Повернення Тарзана

1 ВИПАДОК НА ПАРОПЛАВІ
— Він чарівний! — вигукнула графиня де Куд.

— Га? — здивувався граф, озирнувшись до своєї молодої дружини. — Хто чарівний? — І він роззирнувся навсебіч, намагаючись побачити предмет її захоплення.

— О ні, любий, нічого, — відповіла графиня, і її й без того свіже обличчя трохи зашарілося. — Я лише згадала про ці дивовижні хмарочоси, як їх там у Нью-Йорку називають. — І гарненька графиня зручно вмостилася в своєму корабельному кріслі та знову взяла до рук часопис, який завдяки отому “нічого” ковзнув їй на коліна.

Її чоловік знову занурився в свою книжку, але не без деякого подиву, бо лише за три дні після їхнього від’їзду з Нью-Йорка графиня зволила вголос наректи ті самі хмарочоси чарівними, хоч доти називала їх бридкими.

Згодом граф відклав книжку.

— Ольго, тут дуже нудно, — сказав він. — Чи не вполювати мені когось, хто також знемагає від нудьги, і чи не зібрати гурт для покеру?

— Не дуже ви чемний, мій чоловіче, — відповіла молода жінка, усміхаючись, — але й мені так само нудно, і тому я можу пробачити вам. Ідіть і грайте у свої нудні карти, якщо вже так бажаєте.

Коли він пішов, графиня дозволила собі лукаво позирнути на ставного, високого молодика, який ліниво розкинувся в кріслі неподалік.

— Чарівний! — вихопилося в графині знову.

Графині Ользі де Куд було двадцять років. Її чоловікові сорок. Добра й вірна дружина, вона, однак, нареченого собі не вибирала, отож не була ані безтямно, ані палко закохана в того, кого обрали для неї доля та її батько — російський аристократ. З того, що, коли вона побачила молодого незнайомого красеня, у неї вихопився легкий вигук захвату, не належить робити жодних висновків щодо її вірності чоловікові. Вона захоплювалася наївно і щиро, так як могла б захоплюватися чудовим взірцем будь-якої породи. До того ж молодик був поза сумнівом гарний із себе.

Щойно вона глянула побіжно на його профіль, він підвівся, щоб піти з палуби.

Графиня де Куд зробила знак служнику, який проходив повз неї.

— Хто цей пан? — спитала вона.

— У списку пасажирів він записаний під іменем пана Тарзана з Африки, — відповів служник.

“Нічого собі володіння!” — подумала вона, і її зацікавленість цією людиною зросла ще більше.

Коли Тарзан поволі йшов до кімнати для курців, він наштовхнувся саме біля входу до неї на двох чоловіків, які схвильовано перешіптувалися. Тарзан не звернув би на них жодної уваги, якби один з них винувато не глянув у його бік. Ці люди нагадали Тарзанові мелодраматичних злочинців, яких він бачив у виставах паризьких театрів. Обидва були смагляві, темноволосі, а погляди, якими вони нишком обмінювалися, ще більше підсилювали цю схожість.

Тарзан увійшов до кімнати для курців і сів збоку. У нього не було найменшого бажання розмовляти з будь-ким, і, попиваючи абсент, він дозволив своїм думкам відлинути, радше з почуттям жалю, до останніх тижнів свого життя.

Його увесь час мучила думка, чи мудро він вчинив, коли поступився своїми правами задля людини, якій не був нічим зобов’язаний. Щоправда, Клейтон йому подобався, але питання зводилося тут не до цього. Він відмовився від своїх прав не задля Вільяма Сесіля Клейтона, лорда Грейстока. Він зробив це задля жінки, яку вони обоє — він і Клейтон — кохали і яку дивна примха долі віддала Клейтонові, а не йому.

Через те, що вона кохала його, Тарзана, змиритися з цим було ще важче. І одначе Тарзан знав, що не міг вчинити інакше, аніж так, як тієї ночі на маленькій залізничній станції у далеких Вісконсінських лісах. Для нього найважливіше — її щастя, а короткочасне знайомство з культурою та культурними людьми навчило його, що для більшості з них життя без грошей і без становища — нестерпне.

Джейн Портер була народжена для одного й другого, і якби Тарзан позбавив її майбутнього чоловіка багатства і становища, то прирік би її на муки. Тарзанові жодного разу не спало на думку, що якби Клейтон позбувся свого титулу та маєтків, то, можливо, Джейн відмовилася б від нього, бо ж Тарзан наділяв й інших непохитною чесністю та доброзичливістю, які мав сам. У цьому випадку він не помилявся. Якби на Клейтона спало якесь лихо, Джейн вважала б себе ще більш пов’язаною з ним.

Від минулого Тарзан перенісся думками в майбутнє.

Він намагався з приємністю думати про своє повернення в джунглі, де народився і виріс, про суворі дикі джунглі, де з двадцяти двох років свого життя він пробув двадцять.

Але хто ж зрадіє його поверненню у джунглі з усіх тих істот, що населяють джунглі? Ніхто. Лише Тантора, слона, він міг би назвати своїм другом. Усі решта почнуть полювати на нього або кинуться від нього навтьоки, як це було й раніше.

Навіть мавпи його власного племені не простягнуть йому братньої руки.

Якщо цивілізація нічого іншого і не навчила Тарзана, годованця Великих мавп, то одного вона до певної міри його навчила: тужити за товариством подібних до себе і відчувати щиру радість і тепло спілкування з ними.

І такою самою мірою цивілізація прищепила йому огиду до всякого іншого життя. Йому важко було тепер уявити собі світ без друга — без живої істоти, яка. розмовляла б з ним новими мовами, які він так полюбив. Отож майбутнє, яке він сам собі намалював, не дуже усміхалося Тарзанові…

Коли Тарзан розминав сигарету, сідаючи в крісло, його погляд випадково впав на дзеркало, що стояло перед ним, і він побачив у ньому стіл, за яким четверо чоловіків грали в карти. Невдовзі один з них підвівся і відійшов — тоді підійшов інший. Тарзан міг бачити, як йому чемно запропонували місце, яке звільнилося, аби гра не уривалася.

Це був один з двох чоловіків — менший на зріст, — яких Тарзан спіткав біля входу до кімнати для курців.

Ця обставина зродила в Тарзанові слабку іскру цікавості, і, думаючи й далі про своє майбутнє, він не випускав з уваги дій гравців за столом, що стояв у нього за спиною Крім добродія, який щойно приєднався до гри, Тарзан знав на ймення лише одного з гравців. Він сидів навпроти нового партнера, і звали його граф Рауль де Куд. Дуже послужливий служник пароплава показав його Тарзанові. як одну із знаменитостей серед пасажирів: граф посідав важливу посаду у французькому військовому міністерстві.

Раптом дзеркало цілковито прикувало до себе увагу Тарзана. Увійшов другий мелодраматичний змовник і став за стільцем графа. Тарзан помітив, що смаглявий чоловік озирнувся і обстежив поглядом кімнату. Але не достатньо уважно, бо не помітив уважних очей Тарзана в дзеркалі.

Крадькома він щось витяг зі своєї кишені. Тарзан не міг роздивитися, що саме, бо рука чоловіка прикривала предмет.

Він повільно наблизив руку до графа і потім дуже спритно підкинув те, що було в руці, графові в кишеню, а сам залишався на тому місці, звідки міг стежити за картами де Куда. Тарзан був приголомшений: він весь перетворився в увагу і не пропускав ані найменших подробиць того, що відбувалося.

Гра тривала після цього ще близько десяти хвилин, доки граф виграв чималу суму в того добродія, який останнім сів до столу. І тут Тарзан помітив, як людина за спиною графа кивнула головою своєму товаришеві. Гравець вмить підвівся і вказав пальцем на графа.

— Якби я знав, що мосьє — професійний шулер, я не дав би так легко втягнути себе в гру. — сказав він.

Граф і двоє інших гравців зірвалися на ноги.

Де Куд сполотнів.

— Шановний, що ви хочете цим сказати? — вигукнув він. — Ви знаєте, з ким говорите?

— Я знаю лише, що востаннє розмовляю з людиною, яка шахраює в картах, — відповів той.

Граф перегнувся через стіл і дав тилові ляпаса; решта кинулася розбороняти їх.

— Шановний, тут якесь непорозуміння! — вигукнув один з гравців. — Адже це граф де Куд з Франції!

— Якщо я помиляюсь, я охоче вибачусь, — сказав той, хто кинув звинувачення, — але, перш ніж я це зроблю, нехай граф пояснить, що це за додаткові карти в нього в кишені. Я бачив, як він опускав їх туди.

Чоловік, який на очах у Тарзана всунув якусь річ у кишеню графа, повернувся, щоб вислизнути з кімнати, але, на його прикрість, йому перетнув шлях високий сіроокий незнайомець.

— Пробачте, — гостро сказав смаглявець, силкуючись пройти.

— Постривайте! — сказав Тарзан.

— Але чому? — жваво вигукнув той. — Дозвольте мені пройти.

— Постривайте! — сказав Тарзан. — Тут є одна обставина, яку ви, поза сумнівом, зможете пояснити.

Чолов’яга вже не володів собою. Він буркнув якусь лайку і схопив Тарзана за вилоги, щоб відштовхнути його вбік. Тарзан лише осміхнувся, взяв чолов’ягу за комір і потяг назад до столу. Ніколай Роков уперше відчув на собі силу м’язів, власник яких виходив переможцем із сутичок з Нумою-левом та Теркозом, величезною мавпою.

Людина, яка кинула де Кудові звинувачення у шулерстві та двоє інших гравців стояли й дивилися на графа. Сцена сварки привернула увагу ще кількох пасажирів і всі чекали розв’язки.

— Цей тип збожеволів! — сказав граф. — Благаю вас, обшукайте мене.

— Звинувачення просто сміховинне, — сказав один з тих, що грали.

— Вам достатньо буде зазирнути в кишеню графового сюртука, і ви побачите, що звинувачення дуже серйозне, — наполягав той, хто почав. — Якщо ніхто інший не бажає, я сам це зроблю.

— Ні, – сказав де Куд. — Я дозволю себе обшукати лише джентльменові.

— Марно обшукувати графа. У нього є в кишені карти. Я сам бачив, як їх туди поклали.

Усі з подивом озирнулися в бік того. хто вимовив, ці слова, і побачили чоловіка чудової статури, який тяг за комір смаглявого, що впирався.

— Це шантаж, — гнівно вигукнув де Куд. — У мене в сюртуку немає карт. — І з цими словами він стромив руку в кишеню.

На хвилину серед невеличкого гурту запанувала глибока мовчанка. Граф смертельно зблід, потім витяг назад руку. У ній лежали три карти.

Він дивився на них з німим жахом та подивом, і рум’янець гніву розпливався по його обличчю. Жаль і зневага відбивалися на обличчях тих, хто був свідком зганьблення чоловіка.

— Це була змова! — почав сіроокий незнайомець. — Панове, граф не знав, що ці карти у нього в кишені. Їх запхали туди без його відома, коли. він сидів за столом. Я сидів там, у кутку, в кріслі і бачив у дзеркалі все, що трапилось. Ось цей тип, якого я щойно перехопив при спробі втечі, поклав карти до кишені графа.

Де Куд перевів погляд від Тарзана на чолов’ягу, якого той міцно тримав.

— Боже мій, Ніколай! — вигукнув він. — Ви?

Відтак повернувся до того, хто його звинувачував, і поглянув на нього впритул.

— А вас я й не впізнав, — сказав граф. — Ви зняли бороду, Павлович, і це змінило ваше обличчя. Тепер я все розумію. Панове, мені все зрозуміло.

— Що ж нам з ними робити? — спитав Тарзан. — Відправити їх до капітана?

— Ні, мій друже, — квапливо сказав граф. — Це моя особиста справа, і я прошу вас не вживати ніяких заходів. Вистачить того, що звинувачення з мене зняте. Що менше ми будемо мати справу з цими типами, то краще. Але як мені віддячити вам за вашу послугу? Дозвольте дати вам свою візитну картку. Якщо я коли-небудь зможу стати вам у пригоді, пам’ятайте, що я весь до ваших послуг.

Тарзан відпустив Рокова, і той разом зі своїм приятелем Павловичем поквапився вийти з кімнати для курців. Біля самих дверей Роков звернувся до Тарзана:

— Вам доведеться не раз пошкодувати про ваше втручання в чужі справи.

Тарзан усміхнувся, вклонився графові й простяг йому свою візитну картку. Граф прочитав: “Жан К. Тарзан”.

— Пане Тарзане! — сказав він. — Я справді думаю, що для вас краще було б не робити мені цієї послуги. Ви накликали на себе ненависть найбільших негідників Європи. Уникайте їх за всяку ціну. Прошу вас.

— У мене були небезпечніші вороги, шановний графе, — спокійно зауважив Тарзан, — і я залишився живий і неушкоджений. Зрештою, гадаю, що в них навіть не буде нагоди якось нашкодити мені.

— Сподіватимемося, що так буде, — сказав де Куд, — але пильнуйте, благаю вас. Я сказав би вам, що Ніколай Роков — справжній диявол, якби не боявся образити таким порівнянням його величність Сатану.

Коли Тарзан увійшов увечері до своєї каюти, то знайшов на підлозі складену записку, яку, напевне, просунули попід дверима. Він розгорнув її й прочитав:

“Пане Тарзане!

Ви, звичайно, не усвідомлювали, наскільки завдана вами образа б поважною, інакше б не зробили того, що дозволили собі сьогодні. Я ладен повірити, що ви діяли через незнання і без жодного наміру образити незнайому людину. Тому я охоче дозволяю вам вибачитись, і після того, як дістану від вас запевнення, що ви більше не будете втручатися в справи, які вас не торкаються, вважатиму інцидент вичерпаним. Інакше… Але я переконаний, ви зрозумієте, що найкраще зробити так, як я вам пропоную.

З повагою Ніколай Роков”.

Тарзан знизав плечима, похмуро всміхнувся, й через хвилину уся ця пригода вилетіла з його пам’яті. Він роздягнувся і ліг спати.

У сусідній каюті графиня де Куд розмовляла зі своїм чоловіком.

— Чого ви такий похмурий, мій любий Раулю? Цілий вечір ви сам не свій. Що вас турбує?

— Ольго, Ніколай на кораблі. Ти знала це?

— Ніколай! — вигукнула вона. — Раулю, але ж цього не може бути. Він сидить у в’язниці.

— Я й сам так вважав, доки побачив його сьогодні, його та іншого супернегідника, Павловича. Ольго, я не маю сили довше терпіти його гонитву за мною. Навіть задля тебе. Рано чи пізно я віддам його до рук правосуддя. Я майже вирішив пояснити капітанові все, перш ніж ми зійдемо на берег.

— Раулю! — вигукнула графиня. — Благаю тебе, не роби цього. Згадай, що ти обіцяв мені, Раулю! Скажи мені, що ти цього не зробиш, Раулю.

Де Куд взяв руки жінки в свої долоні і, перш ніж заговорити, якусь хвилину дивився на її бліде та знічене обличчя, немов хотів дізнатися з виразу цих чудових очей справжню причину, яка спонукала її захищати цю людину.

— Нехай буде, як ти кажеш, Ольго! — сказав він нарешті. — Але я не можу зрозуміти. Він втратив усяке право на твою любов, повагу чи навіть доброзичливість. Він — загроза твоєму життю й честі, а також життю й честі твого чоловіка. Сподіватимемось, що ти ніколи не шкодуватимеш за тим, що захищаєш його.

— Раулю, я не виправдовую його! — палко обірвала графиня чоловіка. — Я ненавиджу його так само, як і ти, але… Ой Раулю, кров густіша за воду.

— У мене сьогодні було бажання зробити аналіз його крові, – похмуро буркнув де Куд. — Ольго, ці двоє негідників вирішили сьогодні заплямити мою честь. — І граф розповів їй усе, що сталося в кімнаті для курців. — Якби не цей незнайомий молодий чоловік, вони б узяли гору, бо хто б прийняв на віру мої нічим не підкріплені пояснення? Факти були проти мене. Ці кляті карти справді було сховано в моїй кишені. Я й сам ледве не почав сумніватися в собі, аж доки цей Тарзан приволік до нас твого любого Ніколая і пояснив нам усю цю підлу витівку.

— Пан Тарзан? — із виразним здивуванням запитала графиня.

— Так, Ольго. Ти його знаєш?

— Я бачила його. Служник показав мені його.

— Я не знав, що він відома особа, — сказав граф.

Ольга де Куд змінила тему. Вона раптом з’ясувала для себе, що не так вже й легко змогла б пояснити, чому це служник вказав їй на привабливого Тарзана. Може, вона навіть дещо зашарілася під пильним поглядом графа, в якому вгадувалася якась дивна насмішкуватість. “Ох, — подумала вона. — Усвідомлення провини найбільш викликає підозру”.

2 КУЮЧИ КАЙДАНИ НЕНАВИСТІ
Тарзан лише наприкінці наступного дня знову побачив пасажирів, у справи яких його змусила втрутитися його любов до чесної гри. Зовсім несподівано він наштовхнувся на Рокова та Павловича у ту мить, коли його товариство було для них найнебажаніше.

Вони стояли на палубі в затишному куточку і коли Тарзан підійшов до них, палко сперечалися з якоюсь жінкою. Тарзан зауважив, що на ній була коштовна сукня, а від її стрункої гарної постаті віяло молодістю. Але він не міг розрізнити рис її обличчя крізь густу вуаль.

Вона стояла між обома чоловіками, а всі троє стояли спиною до Тарзана, отож він зміг непомітно підійти зовсім близько. Він зауважив, що Роков начебто погрожував, а жінка ніби виправдовувалась, але вони говорили незрозумілою для нього мовою, і він лише за їхніми жестами та інтонаціями здогадувався, що жінка налякана. У тому, як тримався Роков, так виразно відчувалася загроза фізичного насильства, що Тарзан на мить спинився: він інстинктивно відчув атмосферу небезпеки. Раптом Роков брутально схопив жінку за руку і почав стискати її, наче вимагав у неї якогось зізнання. У ту саму мить залізні пальці схопили Рокова за плече й повернули. І Роков зустрівся з холодними сірими очима того самого незнайомця, який напередодні перепинив йому шлях.

— Хай йому грець! — вигукнув Роков. — Та що це таке? Ви що, божевільний, що знову принижуєте Ніколая Рокова?

— Це моя відповідь на вашу записку, — тихо мовив Тарзан і штовхнув Рокова з такою силою, що той полетів сторчма і простерся на палубі біля борту.

— Щоб ти здох! — вигукнув Роков. — Падлюко, ти за платиш за це життям! — І він, підхопившись, кинувся на Тарзана, водночас намагаючись витягти з бічної кишені револьвер.

Жінка перелякано позадкувала.

— Ніколаю! — вигукнула вона. — Облиш… Не роби цьо го! Швидше тікайте, мосьє, бо він уб’є вас!

Але Тарзан, замість того, щоб тікати, зробив крок назустріч Рокову.

— Послухайте-но, не робіть із себе блазня! — сказав він.

Рокову нарешті вдалося витягнути револьвер. Він зупинився, підніс револьвер у витягнутій руці на рівень грудей Тарзана і натиснув на курок. Курок сухо клацнув об порожній барабан, і в ту саму мить Тарзанова рука метнулася, наче голова розлюченої змії, і вибитий з руки Рокова револьвер полетів за борт.

