Лаурікадж і молодий мисливець

Жив у старі часи на північній саамській землі мисливець на ім’я Лаурікадж. Знав він, де який звір ховається, де яка риба водиться, знав кожне дерево в темному лісі, кожну стежку в широкій тундрі. “Усім мисливцям мисливець”, – говорили про нього саами, тому що не було серед них кращого мисливця, ніж Лаурікадж.

Якось приходить до Лаурікаджа молодий саам. Голову на груди опустив, плаче:

– Зовсім погане полювання стало. Усі стріли я використав, усю їжу з’їв, а звіра не здобув. Як жити? Чим дітей годувати? Допоможи, славний мисливцю Лаурікадже!

Пожалів Лаурікадж молодого мисливця, говорить:

– Іди до мене в товариші. Разом полюватимемо. Навпіл ділитимемо все – і їжу, і мисливські припаси, і вбитого звіра: одного тобі, другого мені. Удвох багато здобудемо.

Зрадів молодий мисливець. Пішли. Бачать: білки з гілки на гілку скачуть – добра здобич для тих, у кого гостре око і тверда рука. Лаурікадж стрілу за стрілою пускає, б’є білку без промаху. А молодий мисливець ходить за ним по п’ятах, здобич підбирає, Лаурікаджу дорікає:

– Надто дрібну білку б’єш! Велику бий!

Сонце по небу шлях закінчило, вечір настав. Молодий мисливець каже Лаурікаджу:

– Дрова принеси, багаття розпали, бо я стомився – цілий день спину гнув, за тобою білок підбирав.

Нічого не сказав Лаурікадж, притягнув суху ялину, багаття розпалив, м’ясо зварив, порівну з молодим мисливцем поділив. Поїли вони та спати лягли.

І на другий день полювали – Лаурікадж звіра бив, молодий мисливець здобич із землі підбирав, Лаурікаджу дорікав. Далеко в ліс зайшли, багато звіра здобули, у кожного торба повнісінька. Час додому повертатися.

Але тільки зібралися – потемніло небо, засвистів вітер, хуртовина розбушувалася. За снігом лісу не видно, тільки чути – ялинки, як люди, стогнуть.

Ідуть мисливці, вітер їх по лісу кружляє, мороз руки-ноги морозить. Вибилися вони із сил, не знають, куди йти.

– Марна слава про тебе йде, що ти всім мисливцям мисливець, – каже Лаурікаджу його товариш, – дороги в лісі не можеш знайти!

Лаурікадж і сам здивувався: усе в цьому лісі йому невідоме, незнайоме. Говорить він молодому мисливцеві:

– Посидь під ялинкою, перепочинь. Я тобі залишу всю їжу, лук свій та торбу зі звіром, а сам без нічого піду. Може, барліг порожній ведмежий знайду, щоб нам від негоди сховатися. Дивись тільки, без мене нікуди не йди, бо пропадеш!

Пішов Лаурікадж крізь заметіль, дороги не знайшов, а уперся грудьми в круту скелю. Обійшов скелю – що таке? Сніг не січе, вітри не свищуть – сонце світить. Стоять одна біля одної хатини саамів – димом із вогнищ несе, собаки бігають, діти з крижаної гірки катаються.

Тут вийшли з великого будинку двоє старих, кличуть до себе Лаурікаджа з пошаною:

– Іди до нашого вогнища, славний мисливцю Лаурікадже, добра людина. Ми на тебе давно чекаємо.

Поклав Лаурікадж руку на серце, вклонився старим, каже:

– Не можу. Я в лісі товариша залишив, як би він не замерз. Піду по нього.

– Що ж, – кажуть старі, – піди, ми почекаємо.

Вирушив Лаурікадж у зворотню дорогу, обігнув скелю, а там, як і раніше, хуртовина виє, вітер з ніг валить. Дістався Лаурікадж до ялинки, де залишив товариша, – немає нікого. Не знав того Лаурікадж, що відпочив молодий мисливець, в’яленої оленини наївся, закинув одну торбу на праве плече, другу на ліве, взяв один лук у праву руку, другий в ліву, мішок із їжею до пояса прив’язав і сказав собі:

– Була в мене одна торба зі звіром – дві будуть, був один лук – два буде, була їжа для двох – для одного буде. Тепер мені хуртовина не страшна, Лаурікадж не потрібен. Одразу багатим стану.

