Молодцю і сімдесяти мистецтв замало!

У сиву давнину жив один старий. Було в нього триста золотих монет. Якось покликав він сина, посадив біля себе і мовить:

– Аліджан ти став уже великий, а я постарів. Хочу за життя навчити тебе торгівельній справі. Завтра поїдеш із караваном купців. Ось тобі сто золотих. Будеш в іншому місті, не витрачай даремно грошей, а купи на них різних товарів.

З такими повчаннями старий відправив сина в дорогу.

А синові щойно виповнилося вісімнадцять років. Був він добрим і розумним юнаком. Не любив він торгівлі, а мріяв навчитися якомусь ремеслу, щоб жити працею своїх рук.

Однак сперечатися зі старим батьком Аліджан не посмів – взяв гроші і вирушив разом з купцями.

За кілька днів караван прийшов у велике місто і зупинився у караван-сараї.

У місті був великий сад. Того ж дня ввечері Аліджан подався туди погуляти. Увійшов він у сад, а там тисячі світильників горять – світло, як удень. Серед дерев за ґратами на мармуровому майданчику височіють колони, підтримуючи стелю відкритої будівлі, розмальованої всілякими фарбами. На підлозі, вистеленій килимами, розставлені золоті і срібні, смарагдові та рубінові низенькі столики, а на столиках фігурки з дорогоцінного каміння. Більше сотні однаково одягнених юнаків сидять по двоє біля столиків та пересувають фігурки.

Зупинився Аліджан біля ґрат і завмер від подиву. Стоїть і не може очей відірвати від дивовижного видовища. Так простояв він не одну годину.

Нарешті помітив його слуга саду, підійшов до нього і питається:

– Що ви стоїте? Чому дивуєтесь?

– Що там за люди і що вони роблять? – хвилюючись, спитав Аліджан.

— Усі ці юнаки, — відповів слуга, — уже місяць навчаються тут грати у шахи.

– А як мені вступити до школи? – Запитав Аліджан.

– Треба заплатити сотню золотих.

Віддав Аліджан сто золотих і почав навчання.

Незабаром Аліджан навчився так добре грати у шахи, що перемагав навіть своїх учителів.

Через рік навчання закінчилося, і юнаки почали роз’їжджатися по домівках. Аліджан засмутився: «Куди я поїду без грошей?» – подумав він.

Вчитель пошкодував його, дав йому один золотий і відправив з караваном. Аліджан повернувся до батька з порожніми руками. Батько дуже засмутився.

Пройшов рік. Старий знову покликав сина. Після довгих настанов він знову дав йому сотню золотих і знову відправив із торговим караваном.

Караван прийшов у те саме велике місто.

«Ну, тепер я не буду даремно витрачати грошей», – вирішив Аліджан.

Увечері пішов він погуляти.

Ось підходить Аліджан до саду і чує чудову музику. Дивиться – на тому самому місці, де він навчався грати у шахи, сидять юнаки, навчаються грі на різних музичних інструментах.

Аліджан враз забув усі настанови батька, вийняв із мішечка сто золотих, віддав їх і почав вчитися музиці.

У короткий час він так добре навчився грати, що став набагато майстернішим за свого вчителя.

За рік навчання закінчилося. Аліджан засумував: «Як я тепер постану перед батьком?» – гірко думав він. Вчитель пошкодував його, дав йому два золоті й відправив додому.

Аліджан повернувся до батька. Хоч і радий був поверненню сина старий, але насварив його ще більше, ніж уперше.

Час минав, через рік старий передав синові свої останні сто золотих і сказав:

– Якщо ти не берегтимеш ці гроші, ми залишимося без шматка хліба і без даху над головою, – і взяв із сина клятву, що той витратить гроші тільки на купівлю товарів.

Аліджан знову поїхав до того ж великого міста. Спочатку пішов він у лазню змити дорожній пил.

Повертаючись із лазні, дійшов Аліджан до знайомого саду і подумав: «Дай загляну хоч на хвилинку».

Тільки подумав – і сам не спам’ятався, як опинився посеред саду. Дивиться – на тому ж місці сидять юнаки та пишуть слова, а вчитель їм диктує.

Аліджан завмер від захоплення. Довго-довго стояв він і нарешті вирішив: «Вивчився я грати в шахи, навчився музики, а писати не вмію. Нехай я стану жебраком, а все-таки навчуся читати і писати».

Віддав Аліджан у школу сто золотих і почав вчитися читати та писати. Як і раніше, він навчався найкраще і невдовзі закінчив школу.

Знову він не мав грошей, щоб повернутися до рідного міста. Вчитель дав йому три золоті і відправив у дорогу. Але тепер Аліджан не наважився повернутися до батька.

Він найнявся слугою до одного купця, який зібрався в далеке місто. Товари купця вже були навантажені на верблюдів. Ще до сходу сонця караван рушив у дорогу.

День і ніч їхали мандрівники, ніде не зустрічаючи води. Нарешті вони дісталися до колодязя. Вода в якому була глибоко, на самому дні.

Наказав купець спуститися в колодязь своєму новому слузі. Аліджан дістався води і наповнив бурдюк. Тут він побачив у стіні колодязя дверцята.

“Що б це означало?”-подумав Аліджан і відкрив їх. Дивиться, а за дверцятами велика світла кімната, і на килимі сидить чарівник, сумно опустивши голову. В руках у нього скрипка.

Аліджан не злякався: він залишив біля дверей бурдюк, тихенько підійшов до чарівника, взяв скрипку та заграв.

Почув чарівник приємні звуки, що злітали з ніжних струн, розплющив очі і полегшено зітхнув. Озирнувшись навколо, він підвівся, підійшов до Аліджана і погладив його по голові.

