до забороненої зони, як раптом за спиною пролунав голос Головного Радника.

– Ваша Високосте, тут заборонено гуляти.

– Я просто це… шпильку тут учора загубила. Улюблену, – викрутилася Принцеса.

Головний Радник, звісно, запідозрив недобре. Однак подивився на розкуйовджене волосся Принцеси й на мить завагався. Цього було достатньо.

– Хоча, можливо, я її на тумбочці залишила.. – скористалася його розгубленістю Принцеса.

– Так, слід було б вас причесати, – погодився Етикетус. – Але під яблунею ніяких шпильок немає.

– Авжеж, на тумбочці!

І тут Головний Радник припустився тактичної помилки. Замість не спускати очей із Принцеси, викликати гувернантку та наказати принести гребінець і шпильку, він сам пішов по них у палац.

Принцеса тієї ж миті відсунула дошку, що висіла на одному цвяху, і вперше в житті ступила за межі королівського замку без свити.

Навіть повітря тут було інше. До Принцеси долинали екзотичні аромати чебуреків, насіння і смажених сосисок. Десь деренчала вантажівка, під музику співав Слюсар-Волоцюга. У вихідні він підробляв грою на баяні.

Принцеса сховала корону в кишеню і стала звичайною дівчинкою. Це було так чудово!

Під’їхав тролейбус і зупинився біля Принцеси.

Вона враз заскочила на підніжку, і тролейбус повіз її вулицями міста.

За вікном попливли перехожі й будівлі. Тролейбус обігнув палац, завернув на проспект і помчав на всіх вольтах.

На зупинках заходили й виходили люди. Вони говорили про щось, сміялися, наступали на ноги й перепрошували. Принцесі ще ніхто ніколи не наступав на ноги. «Як весело!» – подумала вона.

Але раптом до неї підійшов якийсь чоловік.

– Квиток є, малявко?

Принцеса не відповіла, бо до неї зверталися тільки «Ваша Високосте». Чоловік злегка її штовхнув:

– Агов, я до тебе звертаюся. Квиток!

– Квиток? – здивувалася Принцеса.

– Так, квиток. Тільки мармизу не треба корчити.

– Як ви смієте так звертатися до панночки! – обурилася Принцеса. – Жодного «будь ласка» і «перепрошую».

– Теж мені принцеса знайшлася! Штраф жени! – схопив її за руку нахаба.

Принцеса спробувала вирватися, але марно.

– Ти подивися, мала ще пручатися надумала! – і він міцніше стиснув її руку.

Щоб не розплакатися від безсилля, Принцеса раптом розсміялася.

– Ще й сміється! Приїхали!

Тролейбус зупинився, і нахабник потягнув Принцесу до виходу.

– Залиште дівчинку в спокої! – почувся голос.

Принцеса озирнулася й упізнала в захисникові хлопчиська – отого, що крав яблука. І нахаба його теж упізнав, бо бачив по телевізору. Перед ним стояв абсолютний чемпіон гри «Найрозумніший».

– Згідно з параграфом три п’ятої статті Королівського закону «Про перевезення пасажирів», діти дошкільного віку мають право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті. Покажіть ваше посвідчення! – зажадав хлопчисько.

– Так я що… я контролюю. Посвідчення… воно десь тут… зараз…

Кільце пасажирів навколо самозваного контролера почало звужуватися.

Тролейбус під’їхав до наступної зупинки. Брехун тут же вискочив на вулицю і ледве не збив стареньку пані у дверях. Тільки його й бачили.

– Аферист, – процідив крізь зуби хлопчисько. – Це все шахрайство, ніякий він не контролер, він штрафи незаконно збирає, а потім іде й купує собі пиріжки з повидлом. Ти наступного разу обов’язково посвідчення вимагай, – сказав він Принцесі й вийшов.

«Навіть уваги на мене не звернув», – засмутилася Принцеса.

Настрій зіпсувався. Захотілося назад у замок. Ще й дощ ушкварив.

– Кінцева! – оголосив водій.

Принцеса вийшла з тролейбуса й нарешті розплакалася. Але під дощем цього все одно ніхто не помітив.

