П’єр-скнара

На острові Зеландія, біля озера Арре, мешкав старий холостяк; звали його П’єр, а на прізвисько Скнара. Дісталася йому у спадок багата садиба і купа новенькихх талерів. Але П’єр був такий жадібний, що навіть одружуватися боявся.

“А ну як трапиться мені така дружина, що господарство вести до ладу не зможе і весь мій маєток за вітром пустить!” – думав він.

І ще він вбив собі в голову, що жінки – дуже багато їдять. Цілісінькими днями тільки й роблять, що їдять та їдять: то тут шматочок вхоплять, то там. Не встигнеш озирнутися – проїдять усе твоє добро.

Як подумає про це  – у піт його кидає!

Ну, а якщо з другого боку взяти, без допомоги йому в садибі все одно не обійтися, а працівників теж годувати треба!

Обсіли П’єра чорні думи, і ніхто ніколи не бачив, щоб він веселився. День і ніч думав він, як би йому подешевше прожити та поменше  витрачати.

П’єр був уже в літах, і ломота в кістках стала докучати йому. А доглянути його нема кому. І ще, став П’єр охочим до балачок, а словом перекинутися теж нема з ким. От і спало йому на думку, що не зле б все таки одружитися. Нехай жінка за всім у господарстві доглядає а він, П’єр, на  старості відпочине. Тільки дружину треба знайти таку, щоб, їла поменше, а працювала побільше. Інакше немає сенсу дружину брати, дуже вже накладно вийде.

Почув один бідний селянин, що П’єр одружитися надумав. А була в того селянина дочка на ім’я Грета. От і став бідняк дочку переконувати, щоб заміж за П’єра йшла, та допомогла своїй рідні з бідності вибратися. Затялася, Грета. Та й що казати: старий не бозна яка знахідка для молодої гарної дівчини!

А потім Грета подумала про своїх братів і сестер: «Вічно вони голодні сидять!

Тільки треба було, зробити так щоб П’єр повірив, що Грета мало їсть. Ось і домовилися Грета з батьком, що багачу казати.

А як далі було – зараз дізнаєтесь.

Одного ранку проходив П’єр-скнара повз халупу бідняка і бачить – біля узбіччя Грета гусей пасе. Пасе вона гусей і панчоху на ходу в’яже, а сама примовляє:

– Гуси, любі, вперед! Пасе вас та, що не їсть і не п’є!

Як почув ті слова П’єр- скнара, так і завмер. Стоїть, підсліпуватими очима моргає і вухам своїм не вірить. А Грета знай собі повторює:

– Гуси, любі, вперед! Пасе вас та, що не їсть, не п’є!

– Хто це не їсть, не п’є? – Запитує П’єр.

– Це я! – відповідає Грета.

– Чи чуване діло! Як це можна – не їсти і не пити?!

– Удома сім голодних ротів, а їжі тільки на шістьох вистачає. Ось я і звикла майже зовсім без їжі обходитися.

– Чим же ти живеш?

– А повітрям! Просвердлив батько дірки в стовпі, що посеред кімнати стоїть, ось я і смокчу з них повітря. Мабуть, і повітрям можна жити!

– І не така вже ти худа! – Сказав П’єр.

Відкашлявся він і каже:

– Може, ти чула, я одружитися надумав. Тільки мені потрібна дружина така, щоб за всім доглядала. Дівчина ти гарна і мені до серця припала. Скажи, чи хочеш стати в садибі господинею?

– Чому ж не стати! – відповіла Грета.

Справили вони весілля, і переїхала Грета до багатія у садибу. Поставив П’єр-скнара стовп посеред кімнати, просвердлив ньому дірки, щоб Грете могла через них повітря смоктати і тим повітрям жити.

Минуло трохи часу, і одного разу каже П’єр своєму наймиту Нільсу:

– Здається мені, ніби моя дружина поправилася! Чи не підгодовується вона випадково на кухні? Як би мені про це дізнатися?

– Ось що, хазяїне, – відповідає Нільс. – Підсаджу я тебе на димар, а ти звідти в кухню підглядай, чи не їсть там чого Грета?

– Слушно придумано! – зрадів П’єр.

Підсадив Нільс господаря на димар, сів там П’єр на дошці; сидить, мов у колисці.

А тим часом Нільс пішов  до господині і каже:

– Бережись, не їж нічого в кухні, господар на димарі сидить!

– Гаразд! – сказала Грета.

Знала Грета, що П’єр ще той скнара. Тільки дуже хотілося їй родині допомогти. Тому й пішла за нього. А побачила, як  він своїх людей голодом морить, надумала провчити цього товстосума. Наймити та служниці в садибі, всі на її боці були. Якби не Грета, вони б з голоду повмирали. Вона їх усіх потайки підгодовувала.

Ось покликала Грета служниць і просить:

– Принесіть сирих дров та гілок з листям і підкладіть їх у піч!

Від такого палива, ясна річ, більше диму та кіптяви, ніж тепла!

А як збагнув Нільс, що господар уже досить на трубі підкоптився, заліз він на дах і відтягнув П’єра. П’єр-скнара став подібним на копчену баранячу ногу; і слова вимовити не може. Довелося П’єру відразу в ліжко лягти.

– Ну як, їла вона щось в кухні? – Запитав Нільс господаря.

– Ні, нічого вона там не їла, – відповів П’єр-скнара.

Минув якийсь час, і знову П’єр каже:

– Здається мені, Нільсе, що Грета ще повнішою стала. Щоки у неї круглі, та й сама вона – бочка бочкою, така огрядна та гладка. Чи не підгодовується вона чимось? Як би мені про це дізнатися?

