Маркус і Діана. Світло Сіріуса (розділи 10-15)

Розділ X
Коли таксі з Маркусом та Сіґмундом зупинилося перед рестораном «Зірка» Еллен Кристина та Муна вже стояли при вході. То була перша помилка хлопців. Ніколи не змушуйте даму чекати.

— Тут що — відбуватиметься весілля? — спитав водій таксі, беручи від Сіґмунда п’ятдесят крон.

— Ні, всього-на-всього невеличка приватна здибанка.

Водій крадькома зиркнув на Маркуса й осміхнувся.

— Норвезької мафії, чи що? Хе-хе.

— Хе-хе, — прогугнявив Маркус і виліз із машини.

Сіґмунд був у білому піджаку з чорними вилогами, в чорних штанях і чорному поясі. Навкруг шиї в обох хлопців біліли шовкові шалики. Сіґмунд у смокінгу тримався так, ніби в ньому й народився. Він був зачесаний, як завжди, бо готувався не до своєї генеральної репетиції. Він був за режисера й захопив із собою записника, щоб нотувати можливі помилки, які допустить виконавець головної ролі. «Ой же ж і доведеться йому потрудитися», — подумав Маркус, намагаючися привітно усміхнутися дівчатам. Він був певен, що ті засміють його з першого погляду, але дівчата навіть не усміхнулися. Вони витріщились на нього й пороззявляли роти.

— Добридень, любі дами, — сказав Сіґмунд і чемно вклонився.

— А де Маркус? — спитала Еллен Кристина.

— Осьдечки, — тоненьким голосом озвався Маркус.

— Який… який у тебе дорослий вигляд, — сказала Муна, і в її голосі не чулося жодної іронії.

— Стильно, — докинула Еллен Кристина. — Я тебе спершу й не впізнала.

— Зміни додають радості, — промимрив Маркус.

Нараз йому якось полегшало на душі, хоч він і досі побоювався: а що як це тиша перед бурею і зараз вибухне регіт?

— У вас теж непоганий вигляд, — обережно додав він і страшенно здивувався, коли обидві дівчини почервоніли.

То було цілком несподівано. Зазвичай вони не червоніли; червонів він, коли вони до нього забалакували. Він зрозумів, що й справді їм подобається. Атож, на колір і смак — товариш не всяк. Він помітив, що починає сідлати свого коника.

— Простенька сукня виграє, якщо до неї додати елегантну сумочку і взути елегантні черевички, — приязно мовив він.

— Мені подарували їх на іменини, — пошепки відповіла Мула й опустила очі на свої сріблясті черевички.

— А чи поміщали в газеті знімок ювілянтки? — чемно спитав Маркус.

— Що?

— В такому випадку не забудь про те, що знімок може послужити запрошенням на гостину.

Сіґмунд, стоячи поруч, почав уже трішки непокоїтися, проте Маркус того не помічав. Він і справді неабияк увійшов у свою роль.

— Через той знімок багато хто з тих, кого вже забуто, скажімо, колишні однокласники, озвуться до тебе з поздоровленнями.

— А тепер ходімо, — сказав Сіґмунд.

— То — найприємніше в днях народження, — голосно відчеканив Маркус і відчинив перед дівчатами двері.

Коли Муна проходила проз нього, він їй весело підморгнув. Вона здригнулася й зайшла в ресторан.

— Нема потреби перегинати палицю, — прошепотів Сіґмунд Маркусові на вухо в гардеробі, де вони здавали шовкові шалики.

Проте Маркус уже повністю ввійшов у роль світської людини. Назад дороги не було. Тепер лишалося тільки одне — витримати до кінця.

— Мене звати Маркус, — сказав він гардеробникові.

— Ти ба, справді?

— Справді, так собі й затямте! Маркус!

Гардеробник обвів його пильним поглядом.

— Постараюся ніколи не забути, — поволі сказав він.

— Ну от, — спокійно мовив Маркус. — Я візьму це до уваги.

Дівчата пішли в туалет. Сіґмунд сів на стілець їх почекати. Маркус і далі розмовляв із гардеробником.

— У вас є окрема кімната, де ми могли 6 сісти обговорити меню?

— Немає, — дещо невдоволено відповів гардеробник.

Йому було ясно, що в ресторан «Зірка» завітав недоліток-чванько.

— Ну й гаразд, — сказав Маркус. — Тоді ми спокійно обговоримо меню з метрдотелем.

— А чого ж, можна й так, — промимрив гардеробник.

Аж тут із туалету вийшли дівчата. Від них дуже пахло парфумами. Сіґмунд підвівся, а Маркус кивнув гардеробникові головою.

— Маркус, — сказав він. — Так мене звати.

Збившися на якусь мить біля дверей в одну купу, Маркус і Сіґмунд пропустили дівчат уперед. Їх зустрів метрдотель. То був поважний добродій літнього віку в смугастих штанях і темному піджаку. Він був геть сивий, а зростом сягав майже два метри. Маркус злегка свиснув. Він не знав, що метрдотелі бувають настільки високі.

— Чи замовляло товариство столика? — спитав він.

Здавалося, ніби він не помічав, що перед ним стояли діти. Він ледь шепелявив, але голос у нього був глибокий, густий, таємничий.

— Атож, — відповів Сіґмунд. — Для Маркуса Сімонсена молодшого. На чотири особи.

Столика замовляв Сіґмунд, щоправда, він не зізнався Маркусові, що замовляв на Сімонсена молодшого. Маркус помітив на собі здивовані погляди дівчат. Метрдотель кивнув й пішов попереду до столика в глибині ресторану.

— Прошу, — сказав він. — Офіціант зараз надійде.

— Мене звати Маркус, — сказав Маркус. — Таке моє ім’я.

— Мене звати Дал, — сказав метрдотель та й зник, не сівши з ними до столу спокійно обговорювати меню.

Запала мовчанка. Еллен Кристина й Муна розглядали хлопців, особливо Маркуса, наче вони й досі не йняли віри своїм очам. Маркус помітив, що вони обидві підмалювалися. Власне кажучи, йому то видалося дещо по-ляльковому, але нічого не вдієш — він же теж трохи змінив свою зовнішність. Окрім того, він уже був не Маркус, а Маркус молодший, а Маркус молодший не мав нічого проти підмальованих дівуль. Він був у тому абсолютно впевнений. Молоденький і жвавий офіціант приніс меню.

— Ну от, хлопці, бачу, ви не самі, а з дамами, — сказав він.

— Мене звати Маркус, — відрекомендувався йому Маркус, але офіціант і вухом на те не повів.

— Чи будете перед вечерею щось пити? — спитав офіціант.

— Не відмовимося, — відповів Сіґмунд. — Що ви запропонуєте?

— У нас є шампанське, херес, віскі, кампарі, фарріс, напій «соло», кока-кола, лимонний напій, сік і вода.

Маркус на якусь мить завагався, чи не замовити йому шампанського, але Сіґмунд, розкумекавши, що офіціант просто спробував пожартувати, випередив його.

— Чотири коли. On the rocks.

— Yes, sir,[Гаразд, сер (англ.)] — відповів офіціант і швиденько відійшов.

— Що означає «on the rocks»? — спитала Еллен Кристина.

— З льодом, — відповів Сіґмунд.

Він сидів на лавці спиною до вікна поруч із Еллен Кристиною. Маркус не був певен, що то правильно. Щоправда, Сіґмунд був на півроку за нього старший, а Еллен Кристина була на чотири місяці старша за Муну. Коли молодша пара запрошувала старшу пару, то, звісно ж, старша пара повинна була сідати на лавці лицем до зали. Але ж фактично запрошував усіх Сіґмунд. Тож, мабуть, на лавці мала сидіти молодша пара. Усе це Маркус обмірковував, вивчаючи меню. Воно було велике, тож його самовпевненість потроху кудись зникала. Прекрасний початок одібрав усі сили, і тепер у нього перед очима замелькали закуски, гарячі страви та десерт.

— Ну, то що ми замовимо? — спитав Маркус.

Сіґмунд поглядом запросив його вибирати.

Маркус уп’явся очима в меню, та не міг ні на чому зупинитися. Загалом він був зовсім не голодний. Йому цілком вистачило б і маленького кусника піци, але в меню піци не було.

— Та я й не знаю, — повагом відповів він. — Чого вам хочеться?

— Вирішуй ти, — сказала Муна.

— Ми не дуже звикли ходити в ресторан, — додала Еллен Кристина. — Візьми те, що тобі до смаку.

Маркус кивнув. Він знов сидів похнюплений, як і завше. Мочки його вух пашіли вогнем, а відлоги смокінга здавлювали шию.

— Ну от, — мовив Сіґмунд. — Якщо вдома гостям не пропонують вибирати страви, то навіщо ж було запроваджувати таке в ресторані?

Він теж простудіював книжку й знав напам’ять цілі розділи. Дівчата вдоволено закивали головами, а Маркус, якби його воля, то залюбки звернув би товаришеві шию.

— Ну, щось вибрали?

Офіціант приніс кока-колу.

Усі четверо витріщилися на Маркуса. Той одним духом випалив:

— Чотири порції анчоусів із вінегретом, чотири волові боурґуіґнони та чотири помаранчеві суфле.

Він читав навмання, бо гадав, що найкраща страва повинна мати найскладнішу назву. Ті назви мовби самі злітали йому з язика, а вимовляв він їх так, як вони були написані, — по літерах. Мабуть, то було геть неправильно, оскільки офіціант трішки спантеличився.

— Повтори, будь ласка, ще раз.

Маркус повторив.

— Що таке боурґуіґнони?

Маркус тицьнув пальцем у меню.

— То воловина по-бургундському. Цебто волове м’ясо, запечене в горнятку на французький штиб.

— Я це знаю, але звик казати саме так.

— Чому?

— Так простіше, — відповів Маркус і кашлянув.

Нараз у нього залоскотало в носі. Як же заведено чхати в ресторані? Якомога тихіше й відвернувши лице?

— Волові боурґуіґнони, — пробубнів офіціант, записуючи замовлення. — Постараюся запам’ятати. Що ви будете пити до їжі?

Маркус, ледве стримуючись, щоб не чхнути, безпорадно зиркнув на Сіґмунда. На щастя, той зрозумів його погляд і повівся як професійний завсідник ресторанів і надійний товариш.

— Сік до закуски, кока-кола до гарячої страви і лимонад до десерту.

— Якого року? — спитав офіціант.

— Ви, мабуть, жартівник, — сказав Сіґмунд.

Офіціант кивнув.

— Ви теж не в тім’я битий.

І тут уже Маркус чхнув. Його напівздушене «апчхи» влучило офіціантові в самісіньке обличчя. Очі засльозилися, а в носі не переставало свербіти. Мимохіть витерши кілька крапель зі щоки, офіціант швиденько відійшов, — і якраз вчасно, щоб не почути, як хлопець тоненьким голосом шепнув:

— Мене звати Маркус.

Після вдалого старту неодмінно мала бути якась маленька невдача. Маркусове «апчхи» виявилося великою невдачею. Воно було з тих, що ніколи не минають. З Монсом бувало так само. Коли він заходжувався чхати, то не міг угамуватися щонайменше півгодини. Бувало, що вони чхали разом, а потім із того сміялися. Тепер ніхто не сміявся. Навпаки, і дівчата, й Сіґмунд вдавали, ніби нічого не помітили. Вони жваво обговорювали прочитані книги, побачені фільми, вчителів, які їм не подобалися, і тенісні змагання, в яких вони отримували перемогу. Одначе крадькома вони весь час поглядали на нього, очікуючи нового апчхикання. Щоразу, як він чхав, Муна мимохіть спиралася ліктями на стіл, так ніби їй хотілося щось сказати чи з цікавістю його послухати. Лише після чотирнадцятого апчхи напад припинився. Проділ уже не був такий рівний, а на червоному носовичку проступили зелені й жовті плями. Офіціант приніс сік та анчоуси. Невдача не закінчилася.

Анчоуси з вінегретом вважаються прекрасною закускою, ними полюбляють ласувати влітку на веранді, але мало хто з тринадцятилітніх віддає їм перевагу. Порція складається з анчоусів, дрібно покришеного яйця, цибулі, петрушки і прянощів. На смак вона солона, як ропа.

— Оце такі анчоуси з вінегретом? — спитала Еллен Кристина й недовірливо окинула оком свою тарілку.

— Атож, — відповів Маркус і хвацько запхнув шмат анчоуса в рот.

Анчоус був гладенький, слизький та ще й скидався на живу істоту. З якою радістю Маркус виплюнув би його геть! Одначе не виплюнув, а засмоктав у себе, як спагеті.

— Чудово! — зітхнув він, залпом випиваючи свій сік.

— Можеш з’їсти й мою порцію, — запропонувала Муна.

— І мою, — додала Еллен Кристина. — Річ у тім, що ми худнемо.

— Не захоплюйтеся тим худненням, — сказав Сіґмунд. — То небезпечно для здоров’я.

Сіґмундові подобалася їжа для дорослих. Він наминав свою порцію повільно і з неабияким апетитом. Маркус вдячно глянув на нього.

— Нам хочеться приберегти апетит для гарячої страви, — сказала Еллен Кристина.

— Атож, — підтакнула їй Муна. — Для волових боурґуіґнонів.

І вона переклала свої анчоуси на Маркусову тарілку.

— Красненько дякую, — сказав він і якось невиразно, але привітно усміхнувся.

Еллен Кристина простягнула через стіл свою тарілку.

— Прошу.

Сіґмунд підвів очі від свого анчоуса й усміхнувся до Маркуса.

— Щасливець, — мовив він.

— Можеш і собі відсипати, — сказав Маркус.

Сіґмунд похитав головою.

— Ні, дякую. Для мене вони надто гострі. Я не маю таких дорослих смаків, як ти.

Дівчата жваво замотали головами й заходилися висловлювати свій захват від Маркусових дорослих смаків. То все й вирішило. Безмовно зітхнувши, Маркус узяв простягнену йому тарілку Еллен Кристини й усе, що там було, переклав у свою. Тепер перед ним лежало чотирнадцять шматочків анчоуса. Вони скидалися на покраяну каракатицю. Він їв їх у тиші, а товариство не зводило з нього захопливих поглядів. Коли ж останній шматочок поплив йому в горло, всім іншим замандюрилося повернутися назад. Маркус без угаву ковтав їх знову, аж поки якимось чином таки повтопляв усі шматочки в своєму шлунковому соку. Аж тут з’явився офіціант із м’ясом.

