Навесні

Мама Ведмедиха спала цілу зиму у своїм барлозі -ґаврі біля дуплавого дуба. Одного дня прокинулась вона від якогось незвичайного гуку й шуму. Протерла очі.

— „Що це таке ? — подумала. — Щось гримить, грюкає. Не ­вже це весна, невже тріскає лід на ріці?”

Встала, але не досить обережно, і розбудила двох своїх дітей-ведмежат — Кудлайчика й Ласуню.

— Сидіть у хаті, діти! — сказала. — Я піду погляну, послухаю, що це за галас такий. Може вже й справді весна іде.

Пішла Ведмедиха над ріку. На ній уже справді з гуком тріскав лід, і крига плила вниз. Але ж це не було все — до цього гуку приєднались постріли. У лісі йшло полювання.

Мама Ведмедих а тривожно подумала про дітей, що залишилися самі, і мерщій завернула до свого лігва, але запізно, бо ось зашуміла-засвистіла куля і поцілила її в задню ногу. Не зважаючи на великий біль і на те, що кров текла з рани, Ведмедиха бігом вернулася до ґаври. Тут зразу впала і застогнала, заридала:

— Діти мої, мене ранено! Знайте, якщо я не вгамую кров, то помру, залишу вас сиротами.

Діти дуже перелякались. Ласуня з плачем припала до мами, а тоді стала подавати їй пучечки м’якого моху, щоб ним затамувати кров. Це мало помагало. Та не таки й був Кудлайчик. Він зразу згадав, що на дубі живе вчена сова, яка все знає. Кудлайчик висунув мордочку з ґаври й закричав:

— Пані Совинська! Це я, Кудлайчик! Наша матуся поранена! Скажіть, будь ласка, що прикладати до рани.

Хвилину було чути шелест — видно, сова в книгах читала. Потім відізвався хрипкий голос:

— Треба негайно піти на ріку, принести льоду й прикласти до рани, щоб витягнути з неї гарячку.

— А що це таке лід? — запитав Кудлайчик.

— Це холодна тверда вода.

Здивувався Кудлайчик. Та ж він ще ніколи твердої води не бачив! Торік улітку, щоправда, бовтавсь у воді, але у м’якенькій, тепленькій.
Ведмежата побігли над ріку. І справді, побачили, що долі рікою пливуть кусні твердої води — льоду. Але як його дістати? На щастя, надплила велика крижина, а на ній — знайомий кабан .

— Пане Кабанко! — загукали ведмежата. — Киньте нам кусник твердої води!
Кабан кинув. Вхопили малята кусень льоду, а він холодний – холодний. Розтирають лапки, хухають у них, але несуть — то одне, то друге. І донесли. Зразу ж помогло мамі Ведмедисі, біль зменшився, і рана стала поволі гоїтися.

Та інша журба нависла над ними всіма: і мама Ведмедиха, і ведмежата такі голодні, що страх! Подумали діти та й пішли шукати поживи. Скубнули трохи зеленого моху, трохи пуп’янків та корінчиків. Але хворій мамі треба чогось кращого. Знову побігли до ріки. Дивляться — бобри біля своїх хато к греблю направляють.
Ведмежата чемно вклонились і попросили старого бобра:

— Пане Бобрику, наша мама ранена, хвора. Будь ласка, подаруйте для неї одну рибину.

Старий бобер щось промимрив під вусом і кинув їм рибку. Та звідкись узялась видра і як не розсердиться, як не гримне на бобра:

— Як вам не сором, сусіде? То ви бідних дітей відпускаєте з одною рибиною? Та ж їхня мама недужа, поживи не добуде, і їм самим боки з голоду позападалися!

— Пождіть, діти! — сказала до ведмежат.

Пірнула у воду і незабаром винесла з своєї комори повний кошик риби.

— Це для мами і для вас!

— Спасибі, пані Видрівська! — подякували ведмежата. — Бог вам заплатить.

А видра: — На здоров’я вам усім!

Кудлайчик і Ласуня такі раді — вже нема в них голоду.
З’явилася ще одна журба: у мами Ведмедихи почалася гарячка. Наче спить, наче їй щось сниться і вона шепоче.

Приклала Ласуня вухо до маминих уст і чує:

— Ох, якби мені якихось ягідок, якби кришку меду, я б видужала .. .

Зажурились ведмежата, радяться, де б це все дістати. Урадили:
Кудлайчик пошукає торішніх ягідок, а Ласуня — о, вона знає ще з осені, де дупло лісових бджіл, де мед.
Побіг Кудлайчик під кущ калини. На його вершку, на галузках цілі пучки смачних ягідок — але як їх дістати? Та ось надлетіла ворона й сіла на калину. Зрадів Кудлайчик.

— Пані Вороновська! — попросив. — Скиньте, прошу вас, кілька пучків ягідок для моєї хворої матусі!

— Чому не скинути? — сказала ворона. — Добрим дітям треба помогти.

І дзьобом відірвала два пучки ягід.

А що ж з Ласунею? Дупло диких бджіл було невисоко. Вона полізла по дереву вгору, але устромити лапку в дупло не відважилась. Спинилась перед вічком і жде. В т у ж мить кинулись до неї бджоли, забриніли – закричали:

— Ах, ти невиправна ласунко! То ти знов, як торік восени, прийшла руйнувати-грабувати нас!

Затремтіла мала Ласуня, з сльозами на очах стала просити:

— Змилуйтеся, шановні працівниці! Не відганяйте мене з пустими лапками! Не для себе я прошу дрібки меду, а для хворої матусі. Вона в гарячці. О, я вже ніколи не заподію вам шкоди!
З дупла виглянула сама бджолина королева – матка.

— Цитьте, діти! — сказала до бджіл. — Треба порятувати наших сусідів у біді. Дозволяю дати їй меду.

Бджоли дозволили Ласуні взяти собі чималеньку грудку щільника з медом для мами. Подякувала Ласуня і швидко злізла вниз до брата, що вже чекав з ягідками.

Яка ж була їхня радість, коли від ягідок і від меду мама Ведмедиха одужала ! Незабаром ведмежа родина вийшла, на прогулянку, щоб намилуватись весняним сонечком.