Подорожній

Ти — тільки випадковий подорожній 
На запашнім, заквітчанім шляху.
Л. Могилянська

І

Відпочинеш і підеш знову.
Що ж, заходь до мойого дому,
Щоб вином моїм рубіновим 
Затопити дорожню втому.

Гостре щастя раптовним блиском 
Мою душу до дна пропалить:
Не чужий ти, а свій і близький,
Це ж на тебе я так чекала.

В день звичайний розквітне свято,
Мов бузок запашний у січні,
І кохання, легке й крилате,
Я запрагну змінить у вічність.

Ти відходиш вже? Що ж, не плачу.
Не сумуй і ти, подорожній.
Хтось незнаний нам шлях призначив,
I    покинуть його не можна.

Біль зламаю, а сльози витру.
В зимну ніч, на твої дороги 
Тільки сміх мій весняним вітром 
Буде бігти — тобі навздогін.

II

Догоряє, попеліє дивне щастя… 
Зажурився день — замріяний і млистий, 
А думки мої, натхненні та квітчасті, 
Опадають вересневим, жовтим листям…

Ось пішов собі звичайний подорожній. 
Більш нічого. Навіть плакати не смію. 
Тільки в душу, безборонну і порожню, 
Сум летить непереможним, чорним змієм. 

Прийдуть люди — не чужі, не випадкові, 
Буду жити і сміятися, як досі,
Хоч життя мого весняну, світлу повінь 
Надпила, у перший раз, — холодна осінь.

III

Ох, чому ж це серце б’ється молотом,
А уста мої — розквітла китиця?
І чому це полум’ям і золотом 
Кожна річ в моїй кімнаті світиться?

Повернувся, хоч тебе й не кликала.
А слідом весна моя заблукана.
І згоряють у вогні великому 
Всі закони, що були розлукою.

Знову осінь утікає злякано 
Під травневою рясною зливою:
Перший раз сьогодні я заплакала,
Не сміюся, бо така щаслива я.

Залишайся. Щастя вип’ю келихом, 
Однаково, чи своє, чи вкрадене.
Буде шлях тобі без мене скелистим,
А життя моє без тебе — зрадою.