На добраніч, жучки!

Був собі, жив собі невеличкий жучок.

Де він жив — хто його знає. То в лісі літав, то на луках.

Де ніч застане, — там і засне. Такому малому хіба багато треба! А який він був — може хочете знати? Ох, важко сказати про ц е . . .

Як сідав він на гілочці, пташки казали:

— Он зелений жучок, зловімо його!

І пурх-пурх до нього. Та хіба він дурний був, щоб так і дати себе з’їсти. Він — дж-дж — розправив крильця й полетів. Летить проти сонечка на луки, а квіти й кажуть :

— Що то за гарний золотий жучок летить!

А ввечері, десь у холодку, в затінку він здавався жабкам зовсім чорненьким. Так що ніхто не знав, який він насправді. Та це було йому байдуже — жити було весело, їсти було досхочу. Все він навколо облітав і знав, і з усіма був знайомий. Сонце гріло, пташки співали. Отак би все життя!

Полинуло літо, як на крилах, і наступила осінь. У лісі ледь-ледь шаруділо листя, і ніби хтось тихо ходив попід березами й кленами. І де не пройде — там листя ставало золоте й червоне. Мабуть, то й ходила осінь, тільки так, щоб ніхто її не бачив. Вже не впізнати було рідного лісу, рідної галявини, рідного ставка. Квіти пов’яли й посохли, травиця пожовкла .. .

Усі були заклопотані, усі готовились до зими. Жучок літав то туди, то сюди і не знав, що йому робити. Пташки збиралися зграйками і співали, але вже не так, як улітку — весело, дзвінко, а так сумно, журно:

Осінь ходить по діброві,

Золотить листки кленові,

Прощавай, наш рідний гай,

Летимо в далекий край!

Опало листя. Жучок полетів до ставка. Товста жаба та п’ятеро жабенят сиділи на лататті. Жучок присів оддалік на пеньку і спитав чемно:

— А коли ви збираєтесь відлітати?

— Відлітати? Ква-ква! Які дурниці! Хто ж розумний відлітає? Ми ляжемо спати на самому дні, у себе вдома, на м’якому мулі. Правда, дітки?

— Так, так! Ква-ква! — заквакали жаб’ячі діти на знак згоди.

— А що ж мені робити? — перелякано спитав жучок.

— Якщо хочеш, можеш і ти спускатися з нами.

— І жаба стрибнула в ставок, а за нею її п’ятеро жабенят.

Сидить жучок і журиться: З пташками високо, з жабками глибоко. Де ж моя хатонька? Де ж мені спатоньки? А тут ще вітер подув, і жовте листя попливло з вітром по воді. Холодно, невесело жучкові. — Полечу, пошукаю й собі хатку, — вирішив він.

Під корінням пенька, серед зелені, він помітив невеличку дірочку.

— Ану, подивлюсь, може, то для мене хатка буде.

Він встромив голівку в дірку і побачив, що це справжня нірочка. Він сміло вліз увесь і раптом зупинився. З тридцятеро змій спали там, переплівшись. Жучок затремтів і кинувся назад. Невеличка змія коло входу раптом позіхнула і глянула просто на нього. Але не встигла вона і поворухнутися, як жучок дременув так, як тільки могли його нести ніжки.

— І де ти загинуло, мале, дурне? — почув він коло себе.

Обернувся і побачив старого жука з рогами.

— Дядечку! Я потрапив до страшних змій. Вони теж сплять, а я їх збудив. Тікаймо, вони з’їдять нас!

— Не лізь, куди не треба! — засміявся старий. Та то веретільниці — великі ящірки. Вони вже на зиму полягали.

— А що ми робитимемо?

— І ми ляжемо.

— І довго спати? — спитав жучок. — Я не люблю довго спати, я більше люблю літати.

— На холоді не політаєш, — засміявся старий. — Поспи до весни, поки пташки повернуться і квіти зацвітуть.

— Гм! — похитав головою жучок. — Що ж, спати, так спати, — промовив і склав крильця.

Він втомився за свої мандрівки і охоче заснув на цілу зиму. А старий жук потихеньку наспівував:

Люлі, люлі, жучку,

Спи, засни!

Поки стане тепло.

До весни!

А потім і сам став кліпати очима й теж заснув.

На добраніч, жучки!