Воловина по-бургундськи — традиційна французька страва з великою кількістю всіляких смакот. І хоч вона й готується в червоному вині, її можна вживати й дітям, бо алкоголь під час приготування тієї страви випаровується. У тому горняткові, яке подавали в ресторані «Зірка», була воловина, морква, селера, цибуля, часник, томатна паста, бекон і гриби. Сама собою страва була ситна, до того ж офіціант подав її з вареним рисом, притрушеним шафраном. Порції були великі, й офіціант запевнив їх, що там, на батьківщині воловини по-бургундському, порції бувають ще більшими.

— Чудово, — сказала Еллен Кристина, кивнувши головою в бік Маркуса. — Бо він їсть за десятьох.

— Сам як скіпка, а шлунок мов кендюх, чи що? — спитав офіціант і підморгнув Еллен Кристині.

— Принесіть мені, будь ласка, склянку води, — попросив Маркус.

Він поняття не мав, як упорався з горнятком воловини, але в кожнім разі йому таки не забракло сили відповісти офіціантові «ні, дякую», коли той запропонував йому ще одну порцію. Власне, то було все, що він спромігся сказати. Він спробував попустити пояс, але той був міцно зачеплений за петельки смокінга. Аж тут офіціант приніс помаранчеве суфле. Здоровуцький десерт. Він скидався на масивну набухлу здобу, посипану цукровою пудрою. Його готували з пшеничного борошна, масла, молока, цукру, помаранчевого соку та яєць. Десерт подавали гарячим, і ресторан «Зірка» ним просто пишався. Дівчатам аж дух захопило, Сіґмунд обм’як тілом, а Маркус почувався так, як Гуффі, котрий об’ївся на обіді в бабусі Дак.[Гуффі та бабуся Дак — герої «Качиних історій» Волта Діснея.] Він поволі підніс ложку до суфле, з рота в нього вирвався якийсь незбагненний звук, який буває при рвоті чи веканні, й він повагом, як старий дід, підвівся з-за столу.

— Жвиняйте, — промимрив він самими губами.

Він швиденько задріботів через увесь ресторан до туалету, де й поквитався з дванадцятьма шматочками анчоуса, вісьмома шматочками бекону, чотирма дрібно покришеними цибулинами, п’ятдесятьма грамами воловини та строкатим носовичком. Та тільки вийшов до гардероба, як знову відчув легке запаморочення.

Гардеробник відвів очі від газети.

— Це тебе звати Маркус?

Маркус розтулив було рота, щоб відповісти, та тут же й стулив, і, кивнувши гардеробникові головою, кинувся до туалету.

— Ото так тобі сподобався туалет? — спитав гардеробник, коли він знов зайшов у гардероб.

— Сімонсен, — сказав Маркус. — Маркус Сімонсен молодший.

— Он як, — мовив гардеробник. — А я думав, старший.

Коли Маркус вернувся в ресторан, товариство вже сиділо перед порожніми тарілками, а біля столика стояв офіціант.

— Твоє суфле вичахло, — сказав офіціант.

— Ну то й що, — відповів Маркус. — Я більш нічого не їстиму.

Офіціант звів брови догори.

— Тобі не до вподоби наше суфле?

І тут Маркусові увірвався терпець. Він глянув офіціантові просто у вічі й у пориві безнадійної хоробрості випалив:

— Я запросив гостей у ресторан. Чого мені можна очікувати від метрдотеля та офіціанта?

— Що? — перепитав офіціант, але Маркус провадив далі гучним монотонним голосом, наче демонстрував завчений напам’ять урок, а воно, власне, так і було.

— По-перше, я очікую чемного й аж ніяк не поблажливого ставлення. Найважливіше завдання метрдотеля та офіціанта полягає в тому, щоб дбати, аби відвідувачі почували себе в ресторані, як удома, а найбільша помилка, якої вони можуть припуститися, то це не зважати на відвідувачів або якось їх принижувати. Тямущий офіціант моментально розуміє, коли він потрібен біля столика, тобі навіть не доводиться махати йому рукою, проте він ніколи не докучає. Він не присікується з запитаннями, чи до вподоби тобі їжа, і не поправляє тебе, якщо ти ненароком назву французького вина вимовиш неправильно!

То було як в око вліплено. Дівчата нетямилися від німого захвату, Сіґмунд старанно щось нотував до свого блокнотика, а офіціант, витріщившись на Маркуса, весь час хапав ротом повітря, мов викинута на берег рибина. Сіґмунд сховав блокнотика в кишеню й усміхнувся офіціантові.

— А тепер, якщо ваша ласка, ми хотіли б отримати рахунок.

Офіціант кивнув й мовчки подався геть.

— Добряче йому перепало, — сказала Еллен Кристина.

Муна захоплено кивнула головою.

— Ну ж ти його й відшмагав! Зроду такого не чула!

— Я бозна-кому в зуби не дивитимуся, — сказав Маркус та й заходився налапувати носовичка, якого лишив у туалеті.

Офіціант повернувся уже з рахунком. Не мовивши й слова, він поклав його перед Маркусом і непомітно відійшов. Маркус глипнув на рахунок і посунув його до Сіґмунда. Там стояло рівно тисяча шістсот п’ятдесят крон. Сіґмунд поволі підвівся.

— Вибачте, — мовив він. — Нам треба на хвилинку відлучитися, — він зиркнув на Маркуса. — Причесатися.

— Я не думав, що тут така дорожнеча!

Сполоснувши обличчя, Сіґмунд почав утиратися одним із рушників, що рівненьким стосиком лежали біля умивальника.

— Скільки в тебе грошей?

Схвильований і розпашілий Маркус стояв поруч. Більшого жахіття не могло й статися. А він щойно накрив мокрим рядном офіціанта. Тепер навряд чи варто чекати з його боку якогось співчуття.

— Тисяча крон.

— Зателефонуй своєму батькові!

— Не можу. Він мене розірве, коли дізнається, що я протринькав заощаджені гроші на ресторан. Окрім того, мені здається, що й ти міг би щось докласти.

— У мене всього сто крон.

— Тоді телефонуй своєму батькові.

— Ні!

— Я сам зателефоную.

Маркус тяжко зітхнув. Він був певен, що Монс допоможе їм вибратися з халепи, але не знав, що він скаже потім. Та вже буде як буде. Напевно, то був єдиний вихід, а те, що Сіґмунд перебрав практичний бік справи на себе, його бодай трохи втішило. Вони повернулися до столика, де їх чекав офіціант.

— У нас виникла невеличка проблема, — сказав Сіґмунд.

Офіціант запитливо подивився на нього.

— На жаль, ми переплутали тисячну банкноту з сотневою.

Офіціант на диво пожвавився.

— Он воно що, — сказав він.

— Це означає, що в нас при собі усього тисяча сто крон.

Офіціант усміхнувся на весь рот.

— Я покличу метрдотеля.

Метрдотель не усміхався. Зріст у нього вже сягав не двох метрів, а чотирьох. Він був сивий, як голуб.

— Ви не можете заплатити? — повагом спитав він.

— Ми відлучимося в туалет, — в один голос проторохтіли дівчата й швиденько посхоплювалися зі своїх місць.

— Ну, авжеж, — мовив офіціант.

Він стояв одразу за метрдотелем і з усього того начебто потішався.

— Заплатити не проблема, — відповів Сіґмунд.

— Приємно чути, — сказав метрдотель.

— Мені також, — додав офіціант.

— Якщо ви дозволите нам скористатися телефоном, ми зателефонуємо панові Сімонсену старшому. Він приїде сюди й заплатить, і всі проблеми залагодяться.

Метрдотель дістав мобільника й подав його Сіґмундові. Маркус потупив очі, в нього було таке відчуття, ніби він перетворився на анчоуса.

— Алло? Пане Сімонсене, це Сіґмунд. Я сиджу тут разом із молодшим. Еге ж, із Маркусом. А тепер послухайте, пане Сімонсене. Ми сидимо в ресторані «Зірка». Що? Так, «Зірка» Що? Еге ж, ресторан називається «Зірка». Що? Ні, ми просто сидимо, ну, як би це вам сказати, бавимо час, але тут у нас виникла невеличка проблемка.

Кілька разів Монс перебивав Сіґмунда, аж поки врешті-решт таки витрусив із хлопця пояснення, що їм не вистачає шести сотень крон, щоб розплатитися.

— Усе гаразд, — сказав він метрдотелеві.

— Дай сюди телефон.

Сіґмунд віддав.

— Це Дал. Що? Так, гаразд. Домовилися, пане Сімонсене. Ні-ні, загалом жодних проблем. Що? Так, наскільки я розумію, їм тут дуже подобається.

Він вимкнув телефон і усміхнувся до Маркуса. Тепер його ріст сягав не більше двох метрів.

— Ну от, хлопці, все владналося щонайкраще. Твій батько десь за годину буде тут.

— Атож, сподіваюся, буде, — відповів Маркус.

А тоді розпочалися танці. Щоправда, ті чудернацькі рухи, що виробляв Маркус, ведучи за собою Муну, скорше скидалися на хаотичну спортивну гімнастику з вихилясами. Він не переймався, що інші пари кидали на нього здивовані погляди. Його зовсім не обходило, що Сіґмунд намагався подати йому знак і хоч трохи його присадити. Вечір і без того вже був зіпсований. Незабаром з’явиться тато й забере його звідси. Нічого гіршого за те, що сталося, вже не може бути, тож він принаймні покаже їм танець, якого вони довіку не забудуть. Щось йому не таланило. Він бачив мультфільм, у якому Дональд і Долл і[Дональд і Доллі — герої «Качиних історій» Волта Діснея.] танцювали танець, навіть не доторкаючись одне до одного. Він почав так само. Його ноги вистукували, як барабанні палиці, а він тим часом стрибав по кімнаті, випростовуючи спину, згинаючи коліна й простягаючи руки, які мовби плавали в повітрі, а його шия без угаву моталася то вперед, то назад, як штампувальний пристрій. Муна намагалася схопити його за руки. Та він стиснув їх у кулак і виставив навпроти своєї партнерки лише два вказівні пальці достоту так, як то робив Дональд. Потім він заходився погойдувати руками вперед-назад у такт із шиєю і весь час привітно всміхався. Муна відступала, не зводячи погляду з вказівного пальця, що зупинявся всього в кількох сантиметрах від її очей, де якусь мить, тремтячи, стримів у повітрі, а тоді ховався, і його місце займав другий вказівний палець. І так Маркус завів Муну аж у кут кімнати. Там він зупинився та й ну підстрибувати — гоп-геп! — а вказівний палець і собі рухався туди-сюди, як голка в швацькій машині. Решта відвідувачів танцювали далі, хоч їхня зацікавленість тією парою, що забилася в куток, не зменшилася. Далебі, навіть збільшилася. Маркус бачив багацько мультфільмів, та чи не найдужче йому подобався військовий танець індіянського племені, що танцювали в «Щасливцеві Люкові» Він підніс одну руку до рота, зігнув спину, потім випростав і знов зігнув, вигукуючи при цьому бойовий клич:

— Ункачаккен! Ункачаккен! Ункачаккен!

Польський оркестр завершив грати жваву мелодію, і тоді заспівав співак:

— I just call to say і love you…[Я подзвоню тобі сказати, що кохаю… (англ.)]

Маркус чемно вклонився й подав Муні руку. Притулившися до стіни, вона дивилася на нього переляканими до смерті очима.

— Дякую за танець, — пошепки мовила вона.

— Ти більше не хочеш танцювати?

— Я не вмію так, як ти, — стиха відповіла вона. — Ніхто не вміє.

Якусь мить Маркус згадував підходящу цитату з книги, і таки згадав.

— Молодь має свій власний стиль, — спокійно сказав він.

Вони повернулися до столика, де сидів Сіґмунд, старанно занотовуючи собі щось до записника. Еллен Кристина пила тим часом лимонний напій і не зводила з нього закоханого погляду.

— Що це за танець ви танцювали? — спитала вона в Маркуса та Муни.

— Сучасний, — відповів Маркус.

— Оце так танець! А як він називається?

Маркус на мить задумався й відповів:

— Він називається «маркушак».

— Так от де ви бавили час? — спитав Монс, підійшовши до столика.

На ньому були старенькі вельветові штани, вицвіла сорочка й сірий піджак зі шкіряними латками на ліктях. Він дуже виділявся на тлі святково виряджених відвідувачів ресторану «Зірка». Голос у нього був глухий і невеселий.

— Саме так, — відповіла Еллен Кристина.

— Нам тут було дуже гарно, — додала Муна.

— Приємно чути, — сказав Монс. — Ну от я й прийшов.

— Прекрасно, — привітно мовив Сіґмунд. — Мабуть, ви вбралися не вельми…

Він замовк. Іноді навіть Сіґмунд розумів, що бувають моменти, коли краще прикусити язика.

До столика підійшли офіціант і метрдотель. Монс заплатив решту рахунку. Потім вони один одному подякували. Офіціант і метрдотель зникли.

— Не хочете лимонаду, пане Сімонсене? — спитав Сіґмунд.

— Я відвезу вас додому, — сказав Монс і подався до гардероба.

Всі четверо підвелися. Маркус забувся відсунути Муні стільця, але вона й сама впоралася. Монс вийняв гроші, щоб заплатити гардеробникові, але той сказав:

— Не треба. Хлопець на ім’я Маркус попросив внести плату за гардероб до рахунку.

— Он як, попросив? — здивувався Монс і вийшов на вулицю, щоб ковтнути свіжого повітря.

— То твій батько? — спитав гардеробник, подаючи Монсові шовкового шалика.

Маркус мовчки кивнув.

— А тебе, здається, трохи розбестили.

Маркус не відповів.

— Бувши твоїм батьком, я витрачав би якусь копійку й на себе, а не лише на сина. Йому потрібен новий піджак.

У машині панувала мертва тиша. Висідаючи з неї, дівчата мило подякували й сказали, що вони пережили незабутній вечір. А Сіґмунд на прощання подав Монсові руку.