– Ось що, – каже Нільс, – може статися, вона в коморі, що на горищі різними стравами ласує. Давай розпоремо велику перину, що там  лежить, запхаю тебе туди і знову зашию. А ти дірку в перині зроби та підглядай. І дізнаєшся, чи не підгодовується там господиня .

– Добре придумано! – Зрадів П’єр. – Давай розпоремо!

Зашив працівник господаря у велику перину, а сам пішов до Грети і каже:

– Навіть не  думай нічого їсти в коморі, що на горищі , там господар лежить у перину зашитий.

– Гаразд! – сказала Греті.

Покликала вона служниць і просить:

– Стягніть  у двір перину, що лежить в коморі на горищі. Хай на сонечку просохне та вибийте її гарненько! Вона давно не провітрювалася. Лежать там і цвіллю покривається.

Служниці – не будь дурні – вмить збагнули, що до чого. Регочуться, сміхом заливаються. Стягнули у двір велику перину. Б’ють її служниці, б’ють, що є сили, б’ють, а самі веселих пісень співають. Вибили служниці пермну, а потім її знову нагору затягнули.

Звільнив Нільс П’єра-скнару з перини, а на ньому живого місця немає: не може ні йти, ні повзти.

– Ну як, їла вона щось у коморі? – Запитує Нільс.

– Ні, там вона нічого не їла, – стогне П’єр.

Довелося йому знову в ліжко лягти, і прохворів він цілий тиждень. Ходить за ним Грета гарненько, а сама йому вимовляє:

– Послухався б ти мене, П’єр, їв би, як я їм, от і був би здоровим.

Минуло трохи часу, оговтався П’єр після побоїв, закликав він знову Нільса і каже:

– Здається мені, що твоя господиня все ж таки чимось харчується. Щоки у неї такі круглі, ось-ось луснуть. Одним повітрям такого жиру не нагуляєш. Як би все точно дізнатися?

– Поставив ти задачку, – каже Нільс. Коли вона ні в кухні, ні в коморі нічого не їла,  І ніхто ніколи не бачив, щоб вона щось жувала, не розумію, де вона ховається. А може, вона у льоху підгодовується? Знаєш що, там стоїть стара пивна діжка, ось ти і залізь туди і крізь дірочку, куди корок вставляють, підглядай. Так і дізнаєшся, чи не їсть  вона щось в льоху.

– Спритно придумано! – каже П’єр.

Заліз він у діжку. Нільс накрив її кришкою, а сам пішов до Грети і каже:

– Не подумай щось в льоху їсти, там у пивній діжці господар сидить, крізь дірочку підглядає.

– Гаразд! – сказала Греті.

Покликала вона служниць і наказує:

– Підігрійте води та принесіть мила! Стара пивна діжка у льоху смердить так, що дух забиває.

Налийте гарячої води з милом у діжку крізь дірочку, нехай відмокає.

Розреготалися служниці і швидко взялися за справу. Налили вони в діжку води та пішли з льоху. Зняв тут Нільс кришку з діжки і врятував П’єра-скнару від смерті. А то він мало не захлинувся.

Обшпарили господаря служниці. Довелося його у ліжко вкласти, мазями цілющими змащувати і ганчірками перев’язувати. Прохворів П’єр рівно місяць.

А Грете ходить за ним та примовляє:

– Не на користь тобі ці поїздки – щоразу хворим додому повертаєшся.

Як збереться, П’єр за дружиною підглядати, він і бреше, що в далеку поїздку їде.

Поки П’єр хворів, у Нільса вдома остання худоба захворіла і здохла. А у П’єра стояли в стайні два жирні воли. Ось і каже Греті Нільсу:

– Чуєш, Нільсе, служив ти мені добре; бери цих волів, іди з ними на ярмарок у Фредеріксборг та продай їх, а гроші собі залиш або старим батькам віддай. Дуже вже ви збідніли!

Нільс так і вчинив.

А П’єр-скнара став тим часом у двір виходити. Хоч і боляче йому було, а все ж ходить по двору, на ціпок спирається та дивиться, як служниці по господарству пораються. Зайшов він якось у стайню, а волів немає. Зашкутильгав він з останніх сил у кухню. А там біля вогню сидить Грета та пильнує, як би вода з казана не википіла.

– Де воли? – Запитує П’єр.

– Я їх з’їла, – відповідає Греті.

– Як це з’їла, – каже П’єр. – Ти в своєму розумі?!

– А мене на їжу потягнуло, – оком не моргнувши, каже Греті. – Живіт свого вимагає. Раніше я себе стримувала і повітрям харчувалася. Але всьому свій час!

– Воли мої, воли, – заплакав П’єр, – де мої воли? Їх можна було продати.

– Я їх з’їла, – знову відповідає Греті, – з рогами та копитами. Тяжко, правда, було їх ковтати, але все ж таки пролізли. Біда тільки, що я не наїлася. Залишилось у нас ще одинадцять поросят та двадцять три вівці. Коли не заставиш служниць овець підстригти, щоб шерсть мені горло не лоскотала, я їх зі шкірою з’їм.

Як почув П’єр такі слова, він втратив свідомість і гримнувся на землю. Довелося його в ліжко тягнути і лікаря викликати, але ліків від його хвороби не знайшлося.

Настав кінець П’єру-скнарі, поховали його, і поклала Греті важку плиту на його могилу. А скільки грошей на цю плиту пішло! Ой, і розлютився би П’єр до смерті, якби був живий!

Вийшла Грете заміж за Нільса, і живуть  вони  поживають в радості та веселощах.