Кріт у місті

Далеко, дуже далеко від шуму, диму та сміття в краю, де світить яскраве сонечко, а вранці на землю опускається духм’яна роса, простягається величезний ліс.

Співають у ньому птахи, пурхають метелики і живуть звірята, яким ліс дає все необхідне для життя. Адже без них йому було б сумно та самотньо.

Якщо ви помітите на галявині Крота, варто лише трохи зачекати, як поряд з ним з’являться Їжачок із Зайцем. Якщо ж вам зустрінеться Їжачок — знайте, що десь поблизу Заєць або Кріт.

Тому що Кріт, Їжачок та Заєць — давно вже вірні друзі. Коли вони разом, їм нічого не страшно, і світ здається чудовим.

Одного ранку Кріт з Їжачком ласували суницями і чекали на Зайця, який блукав невідомо де. Несподівано ліс дивно зашумів, гілки дерев затремтіли й злякали тисячі птахів, які почали шугати між деревами.

Спочатку друзі подумали, що починається гроза, але невдовзі зрозуміли, що це не так. Земля тряслася все сильніше. Що сталося? Їжачок ліг на траву і приклав вушко до землі.

— Послухай, який дивний гуркіт, — сказав він Кротові. – Мені це зовсім не подобається!

І справді, під землею чути було гуркіт і цей гуркіт наближався до них. З мурашника почали вибігати розтривожені мурашки, вони поспішали кудись сховатися.

Намагаючись встигнути за ними, щодуху повз хробачок.

— Тікайте звідси швидше! – кричав він усім. — Воно насувається на нас, про це сказала сойка!

— Ми маємо дочекатися Зайця. — пояснив Кріт. — Він шукатиме нас тут.

Вони стояли на тому самому місці і з нетерпінням видивлялися свого друга. Зрештою Заєць з’явився! Він стрімко мчав до них, продираючись крізь чагарник, і в один стрибок зник у дуплі старого дерева, де жив усе життя.

— Що з ним? — злякався Їжачок.

— Можна подумати, що він з нами й незнайомий зовсім, — здивувався Кріт. — Ходімо до нього.

Вони постукали по дереву:

— Заєць, це ми, що сталося?

Заєць висунув із дупла перелякану мордочку:

— По-по-чекайте, зараз у-у-у-с-с-е по-побачите, — заїкався вухатий і показував лапкою уперед. — Подивіться! Вже наближається.

І справді видовище було страшне. Дерева одне за одним падали на землю, наче їх косила якась величезна коса. Машини з ревом продиралися вперед і знищували все на своєму шляху.

У траві майнула перелякана миша зі своїми мишенятами.

— Що ж ви тут стирчите, — пискнула вона. — Чекаєте, поки вас проковтнуть ці чудовиська?

А троє друзів безпорадно спостерігали, як ліс на їхніх очах перетворювався на голу рівнину. Від ревіння моторів і завивання пил у них гидко гуділо у вухах. Коли впало останнє дерево, звуки почали поступово віддалятися і нарешті стихли.

Несподівано тиша здалася звіряткам ще зловіснішою, ніж оглушливе виття машин. Куди не подивишся — скрізь нежива порожнеча.

Лишилися лише одні пеньки та повалені дерева, мертві колоди, які ще вранці були лісом, переповненим життям. І від старого дерева, в якому жив Заєць, залишилися лише спиляний стовбур та пеньок.

— Ми залишилися тут самі? – схлипнув Кріт.

Заєць звісив вуха і розплакався.

– Перестань ревіти, сльозами горю не поможеш, – взяв себе в руки Кріт. — Поки ми разом, з нами нічого не станеться!

Тільки друзі отямилися, як загуркотіли нові машини. Вони приїхали, щоб вивезти зрубані дерева.

— Куди нам тепер сховатися від дощу? Де нам тепер грати у хованки? Де нам знайти прохолодну тінь, якщо буде спека? — голосили звірятка і, згадавши рідний ліс, заплакали.

Раптом пролунало бурчання мотору звідкись зверху.

– Це знову вони! – Закричав Заєць. — Вони навчилися літати!