— Красненько дякую, пане Сімонсене. Я цього довіку не забуду.

— І я, — відповів Монс. — До слова кажучи, твої батьки також. Я зателефонував їм і сказав, де ви бавили час.

— Маркусе, можна в тебе переночувати? — спитав Сіґмунд.

Одначе того запитання ніхто не почув, оскільки старенька Монсова «Лада» вже зірвалася з місця, і батько з сином помчали додому провадити страшенно неприємну розмову.

Удома батько детально ознайомив сина з родинним бюджетом і звелів йому лягати спати. Маркус сам запропонував собі покару за розтрату грошей: нехай батько не дасть йому вечері. Така пропозиція Монса не вельми втішила. Він не гнівався, бо майже ніколи не гнівався, але відчував себе пригніченим, тож, дивлячись на нього, Маркус пригадав маму, — вона поводилася точнісінько так само, коли він залазив у якусь шкоду. Тепер було ще гірше. Якоїсь миті йому хотілося викласти батькові все як є: про листи, фан-клуб і тренування, на яких йому треба було готуватися до зустрічі з Діаною Мортенсен у Гортені. Може, Монс його й зрозумів би, а може, й ні. Він того так і не дізнався, бо нічого йому не розповів.

— Добраніч, — промимрив він і пішов до своєї кімнати.

У нього болів живіт і голова.

Він заснув, і йому приснилося, що він б’ється з вахтером, офіціантом та метрдотелем, які були не людьми, а чудовиськами.

— Ось ми тобі, шмаркачу, покажемо правила доброго тону й гарних манер! — заревіло чудовисько-вахтер.

— Смерть нечемам! — заволало чудовисько-офіціант.

— Ми приготуємо з нього делікатес, — зашепелявило чудовисько-метрдотель. — Воловину по-маркусівськи з суфле та вінегретом.

Він прокинувся о пів на дванадцяту, мокрий від поту. Підвівся з ліжка й пішов до ванної кімнати, де випив літр води й знищив залишки уже сколошканого проділу на голові. Він стояв, утупивши очі в люстро, поки не впізнав свого обличчя. Позаду з’явився Монс. Батько збентежено дивився на Маркуса. Ну авжеж, йому було жаль, достоту так само, як і мамі, коли вона гнівалася чи щось гнітило її серце.

«У татові живе дві людини», — хтозна-чого подумалось Маркусові. Він знав, що ось-ось йому стане легше, треба тільки у всьому покластися на тата. Той, напевно, зайшов попросити вибачення, хоч того й не треба робити, бо не тато повинен просити вибачення, а він сам.

— Вибач, тату, я більше ніколи такого не робитиму, — сказав Маркус у люстро.

Те полегшення, що відчув Монс, заповнило всю ванну кімнату.

— Чого саме? Не ходитимеш до ресторану «Зірка»?

— Ні. Не буду надто привітним.

Монс зняв із гачка рушника й подав його синові.

— Приємно чути.

Решту ночі Маркус спав поруч із Монсом на маминому місці двоспального ліжка. Він уже давно там не спав і знав, що, мабуть, то було востаннє. Йому виповнилося тринадцять років. Поруч лежав тато, вдаючи, що спить. Кращого годі було й придумати.

Розділ XI
Цілих два тижні вони не мали жодної вістки від Діани Мортенсен. Першого тижня щодня телефонувала Муна, та Маркусові не хотілося з нею зустрічатися, і він вигадував усілякі відмовки, аж поки дівчина не відлипла. Клуб «Допоможи Діані» й далі провадив свої здибанки в каменярні, але вони набули інертнішого змісту, ніж раніше. Маркус здав у бібліотеку «Гарні манери 90-х років» і відмовився вчитися грати в гольф. Разом із Монсом він почав планувати поїздку до Данії. Діана Мортенсен ставала дедалі нереальнішою.

За тиждень до запланованої поїздки в поштовій скриньці з’явився лист. Блакитний конверт із американською маркою. Адресований містерові Маркусу Сімонсену. Він розпечатував його так, ніби там лежала бомба уповільненої дії, прочитав чотири рази, розчесав свого нездалого проділа й зателефонував Сіґмундові. За півгодини він уже сидів під брезентом, намагаючися стримати тремтіння рук. А Сіґмунд тим часом читав:

Любий Маркусе!

Дуже дякую за твого останнього листа. Ти щасливий, що маєш сина. Я страшенно люблю дітей. Мені довелося брати участь в рекламі мила, де разом зі мною знімався хлопчик на ім’я Мелвін Гендерсон. Досить симпатичне й надзвичайно талановите створіння. Я згадала його, коли ти написав про Маркуса молодшого. Напевно, якби вони зустрілися, то стали б друзями-нерозлийвода. Але, мабуть, їм не судилося зустрітися. Та хіба в житті немає випадковостей?

Ось ти, скажімо, написав мені, що, приїхавши до Гортена, я можу зустрітися з тобою.

Я прибуваю третього серпня й трохи там побуду. Я більше не гратиму в «Грошах та владі». Я посварилася з продюсером, виказавши йому у вічі все, що думаю про його нікчемний серіал, і після того він дав вказівку сценаристам прибрати мене з фільму. Я випадаю із хмародряпа під час демонстрації на захист навколишнього середовища. Одначе мене це просто тішить, та й усе. Бо мені огидна будь-яка нечесність. Я завжди щиро кажу те, що думаю, і якщо вони не поважають мене такою, як я є, то й грець із ними. Можеш собі, Маркусе, уявити, що все те сталося через якусь безглузду сварку за гроші? Річ у тім, що Біллі отримує гонорар удвічі вищий, ніж я, і лише тому, що вже начебто відомий. Тут, у Голлівуді, всі, звичайно, схиблені на грошах. Ти, безумовно, прочитаєш про це в норвезьких газетах, бо серію, де я випадаю з хмародряпа, в Норвегії покажуть десь за тиждень. Будь ласка, не вір тому, що там понаписують, Маркусе! Вони розпускають стільки брехливих чуток, що вуха в’януть. Мій агент каже, що для моєї кар’єри немає нічого кращого, як відійти від «Грошей та влади». Популярність серіалу дедалі знижується, і він швидко втрачає кількість глядацьких симпатій. Я щаслива, що вчасно від нього відійшла. Мені надходить безліч пропозицій, але я не знаю, яку з них вибрати. Нині я знімаюся в дуже цікавій рекламі туалетної води. Спершу в мене сумний вигляд, а потім я полощу туалетною водою рота і всміхаюся. То потішна роль, завдяки якій я проживаю стан душі від суму до радості всього за двадцять секунд. Можливо, та реклама до осені з’явиться на ваших екранах.

От бачиш, роботи в мене вдосталь, але часто-густо я мрію від усього цього забігти на край світу. І невдовзі моя мрія може стати дійсністю. Тому я дуже рада, а ще більше радітиму, коли збудеться ще й друга моя мрія.

А мрію я зустрітися з тобою. Так-так, і з твоїм сином також. Я, як уже писала, страшенно люблю дітей. Отже, любий Маркусе, ти, певно, розумієш, нині в моєму житті панує суцільний безлад. Одначе третього серпня я прибуваю до Гортена. Згадуй же про мене хоч вряди-годи!

Твоя Діана

Сіґмунд підвів очі від листа. Він задоволено всміхався.

— Я так і знав! Діано, here we come![Ми йдемо! (англ.).]

Маркус пошкодував, що показав листа Сіґмундові, бо ж мав таку саму натуру, як і Діана. Він не вмів брехати.

— Я не можу з нею зустрітися.

— Чого це?

— Я… я ж їду в Данію.

— Ти повинен сказати батькові, що тобі дужче хочеться в Гортен.

— Ніхто не їде на вакації в Гортен.

— Ще й як їдуть. У Гортені безліч визначних пам’яток.

— Яких саме?

— Скажімо, там є Морський музей. І сила-силенна унікальних пам’ятників.

— І кому ж?

— Наприклад, капітанові Оскару Вістінґові, що був побратимом Руальда Амундсена.[Руальд Амундсен (1872–1928) — норвезький полярний мандрівник і дослідник, що загинув під час пошуків італійської експедиції в Арктиці.]

— А звідки ти це знаєш?

— Я читав про Гортен. Тобі б теж годилося почитати. Крім того, там є дивовижний Музей фотографії. І Музей раритетних автомобілів. Твоєму батькові він сподобається. У нього в самого не машина, а раритет, правда ж?

— Який там раритет. Просто вона вже старенька.

— Ми можемо поселитися в готелі «Великий Океан». Там грають у гольф.

— Я ж сказав, що не гратиму в гольф.

— А тобі не обов’язково грати в гольф, щоб поселитися в тому готелі.

— Я не зможу бути Маркусом Сімонсеном молодшим.

— Ще й як зможеш! У «Зірці» ти був неперевершений.

— У мене після того цілий тиждень болів живіт.

— Тоді будь самим собою.

— Що?

— Вона ж пише, що гидує будь-якою нечесністю. Виходить, їй до вподоби люди чесні.

— Але ж я вже був нечесним.

— Ну й що? А тепер змінився. Її лист змусив тебе збагнути, що чесність — понад усе.

— Ні!

— До того ж вона любить дітей.

— Навряд чи вона дуже зрадіє, побачивши мене.

— Ти просто розслабишся, та й усе. А я весь час буду неподалік. Коли в тебе щось не клеїтиметься, я підсоблю.

Маркус саме хотів запитати, як Сіґмунд збирався йому підсобляти, але товариш його випередив:

— А тепер ходімо до вас додому й поговоримо з твоїм батьком.

— Але…

— Ти мені не довіряєш, чи що?

— Та ні, але…

— Гаразд. Тоді домовилися.

— Чого це останнє слово завжди за тобою?

— Бо правда завжди на моєму боці, — відповів Сіґмунд і підвівся.

* * *
— Ви граєте в гольф, пане Сімонсене?

— Ні, але залюбки спробував би.

— Справді? Тоді вам варто провести вакації в готелі «Великий Океан». То єдиний на цілу Норвегію готель для гравців у гольф.

Маркус, Сіґмунд та Монс сиділи за кухонним столом і снідали. Маркус сподівався, що Сіґмунд одним духом виляпає свою ідею про вакації в Гортені. Тоді Монс, очевидно, відмовиться, і згодом від усієї цієї історії не лишиться й сліду.

— Та що ти кажеш? — здивувався Монс.

— Авжеж, — вів далі Сіґмунд. — Він розташований посеред полів для гольфу. Година їзди — і ви вже на кортах Вестфолла, Х’єкстада, Борреґорда, Шеберґа, Унсея, Боґстада та Дребака.

— Ти ба!

Монс не зводив із Сіґмунда зацікавленого погляду. Маркус засовався мов на голках. Сіґмунд відчув, що риба вже пантрує на живця, й не міг зупинитися:

— Можна, скажімо, провести кілька днів на дивовижному корті, що належить гольф-клубові Борре.

— Чого ж, мабуть, то було б цікаво, — згодився Монс. — Хочеш іще какао, Сіґмунде?

— Так, дякую. Гольф-клуб у Борре доступний і відомим гравцям, і новачкам, і просто відвідувачам будь-якого віку! А в готелі «Великий Океан» вам радо залагодять такі практичні питання, як пільгову оплату за трав’яний корт, замовлення часу на гру та носія ключок.

Монс глянув на нього трохи здивовано.

— Зізнайся мені, Сіґмунде, еге ж твої батьки мають в тому готелі якесь матеріальне зацікавлення?

— О ні, пане Сімонсене. Просто коли я про це розповідаю, то забуваю, на якому я світі. Гра в гольф посеред чудової норвезької природи! Хіба буває щось краще?

Маркус відчував, що Сіґмунд ось-ось зайде за край, одначе товариш усе тримав на контролі. Найманірніші фрази в нього звучали на диво природно. Якщо він не стане астрофізиком, то безперечно зробить блискучу кар’єру в рекламній галузі. Монс усміхнувся Маркусові.

— Може, варто про це подумати на наступне літо?

— Подумайте зараз! — палко вигукнув Сіґмунд. — У готелі «Великий Океан» є сто комфортабельних кімнат з усіма зручностями, є де причалити й де припаркувати машину, там гарно годують і прекрасно обслуговують за помірну ціну.

— Цього року ми збираємося в Данію, — мовив Монс. — Але дякую за пораду.

Сіґмунд не вгамовувався.

— Навіщо проводити вакації за кордоном, якщо в нас такі бездоганні корти для гри в гольф?

Отепер уже батько мусив здогадатися, що тут було щось не так. Аж ні, не здогадався.

— У твоїх словах є частка правди, та, розумієш, ми з Маркусом мріяли побувати в Тіволі.[Тіволі — мистецьки спланований парк, закладений у Копенгагені 1843 року, де є безліч квітників, водограїв, атракціонів і надзвичайної краси палац.]

— Б’юся об заклад, що йому ще дужче хотілося б пожити в готелі «Великий Океан». Еге ж, Маркусе?

Поки Сіґмунд просторікував, Маркус сидів собі тихенько й длубався в їжі. Він до останнього сподівався, що батько зробить вибір на користь Данії. Йому справді дуже хотілося побувати в Тіволі. У глибині душі він навіть вірив, що наважився б покататися на американських гірках. Тоді йому було б чим хвалитися перед новими однокласниками, перш ніж ті почали б дражнити його Мавпусом. «Я цього літа був у Тіволі. І катався на справжніх американських гірках». То був би прекрасний початок для трьох довгих років навчання в загальноосвітній школі. Одначе Сіґмунд уже зачепив батька на гачок і передав вудку йому. Зоставалося тільки потягнути її на себе.

— Мені однаково, — відповів він.

Таким чином Маркус дав батькові волю вирішувати самому й водночас продемонстрував перед Сіґмундом, що робить це не добровільно, а під сильним тиском. Монс глянув на нього з подивом.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Вирішуй сам, тату, — хоробро відповів син.

«Зашліть мене на Північний полюс чи деінде. Мені однаково», — думав він.

— Гаразд, так, звісно, обійдеться дешевше, — сказав Монс. — Може, це й гарна ідея.

— Це фантастична ідея, — сказав Сіґмунд. — А мені можна з вами поїхати?

— Авжеж, якщо дозволять твої батьки, — відповів Монс.