Якусь мить обидва стояли і міряли один одного поглядами. Нарешті Роков опанував себе. Він заговорив перший:

— Ви двічі довели, мосьє, що любите втручатися в справи, які вас не торкаються. Ви двічі дозволили собі образити мене. Першу образу я вам пробачив, вважаючи, що ви діяли через свою непоінформованість, але цього випадку я вам не пробачу. Якщо ви не знаєте, хто такий Ніколай Роков, то завдяки вашому останньому нахабному вчинку дізнаєтесь — і невдовзі.

— Ви — боягуз і негідник, ось все, що я знаю про вас, — відповів Тарзан і повернувся до жінки, щоб спитати її, чи не зробив їй Роков боляче.

Але вона вже зникла. Тоді, навіть не подивившись у бік Рокова та його товариша, він пішов далі.

Тарзан міг лише губитися в здогадках, яку змову готували ці люди і якими могли бути їхні плани. Постать жінки здавалася йому знайомою. Оскільки він не бачив її обличчя, то губився у здогадках, де міг її зустрічати.

Він добре запам’ятав лиш обручку оригінальної роботи у неї на пальці і вирішив звернути увагу на пальці пасажирок. Може, цій дамі, яку переслідує Роков, ще знадобиться захист.

Тарзан сів на палубі у своє крісло і заходився перебирати у пам’яті численні приклади людської жорстокості, егоїзму та злопам’ятства, свідком яких він був від того самого дня в джунглях, коли чотири роки тому вперше на власні очі побачив іншу людську істоту. Це був лискучий, чорношкірий Кулонга, спис якого обірвав життя Кали, величезної мавпи-самки, і позбавив хлопчика Тарзана єдиної матері, яку він будь-коли знав.

Він згадав, як убив Кінга “щурячий писок” — Снайпс.

Згадав професора Портера та його експедицію, яких кинули бунтівники зі “Стріли”; згадав жорстокість чорношкірих воїнів та жінок Мбонги до своїх полонених; згадав дріб’язкову заздрість цивільних та військових колоніальних чиновників, яким він був зобов’язаний своїм першим знайомством із цивілізованим світом.

— Милостивий Боже! — говорив він сам до себе. — Таж вони всі однаковісінькі. Ошукують, вбивають, брешуть, б’ються, і все це задля того, від чого відмовилися б дикі звірі в джунглях, — задля грошей на жалюгідні ниці втіхи. Вони обплутані, стриножені звичаями, що обертають їх на рабів своєї нещасної долі, а уявляють, наче вони — творці світу і насолоджуються єдиними реально існуючими благами. У джунглях навряд чи хтось відійшов би тихенько вбік, коли хтось нападає на його товариша. Це облудний світ, а Тарзан, годованець Великих мавп, необачно проміняв на нього свободу й щастя своїх джунглів.

Сидячи на палубі, Тарзан раптом відчув, що чиїсь очі стежать за ним. Давній інстинкт дикого звіра прорвався крізь тонкий наліт цивілізованості, і Тарзан озирнувся так рвучко, що молода жінка не встигла відвести погляду.

Сіроокий дикун поглянув на неї впритул. Коли вона відвела погляд, Тарзан побачив, як хвиля ніжного рум’янцю ні видко залила її напіввідвернуте обличчя.

Тарзан у душі всміхнувся наслідкові свого нецивілізованого і неґречного вчинку. Він не відвів очей від погляду молодої жінки. Вона була молода, і дивитись на неї було дуже приємно, її обличчя здавалося Тарзанові знайомим.

Де він міг бачити її раніше? Тарзан знову усівся в крісло і зразу помітив, що вона підвелася і пішла з палуби. Коли вона проходила повз нього, він повернувся і придивився до неї пильніше. Може, він натрапить на якусь прикмету, яка допоможе йому задовольнити збурену в ньому цікавість, дізнатися, хто вона.

Йому трохи пощастило: йдучи, вона піднесла руку до свого чорного, густого, в’юнкого біля потилиці волосся — особливий рух жінки, яка знає, що її проводжає схвильований погляд, — і Тарзан побачив на пальці цієї руки ту обручку оригінальної роботи, яку перед тим помітив на руці жінки з вуаллю на обличчі. Отже, цю чудову молоду жінку мучив Роков! І Тарзанові закортіло дізнатися, хто вона така і які стосунки можуть бути в такої чарівної істоти з цим гидким бородатим росіянином.

Після обіду Тарзан стояв на носі корабля, розмовляючи з помічником капітана. Коли той пішов кудись у службових справах, Тарзан ліниво сперся на поручні, спостерігаючи за грою місячного світла на хвилях, які м’яко перекочу вали ся за бортом. Він був напівсхований за шлюпбалкою.

І двоє чоловіків, які йшли палубою, не могли його бачити.

Коли вони проминули його, уривки розмови, що долинули до Тарзана, змусили його вмить повернутися й піти за ними назирці. Це були його вороги.

Тарзан розчув лише декілька слів: “Якщо закричить, души її, доки вона…” Але цих слів було досить, щоб у нього спалахнула жадоба пригоди, і він уже не спускав з негідників погляду. Він пішов за ними в кімнату для курців, але вони лише на мить зупинилися біля дверей, напевне, щоб переконатися у присутності якоїсь особи.

Потім вони рушили просто до кают першого класу на горішній палубі. Тут Тарзанові було важче сховатись.

Коли вони зупинилися перед одними з численних дерев’яних лакованих дверей, Тарзан прослизнув у якийсь прохід, кроків за десять від них.

На стукіт у двері жіночий голос спитав французькою:

— Хто там?

— Ольго, це я, Ніколай, — відповів знайомим вже Тарзанові гортанним голосом Роков. — Вийди до мене! Лише на кілька слів. Я тебе не зачеплю і не ввійду до каюти. Але я не можу гукати на весь пароплав те, що мушу сказати тобі наодинці.

Тарзан почув клацання засувки. Він ступив уперед зі свого вутлого прихистку, аби бачити, що відбувається на порозі каюти. Двері прочинились. Роков став на порозі каюти і пошепки заговорив з жінкою, обличчя якої Тарзан не бачив. Потім він почув її голос.

— Ні, Ніколаю, — сказала вона. — Це марна справа. Ви можете погрожувати скільки завгодно, я ніколи не піддамся на ваші наполягання. Будь ласка, вийдіть з каюти, ви не маєте права тут бути. Ви пообіцяли не заходити.

— Гаразд, Ольго, я не ввійду, але ти ще тисячу разів пошкодуєш, що не виконала мого прохання. Врешті-решт я однаково досягну свого… Ти могла б лише позбавити мене зайвого клопоту, себе — ганьби, а твого…

— Ніколи! — урвала його жінка, і Тарзан помітив, як Роков озирнувся і зробив знак Павловичу.

Той швидко увірвався до каюти. Роков притримав йому двері. Тарзан почув, як клацнула засувка, яку, певне, Павлович повернув із середини.

Роков залишився назовні і підслуховував, схиливши голову.

Тарзан почув жіночий голос. Він наказував Павловичу негайно вийти з каюти.

— Я гукну свого чоловіка! — крикнула вона. — Він не стане з вами церемонитись!

Крізь поліровану панель долинув зневажливий сміх Павловича.

— Корабельний комісар зараз сам піде по вашого чоловіка, — сказав він. — Йому вже доповіли, що ви зачинилися в вашій каюті зі стороннім чоловіком.

— Що? — вигукнула жінка. — Я й не подумаю приховувати це від свого чоловіка.

— Ваш чоловік, ясна річ, знатиме все. Але корабельний комісар не буде вповні поінформований, зрештою, як і газетярі, до яких дійде чутка про це, коли ми зійдемо на берег. Вони сприймуть це вельми радо, з перчинкою, як і всі ваші друзі, прочитавши про цей випадок на кораблі за сніданком. Сьогодні що? Вівторок? Атож, вони прочитають про це в п’ятницю вранці за сніданком. “Пікантна історія на пароплаві. Графиня де К. та камердинер її брата”.

— Алєксєю Павловичу, — пролунав холодний і відчужений голос жінки. — Ви — боягуз, і варто мені прошепотіти вам на вухо одне ім’я, як ви заберетесь геть з усіма вашими погрозами та проханнями… І взагалі…

Настала тиша. “Певне, — думав Тарзан, — вона схилилася до негідника і шепоче йому щось”. Але тиша тривала лише мить. Почулася голосна лайка, шум боротьби, крик жінки — і знову запала тиша…

Жіночий крик ще не встиг затихнути, як Тарзан зірвався з місця. Роков кинувся тікати, але Тарзан схопив його за комір і потягнув назад. Обоє мовчали. Тарзан інстинктивно відчував, що в каюті коїться вбивство. Тарзан розумів, що Роков не мав наміру йти так далеко; його мета була глибша — глибша і, може, навіть жахливіша, ніж грубе, холоднокровне вбивство. Натиснувши могутнім плечем на тонку дерев’яну панель, під градом трісок Тарзан увірвався до каюти, тягнучи за собою Рокова. Жінка лежала на кушетці, над нею схилився Павлович, здушуючи її чудову шию пальцями. Його жертва била його по обличчю ослаблими руками. Тучна поява Тарзана змусила Павловича схопитися на ноги. Він непорушне застиг і загрозливо зиркнув на Тарзана. Жінка, хитаючись, підвелася й сіла на кушетці.

Вона трималася рукою за горло і важко, з присвистом віддихувала. Незважаючи на скуйовджену зачіску та смертельну блідість, Тарзан зразу впізнав у ній молоду жінку, погляд якої він перехопив сьогодні вдень на палубі.

— Що це таке? — спитав Тарзан Рокова.

Роков похмуро мовчав.

— Натисніть кнопку, — сказав Тарзан, — нехай сюди прийде хтось із екіпажу. Це все надто далеко зайшло.

— Ні, ні! — скрикнула жінка і скочила на ноги. — Будь ласка, не робіть цього. Я переконана, що тут не було жодного лихого наміру. Ми посварилися з мосьє, і він погарячкував. Оце й усе. Прошу вас! Мені б дуже не хотілося, щоб ця справа набула розголосу.

В її голосі пролунало таке благання, що Тарзан не наважився наполягати.

— Отже, ви просите мене не вживати жодних заходів? — спитав він.

— Так, прошу вас, жодних, — відповіла жінка.

— Вам подобається, що двоє мерзотників переслідують вас?

Вона, здавалося, не знала, що відповісти, і мала знічений і нещасний вигляд. Тарзан побачив зловтішну усмішку Рокова, що зазміїлася на його губах. Він зрозумів, що жінка боялася цих людей і не наважувалася сказати правду перед ними.

— В такому разі, – сказав Тарзан, — я діятиму на власний розсуд. Вас, — він повернувся до Рокова, — це також стосується і вашого приятеля, я попереджаю, що з цієї хвилини до кінця рейсу не спущу з вас очей. І якщо помічу, що ви хоч якось скривдили цю жінку, вам доведеться звітувати безпосередньо мені. Жодного задоволення вам це не дасть. А тепер забирайтесь геть.

Він схопив Рокова й Павловича за коміри і легко викинув їх за двері. Молода жінка дивилася на нього здивованими очима.

— А ви зробите мені велику послугу, — сказав він їй, — якщо повідомите мені у разі якоїсь нової спроби замаху на вас з боку цих мерзотників.

— Ой, мосьє, – сказала вона. — Я б не хотіла, щоб ви постраждали. Ви набули собі лютого й підступного ворога, який не зупиниться ні перед чим. Вам тепер треба бути дуже обережним…

— Пробачте, мадам, моє ім’я Тарзан.

— Мосьє Тарзане… Не думайте, що коли я не згодилася гукнути когось з екіпажу пароплава, то я не вдячна вам до глибини душі за вашу мужню, лицарську поведінку. Добраніч, мосьє Тарзане. Я ніколи не забуду, чим зобов’язана вам. — І з чарівною усмішкою вона поклонилась Тарзанові.

Тарзан був вельми здивований. Двоє на кораблі — ця жінка і граф де Куд-зазнавали якихось дивних замахів з боку Рокова та його спільника і чомусь не хотіли віддавати їх до рук правосуддя. Дивина!

Перед тим як лягти спати, Тарзан напружено думав про чудову молоду жінку, заплутане життя якої завдяки долі химерно сплелося з його власним… Але ж він навіть не знає, як її звати… Тоненька золота обручка свідчила, що вона одружена. Хто ж цей щасливець? До останнього дня рейсу Тарзанові більше не довелося зустріти жодного з дійових осіб драми, відлуння якої докотилося до нього. Вже був вечір, коли він раптом зіткнувся з молодою жінкою. Вони обоє з різних боків ішли до своїх крісел на палубі. Вона мило всміхнулася, привіталася з Тарзаном і майже зразу заговорила про випадок у її каюті, свідком якого вій був два дні тому.

Здавалося, її непокоїло, що знайомство з такими непевними людьми, як Роков і Павлович, може понизити її в очах Тарзана.

— Я вірю, що ви не склали про мене недоброї думки через такий прикрий випадок тоді, у вівторок увечері. Я дуже страждала. Я лише нині зважилася вперше вийти з каюти. Мені було незручно з’являтися на люди, — сказала вона.

— Про сарну не судять по левах, що нападають на неї, – заперечив Тарзан. — Я бачив цих людей раніше за деякими справами в кімнаті для курців. Якщо мене не зраджує пам’ять, це було напередодні нападу. Люди такої вдачі схильні до всього нікчемного і ненавидять усе шляхетне.

— З вашого боку дуже люб’язно було пояснити все це таким чином. Я вже чула про пригоду з картами. Мій чоловік мені все розповів.

— Ваш чоловік? — перепитав Тарзан.

— Так. Я графиня де Куд. Я почуваю себе перед вами боржницею. Отож не обтяжуйте мій борг.

І вона всміхнулася йому так ніжно, що Тарзан відчув: чоловік може наважитись і на далеко більший подвиг.

Цього дня він більше не бачив її, а наступного ранку в метушні випустив з очей. Але у виразі її очей, коли вони розлучалися, було щось таке, що переслідувало його. Ті очі були журливо задумливі, коли говорили про те. як легко зав’язуються дружні стосунки під час океанських мандрівок і як легко ці стосунки пориваються раз і назавжди.

Чи зустрінуться коли-небудь вони знову, думав Тарзан.

3. ЩО СТАЛОСЯ НА ВУЛИЦІ МОЛЬ
Приїхавши до Парижа, Тарзан подався просто в дім свого давнього друга Д’Арно. Лейтенант відразу дав йому добру нагінку за рішення відмовитися від титулу та маєтків, які згідно з законом дісталися йому від батька, Джина Клейтона, покійного лорда Грейстока.

— Ви збожеволіли, любий друже. Так легковажно відмовитись не лише від багатства та становища, але й проґавити можливість довести всьому світові, що у ваших жилах тече кров двох найвідоміших родин Англії, – замість крові дикої мавпи. Просто неймовірно, щоб вам повірили, — і особливо міс Портер. Я ніколи не вірив цьому, навіть бачачи вас в африканських нетрях, коли ви роздирали сире м’ясо власноручно вбитих тварин міцними зубами і витирали масні руки об стегна. Навіть коли не було ані найменшого доказу, я був переконаний, що ви помиляєтесь, вважаючи мавпу Калу за свою матір. А тепер, маючи щоденник вашого батька з докладним описом страхітливого життя, яким він з вашою матір’ю жив на цьому дикому африканському узбережжі, маючи запис про ваше народження і найпереконливіший доказ — відбитки ваших власних пальців у дитинстві на сторінках щоденника, — як ви погоджуєтесь залишитися безрідним злиденним забродою без імені й коштів?

— Я не потребую гучнішого імені, аніж моє власне, — заперечив Тарзан. — А щодо мого наміру лишитися злиденним забродою, то ви даремно мені це закидаєте. Я саме хочу просити вас знайти мені якусь роботу.

— Облиште, — нахмурився Д’Арно. — Ви знаєте, що я не це мав на увазі. Хіба я не казав вам багато разів, що у мене вистачить грошей і на двадцятеро чоловік і що половина мого маєтку — ваша, любий Тарзане? Хіба я можу розквитатися з вами колись за те, що ви зробили для мене в Африці? Я не забув, друже, що якби не ви та не ваша надзвичайна хоробрість, то я б давно загинув на шпичаку в людожерів Мбонги. Лише вашій жертвенній відданості я зобов’язаний одужанням від жахливих ран, яких мені завдали дикуни. — я пам’ятаю це. Я лише потім збагнув, як багато важило з вашого боку лишатися зі мною, коли думи й серце кликали вас у джунглі. Коли ми врешті повернулися туди й дізналися, що міс Портер з експедицією поїхала, я почав розуміти, що ви зробили для цілковито незнайомої людини. Тарзане, я не намагаюся розквитатися з вами грошима. Просто ви зараз їх потребуєте, і ваш товариш дає вам їх. Ми друзі назавжди, тому що маємо спільні смаки, і я вами захоплююсь.

— Добре, — засміявся Тарзан. — Ми не станемо сперечатися через гроші. Я повинен їх мати, тому що потрібно якось жити, і мене найбільше задовольнила б якась праця. Знайдіть мені якусь роботу — і ви таким чином найкраще доведете мені свою дружбу. Я просто помру від неробства.

А стосовно моїх прав, то я передав їх у добрі руки. Клейтон нічого в мене не вкрав. Він щиро вірить, що він справжній лорд Грейсток, і напевне з нього вийде ліпший англійський лорд, аніж з людини, народженої та вихованої в африканських джунглях. Навіть тепер я лише наполовину цивілізована істота, ви це знаєте. Вистачить лише на мить пройнятися гнівом, і все єство дикого звіра, а я по суті таким і є, перемагає в мені тонкий шар культури та вишуканості.

І до того ж якби я заявив про свої права, я б позбавив кохану жінку багатства та становища в товаристві, які зараз їй гарантуватиме шлюб з Клейтоном. Я не міг цього зробити, Полю. Чи вважаєте, що міг?

— Врешті-решт походження для мене не важить надто багато, — не очікуючи відповіді, сказав Тарзан. — Я вихований таким чином, що і в людині, і в тварині ціную лише те, що вона має у вигляді якостей, фізичних чи розумових.

І я не менш щасливий, уявляючи своєю матір’ю мавпу Калу, ніж бідну, маленьку, нещасну англійку, яка померла через рік після мого народження. Кала завжди була зі мною добра, звісно, на свій кшталт, враховуючи її дику запальну вдачу. Вона годувала мене своєю груддю після того, як померла моя рідна мати. Вона билася за мене з нашим племенем і з іншими дикими мешканцями джунглів, як мати, яка палко любить свою дитину.

І я любив її. Як сильно я її любив, я зрозумів лише тоді, коли спис і отруйна стріла чорношкірого вояка з племені Мбонги забрали в мене Калу. Я був ще дитиною, коли це трапилось; я кинувся до її мертвого тіла і гірко плакав, як дитя оплакує свою рідну матір. Вам, друже, вона б здавалася бридкою і страшною твариною, але для мене вона була найкращою в світі. Так змінює любов тих, кого любиш. І я залишусь назавжди сином мавпи Кали.

— Я захоплений вашою відвертістю, — сказав Д’Арно, — але настане час, коли ви зажадаєте повернути собі те, що вам належить. Запам’ятайте мої слова, і сподіватимемося, що тоді це буде так само легко зробити, як і тепер. Ви повинні добре запам’ятати, що професор Портер та пан Філандер — єдині на цілому світі, хто може присягнути, що маленький кістяк, знайдений у хатині разом з кістяками ваших батьків, був кістяком дитинчати людиноподібної мавпи, а не дитина лорда та леді Грейсток. Це свідчення дуже важливе. Вони обоє вже старі люди. їм лишилося вже недовго вікувати. І потім хіба вам не спадало на думку, що якби міс Портер дізналася правду, то вона б не вийшла заміж за Клейтона? Тарзане, ви могли б легко отримати ваш титул, маєток і жінку, яку любите. Ви про це не думали?