— Нам треба сховатися, — затремтів Їжачок і згорнувся в клубок. — Сидіть тихо, може нас і не помітять.

— Ну, чого ви знову злякалися, — сказав Кріт. — Адже це лише гелікоптер, який іноді літав над нашим лісом.

Тим часом гелікоптер вже приземлився між пнями, мотор стих.

Дверцята його відчинилися, на сходинках трапу з’явилися музиканти. Тишу порушили гучні звуки бравурного маршу.

Слідом за музикантами вийшли святково одягнені чоловіки у капелюхах. У одного з них, який виглядав особливо поважно, були білі вуса і борода, він особисто тягнув візок з великим прямокутним каменем. За ним йшов ще один з молотком у руці. Третій ніс пляшку шампанського.

Тепер наші друзі вже з цікавістю спостерігали за музикантами, які розташувалися між пеньками, продовжуючи награвати урочисті марші.

Нарешті музика стихла і люди зайнялися каменем. Спочатку вони зняли його з візка, поклали на землю, потім всі по черзі постукали по ньому молотком. Після цього найповажніший із них, з бородою, промовив над каменем промову.

І тільки він її закінчив, третій підняв пляшку і з розмаху розбив її об камінь! Бризнув фонтан шипучої рідини, що людей чомусь дуже розвеселило.

— Хай живе майбутнє місто! — вигукнули вони.

— Вони сказали, що тут буде місто! — з жахом вигукнув Кріт.

І церемонія, яку наші друзі ще хвилину тому спостерігали з таким інтересом, зовсім перестала їх цікавити.

Музиканти ще раз зіграли туш і в тиші, що настала, люди почули щось схоже на стримувані ридання. І тут вони побачили на пеньку трьох звірят, що тремтіли від страху. Люди здивовано переглянулися.

— Звідки вони тут взялися? — знизав плечима чоловік із молотком. — Адже тут тепер тваринам нічого робити!

— Ходімо до них. Потрібно пояснити цим дивакам, що вони мають звідси піти, — рішуче заявив білобородий.

Вони підійшли до пенька, але звірята ображено відвернулися від них. Один із трьох, що прилетіли, обійшов пень і сказав їм:

– Більше вам тут залишатися не можна, вам доведеться летіти з нами.

Друзі на нього навіть не глянули.

Люди нарешті зрозуміли, що вмовити звірят їм не вдасться і всерйоз задумалися, як бути. Потім один із них написав щось на аркуші паперу, поставив печатки, а всі інші цей папір підписали.

— Ми залишаємо вам дуже важливий документ, — сказав бородатий. — Якщо ви хочете тут жити, не загубіть його! – І він простяг папір приятелям.

Друзі, однак, не рушили з місця, а на документ навіть не глянули. Людина поклала папір на пеньок і повернулася до інших. Вони вже чекали на нього біля трапу.

Гелікоптер відлетів, і тільки тоді наші приятелі почали з цікавістю розглядати папірець, списаний усякими там літерами і проштампований усякими печатками. Вони крутили папір у лапках і хмурилися, з недовірою розглядаючи незрозумілі каракулі і печатки, які для них нічого не значили.

За кілька днів вони знову почули гудіння моторів. Цього разу машини були ще потужнішими і працювали з жахливим гуркотом.

Вишикувавшись в один ряд, вони всі одночасно рушили вперед. З моторошним виттям машини вступали в бій з усім, що зустрічалося на їхньому шляху: перевертали груди глини, одним махом викорчовували з землі пні і відразу розщеплювали їх.

Притиснувшись один до одного, друзі з тривогою чекали, що буде далі. І тут Заєць згадав про документ, який їм дали поважні люди, і почав розмахувати цим папером.

Машина, що проїжджала повз, зупинилася, і з неї вискочив водій.

— Що це ви тут робите? Хто вас привів сюди? – здивувався він.

– Ніхто. Ми тут живемо, – сказав Кріт. — Бо ми тут народилися.

Водій узяв документ і почав читати. Він то посміхався, то бубонів собі щось під ніс і хитав головою.