— Безумовно, дозволять. Я вже передчуваю, як ми там розважимося!

— Тоді домовилися, — вдоволено сказав Монс. — А де той готель міститься?

— В Гортені, — промимрив Маркус.

Монс витріщив на них очі. Мов та рибина, що опинилася на суші, але не розуміла, як то сталося.

— В Гортені?

— На даху того готелю є своя зелена латочка, де можна розігрітися перед грою в гольф та потренуватися, — випалив Сіґмунд. — Я зателефоную додому й спитаю, чи вони згодні.

Сіґмундові батьки мали всі підстави непокоїтися, що їхній син надто швидко розвивається й, чого доброго, може проґавити своє дитинство.

Як на свої повних тринадцять років, він навіть говорив по-дорослому. Те, що його найкращим товаришем був соромливий Маркус, до того ж на кілька місяців молодший за нього, трохи їх утішало. Тож, коли Сіґмунд спитав у них дозволу поїхати з Маркусом та його батьком до Гортена, батьки не заперечили. Монс теж тішився з хлопчачого товаришування. Він боявся, що Маркус виросте відлюдьком, але було помітно, що з Сіґмундом він просто розквітав. Трохи зашвидко розквітав, та дарма. «Хай там що, а розквіт — то розквіт», — думав Монс.

Пробувши в Сімонсенів цілий день, Сіґмунд жваво прибрав до своїх рук планування поїздки в Гортен. Він витяг із кишені кілька рекламних проспектів, які чомусь там лежали. Монс зацікавлено заходився їх переглядати й виявив у них ті самісінькі пропозиції, якими оперував Сіґмунд, коли вихваляв готель «Великий Океан». Монс відчув певне полегшення від того, що хлопець не висмоктав прекрасних закликів до поїздки зі свого пальця, а завчив їх із проспекта напам’ять. То було більш-менш нормально. Монс замовив один двомісний і один одномісний номер у готелі, на даху якого був корт для гри в гольф. Його вже почала тішити думка, як він буде випробовувати ключку. Гольф йому видавався доволі безпечним видом спорту. Найстрашніше в тій грі було те, що м’яч міг улупити в голову, але сам Монс не дуже в таке вірив.

Увечері всі троє сиділи на канапі, пили кока-колу, їли чіпси й дивилися чергову серію «Грошей та влади»

* * *
Ребекка Джонс стояла на вузькому виступі відчиненого вікна хмародряпа. На плакаті, який вона тримала над головою, було написано «STOP THE MADNESS».[Зупиніть божевілля (англ.).] Вигляд вона мала ще сумніший, ніж завжди. Люди, що з’юрмилися внизу на вулиці, здавалися мацюпуніми ліліпутиками. В тім не було нічого дивного, бо стояла вона на вікні шістдесят восьмого поверху.

— Їй варто було стати трохи нижче, — сказав Монс. — Ніхто не може прочитати напис на плакаті.

Ні Маркус, ні Сіґмунд нічого не відповіли. Вони швидко й механічно наминали чіпси.

— Людям треба дивитися в телескоп, аби прочитати, що там написано, — вів далі Монс.

— Зараз вона впаде, — пошепки мовив Маркус.

— Та ні, — заспокоїв його Монс. — Таке буває в дійсності, а не в кіно.

— Б’ємося об заклад? — спитав Сіґмунд, не відводячи очей від екрана.

— Об заклад? Задля чого?

— Впаде вона чи ні.

— Згода. На п’ятдесят ере.

— Е ні. На першокласний обід у ресторані «Фішланн».

— Що?

— В готелі «Великий Океан». Якщо вона впаде, частуєте ви, якщо не впаде, частую я.

Монс зиркнув на екран. Ребекка Джонс усе ще стояла на вікні. Добре було б на знак вдячності за попереднього Сіґмундового вибрика утнути з ним невеличкий жарт. Монс був певен, що то саме Сіґмунд підбив Маркуса на ті божевільні відвідини ресторану, а тепер хлопцеві заманулося порозважатися ще раз. Монс сам до себе всміхнувся. Можна буде неабияк потішитися. Коли Ребекка злізе з вікна й вернеться до кімнати, він співчутливо сплесне в долоні й скаже, що обід, на жаль, влетить Сіґмундові в копієчку, але, як мовиться, що винен — оддати повинен, а крім того, що сказано — то зав’язано. Може, це навчить його, як треба обходитися з грішми. Звісно, вони не замовлятимуть ніякого першокласного обіду, але він нічого їм не скаже аж до самого Гортена. Ото дасть хлопцям кілька напутніх настанов про те, як небезпечно забиватися об заклад, запросить їх на піцу та й по всьому.

— Гаразд, — сказав він. — Сподіваюсь, у тебе грошей кури не клюють.

Поки він те казав, Діана Мортенсен звалилася з хмародряпа, мов клунок.

І хоч Маркус і був готовий до того, що станеться, проте затремтів усім тілом. Мимоволі заплющив очі. А коли розплющив — Діана Мортенсен лежала долілиць на асфальті. Маркус відчув дику ненависть до скупого продюсера.

— Як погано вони вчинили, — стиха мовив він.

Монс витріщив на Сіґмунда здивовані очі й роззявив рота.

— Але… але… звідки ви знали, що…

— Ми це передбачили, — відповів Сіґмунд. — Ви програли заклад.

— Але… але… я не думав… Таж ми… таж ми закладалися жартома?

Сіґмунд глянув на нього з докором.

— Що винен — віддати повинен, пане Сімонсене, а ще: що сказано — то зав’язано.

Розділ XII
Перше серпня. Корабель поромного типу плив із Мосса до Гортена. На ньому було повно водіїв вантажівок, туристів і багатьох інших пасажирів, які або їхали на вакації, або поверталися з них. Упродовж п’яти днів по всьому сході країни періщили зливи, і настрій пасажирів на борту був невеселий. У кафетерії для курців сидів Монс Сімонсен, який, сам того не відаючи, був уособленням мільйонера та альпініста Маркуса Сімонсена старшого. Він пив чорну каву, курив люльку й міркував над тим, як, власне, він тут опинився. У приміщенні для некурящих сидів його син Маркус, цебто Маркус молодший, разом зі своїм товаришем Сіґмундом. Вони домовилися, що Маркус має бути тільки трішечки чесним. Він повинен виконувати роль Маркуса молодшого, але йому не треба робити завивку та вдавати, ніби в нього в крові сидять правила доброго тону й гарних манер дев’яностих років. Він мав бути самим собою. Звичайнісіньким сином мільйонера.

На думку Сіґмунда, так буде найкраще. Він міг замилити очі Муні та Еллен Кристині, аби ті сприйняли Маркуса за маленького джентльмена, але Діана Мортенсен, напевно, бувала в товаристві хлопчаків із вищого світу, тож неодмінно помітить, що його чемність дещо награна. Сіґмунд вважав, що роль шалапутного, трохи неотесаного сина мільйонера йому пасуватиме більше. Маркус сказав, що він не почуває себе ані шалапутом, ані неотесою. То було чи не так само, як вдавати з себе веселого й привітного.

— А як ти дивишся на те, щоб бути мовчазним і задумливим, га? — спитав Сіґмунд. — Таким, яким ти і є.

— Я не мовчазний і задумливий. Я сором’язливий і вічно розгублений.

— Але на вигляд ти мовчазний і задумливий. І саме цими рисами ти до себе й приваблюєш.

Хоч Маркус і знав, що Сіґмунд просто лестить йому, аби змусити його діяти за планом, він неймовірно зрадів. Мовчазний і задумливий. Атож, либонь, він такий і був.

Він дивився на море й на дощ, що лишав по шибках патьоки. Дорога від Мосса до Гортена займала сорок хвилин. Дув вітер, і пароплав гойдало на хвилях на всі боки. Маркус був мовчазний, задумливий, і його трішки нудило. Очевидно, він був перший із пасажирів, хто піддався хитавиці по дорозі з Мосса до Гортена. То був також свого роду рекорд.

— Ти не хочеш допити своєї кока-коли? — спитав Сіґмунд.

Маркус чимдуж побіг у туалет, але його ще не настільки нудило, щоб блювати.

Коли він вернувся назад, Монс уже стояв біля столика.

— Ну, хлопці, пора спускатися до машини.

На палубі для автомобілів було прохолодно.

Пахло мастилом, бензином і дизелем. Йому ще більше завермедило. Вони сіли в машину й там чекали, коли їм дозволять виїхати на сушу. Монс завів мотор.

— Здається, я зараз виблюю, — сказав Маркус, що сидів біля батька спереду.

— Пластиковий пакет! — крикнув Монс. — Сіґмунде, там іззаду є пластиковий пакет?

— Немає, — відповів Сіґмунд.

Маркус векнув.

Машини, що були перед ними, рушили з місця.

— Спробуй стриматися, поки з’їдемо на берег! — сказав Монс, знов заводячи мотор.

Той заводився й знов замовкав.

— Та заводься ж, — у відчаї промурмотів він, повертаючи ключа.

Мотор стиха кашлянув. Машини позаду них почали сигналити.

— Ве-век, — сказав Маркус.

— Опусти вікно! — крикнув Монс і ще раз повернув ключа. — Не блюй у машину! Ну от, завелася. Я просто не так перемикав. Потерпи, Маркусе! Скоро будемо на березі!

Машина поволі покотилася з порома. Маркус висунув голову у вікно. Поки вони минали чоловіка, що керував автомобільною чергою, то весь час ковтав слину.

І ось вони в’їхали в Гортен. Він витримав поїздку й навіть не виблював, а вже за два дні в нього мала відбутися зустріч із Діаною Мортенсен.

* * *
Монсові дістався одномісний номер із видом на паркувальний майданчик, а хлопцям — двомісний з видом на пристань. Розпаковуючи речі, вони готувалися до важливої зустрічі.

— Зараз я буду Діаною, — сказав Сіґмунд, — а ти будь самим собою. Ви зустрічаєтеся вперше. Що ти скажеш?

— Мабуть, не скажу нічого. Я ж, так би мовити, мовчазний і задумливий.

— Тобі треба щось сказати. Ти не можеш увесь час бути мовчазним і задумливим.

— Тоді я, напевно, скажу добридень, — відповів Маркус.

— Гаразд. А потім?

— Потім я, мабуть, спитаю, як вона долетіла. Можливо, так.

— То й спитай!

— Що?

— Спитай мене: чи гарно ти долетіла?

— Та звідки тобі те знати?

— Як можна бути таким тупаком! Я — Діана, правда ж?

— O.K. Добридень.

— Хто ти такий?

— Чого ти про це питаєш? Ти ж знаєш.

— Авжеж, знаю, але Діана не знає.

— О, так.

— Хто ти такий?

— Я цього не скажу, — пошепки відповів Маркус.

— Що?

— Я ж маю бути самим собою. А якщо я це я, то я, напевно, не скажу, хто я такий, мені то буде дуже незручно.

— Скажи, хто ти такий?

— Я Маркус молодший, — промимрив Маркус.

— Та невже? — скрикнув Сіґмунд і променисто всміхнувся. — Як я рада тебе бачити! Нам є про що поговорити.

— Як ти долетіла? — хрипко спитав Маркус.

— Чудово. Приємно знову повернутися до Норвегії. Твій батько дуже багато про тебе розповідав.

Маркус безнадійно шукав якоїсь відповіді, але йому на думку спало тільки одне:

— Мене звати Маркус.

— Повторювати двічі не обов’язково.

— Я хочу, щоб вона запам’ятала. Мене звати Маркус.

— Забудь про гарні манери. Будь самим собою.

— Я з цим не впораюся, — зажурено сказав Маркус.

— Ти ж сам цього хотів.

— Однак я, мабуть, не зумію бути самим собою.

— А ким же ти хочеш бути?

— Найдужче ніким, — ледь чутно відповів Маркус.

Сіґмунд зітхнув.

— Тепер уже пізно задкувати. В тебе є з собою спортивне вбрання?

— Я взяв спортивний костюм.

— Вдягни його.

— Нізащо!

— Може, в ньому ти почуватимешся розкутіше.

— Я не можу зустрічатися з Діаною Мортенсен у спортивному костюмі!

— Ще й як можеш. Багато мільйонерів ходять у спортивних костюмах.

Маркус одягнувся в спортивний костюм.

— Пройдися сюди-туди.

Маркус пройшовся. Він не відчув себе набагато розкутішим.

— Який у мене вигляд? — спитав він нервово.

— Непоганий, але чогось бракує.

— Я бачу.

— Ану надінь оце.

Сіґмунд дістав із валізи чорну кепку з написом «GOLFER».[Гравець у гольф (англ.)]

— Не надіну, — сказав Маркус, насуваючи на голову свою.

— Крутни її задом наперед.

— Навіщо?

— Так буде ще прикольніше.

Маркус крутнув кепку.

— Добре. Пройдися сюди-туди знов. Легко й невимушено.

Маркус пройшовся. Спершу в нього геть не виходило, але з Сіґмунда був терплячий тренер, який умів підбадьорювати свого учня.

— Ну от, бачиш, виходить. Уже набагато краще. Тепер я Діана. Що ти скажеш?

— Мене звати Маркус.

— Ні!

— Ти знаєш, скільки важить тенісний м’яч?

— Океу, — поволі сказав Сіґмунд. — Зараз спробуємо щось іще. Вдягни свій костюм.

Маркус прихопив із собою темний костюм, білу сорочку й краватку, щоб було в чому йти на обід у ресторан «Фішланн». Він перевдягнувся в парадне вбрання й нервово спитав:

— Який у мене вигляд?

— Розкішний. Ану пройдися.

— Куди?

— Сюди-туди. Так, добре. Чудово. Елегантно. Говори!

— А що мені говорити?

— Що завгодно. Тільки говори. Прикинься, ніби ти син мільйонера, що не вилазить із парадного костюма.

— В мене не вийде.

— Вийде. Просто вживися в костюм. Достоту так, як ти вживався в свої листи. Ану спробуй.