Королівська вавка

Дощ ішов недовго. Але Принцеса встигла змокнути до нитки. Вона не знала, де опинилася. Усе навкруги було незнайоме. Якісь склади, завод і велетенський, наче чотири палаци, супермаркет. І вона вирішила йти назад, орієнтуючись за тролейбусними дротами. Але на перехресті дроти роздвоювалися. Принцеса повернула праворуч. А потім ліворуч. І знову праворуч. Доки остаточно не заблукала. Черевички розмокли й гидко чвакали, у животі бурчало від голоду.

І раптом запахло печеними яблуками. Королівськими! Принцеса знала цей запах. Він долинав із сусіднього подвір’я. Принцеса пройшла під аркою й побачила хлопця.

– Апчхи! – чхнула Принцеса від холоду.

– Будьте здорові, – відповів хлопчисько, не підводячи голови.

Він порався в мокрій пісочниці. Його шорти, руки й обличчя були вимазані піском і сажею. Неподалік тліло багаття, на саморобних шампурах пеклися яблука.

Принцеса зірвала з дерева колючий каштан і запустила в хлопчиська. Хай знає!

Але не влучила.

– Гей, ти чого?

– Це ти чого, злодюжко!

– Я?

– Ти! Хто вчора яблука в королівському садку рвав?

Хлопчисько боязко роззирнувся навсібіч.

– Не було такого. Чим доведеш?

– Ось, – Принцеса вийняла з кишені вчорашнє яблуко.

Хлопчисько вихопив його й поквапливо вкинув у багаття.

– Та хто ти взагалі така, замазуро!

Принцеса нічого не розуміла: спочатку краде яблука, потім заступається, а потім грубіянить.

– Як ти смієш! Я – принцеса.

– Овва! А я – принц, – розсміявся хлопчисько у відповідь.

– І де ж твоє царство, пане принце? – глузливо спитала вона.

– Ось, — показав хлопчисько на пісок.

І справді, на землі розкинулося дивовижне королівство: замок, мури, мости й навіть крихітні фонтани з водою.

– Ось тобі, ось! – підскочила Принцеса до королівства й почала його топтати. – Теж мені принц знайшовся!

Хлопчисько кинувся до Принцеси й відштовхнув її. Але було вже пізно – від пісочного королівства майже нічого не залишилося. Спересердя він зачерпнув пісок і жбурнув Принцесі в обличчя. Вона, не довго думаючи, відповіла тим самим. Потім у бій пішли плювки, кулаки й палиці, яких було вдосталь на подвір’ї.

А потім Принцеса впала й розбила коліно. Проступила кров.

Принцеса ще ніколи не бачила крові й заревіла.

– Я помираю, – схлипнула вона.

Хлопчисько опустив палицю.

– Від звичайної вавки ще ніхто не помирав. Тримай, не реви, – він плюнув на подорожник і простягнув Принцесі.

Вона не поворухнулася. Тоді хлопчисько взяв і сам приклав подорожник до розбитого коліна.

– Чим перев’язати маєш? – спитав він.

Принцеса стала шукати в кишенях носовичок і випадково впустила корону.

Хлопчисько отетерів.

– Ваша Високосте…

«Тепер мені гаплик», – подумав він.

На щастя, гаплика з хлопчака ніхто не став робити. Екіпажу служби порятунку, який у цей час підлетів на гелікоптері до руїн розтоптаного замку, було не до того. З кабіни визирнув стурбований Король. Нарешті знайшли! Мотузяною драбиною в пісочницю вже спускався Головний Радник.

Принцесу підняли на борт і доправили до палацу.

Королева як побачила, що дочка жива-здорова, мало не зомліла від щастя.

– Де тебе носило? Більше ніколи так не чини! А це що? – помітила вона ранку на коліні.

– Це вавка.

– Що? – і Королева знову мало не знепритомніла.

– Звичайна вавка, апчхи, від неї ще ніхто не помирав.

– Який жах! – вигукнула Королева. – Лікаря! Хірурга! Травматолога! Треба негайно накласти гіпс і зробити уколи!

