Купідонова кухня

Жіноча логіка — виголосив Джеф Петерс, вислухавши численні здогади з цього приводу, — часто суперечить сама собі та здоровому глузду. Жінці кортить того, чого ти не в змозі їй дати. Що складніше дістати якусь річ, то вона їй потрібніша. Жінка береже дрібнички на згадку про події, які ніколи не траплялися. Жінка любить, щоб їй нагадували про те, чого вона ніколи не знала. Прямий погляд на речі — це для жінки занадто.
Від природи та внаслідок постійних переїздів у мене є клята здібність, — провадив Джеф, між власними задертими підошвами зосереджено вдивляючись у грубку бакалійної крамниці, — знатися на деяких речах краще за інших. Я дихав бензиновими випарами, спілкуючись із натовпами на вулицях майже кожного американського міста. Я причаровував людей за допомогою музики, ораторського мистецтва, вправності рук і гнучкості розуму. Я продавав їм коштовності, ліки, мило, тоніки для волосся та інший непотріб. Під час мандрівок відпочинком і спокутою було для мене знайомство з прекрасною статтю. Чоловікові знадобиться ціле життя, щоб вивчити одну окремо взяту жінку, але якщо він присвятить, скажімо, десять років наполегливому й уважному вивченню жінок загалом, то чимало дізнається про них як про біологічний вид. Я отримав цікавий урок, коли працював на Заході з партією бразильських діамантів і патентованих запальничок, саме після подорожі саванною через Бавовняний Пояс[50]із безпечним порошком для олійних ламп Делбі. Тоді почалося процвітання Оклахоми. Місто Гутрі підіймалося посеред штату, як булка з дріжджового тіста. Типове місто-скороспілка, в якому треба вистояти чергу, щоб умитися; можна отримати рахунок за оренду, якщо затримаєшся у забігайлівці понад десять хвилин, а платити за пансіондоведеться, навіть якщо проведеш ніч на дошках просто неба.
Від природи і згідно з внутрішніми переконаннями, щоб поїсти, я скрізь вишукую тільки найкращі місця.
Отож, роззирнувшись довкола, я вибрав забігайлівку, тільки-но відкриту сімейкою, що прилетіла до міста на запах грошей і процвітання. Я поцілив просто в яблучко. Спільними зусиллями ресторатори звели квадратний будиночок, в якому мешкали і куховарили, а подавали страви в наметі, прилаштованому збоку. Намет прикрашали веселі плакати, основним завданням яких було відвадити бувалого мандрівника від грішних пансіонатів та готелів. «Смакуй домашнє матусине печиво!» «Ти вже скуштував наших запечених у тісті яблук і кремового пудингу?» «Гарячі тістечка і кленовий сироп із твого дитинства!» «Наші курчата не встигли вирости!» Такі літературні шедеври тішать серце любителя добре попоїсти! Я подумав, що сьогодні ввечері блудний син моєї матусі набиватиме кендюх саме тут. Так і сталося. У наметі я познайомився з Мейм Дуган.
Старий Дуган, ледащо з Індіани метр вісімдесят на зріст, здебільшого проводив час, розвалившись у кріслі-гойдалці у хатині та згадуючи страшний неврожай зернових дев’яносто шостого року. Мамця Дуган готувала, а Мейм подавала на стіл.
Лишень поглянувши на Мейм, я зрозумів, що у дані перепису населення закралася помилка. Це була єдина така дівчина на всі Сполучені Штати, хоча словами передати її унікальність важко. Вона була схожа на янгола — очима, манерами. Такі дівчата зустрічаються від Бруклінського мосту до Каунсил-Блафс у штаті Айова. Заробляють вони на життя у крамницях, ресторанах, офісах і на фабриках. Товариські, чесні, неупереджені, ніжні, моторні, ці красуні не бояться жити. На своєму шляху вони віч-на-віч зустрічали чоловіків і виявили їхню нікчемну сутність. Вони усвідомлюють, що казочки про принців на білих конях страшенно далекі від правди.
Такою була Мейм. Дівчину переповнювали безтурботність, жага до життя і веселощів. Вона однаково легко і перекидалася з відвідувачами гострим слівцем, і підморгувала їм; поруч із нею важко було засумувати. Я не збираюся розкладати по поличках, як у людській душі зароджується прихильність. Я дотримуюся думки, що всі дивацтва і перипетії хвороби, відомої під назвою кохання, мають залишатися глибоко особистими, як зубна щітка. Мені здається, публічні симпатії слід обмежувати рекламними сторінками у журналі. Тому, сподіваюсь, ви вибачите відсутність деталей у меню моїх почуттів до Мейм.
Незабаром я став частим гостем у наметі, особливо в години, коли там було поменше відвідувачів. Мейм у чорній сукні й білому фартушку запливала в намет з усмішкою на вустах і казала:
— Добридень, Джефе! Чому ви не прийшли разом з усіма? Хочете завдати мені побільше клопоту, звісно! Смажена-курка-біфштекс-свинячі-відбивні-пир… тощо.