Тарзан похитав головою.

— Ви її не знаєте. Будь-яка невдача, будь-яке лихо у Клейтона прив’яже її до нього ще дужче. Вона походить з аристократичної родини американського Півдня, а ті з Півдня дуже пишаються тим, що тримають слово.

Два наступних тижні Тарзан тільки те й робив, що поновлював враження від свого колишнього поверхового знайомства з Парижем, відвідуючи щодня бібліотеки та виставки картин. Він жадібно накидався на книжки, і його страшенно знічувала незліченна кількість можливостей, які відкривалися в цьому центрі культури та знання. Що може отримати людина, навчаючись і досліджуючи ціле своє життя, крім жалюгідних крихт з незглибимої скарбниці людських знань? Вдень Тарзан працював над книгами, а ввечері всім серцем спочивав і розважався. Для своїх нічних розваг він знайшов у Парижі таку ж сприятливу атмосферу, як і для своєї освіти.

Якщо він палив надто багато цигарок і випивав надміру абсенту, то це тому, що він приймав цивілізацію такою, якою вона є, і просто наслідував своїх цивілізованих співвітчизників. У такому житті був привабливий смак нового. Крім того, він відчував скорботу в своєму серці і пристрасть, які, він знав, були непогамовані. І він шукав забуття у двох крайнощах — у навчанні й утіхах, аби забути минуле і не замислюватись над майбутнім.

Одного разу ввечері в мюзик-холі він посьорбував собі абсент, захоплюючись майстерністю славетного російського танцюриста. Раптом він випадково перехопив погляд злих чорних очей. Людина, яка дивилася на нього, повернулася й загубилась у натовпі біля виходу, перш ніж Тарзан встиг її роздивитись, але він був переконаний, що десь раніше бачив ці очі і що вони втупилися у нього цим вечором не випадково.

Він забув про це ще до того, як залишив мюзик-хол, і не помітив ще одного смаглявого типа, який приховався у вуличній тіні навпроти, коли Тарзан вийшов з яскраво освітленого під’їзду.

Коли він повернув у звичному напрямку, яким завпеди йшов із цього кварталу Парижа додому, його переслідувач перебіг вулицю і швидко пішов попереду.

Тарзан вночі зазвичай повертався вузенькою вуличкою Моль. Вона нагадувала йому своєю тишею і темрявою любі його серцю африканські джунглі більше, ніж будь-яка з довколишніх вулиць, гамірних і яскраво освітлених.

Щойно Тарзан пройшов цією брудною вулицею два квартали, як його увагу привернули волання про допомогу і плач, що долинав з третього поверху будинку, який містився на протилежному боці. Кричала жінка. Щойно ущух її перших крик, як Тарзан уже мчав на допомогу сходами й темними коридорами.

В кінці коридора на третьому поверсі одні двері були напіввідчинені, і звідти Тарзан почув знову той самий крик.

За мить він був у тьмяно освітленій кімнаті. Над високим старовинним каміном горіла гасова лампа, тьмяно освітлюючи десяток бридких облич. Усі, за одним винятком, були чоловіки. Жінці було років тридцять на вигляд. Можливо, її обличчя зі слідами низьких пристрастей та гультяйства колись було вродливим. Однією рукою вона трималася за горло і відповзала до дальньої стінки.

— Допоможіть! — тихо гукнула вона, щойно Тарзан увійшов до кімнати. — Вони мене ледь не вбили.

Тарзан повернувся до чоловіків, які скупчилися в одному кутку, і побачив характерні обличчя професійних злочинців. Він здивувався, чому жоден з них не пробує втекти.

Якесь шарудіння ззаду змусило його озирнутися. Погляд Тарзан а зафіксував дві події, і одна з них вельми здивувала його. Чоловік, який намагався за його спиною вислизнути з кімнати, був Роков. Але Тарзан помітив іще дещо, суттєвіше на дану мить. Хлопець із звірячим виразом обличчя підкрався навшпиньках до нього зі спини, тримаючи в руках замашну палицю. Коли банда помітила, що Тарзан зауважив його, вони разом кинулися на Тарзана.

Одні витягували ножі, інші схопили стільці, а хлопець із палицею замахнувся що було сили, і, коли б удар поцілив Тарзанові у голову, йому було б непереливки. Ллє не гак легко було здолати силу, спритність і кмітливість, які змагалися з люттю Теркоза й Нуми в джунглях, не так легко, як уявляли собі паризькі апаші.

Тарзан вирізнив найнебезпечнішого супротивника, чолов’ягу з палицею, прожогом кинувся на нього і так зацідив йому в щелепу, що той полетів сторчма. Потім вій позмагався з іншими. Це, власне, вже був спорт. Він насолоджувався поєдинком і бажанням крові. Тонкий шар цивілізації вмить злетів з нього, як крихка мушля вмить тріскає від першого брутального дотику, і десятеро дебелих бандитів-апашів опинилися віч-на-віч у кімнаті з диким оскаженілим звіром.

В кінці коридора стояв Роков, вичікуючи, чим закінчиться справа. Він хотів переконатися в Тарзановій смерті, але в його плани не входило бути присутнім у кімнаті під час вбивства.

Жінка і далі стояла на тому самому місці, де її застав Тарзан, і впродовж збіглих секунд її вираз обличчя постійно змінювався. Коли Тарзан вперше побачив її. воно було жалісливе, коли він озирнувся, щоб випередити напад ззаду, воно стало хитрим, але цієї зміни Тарзан не помітив. Потім цей вираз змінився подивом, далі — жахом. І не дивина.

Ошатний джентльмен, якого вона заманила на смерть своїми зойками, обернувся на духа помсти. Вона побачила перед собою справжнього Геракла, до того ж у шаленстві.

— Господи! — вигукнула вона. — Таж це звір!

Тарзан справді вчепився своїми міцними білими зубами в горло одного з напасників.

Він бився так, як навчився між великих мавп з племені Керчака.

Він був одночасно в десятьох місцях, стрибаючи звивистими стрибками від одного супротивника до іншого. Жінка згадала пантеру, яку бачила в зоопарку. В одного бандита щойно хряснула кістка руки від залізних пальців, інший упав з вивихнутим плечем. З криками болю апаші тікали з кімнати. Але раніше, ніж перший з них, скалічений, вибіг у коридор, Роков зрозумів, що Тарзан переможе, і з ближчої забігайлівки він подзвонив у поліцію, що якийсь чоловік на третьому поверсі будинку 27 на вулиці Моль вбиває людей.

Прибулі поліцейські застали трьох, що стогнали на підлозі, злякану жінку на брудному ліжку, яка затулила обличчя руками, і чепурного молодого джентльмена, що стояв посеред кімнати. Щодо останього, охоронці порядку

помилились: на них дивився дикий звір, а не джентльмен — крізь звужені повіки зоріли сіро-сталеві очі. Запах крові змінив останнє нашарування цивілізації, і Тарзан стояв тепер, наче лев, якого загнали мисливці. Він чекав нових ворогів, і вони з’явились. Ким ще могли бути люди. що квапились сходами?

— Що тут сталося? — спитав один із поліцейських.

Тарзан коротко пояснив, але коли він звернувся до жінки за потвердженням вірогідності своїх слів, то її відповідь приголомшила його.

— Він бреше! — пронизливо вигукнула вона. — Він прийшов у мою кімнату, коли я була сама, і замислив щось лихе. Коли я дала відкоша, він хотів убити мене, і певне що вбив би, якби мої зойки не закликали сюди добродіїв, які проходили випадково повз будинок. Панове, це — диявол, він сам руками й зубами ледь не вбив десятьох.

Тарзана так приголомшила її невдячність, що він закам’янів на мить. Поліцейські поставилися до її заяви скептично, бо вже неодноразово мали справу і з цією пані, і з її милим товариством. Та це були не судді, а поліцейські, і вони вирішили арештувати всіх присутніх, а потім нехай уже фахівці розмежують винних і невинних. І тут поліцейські переконалися, що одна справа — сказати чепурному молодикові, що його арештовано, а інша — зробити це.

— Я невинний, — спокійно мовив Тарзан. — Ні на кого я не нападав. Намагався захищатись. Я не знаю, чому ця жінка свідчить проти мене. У неї немає підстав вороже до мене ставитись. Я її вперше бачу.

— Ходімо, ходімо, — сказав один з агентів, — на те є судді, щоб це слухати. — І з цими словами він підійшов, щоб покласти руку Тарзанові на плече.

Через мить він лежав непритомний у кутку, а коли його колеги кинулись на Тарзана, то він обійшовся з ними так само блискавично й брутально, що ті навіть не зуміли дістати револьвери.

Під час цієї короткої сутички Тарзан помітив прочинене вікно, а за ним — чи то дерево, чи телеграфний стовп. Коли він оглушив останнього агента, один з апашів витягнув револьвер і, лежачи на підлозі, вистрілив в Тарзана. Він не поцілив, і, перш ніж почувся другий постріл, Тарзан скинув з каміна лампу і в кімнаті стало темно.

Наступної миті поліцейські побачили, як гнучкий силует стрибнув з підвіконня на телеграфний стовп на тротуарі.

Доки вони отямилися й вибігли на вулицю, їхнього заарештованого ніде не було видно.

Агент, що чергував на вулиці, божився, що з вікна ніхто не вистрибував і з будинку не виходив, відколи туди ввійшла поліція. Його товариші схильні були думати, що він бреше, але доказів у них не було.

Коли Тарзан опинився на телеграфному стовпі, він, керуючись інстинктом, спершу перевірив, чи немає ворогів знизу. Коли побачив поліцейського, то вирішив не спускатись і поліз вище. Верхівка стовпа була навпроти даху будинку, і м’язам, тренованим у багаторічному видряпуванні на верховіття пралісу, було заіграшки подолати відстань між стовпом і дахом. Тоді він переліз на інший будинок, далі ще на інший, аж доки біля перехрестя натрапив на ще один стовп, по якому спустився на землю.

Він пробіг кілька десятків метрів, потім зайшов до маленької нічної кав’ярні й тут у вбиральні заходився зчищати з рук та одягу надто виразні сліди прогулянки дахами. Кількома хвилинами пізніше він вийшов, більш-менш почищений, і повільно пішов до себе.

Неподалік від свого будинку Тарзан мав перейти яскраво освітлений бульвар. Коли він зупинився просто під сліпучим електричним ліхтарем, щоб пропустити авто. то почув своє ім’я, вимовлене жіночим голосом. Він підвів очі і зустрів усміхнений погляд Ольги де Куд, яка нахилилася до нього з автомобіля. Він низько вклонився у відповідь. Коли випростався, авто вже від’їхало.

“Роков і графиня де Куд протягом одною вечора. — міркував він. — Що ж, врешті, Париж не такий уже й великий”.

4 ПОЯСНЕННЯ ГРАФИНІ
— Полю, ваш Париж небезпечніший, ніж мої дикі джунглі, – такими словами Тарзан завершив розповідь своєму другові про пригоду на вулиці Моль. — Чого вони мене туди заманили? Їсти хотіли, чи що?

— Друже, — сказав Д’Арно, — певне, вам важко піднятися над правилами джунглів і міркувати, виходячи з навичок цивілізованих людей, еге ж?

— Цивілізація! — іронічно мовив Тарзан. — Правила джунглів не мають нічого спільного з безпідставною підлістю. Там убивають задля їжі, або ж захищаючись, або завойовуючи самку, або боронячи дитинчат. Принаймні це завжди відповідав законам природи. А тут? Ваша цивілізована людина гірша тварини. Вона вбиває безпричинно, ба більше, вона використовує шляхетні почуття, братерські почуття однієї людини до іншої як приманку для підведення недосвідченої жертви до вготованої їй долі. Це у відповідь на крик про допомогу, що лунав від істоти людського роду, я кинувся до тієї кімнати, де вбивці вже зачаїлись, очікуючи мене. Я не можу збагнути й досі, мені б ніколи й на гадку не спало, що жінка може опуститись до такого низького морального рівня, коли кликатиме когось порятувати її, а насправді підводитиме рятівника під смерть. Але це вочевидь було саме так — сліди перебування там Рокова і пізніше звинувачення, яке жінка зробила щодо мене перед поліцією, унеможливлює будь-яку іншу версію, що могла б пояснити її дії. Роков повинен був знати, що я часто ходжу вулицею Моль. Він зачаївся там, очікуючи мене, і його план був пророблений до найдрібніших деталей, навіть до того, що мала говорити ця жінка в разі порушення плану, що й справді сталося. Усе це дуже болісне для мене.

— Гаразд. Нехай попри все інше це буде для вас уроком у тому, в чому я ніяк не можу вас переконати, — сказав Д’Арно. — Коли настає темрява, ходити вулицею Моль не варто.

— Невже? — усміхнувся Тарзан. — На мою думку, це єдина пристойна вулиця в Парижі. На вулиці Моль я вперше мав добру пригоду відтоді, як залишив Африку.

— Не думайте, що справа з поліцією на цьому скінчиться. Я добре знаю паризьку поліцію, — сказав Д’Арно. — Можу вас запевнити, що вони не забули, як ви з ними обійшлися. У слушний час вони вас спіймають, і тоді вже лісовий дикун опиниться за ґратами.

— Тарзана з племені Великих мавп їм ніколи не вдасться замкнути в клітку, — похмуро заперечив Тарзан.

Д’Арно подивився на нього, і те, що він прочитав у виразі обличчя та крижаному сірому погляді свого товариша, змусило його поважно перейнятися майбутньою долею цієї дорослої дитини.

— Тарзане, вам доведеться багато часу ще вчитися, — сказав він твердо. — Закони людей слід поважати незалежно від того, подобаються вони вам чи ні. І ви, і ваші друзі нічого не виграєте, якщо будете й далі дратувати владу. Я можу з’ясувати справу в поліції один раз, і я це зроблю негайно, але надалі ви повинні шанувати закон. Якщо вам скажуть його представники “ходімте” — ви повинні піти з ними; якщо скажуть “ідіть” — ви повинні піти геть. А тепер, щоб закінчити цю справу з вулицею Моль, ми підемо до мого доброго приятеля в префектурі. Ходімо.

Коли Д’Арно закінчив свою розповідь про події на вулиці Моль напередодні, на вустах його приятеля з префектури з’явилася похмура усмішка. Він натиснув кнопку і почав шукати на столі якийсь папір, чекаючи, коли прийде агент.

— Ось що, Жубоне, — сказав він тому, що ввійшов. — Викличте цих агентів негайно до мене. — І з цими словами передав Жубонові знайдений папір.

Потім він повернувся до Тарзана.

— Ви скоїли злочин, — сказав він, — і, якби не пояснення нашого спільного друга, я б тяжко покарав вас. Натомість я зроблю для вас виняток. Я викликав поліцейських, з якими ви так зле вчинили минулої ночі. Вони послухають, що скаже лейтенант Д’Арно, а потім я дам їм можливість вибирати: віддавати вас до суду чи ні. Допоможіть їм поставитись до того, що сталося, не так твердо, як належало б. Ви, певне, самі хоробрий чоловік, а хоробрі люди знані своєю великодушністю.

Розмова припинилася із появою чотирьох поліцейських.

— Ось цей пан, хлопці, ваш учорашній знайомий по вулиці Моль, — сказав начальник. — Він прийшов здатись із власної волі. Прошу вас, уважно послухайте розповідь лейтенанта Д’Арно, який розкаже вам про деякі факти з біографії цього пана. Шановний лейтенанте, прошу.

Д’Арно говорив півгодини. Він розповів поліцейським дещо з життя Тарзана в джунглях. Стало очевидно, що Тарзан керувався радше інстинктом, аніж свідомо напав на них, бо не зрозумів їхніх намірів.

— Ваше самолюбство дуже постраждало, — закінчив Д’Арно. — Особливо та обставина, що цей чоловік справився зі всіма самотужки. Але тут нічого соромитись. Адже поразка не була б для вас чимось ганебним, якби ви опинилися сам на сам у маленькій кімнаті з африканським левом чи величезною горилою? Те, що звичайні люди не могли здолати Тарзана з племені Великих мавп, аж ніяк не принижує їх.

А наприкінці, коли вони стояли і дивилися то на свого начальника, то на Тарзана, останній зробив те, що остаточно розвіяло напруження. Він підійшов до них і простяг руку.

— Я глибоко шкодую, що все так сталося, — сказав він просто. — Будьмо друзями.

Коли вони повернулися додому, Д’Арно знайшов у себе на столі лист від свого друга, Вільяма Сесіля Клейтона, лорда Грейстока.

Вони листувались із самого початку їхньої дружби. Вона зародилася під час тієї злощасної експедиції, вирядженої на пошуки Джейн Портер, що її викрав Теркоз.

— У них у Лондоні весілля через два місяці, – сказав Д’Арно і відклав листа.

Тарзан зрозумів, що мав на увазі лейтенант під словом “вони”. Тарзан промовчав.

Решту дня він не озивався до Д’Арно і про щось думав.

Увечері вони поїхали до опери. Тарзан і далі був заглиблений у свої похмурі думки. На сцену він майже не звертав уваги. Його переслідував образ чарівної американки, і він не чув нічого, крім її гарного, смутного голосу: “Я також вас кохаю, Тарзане”. І ось вона виходить заміж за іншого.

Він стрепенувся, щоб прогнати геть невеселі думки, і тут відчув на собі чийсь погляд. Він підвів голову і побачив, що з ложі, усміхаючись, на нього дивиться Ольга, графиня де Куд. Коли Тарзан уклонився, він зауважив у її погляді заклик, майже прохання. Наступної перерви він уже був у її ложі.

— Я дуже хотіла вас бачити, — сказала графиня. — Мене непокоїло, що після всіх тих послуг, які ви зробили мені й моєму чоловікові, ви не одержали жодного пояснення ситуації, і з нашого боку це було. просто невдячно, бо ми досі не вжили заходів, які б убезпечили нас від нападів тих двох чоловіків.

— Ви помилялись щодо мене, — відповів Тарзан. — Мої думки про вас були завжди найприємніші. Я не чекаю від вас жодних пояснень. Чи вони завдавали вам знову неприємностей?

— Вони ніколи не перестануть мучити нас, — сказала вона сумно. — Я почуваю, що мушу комусь розповісти все, і не знаю жодної іншої людини, яка б заслуговувала на якесь пояснення більше, ніж ви. Ви повинні дозволити мені розповісти вам усе. Це може вам знадобиться, бо я знаю Ніколая Рокова досить добре, аби бути переконаною, що ви ще не раз стрінетеся з ним. Він шукатиме будь-якого способу, аби помститись вам. Те, що я хочу розповісти, зможе допомогти вам у вашій боротьбі проти будь-якого його плану. Я не можу сказати вам тут усього, але завтра я чекатиму вдома пана Тарзана о п’ятій.

— Час до п’ятої завтрашнього дня здаватиметься мені вічністю, — сказав Тарзан, бажаючи їй на добраніч.

Роков з Павловичем спостерігали з кутка театру, як Тарзан увійшов до ложі графині де Куд, й обоє посміхались.

Другого дня о пів на п’яту смаглявий бородань подзвонив у будинок графа де Куд з чорного ходу. Лакей, що відчинив двері, зробив знак очима, що впізнав прибульця. Вони заговорили пошепки.