– І вчителя красного письменства! – додав Головний Радник. – Грамотна людина ніколи не скаже «вавка»! Правильно говорити: подряпина або ранка.

– Еге ж, встигла нахапатися там… – погодився Король. – А скажи-но, будь ласка, звідки в тебе ця подряпина?

– Принц один штовхнув. Ми кидалися піском, потім плювалися. І я вийду за нього заміж, коли виросту. Або навіть зараз.

Тут Королева нарешті знепритомніла. На щастя, якраз прибіг лікар.

– Заміж, кажеш, зібралася? Це ми ще подивимося. Розшукати негайно горе-нареченого! – наказав Король. – А цій замазати коліно зеленкою, дати мікстуру й покласти в ліжко під замок.

Лікар кинувся виконувати наказ Короля.

Принцеса спочатку злякалася за принца, але потім подумала: «Гаразд, нехай вони його знайдуть – бо як мені його знову побачити? А там подивимося…» І вирішила поки що не пручатися.

Ключ від перевиховання

Король розгнівався не на жарт. Він велів негайно піймати сміливця і покарати. За пів години хлопчиська розшукали, схопили й кинули до в’язниці. Король особисто замкнув підземелля на ключ і нікого туди не пускав.

– Кролику мій, дай хоч одним оком поглянути, у кого це наша донька закохалася? – просила Королева, але Король був непохитний.

– Ні! Суворі заходи безпеки! А ключ я заховав так, що тепер сам не можу знайти.

– Ви що, його ув’язнили? – просунула Принцеса голову у двері.

– Не твоє діло! – вигукнув Король.

– Але це геть не за етикетом, Ваша Татусевосте! Я протестую!

– Мовчати! Набралася в Етикетуса! – відрізав Король. – Так, я відіслав твого дружка на перевиховання. Нехай посидить, подумає про життя. А то бач який нахаба! І ти ще та, знайшла в кого закохуватися – самі кістки та шкіра! І думати про нього забудь! І взагалі, зачини двері з того боку! Ми вирішуємо питання державної ваги.

Із прикрощів Принцеса штовхнула двері так, що посипалася штукатурка. Вона надумала була розревітися, але вирішила залишити це на крайній випадок. І стала чекати ночі.

Коли в замку всі поснули, Принцеса тихенько вилізла з-під ковдри, відшукала серед своїх іграшок великий магніт і прив’язала його до довгої жердини, якою покоївка розсовувала фіранки. Потім вона обережно прокралася до дверей батьківської спальні та спроквола прочинила їх.

Король хропів так, що тремтіла стеля й у такт дзвеніли кришталеві прикраси на люстрі. Поруч спокійно спала Королева з пов’язкою на очах і затичками у вухах.

Принцеса просунула магніт до камзола Короля. З кишені виповзло кілька скріпок, п’ятдесят копійок, болтик з гайкою та найголовніше – ключ від підземелля! Принцеса швиденько відліпила ключ від магніту й побігла довгим підземним ходом рятувати принца.

На дубових дверях в’язниці висів замок. Принцеса встромила ключ у замкову щілину і спробувала його відчинити. Але ключ не прокручувався. Вона намагалася просунути ключ іншим боком, але теж безуспішно – замок ніяк не відмикався.

«Це не той ключ, – здогадалася Принцеса. – Але, напевно, теж дуже цінний, якщо Король носить його в кишені камзола». І вона почала подумки перебирати все найважливіше, що міг замикати Король: вхід у замок, коробочку з рибальським начинням, підвал з огірковим варенням, сервант на кухні, сейф… Звичайно ж, сейф! А в сейфі – ключ від підземелля!

І Принцеса навшпиньках побігла в кабінет Короля, де за портретом прадідуся була схована пляма на шпалерах, а за плямою – сейф. І цього разу ключ допасував до замка.

Король давно не зберігав у сейфі нічого цінного, крім старої коробки з-під печива зі своїми дитячими солдатиками. Принцеса обнишпорила всю коробку, але ключа від підземелля там не було. Зате вона знайшла свою чарівну паличку. Після того як Врушці Пу довелося відчаклувати замок із пряникового будиночка, Король вирішив, що до повноліття Принцеси чарівній паличці надійніше лежати в сейфі.