Та й пішов.

А Лаурікадж шукав його, шукав, кликав

кликав, сніг розгрібав руками – зник молодий мисливець, ніби його й не було.

Повернувся Лаурікадж до скелі, обійшов її та й бачить: лежить біля будинку молодий мисливець мертвий, заледенілий. На плечах у нього дві торби зі звіром, у руках два лука, на поясі мішок із їжею. А поряд із ним – двоє старих стоять.

Запитує в них Лаурікадж:

– Як же так? Він скелю обійшов і до будинку підійшов, а біля самого порога замерз? Невже він а ні вас, а ні селища, а ні сонця не бачив?

Відповідають старі Лаурікаджу:

– Не дано йому було бачити а ні нас, а ні наше селище, а ні нашого сонця. Для нього хуртовина вила, мороз йому серце леденів.

Взяли старі Лаурікаджа під руки, повели у вежу, біля вогнища посадили. І почав один зі старих свою розповідь.

Ось і ти послухай, що він розповів Лаурікаджу.

Взяли старі Лаурікаджа під руки, повели у вежу, біля вогнища посадили. І почав один зі старих свою розповідь.

Ось і ти послухай, що він розповів Лаурікаджу

Олій та Ридласт

Жив на одному острові мисливець із молодою дружиною. Було у них двоє маленьких синів: старший – Олій, молодший – Ридласт. От якось сіли батько з матір’ю в човен, переправилися через озеро та пішли в ліс на полювання. Пішли й не повернулися.

Того дня під вечір буря на озері почалася, великі хвилі здійнялися. Чекали Олій та Ридласт батька з матір’ю день, чекали другий, чекали третій, увесь хліб, усе м’ясо, всю рибу з’їли – їсти більше немає. А на четвертий день підплив до острова човен, догори дном перекинутий. Зрозуміли тоді брати, що потонули у бурю їхні батько з матір’ю. Гірко заплакали вони і стали думати: що робити? Як жити далі?

Говорить Олій Ридласту:

– Ходімо, Ридласте, добрих людей шукати!

– Ходімо!

Перевернули вони човен, переправилися на лісовий берег та й пішли. Раптом бачать – димок в’ється, хатка стоїть. Підійшли вони до хатка, тихенько зазирнули в неї, бачать: жінка сидить, дитину в колисці колихає.

Говорять їй брати:

– Наші батьки померли, візьміть нас до себе жити!

Прийняла їх жінка, напоїла, нагодувала, спати поклала.

Вранці встала, запитує:

– А що ви, хлопці, робити вмієте?

Злякалися брати, що жінка їх прожене, і кажуть:

– Все вміємо. І колиску колихати, і хліб пекти, і куріпок щипати, і дитину купати.

– От які добрі робітники мені попалися, – зраділа жінка. – Ну, робіть, що вмієте, а я піду в ліс по дрова.

Та й пішла.

Став Ридласт колиску колихати, став Олій куріпок щипати. Летить пух по всій хаті, в очі, в ніс забивається – кричить мала в колисці.

Аж тут вода в казані закипіла. Говорить Ридласт:

– Треба дитину купати! Тільки як?

– Мабуть, треба в котел опускати.

Схопив Ридласт малу, несе до казана. Аж тут тісто в діжі запихкало, через край полізло.

– Дивися, тісто тікає! – кричить Олій.

Став Ридласт тісто вминати, в діжку з тістом малу впустив. А Олій казан тягне, та поспішав, не втримав, усю воду у вогнище разлив. Погасло вогнище, дим стовпом стоїть. Обліпило тісто малу, тепло їй стало, вона й заснула. Подивився на неї Ридласт, бачить – очі заплющені, злякався та як закричить:

– Дівчисько померло! Що робити будемо?

– Тікаємо! – закричав Олій.

Вискочили брати з хати та й кинулися навтьоки, світ за очі побігли.

Повернулася мати з дровами, побачила, що у хаті коїться, вийняла доньку з тіста, вимила, все в домі прибрала, вогнище розпалила, куріпок зварила та й стала на хлопців чекати.

А вони не прийшли. На згадку про те, що дівчинка в тісті спала, назвала жінка доньку Лейпенійді, що означає дівчинка з хліба.

