Лісове кошеня

На галявині струмок тече. І трава навколо густа, різнокольорова – від квітів різнокольорова. Тут і бджоли працюють, і джміль гуде. А біля трирічної сосни, що зростом мені по коліно товчуться комарі. Усією купою на одному місці підстрибують. А галявина маленька, мов кімнатка, — кроків п’ять завширшки, десять завдовжки.

Стіною навколо смородина росте, у смородині горобина, під горобиною малина. А далі справжній ліс обступив галявину. Смерековий ліс.

Іду я з рушницею лісом. Побачив цю гущину — малину, смородину, горобину — поліз у кущі.

Дивлюся, а за кущами ця галявинка. Бач, як заховалася!

«А чи немає тут здобичі?» — думаю.

Виглядаю потихеньку крізь смородину і бачу: якраз посередині здобич ходить.

Маленьке-маленьке кошеня ходить, великоголове кошеня. Хвіст короткий – не хвіст, хвостик. Мордочка витрішкувата, очі дурні. А зростом лише півкішки.

Бавиться собі кошеня. Схопило у рот довгу соломинку, а само упало на спину і задніми ногами соломину вгору підкидає. Задні ноги в нього довгі, довші за передні, а стопи у ніг товсті, з подушечками.

Набридла кошеняті соломинка. За мухою погналося, потім квітку лапою вдарило. Схопило квітку, пожувало і виплюнуло, головою крутить — гірка, квітка попалася. Відплювалося, відфиркалося, посиділо трохи так, спокійненько, і раптом хмару комарів помітило.

Підповзло до них, стрибнуло, передні лапи широко розставило — мабуть, хотіло усіх комарів у оберемок спіймати. Та жодного не спіймало.

А тут джміль потрапив на очі. Підібралося кошеня і до джмеля, та як вдарить задньою лапою по ромашці, на якій джміль сидів, і збив його додолу.

Спритно орудує задньою ногою. Як передньою. Домашній кішці так не вдасться.

Збив він джмеля на землю, а потім як запищить, занявчить. Вжалив його джміль. Хотів я йому допомогти, отруту видавити, джмеляче жало витягнути. Та раптом зрозумів: ні, ніяк не можна цього робити. І похолов я весь зі страху. Не пам’ятаю, як на ноги скочив і бігти. Що є сили від кошеняти тікаю, тільки очі прикриваю від гілок.

Яма на шляху— я через яму. Кущ – я через кущ. Від страху став таким спритним, що радий би одним махом через весь ліс перестрибнути.

Біжу, підстрибую. Кілометрів зо два, напевно пробіг. Вибіг нарешті в поле і впав на траву. Ноги мене вже не тримають, серце груди розриває.

Добре, думаю, що від кошеняти втік.

Кошеня це не просте – це рисеня було. Отже, і мати його недалеко десь блукала. Поки він бавився собі тихо-мирно на галявині, ловив мух та соломинки жував, мати теж своєю справою займалася — полювала. А як подав він голос, запищав, заволав, — тут уже рись, звичайно, до нього — на допомогу. І розірвала б вона мене на шматки, якби я їй по дорозі попався.