Принцеса не вагалася ні хвилини. Вона схопила паличку і знову поквапилася до дубових дверей в’язниці.

Мишоловка проти дракона
Інші казкиПомітки: Про Принцесу
– Нумо, відчиняйся! – Принцеса змахнула паличкою й тупнула. – Абрам-карабам-бу!

Але замість того, щоб відчинитися, двері замкнулися на ще один замок.

– Абрам-карабам-бя!

Дубові двері перетворилися на залізні, ще неприступніші.

– Абрам-карабам-би!

Із дверей впали всі замки, і вони зі скрипом відчинилися. Запахло вогкими грибами й лускою.

Принцеса зайшла у в’язницю. На кам’яній лаві в самому кутку сидів хлопчисько й при світлі місяця читав книжку.

– Гайда! – крикнула Принцеса. – Біжи сюди!

Хлопчисько підвів голову й закричав у відповідь:

– Лягай!

У цей момент над Принцесою пролетів дракон. Він хотів її схопити, але промахнувся. Дихаючи вогнем, він незграбно розвернувся у вузькому проході в’язниці, узяв трохи нижче та знову націлився на Принцесу.

Настрашена Принцеса випустила чарівну паличку, і вона закотилася у водостік. Принцеса кинулася на підлогу, намагаючись дотягтися до палички крізь ґрати зливного отвору. Над її головою промайнула цівка вогню.

Хлопчисько схопився на ноги та спробував прикрити Принцесу книжкою. Але після наступного вогняного видиху дракона від книжки не залишилося й літери. Дракон знову розвернувся. Цього разу він напевно засмажив би хлопчиська разом із Принцесою, але раптом хтось вистрілив у нього з рогатки.

– Роберте? Що ти тут робиш? – вигукнув хлопчисько.

– Альберте! З тобою все гаразд? Я підпиляв ґрати, а потім перевдягнувся у вартового!

– Хутчіше! Хапай вогнегасник!

Як у кожному справжньому підземеллі, вогнегасники стояли на пожежних стендах через кожні двісті метрів. Роберт підскочив до найближчого стенда й за кілька секунд спрямував у пащеку дракона струмінь піни.

– Хай тобі грець, почваро!

Від несподіванки дракон ударився головою об одвірок. Але швидко отямився і став злизувати з морди піну. Мабуть, вона припала йому до смаку – дракон навіть прицмокнув від задоволення. У в’язниці солодко запахло ваніллю.

– Запах якийсь дивний… – Альберт узяв на палець трохи піни з вогнегасника й обережно лизнув. – Нічого не розумію, це збиті вершки…

Але міркувати, як вони потрапили у вогнегасник, було ніколи. Дракон злизав з морди майже всю піну.

– Мишоловка! – крикнув Альберт і метнувся в дальній куток підземелля.

Роберт одразу збагнув що й до чого і випорснув залишки піни на мишоловку.

Дракон тим часом злизав усе з морди, озирнувся й помітив у кутку ще трохи вершків. Він на льоту лизонув по підлозі язиком. Почулося клацання мишоловки.

Дракон пронизливо завив і відчайдушно замотав головою.

На язиці в нього теліпалася мишоловка. Він гарчав і щосили дряпав лапами по морді, але язика затиснуло міцно і скинути мишоловку не вдавалося. Замість вогню з драконячої пащі вилітали лише слабенькі іскри.

Нарешті дракон затих. З очей у нього текли сльози.

– Ото б батькам розповісти, які ми сміливці! – вигукнув Роберт. – Шкода, що фотика немає!

– Авжеж, вони дуже зрадіють. І дадуть нам доброго прочухана, – відізвався Альберт. – Потрапили за ґрати, спалили книжку…

Принцеса весь цей час намагалася дістати з водостоку чарівну паличку. Над головою в неї гриміло й грюкало, але вона боялася навіть поглянути. Нарешті Принцеса витягла паличку з-під люка, схопилася на ноги й побачила двох однаковісіньких хлопчаків – вони були схожі, мов дві краплі води.