Маркус поволі почав говорити. Спершу нерішуче, а дедалі все невимушеніше й невимушеніше. Слова злітали з його язика так само бездумно, як і тоді, коли він розповідав про мандрівку льодовиком чи коли писав свої листи. І поки він говорив, то виявив, що з Маркуса Сімонсена перетворився на Маркуса молодшого, і той розводився про норвезьку природу, яку любив понад усе, про кумедні епізоди зі шкільного життя-буття, про однокласників, які заздрили, що він мав більше кишенькових грошей, ніж вони, про захопливі тенісні змагання, на яких він здобув перемогу Норвегії, про цікавенні поїздки до екзотичних країн, про докучливих журналістів із щотижневих часописів, які наступали на п’яти Маркусові старшому, про самотність, яка панує в його серці через приналежність до іншого світу. Зрештою, він сказав, що не такий, як усі. Що інакший, бо він син мільйонера. І диво дивне! Аніскілечки не відчувалося, що він усе те вигадував. То сприймалося за чистісіньку правду. Він не прикидався Маркусом Сімонсеном. Він був Маркусом Сімонсеном молодшим. Слова народжувалися самі собою. Він лише приймав їх і передавав далі, проходжуючися сюди-туди по кімнаті. Іноді він упадав у задуму й закладав руки за спину, а іноді жваво ними жестикулював. Урешті-решт він зупинився перед Сіґмундом і, сумно усміхаючись, подивився йому у вічі.

— Ти знаєш, Діано, — сказав Маркус молодший, — часом мені хочеться стати звичайнісіньким хлопцем. Розумієш, про що я?

Сіґмунд мовчки кивнув. Він був вражений наповал. Авжеж, він сподівався, що зможе розворушити потайні сховки Маркусової душі, але навіть не мріяв про таке неймовірне перевтілення.

— Ну як? — боязко спитав Маркус.

Менш ніж за секунду він знов став самим собою.

— Це було… просто фантастично.

— Справді?

— Такої торби з брехнею я ще зроду не бачив. Як ти це зумів?

— Не знаю. Зумів, та й квит.

Сіґмунд енергійно кивнув і сказав:

— Розумію.

Маркус знав, що той нічого не розумів. Сіґмунд був набагато тямковитіший за нього, та все-таки йому бракувало уяви, аби зрозуміти, що Маркусові куди легше бути бездумним. Коли ж йому доводилося напружувати думку, все заплутувалося достоту так, як і в школі танців. А бувши бездумним, він ставав абсолютно іншою людиною, не схожою на справжнього Маркуса. Він не міг того пояснити, але знав, що саме так воно й було. Загалом то було не складно. Навіть напрочуд просто. Як тільки йому щастило вирватися від самого себе на волю, все направду робилося легким.

— Мабуть, це тому, що в мене більше хисту не бути самим собою, ніж бути, — повільно мовив він.

— Атож, — сказав Сіґмунд. — Напевно, це все й пояснює.

Він проказав ті слова з якоюсь зверхністю, і Маркус збагнув, що то через невпевненість.

— То не так і важко, — підбадьорив він товариша. — Хочеш спробувати?

Сіґмунд зиркнув на годинника.

— Іншим разом. Твій батько чекає нас у холі.

Маркус кивнув. Він був цілком задоволений, але разом із тим відчував у роті неприємний присмак. Після плавби на поромі його й досі нудило.

Виходячи з кімнати, Сіґмунд відчинив перед ним двері й пропустив його вперед. То було правильно й водночас неправильно.

Монс сидів у холі й читав тамтешню газету. Коли хлопці спустилися, він обвів їх загадковим поглядом і спитав:

— Ви знаєте, хто приїздить сюди в четвер?

— Ні, пане Сімонсене, — відповів Сіґмунд. — І гадки не маємо.

— Діана Мортенсен!

Хлопці вдали неймовірне здивування.

— Вперше таке чую, — сказав Сіґмунд.

— Оце так несподіванка, — промимрив Маркус і зашарівся.

— Так от, — вдоволено вів далі Монс. — Її привезуть з Форнебю на лімузині. В цьому готелі в ресторані «Фішланн» на її честь відбудеться прийом. Б’юся об заклад, тут аж кишітиме від журналістів.

— Авжеж, можна собі уявити, — сказав Сіґмунд.

Монс підморгнув Маркусові.

— Слухайте, хлопці, в мене з’явилася ідея.

— Цікаво, яка, — сказав Сіґмунд.

— Я ж обіцяв почастувати вас обідом у ресторані «Фішланн». Що як спробувати замовити столика на четвер?

— Блискуча ідея, — сказав Сіґмунд.

— Прекрасна, — промимрив Маркус.

Монс усміхнувся до нього.

— Якщо тобі пощастить, то, може, візьмеш у неї автографа. Хочеш, щоб пощастило?

— Хочу, — відповів Маркус. — Та вже як буде.

— Я зараз же замовлю столика, — сказав Монс. — Може ж, іще не всі зайняті.

— Ото буде жаль, — сказав Маркус і схрестив пальці — на знак того, щоб у ресторані не виявилося жодного місця.

Та його бажання не збулося. Ще був один вільний столик, який вони й замовили. Маркус заплющив очі. Якби тільки йому перестати думати, все було б гаразд. Але щоб перестати думати, треба не думати про те, щоб перестати думати, а те вкрай важко дається перед побаченням із тією, яка йому майже весь час не сходила з думки.

— Про що ти думаєш? — спитав Монс.

— Ні про що, — відповів Маркус.

— А чого це ти вирядився в костюм?

— Не знаю.

— Прибережи його на четвер, — сказав Монс. — Сьогодні ввечері ми підемо їсти піцу.

Цілий вечір Маркус намагався відкараскатися від усіх своїх думок. І Монс, і Сіґмунд були в прекрасному гуморі. Вони наминали піцу з паприкою, тож Маркус і собі старався не пасти задніх.

Наступного ранку Монс узяв напрокат причандалля для гри в гольф. Він хотів потренуватися махати палицею на даху готельного будинку. Маркус та Сіґмунд тим часом оглядали Гортен. Те, що дощ не вщухав, не грало ніякої ролі. Для справжнього гравця в гольф якась там мжичка не могла стати на заваді. У плащі та кепці гравця в гольф, позиченій у Сіґмунда, Монс вимахував палицею доти, доки хлопці брьохали містом і ласували м’яким морозивом та арахісом. Трохи перегодом усі троє подалися до Морського музею, де побачили не лише пам’ятник капітанові Оскару Вістінґові, а й ще кільком видатним особам, серед яких і капітанові Лейфу Велдіґу Ульсенові, першому норвежцеві, що загинув під час німецької навали вночі 9 квітня 1940 року. Сіґмунд виявився блискучим гідом. Він багато чого знав про Морський музей і перетворив для решти двох відвідини музею на подію. Потім вони пообідали в готелі й пішли в кіно, де дивилися американську комедію, від якої і в Монса, і в Сіґмунда настрій поліпшився ще більше. От у Маркуса навпаки — він падав просто на очах. Тепер лишалася всього одна ніч і півдня. Зворотний відлік часу почався, і вже неможливо було не думати. Вмостившися в ліжку, він заходився лічити смуги на піжамі. Їх було тринадцять — саме стільки, як він і думав. Маркус зітхнув, сказав Сіґмундові добраніч і вимкнув світло.

Він рвучко сів на ліжку. Його пойняло відчуття, що ось-ось станеться якесь жахіття, але він не міг утямити, де це він опинився. Загледівши Сіґмунда, що стояв біля вікна, він умент усе пригадав. Тоді знов швиденько відкинувся на подушку з наміром поспати ще. Бодай на півгодинки відкласти зустріч із новим днем і аж тоді вже встати…

— Дивися, дощ пересівся!

Сіґмунд розсунув штори й підійшов до ліжка. Маркус удав, що спить.

— Прокидайся, Маркусе! Заповідається знаменний день!

Маркус ледь кліпнув. Атож, заповідався знаменний день. І вже завтра від нього не лишиться й помину. Так він зазвичай думав, коли збирався до зубного лікаря. Одначе нинішній день видавався куди гіршим, ніж той, коли він ходив вставляти пломби. Все було настільки гидко, що йому навіть не вдавалося радіти завтрашньому дневі. Таж після сьогоднішнього дня вже все буде інакше. Йому доведеться пережити найганебніше в своєму житті падіння, і він довіку не позбудеться тієї ганьби. Вона тягнутиметься за ним доти, доки він і житиме. І хоч би як вправно він прикидався сином мільйонера, однак його викриють. Неодмінно викриють. А коли те станеться, йому більш ніколи не пощастить перестати думати. На саму гадку про жахливу зустріч із Діаною Мортенсен його охоплював більший переляк, розгубленість і сором, ніж раніше. Так, чого доброго, й справді можна стати Мавпусом. Раз і назавжди. Він поволі підвівся з ліжка.

— Атож, — сказав він. — Заповідається знаменний день.

Розділ XIII
— Чого вам хочеться, хлопці?

Монс звів очі від меню. Він сидів поруч із Сіґмундом лицем до зали. Маркус сидів по другий бік столу й дивився в стіну за їхніми спинами. Він вибрав те місце відразу, як тільки вони зайшли. Батько запропонував помінятися місцями, щоб він міг добре роздивитися Діану Мортенсен, коли вона з’явиться в ресторані, але Маркус відмовився. Мовляв, його не надто цікавлять кінозірки й він хотів би спокійно пообідати. В його душі ще жевріла якась надія, що можна буде відкласти зустріч із Діаною Мортенсен на кілька днів. Якщо Монс спитає, чи не хотів би він узяти в неї автограф, то він скаже, що перестав їх збирати. А коли Сіґмунд йому підморгне (а він неодмінно таки підморгне), то Маркус удасть, що не помітив. Можливо, йому навіть пощастить отруїтися їжею, тоді він з чистим сумлінням піде до свого номера. Варіантів було безліч. Усі вони здавалися йому прийнятними, але він не вірив у жоден.

— Риби, — відповів він. — Мені хочеться риби.

Монс засміявся.

— Ясна річ. Ми ж у рибному ресторані. А якої саме?

— Я хочу філе пінагора з креветками, — сказав Сіґмунд. — І, якщо можна, кока-коли.

— Я візьму камбалу в білому портвейні, — сказав Монс. — Маркусе, а тобі що?

— А тут є сира риба?

Він чув, що сира риба могла псуватися, хоча в такому розкішному ресторані то було малоймовірно.

— У них є лосось, — трохи сторопіло відповів Монс. — Але чого це тобі заманулося сирої риби?

— Я люблю сиру рибу.

— Ти раніше цього не казав.

— Так. А тепер кажу.

Його кинуло в піт ще до того, як вони зайшли в ресторан, і зараз сорочка в нього була така мокра, хоч викручуй. Він відчув себе малою рибиною. Промоклий до рубця, він опускався на морське дно, де на нього пантрували краби та смертельно небезпечні хижі риби, щоб проковтнути. Піджак теж уже почав мокріти, а руки здавалися йому мачулою, просякнутою теплою водою. Якщо йому цього вечора доведеться тиснути Діані Мортенсен руку, то вони обоє опиняться немов під душем.

— А що тобі взяти пити, Маркусе?

— Склянку води.

— А може, й ти питимеш кока-колу?

— Ні, дякую.

— Звісно, якщо хочеш, можна взяти й води.

— Так, дякую.

— То що ти хочеш — води чи кока-коли?

— Може, він хоче й того, й того? — спитав офіціант, що вже стояв біля столика й записував замовлення.

— Красненько дякую, — відповів Маркус.

Офіціант пішов, а Монс заходився розповідати про те, як він ловив рибу в Савалені, де, бувши дитиною, проводив вакації. Сіґмунд зацікавлено його слухав. Маркус не чув ані слова, проте щоразу, як батько робив паузу, механічно кивав головою.

— Найкраще, мені здається, ловити на муху, — сказав Монс. — Ну, з мене не бозна-який рибалка, і мені навіть важко полічити, скільки разів та муха зачіпалася гачком поза моєю спиною за дерево. Одначе було весело, що там казати.

— Еге ж, пане Сімонсене, радо вам вірю, — мовив Сіґмунд.

— Треба, Маркусе, нам із тобою якось спробувати, — жваво сказав Монс.

— Що саме?

— Риболовлю на мух.

— А мухи смачні?

Монс хотів було пояснити, що риболовля на мух не означає ловити мух, але тієї миті до них долинув сміх і гамір. З гардероба до зали зайшло товариство, і якийсь чоловік сказав:

— Отут, Діано, нам подадуть щойно зловлену морську рибу.

Потім хтось радісно вереснув, і голос, який безпомильно міг впізнати кожен, хто дивився «Гроші та владу», вигукнув так гучно, що почули всі в ресторані:

— Як я люблю цю країну![Трохи перефразований перший рядок національного норвезького гімну «Як ми любимо цю країну», написаного 1859 року письменником Б’єрнстьєрне Б’єрнсоном.]

Діана Мортенсен повернулася додому.

Сіґмунд та Монс завмерли з кругленькими французькими булочками в руках. Не перестаючи жувати, вони витріщилися на Діану. Здавалося, ніби вони прикипіли очима до телевізора, у них навіть було таке відчуття, що перед ними телевізор. Вони дивилися мильну оперу з Гортена, а Діана Мортенсен була так само далеко й так само близько від них, як Ребекка Джонс, коли стояла на вікні шістдесят восьмого поверху. Все то скидалося на міраж. Їм показували епізод із фантастичного телесеріалу про життя Діани Мортенсен, і вони його дивилися. Маркус утупився очима в стіну. Йому здавалося, ніби він підіймався на самісінький верх найвищих у світі американських гірок. У нього аж похололо в животі, але вертатися було запізно. Незабаром він помчить донизу. То буде жахливо, хоч найстрашнішою виявиться та мить, коли він досягне вершини. Та секунда, коли вагончик майже зупиняється на найвищій точці. Саме там він зараз і перебував.

— Глянь-но, Маркусе, — шепнув йому батько.

— Вона стоїть якраз за тобою, — шепнув Сіґмунд.

Їхні голоси нагадували вітер, що шамотів у височині.

— Обернися, — зашепотів Сіґмунд. — Обернися, Маркусе.

Йому не хотілося обертатися. Але довелося. Дороги назад не було. Він повернув голову. Поволі й знехотя. Потім заціпенів і безрушно сидів на місці доти, доки американські гірки догуркотіли до самого низу.