Мейм називала мене на ім’я, та це нічого не означало. Треба ж було якось звертатися до відвідувача.
Дівчина говорила так зі всіма, хто заходив до генделика. Я замовляв дві порції і розтягував їх, наче у вищому товаристві, де за столом міняють тарілки та дружин і поміж ковтків перекидаються жартами. Мейм терпляче чекала поруч. Вона не могла шкодити закладу, відмовляючись від долара тому, що людина, готова розлучитися з ним, прийшла у неналежний час.
За деякий час на обрії з’явився новий відвідувач — Ед Кольєр, іще один любитель зазирнути до намету в години між сніданком і обідом, обідом і вечерею — трьома китами, на яких тримався намет. Мейм доводилося працювати безперервно. Кольєр мав безліч планів і намірів. Він займався бурінням, страхуванням, незаконним захопленням земель чи ще чимось — я точно не пам’ятаю. Типчик вирізнявся претензіями на аристократизм і вмінням переконувати співрозмовника. Ми з Кольєром наповнювали намет піклуванням і пожвавленням. А Мейм було байдуже. Вона розподіляла прихильність, як чесний картяр: одну карту Кольєру, другу — мені, третю — на стіл, і жодної не приховувала в рукаві.
Певна річ, ми з Кольєром познайомились і навіть стали спілкуватися поза наметом. Якщо не брати до уваги його замашок, він був нормальним хлопцем, таким собі дружнімсуперником.
— Я помітив, що страви смакують вам краще після того, як гості залишають банкетний зал, — сказав я якось, щоб штовхнути його на відвертість.
— О так, — задумливо відповів Кольєр, — гамір переповненого ресторану погано впливає на мій чутливий шлунок.
— Мені галас теж діє на нерви, — кажу я. — Гарненька тут дівчина, еге ж?
— Усе зрозуміло, — шкіриться Кольєр. — Ну, якщо ви перший заговорили про це, то своєю зовнішністю вона дійсно не ображає почуття прекрасного.
— Дівчина — справжнє сонечко, — кажу я, — і я маю на неї певні плани. Раджу вам це затямити.
— Буду з вами відвертий, — не відступає Кольєр, — якщо в аптеках не закінчиться пепсин, б’юсь об заклад, врешті-решт ви отримаєте лише серйозні проблеми з травленням.
Ми почали змагання; дислокація — забігайлівка під тентом, де нас чекала Мейм — ласкава, весела, привітна; шанси видавалися рівними, в той час як Купідон і кухар працювали в ресторані Дугана понаднормово.
Одного вересневого вечора я вмовив Мейм вийти після вечері на прогулянку. Ми трохи перейшлися і на околиці міста присіли на купу дощок. Скориставшись із рідкісної нагоди, я заспівав соловейком про те, що торгівля бразильськими діамантами і чудовими запальничками може стати міцним підґрунтям для сімейного щастя; що жити вдвохнабагато цікавіше, ніж самотиною; що прізвище Петерс звучить краще, ніж Дуган, та пропонував дівчині зробити з вищесказаного висновки.
Мейм ніяк не відреагувала на тираду. Натомість незадоволено знизала плечима. Я починав розуміти, де собака заритий.
— Джефе, — мовила вона, — краще б ви нічого не казали. Ви приємний чоловік, як і решта відвідувачів ресторану, але на світі немає чоловіка, за якого б я вийшла заміж. Цього ніколи не станеться. Знаєте, що я думаю про чоловіків? Чоловік — це могила. Він — саркофаг серед поховальної камери під назвою біфштекс-свинячі-відбивні-шинка-з-яйцями. Він — саме це і нічого більше. Два роки я спостерігала, як чоловіки їдять, їдять, їдять, і не можу сприймати їх інакше як жуйних двоногих тварин. Вони — просто боввани, що сидять за столом над ножем, виделкою і тарілкою. Так я розумію чоловіків. Я намагалася змінити своє до них ставлення, але це мені не до снаги. Я чула, що дівчата божеволіють від коханих, але я такого не розумію. Чоловік, м’ясорубка і буфет викликають у мене приблизно однакові почуття. Якось я пішла на денну виставу, щоб подивитися на актора, від якого шаленіли мої подруги. Я зацікавилась ним рівно настільки, щоб подумати: любить він біфштекс із кров’ю, пропечений чи засмажений і яйця на круто чи ріденько. От і все. Ні, Джефе, я ніколи не вийду заміж, щоб дивитися, як моя половинка чавкає за сніданком, приходить поплямкати на обід, а ввечері їсть, їсть і їсть.
— Але, Мейм, — кажу я, — це з часом мине. Просто ви задовго працювали у ресторані. Ви обов’язково вийдете заміж. Чоловіки вміють не тільки їсти.