– Я її дістала! – вигукнула Принцеса й вистрілила заклинанням навмання. – Бу-карача-ча-чу!

Але потрапила в одного з хлопчаків. Рогатка Роберта перетворилася на букет волошок.

– Гей, ти обережніше з цією штуковиною!

– Я, здається, зрозумів, чому у вогнегаснику замість піни опинилися вершки, – сказав Альберт.

– Я ще тільки вчуся, – зашарілася Принцеса. – Це навчальна чарівна паличка. А ви брати, чи як?

– Так, ми близнюки.

– А хто яблука крав?

– Та ніхто їх не крав! – обурився Роберт. – Я рвав із гілки, яка на вулицю звисає.

– А в тролейбусі хто був?

– Я, – зізнався Альберт.

– А в пісочниці?

– Я, – відповів Роберт.

– А у в’язниці хто сидів?

– Я, – сказав Альберт.

– Нічого собі! – вигукнула Принцеса. – А я думала, що ви – одна людина.

– Усі так думають. А нас – двійко, – відповів Альберт.

– А все ж до чужого садка лазити недобре. Рвав би собі з вулиці, – зауважила Принцеса.

– Там не дотягнутися…

– У-у-у! – завив від болю дракон. – Мозе, ви налефті згатаєте пло мене?

– А тебе взагалі хто сюди кликав? – сердито спитала Принцеса.

– Звітки я знаю? Я сопі спав у песелі. спав. А тут лаптом аплам-калаплам-пи – і я ось у сьому пітземеллі…

Принцесі стало соромно. «І тут я помилилася!» – засмутилася вона. Але повертати дракона назад вона не наважилася. Усе-таки без Врушки Пу краще поки що не чаклувати.

– Так що ж із ним робити? – спитав Роберт.

– Може, хай поки у в’язниці посидить? – несміливо запропонувала Принцеса.

– Ні, у в’язниці погано, – сказав Альберт. – Холодно, вогко, миші бігають. Нехай краще дає користь.

– Та що з нього взяти?

– Він вогнем уміє дихати.

– У-у-умію! – підтвердив дракон.

– Пошлемо його в котельню – хай воду нагріває.

Дракон зрадів і пообіцяв бути ґречним. Йому з язика зняли мишоловку та відвели на нову роботу. Там було тепло й затишно. Дракон дихнув вогнем – і в трубах одразу ж потекла гаряча вода. Кочегар тішився, що тепер у нього такий вправний помічник, і поділився з драконом трубочками зі збитими вершками. Йому дружина на обід спекла. Тож працювати в котельні драконові дуже сподобалося.

А в Принцеси тепер було цілих два принци. І обидва гарні – важко їй було вирішити, у кого закохуватися. «Та ну його! – розсудила вона. – Не буду поки що закохуватися. Бо вони ще битися почнуть!»

Нащо вночі світить сонце?

– Ну й питаннячка у вас, пане Етикетусе! – обурилася Принцеса. – Що за дурниці: «Нащо вночі світить сонце?» Сонце вночі якраз не світить!

Вона сиділа за партою й відповідала на завдання з тесту.

– Це не в мене, Ваша Високосте. Це контрольна для вступу до школи.

– А самі хоч знаєте відповідь?

– Безперечно!

– Якраз дуже навіть зперечно.

– Правильно говорити – сумнівно.

– Тож усе-таки не знаєте! – не вгамовувалася Принцеса.

– Дуже навіть знаю!

– Чим доведете?

– Теоремою Піфагора! – викрутився Головний Радник. Він знав, що Принцеса її ще не вчила й не зможе перевірити.

– Ой, лишенько! А це що за напасть! Де очі в ночі?

– Може, там помилка? – перепитав Етикетус і заглянув у тест. – Ні, не схоже… Казна-що… Вони б ще запитали, чи має поріг ріг.

– Чи має поріг ріг? – прочитала Принцеса наступне запитання.

– Ваша Високосте, я все зрозумів. Це неправильна школа, і вона ставить неправильні запитання. Я доповім Королю. Його Величність хутко їм очі протре. І роги повідкручує!