Діана Мортенсен стояла посеред зали. В коротенькій білій спідничці, білій шовковій блузці та в білому піджаку. На шиї в неї золотів ланцюжок із блискучим зеленим камінчиком. Вона була золотокоса, шкіру мала бліду, як слонова кістка, а блузка облягала її так, що було помітно пипки грудей. Обличчям вона була повернута до Маркуса. Та він знав, що вона його не бачила.

Діана дивилася на трьох фотографів, які її фотографували, усміхалася до них білозубою усмішкою та сяяла здивованими блакитними очима. Коли вона мотнула головою, пасемце її волосся спало донизу й затулило одне око. Потім вона відкинула голову назад, провела рукою по волоссю й водночас так випнула груди вперед, що пипки її грудей під блузкою стали ще помітніші. Тоді розвела руками й усміхнулася решті відвідувачів ресторану, ніби просила в них вибачення за гамір. Одначе фотографи не відступалися. Їм пощастило її вполювати, тож відпускати її вони не хотіли. Спалахи фотоапаратів освітлювали її обличчя, а вона все всміхалася та всміхалася. Троє кровожерних фотографів загнали її в саму пастку. Вони нічого не знали. Навіть поняття не мали про те, що знаменита кінозірка Діана Мортенсен насправді не кінозірка, а підневільна пташка, яка мріяла розпростати крила й вільно полинути аж у височінь, де можна бути самою собою, а не успішною лялькою Барбі, якою її всі вважали.

Маркус відчув, як у нього запашіли щоки. Жар перекинувся далі. Всередину голови. Зайнявся мозок. Невидиме полум’я немов пожирало весь страх, соромливість та непевність, які він носив у собі впродовж цілого життя. Його думки згоряли на попіл, а безтямний гнів, що опановував ним, перетворював його на когось іншого. Тепер він не був Маркусом Сімонсеном. І Маркусом Сімонсеном молодшим також не був. Він був її братом. Єдиною людиною на світі, яка розуміла, що відбувалося в її душі. Колись і він був малий і наляканий. Але то було хтозна-коли. Тепер він старший брат і її особистий охоронець Маркус. Єдиний, хто міг би захистити її від всесвітнього зла. Він підвівся зі стільця.

— Зараз не варто просити автограф, — сказав батько. — Почекай, поки вони закінчать фотографувати.

Маркус кинув на нього холодний погляд.

— Іноді людина повинна зробити те, що вона повинна зробити, — сказав він.

Він обернувся спиною до столу й, минаючи фотографів, прудко побіг до Діани. Коли він зупинився біля неї, вона все ще усміхалася, але він помітив, яка силувана то була усмішка. Дівчина страждала, і його завданням було позбавити її тих страждань.

— Я допоможу тобі, Діано, — спокійно мовив він. — Я знаю про твої проблеми.

Не чекаючи відповіді, він обернувся до фотографів.

— O.K., люди добрі. Мабуть, на сьогодні досить, ми вам дуже вдячні.

Спершу запала тиша, а тоді хтось із фотографів хихикнув. Нічого нового в тому не було. Люди й раніше брали його на посміх. Ну й що ж, йому однаково.

— Атож, — спокійно сказав він. — Дуже смішно, еге ж? Як на вас, то, може, й страшенно смішно? Хіба ви знаєте смішніше заняття, ніж знущатися з тих, кому не до снаги за себе постояти? Але тепер ваше свято закінчилося.

І так воно й сталося. В ресторані запала мертвецька тиша. Монс підвівся з-за столу. Він почервонів як рак. Сіґмунд потягнув його за рукав.

— Сядьте, пане Сімонсене, — шепнув він. — Я думаю, що так буде краще.

Монс опустився на стілець і втягнув голову в плечі.

— Невже ви не розумієте, що вона також людина? — голосно й дзвінко спитав Маркус. — Людина! Але вам не відомо, що таке бути людиною, правда ж? Бо ви думаєте, що вона всього-на-всього лялька. Еге ж? Лялька, з якою можна робити все що завгодно. Ви скрадаєтеся за нею назирці й фотографуєте її, аби тільки заробити собі купу грошей і розбагатіти, як… — він не згадав іншого імені, — як дядечко Скрудж![Дядечко Скрудж — один із надзвичайно скупих на гроші героїв «Качиних історій» Волта Діснея]

Спершу здалося, ніби фотографи ось-ось розгніваються, та раптом той, що хихотів, підняв камеру й почав нею клацати. Маркус замахав руками, щоб захистити Діану, одначе фотограф клацав і далі, а за ним заходилися клацати й інші двоє. Їхні обличчя ховалися за камерами. Фотографи були схожі на чудовиськ, що метали смертельно небезпечні сліпучі блискавки, хоч цілилися вони не в Діану. Вони цілилися в нього. В Маркуса Сімонсена, охоронця.

— Ану, стріляйте! — крикнув він. — Ми вас не боїмося!

Він почув позад себе кроки, — то підійшла Діана. Вона зупинилася поруч. Він розставив навкруг неї руки, ніби захисний заслін. Вона все ще усміхалася. Овва, вона начебто й зраділа. Потім обняла його за стан.

Тепер, напевно, вона відчувала себе впевненіше. І в неї на те були всі підстави. Він її не розчарує.

— Ну ось, бачите, де ми стоїмо? — крикнув він. — Думаєте, ви вже нас спіймали? А дзуськи! Ви вже нам у печінки в’їлися. Ми — як ті птахи. Полинемо вгору… високо і вільно. А ви, ви просто нікчемні горопахи… мавпуси!

Він замовк. Стояв непорушно й бездумно. Блискавки сяяли, а Діана усміхалася. Тоді погладила його по голові й підморгнула фотографам.

— Який ти милий, — сказала вона. — Як тебе звати?

— Мене звати Маркус, — відповів він. — Маркус Сімонсен. Саме так мене звати.

То був промах. Почувши звук власного імені, він більше не міг не думати. Вогонь у мозку погас, і думки покотилися його головою, як навальна снігова лавина. Що він накоїв? Чого це він тут стовбичив? Либонь, остаточно з’їхав з глузду. Цілком і назавжди. Червоний, як буряк, він, минаючи очима фотографів, безпорадно витріщився на Монса. Проте на допомогу звідти очікувати не доводилося. Батько теж був червоний і збентежений. Добродій Помідор молодший і добродій Помідор старший. Ось їх і подали до столу. Він потупив очі в підлогу.

Фотографи перестали клацати. Позад нього хтось щось промурмотів. А хтось ще й засміявся. І спереду, і ззаду. Він заплющив очі, жадаючи стати невидимим, але того не вийшло. Очевидячки, він був найпомітнішою персоною в ресторані. А завтра буде найпомітнішим у цілій країні, бо його знімки подадуть усі газети та журнали. Скандал у тринадцять років. «Неповнолітній залицяльник привселюдно осоромився в ресторані „Фішланн“.» «Божевільний хлопчина завдає кінозірці прикрощів і називає її птахою».

Він відчув на своєму плечі руку. Мабуть, по нього приїхала поліція.

— Вибачте, — промимрив він. — Я незумисне.

Він помітив, що над ним хтось схилився.

— То ти Маркус?

Ні, це не поліція.

— Маркус молодший?

Голос звучав тихо й лагідно, і від теплого подиху, що майже торкався його вух, у нього по спині пробіг мороз. Він мовчки кивнув і розплющив очі. Її обличчя було зовсім близько. Вона поцілувала його в щоку. Він знов заплющив очі й відчув, ніби кудись летів. Діана Мортенсен взяла його за руку, і він полинув у небо.

— Дуже приємно тебе бачити, — голосно сказала вона. — Я багато про тебе чула. Нам буде про що поговорити.

Вона променисто всміхнулася. Він також намагався відповісти їй привітною усмішкою. Звісно, вона в нього вийшла якась не дуже природна. Річ у тім, що він перебував на дорозі в небо, і його голова ще трохи йшла обертом.

— Я знаю, скільки важить тенісний м’яч, — промимрив він.

— Я знала, що ти маєш почуття гумору, — сказала Діана й засміялася.

Усі навкруг і собі вибухнули сміхом. Усі, крім Монса, Сіґмунда і його самого. Проте сміх той був не зловтішний, а приємний і доброзичливий, так би мовити, сміх-вітання. Або ж сміх-запитання: «Он як, то ти товаришуєш із Діаною?» Наступної миті навкруг нього вже скупчилися незнайомі радісні люди, яким дуже кортіло привітатися з хлопцем, про якого Діана так багато чула. Фотографи заходилися запевняти його, що вони не збиралися докучати Діані, — їх сюди запросили. Хтось із відвідувачів ресторану, всміхаючися, сказав, що інколи буває корисно діставати по шапці, але всі одностайно назвали такий спосіб знайомства потішним: мовляв, він їх усіх просто заткнув за пояс. Діана весь час тримала його за руку й усміхалася до нього, ніби була страшенно рада його бачити. Літній чоловік, який, очевидно, і влаштував оцю вечірку, спитав, чи не хоче хлопець сісти разом із ними, але Маркус відповів, що він прийшов із батьком. Як тільки він те сказав, Діанині очі округлилися ще більше.

— Твій батько тут? — спитала вона пошепки.

Він кивнув.

— Атож, он він сидить.

Вона подивилася проз нього в бік столика, за яким, утупивши очі в свою тарілку, завмер зашарілий і розгублений Монс. Сіґмунд сидів поруч. Він мовби прикипів до Діани очима, а коли вона обвела їх поглядом, то сталося те, чого Маркус ніколи раніше за ним не помічав, — товариш почервонів.

— Як ти гадаєш, твій батько не захоче пересісти до нашого столика? — спитала Діана.

Маркус похитав головою й промимрив:

— Ні. Він… він боїться… фотографів.

Діана кивнула.

— Розумію. А може, він хоче, щоб я підійшла привітатися?

— Ні, — швидко відповів Маркус. — Краще його не турбувати.

Діана усе ще дивилася на Монса. Він звів на неї погляд і зустрівся з нею очима. Вона мимохіть усміхнулася. Він умент схилив голову, схопив ножа й виделку та й ну шкрябати по тарілці, а коли виявилося, що вона порожня, відсунув її від себе разом із ножем і виделкою, відвернувся й задивився у вікно. В нього навіть потилиця була червона.

— Я розумію, що він не хоче зараз зі мною зустрічатися, — зашепотіла Діана. — Передаси йому від мене вітання?

Маркус кивнув.

— Де ви поселилися?

— Ми живемо в цьому готелі, — відповів Маркус. — Тато грає на даху в гольф.

— Тоді до зустрічі, — сказала Діана.

— Бувай, — відповів Маркус.

До столика він підійшов водночас із офіціантом, який приніс їжу.

— Хай тобі грець! Що це ти таке учворив? — хрипко зашепотів Монс.

— Я привітався з Діаною Мортенсен, — відповів Маркус і запхнув у рота шматочок лосося.

Виявилось, що риба досить смачна.

— Але… але… хіба ти з нею знайомий?

— Трохи, — відповів Маркус. — Я написав їй листа й попросив автографа. Вона відповіла, а тоді ми написали одне одному кілька листів.

— Ти цього не розповідав, — сказав Монс і підняв келих.

— Атож, — спокійно мовив Сіґмунд. — Є ще дещо, чого ви, пане Сімонсене, не знаєте. Зараз вона, напевно, захоче випити за ваше здоров’я.

Монс здригнувся, ніби його вжалила оса.

— Що це ти верзеш?

— Вона підняла свій келих і дивиться на вас. Либонь, хоче сказати вам «будьмо!».

— Чого це ні сіло ні впало вона хоче сказати мені «будьмо!»?

— Та, мабуть, ви їй подобаєтеся.

Монс крадькома зиркнув у бік Діани. Вона всміхнулася йому, і він стримано всміхнувся їй у відповідь. Кивнувши головою, вона підняла келих.

— Ви повинні з нею випити, пане Сімонсене, — сказав Сіґмунд. — Інакше вас сприймуть за нечему.

Монс підняв келих і простягнув його назустріч Діані. Щоправда, те можна було сприйняти і як відгук на «будьмо!», і як мимовільний жест. Діана сприйняла то як відгук на «будьмо!» Її усмішка засяяла ще променистіше. Вона ледь пригубила вина і, на превеликий Монсів подив, підморгнула йому. Він ковтнув зі свого келиха, похлинувся й закашлявся, силкуючися притлумити кашель. Одначе його було чути на весь ресторан.

— Нічого не розумію, — промимрив він. — Анічогісінько. Ти писав їй про мене, Маркусе?

— Зовсім трішечки, — відповів Маркус і з’їв ще одного шматочка лосося.

Риба вже не видавалася йому такою смачною, як раніше.

За вечерею Монс намагався вивідати, про що Маркус і Діана писали одне одному. Маркус щосили ухилявся від прямої відповіді, а Монс у свою чергу також не дуже зосереджувався на його відповідях. Він без угаву зиркав на Діану й щоразу зустрічався з нею поглядом. Коли вони впорали вечерю, спітнів не лише Маркус, — Монсові теж не завадило було б стати під душ. Вони розплатилися й підвелися з-за столу. Діана й собі підвелася. Напевно, щоб сходити в туалет. Коли вони вийшли в хол, вона вже їх там чекала. На якусь мить здалося, ніби Монс хотів вернутися в ресторан, але чогось передумав і пішов далі. Вона подала йому руку.

— Дякую, що приїхав, — стиха мовила вона.

Він механічно взяв її руку в свою.

— Я — Маркусів батько, — прогугнявив він.

— Ну от ми й зустрілися, — лагідно мовила Діана.

— Авжеж, хе-хе, — видушив із себе Монс.

Потім він відпустив її руку й у супроводі свого сина метнувся до східців.

Сіґмунд лишився стояти біля Діани.

— Маркусів батько не з дуже балакучих, — пояснив він їй.

Здавалося, що Діана його не чула. Її погляд блукав по порожніх східцях.

— Я теж не з дуже балакучих, — сказав Сіґмунд.

Тепер Діана його помітила.

— Що ти сказав?

— Щ-що я… якби я… ти можеш дати мені свій автограф?

Розділ XIV
Монс зайшов до хлопців у номер. Він був неабияк схвильований і трохи спантеличений. Те саме діялося з Маркусом. Сіґмунд же навпаки — все тримав на контролі. У нього в записнику лежав Діанин автограф, до того ж він був дуже задоволений вечерею. Монса терзало відчуття того, що все крутилося навкруг його особи, але він не міг збагнути, чому саме.