— Наскільки мені відомо, вони більше ні на що не здатні. Послухайте, що я зроблю, — Мейм раптово ожила, її очі заблищали. — У мене є подруга з міста Тера-Гота в Індіані, Сюзі Фостер. Вона працює в їдальні біля залізниці. Я два роки працювала в ресторані у Тера-Готі. Сюзі гірше, ніж мені, бо чоловіки, які приходять до їдальні біля залізниці, запихаються як не в себе. Вони одночасно плямкають і намагаються залицятися до дівчини. Жах! Ми з Сюзі все спланували. Ми збираємо гроші, а коли матимемо достатньо, купимо невеликий будиночок на п’ятьох акрах землі — ми вже його вибрали. Житимемо разом, вирощуючи на продаж фіалки. А чоловікам із їхньою ненажерливістю краще не потикати носа до нашого ранчо.
— А хіба жінки не ї… — почав був я, але Мейм різко мене обірвала.
— Ні, ми не їмо. Ми дзьобаємо крихти, зрідка, от і все.
— Я вважав, солодощі…
— Заради Бога, змінімо тему, — не витримала Мейм.
Як я вже згадував, досвід підказує мені, що жінки жити не можуть без вигадок та ілюзій. Взяти, наприклад, Англію — що вона без біфштекса? Німеччина не досягла б процвітання без копчених ковбасок. Америці належить розкіш смажених курчат і пирогів. А юні леді з приватних пансіонів, хіба вони це розуміють?! Вони вірять у те, що все зробили Шекспір, Рубінштейн[51]і кавалерія.
Ситуація складалася не з приємних. Я не міг змиритися з думкою, що Мейм для мене втрачена, і водночас мені було неймовірно боляче відмовитися від їжі. Занадто рано япривчився до її споживання. Двадцять сім років я покірно плив за течією, не маючи найменшої охоти опиратися підступній диявольській спокусі, себто їжі. Запізно. Я — жуйна двонога тварина. Залишалося хіба поставити салат з омарів проти пончика, що цей вибір занапастить моє життя.
Я й далі навідувався у намет Дуганів, сподіваючись, що Мейм зглянеться на мене. Якщо віра у всеперемагаюче кохання достатньо сильна, щоб пережити відсутність пристойного харчу, чому б їй не подолати таку перешкоду, як наявність останнього, думав я. І продовжував віддавати данину фатальному недоліку, хоча щоразу, з’їдаючи картоплину в присутності Мейм, відчував, що власноруч ховаю найщиріші свої сподівання.
Думаю, Кольєр перебалакав із Мейм і теж упіймав облизня. Отож якось він замовляє чашечку кави і галетне печиво та сидить, відкушуючи манюсінькі шматочки, ніби панна у вітальні, а раніше полюбляв смажене м’ясо і тушковану капусту. Ідея мені сподобалась, я вчинив так само; кожному здавалося, що він упіймав Бога за бороду. Наступного дня ми повторили замовлення, аж тут виходить старий Дуган із нашими делікатесами.
— Вирішили постувати, джентльмени? — запитує він по-батьківському, але з іронією. — А я думаю, підміню Мейм, таці не важкі, мій ревматизм не розбушується.
Довелося нам із Кольєром знову переходити на важкий харч. Саме тоді я помітив, що мій апетит раптово зріс до незвичайних і руйнівних розмірів. Я жер так, що Мейм, певно, нудило, коли я тільки підповзав до входу. Це потім я дізнався, який безбожний чорний жарт зіграв зі мною Ед Кольєр. Ми регулярно виходили в місто перехилити по чарчині, щоб угамувати голод. А та тварюка підкупила десяток барменів, щоб вони підливали мені яблуневої настоянки для звірячого апетиту. Але це були ще квіточки. Найстрашніше трапилося згодом.
Якось Кольєр не з’явився у забігайлівці. Мені сказали, що вранці він поїхав із міста. Єдиним суперником залишалося меню. За кілька днів до від’їзду Кольєр подарував мені шестилітрову бочечку чудового віскі, яку йому начебто прислав кузен із Кентуккі. Зараз я впевнений, що відсоток яблуневої настоянки у віскі перевищував межі розумного. Я продовжував поглинати тонни їжі. Для Мейм я став найжуйнішим серед усіх Божих творінь.
За тиждень після зникнення Кольєра до міста завітав атракціон і натягнув намет біля залізниці. Це було щось на кшталт кунсткамери. Коли я ввечері зайшов до Мейм, мамця Дуган сказала, що Мейм повела на виставку Томаса, молодшого брата. І так тричі протягом одного тижня. В суботу яперехопив Мейм на шляху додому. Ми сіли на сходах, щоб поспілкуватися. Я помітив — у дівчині щось змінилося. Вираз обличчя подобрішав, очі засяяли. Замість Мейм Дуган, яка згоряла від нетерпіння втекти від чоловічої ненажерливості й вирощувати фіалки, вона стала більше схожою на Мейм, якою її сотворив Господь, згодною насолоджуватися життям за рахунок діамантів і запальничок.
— Вас, — мовив я, — здається, причарувала неповторна виставка живих цікавинок і чудес зі всього світу.
— Це щось новеньке, — підтвердила Мейм.