– Гаразд, я все влаштую, можете на мене покластися, – сказав він нарешті, віддав честь і повернувся до машини.

Бульдозери, завиваючи, продовжували свою роботу, але до пенька наших приятелів жоден з них уже не наважувався наблизитися.

– Урраа! Хай живе документ! — раділи друзі. – Він нас врятував! Тепер уже нас ніхто не чіпатиме!

Місцевість навколо перетворювалася на очах. Десятки самоскидів привозили та звалювали тисячі штук цегли, мішки з цементом, панелі та ще багато дивовижних речей, які наші друзі бачили вперше у житті.

З’явилися кухні на колесах, і санітарна машина. Прораб будівництва розпорядився знести пеньок, але після ознайомлення з документом вибачився і сказав, що все гаразд. Більше наших звіряток ніхто не турбував.

Щодня друзі спостерігали, як різні предмети на будмайданчику складаються, з’єднуються та виростають угору. Пеньок обступали стіни високих будинків, серед яких звірята почувалися безпорадними та самотніми. Їм здавалося, що їхній острівець, їхній пеньок з кожним днем дедалі меншає.

Робота навколо кипіла, з усіх боків лунав гуркіт, брязкіт і скрип. Зовсім поряд з ними миготіли кирки і лопати, муляри возили візки, навантажені цеглою, просто в вуха звірятко стукали гучні молоти.

— Я хочу спати, — бурчав Заєць, стомлено притуляючись до Їжачка.

– Обережно! — закричав Їжачок. — Я ж впаду, і ми всі закінчимо життя в цій грязюці!

Але ось гуркіт стих, і на свіжопокладений асфальт тротуару, важко пихкаючи, в’їхав дорожній каток і став повільно наближатися до пенька. Під’їхавши майже впритул, він зупинився.

— Що вам тут треба? — сердито спитав водій.

— Про це ви дізнаєтесь, коли прочитаєте ось це, — сказав Кріт і простяг йому папір.

Водій, щоправда, був незадоволений, що його затримують, але все ж таки вийшов з машини і прочитав документ.

— У житті нічого подібного не чув… Тут будується місто, а хтось клопочеться про притулок для звірят, — бурчав водій. — Ні, тут треба щось зробити.

— Що буде з нами? — допитувався Кріт, але водій не слухав його. З хвилину він роздумував, потім повернувся до своєї машини, там у нього був телефон, і зателефонував до поліції.

Невдовзі на вказане водієм місце приїхав поліцейський. Він з подивом розглядав звірят і повторював те саме, що й усі люди до нього:

— Нічого такого я ще не бачив.

— Як ви потрапили сюди? — суворо спитав він. — Хіба ви не знаєте, що тут вам не місце?

Коли ж поліцейський прочитав документ, то винувато посміхнувся звіряткам і сказав:

– Ваш документ у порядку. Ми обіцяємо вам дотримуватись усього, що написано в ньому. Ніхто вас не скривдить і ніхто не забере у вас пеньок! А тепер мені треба дещо узгодити.

Поліцейський поїхав. Звірятка дивилися один на одного — тільки тепер вони зрозуміли, що було написано в їхньому чарівному документі.

Через деякий час на місце прибула поліцейська машина, з неї вийшов уже інший поліцейський і попрямував до друзів.

— Ні про яку заборону в документі не сказано, — говорив він сам собі, читаючи папір. — Одже пеньок може перебувати в будь-якому місці.

— Що ви збираєтесь робити з нами? — спитав Кріт.

— Скоро побачите самі. — сказав поліцейський і озирнувся. — Та ось вони вже їдуть сюди…

– Що їде? Хто їде? — сполошився Заєць, але перед ним уже зі скреготом зупинився автокран. Його стріла рушила в бік пенька, величезні щелепи ковша міцно вчепилися в пеньок і разом зі зляканими звірятками підняли його вгору.

— Ой, боюсь! – захникав Їжачок.

Заєць тільки попискував, а Кріт весь час розмахував папером, повторюючи, «Ніхто не сміє нас образити, ніхто не сміє…»

Зрештою кран опустив свій незвичайний вантаж на дах поліцейської машини. Звірятка з полегшенням зітхнули.