Спершу лакей вагався, потім бородань щось утиснув йому до руки. Лакей впустив його і провів у маленьку затягнуту матерією нішу у вітальні, де графиня зазвичай удень приймала гостей.

Через півгодини інший лакей привів до цієї вітальні Тарзана, а зразу після цього до покою ввійшла усміхнена господиня і простягнула руку.

Кілька хвилин вони розмовляли про оперу та інші світські справи, якими тоді жив Париж. Від ствердження, що обоє раді поновити їхнє коротке знайомство, яке зав’язалося за таких химерних обставин, перейшли до найважливішого.

— Ви хочете, певне, знати причину, чому нас переслідує Роков но таємниці військового міністерства. У нього вдома часто бувають документи, за які інші країни дали б величезні гроші. Зараз у графа є такі документи, за які росіяни, щоб здобути їх для своєї країни, заплатили б величезну суму. Роков і Павлович — агенти російської таємної поліції. І вони ні перед чим не зупиняться, щоб здобути ці документи. Та історія з картами, яка сталася на пароплаві, була потрібна для того, щоб потім шантажувати графа і надалі тримати його під вічним страхом зганьблення. І це б їм вдалося, якби не ви, і вони зажадали б від графа плати за мовчання, — звичайно, тими документами. Потім у них виник план, за яким я мусила стати жертвою шантажу замість графа. Коли Павлович дістався в мою каюту, то він сказав мені про це. Павлович закрився зі мною в каюті, а Роков мусив здійняти галас, щоб цей “пікантний” випадок став відомим усім пасажирам і потрапив у скандальну хроніку газет. Але я дізналася про Павловича дещо таке, що могло б його загнати до Сибіру, якби про це довідався петербурзький департамент поліції. Я прошепотіла йому на вухо одне ім’я. Саме тоді він почав мене душити. Коли б не ви, то він задушив би мене.

— Звірі! — пробурмотів Тарзан.

— Друже, вони гірші за звірів, — сказала графиня. — Це дияволи. Ви стали об’єктом їхньої ненависті, і тому я боюся за вас. Пильнуйте, обіцяйте мені, що будете пильні. Задля мене. Я ніколи б не пробачила собі, якби не постраждала через те, що ви так по-лицарському оборонили мене.

— Я не боюся їх, — сказав Тарзан. — У мене були вороги значно лютіші, аніж ці Роков і Павлович. Але чому ви не викажете тутешній владі цих двох шпигунів російського царя?

— На це є дві причини, — сказала графиня після короткої мовчанки. — Одна з цих причин втримує графа від подібних заходів. А друга — мене! Я дивуюся… — І графиня замовкла, уважно й довго вдивляючись Тарзанові у вічі.

— Чому ви дивуєтесь?

— Я дивуюсь тому, що мені так хочеться розповісти вам те, що я не наважилася розповісти навіть своєму чоловікові. Я вам спочатку поясню, чому граф не хоче віддати їх до рук правосуддя, а потім, якщо наберусь сміливості, то скажу й про причину, яка втримує мене від цього кроку. Ніколай Роков — мій брат. Ми обоє — росіяни. Відколи я пам’ятаю Ніколая, він завжди мав недобру славу. Його вигнали з полку з великим скандалом, який ледве вгамували, і він прилаштувався в таємній поліції. На цій службі він невдовзі був викритий як злодій, і в нього мали бути великі неприємності. Але він вигадав історію зі змовою про замах на царя, і російську поліцію, яка здатна кинути таке звинувачення на всіх і вся, задовольнило таке пояснення, і вона звільнила Ніколая.

— І ви вважаєте, що милувати такого брата — ваш обов’язок? — вигукнув Тарзан. — Мені здається, що всі зв’язки між вами, включно й родинні, обірвано.

— Він тримає мене в руках, — зітхнула графиня. — Я боюсь його… Та нехай! — заговорила вона після довгої паузи. — Я вам усе розповім.

Я виховувалась в інституті для дівчат. Під час мого перебування там я познайомилася з людиною, яку вважала джентльменом. Я дуже мало тямила в людях і ще менше — в коханні, а правильніше сказати — нічого.

Я, пустоголова інститутка, запевнила себе, що кохаю цю людину, і втекла з ним. Ми повинні були обвінчатись.

Я була з ним рівно три години. Коли ми прибули на станцію, де мала йти під вінець, то біля виходу з вагона нас арештували. Мене зразу відпустили і відіслали назад до інституту. А його повезли до в’язниці. Виявляється, це був відомий злодій міжнародного масштабу.

Керівництво інституту не надало цій справі розголосу.

Навіть мої батьки нічого не дізналися. Але Ніколай згодом зустрівся з цією людиною, і вона йому все розповіла Ніколай тепер погрожує розповісти про все графові… Розумієте, чим це мені загрожує?

Тарзан засміявся.

— Ви й по сьогоднішній день залишились маленьким дівчатком, — сказав він. — Ця історія жодним чином не плямить вашу репутацію. Увечері підійдіть до свого чоловіка і розкажіть йому все, як оце мені. Може, я й помиляюсь але мені здається, що він засміється, поцілує вас і негайно вживе заходів, щоб запроторити вашого любого братика в належне місце.

— Ох, якби мені вистачило сміливості, – сказала графиня. — Я змолоду навчилася боятися чоловіків. Спочатку я боялася свого батька, потім Ніколая, потім святого отця в пансіоні. Усі мої товаришки також бояться своїх чоловіків. І я не можу не боятися свого…

— Жінки не повинні боятися чоловіків, — переконано сказав Тарзан. — Щоправда, я ліпше знаю мораль джунглів. Там за звичай буває навпаки. Лише у чорношкірих жінки бояться чоловіків, але дикуни багато в чому менш розвинуті, аніж звірі. Ні, я не можу зрозуміти, чому цивілізована жінка повинна боятися чоловіків. Адже чоловік створений для того, щоб захищати жінку. Я почував би себе дуже зле від одної лише думки, що навіюю страх якійсь жінці.

— Друже, я не думаю, що знайшлася б хоч одна жінка, яка боялася б вас, — м’яко сказала Ольга де Куд. — Може, я кажу це нерозважливо, але ви — єдиний чоловік, якого, на мою думку, я б ніколи не боялася, хоч, може, це дивно, бо ви такий дужий. Я захоплювалася тим, з якою легкістю ви розправились з Ніколаєм і Павловичем того вечора в моїй каюті. Це було чудово.

Коли Тарзан відходив, його дещо здивувало, як міцно графиня потисла йому руку на прощання і як уперто вона наполягала, щоб він пообіцяв відвідати її завтра.

Решту дня його не покидав спогад про її затьмарені очі, гарні вуста й усмішку, яку вона подарувала йому на прощання. Ольга де Куд була дуже гарна жінка, а Тарзан, годованець Великих мавп, був цілком самотній молодий чоловік, і його поранене серце потребувало ліків, які могла йому дати лише жінка.

Коли графиня провела Тарзана до передпокою і вернула ся, то зіткнулася з Ніколаєм Роковим.

— Ви давно тут? — спитала вона, задкуючи.

— Прийшов ще перед вашим коханцем, — відповів Роков, єхидно підморгуючи.

— Замовчіть! — наказала вона. — Як ви смієте говорити це мені — вашій сестрі?

— Ну, люба Ольго, якщо він не ваш коханець, то не з вашої вини. Якби він знався на жінках і вдесятеро менше, ніж я, то вже сьогодні тримав би вас в обіймах. Він просто дурень, Ольго! Здавалося б, сьогодні кожним вашим словом і порухом ви йому зробили досить натяків, а він не бачить нічого, та й край.

Ольга затулила вуха руками.

— Я не хочу нічого чути. Я сьогодні про все розповім Раулеві, і ви більше не зможете тиснути на мене. Він зрозуміє — і тоді начувайтесь! Ви просто негідник, коли говорите таке. Як би ви не лякали мене, ви знаєте, що я порядна жінка.

— Нічого ви йому не розповісте! — заперечив Роков. — Я тримаю цю справу в руках, і з допомогою одного з ваших служників, якому довіряю, мені не бракуватиме нічого, аби, коли прийде відповідна хвилина, викласти цю справу перед вашим чоловіком.

Графиня не сказала своєму чоловікові нічого, і вузол затягувався дедалі міцніше.

Непевний страх, який раніше пригнічував її, набув тепер дуже виразних рис.

5 НЕВДАЛА ЗМОВА
Упродовж місяця Тарзан був постійний і вельми жаданий гість чарівної графині де Куд. Він часто зустрічався в неї з нечисленним вишуканим товариством, яке збиралися в графині на чай о п’ятій. Але Ольга часто знаходила приводи, щоб залишитися з Тарзаном наодинці.

Спершу вона була налякана звинуваченням Ніколая.

Вона не думала про цього великого молодого чоловіка інакше, як про друга, але підступні слова її брата заронили зерна сумніву в душу графині, і під їхнім впливом графиня багато думала про те, що так вабило її до сіроокого чужинця. У неї не було ані наміру закохати його в себе, ані бажання полюбити.

Вона була значно молодша за свого чоловіка і несамохіть їй хотілося тепла, дружніх взаємин з людиною, ближчою їй за віком. Двадцятирічним важко ділитися потаємними думками із сорокарічними. Тарзан лише на два роки був старший від неї. Він міг її зрозуміти. У ньому вчувалися порядність, лицарство, чистота. І від самого початку знайомства Ольга інстинктивно відчула до нього величезну довіру.

Роков стежив за тим, як відстань між ними дедалі скорочується. Довідавшись, що Тарзан знає. що він — російський шпигун, Роков став не тільки ненавидіти годованця Великих мавп, а й боятися його.

І він уперто вичікував нагоди, щоб завдати своєму супротивникові нищівного удару. Він хотів спекатися Тарзана і водночас дістати насолоду від помсти за приниження й поразки, яких він зазнав від Тарзанових рук.

Тарзан у цей час почував себе так добре, як ніколи відтоді, коли мир і спокій джунглів порушило вторгнення у них європейців.

Він радів приємному спілкуванню з друзями Ольги в її домі, тоді як шляхетну графиню і його поєднувала щира дружба, і це було для них обох джерелом невимовної радості. Цей настрій увійшов у його меланхолійні роздуми і став цілющим бальзамом його розбитому серцю.

Інколи Д’Арно супроводжував його у візитах до дому де Кудів, бо віддавна знав Ольгу і графа. Граф де Куд лише іноді зазирав до салону своєї чарівної дружини — нескінченні справи, пов’язані з його високим службовим положенням, часто затримували його до пізньої ночі.

Роков безперервно стежив за Тарзаном. Росіянин вичікував, коли Тарзан завітає у будинок графа вночі. Але ця мить чомусь ніяк не наставала. Тарзан. траплялося, проводжав графиню з театру, але, на превеликий жаль її брата, щоразу прощався з нею біля входу в будинок графа.

З’ясувавши, що Тарзана неможливо піймати на його власних діях, Роков і Павлович виробили-таки план. за яким він мав неодмінно втрапити в пастку і скомпрометувати себе.

Вони старанно слідкували за пресою, як і за діями де Кудів і Тарзана. І ось одного чудового дня в газетах з’явилося оголошення про бенкет, призначений наступного дня в німецького посла. Серед запрошених було й ім’я графа де Куда. Це означало, що він не повернеться раніше ніж опівночі.

Того вечора Павлович чатував на тротуарі перед німецьким посольством і міг роздивитися в обличчя кожного гостя, який під’їжджав. Невдовзі він побачив, як граф де Куд вийшов зі свого автомобіля й увійшов у під’їзд.

Цього було досить. Павлович поспішив додому, де на нього чекав Роков. Вони зачекали до початку на дванадцяту.

Чверть на дванадцяту Павлович узявся за телефон.

— Чи це квартира лейтенанта Д’Арно, — спитав він, коли йому відповіли. — Будьте ласкаві, покличте пана Тарзана! Для нього є повідомлення.

Хвилину з іншого боку мовчали.

— Пан Тарзан? Пане, це від графині де Куд. Виїзний лакей Франсуа за дорученням її світлості. Можливо, пан згадає мене? Графиня дуже просить вас приїхати до неї негайно в дуже пильній справі. У неї якась біда. Ні. бідний Франсуа не знає. Накажете передати, що зараз будете? Слухаюсь. Дякую, пане. Хай вас береже Бог.

Павлович повісив трубку й повернувся до Рокова.

— Тарзан буде у графині через півгодини, — сказав Роков. — Якщо ти дістанешся до німецького посольства за чверть години, то де Куд може бути дома хвилин через сорок. Усе залежить від того, чи цей йолоп залишиться в Ольги ще хвилин двадцять після того, як з’ясується, що його ніхто не викликав. Ось записка для де Куда. Спішімо!

Павлович привіз записку для графа де Куда в німецьке посольство і передав її лакеєві:

— Це для графа де Куда. Дуже пильна справа. Ви побачите, як він одразу зрадів І він кинув срібну монету в готову до цього руку лакея. Потім вернувся додому.

“Пане граф де Куд!

Особа, яка бажає врятувати ваше ім’я від ганьби, у цей спосіб повідомляє, що в цю мить ваша подружня честь під загрозою.

Той, хто кілька місяців постійно відвідував ваш дім під час вашої відсутності, зараз із вашою дружиною. Якщо ви одразу ж підете до будуара графині, ви їх застанете разом.

Друг”.

Через двадцять хвилин після розмови Павловича з Тарзаном Роков додзвонився до Ольги.

Покоївка відповіла з будуара, де стояв телефон, що графиня вже спочиває.

— Справа дуже нагальна, — сказав Роков. — Графиня повинна особисто вислухати дуже важливе повідомлення. Нехай вона щось накине на себе й підійде до телефону. Я знову подзвоню через п’ять хвилин.

З цими словами він повісив трубну. За хвилину повернувся Павлович.

— Віддав записку? — спитав Роков.

— Граф, напевне, вже під’їжджає до свого будинку, — відповів Павлович.

— Чудово. Мадам зараз у своєму будуарі і ледь одягнена. За мить вірний Жак проведе до неї пана Тарзана без попередження. На з’ясування ситуації піде кілька хвилин. Ольга в білизні матиме вельми привабливий вигляд. Вона буде приголомшена, але навряд чи незадоволена. І якщо цей Тарзан має хоч краплину крові, то граф приблизно через п’ятнадцять хвилин застане досить пікантну сцену. Ну, Алєксєй, як на мене, то ми все продумали якнайкраще. Ходімо вип’ємо за добре здоров’я пана Тарзана. До речі, граф де Куд один із кращих фехтувальників Парижа. Стріляє він також непогано.

Коли Тарзан дістався до будинку де Куд, Жак чекав його біля входу.

— Будь ласка, сюди, — сказав він Тарзанові і повів його широкими мармуровими сходами.

Через хвилину він одчинив двері, розсунув важку завісу, догідливе вклонився і впустив Тарзана у слабко освітлену кімнату. Потім Жак зник.

Тарзан побачив у дальній кімнаті Ольгу. Вона сиділа за маленьким столиком, на якому стояв телефон, і нетерпляче постукувала пальцями по лакованій поверхні.

— Ольго, — сказав він, — що трапилось?

Вона озирнулася, побачила його і скрикнула:

— Жане! Що ви тут робите? Хто вас пустив? Що це означає?

Така зустріч вразила Тарзана, мов грім, але за мить він уже частково усвідомив, що сталося.

— Отже, ви не кликали мене?

— Кликала? Я? О цій порі? Боже, ви що, думаєте, я збожеволіла?

— Франсуа дзвонив мені, щоб я негайно приїхав. Що я дуже потрібний вам.

— Франсуа? Жодного Франсуа тут немає! Хтось пожартував з вами, — засміялася Ольга.

— Ольго, я боюся, що це дуже злий жарт, — відповів Тарзан. — Підступу тут значно більше, ніж гумору.

— Що ви маєте на увазі? Невже ви думаєте, що…

— Де граф? — урвав він її.

— В німецькому посольстві.

— Це нова витівка вашого брата. Завтра граф довідається про мій візит. Він почне розпитувати слуг. Усе це створить саме те враження, яке Рокову хотілося б навіяти графові.

— Негідник! — вигукнула Ольга.

Вона підвелася, ні дійшла впритул до Тарзана і зазирнула йому в очі. Вона була дуже налякана. Вона тремтіла і, відчуваючи, що земля вислизає у неї з-під ніг, поклала руки на його широкі плечі. В її погляді провисто лунало вічне прохання беззахисної жінки до природного захистника — чоловіка. Тарзан узяв у свою сильну долоню одну з маленьких теплих рученят, які лежали на його плечах. Він зробив це машинально і так само, керуючись інстинктом захисника, обняв її за плечі дужою другою рукою.

Наслідок був разючий. Він ніколи перед тим не торкався її так близько. Обоє здригнулися винувато і зазирнули одне одному у вічі. Замість того, щоб відштовхнути його, Ольга де Куд пригорнулася ближче і обхопила його шию руками. Що залишалося робити Тарзанові, годованцеві Великих мавп? Своїми могутніми руками він обійняв жінку і засипав її палкі вуста поцілунками.

Коли Рауль де Куд отримав від дворецького в німецькому посольстві записку і прочитав її, то похапцем вибачився перед господарем. Згодом він навіть не міг згадати, яку причину придумав для того, щоб піти. До тієї миті, коли він опинився біля під’їзду свого будинку, все пливло у нього перед очима. Тут його рухи стали спокійними і обережними. Він опанував себе. Він не звернув уваги на те, чому лакей Жак прочинив йому двері, коли він ще тільки підіймався зовнішніми східцями. В ту мить він не надав цьому значення, але пізніше ця обставина пригадалася йому.

Піднявшись навшпиньки сходами, він нечутно пройшов коридором до спальні своєї дружини. В його серці палала жадоба вбивства, в руці він тримав важку палицю. Ольга побачила його перша. В паніці вона вирвалася з обіймів Тарзана, а той озирнувся саме тоді, коли граф опускав на його голову страшний удар, і відбив палицю рукою.

Палиця ще тричі майнула в повітрі, і з кожним ударом в Тарзані прокидався дикий звір.

Він тихо заклекотів, наче мавпа, і кинувся на француза.

Палицю було вирвано з рук, зламано, мов сірник, і пожбурено геть. Потім він вчепився в горло супротивника, наче лютий звір.

Ольга де Куд прийшла до тями після першого потрясіння, кинулась до Тарзана і закричала, хапаючи його за руки:

— Ви його вб’єте, ви його вб’єте! Жане! Ви вбиваєте мого чоловіка!

Він раптом відкинув від себе тіло. яке рвав наче пес тер’єр спійманого щура, і підвів голову. І тут у будинку пролунав страхітливий клич мавпи, який сповіщає про перемогу. На цей страшний крик звідусіль, від горища до льоху, збіглися бліді й тремтячі з переляку слуги. Ольга вклякла біля свого чоловіка й молилась.

Перед очима Тарзана поволі розійшлася кривава пелена. Він знову став бачити речі: він знову дивився очима цивілізованої істоти. Його погляд впав на вкляклу жінку.

— Ольго, — прошепотів він.

Вона піднесла голову, сподіваючись побачити погляд божевільного вбивці.

Натомість в його очах вона прочитала жаль і каяття.

— Дивіться, що ви накоїли! — вигукнула вона. — Я його кохала! Ви вбили його!

Тарзан обережно підняв обважніле тіло графа і переніс його на канапу. Потім притулив вухо до його грудей.