— Якщо вчащати туди щовечора, скоро закортить переміни, — кажу я.
— Виявіть кмітливість, Джефе, — відповідає вона. — Виставка змушує мене забути про чоловічу ненажерливість.
— А що, цікавинки харчуються повітрям? — запитую я.
— Еге ж. Особливо ті, що з воску.
— Глядіть, не прилипніть, — кажу перше, що спало на думку.
Мейм почервоніла. Я не знав, що й думати. У мене зажевріла надія, що моє упадання сприяло частковій спокуті жахливого чоловічого гріха — публічного наповнення шлунку. Мейм замріяно і прихильно заговорила про зорі, я закинув романтичну нісенітницю про закохані серця, сім’ї, осяяні світлом справжнього кохання, і про запальнички.Мейм слухала уважніше, ніж зазвичай. Я сказав собі: «Джефе, старий, ти знімаєш закляття споживача їстівних припасів; ти давиш змію, що причаїлася у глечику з підливою».
В понеділок увечері я зайшов до намету. Мейм була з Томасом на неповторній виставці.
«Нехай прокляття сорока сімох коків, — подумав я, — і нещастя дев’ятьох неупокоєних цвіркунів віднині й навіки впаде на цю підступну виставку. Амінь. Завтра ввечері піду туди і з’ясую, в чому секрет її зловісної привабливості. Хіба чоловік, якому заповідано володарювати на землі, може втратити кохану спочатку через ніж і виделку, а потім через десятицентовий цирк?»
Наступного дня, перш ніж іти на виставку, я дізнався, що Мейм немає вдома. Вона пішла розважатися сама. Та ще до того, як я встиг повечеряти, Томас підстеріг мене на травичці перед наметом з однією пропозицією.
— Що ви мені дасте, Джефе, — каже він, — якщо я вам дещо розповім?
— Що розкажеш, за те й отримаєш, — відповідаю я.
— Сестричка знайшла дружка серед потвор, — зронює Томас. — Ну, одного з тих, що на виставці. Мені він не подобається. А їй — так. Я ненароком підслухав їхню розмову. Подумав, вам буде цікаво. Слухайте, Джефе, інформація варта двох доларів? У місті є тир, де…
Я миттю запустив руку в кишеню і висипав у капелюх Томаса жменю пів— і чвертьдоларових монеток. Новина була з тих, що й коня зіб’ють із ніг; у мене аж в очах потемніло. Поки дрібні монетки перекочовували з моїх кишень до Томасового капелюха, я стояв із дурнуватою посмішкою. У мене серце краялося, а я говорив задоволено-дурнуватим тоном:
— Дякую, дякую тобі, Томасе, дякую… е-е-е… кажеш, потвора? А тепер, Томасе, будь ласка, розкажи мені, що це за виродок?
— Ось цей хлопець, — Томас витягує з кишені жовту афішку й розмахує нею перед моїм носом. — Він — містер Постувальник. Думаю, тим він сестричці й сподобався. Він нічого не їсть. Збирається голодувати сорок дев’ять днів. Сьогодні шостий день. Ось він.
Я прочитав ім’я, у яке тицяв пальцем Томас. «Професор Едуардо Кольєрі».
— Ага, — вигукую я полегшено. — Непогано, Еде Кольєр. Визнаю, фокус удався. Але дівчина не буде місіс Потворою.
Я швиденько вирушив до виставкового намету. Тільки-но я підійшов на задвірки, як звідти по-зміїному виповз чоловік, скочив на ноги й налетів на мене, наче скажений мустанг. Я взяв його ніжно за шию, щоб краще роздивитися у місячному світлі. Це виявився професор Едуардо Кольєрі власною персоною, охоплений наполовину відчаєм, а наполовину нетерплячкою.
— Здрастуй, Потворочко! — кажу я. — Ану постій спокійно хвилинку, щоб я міг повністю оцінити твою винятковість. То як, подобається бути вільнотільном чи бім-бомоміз Борнео, або як там тебе оголошують у вашому балагані?
— Джефе Петерс, — гарчить Кольєр, — негайно пусти мене, бо мені доведеться вдатися до насильства. Я надзвичайно поспішаю. Руки забери!
— Едді, заспокойся, — кажу я, не послаблюючи хватки, — дозволь старому другу помилуватись неповторною цікавинкою. Ти забагато взяв на себе, хлопчику мій. І не треба погрожувати, що ти мене відлупцюєш, — ти зараз ногою миші не заб’єш. Увесь твій арсенал — це збуджені нерви і до дідька голодний шлунок.
Я не перебільшував. Чоловік був не дужчим за кота-вегетаріанця.