– А от нічогісінько ви не зрозуміли! – зраділа Принцеса, бо нарешті здогадалася, як відповідати. – Тут же все дуже просто!

І вона підкреслила «очі» у слові «ночі» і «ріг» у слові «поріг».

– Так, але як бути із сонцем?.. – задумалася Принцеса. – Шановний пане Етикетусе, ви впевнені, що це можна пояснити цією… пилорамою Теодора?

– Теоремою Піфагора, – виправив Головний Радник. Він і сам розумів, що втрапив у халепу з цими запитаннячками й тепер будь-що хотів урятували становище. – Нащо вночі світить сонце?.. Нумо я подивлюся, – знову заглянув він у тест. – Ага! Он воно що! Ваша Високосте, ви мені прочитали «нащо», а тут же написано «на що».

– Так воно ж те саме, – здивувалася Принцеса.

– Аж ніяк! Це різні слова.

– І яка тоді відповідь?

– Звичайно ж, на інший бік Землі! Сонце вночі світить на інший бік Землі. А вдень – на наш.

Принцеса записала відповідь зі слів Головного Радника, запечатала конверт із тестом королівською печаткою і відіслала на пошту.

Дні зо три лист ітиме до школи. Ще за день потрапить на стіл до директора. А за тиждень Принцеса нарешті дізнається, взяли її до школи чи ні.

– А тиждень – це скільки хвилин? – спитала Принцеса.

– Е-е-е… десять тисяч вісімдесят, – швидко порахував Головний Радник.

– Тоді залишилося чекати ще цілих десять тисяч сімдесят дев’ять… – зітхнула Принцеса.

Перший раз не в перший клас

Тиждень минув швидко. І в палаці пролунав телефонний дзвінок. Слухавку взяв Головний Радник.

– Алло, дівчинка на ім’я Принцеса тут мешкає? – спитали в нього.

– Її Високість Принцеса, – виправив Головний Радник.

– Ну так, саме вона. Вітаємо, у вас дуже розумна дівчинка. Беремо одразу до другого класу.

– Лише до другого… – розчаровано зітхнув Головний Радник.

– Так. Майже до третього, якби не інший бік Землі.

– А що не так з іншим боком Землі?

– «Інший» пишеться без м’якого знака.

– Граматика в Її Високості трішечки кульгає, – почав виправдовуватися Головний Радник. – Але вона обов’язково її підтягне, я простежу.

– Нічого страшного! На те ми й школа, щоб навчати. Купуйте портфель і бантики. Підручники видадуть у школі. Чекаємо на вашу непосидьку Першого вересня.

– Її Високість Принцесу, – знову виправив Головний Радник.

Але в школі вже поклали слухавку.

– Ну що там? Як? – спитала Принцеса.

– Мені здається, уроки етикету в цій школі веде вчитель фізкультури.

– Яке це має значення?! Мене взяли?

– Так. Одразу до другого класу. Але на вашому місці я б не ставився так зневажливо до уроків етикету… – почав був своє моралізаторство Головний Радник.

Але Принцеса його вже не слухала. Вона бігала по замку й повідомляла всім-всім-всім – кухарці, камердинерові, садівникові, вартовим і навіть сторожовому собаці – радісну новину:

– Ура! Мене взяли до школи! До другого класу!

Король із Королевою так зраділи, що тут же ввімкнули комп’ютер, зайшли на королівський форум і стали писати повідомлення своїм друзям.

Між ними відбувалася приблизно така розмова:

– Уявляєте, мою дочку взяли до школи! – ділилася новиною Королева з іншою королевою.

– Ой, вітаю! – відповідала та. – Мого сина теж узяли!

– А до якого класу? – запитувала Королева.

– До першого «А».

– А мою Принцесу до другого!

Виявилося, що принців і принцес з інших королівств брали до першого «А», першого «Б» та першого «В» класу. Один принц геть провалив іспит. І лише Принцесу одразу зарахували до другого класу!