— Дайте чарку коньяку! — сказав він.

Ольга принесла коньяк, і вони вдвох не без труднощів влили його до рота графові. З блідих вуст вихопилося слабке зітхання. Граф де Куд застогнав і повернув голову.

— Він житиме! Слава Богу! — сказав Тарзан.

— Чому ви зробили це, Жане? — спитала Ольга.

— Не знаю. Він вдарив мене, і я втратив розум. Я вчинив так, як у подібних випадках робили мавпи моєї породи. Ольго, я ніколи не розповідав вам про своє минуле. Краще було б, якби ви раніше дізналися про моє життя. Усього цього могло б не статись. Я ніколи не бачив свого батька. Єдина мати, яку я будь-коли знав, була дика мавпа. Вперше я побачив білу людину, коли мені було двадцять. Трохи більше року тому я був голим хижаком в африканських джунглях. Не засуджуйте мене надто суворо. Дна роки — надто малий термін, щоб одна людина могла догнати упродовж цього часу суспільство, яке йшло до сьогодення віками.

— Я вас не засуджую. Тут лише моя вина. А зараз ідіть. Він не повинен вас бачити тут, коли опритомніє. Прощавайте.

Тарзан вийшов з будинку графа де Куда з похиленою головою, його мучили докори сумління.

Коли він вийшов на вулицю, його думки запрацювали виразніше й точніше, і за чверть години він уже був у поліцейській дільниці неподалік вулиці Моль. Агент щиро зрадів його візиту. Старе було давно забуте. Після хвилинної розмови Тарзан спитав його, чи чув він щось про Ніколая Рокова та Алєксєя Павловича.

— Авжеж, і досить багато. У нас на кожного з них заведено справу. В разі чого ми їх можемо дуже легко знайти. А навіщо вони вам здалися?

— Я їх знаю, — сказав Тарзан. — Мені треба побачити Рокова в одній справі. Якби ви могли дати його адресу, я був би вам дуже вдячний.

Кількома хвилинами пізніше Тарзан вийшов з поліцейської дільниці з адресою Рокова в кишені і рушив до ближчої зупинки таксі.

Роков і Павлович після пиятики повернулися додому пізно і цілу ніч складали плани можливих наслідків тих подій, які вони підготували. Вони подзвонили у дві редакції газет і з хвилини на хвилину чекали, коли прийдуть репортери, щоб дати їм інформацію про скандал, який завтра схвилює весь Париж.

На сходах почулися важкі кроки.

— Спритні хлопці, оці газетярі, – вигукнув Роков і, коли у двері постукали, сказав: — Заходьте!

Але привітна усмішка застигла на його обличчі, коли Роков зустрівся поглядом з сірими очима нічного відвідувача.

— На Бога! — вигукнув він і зірвався на ноги. — Як це ви сюди втрапили?

— Сідайте! — сказав Тарзан так тихо, що вони ледве розчули, але таким голосом, що Роков впав на стілець назад, а Павлович, який вже сидів, приріс до свого стільця.

— Ви знаєте, чому я тут! — Тарзан і далі говорив так само тихо. — Звісно, щоб убити вас, але тому, що ви брат Ольги де Куд, я цього не зроблю, принаймні зараз. Я даю вам шанс на порятунок. Павловича я не рахую — він лише дурне тупе знаряддя у ваших руках, і тому я не вб’ю його раніше за вас. Але якщо ви тут, у цій кімнаті, негайно виконаєте дві мої умови, то можете вціліти. Перша: ви негайно напишите детальне зізнання про вашу роль в сьогоднішній змові і підпишите його. Друге: під загрозою смертної кари ви мусите пообіцяти мені. що жодне слово про цю історію не потрапить до газет. Якщо ви не виконаєте цього, то я переступлю через ваші трупи, коли виходитиму з кімнати. Зрозуміло? — І, не чекаючи відповіді, Тарзан додав: — Не баріться, ось вам чорнило, папір і ручка.

Роков спробував був люто насупитись і щось заперечити.

Через хвилину він відчув сталеві Тарзанові пальці на своїй шиї, а Павлович, який спробував утекти з кімнати, підлетів у повітря і лантухом впав на підлогу в кутку кімнати. Коли обличчя Рокова вже почорніло, Тарзан відпустив його і штовхнув на стілець. Хриплячи й кашляючи, Роков похмуро позирав на людину, що стояла навпроти.

Павлович прийшов до тями і, шкутильгаючи, ледве дістався до місця, на яке показав йому Тарзан.

— Тепер пишіть! — сказав він.

Роков узяв ручку і почав писати.

— Не пропустіть ані найменшої подробиці і повністю називайте всі імена, — завбачливо сказав Тарзан.

До кімнати увійшов спритний вертлявий молодик.

— Я з редакції “Матен”, -сказав він. — Мені сказали, що пан Роков може подати вельми цікаву інформацію.

— Ви помилилися, пане, — сказав Тарзан. — У нас немає жодної інформації для преси. Чи не так, шановний Ніколаю?

Роков припинив писати і понуро похитав головою.

— Немає, – пробурчав він. — У мене немає жодної інформації для преси… в цю хвилину.

— І ніколи не буде, шановний Ніколаю, — додав Тарзан.

Газетяр не міг бачити зловісний блиск Тарзанових очей, але Роков це помітив.

— І ніколи не буде, — похапцем повторив Роков.

— Мені дуже шкода, що вас марно потурбували, — сказав Тарзан журналістові. — Бажаю вам усього найкращого.

Він виставив вертлявого спритного молодика і зачинив двері в нього перед носом.

Через годину Тарзан із чималим рукописом у кишені пальта відчинив двері, виходячи з кімнати Рокова.

— На вашому місці я виїхав би з Франції, – сказав він, — тому що я неодмінно знайду слушний час і спосіб убити вас, не компрометуючи вашу сестру.

6 ДУЕЛЬ
Коли Тарзан повернувся додому від Рокова, Д’Арно спав. Тарзан не став його будити, але наступного ранку все йому розповів.

— Який я дурень! — закінчив він свою розповідь. — Де Куд та його дружина були моїми друзями. І чим я заплатив їм за дружбу? Адже я ледь не вбив графа і заплямував ім’я чесної жінки. Дуже ймовірно, що через мене ця родина розпадеться.

— Ви любите Ольгу де Куд? — запитав Д’Арно.

— Полю, мені очевидно, що я її не люблю і вона мене також. Ми були жертвами миттєвого божевілля, це була не любов, і все це минуло б так само швидко, як і настало, якби не повернувся де Куд. Ви знаєте, що в мене дуже мало досвіду спілкування з жінками. Ольга де Куд дуже гарна. Проти її краси, звабливого вбрання, проти благання беззахисної жінки захистити її могла б встояти лише цивілізована людина, а моя цивілізація поки що — лише зовні. Париж для мене не місце. Мене тут чекають лише нові пастки, кожна щораз гірша. Обмеження, які люди добро вільно на себе наклали, діють на мої мавпячі нерви. У мене завжди таке відчуття, що я тут у полоні. Друже, це нестерпно; я хочу повернутися в свої рідні джунглі і жити там, куди мене послав Бог.

— Жане, не беріть це так близько до серця. Ви трималися набагато краще, аніж це зробили б за аналогічних обставин багато хто з цивілізованих чоловіків. Що до вашого негайного від’їзду з Парижа, то тут останнє слово буде за Раулем де Кудом, і його не треба буде довго чекати.

Д’Арно не помилився. Через тиждень, приблизно об одинадцятій, коли Тарзан і Д’Арно снідали, їм доповіли про візит пана Флобера. Пан Флобер виявився напрочуд ввічливим джентльменом. Низько вклонившись, він передав Тарзанові виклик на дуель від графа Рауля де Куда. Після вишукано ввічливих переговорів вони домовитись, що Д’Арно зробить візит до Флобера сьогодні о другій годині, і чемний Флобер, знову вклонившись, пішов.

Коли Друзі знову залишилися самі, Д’Арно насмішкувато глянув на Тарзана.

— То що? — запитав він.

— Я стаю цивілізованішим, — сказав Тарзан. — Я швидко прогресую слідами моїх культурних одноплеменників.

— Яку зброю виберете? — запитав Д’Арно. — Де Куд однаково добре володіє і шпагою, і пістолетом.

— У такому разі мені треба було б вибрати отруєні стріли на відстані двадцяти кроків або списи на тій самій дистанції, – засміявся Тарзан. — Нехай будуть пістолети.

— Жане, він уб’є вас.

— Я в цьому не сумніваюсь, — сказав Тарзан. — Треба ж мені колись померти.

— Виберіть ліпше шпаги, — сказав Д’Арно. — Він задовольниться тим, що поранить вас. А небезпека смертельної рани відносно мала.

— Пістолети, — твердо сказав Тарзан.

Близько четвертої Д’Арно повернувся від Флобера.

— Ми про все домовились, — сказав він. — Усе гаразд. Завтра на світанку, десь поблизу Етампу. Через якісь особисті обставини Флобер наполягав саме на цьому місці.

Я не заперечував.

— Гаразд! — сказав Тарзан.

Більше про дуель не було ані півслова. Перш ніж лягти спати, він увечері написав кілька листів, заклеїв, надписав адреси, вклав їх в один загальний конверт і заадресував його Д’Арно. Д’Арно чув, як Тарзан, роздягаючись, мугикав модну пісеньку з мюзик-холу.

Д’Арно пошепки лаявся. Почував він себе дуже кепсько, бо був переконаний, що завтра Тарзан буде вбитий. Йому дошкуляло те, що Тарзанові було все так байдуже.

— Ох і годину вибрали! Найнецивілізованішу, — зауважив Тарзан, коли йому довелося залишити зручне ліжко вдосвіта.

Зауваження адресувалось Д’Арно, який уже був зовсім одягнений і чекав Тарзана біля дверей спальні.

Д’Арно майже не спав. Він нервував.

— Ви спали цілу ніч, як немовля, — сказав він.

Тазран засміявся.

— Судячи з вашої інтонації, – сказав він, — ви вважаєте, що це зле?

— Не в цьому справа, — сказав Д’Арно і сам усміхнувся. — Але ви ставитесь до всієї цієї історії так байдуже, що є від чого підупасти духом. Може здатися, що вас чекає прогулянка з відвідинами тиру, а не дуель з одним із кращих стрільців Франції.

Тарзан знизав плечима:

— Я йду спокутувати велику провину. Майстерність мого супротивника є важливою складовою цієї покути. Чому ж я повинен нарікати? Ви ж мені самі казали, що граф де Куд чудовий стрілець!

— Ви можете сказати, що сподіваєтеся бути вбитим? — перелякано вигукнув Д’Арно.

— Я не можу сказати, що я цього сподіваюсь, але немає ніяких підстав вважати, що мене не вб’ють.

Якби Д’Арно знав, які думки зродилися в голові Тарзана ще тоді, як він дізнався, що відповідатиме перед де Кудом на полі честі, то злякався б ще більше.

Вони мовчки сіли у великий автомобіль Д’Арно і мовчки помчали темною дорогою, що вела до Етампу. Кожен був заглиблений у власні думки. Д’Арно дуже сумував. Він щиро любив Тарзана. Міцна дружба, яка виникла між двома такими різними за вихованням та способом життя людьми, лише зміцніла від спілкування: вони обоє були людьми, які однаково високо цінували ідеали мужності, відваги й честі. Вони розуміли один одного, і кожен пишався дружбою іншого.

Тарзан із племені Великих мавп поринув у теплі спогади про щасливі дні свого життя в джунглях. Він згадував незліченні години свого дитинства, проведені в батьківській хатині, коли він сидів, підібгавши ноги, схилившись усім своїм маленьким смаглявим тілом над захопливою книжкою, з якої він власним розумом осягнув таємницю друкованих літер набагато раніше, ніж почув звуки людської мови. Його суворе обличчя осяяла усмішка, коли він згадав незабутній день разом із Джейн Портер у самому серці пралісу.

Автомобіль зупинився, і Тарзанові спогади урвалися.

Вони приїхали, і Тарзан повернувся думками до сьогодення. Він знав, що на нього чигає смерть, але страху не відчував. Для мешканців суворих джунглів смерть — звична справа. Закон природи змушує їх хапатися за життя, боротися за нього, але боятися смерті не вчить.

Д’Арно і Тарзан першими прибули на поле честі. Через хвилину з’явився де Куд, Флобер і третій джентльмен.

Його відрекомендували Д’Арно і Тарзанові як лікаря.

Д’Арно і Флобер пошепки сказали один одному кілька фраз. Тарзан і граф де Куд стояли осторонь на протилежних кінцях майданчика. Д’Арно і Флобер оглянули обидва пістолети. Двоє людей, що за хвилину мусили стати до поєдинку, стояли мовчки, доки Флобер перераховував умови, яких вони зобов’язані були дотримуватись.

Вони повинні були стати поруч, тісно спиною один до одного. Коли Флобер подасть знак, вони рушать у протилежні боки, тримаючи пістолети в опущених руках. Коли кожен відійде на десять кроків, Д’Арно подасть наступний сигнал; тоді вони повернуться й стрілятимуть, доки один з них упаде; кожному дозволяється зробити три постріли.

Доки Флобер усе це пояснював, Тарзан дістав з портсигара цигарку й запалив. Де Куд був взірцем спокою.

Хіба він не найкращий стрілець Франції? Раптом Флобер кивнув Д’Арно, і кожний секундант поставив свого дуелянта на позицію.

— Джентльмени, ви готові? — спитав Флобер.

— Цілком, — відповів де Куд.

Тарзан ствердно кивнув головою. Флобер подав знак.

Він і Д’Арно відступили кілька кроків убік за лінію вогню.

Супротивники повільно рушили, кожен у свій бік.

— Шість. Сім. Вісім. — У Д’Арно на очі навернулись сльози. Він дуже любив Тарзана. — Дев’ять.

Ще крок, і бідолашний лейтенант з важким серцем подав сигнал.

Де Куд швидко повернувся і вистрілив. Тарзан трохи підскочив. Його пістолет і далі висів в опущеній руці.

Де Куд вагався, немов очікуючи, що супротивник ось-ось гримнеться на землю. Француз був надто добрим стрільцем, щоб не сумніватися, поцілив він чи ні. Втім, Тарзан не падав і, схоже, не збирався піднімати пістолет.

Де Куд знову вистрілив, але поза Тарзана не змінилася. На його обличчі був вираз глибокої байдужості. Він спокійно й невимушено палив цигарку. Найкращий стрілець Франції не міг зрозуміти, в чому справа. Цього разу Тарзан не підстрибнув, але де Куд і тепер знав, що він поцілив.

Раптом він усе зрозумів. Він збагнув диявольський план Тарзана. Тарзан вирішив спокійно піти назустріч цим трьом страшним пострілам, сподіваючись, що. можливо, жоден з них не зіб’є його з ніг. А тоді він, маючи в запасі три постріли, неквапно, спокійно, розважливо розстріляє де Куда. По спині француза пробігли легкі дрижаки.

В цьому було щось пекельне. Що це за створіння таке, що здатне спокійно стояти з двома кулями в грудях і спокійно чекати третьої? Цього разу де Куд прицілився ретельніше, але нерви його зрадили, і він взагалі не попав. А Тарзан усе не підводив пістолет.

Мить обоє стояли, дивлячись просто в очі одне одному.

На обличчі Тарзана був вираз глибокого розчарування.

На обличчі де Куда вираз страху — панічного страху — дедалі наростав. Він не міг довше цього зносити.

— Чорт забирай! Мосьє, стріляйте врешті! — вигукнув він.

Але Тарзан не підніс пістолет. Натомість він ступив крок до де Куда. Д’Арно і Флобер зрозуміли його намір хибно і хотіли кинутись між них, але він застережливо підняв ліву руку.

— Не бійтеся, — сказав він секундантам, — я не зроблю йому нічого лихого.

Це вже було зовсім не за правилами, але вони зупинились.

Тарзан підійшов впритул до де Куда.

— Напевне, ваш пістолет зіпсований, — сказав він. — Або у вас був кепський настрій. Візьміть мій пістолет і спробуйте ще раз. — І Тарзан простяг свій пістолет руків’ям уперед спантеличеному графові.

— На Бога, мосьє! — вигукнув той. — Ви що, збожеволіли?

— Ні, друже, — заперечив Тарзан. — Але я заслуговую смерті. Це єдиний засіб спокутувати кривду, якої я завдав чудовій жінці. Візьміть мій пістолет і зробіть так, як я вас попрошу.

— Це було б убивство, — заперечив де Куд. — Але яким чином ви образили мою дружину? Вона поклялася мені, що…

— Я не це мав на увазі, – швидко сказав Тарзан. — Ви самі стали свідком нещастя, яке скоїлося з нами. Але щоб кинути тінь на її ім’я і зруйнувати щастя людини, до якої я не мав жодної ворожості, виявилося достатньо. Я винний цілком і повністю і сподівався спокутувати цю провину своєю смертю. Мені прикро, що ви не такий чудовий стрілець, як мені казали.

— Ви стверджуєте, що цілком винні у всьому, що сталося? — швидко спитав де Куд.

— Цілковито, мосьє. Ваша дружини чиста жінка. Вона любить лише вас. У тому лихові, яке ви бачили, винний лише я сам. Не з вини графині де Куд і не з власної волі я прийшов того вечора у ваш дім. Ось документ, який підтверджує це.

І Тарзан дістав з кишені зізнання Рокова з його підписом.

Де Куд узяв папір і почав читати. Д’Арно і Флобер підійшли ближче. Вони були цікавими свідками незвичайного закінчення незвичайної дуелі. Доки де Куд прочитав документ до останнього слова, всі мовчали. Після цього він подивився на Тарзана.

— Ви хоробрий і шляхетний джентльмен, — сказав він. — Я дякую Богові, що не вбив вас.

Де Куд був француз, а французи люди вразливі. Він кинувся обіймати Тарзана і розцілував його. Флобер поцілував Д’Арно. Лише докторові не було з ким цілуватись. Напевне, він образився, і тому втрутився з проханням дозволити йому оглянути рани Тарзана.

— В цього джентльмена вцілила принаймні одна куля, — сказав він. — А можливо, що й усі три.

— Дві, – сказав Тарзан. — Перший раз в ліве плече, а другий — у лівий бік. Мабуть, обидві кулі застрягли в м’язах.

Проте лікар примусив його лягти на траву і клопотався біля нього, доки промив йому рани і не зупинив кровотечу.

Наслідком цієї дуелі було те, що всі верталися до Парижа на автомобілі Д’Арно найліпшими друзями. На душі в де Куда стало так легко, що він позбувся і сліду неприязні до Тарзана. Щоправда, Тарзан узяв на себе більшу частину провини, вигороджуючи Ольгу, але цей обман можна було йому пробачити. Він обманював задля збереження честі жінки і зробив це по-джентльменському.

Тарзана вклали до ліжка на кілька днів. Д’Арно з лікарем так перейнялися його хворобою, що він змушений був скоритися їм, хоча вважав це смішною і безглуздою справою.

— Це просто смішно, — казав він Д’Арно, — лежати в ліжку через укол голки. Ви гадаєте, що коли Болгані, цар горил, ледве не розшматував мене, а я був ще малим хлопцем тоді, – то мене поклали на м’яке ліжко? Куди ж пак! Я вилежувався на вогкому підгнилому очереті в джунглях.

Я пролежав кілька тижнів, схований під густим кущем, і мене доглядала вірна Кала-лише бідна Кала, яка відганяла від моїх ран комах і охороняла мене від диких звірів.