— Я залюбки посперечався би з тобою, Джефе, — відтяв Кольєр, ніби виправдовуючись, — і дискусія затягнулася б на багато раундів, якби у мене були вільні півгодиниі шматок біфштексу два квадратні фути завширшки, щоб тебе провчити. Хай буде проклятий той, хто вигадав голодування. Нехай його душа вічно мучиться у півметровій ямі киплячого бульйону з м’ясом і овочами. Джефе, я виходжу з гри; я — дезертир. Міс Дуган у наметі, вона захоплено роздивляється живу мумію і балакучу свиню. Вона хороша дівчина, Джефе. Я б завоював її серце, якби протримався без їжі ще пару днів. Визнай, вигадка з голодуванням дала мені добрячу фору. Я все прорахував. Знаєш, Джефе, кажуть, любов керує світом. Дозволь сказати тобі, це не зовсім відповідає істині. Світ обертається навколо аромату обіднього столу. Я кохаю Мейм Дуган. Я шість днів обходився без їжі, щоб стати гідним дівчини. За цей час мої зуби тільки раз торкнулися їжі. Я палицею вперіщив татуйованого хлопця, який запихався бутербродом, і відняв у нього харч. Власник цирку забрав у мене платню, але я погодився на таке знущання не заради грошей. А заради дівчини. Я ладен віддати за неї життя, але готовий обміняти безсмертну душу на тушковану телятину. Голод — страшна штука, Джефе. Любов, гроші, сім’я, віра, мистецтво і патріотизм — пустопорожні слова перед обличчям Голоду!
Отак патетично Ед Кольєр розпинався переді мною. Його випадок був справді не з легких — серце
і шлунок сперечалися в голові бідолахи, і буфет переміг аналой. Ед Кольєр ніколи не викликав у мене різкої антипатії. Хоч як я намагався відшукати у закапелках пам’яті слова розради для хлопця, та нічого підходящого в голову не лізло.
— Буду вельми вдячний, — вів далі Ед, — якщо ти мене відпустиш. Життя завдало мені блискавичного удару, але ще блискавичнішою стане моя навала на продовольчі запаси. Я спорожню кухні всіх ресторанів у місті. Я перебрідатиму ріки філе і перепливатиму моря яєць та шинки. Яка сумна доля для чоловіка — відмовитися від дівчини заради їжі! Гірша, ніж у Ісава, котрий проміняв право первородства на куріпку![52]Але голод невблаганний… А зараз вибач мені, Джефе, мої ніздрі лоскоче аромат смаженої курки, а ноги рвуться в галоп у тому напрямку.
— Смачного, Еде Кольєр! — кажу я. — І без образ. Сам я не збираюся відмовлятися від їжі, але прийми моє співчуття з приводу твого плачевного стану.
Аж тут вітер приніс аромат смаженої шинки — і містер Постувальник із голосним іржанням зривається з місця і мчить учвал у бік імовірного місцезнаходження фуражу.
Багато б я віддав, щоб цю картину побачили мудрагелі, які на всі лади вихваляють цілющий уплив любові й сердечної прив’язаності. Побачили б вони Еда Кольєра — хорошого, винахідливого, романтично налаштованого чоловіка, який відмовився від дівчини своєї мрії заради дослідження околиць на наявність приземленого харчу. Оце так закид поетам і удар по комерційно найвигіднішій частині літератури! Голодний шлунок — найкращі ліки від змученого серця.
Природно, мені нетерпеливилось дізнатися, наскільки сильно Кольєру вдалося причарувати Мейм своїм голодуванням. Я зайшов на неповторну виставку; дівчина була на місці. Мейм здивувалася, побачивши мене, але не виказала ознак неприязні.
— Надворі чудовий вечір, — здалеку кажу я. — Там панує приємна прохолода, зірки, як і належиться, вишикувалися на небі. Чи не волієте ви на якийсь час відірватися од тваринного царства і прогулятися з пересічним чоловіком, який не належить до диваків і потвор?
Мейм лукаво озирнулася довкола. Я зрозумів, чому вона вагається.
— Мені дуже шкода розчаровувати вас, — кажу я, — але цікавинка, яка харчується повітрям, втекла з курника. Пролізла попід наметом. І вже, певно, встигла спустошитиполовину гастрономічних запасів міста.
— Ви про Еда Кольєра? — запитує Мейм.
— Так, — відповідаю я. — Прикро, та він повернувся до лав невиправних грішників. Я зустрів його за наметом. Едді поділився намірами суттєво зменшити кількість їжі на світі. Страшенно сумно, коли ідеал добровільно сходить із п’єдесталу, щоб перетворитися на всеїдну саранчу Мейм довго дивилася мені у вічі, поки не прочитала моїх думок.
— Джефе, — нарешті мовила вона, — ви мене дивуєте. Мені байдуже, що ви висміюєте Еда Кольєра. Чоловік може йти на шалені вчинки, але вони ніколи не здаватимуться безглуздими жінці, для якої це робиться. Ед — один на сотню. Він відмовився від їжі, щоб мені догодити. Виявити до нього неповагу було б із мого боку безсердечно. А от ви змогли б заради мене відмовитися від їжі?
— Зрозуміло, — пробурмотів я, — що я приречений. Нічого не вдієш. На моєму лобі палає тавро пожирача. Маю подякувати за це пані Єві, яка знюхалася зі змієм. Я попав із дощу прямісінько під ринву. Здається, мені присвоїли звання містер Усесвітній Ненажера.