Тоді Король, Королева й навіть Головний Радник і зовсім запишалися. Принцесі купили найзручніший портфелик і наймодніші бантики. Увечері влаштували маленький бенкет на її честь – із вафельним тортом, огірковим лимонадом і помідорним морозивом. І стали чекати Першого вересня. До нього залишалося три дні.

Замість крапки – вітрянка

Першого вересня Принцеса нарешті вирушила до школи. А вже п’ятого вересня вона захворіла на вітрянку.

– Я так і знав! – у відчаї вигукнув Король. – Коли я навчався в школі, то перехворів на всі хвороби: на свинку, на бронхіт, на скарлатину… Ох, бідна моя донечка!

– Не хвилюйтеся, Ваша Величносте, вітрянка в дитинстві швидко минає, – втішив його Головний Радник. – А ось у дорослому віці… Ой, як же свербить! – завив він і потягнувся, щоб почухати спину.

– Навіть не думайте! – суворо гримнула Королева.

Бідолашний Головний Радник відсмикнув руку.

Він не встиг перехворіти на вітрянку, коли слід було, і тому одразу ж заразився від Принцеси. Його обличчя було вкрите смішними рожевими крапками, тож він був схожий на мухомора навпаки.

– Пане Етикетусе, може вам усе-таки краще залишитися вдома? – запропонував Король. – Зарплату на час лікарняного буде збережено.

– У жодному разі! У мене ж там теща!

– А вона хіба не хворіла?

– Як ви могли таке подумати, Ваша Величносте! – обурився Головний Радник і знову потягнувся до спини. – Як же все-таки свербить!

– Я зв’яжу вам руки! – попередила Королева.

– Стратити цих хлопчаків, чи що? – запропонував Король. – Щоб більше ніяких неприємностей. Пів королівства заразили.

– Кролику мій, ти ж, певно, жартуєш, чи не так? – перепитала Королева.

– Майже.

Коли Король і Королева віддавали свою улюблену Принцесу до другого класу, вони не знали, що туди якраз перейшли Альберт – з усіма дванадцятками – і Роберт – із шісткою за поведінку. Роберт і приніс вітрянку замість домашнього завдання на урок математики. Спочатку заразився Альберт, потім – Принцеса, весь другий клас і вся школа.

– Ну, я піду? – на порозі вітальні з’явилася Принцеса з обличчям у горошок. У руках вона тримала кошик.

– Куди? – одночасно висловили свій подив Король з Королевою.

– Навідаюся до Альберта й Роберта. Гостинцями пригощу.

– Виключено! – суворо вигукнув Головний Радник.

– Чому виключено? Включено і дуже близько. Це якщо йти лісом навпростець.

– А ти звідки знаєш? – поцікавилася Королева.

– Просто знаю…

– Уже ходила, еге ж? – здогадався Король.

– Це неважливо, – відповіла Принцеса.

– Аякже, ви тільки погляньте на неї!

– Ми уроки робитимемо, – схитрувала Принцеса.

– Уроки? Ти сповна розуму?! У тебе вітрянка! І в лісі живе єдиний у королівстві вовк. Ти б іще червону шапочку натягла! – зопалу вигукнув Король.

– До речі. Щось сьогодні прохолодно.

Принцеса дістала з кишені червону шапочку й наділа на голову.

– Нікуди ти не підеш! – суворо відрізав Король.

Йому набрид доччин непослух, і він вирішив діяти за допомогою державних заходів. За спиною в Принцеси виросли двоє вартових і камердинер. Назрівала буря. Можливо, навіть бійка. Але не назріла.

Несподівано у двері подзвонили. Це були Альберт і Роберт.

– Згадай про нещастя – а воно вже тут, – процідив крізь зуби Король. – Якраз вчасно! Схопити їх! – наказав він.

– Ми до вас із переговорами! – Роберт простягнув уперед палицю з білою ганчіркою.

– Це що таке?! Ви б ще кальсони прив’язали! Заарештувати! – повторив Король.

– Але, Кролику, це ж діти, – вступилася за хлопчаків Королева.

– Знаю я, які це діти. Це зрадники! Підбурювачі! Змовники! Тільки подивися, що вони з нашою бідною дівчинкою зробили.