— Ось бачите, ніхто нас і не скривдив! Ми ще й на даху проїдемося, — підбадьорював Кріт своїх друзів.

Невдовзі машина пригальмувала біля найвищого будинку. Кілька поліцейських, насилу піднявши пень, потягли його вгору сходами. Зупинившись перед якимись дверима і опустивши пеньок, вони зрозуміли, що ці двері для нього надто вузькі.

— Це поправимо, — сказав один із них і покликав людину з ручною пилкою. Коріння пня було одразу спиляне і в мить ока він перетворився на обрубок колоди, який Їжачок із Зайцем закотили в кімнату і поставили перед столом самого начальника. Кріт йшов попереду і розмахував уже трохи пом’ятим документом.

— Сідайте та влаштовуйтесь зручніше, — сказав привітно начальник і показав на просторе крісло.

Він запропонував друзям шоколадні цукерки, сам став уважно вивчати документ.

Друзі гризли шоколад і з цікавістю оглядалися навколо, забувши про свої недавні страхи.

– Мені тут подобається! — посміхався Заєць. — Тут тихо й нема жодних машин.

Найбільше звіряткам сподобалися різнокольорові телефони, кольорові олівці та фломастери, яких було багато.

Начальник дочитав свої папірці і почав набирати номери телефонів та роздавати доручення.

Незабаром на сходах сусіднього висотного будинку з’явилося багато робітників у комбінезонах. Вони несли драбини, ящики, інструменти, відра, шланги та декілька дуже великих пакунків. На останньому поверсі всі вони зникли за дверима.

— Ви поки що почекайте тут, — вирішив начальник. — Настане час, і ви теж підніметеся нагору.

Поки друзі-приятелі нетерпляче крутилися в кріслі, з останнього поверху сусіднього будинку долинали звуки пили і стукіт молотка, якесь шипіння і скрипіння, іноді лунали людські голоси.

– Тобі це не здається дивним, – шепотів Їжачок на вухо Кроту – Ти тільки послухай!

— Легше, сонце впустиш! Підрівняй його гарненько!

— Та й папороть підфарбуй трохи, — почувся голос, у якому лунав докір. — Ти що, ніколи в лісі не був?

— З небом порядок, маестро…

Звірята прислухалися до загадкових уривків фраз і запитливо дивилися на начальника, який читав якийсь папір.

— Вибачте, будь ласка, — несміливо почав Кріт. — Ми хотіли б спитати…

— Потерпіть ще трішки, — усміхнувся начальник. — Вам готується великий сюрприз!

— Шланг треба як слід закріпити!

— Обережно! Не поспішайте, як би ялинка не тріснула!

І ось уже зовсім скоро за звірятками прийшов один із робітників. Він підвів приятелів до самих дверей і сказав:

— Прошу вас, панове, проходьте! З цієї хвилини ви стали шановними мешканцями цього будинку. Ми намагалися зробити все так, щоб вам тут було добре. Якщо ви бажаєте поїсти або попити, натисніть на жовту кнопку. Ми передбачили абсолютно все… Ці ключі ми, звичайно, вручаємо вам.

Друзі залишились самі. Спочатку вони розгублено розглядали зелений газон та сонце, підвішене під блакитним небом. У гілках ялинки гойдалося пташине гніздечко, на галявині росли гриби та кущики чорниці.

Підбігши до вікна, вони побачили внизу багато-багато великих і маленьких, і зовсім маленьких жуків, які швидко пересувалися.

— Ой, це ж машини! — вигукнув Їжачок.

— А ці крапочки — люди! – додав Заєць. — Як дивно вони бігають туди – сюди…

Від незвичної висоти їм раптом стало не по собі, і вони вирішили краще оглянути своє нове житло.

— Ой, дивіться: кротовий горбок! — зрадів Кріт і стрибнув на земляний горбок, але підлетів під стелю.

Заєць доторкнувся до гриба, а той раптом виліз з протилежного боку, так що вийшла ніби повітряна кулька.