— Я вимагаю пояснення! — роздратовано вигукнув він.

— І ви їх, пане Сімонсене, отримаєте, — пообіцяв Сіґмунд. — Мені здається, ви маєте на те законне право.

— Тобі здається? — трохи спокійніше перепитав Монс.

— Так, — відповів Сіґмунд. — Як бачите.

Маркус прикусив губу й розпачливо заморгав товаришеві. Якщо він розляпає Монсові про Маркуса старшого та Маркуса молодшого, то цю кімнату, напевно, рознесе від вибуху.

— В тебе болять очі, Маркусе? — спитав Монс.

— Що? Та ні. Просто я… — Він подивився на годинник. — Просто я трохи стомився. — І він прикрив однією рукою рота, вдаючи, що позіхає. — Авжеж, пора лягати в ліжко. Сьогодні був тяжкий день. Охо-хо, як я стомився. Добраніч, тату.

Все було марно. Монс сів на стілець, а Сіґмунд вийняв із міні-бару пляшку кока-коли.

— Прошу, пане Сімонсене. Вам треба трішки підкріпитися.

— Мабуть, я вип’ю пива, — сказав Монс.

— Ну й пийте, а я лягаю спати, — промимрив Маркус.

Він став роздягатися і, поки Сіґмунд розповідав, перебрався в піжаму, вклався в ліжко й натягнув на голову ковдру. Він прикинувся, що моментально провалився в сон, хоч насправді чув кожнісіньке слово.

Сіґмунд мав силу-силенну талантів. Маркус давно знав, що з нього, очевидно, вийде блискучий астрофізик або тямущий рекламіст. Тепер же він демонстрував свої дипломатичні здібності. Вони теж були неабиякі. Коли Монс, сидячи на стільці, відкорковував пляшку пива, в повітрі пахло смаленим, а коли Сіґмунд закінчив говорити, в кімнаті запанувала дружня й доброзичлива атмосфера. Та де там, майже весела. Той геніальний посередник знав достеменно, на чому треба наголосити, а про що не варто й згадувати.

Він розповів Монсові, як несправедливо обійшлися з Діаною Мортенсен, внаслідок чого вона стала жертвою судового позову, — їй було відмовлено в компенсації за знімки оголених грудей. Він розповів про клуб «Допоможи Діані», про листи, які вони писали, і про те, як вона зраділа їм і як захотіла зустрітися з Маркусом, прибувши до Норвегії.

— Листи підписував Маркус, — сказав Сіґмунд. — Я не люблю висовуватися. Вірте мені, пане Сімонсене, чи не вірте, але я люблю триматися в тіні.

Монс відкоркував другу пляшку пива, кивнув і сказав:

— Я теж.

З ліжка долинало гучне хропіння.

— Заснув, — сказав Сіґмунд. — Ну й нехай, він того заслужив. У вас хоробрий син, пане Сімонсене.

Монс кивнув.

— Так, він удався в свою матір. Кажи далі, Сіґмунде.

І Сіґмунд казав далі. Настав час зізнань. Він розказав, звідки вони дізналися, що Ребекка Джонс упаде з хмародряпа, але нізащо в світі не згодилися б на те, щоб Монс платив за обід. Та й побилися об заклад вони жартома, — «такі собі хлоп’ячі вибрики», як обмовився Сіґмунд. Йому саме з дому надіслали грошей і дали чітку вказівку витратити їх на розкішний обід для Монса й Маркуса. Він вийняв гаманця й показав гроші.

— Не вигадуй, — сердито сказав Монс. — Ти — мій гість.

Сіґмунд зітхнув.

— Гаразд. Нехай буде по-вашому. Як на мене, то сперечатися нема потреби.

— Отож-то, — вдоволено мовив Монс. — Розказуй далі! Що ви писали про мене?

Хропіння на ліжку стало ще гучніше.

— Писав Маркус, — відповів Сіґмунд.

— І що ж він писав?

Під ковдрою запала мертва тиша, одначе боятися було нічого. Настала мить брехні.

— Просто він розповів їй про свою любов до вас.

— Та невже?

Ковдра заходила то вгору, то вниз. Маркус дихав, мов ковальський міх.

— Атож, він написав, що ви найкращий у світі батько. Що ви чесний, щедрий і ненавидите несправедливість.

— Він справді так написав? — спитав Монс трохи впалим голосом.

— Атож, але я мушу зізнатися ще в одному.

— В чому?

— Він про вас трішки й прибрехав.

Хропіння, що долинало з ліжка, стало просто нестерпне.

— Прибрехав?

— Так. Він написав, що то ви розтлумачили нам, як несправедливо з нею обійшлися.

— Він так написав? Але навіщо?..

— Я не певен, пане Сімонсене, але, мабуть, тому, що він занадто скромний. Він, так би мовити, добровільно занизив свої заслуги.

— Атож, — згодився Монс геть упалим голосом, а в очах у нього закрутилися сльози. — Маркус завжди був скромнягою. Ага, то он чого вона так зраділа, як побачила мене.

— Напевно.

— Я не хочу позбавляти Маркуса його заслуг, — мовив Монс. — Ми повинні розказати їй усю правду.

— Ви схожі на свого сина, — зворушеним тоном сказав Сіґмунд. — Такий самий скромняга, як і він.

— Ти так думаєш? — спитав Монс.

— Ага.

— Я зійду вниз і зараз же все їй розповім.

— Не треба, пане Сімонсене. Я сам усе їй розповім!

— Тобі справді цього хочеться?

— Справді, — спокійно відповів Сіґмунд. — Це найменше, що я можу зробити.

— Ну, тоді я, мабуть, піду спати, — з полегкістю мовив Монс.

— А йдіть. Але, будь ласка, не грюкайте дверима, щоб не збудити Маркуса.

— Гаразд. Він чудовий хлопець, правда ж, Сіґмунде?

— Ще б пак, пане Сімонсене. Найкращий у світі!

Монс навшпиньки вийшов із кімнати.

— Тепер можеш вилазити, — сказав Сіґмунд. — Батька відбули.

Маркус підхопився з ліжка й заковиляв по кімнаті. Він розтулив рота, наміряючись щось сказати, та потім передумав і дістав із міні-бару кока-колу. Зробивши великий ковток, відсторонив од себе пляшку й подивився на Сіґмунда.

— Ти… ти., як ти так зумів?

— Просто треба бути Сіґмундом, — відповів товариш.

— І що нам робити тепер?

— Тепер я піду й приведу Діану.

Маркус впустив пляшку додолу.

— Але… але… може, не треба…

— Не панікуй, — сказав Сіґмунд. — Слухай-но сюди.

* * *
Маркус сидів перед люстром у готельному номері й вивчав своє обличчя. На ньому була привітна усмішка. Як у Маркуса молодшого. В знавця доброго тону й гарних манер. Потім він насупив брови. Як особистий охоронець. Той, хто вмів зводити рахунки з набридливими фотографами. Він сидів зовсім непорушно й не зводив із себе очей. Ось він сам. Маркус Сімонсен. Тринадцять років. Той, хто знав, як не бути Маркусом Сімонсеном. Він знов придивився до свого відображення в люстрі. Найзвичайнісіньке обличчя. Не радісне, не сумне, навіть не перелякане. Хіба що трішки запитливе. Здавалось, воно хотіло з ним познайомитися. Він кивнув люстрові головою. Мимохіть усміхнувся. Кивнув ще раз. Відображення розтулило рот, і він почув свій шепіт:

— Не йди від мене.

Він ліг на ліжко, втупив очі в стелю й намагався зібратися з думками. Типова ситуація. Зазвичай він напружувався, щоб не думати, та тільки, бувало, за те брався, в нього нічого не виходило. Він схопився з ліжка й заходився проходжуватися по кімнаті. Як вони й домовлялися, на ньому був спортивний костюм. Він перепробував то одну ходу, то другу, та жодна не виходила природною. Скільки часу минуло, відколи Сіґмунд пішов? П’ять хвилин чи півгодини? Він не мав і гадки. Зупинившися перед люстром, він схопив гребінець і почав причісувати чуприну. Скільки зачісок є на світі? Мільйон? Відображення не зводило з нього невеселого погляду. Він подивився самому собі у вічі й задумався. Аж тут він знайшов слово, яке шукав відтоді, як Сіґмунд вийшов із номера:

— Ні!

— А ось і ми, хоч трохи й затрималися, — сказав Сіґмунд, відчиняючи двері й пропускаючи першою Діану Мортенсен.

Маркус нічого не відповів. Схилившися до люстра, він сидів у своєму звичному вбранні: трохи завеликих штанях, зеленій сорочці та червоних шкарпетках. Перед ним білів аркуш паперу, а біля того аркуша лежала кулькова ручка.

— До тебе гості, — якось невпевнено мовив Сіґмунд.

Усе складалось якось не так. Він сказав Діані, що в Маркуса є до неї поважна розмова, а Маркус, згідно зі складеним планом, мав одягнути спортивний костюм і прийняти її в дуже розкутому настрої, виносячи з міні-бару на таці келих шампанського. Він повинен був розказати, що старшому, на жаль, довелося зненацька від’їхати. Захворів один із його товаришів альпіністів, і йому треба було шукати заміну. Через два дні вони поїдуть до Непалу, і він, на жаль, повернеться десь аж у листопаді. Маркус молодший і його добрий приятель Сіґмунд лишаються вдома. Молодший звик до самоти, і старший дуже зрадів би, якби Діана знайшла можливість наступного ранку показати хлопцям пам’ятні місця Гортена. Такий план придумав Сіґмунд, і Маркус згодився з ним, як мовиться, без гніву й пристрасті. Одначе тепер Маркус сам щось вигадав. Він ще дужче втягнув голову в плечі й не відводив очей від паперу.

— Привіт, Маркусе, — сказала Діана. — Що ти хотів мені розповісти?

Він не відповів.

— Мабуть, він написав вірш, — зашепотів Сіґмунд. — Маркус їх часто пише, як лишається на самоті.

Сіґмунд іще не хотів відступатися, сподіваючись до останнього, що Маркус всього-на-всього змінив тактику.

— Я також пишу, — сказала Діана. — І дуже люблю поезію.

— Я не написав ніякого вірша, — промимрив Маркус.

— То, може, ти пишеш роман? — не вгавав Сіґмунд, що починав уже добряче непокоїтися.

Маркус поволі підвівся на рівні. Він потупив очі в підлогу й так міцно стиснув у руці той папір, що пальці в нього просто побіліли.

— Це лист.

Він промовив ті слова тихо й нерозбірливо. Потім ковтнув слину й почервонів. Він був сором’язливий, наляканий і поводився надзвичайно природно.

— Як приємно отримувати листи, — відповіла Діана.

Вона промовила ті слова приязно, але в її голосі вже чулося нетерпіння. Щоправда, вона дуже любила дітей, особливо в присутності фотографів. Коли фотографів не було, діти їй швидко набридали.

— Цей лист не мені, — сказав Маркус. — Він тобі.

Діана засяяла.

— Від твого батька?

— Ні. Від мене.

Діана, можливо, була й не найкращою в світі лицедійкою, та в кожнім разі їй пощастило приховати своє розчарування, і захоплення в її голосі видалося майже справжнім.

— Ти написав мені листа? Як мило з твого боку, Маркусе.

Вона простягнула до нього руку, але Маркус сказав:

— Я хотів би прочитати його тобі сам.

— Мабуть, я піду прогуляюся, — мовив Сіґмунд і рушив до дверей.

Його план зірвався.

— Не йди, — попросив Маркус. — Я хочу, щоб і ти його послухав.

Сіґмунд уже від порога обернувся.

— Не бажаєте келих шампанського, панно Мортенсен? — спитав він.

Діана похитала головою. Вона не зводила очей з Маркуса, що стояв перед нею, втупившися в підлогу.

— Читай же, — мовила вона. — Я не кусаюся.

— Хе-хе, — якось награно прохрипів Сіґмунд.

Маркус почав читати. Дуже повільно, дуже тихо й дуже виразно. Він читав для Діани і для Сіґмунда, але найбільше він читав для самого себе.

Люба Діано Мортенсен!

Це мене звати Маркус. Маркус Сімонсен.

Це я писав усі листи. І все в них — суцільна брехня. Тато не мільйонер, тож і я не син мільйонера. Мене всі дражнять Мавпусом, бо я нечуваний страхополох. Я боюся всього на світі. Єдине, що мені гарно дається, так це кимось прикидатися. То мені завиграшки, але я не знаю, чи все має даватися завиграшки. Я хотів би спробувати чогось складнішого, але найскладніше для мене — бути Маркусом. Мені жаль, що я тобі брехав, одначе мені не дуже й жаль. Бо якби я не брехав, то, мабуть, так і не допетрав би, що насправді я й не хочу брехати. Зараз мені більш нічого писати. Вибач.

Щиро тебе вітаю

Маркус Сімонсен, 13 років. Цебто я.

Він якось заціпеніло вклонився Діані й віддав їй листа. Потім одвернувся, пішов до вікна й задивився надвір.

Сіґмунд сидів на ліжку й промацував подушку, вдаючи, ніби його тут немає. Діана з листом у руці стояла посеред кімнати.

Маркус знав, що тепер може статися що завгодно. Вона може спалахнути гнівом, посміятися з нього або ж просто піти геть. То не мало ніякого значення. Все кануло в безвість. Діана Мортенсен. Маркус молодший. Нічого того насправді й не було. То просто було кіно. Але тепер кіно скінчилося. Він відчув якесь спустошливе полегшення. То була реальність. Він стояв ось тутечки, біля вікна, й дивився на зірки. То була дійсність. До нього долинула її хода.

— Маркусе.

По голосу годі було збагнути, гнівалася вона чи ні. Та то й не мало ніякого значення.

— Он Сіріус, — сказав він.

— Що?

Її голос був слабенький, мов легіт вітру. Легіт вітру перед гримучою бурею.

— Сіріус того часу, що минув вісім років тому. Саме за стільки часу його світло дістається землі. Як би мені хотілося опинитися зараз там.

— Де?

Чи й справді в неї був такий тихий голос, чи просто вона була десь дуже далеко?