Коли я просив води, вона приносила її в роті — єдиним відомим їй способом. Там не було ані стерилізованої марлі, ані продезинфікованих бинтів. А якби ваш любий лікар бачив ті антисептичні заходи, то, певно, збожеволів би.

І одначе я одужав. Одужав для того, щоб лягти у ліжко через подряпину. Мешканець джунглів такого навіть не помітив би, хіба що подряпина була б на кінчикові його носа.

Тарзан одужав кількома днями пізніше і почував себе, наче нічого не сталося. Де Куд кілька разів відвідував його, і коли дізнався, що Тарзан дуже хоче знайти для себе якусь роботу, то пообіцяв підшукати йому місце.

Щойно Тарзана виписали, як того самого дня він отримав від де Куда записку з проханням зайти вдень до бюро графа.

Де Куд зустрів його дуже привітно і щиро поздоровив з одужанням. Від того самого ранку, від дня дуелі, ніхто з них більше не згадував ані про дуель, ані про її причини.

— Любий Тарзане, я думаю, що знайшов для вас саме те, що вам потрібно, — сказав граф. — Це служба, на якій від людини вимагається насамперед відданість справі, дуже відповідальна. Вона надія мужньої і спритної людини. Я не можу уявити собі кращої кандидатури, аніж ви, Тарзане.

Вам доведеться мандрувати. А згодом, можливо, виникне перспектива просування вперед, певне, в царині дипломатії.

Але спершу на короткий термін вас призначать спеціальним агентом військового міністерства. Ходімо, я познайомлю вас з вашим майбутнім начальником. Ваші обов’язки він зуміє пояснити вам краще за мене, і тоді ви самі скажете, підходить для вас це місце чи ні.

Де Куд сам провів Тарзана до кабінету генерала Рошера, начальника відділу, до якого Тарзан мав би бути зарахований у разі згоди. Тут граф яскраво змалював усі Тарзанові чесноти і попрощався.

Через півгодини Тарзан вийшов з кабінету генерала, отримавши першу роботу в своєму житті. Завтра він мусить зайти за подальшими вказівками, а наразі повинен був готуватися до від’їзду з Парижа, можливо, до негайного від’їзду, на невизначений термін.

Тарзан квапився додому, щоб поділитися з Д’Арно доброю звісткою. Врешті і він комусь потрібен на цьому світі.

Він зароблятиме гроші і, що особливо добре, вирушить у подорож, побачить нові країни і нових людей.

Він кулею влетів до кімнати Д’Арно і на одному диханні виклав йому цю новину. Д’Арно зреагував стримано.

— Ви, певне, захоплені, що залишаєте Париж і що, можливо, ми з вами не побачимося кілька місяців? Тарзане, я ще не бачив такої невдячної тварини.

— Ні, Полю, я просто дитина. Мені дали нову іграшку, і в мене нестерпно сверблять руки швидше почати бавитися з нею.

Невдовзі Тарзан покинув Париж. Він вирушив через Марсель до Орана.

7 ТАНЦЮРИСТКА З СІДІ-АЇСИ
Перше завдання Тарзана не обіцяло особливих пригод і не здавалося надто важливим. Уряд підозрював одного поручника тубільного полку у таємних зносинах з великою європейською країною. В Сіді-бель-Абесі жив лейтенант Жернуа, який раніше працював при головному штабі, де відповідно до службових обов’язків був допущений до надважливих військових документів. Уряд підозрював, що та велика країна чимало заплатила офіцерові, щоб отримати дуже важливу для неї інформацію.

Підставою для того, щоб почати стеження за лейтенантом, був маленький натяк однієї відомої парижанки, який вона зробила з ревнощів. Але зрада — справа дуже серйозна, а генеральні штаби своїх секретів пильнують. Натяком не можна було нехтувати. Ось чому Тарзан поїхав до Алжиру під виглядом американського мисливця й мандрівника, щоб з’ясувати справу лейтенанта Жернуа.

На пароплаві він дуже радів тому, що невдовзі знову побачить свою улюблену Африку. Але північне узбережжя так само разюче відрізнялось від його рідних тропічних джунглів, як і Париж. Хвилювання людини, яка повертається на батьківщину, обірвалося для нього вже в Орані. Там він цілий день провештався вузькими кривими завулками Арабського кварталу, розглядаючи незнайомий йому краєвид. Наступного дня він був у Сіді-бель-Абесі. Він показав свої рекомендації цивільній і військовій владі. Звичайно, в цих листах не було навіть натяку на справжню мету його приїзду.

Тарзан володів англійською мовою в такій мірі, що серед арабів та французів міг легко видавати себе за американця, а саме це й було йому потрібно. При зустрічі з англійцями він розмовляв французькою.

Він швидко познайомився з багатьма французькими офіцерами, і вони з ним заприятелювали. Він також познайомився з Жернуа. Це був мовчазний сорокарічний чоловік з постійно незадоволеним виразом обличчя, наче мав геморой.

Місяць минув спокійно. Схоже було. що до Жернуа ніхто не приїжджав, а коли він сам з якоїсь нагоди поїхав до міста, то ні з ким не спілкувався, принаймні з тими, кого можна було б запідозрити в шпигунстві. Тарзан вже починав думати, що чутка про Жернуа не дістане підтвердження, як раптом Жернуа отримав наказ вирушати до Бу-Саади далеко на південь, у Малу Сагару.

Загін під командою трьох офіцерів мусив змінити інший загін. На щастя, один з офіцерів, капітан Жерар, дуже заприятелював з Тарзаном, і коли той натякнув, що з радістю теж поїде в Бу-Сааду, щоб пополювати, то це не викликало ні в кого жодної підозри.

В Буїрі загін залишив потяг; решту шляху треба було подолати верхи. Тут Тарзан пішов купити собі коня. Коли він проходив вузькою вулицею, то помітив людину в європейському одязі, яка дивилася на нього з дверей тубільної кав’ярні. Коли людина побачила Тарзана, то повернулася і пішла в маленьку приземкувату мазанку. Тарзан не надав би цьому жодного значення, якби не щось знайоме в обличчі й постаті цього чолов’яги.

Переїзд до Омала втомив Тарзана, весь досвід якого в їзді верхи обмежувався кількома уроками в Парижі.

Він врешті вирішив спочити в готелі на м’якому ліжку.

Загін став на ночівлю табором.

Хоча Тарзана розбудили рано-вранці, загін уже встиг вирушити раніше, ніж він поснідав. Тарзан їв похапцем, щоб не надто відставати від загону. Випадково він зиркнув на двері, прочинені з їдальні до бару.

На свій превеликий подив, він помітив там Жернуа, що розмовляв з тим чолов’ягою, якого Тарзан зауважив напередодні перед кав’ярнею в Буїрі. Помилитися він не міг: щось було в цій постаті напрочуд знайоме та й у позі також.

Чоловік стояв спиною до нього.

Жернуа підвів погляд і перехопив Тарзанів допитливий вираз обличчя. Незнайомий розмовляв пошепки, але Жернуа враз урвав його, і обоє вмить щезли з очей Тарзана.

Це була перша підозрілива обставина, пов’язана з поведінкою Жернуа. Тарзан був переконаний, що ці люди пішли з бару лише тому, що Жернуа зауважив його зацікавлений погляд. Глибоке враження, що він зустрічався з тим незнайомцем, ще більше переконало Тарзана, що тут справа не зовсім чиста.

Тарзан зайшов до бару, але Жернуа та його співрозмовника там уже не було; не було їх і на вулиці. Він об’їхав верхи кілька вуличок, завітав під різними приводами до кількох крамничок і вирішив, що врешті-решт треба наздоганяти загін, який уже від’їхав досить далеко. Тарзан приєднався до солдатів лише в Сіді-Аїсі пополудні, коли загін став на спочинок. Жернуа вже був тут, а незнайомця не було видно.

У Сіді-Аїсі був базарний день. З пустелі сюди йшли незліченні каравани верблюдів, на базарі сперечалися й галасували араби. Тарзанові нестерпно закортіло хоч на день залишитися тут, роздивитися цих мальовничих дітей пустелі. Загін вирушив у дорогу зразу по обіді, а Тарзан залишився до самого смерку. Він ходив по базару в супроводі юного араба на ім’я Абдул, якого йому порадив господар готелю як служника й перекладача, гідного довір’я. Тарзан купив собі кращого коня, аніж той, якого він швидкоруч вибрав у Буїрі, і розбалакався з поважним крамарем. Він дізнався, що власник коня Кадур бен Саден — шейх племені, яке мешкає в пустелі, далеко на південь від Джельфри. Через Абдула Тарзан запросив свого нового знайомого пообідати разом. Коли вони втрьох продиралися крізь натовп крамарів, покупців, верблюдів, коней та віслюків, від яких над базаром висів різноголосий гомін, Абдул смикнув Тарзана за рукав.

— Пане, озирніться і подивіться он туди. — І він вказав на людську постать, яка зникла за спиною верблюда, щойно Тарзан озирнувся. — Він від самого полудня нас пильнує.

— Я лише краєчком ока помітив якогось араба в темносиньому бурнусі і білій чалмі, – відповів Тарзан. — Ви говорите про нього?

— Так. Він здався мені підозрілим, бо, певне, чужий тут і не має більше справ, аніж стежити за нами. Порядні араби таких звичок не мають. Крім того. він чомусь затуляє нижню частину обличчя, видно лише очі. Він. певне, лиха людина. Інакше знайшов би собі якусь роботу і не вештався б за людьми.

— В усякому разі він помиляється, — сказав Тарзан. — Мене тут ніхто не знає. Звідкіля в мене тут вороги? Я вперше у ваших краях. Напевне, він переплутав мене з кимось. Незабаром він переконається, що помилявся і дасть нам спокій.

— А якщо це грабіжник? — сказав Абдул.

— Тоді чекатимемо нападу, — засміявся Тарзан. — Б’юсь об заклад, що бажання когось пограбувати пропаде в нього на все життя.

Після доброго обіду Кадур бон Саден попрощався з господарем. Він велично запевнив Тарзана у своїй вічній дружбі і запросив його погостювати в далеких місцях, де ще чимало антилоп, оленів, кабанів, пантер та левів, щоб задовольнити доброго мисливця.

Після його від’їзду Тарзан разом з Абдулом знову пішли гуляти вулицями Сіді-Аїси. В одному місці увагу Тарзана привернули чудернацькі звуки, що долітали крізь прочинені двері однієї з численних мавританських кав’ярень.

Була дев’ята, і танці були в розпалі, коли до кав’ярні ввійшов Тарзан. Там було повно арабів. Усі курили й пили міцну гарячу каву.

Тарзан і Абдул віднайшли для себе місце ближче до середини кімнати, хоча оглушливий гуркіт арабських барабанів та пронизливий звук дудок дратував Тарзана, який над усе полюбляв тишу. На сцені танцювала гарна дівчина.

Помітивши європейське вбрання Тарзана, арабська танцюристка кинула Тарзанові на плече шовкову хустку, щоб одержати в нагороду франк.

Коли інша танцюристка замінила її на сцені, то пильний араб помітив ту, першу, в глибині кімнати. Вона розмовляла з двома арабами. Маленька група стояла біля бічних дверей, якими можна було вийти у внутрішній двір з і але реєю довкола. На цю галерею виходили кімнати танцюристок кав’ярні.

Абдул спершу не надав цьому жодної ваги, але зараз він зауважив, що один араб кивком голови вказав у їхній бік, і дівчина, зразу озирнувшись, зиркнула на Тарзана. Потім араби позадкували і зникли в темряві двору.

Коли знову настала черга першої танцюристки, вона танцювала наче навмисне для Тарзана, виключно для нього, усі її звабливі усмішки були адресовані тільки йому. Смагляві, чорноокі діти пустелі не один раз люто мружились на європейця. Але Тарзан зовні залишався однаково байдужим до чарівних усмішок танцюристки і до похмурих поглядів її співвітчизників. Дівчина знову кинула йому хустку і знову дістала франк. За звичаєм, заведеним серед арабських танцюристок, вона приклала монету до чола, низько вклонилася до Тарзана і прошепотіла йому на вухо:

— Там надворі — двоє чоловіків, які бажають вам зла. Спочатку я обіцяла їм заманити вас до них, але ви були такі щедрі, що я не можу цього зробити. Ідіть швидше, я не хочу, щоб вони дізналися, що я вас попередила. Мені здається, вони дуже погані люди.

Тарзан подякував дівчині і сказав, що буде стерегтися.

Закінчивши танцювати, вона пройшла кімнатою й вигулькнула через бічні двері на вулицю. Але Тарзан її поради не послухав і з кав’ярні не пішов.

Ще півгодини минули спокійно, відтак з вулиці до кав’ярні зайшов якийсь похмурий араб. Він став біля Тарзана й почав злословити на його адресу. Але він говорив арабською, тому зміст його слів до Тарзана дійти не міг. Врешті Абдул вирішив пояснити Тарзанові.

— Цей тип шукає приводу для бійки, — попередив Абдул Тарзана. — Він не сам. У випадку сутички тут майже всі будуть на його боці. Пане, ліпше для нас було б тихенько піти звідси.

— Спитайте, чого йому треба, — наказав Тарзан.

— Він каже, що “християнський пес” образив його танцюристку. Він чіпляється, пане, він хоче сутички.

— Скажіть йому, що я не ображав ані його, ані будь чию танцюристку, і я хочу, щоб він пішов і дав мені спокій.

— Він твердить, — казав далі Абдул, коли переклав слова Тарзана арабові, – що не лише ви самі пес, а й син собаки і що ваша бабуся була гієною, а крім того, що ви брехун.

Ця суперечка привернула увагу сусідів, і загальний регіт, який знявся в кав’ярні, виразно вказував, на чиєму боці були симпатії присутніх.

Тарзан не любив, коли з нього насміхались. Слова араба сподобались йому ще менше, але виразу гніву на його обличчі не було, коли він підвівся зі свого місця. Він усміхався.

Раптом його могутній кулак упав на голову араба, який і далі лаявся. Але не встиг араб упасти, як до кав’ярні ввірвалося до десятка лютих синів пустелі, які, певне, дочікувалися свого виходу за кулісами на вулиці перед кав’ярнею. З вигуками: “Бий невірного пса!” — вони кинулися на Тарзана.

Кілька молодих арабів з числа присутніх також схопилися і приєдналися до напасників проти беззбройного Тарзана. Їх було так багато, що своїм натиском вони вмить відтіснили Тарзана й Абдула в кінець кімнати, Абдул, вірний своєму панові, вихопив ніж і бився поруч.

Тарзан страшними ударами колошматив усіх, хто підвертався під могутню руку. Спокійно, мовчки, з тією самою легкою усмішкою, з якою він підвівся, щоб дати відкоша арабові, який образив його. Здавалося, що Тарзан і Абдул не вистоять в оточенні шабель та ножів. Але цього разу саме кількість напасників зіграла їм на користь. Араби, лаючись та дико завиваючи, скупчилися так тісно, що не мали можливості ані замахнутися шаблею, ані штрикнути ножем. У такому становищі їм годі було й думати про те, щоб вистрілити, не ризикуючи вбити або поранити свого.

Нарешті Тарзанові вдалося схопити одного з найзаповзятливіших напасників. Швидким рухом він обеззброїв його, підніс перед собою, наче щит, і почав разом з Абдулом повільно задкувати до маленьких дверей, що вели у внутрішній двір. На порозі він на мить зупинився, підніс над головою араба, який звивався у нього в руках, і метнув його, мов з пращі, на голови напасників.

Тарзан і Абдул переступили поріг і опинилися в темному дворі. Перелякані танцюристки юрмилися купками на горішніх сходах, що вели до їхніх кімнат. Двір освітлювався лише недогарками свічок, які кожна дівчина чіпляла до свого одвірка, щоб відвідувачі знизу могли вповні оцінити їхню красу.

Щойно Тарзан з Абдулом вигулькнули з кімнати, як позаду них пролунав револьверний постріл, і з темного кутка за сходами виринуло дві тіні. Тарзан зі своїм супутником повернувся назустріч новим ворогам. Закутані до брів постаті бігли просто на них, стріляючи. Одним стрибком Тарзан подолав відстань між ними. Наступної миті один з них уже стогнав від болю, лежачи обеззброєний і зі зламаною рукою в болотяному місиві двору. Слідом за ним упав інший, якого Абдул ударив ножем у живіт, коли той цілився.

Тим часом озвірілий натовп вибіг з кав’ярні в двір.

Одна з танцюристок гукнула, і всі дівчата загасили свої свічки, двір тепер освітлювався лише тьмяним світлом з кав’ярні, та ще частина юрби напівзатуляла двері, з яких падало світло. Тарзан схопив шаблю нападника, якого вдарив ножем Абдул, і стояв, чекаючи нападу людей, які шукали його в темряві. Раптом на його плече лягла ніжна рука, і жіночий голос прошепотів:

— Пане, швидше сюди. За мною.

— Ходімо, Абдул, — тихо сказав Тарзан. — Нам уже ніде не буде гірше, ніж тут.

Жінка повернулася і повела їх угору вузькими сходами на галерею, до дверей своєї кімнати. Тарзан ішов зразу за нею. Він бачив золоті та срібні браслети на її оголених руках, разки золотих монет у волоссі та яскраву барвисту сукню. Він зрозумів, що це танцюристка, яка в кав’ярні пошепки на вухо застерігала його.

Коли вони дісталися до галереї, то почули, як унизу галасує і вирує розлючений натовп, розшукуючи їх.

— Вони зараз піднімуться сюди, прошепотіла дівчина. — Ви не повинні потрапити їм до рук. Звісно, ви дужчі десятьох, але врешті-решт вони вб’ють вас. Покваптесь, ви можете вистрибнути з дальнього вікна моєї кімнати на вулицю. Доки вони зрозуміють, що вас немає в дворі, ви встигнете дістатися до вашого готелю.

Щойно вона договорила, як на сходах з’явилося кілька чоловіків. Один. з переслідувачів побачив їх нагорі і крикнув. Їх було викрито. Натовп кинувся сходами вгору.

Перший стрибнув і несподівано настромився на шаблю.

Він не сподівався цього, раніше європеєць був беззбройний.

З відчайдушним криком нападник повалився на тих, хто біг за ним. Купа людей покотилася сходами додолу, наче кеглі. Старі рипучі сходи не витримали такого тягаря й поводження, вони з тріском хряснули і завалилися на тих, хто стояв під ними. Абдул, Тарзан і дівчина лишилися самі на хиткому майданчику галереї.

— Ходімо! — гукнула дівчина. — Вони дістануться сюди іншими сходами через сусідню кімнату. Не можна гаяти ні хвилини.

Ледве вони забігли в кімнату дівчини, як Абдул почув унизу чиюсь команду, щоб кілька людей побігли на вулицю і відрізали європейцеві та його спільникові шлях до втечі.

— Тепер ми загинули, — тихо сказала дівчина.

— Ми? — перепитав Тарзан.

— Так, пане, — відповіла вона. — Вони вб’ють мене. Хіба ж я не допомагала вам? Це докорінно міняло справу.

Досі Тарзан був захоплений небезпечною пригодою. Він був не від того, щоб ще раз зчепитися зі своїми ворогами. Але він не хотів наражати на небезпеку дівчину.

Якби він був сам, то кинувся б у гущавину цієї наволочі, розкидав би їх за методом лева Нуми і легко б відірвався від шокованих ворогів. Але тепер усі зусилля треба було спрямувати на те, щоб урятувати дівчину та Абдула — двох його вірних друзів.