– О людина, як ти сюди потрапив? – Запитав чарівник.

Аліджан розповів йому все по порядку. Потім згадав про караван і поквапився йти.

– Що ти хочеш найбільше на світі? Я все зроблю для тебе, – сказав чарівник.

Аліджан підвів на нього здивовані очі.

– У мене помер єдиний син, – розповів чарівник. – Ось уже п’ять днів, як його немає на світі. Я залишився один і так мені стало сумно, що я готовий був померти. Щоб чимось відволіктися, я взяв у руки скрипку, але грати не зміг. Прийди ти на кілька годин пізніше, мене вже не було б у живих. Своєю чарівною грою ти врятував мене від смерті. Хочеш, я віддам тобі все своє багатство?

– Допоможіть мені вийти з колодязя, – відповів Аліджан. – Більше мені нічого не потрібно. – І він зіграв ще раз на скрипці. Чарівник дав йому торбинку золота і сказав:

– Закрий очі! Аліджан заплющив очі.

А коли відчинив, він опинився нагорі біля колодязя на твердій землі. Бачить – нікого нема: караван пішов.

Пішов Аліджан слідами верблюдів і наздогнав караван. Всі дуже здивувалися і почали розпитувати, як він вибрався з колодязя. Аліджан розповів по порядку все, що з ним було, і показав подарований чарівником мішечок із золотом.

Коли караван зупинився на відпочинок, господар узяв аркуш паперу, написав листа й запечатав своєю печаткою. Лист він віддав Аліджану і сказав:

– У мене є красуня-дочка. Я видам її за тебе. Їдь уперед до мене додому і підготуй все для весілля, та дивися, не загуби гроші. Через три дні я теж буду вдома.

Він дав Аліджанові доброго коня і розповів, як їхати.

Їхав-їхав Аліджан, зупинився перепочити, і подумав: “Я віддав сто золотих, щоб навчитися читати і писати. Дай подивлюся, що там у листі!” Розкрив він лист, почав читати і злякався.

Ось що писав купець своїй дружині:

«Моя люба дружина, я посилаю тобі золото, яке в руках цього слуги. Я обдурив його, сказав, що видам за нього свою дочку. Накажи зараз же відрубати йому голову. З поклоном твій чоловік».

Тоді Аліджан узяв перо та папір і написав такий лист:

«Моя люба подруго, прийми з усією пошаною та повагою цього дорогого гостя і видай за нього нашу дочку заміж. Весілля влаштуй, не чекаючи мого приїзду».

Аліджан запечатав листа і поїхав далі.

Приїхав він у місто, розшукав будинок купця, передав листа його дружині. Вона прочитала листа і прийняла гостя з великою шаною.

Другого дня відсвяткували весілля Аліджана з дочкою купця. Два дні тривав бенкет.

На третій день сів Аліджан на коня, а слугам наказав:

– Виїжджаю у торгівельних справах. Нікому не відкривайте вночі воріт, а якщо хтось полізе через паркан, схопіть і побийте його. Так наказав ваш хазяїн.

Вночі купець приїхав із караваном, почав стукати у ворота. Стукав дві години поспіль, ніхто йому не відчинив. Тоді він переліз через паркан у двір. Тут на нього накинулися слуги і побили палицями до напівсмерті.

Довго господар лежав без пам’яті, потім прийшов до тями і насилу дістався своєї кімнати. Привітався він із дружиною і питає:

– Ну скажи: що ж ти зробила, коли приїхала людина з моїм листом?

– Виконала ваш наказ, – відповіла вона.

– А де золоті? – у господаря спалахнули очі від жадібності.

– Які золоті? – здивувалася дружина.

– Я ж тобі писав, щоб ти наказала вбити людину, яка привезе листа, а золоті монети сховала.

– Ой, що з вами? Та ви при своєму розумі? Як це вбити свого зятя?

– Якого зятя?

– Чоловіка нашої дочки, – Коли ти її видала заміж?

– Вже два дні.

Хазяїн ляснув себе по чолі і почав лаяти дружину і слуг.

– А де він сам? – Запитав він про зятя.

– З ранку поїхав на коні і наказав нікому не відчиняти вночі воріт. «А якщо, каже, хто полізе через паркан, схопіть і побийте його», – відповіли слуги.

Зрозумів господар, що покараний за свою жадібність, і вирішив помиритися із зятем.

Залишимо господаря та його дружину, і розповімо про Аліджана.

Довго Аліджан їхав своїм конем, нарешті, дістався великого міста. Був базарний день. На площі кричав глашатай:

– Не кажіть, що не чули! Хто вміє добре грати у шахи, нехай іде до палацу шаха. Хто виграє тричі поспіль, тому шах віддасть свій трон. А хто тричі поспіль програє, тому він відрубає голову.

Аліджан пішов у палац до шаха і сказав, що хоче грати з ним у шахи.

Почали грати. Аліджан один раз програв, двічі виграв. Знову почали грати. Шах двічі виграв та раз програв. Почали знову гру. Аліджан поспіль виграв тричі.

Робити нема чого, довелося шаху поступитися Аліджану своїм троном. Шах підвівся з місця, низько вклонився юнакові і сказав:

– Тепер ти – шах, сідай на трон.

– Немає в мене бажання стати шахом. Хочу я повернутися до свого міста і вчити народ грамоті та музиці.

Аліджан поїхав спочатку за своєю дружиною, а потім разом із нею приїхав до батька у своє рідне місто.

Коли він розповів батькові все, що з ним було, старий із захопленням та радістю сказав:

– І справді ти розумний син! Скільком мистецтвам навчився і від скількох смертей врятувався!

– Молодцю і сімдесяти мистецтв замало! – відповів син.