Поезія мітли

Ш-шух… ш-шух… – розмірений рух мітли заворожував, підкоряючи неквапливі думки монотонному ритму. Теплий літній ранок вихідного дня здавався незвичайно чарівним. Кілька спритних горобців з радісним цвіріньканням задоволено порпалися в теплій калюжі, яка ще не встигла повністю висохнути після нічного дощу. Надутий старий голуб осудливо косився на них, але вголос не бурчав. Напевно, він згадував свою далеку молодість, коли ось так само безтурботно тріпався у воді, а, бувало, і просто в пилюці.

Павло Іванович зупинився перепочити. Спершись на руків’я мітли, він неспішно озирнувся назад. Більше половини двору сяяло чистотою. Ще годинка – і прибирання буде закінчено.

Палванич – так зазвичай скоромовкою зверталися до нього дорослі мешканці навколишніх будинків. А от малюки між собою називали його Дідом Піхто. Це чудернацьке прізвисько закріпилося за двірником після давньої зустрічі з карапузом із четвертого під’їзду. Сталося це понад десять років тому. Тоді, зимового ранку двері під’їзду прочинилися і випустили на ганок щокатого хлопчика років чотирьох – синочка нових мешканців, які щойно в’їхали у будинок. Він зупинився на верхній сходинці, довго й дуже уважно спостерігаючи, як Павло Іванович розчищає від снігу стежку, а потім суворо запитав:

– Ти хто?

– Дід Піхто, – не замислюючись, пожартував двірник.

Але, зустрівшись із серйозним поглядом хлопчика, чомусь трохи зніяковів і виправився:

– Взагалі-то Павлом Івановичем мене кличуть. А тебе як?

– Славік…

Час поступово йшов. Славік уже закінчував школу. Тепер, як і всі дорослі, він величав двірника Палваничем. Але малеча, як і раніше, незмінно шепотіла йому вслід:

– Дивіться, дід Піхто йде!

Колись він працював змінним майстром на великому підприємстві. Але через глобальні зміни, що відбулися в країні, завод спочатку продали якомусь олігарху, а той його потім і зовсім закрив, перетворивши на якусь там базу. Тоді багато хто з робітників опинився на вулиці, у тому числі й Павло Іванович. Раптом з’ясувалося, що знайти роботу за фахом дуже проблематично, і він вирішив тимчасово влаштуватися двірником.

Спочатку трохи соромився нової професії. Але поступово звик, втягнувся, а невдовзі відчув якесь задоволення і навіть професійну гордість. Його ділянка у мікрорайоні стала зразково-показовою за чистотою та порядком. Щоденна монотонність неабияк стомлювала. Але Павло Іванович вигадав для себе, що замітаючи подвір’я та прибираючи сміття, він тим самим звільняє територію своєї країни від загарбників. Робив він це ретельно та сумлінно, а наприкінці завжди з гордістю оглядав чистий двір. Так, здавалося б, нудна повсякденна робота перетворилася на захопливе заняття.

“Хтось працює артистом, хтось президентом або продавцем чи таксистом… і всі ці люди ходять землею, а от якою саме: чистою чи брудною, залежить вже від мене” – думав Павло Іванович, звичним помахом мітли очищаючи чергову смугу дворового асфальту.

Для самого себе він назвав цей процес поезією мітли. Звучало непогано і навіть гордовито. Щоправда, знав про це тільки сам двірник та ще його старенький зошит, в який він іноді записував ті вірші, які потихеньку складав вечорами. Втім, дворовий кудлатий пес Джульбарс – вірний друг і безмовний співрозмовник, а швидше за все, уважний слухач, теж здогадувався. Але він нікому не розповість – у цьому Павло Іванович не сумнівався.

Життя насправді прекрасне. Особливо якщо займатися улюбленою справою. Може, хто й сумнівається – мовляв, як це можна любити роботу двірника? Тоді запитайте про це Павла Івановича. Напевно, він усміхнеться і спокійно відповість:

– Це вже залежить від кожного особисто. Можна навчитися любити свою професію, а можна просто тягнути лямку! Вибирайте самі…

Але, як би там не було, а наш двір найчистіший у всьому місті, і це цілком його заслуга.