– Ой, як же свербить! – завив Головний Радник і вже був потягнувся до спини, але побачив суворий погляд Королеви.

– І з паном Етикетусом, – додав Король.

Головний Радник теж недолюблював цих нестерпних хлопчаків і на місці Короля із задоволенням ув’язнив би їх у найтемнішій і наймоторошнішій комірчині підземелля. Однак питання етикету для нього були понад усе, і Головний Радник нагадав:

– Ваша Величносте, дозвольте зауважити, що згідно з етикетом, перемовників у полон не беруть.

– Одразу страчують?

– Кролику! – вигукнула Королева.

– Стратити теж не можна.

Король і сам добре знав етикет. Довелося погодитися на переговори.

Але тут саме настав час обіду. А за їжею розмовляти не заведено. Переговори відклали до десерту.

– Помідорно-огірковий торт із тришаровим кремом! Оце так чудасія! – захоплено вигукнув Король за десертом. – Яка смакота! Люба, твій рецепт?

Королева заперечливо похитала головою.

– Невже наша кухарка спромоглася? Оце молодчина! Розпоряджуся підвищити їй зарплату.

– Ваша Величносте, – несміливо відгукнулася кухарка, – на жаль, це не я.

– Пане Етикетусе?

– Ні, Ваша Величносте. Я в житті до тіста не торкався.

– Тоді хто ж? – Король здивовано глянув на присутніх.

– Це… – озвався Альберт.

– А тебе, власне, хто запитує? – посуворішав Король. – І взагалі, як ви сміли прийти в палац?

– Це наша мама, – закінчив Роберт.

– У нас сьогодні день народження, хотіли вас пригостити, – пояснив Альберт.

– Ваша мама?.. Хм-м… Солі замало. І цукру більше треба.

– Кролику, але ж насправді чудово! – вигукнула Королева. – З днем народження, хлопці!

– Ну так я ж намагалася пояснити… – додала Принцеса.

– День народження, теж мені диво… – пробурмотів Король. Він з усіх сил намагався розгніватися, але не міг, бо торт йому дуже сподобався.

– Не будь таким коржиком! – дорікнула Королева. – Розпорядися краще про подарунки.

– Які ще подарунки?

– Кролику, я починаю сердитися!

– Гаразд, подивлюся, що в нас є з непотребу.

– У вас є дуже класний непотрібний гелікоптер на радіоуправлінні, – підказав Роберт.

– Та що ви, не треба. Ми вже додому збиралися, – штовхнув його під столом Альберт.

– Ніякого «додому». Ще й з вітрянкою… І взагалі, ваші батьки хоч знають, де ви? – похопилася Королева.

Звісно, батьки хлопчаків нічого не знали. Королева одразу ж зателефонувала до них і запросила на святкову вечерю.

З’ясувалося, що Королева ходила разом із мамою Альберта й Роберта до шахової школи. А Король в інституті грав з їхнім батьком у волейбол. Зрадівши, що тепер можна дружити сім’ями, Король подарував Робертові вертоліт, а Альбертові – радіоуправління.

– Який тісний світ! – зауважив на це Етикетус. – I як же все-таки свербить!

Цього разу він себе стримав, хоча Королева й не помітила б. Головний Радник добре знав, що якщо чесати прищики від вітрянки, то буде лише гірше.

– У мене теж усе жахливо свербить. Хоч по підлозі качайся! – сказала Принцеса.

– Нічого, все мине. Треба трохи потерпіти. Ви одужаєте, знову підете до школи, навчитеся ділити і множити в стовпчик, писати без помилок, малювати вазу з квітами та без, братимете цікаві книжки в бібліотеці, будете купувати в буфеті кекси з родзинками, годувати морську свинку в живому куточку й отримувати почесні грамоти за успішність.

– Оце вже й кінець? – запитала Принцеса.

– Авжеж, що ні, – відповів Головний Радник. – Не забувайте, Ваша Високосте, ви ще не дописали казку про помідори. І не вирішили, за кого вийдете заміж. Тому крапки в кінці поки що не буде