Кріт хотів зірвати квітку, але вона чомусь витягнулася мало не в ниточку і підкинула Крота у повітря

— Яка смішна галявина! — здивувався Їжачок. — Давайте гойдатися!

Деякий час приятелі розгойдувалися на гілках, літали повітрям з дерева на дерево і стрибали газоном, який підкидав їх до самого сонечка.

— Як тут гарно! — усе стрибав і стрибав Заєць, а Їжачок раптом засмутився.

— Красиво гарно, тільки надувне це все – зітхнув він. — Якби тут був хоча б наш пеньок…

— Чи не поїсти нам? — перебив його Кріт. — Щось мені вже їсти хочеться.

— Мені також, — підтримав його Заєць. – Та ще й як! Потрібно натиснути зелену кнопку.

— Не зелену, а жовту! – сказав Кріт і натиснув на жовту кнопку.

Спершу нічого не було. Звірятка недовірливо дивилися на панель з кнопкою і чекали, що буде далі.

— Мабуть, наговорили мішок вовни, щоб тільки нас позбутися! – З підозрою в голосі сказав Їжачок. – І ніякої тобі їжі…

— Ой, дивіться! – закричав Заєць і показав не двері. – Нам уже все принесли!

У дверях стояв дядько з двома кошиками, повними ласощів. Він розклав усю цю смакоту перед друзями, побажав їм приємного апетиту та вийшов. Кріт, Їжачок та Заєць кинулися до їжі з такою жадібністю, що навіть забули подякувати.

— Стривай, Заєць. — схаменувся Їжачок. — Не їж ти цієї моркви!

— Чому це я не повинен її їсти? — здивувався Заєць.

— Тому що вона не справжня, мабуть, з паперу чи гуми. — сумно сказав Їжачок. — Я вже краще нічого не їстиму і залишуся голодним, нема чого мені ковтати надуті морквини або там груші…

— Почекай трошки, ми з Зайцем спробуємо і скажемо, — потішив його Кріт.

Кріт відкусив від яблука, а Заєць взявся за моркву. Обидва з насолодою хрумкали і переконували Їжачка, що він без страху може приєднатися до бенкету.

— Нічого смачнішого в житті не їв! — казав Їжачок щоразу, як тільки з’їдав нові ласощі.

— Якщо так буде щодня, нам і мріяти більше нема про що, — бурмотів задоволений Заєць із набитим ротом.

– Ой, у мене більше не лізе. – потягнувся Кріт. – Я зовсім об’ївся! Тепер треба попити, у нас є малиновий сік.

Кріт вийняв із кошика пляшку, в корок якої вже було вкручено штопор. Заєць з Їжачком тримали пляшку, а Кріт намагався висмикнути з неї корок. Корок тримався в пляшці міцно і нізащо не хотів витягуватися.

Після чергової спроби штопор разом із корком раптом вискочив із пляшки, і Кріт відлетів прямо до алеї з ялинок.

Дерева відштовхнули його і він швидко полетів назад. Пролетівши в повітрі, Кріт зі штопором у лапках впав в траву, і тут пролунав вибух.

Бух! Ба-бах! Лісова галявина трісла, як міхур, і від неї залишилися дрібні клапті.

Кріт висів під стелею на шматках сонечка. Внизу серед залишків ялинок та газону, розбитих пляшок із соком та залишків овочів та фруктів застигли Заєць та Їжачок. Вони так налякалися, що не одразу помітили Крота, що хитався під стелею.

— Він же впаде! – Закричав Заєць. — Це все обірветься!

Але не встиг він схопитися на ноги, як Кріт опинився внизу.

— Ти не поранився? — дбайливо розпитували його, але Кріт тільки лапкою махнув.

— Що ж нам робити? — роздумував Заєць уголос. — Кроте, ти чому мовчиш?

— А чому я маю вирішувати один? – насупився Кріт. — Та й все одно я зараз нічого не придумаю, бо жахливо пити хочу…

— Може, нам швидше втекти? – Запропонував Їжачок. — А раптом хтось чув цей гуркіт…

— Ти, мабуть, маєш рацію. — втомлено погодився Кріт. — Не треба, щоби нас тут бачили. А ти, Їжаче, дивись, кігтями не стукай!