Я говорив сумирно, і Мейм змилостивилася наді мною.
— Ми з Едом Кольєром — просто друзі, — пояснила дівчина, — як і з вами. Як і вам, я пояснила йому, що ніколи не вийду заміж. Мені подобається проводити з Едом час, спілкуватися з ним. Думка про те, що на світі є чоловік, ладний проміняти виделку і ніж на мене, страшенно гріє серце.
— То ви не кохаєте його? — запитав я нерозважливо. — І не збиралися стати місіс Цікавинкою?
Від помилок ніхто не застрахований. Усі ми інколи мелемо дурниці у цілком приємній розмові… На вустах Мейм розцвіла така посмішка, наче вона з’їла лимон без цукру, і дівчина сказала мені з явною насолодою:
— Містере Петерс, ви не маєте аніякісінького права ставити такі запитання. Якщо ви протримаєтесь без їжі сорок дев’ять днів, тоді, можливо, я вам відповім.
Таким чином, навіть після самоусунення Еда Кольєра через бунт шлунку мої шанси завоювати прихильність Мейм не підвищилися. А потім у Гутрі настав мертвий сезон.
Я затримався у місті задовго. Бразильські діаманти почали тьмяніти, вогкими ранками регулярно відмовлялися спалахувати патентовані запальнички. У моєму бізнесі завжди настає момент, коли для того, щоб не проґавити птаха успіху, треба швиденько переїздити на нове місце. Я подорожував у фургоні, щоб не минути найменшого містечка. За кілька днів я склав речі й зайшов до Мейм попрощатися. Я не здавався, просто планував поїхати на тиждень-два до Оклахома-Сіті, а потім повернутися і знову взятися до справи.
І кого ж я зустрічаю у дверях, як не Мейм — божественну в синій дорожній сукні та з маленькою валізкою у руках. Виявляється, її сестра Лотті Белл, яка працює друкаркою у Тера-Готі, наступного четверга виходить заміж; Мейм збирається пожити у неї тиждень, щоб допомогти підготуватися до весілля. А зараз Мейм чекає на товарний фургон, який відвезе її до Оклахоми… Я висловив деякий сумнів у прудкості та зручності товарного фургона й запропонував сам відвезти дорогоцінний товар. Мамця Дуган небачила причин відмовлятися від моїх безкоштовних послуг; за півгодини ми з Мейм вирушили на південь у легкому літньому фургоні, вкритому білою парусиною.
Бог свідок, ранок був надзвичайний. Приємний вітерець пестив ніздрі пахощами польових квітів і трав, зайченята з білими пухнастими хвостиками раз у раз, граючись, вибігали на дорогу. Вороння помчало назустріч виднокраю, який наближався так швидко, що хотілося його скрутити, наче шворку для білизни. Мейм базікала без упину, щебетала як маля і про свій колишній дім та шкільні витівки, і що їй подобається, а що ні у дівчатах Джонсонів, які мешкають на тому боці вулиці. Й жодного слова про Еда Кольєра, їжу чи подібні невеселі теми. Десь ополудні Мейм оглянула багаж і зауважила, що кошик з обідом залишився вдома. Я міг би по дорозі знайти пристойний генделик,але оскільки Мейм не переймалася з цього приводу, я промовчав. Знаючи ставлення Мейм Дуган до харчу, я намагався не згадувати у розмові провізію.
Зараз я збираюся пояснити, як я змилив із дороги. Шлях був старий і сильно заріс травою, поруч зі мною сиділа Мейм, узурпувавши левову частку моєї уваги і тями. Словом, можете все вищезазначене вважати чи не вважати виправданням, як вам заманеться, але я збився з дороги, і в сутінках вечора, якого ми вже мали бути в Оклахома-Сіті, ми ще тинялися туди-сюди вздовж незнайомого берега невідомої низини біля незнаної річки. Злива періщила як із відра. Внизу, посеред трясовини, ми угледіли маленький дерев’яний будиночок, зведений на невеликому клаптику твердої землі. Зусібіч його оточували куширі, колючий чагарник і похмурі дерева. Самотній будинок навіював сумні думки. Його було шкода. Притулок на ніч, подумав я. Коли я поділився своїми міркуваннями з Мейм, вона довірила мені приймати рішення. Дівчина не зчинила істерики і не заходилася засипати мене звинуваченнями, як зробили б на її місці чимало жінок, натомість сказала, що все гаразд: вона розуміє, що я змилив із дороги ненавмисно.
Будинок на дві кімнати виявився порожнім. На подвір’ї вигороджена була невелика стайня, в якій колись тримали худобу. На горищі ми знайшли багато старого сіна. Я прив’язав коней під дашком, поклав у ясла трохи сіна, за що коні подивилися на мене сумними очима, ніби очікуючи на перепрошення. Решту сіна я відніс до будинку, щоб створити якусь подобу комфорту. Також я заніс усередину бразильські діаманти і патентовані запальнички, яким навряд чи сподобалося б тісне знайомство з водою.