Довго кружляли Олій та Ридласт лісом, озера обходили, річки перепливали, ягодою морошкою годувалися – ніде людей не знайшли. Аж тут трапилася на їхньому шляху висока гора. Що робити? Треба на гору підніматися. Чим вище вони піднімалися, тим вищою гора ставала. А як зійшли на її вершину, підхопили їх сильні вітри та й опустили на чужу низьку землю. Бачать брати – під горою озеро, а над озером на кам’яних стовпах клітки висять. У клітках звірі, птахи та риби сидять. Ходить поміж кліток Суха Жердина, їжу розносить, з усіма розмовляє людською мовою.

Злякалися брати, запитують:

– Хто ж ви такі є?

– Ми ненаситної відьми Вигахке полонені, відповідає Суха Жердина. – Це її гора, вона живе в ній. Цілими днями нишпорить Вигахке по світу, людей хапає. Кого одразу зжере, кого в горі замкне, примусить золото для неї видобувати. Непокірних у клітки садить. Навіщо ви прийшли сюди по свою смерть?

Заплакали Олій та Ридласт, говорять:

– Сироти ми, нікого у нас на світі немає. Ходимо по землі, добрих людей шукаємо. Що нам тепер робити?

Пожаліла їх Суха Жердина:

– Не бійтеся, – каже, – не дам вас образити. Хоч Вигахке й сильніша за мене, але я теж багато чого знаю. Ходімо.

Тут загуло, засвистіло, темрява настала – на вершині гори Вигахке показалася. Суха Жердина мерщій братів на черепки перетворила та й у скриню сховала, а сама пішла зустрічати Вигахке.

Фуркає Вигахке, чхає, довгим носом крутить, через плече плює та свариться:

– Фу-фу-фу! Людським духом пахне. Хтось тут є! Давайте його мені сюди!

Говорить Суха Жердина:

– Ти, Вигахке, низько над землею літала, от і набралася людського духу, він у тебе в носі лоскоче. Ти піди краще ляж, відпочинь, засни. Я тобі постіль приготую.

Постелила Суха Жердина оленячі шкури, горб Вигахке ведмежим салом змастила, шерсть на тілі кістяним гребінцем розчесала, спати поклала. Спить Вигахке, хропе – гора тремтить.

Тут вийняла Суха Жердина черепки зі скрині, дунула, плюнула, і постали перед нею Олій та Ридласт.

Запитує вона в них:

– Ну що ви, хлопці, вмієте робити?

Відповідають їй брати:

– Чесно тобі скажемо – нічого ще не вміємо.

Тут ударилася Суха Жердина об землю та перетворилася на Сіру Вовчицю. Говорить Вовчиця Олію та Ридласту:

– Навчу я вас, хлопці, полюванню!

Стала Сіра Вовчиця вчити братів серед каміння ховатися, ялинові гілки на себе чіпляти, з підвітряного боку до звіра підповзати. Почала вчити, як на спину дикому оленю стрибати, за роги хапати, на землю валити.

Багато звіра здобули Олій з Ридластом. Похвалила братів Сіра Вовчиця та й одразу об землю вдарилася – на Рибу-Щуку перетворилася.

Говорить Риба-Щука Олію та Ридласту:

– Навчу я вас тепер, хлопці, ловити рибу!

Пірнула в озеро Риба-Щука, братів хвостом за собою поманила. Попливли вони за нею. Стала Риба-Щука братів вчити у твань зариватися, в очереті ховатися, чекати, коли риба повз них попливе, та блискавкою на неї кидатися. Почала вчити, як сіті в озеро опускати та повно риби витягувати. Наловили Олій та Ридласт риби, Щуці принесли. Похвалила їх Риба-Щука, вдарилася об землю, знову Сухою Жердиною стала. Наварила вона казан м’яса, казан риби, хлопців нагодувала та знову їх на черепки перетворила.

Лежать вони в скрині й чують: прокинулася Вигахке, стукає по казанах копитом:

– Го-го-го! Суха Жердино! Їсти хочу!

Подала їй Суха Жердина оленячого м’яса, та їсть і нахвалює:

– Гарне м’ясо, людським духом пахне!

– Це серед диких оленів один домашній попався! – каже їй Суха Жердина. – Від нього людським духом тягне.

Принесла Суха Жердина Вигахке риби. Та їсть і нахвалює:

– Гарна риба, людським духом пахне!

– Це, – каже їй Суха Жердина, – рибалка рибу ловив, а я в нього улов забрала. Тому від риби людським духом і тягне.