На щастя, на сходах нікого не було, скрізь було спокійно, чулося лише слабке гудіння ліфта. Приятелі мчали сходами з такою швидкістю, що ліфт за ними не встигав.

Вони опинилися на тротуарі і спостерігали за вуличним рухом. По обидва боки мчали машини і залишали за собою цілі хмари диму і вихлопних газів. Усі троє почали покашлювати.

— Ой, я скоро задихнусь! — жалібно сказав Заєць, закриваючи лапками носик

— Заєць, ти тут? — озвався Кріт. — Щось я тебе не бачу.

Заєць обернувся і побачив, що його друзі зникли за завісою чорного диму. Коли дим трохи розвіявся, перед ними зупинилася синя машина і пустила в ніс чергову порцію їдкого диму.

— Не дими мені під ніс! — закричав Заєць на синю машину, але його голос потонув у реві мотора.

— Спробуймо його заткнути чимось. — Запропонував Кріт. — Може, вона перестане диміти?

Кріт озирнувся і побачив корок, що виглядав зі сміттєвого бака, витяг його і застромив у вихлопну трубу.

На світлофорі якраз загорілося зелене світло і машини помчали вперед. Тільки синя не могла зрушити з місця. Після кількох невдалих спроб її власник вийшов і почав шукати поломку.

Він відкрив капот і довго шпортався в моторі, розбирав і збирав деталі і сердито бурчав собі під ніс. Біля нього проїжджали десятки мішин, залишаючи з собою хвости отруйного диму.

— Ось воно що, — сказав у роздумі Кріт. — Раз машина не може диміти, то й їхати не може. От би з ними з усіма зробити так само!

Тут поряд з ними, перед м’ясною крамничкою, зупинилася вантажівка з копченими сардельками-шпекачками.

— Бачите шпекачки? – показав Кріт. — Вам нічого не спадає на думку?

— Ой, я вже знаю! — зрадів Їжачок. — Ми це зараз і зробимо?!

— Ти, головне, не кричи, — скомандував Кріт. — А то це для нас погано скінчиться.

Водій і вантажник увійшли до крамнички і, здається, не думали повертатися.

Приятелі обережно озирнулися, схопилися за кінець мотузочки, на яку були нанизані сердельки – шпекачки і почали витягати з машини всю в’язку.

Вони все тягли і тягли в’язку, як якусь важку нескінченно довгу змію, поки не дотягли її до великої стоянки, яка була забита безліччю машин різних марок.

— Потрібно розподілити роботу, — вирішив Кріт. — Так у нас швидше вийде. Ти, Заєць, шпекачки відривай, ти, Їжачку, подавай, а я затикатиму вихлопні труби.

У місячному світлі Кріт за допомогою своїх друзів терпляче і дуже старанно засовував у кожну вихлопну трубу по одній шпекачці. І ось годинник пробив північ і залишилося лише кілька машин у задньому ряду. Ура! Остання!

Цієї ночі друзі так і не стулили очей, а з нетерпінням чекали на ранок.

Зранку на стоянці зчинився жахливий переполох.

Жодна машина не могла рушити з місця! Нещасні автомобілісти копирсалися в моторах, підливали бензинчику, натискали на все педалі по черзі, то послаблювали, то підкручували гвинтики та болтики, але ніяк не могли зрушити з місця.

— Слово честі, ніхто з нас ніколи б нічого такого не зробив, — сказав один із водіїв і закотив очі. — На мою думку, це витівки цих… ну, з літаючих тарілок. Вони, мабуть, і зараз за нами підглядають!

— Називайте їх, шановний, як хочете, але всі зі мною, мабуть, погодяться, що цю штуку нам влаштували ті ще негідники! – Сказав інший водій.

– Як класно, ще жодна машина не зрушила з місця! — радів Їжачок. – Хоч разок зітхнемо спокійно!

— Ходімо звідси, поки вони не зрозуміли, в чому річ, — сказав Кріт.