Ми з Мейм улаштувалися на підлозі на сидіннях із фургона, і я за допомогою запальничок розпалив вогонь у грубі, адже ніч була холодною. Наскільки я можу судити, дівчина насолоджувалася пригодою. Це було щось новеньке. Можливість подивитися на життя з іншого боку. Дівчина сміялась і балакала, тьмяний вогонь запальничок не міг суперничати з блиском її очей. У мене була повна кишеня сигар, і здавалося, гріхопадіння ще не відбулося на землі. Ми опинилися на прегарному ранчо серед Едемського саду. За будинком, невидима через щільну стіну дощу і нічну темряву, протікала ріка Сіон, а янголи з палючими мечами ще не встигли запечатати вхід до раю. Я дістав понаддюжину бразильських прикрас і вмовив Мейм надягти їх — персні, брошки, ланцюжки, сережки, браслети, пояси і медальйони. Дівчина переливалась і сяяла, як індійська принцеса. Мейм аж почервоніла від задоволення і ледве не плакала через відсутність люстерка.
Пізно ввечері з сіна, покривал і ковдр із фургона я зробив на долівці щось на кшталт ліжка для Мейм і переконав її лягати спати. Я сидів у другій кімнаті, курив сигари, слухав шум дощу і міркував над життєвими перипетіями, які супроводжують чоловіка протягом сімдесятьох років від народження і до смерті.
Не варто було засиджуватися допізна, тому що прокинувся я аж удень; Мейм стояла наді мною з бездоганно зачесаним волоссям і радісним блиском в очах — як у людини, цілковито задоволеної життям.
— Боже, Джефе, — защебетала вона, — я така голодна! Я зараз би з’їла…
Я замилувався Мейм, але вона перехопила мій погляд, різко припинала всміхатися і холодно та підозріло поглянула на мене. Я розреготався і покотився на підлогу. Мені стало весело. Насправді я — весела і добра людина, люблю пореготати, і тут на мене напав дурносміх. Коли я нарешті вгамувався, Мейм сиділа, розвернувшись спиною, — уособлення ображеної гідності.
— Не гнівайтеся, Мейм, — сказав я, — це було ненавмисне. Ваше волосся, ох, якби ви знали, як воно кумедно зачесане!..
— Не треба мені казочки розповідати, сер, — відповіла Мейм суворо і виважено. — З волоссям усе гаразд. Я знаю, що вас так розсмішило. Джефе, погляньте надвір, — підскочила вона, визирнувши крізь щілинку між колодами.
Я відчиняю дерев’яне віконце — і бачу, що ціла заплава залита водою, а горбочок, на якому стоїть будинок, перетворився на острів серед швидкоплинного жовтого потоку завширшки кроків сто. А злива, між іншим, не припинилася і не зменшилася. Нам залишалося сидіти в ковчезі й чекати на голуба з оливковою гілкою у дзьобі.
Мушу визнати, того дня розмови і розваги не вирізнялися особливою жвавістю. Я усвідомлював, що затяжне очікування знову повертає Мейм до звичної упередженості, але нічого не міг удіяти. Особисто я був охоплений єдиним бажанням — поїсти. У мене почалися галюцинації — привиди рагу і видіння шинки, я постійно повторював собі: «Що ти їстимеш, Джефе, що ти замовиш, старий, коли прийде офіціант?» Я малював собі в думках улюблені страви з меню й уявляв, як їх мені приносять. Гадаю, таке відбувається з усіма, хто помирає з голоду. Бідолахи не можуть зосередитися ні на чому, окрім їстівних об’єктів. Це доводить, що маленький стіл, на якому на серветці, що затуляє плями від кави, стоїть старенька надщерблена соусниця з саморобною гострою приправою до м’яса, важливіший від питань моралі та миру між націями.
Я сидів на самоті, занурений у роздуми й гарячу суперечку з самим собою на тему, який я з’їм біфштекс — з грибами чи по-креольському. Мейм сумно сиділа на ліжку, поклавши голову на руки. «Нехай картопля буде засмажена по-домашньому, — подумки казав я, — і підрум’яньте на сковорідці м’ясо з дев’ятьма яйцями-пашот». Тим часом я обмацував кишені у пошуках арахісу, пари зерняток чи попкорну.
Ніч не принесла змін — вода продовжувала прибувати, а дощ і не думав припинятися. Поглянувши на Мейм, я помітив на її обличчі знайомий вираз — як у дівчини, яка проходить повз ятку з морозивом. Я знав, що бідна дівчинка голодна — можливо, вперше за все життя. В її очах бриніла тривога, характерна для жінки, яка давно не їла або якавідчуває, що в неї ззаду розстібнулася спідниця.
