Лисиця, пташка та ворон

Сидить на дереві пташка. А в гнізді у неї четверо пташенят. Раптом лисиця повз біжить, побачила пташку і каже:

— Дай мені одне пташеня, я їсти хочу.

— Не дам я тобі свого пташеняти! Шукай в іншому місці.

— Якщо не даси, — каже лисиця, — я зрубаю твоє дерево. Бачиш, у мене з собою шабля у хутряному мішку.

Підняла лисиця хвіст і почала ним розмахувати, наче дерево рубає.

Злякалася пташка, заплакала:

— Не рубай, лисичко, дерево, дам тобі пташеня.

Скинула вона з гнізда одне пташеня, а лисиці тільки того й треба було. Схопила вона його і забрала в ліс.

Сидить пташка і плаче. Шкода їй пташеняти.

Летить повз ворон і питає:

— Чому, пташко, плачеш? Яке у тебе горе?

— Як мені не плакати? — каже пташка. — Лисиця з’їла моє пташеня.

Здивувався ворон:

— Як могла лисиця з’їсти твоє пташеня? Твоє гніздо високо на дереві.

— Я сама їй скинула, бо лисиця хотіла зрубати дерево — вона має гостру шаблю в хутряному мішку.

— Дурна ти пташко, — каже ворон, — це не шабля, а хвіст. Як прийде лисиця наступного разу, не давай їй пташеня, хай рубає дерево, нічого в неї не вийде!

Другого дня прийшла лисиця і знову просить:

— Дай мені ще одне пташеня, бо я зголодніла.

— Ні, — каже пташка, — не дам я тобі своє пташеня.

Розлютилася лисиця.

— Тоді я дерево рубатиму!

І стала лисиця хвостом по дереву бити. Била, била, шерсть від хвоста летить на всі боки, а дерево не ворухнеться. Присіла лисиця відпочити і запитує:

— Хто тебе навчив мене не слухатися? Не ворон часом?

— Ні, – відповідає пташка, – я сама здогадалася. І в мене є голова на плечах.

— Ні, своїм розумом тобі до цього не дійти, у цьому тобі ворон допоміг, от я йому покажу, як у мої справи втручатися!

Побігла лисиця шукати ворона. Багато днів бігла. І ось опинилася біля великої річки. На березі кілька чумів стоїть. Вирішила лисиця тут чимось поживитись. Вирила яму, лягла вгору животом і язик на бороду висунула. Язик червоний, далеко видно — гарна приманка для птахів та звірів.

Лежить так лисиця, раптом бачить — ворон летить. Ворон помітив червоний язик лисиці і думає:

«Еге, ось мені і вечеря!»

Тільки підлетів до лисиці, а лисиця схопила його і каже:

— Ага, ти пташку розуму вчив, а тепер я тебе провчу.

— Роби що хочеш, тільки не став на скелю, не зіштовхуй вниз з кручі. Не губи мене!

“А-а, – думає лисиця, – так його і треба провчити”.

Поставила лисиця ворона на край скелі, розбіглася, щоб зіштовхнути його. А ворон змахнув крилами і полетів. Не втрималася лисиця на кручі і покотилася вниз,  мало ноги собі не поламала. З того часу перестала вона з вороном у хитрощах змагатися.