Друзі пішли дивовижно тихими, привітними вулицями. Ніде й сліду не залишилося після вчорашнього диму, неприємного запаху та ревіння моторів.

— Та хай вони хоч луснуть із злості! — вигукнув раптом Заєць і зробив на радостях чудовий стрибок.

Усі троє насвистували, сміялися, підстрибували та підскакували.

Але за ними щось зловісно загуділо, звуки швидко наближалися.

– Ой! Це вони! Біжимо швидше! — закричали друзі з переляку.

Лавина машин мчала до центру міста, водії надолужували втрачений час і тиснули на всі педалі зі злості на шпекачки, які зрештою знайшов один із них.

Кріт, Заєць і Їжачок бігли щодуху вулицею, намагаючись знайти захист від залізних коробок, що неслися за ними, і їх розлючених власників.

– Подивіться! Тут відчинено! – крикнув спостережливий Заєць.

Всі троє вбігли у двері, але тут же натрапили на відро, щітку та ганчірку. Заєць не встиг пригальмувати і влетів просто у відро, так що вода розхлюпалася на всі боки.

— Що це ви тут витворяєте? — закричала тітка, яка працювала прибиральницею. — Хто це має за вами прибирати? Ось хуліган, відшльопати б тебе як слід!

— Ой, тітонько, пустіть, ми так поспішаємо! — сказав Кріт і подав їй документ.

Тітонька прочитала його, з подивом переводячи очі з одного з друзів на другого, потім усміхнулася і запросила зайти до під’їзду.

Приятелі блискавкою примчали до ліфта, зачинили двері, але не було так просто…

— Нам не дотягнутися до нижньої кнопки, — сказав Кріт. — А нам треба нагору…

— Ну ні, я на вулицю нізащо повернуся, — твердо заявив Заєць.

— Ага, придумав, — зрадів Кріт. — Виявляється, просто. Їжачку, підсади мене на Зайця!

З голови Зайця Кріт легко дістався до верхньої кнопки. І нарешті ліфт рушив.

— Тут нас ніхто не знайде, — сказав Кріт, коли вони з горища вилізли на дах.

Навколо височіли величезні будинки, прикриті густою сірою димовою завісою, що коливалася над усім містом. Сонце ледь просвічувало крізь неї.

Приятелі дивилися в бездонну глибину перед собою і раптом ними опанувало почуття, що це місто ніколи не випустить їх зі своїх бетонних обіймів.

Раптом Їжачок застрибав як ненормальний, показуючи на небо і закричав:

— Он, подивіться! Он вони летять!

— Знову якась машина, а то й ще гірше. — похмуро сказав Заєць, уперто дивлячись собі під ноги.

Але тут почав підстрибувати, кричати і розмахувати лапками Кріт.

– Лебеді! Це ж лебеді!

Зачаровано дивився він, як три шляхетні білі птахи вільно ширяють у повітрі.

— Летіть до нас! Ви нас чуєте? Лише на хвилинку! – кричав Заєць.

Лебеді помітили їх, потім стали знижуватись і нарешті приземлилися на даху біля друзів.

— Нещодавно тут були наші рідні місця. – Розповідав Кріт. — А тепер тут місто й не ростуть дерева, не тече річка… Місто збудували люди лише для себе та для своїх машин.

— Тут зовсім нема чим дихати … — сказав Їжачок.

Лебеді слухали уважно та серйозно кивали головами. Далі їм можна було нічого пояснювати.

— Сідайте, — сказали вони трьом приятелям. — Та добре тримайтеся.

Кріт наостанок викинув стертий вже документ, і всі разом посідали на спини своїх рятівників.

Поки друзі летіли, вони мріяли про краї, де немає ні труб, ні бетонних стін, де росте величезний світлий ліс, ясно світить сонечко і щоранку на траву падає духмяна роса. Уявляли собі запашну галявину, на якій їм не потрібен буде важливий документ — і потроху забували про сірі, брудні вулиці та ревіння працюючих моторів.

Там вони нарешті почують спів птахів, порадіють яскравим метеликам і цілими днями гратимуть один з одним. І знову їм добре житиметься на білому світі.