Була приблизно одинадцята година вечора другого дня ув’язнення. Ми похмуро сиділи в каюті нашого суденця, що зазнало кораблетрощі. Я гарячково намагався відвернути власні мізки від спогадів про їжу, але згадки так і атакували мене, перш ніж я встигав зосередитися на чомусь інакшому. Я згадав усі смачні страви, про які коли-небудь чув. Повернувся в дитинство і з удячністю й повагою згадав гарячі бісквіти, политі сорго, і підливку до бекону. Потім я звернувся до років мандрів, де на мене чекали зелені яблука, оладки та кленовий сироп, мамалиґа, смажені курчата по-віргінському, запечені в тісті яблука, свинячі реберця і солодкий яблучний пиріг, а ще пік довершеності — брауншвейзьке рагу, як його готують у Джорджії: головна його перевага над іншими стравами полягає у тому, що воно їх усі об’єднує.
Подейкують, у потопельника перед очима пролітає усеньке життя. Що ж, коли людина помирає з голоду, їй являється привид кожної страви, яку вона їла чи просто бачила; голодний вигадує нові рецепти, які стали б окрасою королівського столу. Якби хтось записав останні слова чоловіків, що померли голодною смертю, то зміг би видати кулінарну книгу, яка продалася б мільйонним накладом… щоправда, попередньо її довелося б почистити від сентиментів.
Напевно, я настільки захопився медитацією на кулінарні теми, що, не усвідомлюючи цього, вголос звернувся до уявного офіціанта:
— Поріжте м’ясо великими шматками, нехай буде з кров’ю, і подайте його з картопляною стружкою, а на тости збовтайте шість яєць.
Мейм блискавично повернула голову. Її очі засяяли, а на вустах раптом з’явилася усмішка.
— А мені пропечене, з жульєном, і три яйця просто зараз. Підрум’яньте тости, подвійну порцію. О Джефе, це було б чудово! Потім я б замовила печеню і курча з рисовою приправою, розеточку солодкого заварного крему з морозивом і…
— Не поспішайте переходити до десерту, — перебиваю я, — є ще запіканка з курячої печінки, і соте із нирок на тостах, і смажена ягнятина, і…
— О, — збуджено додає Мейм, — із м’ятним соусом, салатом з індичкою та оливками, малиновим тортиком…
— Продовжуйте у тому ж дусі, — кажу я. — Замовте печеного гарбуза, гарячі кукурудзяні млинці з підсолодженим молоком, не забудьте про яблуко, запечене в тісті й полите кремом, пиріг з ожиною…
Хвилин десять ми змагались у винахідливості на тему ідеального сніданку-обіду-вечері. Ми мандрували вперед, назад, ліворуч і праворуч магістралями і ґрунтівками царства їжі; Мейм вирвалася вперед — як офіціантка вона краще знала ці заплутані стежки. Нові й нові найменування страв підливали олії у вогонь моїх страждань. Усе свідчило про те, що Мейм вирішила потоваришувати з їжею. Здається, тепер вона дивилася на бридкий процес насичення організму харчем без колишньої презирливості.
Наступного ранку вода припинила прибувати. Я підгодовував вороних батогом, болото з-під фургона розліталося навсібіч, трохи поневірянь — і ми знайшли дорогу. Як виявилось, я схибив на кілька миль, тож за дві години ми дісталися Оклахома-Сіті. Першим, що трапилося нам на очі, виявилася велика вивіска ресторану, куди ми й попрямували без зайвого зволікання. Ми з Мейм усілися за столом, прикрашеним ножами, виделками і тарілками, і дівчина всміхалася не глузливо, а мило і спрагло.
Ресторан відкрився нещодавно і пропонував широкий вибір. Я склав такий цитатник із меню, що офіціант зацікавлено поглядав на фургон, міркуючи, скільки ще голодних мандрівників причаїлося всередині.
Ось ми сидимо, нам приносять замовлення. Це був бенкет на дванадцять персон, та ми були й голодні, як дванадцять. Я спостерігав за Мейм і посміхався, згадуючи минуле.Мейм дивилася на накритий стіл, як хлопчак — на перший годинник. Потім вона поглянула мені просто у вічі. Дві великі сльози покотилися по її щоці. Офіціант пішов по добавку.
— Джефе, — ніжно каже Мейм, — я чинила дуже нерозумно. Забивала собі голову дурницями. Я просто досі ніколи не відчувала голоду на власній шкурі. Чоловіки щодня терплять такий голод, так? Вони великі й дужі, на цьому світі вони виконують всю важку роботу і їдять не для того, щоб надокучати дурненьким дівчаткам у ресторанах, адже так? Ти якось сказав… тобто запитав мене… тобто хотів дізнатися, чи я… якщо, Джефе, ти все ще… я була б щаслива бачити тебе на тому боці столу щодня. А зараз швидше подай мені щось їстівне, будь ласка.
Як я вже казав, жінка час від часу потребує кардинальних змін. Вона стомлюється від одноманітності — незмінного обіднього столу, гори посуду, швейної машинки. Дайте їй щось нове — невеличку подорож і відпочинок, пригоду замість остогидлих домашніх клопотів, ніжність після прочуханки, трохи неприємностей і турбот — і навзамін отримаєте велику потлію шастя.