— На Сіріусі, — відповів Сіґмунд. — У часі, що був вісім років тому.

Вона поклала одну руку йому на плече. Потім здавила його. Він повернув голову й глянув їй у вічі. І тоді сталося те, чого він найменше очікував. Діана Мортенсен зайшлася плачем. Її тіло здригалося. Вона кусала губи, а сльози струмками текли в неї по щоках і малювали чорні смуги на блідому обличчі. Вона плакала мов дитина — раз по раз схлипувала й намагалася витерти нестримні сльози невеличкою рожевою хустинкою, що тут же вкривалася червоними, чорними та жовтуватими плямами від усіх фарб, які виявилися на її виду. Вона відпустила його плече й піднесла обидві руки до очей, а коли схилила голову, то він побачив, що коріння її волосся було не золотистого, а піщаного кольору. Він хотів було погладити її по голові, але не наважився. У свої тринадцять років він поняття не мав, як утішати безталанних кінозірок.

— Вибач, — промимрив він.

Вона прибрала руки від очей і підвела голову. Тоді усміхнулася. Сумною усмішкою, яку Маркус уже бачив сотні разів.

— Ну, то як? — спитала вона.

— Що саме?

— Мої сльози. Схожі на справжні?

— Вони були просто фантастичні, — озвався Сіґмунд.

Він сидів на ліжку з відкритим пакетиком арахісу й захоплено дивився на Діану.

— Правда ж, я не так і погано вмію плакати? — весело спитала вона. — Я гратиму Джульєтту в «Ромео і Джульєтті». Мені весь час треба тренуватися.

— Ну що ж, ми не заважатимемо, — сказав Сіґмунд. — Еге ж, Маркусе?

Маркус не відповідав. Зненацька все стало на свої місця. Не тоді, як вона плакала, а тоді, як він побачив смуги на її щоках, піщане коріння волосся на голові й усмішку, що належала не особисто їй, а ту усмішку, яку вона опанувала далеко звідси на кіностудії. Усмішку Ребекки Джонс. Він побачив те, чого вона не мала. Ця біла шкіра була не її. То був грим. Золотисті коси були не її. Вони були вибілені. Червоні вуста були не її. Вони були підмальовані. Діана Мортенсен не була Діаною Мортенсен.

— Без брехні все-таки можна обійтися, — тихо сказав він.

— Йой! — долинуло з ліжка.

— Що ти сказав?

Її очі спалахнули. Але то вже не мало ніякого значення. Він знав, що спалах був не справжній.

— Я знаю, що тоді робиться в людській душі. А ще мені здається, що то найважча штука — бути собою.

Сіґмунд зашурхотів пакетиком арахісу. Діана не зводила очей з Маркуса, а він із неї. З-під гриму її обличчя проступив легенький рум’янець. Вона розтулила рот. На щоках де-не-де виднілася розмазана помада. Маркус поважно мовив:

— А ти теж червонієш.

Діана немов завмерла на місці. Вона шарілася дедалі дужче й дужче, але не промовляла ні слова. Крізь шибку пробивалося світло Сіріуса.

— Правда ж, і тобі хотілося б там опинитися? — спитав Маркус.

Діана знов спробувала усміхнутися. У неї нічого не вийшло. Ребекка Джонс померла.

— Одначе ми бачимо не Сіріус. Нам видно лише те, чого вже немає.

Діана Мортенсен сказала:

— А моє ім’я навіть не Діана. Мене звати Метте.

— Ну от, — спокійно відповів Маркус. — Я так і думав.

* * *
Сіґмунд спорожнив пакетик арахісу й наліг на чіпси. Він був спантеличений, принижений і присоромлений. Те, що відбувалося в номері останні чверть години, важко було збагнути, навіть маючи таку надзвичайну кебету, як у нього, хоча результат виявився таким, якого він і очікував. Діана, е ні, Метте Мортенсен, і Маркус, е ні, Маркус Сімонсен, сердечно заприязнилися. Спершу вона знов зайшлася плачем, та згодом таки вгамувалася й пригорнула Маркуса до себе. Він її теж пригорнув, до того ж навіть не почервонів і не знітився. А той, хто звик бути господарем становища, сидьма сидів на ліжку й відчував себе набитим дурнем. Вони вибухнули сміхом, а Сіґмунд, хоч убий його, не міг збагнути, з чого вони сміялися.

— Вони справді називають тебе Мавпусом? — спитала Діана.

— Так, і то просто жахливо, — відповів він.

— А знаєш, як називали мене?

— Мерилін Монро? — спробував устряти в балачку Сіґмунд, але на те, звісно, ніхто не зреагував.

— Мене називали Метте Миша.

І вони знов вибухнули сміхом. Сіґмунд теж спробував сміятися, та оскільки його сміх був якийсь роблений, він вирішив наминати чіпси й чекати наступного зізнання. А довго чекати йому не довелося.

— З мене, власне, акторка нікудишня, — сказала Метте Мортенсен.

— З мене також, — сказав Маркус.

І вони знов засміялися. Сіґмунд не міг второпати, що ж там такого смішного, але змовчав. Він усвідомлював, що буває мить, коли навіть геніям краще тримати язик за зубами.

— Через те мене й відсторонили від серіалу, — сказала Метте. — Глядачам я страшенно не сподобалася.

— Та вони просто дурні, — сказав Маркус.

— Я ніколи не стрічалася з Робертом де Ніро.

— Я також.

— У «Лабіринті кохання» я показуюся всього на вісімнадцять секунд.

— А я й зовсім не показуюся.

— Голлівуд того не переживе, — сказала Метте Мортенсен.

— Атож, певно, лусне від гніву.

— Агент сказав, що реклама туалетної води була моїм останнім шансом.

— А що з неї вийшло?

— Жахіття. Коли її показали в кінотеатрах, продаж туалетної води впав на двадцять відсотків. Вони сподіваються, що в Норвегії їй пощастить більше. Думають, що я тут зірка.

— А ти і є зірка, — сказав Маркус і хтозна навіщо додав: — Ти ж… Сіріус.

Сіґмунд відчув, що треба щось сказати.

— Ну й поганці, — мовив він.

Обоє подивилися на Сіґмунда.

— Хто? — спитала Метте Мортенсен.

— Ну… — схвильовано почав Сіґмунд. — Та всі вони.

Він розпачливо шукав правильних слів.

— Я маю на увазі… маю на увазі… того суддю, що не захотів тобі виплатити компенсації за знімки і все таке.

Метте засміялася.

— Воно то так, але ж істина була на його боці. Усю ту бучу здійняв мій агент.

— Навіщо?

— Він думав, що то піде на користь моїй кар’єрі.

Оттепер уже Сіґмунд вдовольнився. Тихенько підвівшися з ліжка, він подався до дверей.

— Спущуся в хол, а тоді… пограю в гольф, — сказав він.

Коли Сіґмунд пішов, у Маркуса раптом похололо в душі, та як тільки він глянув на Метте, то побачив, що вона хвилювалася так само, як і він.

— Ти ж цього нікому не розказуй, — попросила вoнa.

Він кивнув.

— І твій товариш нехай не розказує.

— Гаразд. Моє слово для нього закон.

Вона засміялася.

— Хтозна, чи це добре.

— Добре, але він як ніхто вміє тримати таємниці. Коли ти вертаєшся назад?

— Я нікуди не їду. Зараз зійду вниз і дам інтерв’ю. Отам я й оголошу, що більше не зніматимуся в кіно, бо мене до краю стомила вся та суєта.

— Чи ж вони тобі повірять?

— А хай як хочуть.

Він на мить замислився.

— Ді… Метте.

— Так.

— Я подумав, чи не могла б ти…

— Що?

— Чи не могла б ти попросити тих фотографів не давати моїх знімків у газети.

— Чого це?

— Не знаю. Мені якось дуже незручно.

— Я попрошу, — сказала Метте.

— А якщо вони відмовляться?

— Тоді я не дам їм інтерв’ю.

Маркус полегшено зітхнув.

— Я тобі страшенно вдячний.

Запала недовга мовчанка. Ніхто з них не знав, що казати. Обоє одне одному всміхалися.

— Що ти тепер робитимеш? — стиха спитав Маркус..

— Працюватиму в батьковій крамничці. Уявляєш таке дурненьке дівча, як я, в крамничці?

Обоє засміялися.

— А ти що робитимеш?

— А я ходитиму в загальноосвітню школу для підлітків, — відповів Маркус, відчиняючи перед нею двері.

Розділ XV
То було однієї вересневої суботи. Надворі вже рано почало смеркатися. Перший місяць у школі для підлітків виявився не настільки страшним, як Маркус боявся. Кілька хлопців ще й досі його дражнили, бо ж прізвисько перейшло за ним із початкової школи. Одначе він і сам не приховував, як його там називали.

— Отже, тебе звати Маркус Сімонсен, — сказав учитель.

— Так, але зазвичай мене називають Мавпусом.

Клас засміявся, але так собі — немов знічев’я. Нелегко було дражнити того, хто не приховує свого прізвиська.

— А ще я червонію, — сказав він. — Крім того, дуже часто.

Класом знов гойднувся сміх, але тільки де-не-де, а тоді й зовсім ущух.

Маркус та Сіґмунд опинилися в одному класі й далі подовгу прогулювалися сюди й туди шкільним подвір’ям, заглиблюючися в чудернацькі розмови.

— Уява, — казав, бувало, Маркус, — це не те, що в тебе на думці. Це те, що ти відчуваєш.

— Не можна відчувати того, що уявляєш, Маркусе…

— Я Мавпус.

— Гаразд, Мавпусе. Перш ніж щось відчуєш, треба подумати.

— Ні, не треба. Перш ніж думати, треба щось відчувати.

— То неможливо. Ти, скажімо, не зможеш відчути того, що світлу Сіріуса вже понад вісім років, поки про це не подумаєш.

— Не можна подумати про світло, перш ніж його відчуєш.

Так вони не раз і не два заплутувалися в суперечках і ніколи не могли порозумітися. Ніхто до пуття не знав, чому Маркус та Сіґмунд товаришували, але нікому й на гадку не спадало тим перейматися.

— Хіба обов’язково треба весь час усе розуміти? — казав Маркус, і Сіґмунд, бувало, з ним погоджувався.

Еллен Кристина була закохана в Сіґмунда, а той у свою чергу був закоханий у Еллен Кристину. Якось Маркус та Муна цілувалися перед баром, куди заходили перекусити одного серпневого вечора. Обоє зробилися червоні, як варені раки. Усе було прекрасно, та коли вона спитала, чи не навчив би він її танцювати «маркушак», він відповів, що насправді танцювати не вміє. Того разу він просто прикидався. Їй страшенно сподобалася його відповідь, і вона сказала, що добре було б, якби всі хлопці були такими скромними, як він. Одначе таких, як він, ніде не було. І Маркус загалом із нею погодився. Такого, як він, ще треба було пошукати.

Того ранку він сидів у своїй кімнаті й писав листа Робертові де Ніро. Власне кажучи, писав не він. Писала юна норвезька актриса Марікка Сімонсен. Норвезькою мовою. Таким чином він міг не думати. Потім можна буде листа перекласти. «Дуже добре з мінусом» за останню контрольну з англійської свідчило про те, що переклад у нього вийде.

Марікка запримітила м’яку зморшку навкруг Робертових уст, тож її цікавило, чи й справді він був такий крутиголова, якого із себе удавав. Звісно, їй нема до того ніякого діла, але вона просто хотіла йому сказати таке: хоч би яким самотнім він почувався, нехай знає, що в Норвегії в нього завжди є одна безробітна юна актриса, котра його розуміє. Він не мусив відповідати, але якщо то його не надто обтяжить, вона буде страшенно рада, якщо він надішле її меншому братові Маркусові Сімонсену свій автограф. Маркус — славний хлопець, але, на жаль, не наважується писати сам. Власне, він неймовірний страхополох. Атож, можливо, навіть більшого страхополоха, як він, ніде й немає. Він боявся всього, чого тільки можна було на цьому світі боятися: висоти й темряви, велосипедів, льодовиків і дівчат.

І поки він писав того листа, то розчулювався дедалі більше й більше, а після слів «…та понад усе він боїться бути Маркусом» так розчулився, що пустив сльозу, і кілька сльозин крапнуло на папір. Він розтер їх по аркушу й трохи розвіз чорнило. Вийшло гарно, але й не зовсім. Начебто чогось не вистачало. Хтозна, чого саме.

— В тебе щось сталося, Маркусе?

У дверях стояв Монс. Він занепокоєно дивився на сина.

— Та ні, тату.

— Ти плачеш?

— Hi.

Здавалося, що Монс зараз ляпне якусь нісенітницю. Та останньої миті він передумав, кивнув і сказав:

— Розумію.

Маркус усміхнувся:

— Та я знаю.

— Тобі прийшов лист.

— Лист?

— Так… з Гортена.

Він подав Маркусові великий сірий конверт.

— Ти його не розпечатаєш?

— Це особистий лист, тату.

— Ну що ж, — мовив Монс і поволі рушив до дверей.

Відчинивши їх, він обернувся.

— На випадок чого я сидітиму у вітальні.

Маркус не відповів, і Монс тихенько причинив за собою двері.

То був не лист, а фотокартка: Маркус Сімонсен Охоронець Молодший розмахував руками. Вираз його обличчя був дуже сердитий. «Діана» Мортенсен стояла позад нього. Вона променисто всміхалася й дивилася на Маркуса великими здивованими очима. Внизу на фотокартці було написано: «МАРКУСОВІ — ВІТАННЯ ВІД СІРІУСА».

Він поклав фотокартку на стіл і помітив, що його сум розвіявся. Тепер до нього повернувся добрий гумор. Він глянув на лист Робертові де Ніро, взяв ручку й дописав унизу сторінки: «Я і є той Маркус».

Потім він задоволено зітхнув, згорнув аркуша й пішов до вітальні, де сидів батько, вдаючи, ніби читає газету.

— Це від Ді… від Метте, — сказав Маркус і простягнув йому фотокартку.

— Та я так і подумав, — сказав Монс. — Як приєм… А чого тут написано «вітання від Сіріуса»?

— А того, що все то було дуже давно, — відповів Маркус Сімонсен і зашарівся.