Він підбіг до вікна, яке виходило на вулицю. За мить там унизу будуть вороги. Вже було чути, як араби тупотять сходами, підіймаючись у сусідню кімнату. Ще мить — і вони вдарять у двері. Він поставив ногу на підвіконня і визирнув, але не вниз, а вгору. Він міг дістати рукою до низького даху будинку. Тарзан покликав дівчину. Вона підійшла і стала поруч. Він підхопив її могутньою рукою і поклав собі на плече.

— Чекайте тут, доки я спущусь за вами, — сказав він Абдулові. — Тим часом забарикадуйте чимось двері. Їх треба затримати якнайдовше.

Він став на вузьке підвіконня разом з дівчиною, яка висіла у нього на плечі.

— Тримайтесь міцніше, — попередив Тарзан.

Через хвилину він з мавпячою спритністю і легкістю видерся на дах. Зняв дівчину, висунувся далеко над краєм даху і покликав пошепки Абдула. Юнак підбіг до вікна.

— Руку, — прошепотів Тарзан.

Люди в сусідній кімнаті ламали двері. Вони затріщали і розпалися, і в ту саму мить Абдул відчув, як його легко, мов пір’їнку, підіймають на дах. Це було дуже вчасно. В ту саму хвилину, коли кілька арабів вломилися до кімнати дівчини, яку втікачі щойно залишили, інша група з’явилася на вулиці і кинулася під вікно.

8 СУТИЧКА В ПУСТЕЛІ
Троє втікачів на даху принишкли і слухали гнівні вигуки арабів внизу. Абдул час від часу перекладав їхні слова Тарзанові.

— Вони лають тих, хто стоїть унизу, що вони дозволили нам утекти. А ті виправдовуються, кажуть, що нас і близько не було на вулиці, що ми десь ховаємося в будинку. І що ті, які тепер у кімнаті, напевне, просто боягузи, бояться напасти на нас і переконують своїх товаришів унизу, що ми втекли. Ще трохи, і вони почнуть битися між собою.

Араби, які обшукували будинок, кинули шукати і повернулися до кав’ярні. Кілька чоловіків стояли на вулиці, вони розмовляли й палили.

Тарзан подякував дівчині за її самопожертву задля чужої людини.

— Ви мені сподобались, — просто сказала вона. — Ви не схожі на інших відвідувачів кав’ярні. Ви не були зі мною брутальні і не образили мене тим, як подали монету.

— І що ни тепер робитимете? — спитав Тарзан. — До кав’ярні вам вже нема як повертатись. А в Сіді-Аїсі взагалі для вас безпечно залишатися?

— Завтра всі все забудуть, — сказала вона. — Але я би тішилася, якби мені ніколи не довелося більше повернутися ані сюди, ані в якусь іншу кав’ярню. Я потрапила сюди не з власної волі. Я була полонянкою.

— Полонянкою? — недовірливо перепитав Тарзан.

— Радше рабинею, — відповіла дівчина. — Банда грабіжників викрала мене вночі з дуару (Дуар – мусульманське поселення в Північній Африці ) мого батька. Вони привезли мене сюди і продали власникові цієї кав’ярні. Вже минуло два роки відтоді, коли я востаннє бачила своїх рідних. Вони живуть дуже далеко на півдні. В Сіді-Аїсі вони ніколи не бувають.

— Ви б хотіли повернутися до своїх? — спитав Тарзан. — Тоді я можу вам пообіцяти, що довезу вас принаймні до Бу-Саади. А там ми, безперечно, домовимося з комендантом, і він відправить вас далі додому.

— О пане! — вигукнула дівчина. — Чи зможу я вам будь-коли віддячити? Невже ви справді зробите це для бідної танцюристки? Але мій батько зможе заплатити вам, і добре заплатити: він великий шейх! Його ім’я Кадур бен Саден.

— Кадур бен Саден! — вигукнув Тарзан. — Кадур бен Саден сьогодні увечері був тут, у Сіді-Аїсі. Ми обідали з ним кілька годин тому.

— Мій батько в Сіді-Аїсі! — вигукнула дівчина. — Дяка Аллахові, тепер я справді врятована!

— Ш-ш! — засичав Абдул. — Слухайте.

У тихому нічному повітрі звуки розмови, які долинали знизу, було добре чути.

Тарзан не розумів, про що йдеться, але Абдул і дівчина перекладали йому.

— Вони вже пішли, — сказала дівчина. — Вони шукають вас, пане. Один сказав, що той незнайомий чужинець, який запропонував гроші за ваше вбивство, лежить з вивихнутою рукою в домі Ахмед дін Сулефа і що він запропонував ще більше грошей тому, хто влаштує на вас засідку по дорозі в Бу-Сааду і вб’є вас.

— Це той, що стежив за нами сьогодні на базарі! — вигукнув Абдул. — Я знову впізнав його у кав’ярні — його і ще одного, вони обоє після розмови з цією дівчиною вийшли у двір. Це ті самі, що стріляли в нас, коли ми вийшли з кав’ярні. Чому вони так хочуть вбити вас, пане?

— Я не знаю, — відповів Тарзан. — Хіба… — але він не закінчив речення.

Думка, що з’явилася в нього, можливо, й давала єдино правильну відповідь, але водночас вона надто неймовірна.

Люди, що юрмилися на вулиці, розійшлися. Двір і кав’ярня також спорожніли. Тарзан обережно знову спустився на підвіконня. Кімната дівчини була порожня. Він вернувся на дах і спустив Абдула, а за ним і дівчину.

З вікна Абдул зістрибнув на вулицю. Тарзан взяв дівчину в оберемок і стрибнув услід за ним. Йому неодноразово доводилося робити в своєму рідному лісі з вантажем у руках і значно складніші стрибки. Легкий крик зірвався з вуст дівчини, але вона відчула лише легенький струс і без найменшої шкоди стала на ноги.

На мить вона притулилася до нього.

— Пане, ви такий дужий і спритний! — вигукнула вона. — Сам ель-адреа — чорний лев — не зрівняється з вами.

— Хотів би я познайомитися з вашим ель-адреа, — сказав Тарзан. — Я багато чув про нього.

— Приїжджайте до мого батька в його дуар, там побачите, — сказала дівчина. — Лев живе в ущелині на північ від нас і ночами спускається зі свого лігва грабувати дуар мого батька. Одним ударом могутньої лапи він проломлює голову бикові. Якщо запізнілий подорожній зустріне на своєму шляху ель-адреа, то біда йому.

До готелю вони дісталися без пригодо Сонний господар дуже опирався проханню негайно розшукати Кадура бен Садена. Але коли Тарзан вручив йому золоту монету, справа пішла інакше. Служникові-тубільцеві було негайно наказано обійти всі тубільні готелі середньої руки, де ймовірно міг зупинитися шейх із пустелі. Тарзан вважав за необхідне цієї самої ночі розшукати батька дівчини, адже він міг вирушити додому вдосвіта і наздогнати його було б навряд чи можливо.

Десь через годину служник повернувся разом з Кадур бен Саденом. Старий шейх увійшов до кімнати, його горде обличчя виказувало деяке здивування.

— Я маю за честь… — почав був він. але на очі йому потрапила дівчина.

Він пішов до неї назустріч, розкриваючи обійми.

— Доню моя! — вигукнув він. — Великий Аллах! — і на очі старому мужньому воякові навернулися сльози.

Коли Кадур бен Саден вислухав розповідь про її викрадення і про те, як Тарзан врятував її, він простяг Тарзанові руку.

— Друже мій, усе, чим володіє Кадур бен Саден. — ваше, включно з життям, — сказав він просто і Тарзан знав, що це не лише слова.

Вони вирішили, що оскільки троє з них їхатимуть верхи після безсонної ночі, то краще буде вирушити на світанку, щоб втрапити до Бу-Саади того самого дня. Чоловіки порівняно легко перенесли б цю дорогу, але для дівчини, звичайно, це було б дуже обтяжливе.

Але саме їй більше за інших кортіло чимшвидше сісти на коня, якнайшвидше дістатися до родини й друзів, яких вона не бачила понад два роки.

Тарзанові здавалося, що він ледь устиг склепити повіки, як його вже розбудили, і через годину всі вони вже прямували на південь. Кілька кілометрів дорога була добра, і мандрівники швидко просувалися вперед, але невдовзі на шляху їм трапилася смуга піску, і коні грузли з кожним кроком по коліна.

Окрім Тарзана, Абдула, шейха з дочкою, з ними їхало ще четверо чоловіків із племені шейха, які супроводжували його до Сіді-Аїси. Семеро озброєних чоловіків не боялися денного нападу, і вони розраховували безпечно дістатися до Бу-Саади, доки почне смеркати.

Пориви вітру жбурляли їм в обличчя хмари піску, губи Тарзана пошерхли і потріскались. Те, що він бачив довкола, не радувало його очей: велика порожня рівнина, з маленькими голими пагорбами, на яких де-не-де росли кущики.

Далеко на півдні невиразно виднілося пасмо пустельних гір. “Який контраст з розкішними теренами моєї Африки”, – подумав Тарзан.

Абдул постійно пильнував і озирався назад так само часто, як і роздивлявся, що попереду. Коли вони переїжджали пагорб, Абдул зупиняв коня на вершечку і подовгу вдивлявся назад, на пройдений відтинок шляху. Врешті його пильність принесла успіх.

— Дивіться! — вигукнув він. — За нами їде шестеро вершників.

— Напевне, ваші вчорашні друзі, пане, — зауважив Кадур бен Саден, звертаючись до Тарзана.

— Авжеж, — відповів Тарзан. — Мені було б дуже прикро, якби ви в дорозі мали через мене якісь клопоти. В дальшому селищі я зупинюсь і розпитаю цих джентльменів, а ви їдьте далі. Мені не так уже й важливо бути в БуСааді нині ввечері, а вам треба уникнути непотрібного ризику.

— Якщо ви залишитесь, то ми теж залишимося разом з вами, — сказав Кадур бен Саден. — Ми не залишимо вас, аж доки ви не будете в безпеці, в оточенні друзів, або доки ваших ворогів і слід прохолоне. І не сперечайтесь зі мною.

Тарзан лише хитнув головою. Він взагалі не був балакучий і, можливо, саме цією рисою так припав до душі Кадур бен Саденові.

Араб нікого не зневажає так, як базіку. Упродовж дня Абдул спостерігав вершників, що їхали далеко позаду.

Вони трималися на тій самій відстані. Під час коротких зупинок і привалу на обід вони не наближалися.

— Чекають темряви, — сказав Кадур бен Саден.

І морок запанував раніше, аніж вони дісталися до Бу-Саади. Абдул востаннє подивився на лиховісні, закутані в біле постаті переслідувачів, перш ніж вони зникли в темряві, і помітив, що відстань між ними й бажаною для них здобиччю швидко скорочується. Він пошепки сказав про це Тарзанові, щоб не стривожити дівчину.

— Абдул, їдьте вперед разом з усіма, — сказав Тарзан. — Це лише моя справа. Біля першого зручного місця я зупинюся і побалакаю з цими типами.

— Абдул тоді також чекатиме з вами разом, — сказав молодий араб, не слухаючи далі ані погроз, ані наказів.

— Гаразд, — сказав Тарзан врешті. — Ось тут зручна для нас місцина. На вершечку цього пагорба я бачу скелі. Ми сховаємося за ними і, щойно ці джентльмени з’являться, дамо їм про себе знати.

Вони виїхали на пагорб і злізли з коней, їхні супутники вже від’їхали і зникли з очей. Спереду мерехтіли вогники Бу-Саади. Тарзан дістав з чохла гвинтівку і витяг з кобури револьвер. Він наказав Абдулові взяти коней і залишитися разом з ними за скелею, щоби коней не зачепило під час стрілянини. Молодий араб нічого не відповів, натомість після того, як міцно прив’язав коней до низеньких кущів, він поповз назад і заліг позаду Тарзана.

Тарзан стояв просто посеред дороги, очікуючи. Чекати довелося недовго. З мороку знизу долинув кінський галоп, а ще за хвилину він вже розрізняв на суцільному чорному тлі білі плями, що погойдувалися в темряві.

— Стій, — вигукнув він. — Бо будемо стріляти!

Білі постаті враз зупинилися, і на мить запала тиша.

Відтак нарада пошепки — і таємничі вершники розсипалися довкола, мов привиди.

В пустелі знову запанувала тиша, але цього разу вона вже зловісно віщувала біду.

Абдул підвівся і став на одне коліно. Тарзан напружив свій тренований у джунглях слух і вловив звук повільної кінської ходи. Їх оточували зі всебіч — із заходу, сходу, півдня й півночі. Потім пролунав постріл. Стріляли з того боку, в який дивився Тарзан. Куля свиснула над головою, і він вистрілив, цілячись у місце рушничного спалаху.

В ту саму мить знялася рушнична стрілянина, нападники стріляли всі разом. Тарзан і Абдул відстрілювались на спалах, але самих ворогів не бачили. Було зрозуміло, що нападники звужують коло і підступають щораз ближче.

Певне, вони переконалися, що тих, на кого вони напали, дуже мало.

Один з них під’їхав надто близько, а очі Тарзана вже звикли до нічної темноти джунглів, з якою може позмагатися лише чорнота могили. Пролунав постріл, і вершник із жалібним зойком вилетів з сідла.

— Абдуле, шанси зрівнюються, — тихо сміючись, сказав Тарзан.

Але шанси були ще далеко не рівні. Зрозуміло було, що цим двом буде непереливки під перехресним вогнем п’ятьох гвинтівок. Тарзан і Абдул відступили до скель, щоб ворог був лише попереду. Стукіт кінських копит, стрілянина обабіч свідчили, що араби також відступили, щоб повторити свій маневр. Але їх уже залишилося четверо проти двох.

На кілька хвилин все затихло, жодного звуку не долинало з навколишнього мороку. Тарзан не міг зрозуміти, що сталося. Може, араби відмовилися від бою, вважаючи, що годі втрат? А може, вони від’їхали далі, щоб улаштувати нову засідку на них з Абдулом по дорозі до Бу-Саади.

Думав він недовго. Пролунав зали. потім другий: по них били чотири гвинтівки.

Але щойно пролунав другий залп, як в тилу у нападників загриміли постріли, з боку Бу-Саади з дикими криками в бій вступила нова група.

Араби не стали з’ясовувати, хто це. Вистріливши востаннє в бік Тарзана й Абдула, вони вихором промчали повз них у бік Сіді-Аїси. До місця події під’їхали Кадур бен Саден зі своїми людьми. Старому стало легше на душі, коли він довідався, що Тарзан і Абдул лишилися неушкоджені.

Коней також не зачепило. Люди шейха знайшли двох негідників, яких поцілив Тарзан, переконалися, що обоє мертві, і кинули їх.

— Чого ви не сказали, що збираєтесь зробити засідку на цих бандитів? — ображено спитав шейх. — Якби ми зустріли їх всі разом, вони були б у наших руках.

— Тоді взагалі не варто було б зупинятись. — заперечив Тарзан. — Якби мий далі їхали до Бу-Саади, то вони б наздогнали нас у темряві й усім довелося б брати участь у бою. Ми з Абдулом відстали саме для того, щоб не втягувати в мою особисту сварку непричетних до неї людей. Хіба я міг дозволити собі, щоб через мене ваша дочка потрапила під кулі?

Кадур бен Саден знизав плечима. Йому не сподобалось, що в бою обійшлися без нього.

Цей короткий бій біля самої Бу-Саади привернув увагу солдатів. Тарзана і його товаришів зустрів загін біля самого в’їзду до міста. Офіцер зупинив їх і спитав, що спричинило стрілянину.

— Жменька грабіжників, — відповів Кадур бен Саден. — Вони напали на двох наших, що відстали, але коли ми вернулися, нападників слід прохолов. Двоє з них убито. Мої люди неушкоджені.

Офіцера це пояснення, напевне, влаштувало, він записав імена мандрівників і вирушив зі своїми солдатами до місця сутички, щоб забрати вбитих і, якщо вдасться, розпізнати їх.

Двома днями пізніше Кадур бен Саден зі своєю донькою та почтом виїхали додому, на південь, у далеку дику пустелю. Шейх дуже просив Тарзана поїхати разом з ними, а дівчина просто благала його про це. Але Тарзан, зважаючи на останні події, зрозумів, що його обов’язки стають дедалі важливіші, і гнав від себе думку про те, щоб поїхати кудись хоч і ненадовго. Проте обіцяв шейхові, що провідає його, як тільки випаде нагода. Довелося шейхові та його дочці з ним погодитися.

Два останні дні Тарзан увесь час був у товаристві Кадур бен Садена та його доньки. Його дуже зацікавила ця раса, войовнича, сильна, свідома себе, і він користався нагодою, щоб познайомитися з місцевими звичаями. Навіть почав учити арабську мову під керівництвом милої темноокої дівчини. Йому було шкода розлучатися, коли настав час, з друзями арабами,! він провів їх до ущелини. Коли вони від’їхали, Тарзан ще довго дивився їм услід, не злізаючи з коня, поки вони зникли з очей.

Ось такі люди йому до серця. Їхнє напружене дике життя, сповнене труднощів і небезпек, подобалось Тарзанові. Ось де б він почував себе вільно, навіть краще, ніж в джунглях.

У нього було б товариство справжніх людей, яких він міг би шанувати й поважати, і, перебуваючи серед людей, він водночас жив би одним життям з дикою природою, яку так любив. Він почав думати про те, щоб після закінчення свого завдання звільнитися з посади й поселитися в Африці разом з племенем Кадур бен Садена.

Тарзан повернув коня і повільно поїхав назад до БуСаади.

Готель “Мала Сахара”, де він зупинився, у тій частині, що виходила на вулицю, мав бар, дві їдальні і кухню.

Обидві їдальні сполучалися з баром, одна з їдалень була виключно для офіцерів гарнізону. З бару можна було зазирнути до будь-якої з їдалень. Тарзан пішов до бару.

Ранок ще тільки починався — Кадур бен Саден вирушив у свою далеку дорогу вдосвіта, і Тарзан застав у барі відвідувачів за сніданком.

Кинувши байдужий погляд на офіцерську залу, Тарзан раптом помітив там щось варте уваги. У їдальні сидів поручник Жернуа. Якраз тоді, коли Тарзан позирнув на нього, до Жернуа наблизився араб у білому, нахилився і прошепотів офіцерові на вухо кілька слів. Потім через інші двері вийшов з готелю.

В цьому начебто не було нічого дивного, але коли араб схилився до офіцера, поли його бурнуса розійшлися і Тарзан помітив, що в чоловіка ліва рука підв’язана.

9 НУМА ЕЛЬ-АДРЕА
У день від’їзду Кадура бен Садена на південь диліжанс з півночі привіз Тарзанові листа від Д’Арно, якого переслали до Сіді-бель-Абеса. Він роз’ятрив стару рану, яку Тарзанові так хотілося забути. Одначе він не пошкодував, що Д’Арно написав його, бо принаймні одна з тем, яку той заторкнув у листі, і далі цікавила Тарзана. Ось цей лист.

“Любий Жане.

Відтоді, як я писав вам востаннє, я вже встиг побувати в справах у Лондоні. Був там лише три дні. В перший день цілком випадково зустрів на Генрієта-стріт одного вашого давнього знайомого, вам нізащо не вгадати кого. Це був Самуель Т. Філандер власною персоною. Присягаю, що це правда, тому що звідси бачу ваш недовірливий погляд.

