Півень і Лежень

Кепкували сусіди:

— В доброго господаря — воли, коні, корови, свині, кури, а в тебе, Лежню,— півень. На яке свято зарубаєш його, щоб хоч раз у житті смачно поласувати?

А Лежневі шкода було півня. Бо той півень незвичайний: гребінь— що схід сонця, а хвіст — що дивна райдуга. Опріч

того ще й співа гарно й голосно, як ніякий інший у селі. Вискочить на тин, залопотить крилами та як затягне — на всю околицю чути.

Але набрид Лежневі той спів.

– Будиш мене опівночі, будиш, ко­ли ще сонце не зійшло,— почав доріка­ти півневі.— Через тебе я не висипля­юся.

-Наше діло півняче: прокукурікав, а там хоч не розвидняйся. Але якщо не треба, то й не треба,— відповів своєму господареві.

І почав Лежень тепер висиплятися. Встане, протре очі — сонце високо на небі. Люди вже давно на жнивах, а він щойно збирається ла­годити косу.

Настала осінь. Люди зібрали хліб з поля, а Лежневі полу­кіпки залишилися під дощем догнивати. «Щоб лиха не знати, треба рано вставати»,— пригадав не в пору. Тепер у його го­лові вертілось лише: «Хто ледащо, тому їсти нема що».

— Гей, ти, мій горлатий,— кинув до півня,— не вироблю­ся ні на тебе, ні на себе. Що будемо їсти? Міг би тебе зару­бати — не хочу, міг би продати — шко­дую. Іди собі в світ за очі з цієї садиби щастя-долі шукати, а я теж закину ціпа на плечі й піду найматися.

Заскрипіла хвіртка за Лежнем, а пі­вень вискочив на пліт і витягнув довгу шию вслід своєму господареві…

Іде Лежень, аж над озером Світязем — корчма. «Давай,— думає,— за­йду і замочу біду, та й перекушу за останній гріш».

Не встиг спорожнити ще й чарчини, як під вікном почулося кінське іржання, тупіт, якісь дикі вигуки. Двері з грю­котом відчинилися, і знадвору вбігли низькорослі, волохаті, одноокі страховиська, озброєні криви­ми шаблями і луками.

«Розбійники-камлюки»,— майнуло в голові Лежня. Рво­нувся б за поріг. Здається, всіх би випередив, але бігти бо­їться.

А розбійники тим часом скрутили його, висадили на та­кого ж низькорослого, довгогривого коня-бахмата і прив’яза­ли. Тремтить, як осичина. Ще від діда-прадіда наслухався він про камлюків, од котрих нема порятунку ні в селі, ні в полі, ні в лісі. Всюди вони знаходили людей, бо ще й уміли підроб­ляти голос. Забреде такий розбійник у ліс, покличе зміненим голосом — людина озоветься. Камлюк наздожене і кров з неї вип’є. Одних козаків боялися розбійники. Але де тут візьмуть­ся козаки? Хто повідомить їх, що Лежень у біді?

Їде він лісом прив’язаний, а з усіх боків — на конях воро­ги. Їде, аж нараз чує за собою крик. Озирається — його пі­вень біжить лісовою доріжкою. «Куди він? — думає Лежень.— Ні за цапову душу пропаде».

Камлюки позіскакували на землю, а півень і не думає ті­кати. Просто до рук їм іде.

«Сама вечеря нагодилася»,— радіють страховиська. При­в’язують за поводи коней і лаштуються на перепочинок. Тіль­ки Лежня не розв’язують. Прикро йому. Якби був вільний, то так п’ятами накивав би, що аж зало­потіло б листя вслід за ним. А ліс знайомий. Хай би спробували знайти.

Підробленим голосом кликали б — не відгукнувся б. Знає він таких.

А камлюки вже розіклали вогни­ще і, здається, збираються скубти пів­ня. Шкода, гарний був. Але добре, що хоч не з нього, Лежня, почина­ють. Прийде і його черга. Вип’ють і з нього кров. Але це буде, може, завтра. Все-таки хоч пере­ночує ще.

А тим часом страховисько витягнуло шаблю з піхов і на­мірилося полоснути нею півневі по шиї.

– Не квапся,— стримав його інший.— Ми ще встигнемо ним посмакувати. Сьогодні в нас є удосталь іншого. Понапи­ваємось, а хто буде вартувати нас, хто на світанку розбудить своїм криком, як не півень?

– Так, правду каже,— загули всі довкола.— У Гончому Броді — козаки. Вони можуть погнатись за нами. Треба яко­мога раніше встати й вирушити в дорогу.

Порозсідалися довкола вогнища. Порозкладали їство-питво й почали пригощатися. Довго бенкетували, поки понапивали­ся, понаїдалися. Потім позасинали під кущами.

Вперше не спав Лежень уночі, не спав і півень. Ходить собі по галяві між сонними ворогами. Але що може він їм зробити, як шаблі не втримає, а з лука не навчився стріляти? Лежень журиться. Став уже з горя темний, як сама ніч.

– Заспокойся,— втішає його півень.— Як будемо поми­рати, то обидва. Так легше буде.

«Як не журитися,— думає Лежень.— Як би там не було, а помирати не хочеться».

Не думай про страх, то його й не буде,— радить півень.— Намагайся заснути й нікого з них не розбудити. Настане ранок, побачимо, що робити.

А півень, зручно вмостившись під кущиком, сховав голову під крило.

А Лежневі не спалося. «Дурний, зірвався б і побіг у ліс, то хоч би залишився жити»,— міркував.

Але тут уперше прийшла в голову думка, а з цією думкою і сором за себе. Бо як він нерозумно поводився з півнем, не­справедливо дорікав йому. Навіть пішов од нього, а півень усе пробачив і ще ладен заради нього померти. І де подівся страх! Розправив Лежень свої широкі плечі, хотів позбутися надокучливих шнурків, але даремно.

А ніч пливла зорями зі сходу на захід. І коли в лісі вже стало зовсім видно, він навіть здивувався, чому про прихід ранку не сповістив його давній друг. Глянув під кущ — а пів­ня нема. «Втік»,— лише встиг подумати.

– Гей, уставайте, ми заспали! — вигукнув один розбій­ник, схопившись на ноги.

-Не збудив, клятий півень! — заметушилися інші.

Але було вже пізно. З усіх боків накинулися на них коза­ки і перерубали до одного…

– Якби вони не заспали,— сказали, витираючи шаблі,— то шукай вітра в полі. Молодець, півень!

Тільки Лежень низько опустив голову…

Кажуть, що потому він і півень не розлучалися вже ніколи. Півень співав на всю околицю, а його го­сподар (його вже не називали Лежнем, а по імені — Іваном чи Степаном — не відаю) слухняно раненько вставав і йшов на робо­ту. І, кажуть, що зажили вони на заздрість усім сусідам.