З’їла все вариво Вигахке, обидва котли довгим язиком вилизала, загуркотіла, засвистіла, вихором вгору злетіла та й полетіла по здобич.

Вийняла тоді Суха Жердина черепки зі скрині, дунула, плюнула, перетворила їх на Олія та Ридласта й каже:

– Скінчилося ваше навчання. Великими ви стали. Тікайте звідси, поки Вигахке не повернулася.

Подивилися брати один на одного –вони гадали, що три дні минуло, а минуло тричі по три роки. Виросли вони, парубками стали.

Старший із братів – Олій – і каже:

– Як же ми тебе, Суха Жердино, залишимо тут? Ти нас від смерті врятувала, від Вигахке ховала. Ти нас усьому навчила – і полюванню, і риболовлі. Тікаймо з нами, будеш сестрою, а захочеш – моєю дружиною.

Тільки сказав так Олій, бачить: стоїть перед ним гарна дівчина, наче ягода морошка.

– Була я, – каже, – дівчиною на ім’я Разіайке. Схопила мене Вигахке, у кам’яну гору посадила. Тільки не стала я для неї золото видобувати. Тоді вона перетворила мене на Суху Жердину до того часу, поки не прийде чоловік і не візьме мене за дружину. Згодна я, Олію, бути твоєю дружиною. Втечу я звідси разом із тобою та Ридластом.

І пішли вони всі разом чужою землею до високої гори. По крутих схилах повзли, на вершини забиралися, через річки перепливали. Нарешті, прийшли на рідну саамську землю.

Вибрали вони в лісі біля озера галявину, почали ставити хатину. Тут засмутився Ридласт, каже старшому братові:

– Пам’ятаєш, Олію, ту жінку, що пустила нас у свою хату, напоїла, нагодувала і спати поклала? Чим же ми їй за добро відплатили? Доньку її у тісті втопили. Стара вона тепер, погано їй самій. Піду я до неї жити, буду її годувати.

– І я піду з тобою! – каже Олій.

– І я! – каже Разіайке.

І пішли вони ту хату шукати. Знайшли. Виходить до них назустріч стара жінка й каже:

– Заходьте, любі гості, сідайте до вогнища, зараз оленина звариться.

Увійшли вони, сіли, запитує Ридласт:

– А хто ж та дівчина, гарна та вродлива, що біля вогнища сидить?

– Це моя дочка Лейпенійді! – відповідає стара жінка. – Тому вона така гарна, що в тісті маленькою спала.

Зрадів Ридласт, що жива залишилася та дитина, говорить:

– Це я тебе в тісто впустив! Підеш за мене заміж, Лейпенійді?

Тут впізнала стара жінка братів, не натішиться:

– Багато років ми на вас чекали, – каже, – нарешті дочекалися!

А Лейпенійді тихенько Ридласту шепоче:

– Піду я за тебе заміж!

Залишився Ридласт у тих місцях жити, а з ним Олій та Разіайке. Поставили вони будинки, стали рибу в озері ловити, на звіра полювати, диких оленів ловити. Добре стали жити. Пішли від них діти, а там – онуки та правнуки.

***

Закінчив старий розповідь, запитує Лаурікаджа:

– Чи чув ти раніше про братів Олія та Ридласта?

– Маленьким був – чув. Ще батько мого батька мені розповідав.

– Оце ми і є: я – Олій, а він – Ридласт!

Дуже здивувався Лаурікадж:

– Але то ж у стародавні часи було! Хіба ви ще живі?

– Ми завжди будемо живі, доки люди на світі є! Але бачать нас лише люди, що пам’ятають добро. Хто не пам’ятає добра, зло з собою несе, той ніколи не побачить нас, повз нас пройде, поруч буде, а пропаде. Так і твій товариш.

Поховав Лаурікадж молодого мисливця, зібрався додому. Просять його Олій та Ридласт із ними залишитися жити.

– Ні, – каже, – піду віднесу торбу зі звіром дітям свого товариша. Піду людям про вас розповім.

Пішов Лаурікадж. Багато років з того часу прожив славний мисливець, багато добра людям зробив і всім про Олія та Ридласта розповідав.

А люди про Лаурікаджа розповідали один одному. А про того мисливця, що добра не пам’ятав, ніхто й доброго слова не сказав. Навіть ім’я його саами забули.