Крилата квітка

То правда, гарнішого від метелика не було нікого на цій галявині. Які вже іволга і сойка чепурні, але куди їм рівнятися до метелика! Тоненький, зграбненький, а крильця такі — аж в очах міняться-переливаються.

— Хто тебе так розмалював? — поцікавилися мешканці лісу.

— Сам, — відповів метелик. — Я ж бо незрівнянний маляр! Он снігур чим був кращий від шпака, а тепер подивіться на нього! То моя робота!

Звірі й птахи тільки головами похитували, а дикий веприк од подиву аж зуби вишкірив:

— То розмалюй і мене, якщо ти такий маляр!

— Тебе? — зиркнув на веприка метелик і відвернувся. — Спершу треба вмитися, а по-друге, на тебе якраз стільки фарби піде, як на тисячу сто сім снігурів. — Спурхнув і полетів на іншу квітку. А з неї — ще на іншу. І так, ніби граючись, робив коло за колом над галявиною.

— Літаюча квітка! — милувалися птахи.

— І справді, літаюча! — зітхали звірі.

— Крилата квітка! — визнали разом.

Так тривало день, два… Птахи й звірі не могли відвести очей від дивної квітки, а вона ще дужче хизувалася перед лісовим товариством.

— Гей ти! — гукнула якось до жука. — Ти й малим був такий чорний?

— Такий, — відповів жук.

— І плазував так само по землі?

— Аякже! — закліпав очима жук.

Але крилата квітка не зупинилася на тому.

— Гей ти! — гукнула до павука. — Ти і малим був такий череватий?

— Такий, — відповів павук.

— І ніколи не літав? Усе звисав отак з куща?

Павук зрозумів, що квітка кепкує над ним і заховався під листочок.
Аж тут — і зелений коник.

— Гей ти! — гукнула крилата квітка до коника-стрибунця. — Ти й малим був такий довгоногий?

— Такий.

— І стрибав отак по траві? Ніколи не літав?

На те коник нічого не відповів, лише відштовхнувся довгими ногами від землі.
Але не була б то крилата квітка — вона полетіла навздогін стрибунцеві:

— Невже ти ніколи не літав? — кричала над головою в коника. Коник кидався взад-вперед, уліво-вправо, але де він тільки не потикався, — скрізь одне й теж:

— Невже ти ніколи не літав?

Нараз у повітрі шугнула тінь — крилата квітка упала на землю і завмерла. Тоді коник повернув до неї голову і так, щоб ніхто не почув, прошепотів:

— А ти теж повзала, як була гусеницею. Пам’ятаєш?

Цього, звичайно, переляканий метелик не почув.