Оленятко

Того року весна прийшла рання, бурхлива. Осіли кучугури на схилах гір, по ярах струмки побігли, чагарники снігові шапки струсили й голови до сонечка тягнуть.

Добре в тундрі стало, весело. Дні стали довгі, світлі. Олені вирушили до Льодовитого моря-океана, там менше комашні. Спокійно йдуть і на всі боки не оглядаються: у світлу пору їм навіть вовки не страшні. А маленькі оленята навколо бігають . Або у хованки бавляться: за кучугури один від одного ховаються.

Одне оленятко далеко втекло від своїх товаришів. Під великою кучугурою причаїлося: «Спробуй, знайди мене».

Та раптом хмари небо затягли, завів злий вітер, закрутила хуртовина. Сніг піднявся стіною до самого неба.

Кучугура, де оленя ховалося, в одну мить перетворилося на печеру. З неї за такої погоди й носа не висунеш. Боязко. Темно. І вітер виє так страшно: «У-у-ууу».

Скільки часу минуло — може, день, може, два, а може, ще довше — хто знає. Оленятко було маленьке, і визначати час, як це роблять усі дорослі, воно ще не вміло.

Нарешті затихла хуртовина. Виглянуло оленятко зі своєї снігової печери — навколо сніг і сніг. Оленів не видно.

Зовсім одне опинилося у тундрі оленятко. Вилізло із кучугури, стало на свої маленькі ніжки, озирнулося на всі боки і гірко заплакало.

Але тут щось ласкаве, тепле торкнулося його очей, зігріло чоло, висушило сльози. Це сонечко розсунуло похмурі хмари і послало оленяткові своєму промінчик. Обігріло сонечко оленятко і сказало:

— Не плач, малюче. Іди на північ, весь час на північ, доки не вийдеш до великої річки. Там і знайдеш оленів. А я тим часом розтоплю сніг у тундрі, щоби йти тобі було легше.

Зраділо оленятко, подякувало доброму сонечку і побігло на північ наздоганяти оленів.

Скільки воно так бігло — може, день, може, два, може, ще довше — хтозна. Тільки одного разу зустрівся на його шляху вовк. Побачив вовк оленятко, облизався і думає: «Цього оленя я з’їм».

Але вовк був ще й дуже хитрий. Тому він підійшов до оленятка і запитав ласкавим голосом:

— Куди це ти йдеш, малюче?

— Я йду на північ, — відповідає оленятко.

— А чому ти один ідеш? — знову питає вовк.

— Була завірюха, і я відстав від своїх батьків, від братів і сестер. Тепер їх наздоганяю, — відповідає оленятко.

«Яке дурне оленя, — подумав вовк, — зараз його й їсти не варто, аж надто мале і худе. Мені таке тільки на один зуб. Піду я з ним, він мене приведе туди, де інших оленят повно».

А вголос каже:

— Погано в тундрі одному. Самотнього кожен може образити. Я йду на північ. Хочеш, підемо разом. Я тебе захищатиму, та й іти удвох веселіше.

Погодилося маленьке оленятко:

— Звичайно, ходімо разом!

Скільки часу вони так йшли, хто знає, може, день, може, два, а може, ще довше.

Щоразу на привалі дивився вовк на спляче оленятко і роздумував: «Можна  його вже з’їсти. Та не знаю, де шукати інших оленів. Ні, краще зачекати».

Якось прокинулося оленятко, підняло голову, дивиться, блищить щось попереду. Схопилося на ніжки: та це ж велика ріка! По воді крижини пливуть, а далеко на іншому березі маленькі чорні цятки видніються. Придивилося оленятко уважніше — та це ж олені! Знайшло воно своїх батьків!

Зраділо оленятко, побігло до річки, скочило на крижину, з неї на іншу перестрибнув. З крижини на крижину, ось воно і на протилежному березі.

Побачив вовк, що здобич втікає, кинувся слідом за оленятком. Підбіг до берега річки, кричить:

— Куди ж ти? Не залишай мене одного.

— А ти роби, як я, — відповідає оленятко. — Стрибай із крижини на крижину.

Стрибнув вовк на першу крижину. А вона під його вагою перекинулася, і пішов вовк на дно.

Так врятувалося оленятко від вовка.

А коли воно прибігло до оленів, ті оточили його, зраділи, що повернувся живим і неушкодженим.

І знову оленятко стало бігати і бавитися зі своїми братами та сестрами — оленями, але більше ніколи від них далеко не втікало.