І це ще не все. Він наполіг на тому, щоб я пішов з ним до готелю, і там я зустрів інших — професора Архімеда К. Портера, міс Портер і ту дебелу негритянку, покоївку міс Портер, пам’ятаєте, Есмеральду? По мене прийшов Клейтон. Невдовзі має відбутися його весілля з донькою професора-ми з дня на день чекаємо звістку про це.

Оскільки його батько помер, весілля буде скромним, запросять лише найближчих родичів.

Коли я залишився з містером Філандером віч-на-віч, старий розбалакався і сказав, що міс Портер вже тричі відкладала день весілля. Він не приховував від мене, що, на його думку, міс Портер не надто поспішає заміж за Клейтона, проте цього разу весілля, напевне, відбудеться.

Звісно, всі вони розпитували про вас, але я, пам’ятаючи про ваш намір приховати ваше справжнє походження, говорив з ними лише на буденні теми.

Міс Портер, здавалося, особливо була зацікавлена тим, що я казав про вас, і засипала мене питаннями. Боюся, я повів себе не зовсім по-джентльменському стосовно неї, розповідаючи про ваше прагнення повернутися в рідні джунглі і про ваше рішення з часом здійснити його. Я потім пошкодував, бо, видається, справді було важко малювати собі картину усіх тих небезпек, до яких ви хочете повертатися. “Втім, — сказала вона, — я не знаю, чи буває доля нещасливіша, аніж та, яка очікує пана Тарзана в похмурих і страшних джунглях. У нього принаймні там не буде докорів сумління. А вдень іноді трапляються хвилини тиші й спокою і можна насолоджуватися видовищем розкішної природи. Можливо, вас дивує, що це кажу я, після того як пережила страшні хвилини в страшних нетрях; але втім трапляються хвилини, коли я хочу повернутися туди, бо я усвідомлюю, що пережила там найщасливіші миттєвості мого життя”.

Вона говорила, і на її обличчі з’явився вираз глибокого смутку, вона знала про те, що її таємниця відома мені.

Я відчував це і зрозумів, що у такий спосіб вона хотіла передати вам останнє ніжне вітання від усього серця, яке буде завжди пам’ятати вас, хоча його володарка вже належатиме іншому. Схоже було, що Клейтон нервує, коли говорили про вас, йому було непереливки. Його обличчя було стомлене і змарніле, втім він також питав про вас і передавав вітання. Цікаво, чи він щось підозрює? Разом з Клейтоном прийшов Тенінгтон. Вони великі друзі, ви ж знаєте. Тенінгтон збирається знову в одну зі своїх нескінченних мандрівок яхтою. Він умовляв усе товариство їхати разом, мене також хотів зманити. Цього разу він мріє обійти довкола Африки. Я сказав йому, що одного чудового дня його коштовна забава піде на дно разом з ним та його товаришами, якщо він не викине з голови думку, що вона, яхта, так само добра, як пасажирський корабель або військовий крейсер.

До Парижа я повернувся позавчора, а вчора на іподромі зустрів графа і графиню де Куд. Вони заходилися розпитувати про вас. Схоже, де Куд щиро вам симпатизує, певне, в нього до вас не залишилося анінайменшого почуття неприязні. Ольга чудова, як завжди, але схоже, що смирніша. Мені здається, що вона, завдяки вам, дістала урок, який придасться їй у житті ще не раз. Яке щастя для неї і для Куда також, що це тоді були ви, а не інший, не такий шляхетний чоловік.

Якби ви тоді по-справжньому залицялися до Ольги, боюся, що нині вам обом було б непереливки.

Вона просила мене передати вам, що Ніколай з Франції виїхав. Вона дала йому двадцять тисяч франків, щоб він не повертався. Вона дуже рада, що спекалася його, поки він не виконав свою колишню погрозу — вбити вас за першої нагоди, їй було б надзвичайно важко, якби на ваших руках була кров її брата, тому що вона вас кохає. Вона казала про це перед графом, аніскільки його не соромлячись. Певне, їй і на мить не спало на думку, що ваша сутичка з Ніколаєм може мати інший наслідок, аніж його смерть. Граф з нею цілком згідний у цьому. Він сказав: “Потрібен цілий полк Рокових, щоб убити Тарзана”. Він глибоко шанує вашу відвагу.

Мені наказано повернутись на корабель. Двома днями пізніше, ми виходимо з Гавра, подальші інструкції маємо у запечатаному конверті. Втім, якщо ви будете писати на адресу корабля, то з часом вони мене знайдуть. За пертої ж нагоди знову напишу вам.

Ваш щирий друг Поль Д’Арно”.

— Боюся, — сказав замислено Тарзан сам до себе, — Ольга викинула двадцять тисяч франків на вітер.

Він кілька разів перечитував ту частину листа Д’Арно, у якій наводилися уривки з розмови із Джейн Портер.

Ці слова давали йому відчуття щастя й смутку водночас, але це було щастя, якого він був позбавлений віддавна.

Наступних три тижні нічого особливого не відбувалося.

Кілька разів Тарзан бачив таємничого араба, одного разу той розмовляв з лейтенантом Жернуа. Але Тарзанові ніяк не вдавалося вистежити його, хоч як він намагався це зробити. Дуже важливо було встановити, де той мешкає.

Жернуа і досі особливою симпатією до Тардапа не вирізнявся, а тепер став ще відчуженіше до нього ставитись, особливо після випадку в їдальні готелю в Омалі. Хоча вони бачилися не часто, однак в манері Жернуа тримати себе виразно вчувалася ворожість.

Тарзан багато часу полював в околицях Бу-Саади, намагаючись добре грати свою роль. Він іноді цілі дні никав пагорбами, буцімто шукаючи газелей. Проте, якщо йому вдавалося підійти до цих чудових граціозних тварин на відстань пострілу, він завжди давав їм змогу втекти і навіть не виймав гвинтівки з чохла. Тарзан не бачив ніякої втіхи в тому, щоб убивати цих беззахисних і нешкідливих тваринок задля самого процесу убивства.

Справді, Тарзан ніколи не вбивав для задоволення і не відчував радості від убивства. Йому подобалося стикатися з ворогом у чесному двобої; він насолоджувався радістю перемоги, захопливим, вдалим полюванням та смачною їжею, коли він протиставляв спритності та майстерності інших свої власні. Але вийти з міста ситому задля того, щоб застрелити гарненьку ніжнооку газель, йому здавалося ще більшаю жорстокістю, аніж планомірне вбивство такого, як ти сам. Тарзан не хотів цього робити і тому завжди полював сам, щоб не виказати таємниці свого безкровного полювання.

Одного разу він ледь не позбувся життя. Напевне, цс трапилося тому, що ніякої охорони він із собою не брав.

Він повільно переїжджав неглибокий виярок, коли позаду, зовсім близько, тріснув постріл і куля пробила його корковий шолом. Хоч він зразу повернув назад і швидко поїхав на край виярка, але сліду ворога не зауважив і навіть на зворотному шляху до Бу-Саади не зустрів жодної людини.

“Авжеж, — сказав він до себе, згадуючи цю подію, — Ольга викинула на вітер свої двадцять тисяч франків”. Того вечора він вечеряв у капітана Жерара.

— Ви не дуже вдало полювали? — спитав офіцер.

— Ні, не дуже, — відповів Тарзан. — Дичина довкола дуже полохлива, крім того, я не дуже захоплююсь полюванням на птахів та антилоп. Я думаю вирушити далі на південь і спробувати постріляти ваших алжирських левів.

— Дуже добре, — вигукнув капітан, — ми вирушаємо завтра до Джельфи, отже ви поїдете принаймні туди під охороною. Мені й лейтенантові Жернуа наказано вирушити на південь на чолі сотні солдатів, щоб вибити звідти бандитів, які грабують місцеве населення. Можливо, ми з вами разом полюватимемо на левів.

Тарзан був у захваті і сказав про це. Але капітан вельми здивувався б, якби дізнався про справжню причину цих радощів. Навпроти Тарзана сидів Жернуа. який, схоже, зовсім не радів пропозиції капітана.

— Побачите, полювання на левів набагато цікавіше, аніж на газелей, — зауважив капітан Жерар, — але й набагато небезпечніше.

— Полювання на газелей також буває небезпечним, — відповів Тарзан. — Особливо коли полюєш сам. Я сьогодні переконався в цьому, а також переконався, що хоча газель вважається самою полохливою зі звірів, проте навряд чи вона найбоягузливіша.

Не бажаючи виказувати все вголос, Тарзан після цих слів мов би ненароком швидко зиркнув на Жернуа, бо не хотів, щоб той відчував себе вистеженим або запідозреним.

Проте враження, яке це зауваження справило на Жернуа, виразно свідчило, що до останніх подій він причетний або принаймні добре про них знає. Тарзан помітив, як шия лейтенанта сильно почервоніла під коміром. Тарзана це цілком задовольнило, і він змінив тему розмови.

Наступного ранку, коли загін вирушив з Бу-Саади на південь, до нього приєдналося близько десятка арабів.

— Вони не належать до загону, — відповів на запитання Тарзана Жерар, — вони приєдналися до нас, щоб не їхати самим.

Проте Тарзан за час свого побуту в Алжирі достатньо вивчив вдачу арабів, щоб повірити в таке пояснення. Він знав, що араби не люблять товариства іноземців, особливо французьких солдатів. Тому ця обставина заронила в ньому підозру, і він вирішив пильнувати вершників, які їхали позаду загону на відстані кількасот метрів. На жаль, навіть під час перепочинків вони не наближалися настільки, щоб їх можна було добре роздивитись.

Тарзан уже давно переконався, що за ним слідкують наймані вбивці, і не сумнівався, що тут не обійшлося без Рокова. Тарзан не міг напевне сказати, чи це була помста за минулі випадки, коли йому вдавалося перешкодити планам росіянина і дуже принизити його, чи тут був якийсь зв’язок із справою Жернуа. Якщо остання гіпотеза підтвердиться, — а вона почала здаватися Тарзанові ймовірною, відколи він переконався, що Жернуа його підозрює, – то йому доведеться мати справу з двома лютими ворогами.

В глибинах Алжиру, куди вони тепер прямували, ці вороги матимуть достатньо можливостей знищити людину, яку вони ненавидять., і зробити це тихенько, не викликаючи ні в кого підозри.

Загін стояв два дні табором у Джельфі, а звідти вирушив на південний захід, звідки прийшла звістка про напади грабіжників на місцеві племена, дуари яких Знаходилися біля підніжжя гір.

Коли було наказано виступати з Джельфи, невеличка група арабів, яка супроводжувала загін від Бу-Саади, раптом щезла тій самої ночі. Наступного ранку Тарзан почав потроху розпитувати солдатів, але жоден не міг йому пояснити, куди й чому зникли араби. Це зникнення Тарзанові дуже не подобалось, якщо врахувати, що через півгодини після того, як капітан Жерар віддав наказ про зміну маршруту, він бачив, як Жернуа розмовляв з одним із арабів. Напрямок, яким повинен був піти загін, знали крім Жернуа, тільки Жерар і Тарзан. Солдати знали лише те, що вони виступають у повід. Невже Жернуа виказав арабам місце, куди йде загін? Надвечір французи отаборилися в невеличкій оазі, де містився дуар шейха, в якого бандити крали отари і вбивали пастухів. Араби вийшли зі своїх шатер, вкритих козячими шкурами, і оточили солдатів, засипаючи їх питаннями місцевою говіркою, оскільки самі солдати були тубільцями.

Тарзан, який під ту пору вже трохи опанував арабську мову з допомогою Абдула, почав розпитувати одного юнака із почту шейха, який приїхав привітати капітана Жерара.

Але той не бачив шести вершників, які б їхали від Джельфи. Можливо, поблизу були й інші оази і вони поїхали туди. Крім того, ще були гірські грабіжники, і вони їздили невеликими групами в Бу-Сааду і навіть доходили до Омала та Буїра. Можливо, ці араби також були з грабіжників і верталися зі своєї прогулянки в одне зі згаданих міст.

Уранці наступного дня капітан Жерар поділив свій загін на дві групи. Одну він очолив сам, а іншу передав під командування лейтенантові Жернуа. Вони повинні були звільнити від грабіжників гори обабіч долини.

— З яким загоном поїдете ви, пане Тарзане? — спитав капітан. — Чи, може, полювання на розбійників вам не до вподоби?

— Навпаки, я з радістю поїду, — похопився Тарзан.

Він саме ламав собі голову над тим, який привід вигадати, щоб піти разом з Жернуа. Але йому не довелося довго думати, несподівано справу полегшив сам Жернуа.

— Якщо капітан цього разу згідний побути без товариства пана Тарзана, я буду мати за честь супроводжувати його, — сказав він із вельми щирою інтонацією.

Власне, Тарзан зауважив, що щирість Жернуа дещо удавана, але попри це, поспішив погодитись.

Отож лейтенант Жернуа й Тарзан пліч-о-пліч виїхали на чолі невеликого загону. Удавана приязність Жернуа швидко зникла. Щойно капітан Жерар зі своєю групою зникли з очей, як він знову понуро замовк.

Загін рухався вперед, грунт ставав дедалі нерівнішим, потім дорога почала підійматися вгору, і нарешті загін вузькою ущелиною вийшов до хребта десь опівдні. На березі маленького струмка Жернуа наказав ставати на перепочинок. Солдати встигли приготувати собі легкий обід, поїсти і наповнити фляжки водою.

Спочивши близько години, вони рушили далі вздовж ущелини аж до невеликої долини, від якої променями врізнобіч ішло кілька скелястих ярів. Вони зупинилися, Жернуа став посередині і почав пильно оглядати довколишні гори.

— Тут ми розіб’ємося на групи, — сказав він, — по кожній ущелині піде група з кількох осіб.

Після цього він поділив загін і віддав накази унтерофіцерам, які перебрали команду над групами. Закінчивши віддавати накази, він повернувся до Тарзана й сказав:

— А ви запишіться тут до нашого повернення, будь ласка.

Коли Тарзан зібрався заперечити, офіцер рвучко зупинив його.

— Можливо, якомусь із цих загонів доведеться прийняти бій, — сказав він, — а присутність цивільних під час операції заважатиме військовим.

— Але, любий лейтенанте, — заперечив Тарзан, — я виконуватиму накази ваших капралів або ваші, я битимусь серед солдатів, як, вони. Тому я й вирішив супроводжувати вас.

— Не дуже віриться, — відповів Жернуа з усмішкою, яку навіть не намагався приховати, а потім рвучко додав: — Ви підлягаєте мені, і я вам наказую чекати нашого повернення. Розмову закінчено! — Він повернувся, дав коневі шпори і поїхав попереду своїх солдатів.

За мить Тарзан залишився сам-один серед пустельних гір.

Він сховався в тіні ближчого дерева, бо сонце пекло немилосердно, прив’язав до дерева коня, а сам сів на землю й закурив. Він подумки кляв Жернуа за цей лихий жарт. “Підла помста”, – подумав Тарзан, але раптом йому спало на думку, що Жернуа не такий дурень, щоб дошкуляти йому такими дрібницями. За цим, напевне, крилося щось серйозніше. Він підвівся, вийняв з чохла гвинтівку, перевірив, чи заряджена, і перелічив набої. Відтак уважно оглянув довколишні гори і виходи з ущелини, щоб не дати себе захопити зненацька.

Сонце сідало дедалі нижче, але ознак повернення солдатів не було. Врешті долину огорнула темрява. Повернутися в табір Тарзанові не дозволило самолюбство, бо ще не минуло досить часу, аби загін міг повернутися в долину. Настала ніч, і Тарзан став менше остерігатися нападу. Він звик до темряви. Він знав, що його чутливий слух завжди попередить про небезпеку. Крім того Тарзан покладався і на свій добрий нічний зір, і на нюх, якщо ворог підкрадатиметься з боку вітру.

Тому коли Тарзан відчув себе порівняно безпечно, то заспокоївся і заснув, обпершись спиною на дерево.

Напевне, він проспав кілька годин, тому що коли ного розбудило перелякане іржання коня і він підхопився, то місяць уже зійшов і осявав усю невелику долину. На відстані десяти кроків він побачив звіра, який гак налякав коня.

Розкішний і величний, він ледь помахував напруженим хвостом і пронизував свою здобич вогненним поглядом.

Це стояв Нума ель-адреа — чорний лев. Тарзан відчув радісне хвилювання. Йому здалося, що він зустрівся зі старим товаришем після років розлуки. Мить він насолоджувався чудовий видовищем царя пустелі.

Та ось Нума присів, щоб стрибнути, — і Тарзан повільно підняв гвинтівку. Йому ще ніколи не доводилося вбивати з гвинтівки великого звіра. Досі він покладався лише на спис, отруйні стріли, мотузок, ніж або просто на голі руки.

Несамохіть він навіть пошкодував, що не має стріл або ножа — з ними він почував би себе впевненіше.

Нума тепер лежав на землі, піднявши тільки голову.

Тарзан би волів стріляти трохи збоку, бо знав, який небезпечний лев, якщо він проживе після того, як куля потрапить у нього, дві хвилини або навіть одну. Кінь за спиною Тарзана тремтів від страху. Тарзан обережно зробив крок уперед-Нума дише повів за ним поглядом. Він зробив ще один крок і ще. Нума не ворухнувся. Нарешті Тарзан дістав змогу прицілитися в нього між оком і вухом.

Палець натиснув на курок, але в момент пострілу Нума стрибнув. У ту саму мить наляканий кінь зробив останнє відчайдушне зусилля, щоб урятуватися, і припона порвалася. Кінь галопом помчав по ущелині в пустелю.

Людина не змогла б уникнути страшних кігтів Нуми на такій близькій відстані, але Тарзан не був звичайною людиною. Сувора боротьба за існування з дитинства натренувала його м’язи на блискавичну реакцію. Нума ельадреа був спритний, але Тарзан, годованець Великих мавп, ще спритніший. І величезний звір уп’явся в дерево замість того, щоб відчути кігтями людську плоть. У цей час Тарзан пустив у нього ще одну кулю. Лев повалився на бік і з ревінням почав дерти кігтями землю.

Тарзан вистрілив ще двічі, і ель-адреа завмер. Але тепер мосьє Жан Тарзан зник. На його місці стояв Тарзан із племені Великих мавп. Він поставив ногу на тіло своєї здобичі, як дикун, поглянув на місячний овид і могутнім голосом заволав таємничий і страхітливий клич свого племені, клич самця-мавпи, який убив ворога. І всі дикі мешканці гір припинили полювання і здригнулися від звуків нового страшного голосу, а внизу мешканці пустелі вийшли зі своїх шатер, вкритих козлячими шкурами, і задивилися в гори, остерігаючись нової дикої істоти, яка і спер сходитиме з гір і різатиме їхні отари.

За кілометр від долини, де стояв Тарзан, двадцятеро людей у білому з довгими гвинтівками в руках зупинилися на цей звук і запитально перезирнулись. Але оскільки повторення не було, то вони пішли далі, мовчки скрадаючись у напрямку долини.

Тарзан переконався, що Жернуа не збирався вертатися по нього, але не міг зрозуміти, чому офіцер його кинув, водночас даючи йому можливість повернутися до табору. Він вирішив, що далі тут залишатися немає жодного сенсу, тому що його кінь утік, і він рушив в напрямку пустелі.

Ледве він увійшов до ущелини, як у долину з іншого боку вступили перші постаті в білому одязі. На мить вони зупинились розвідати, чи безпечний невеликий виярок, і, переконавшись, що там нікого нема, проїхали його. Під деревом вони наштовхнулися на труп ель-адреа і скупчилися довкола нього, впівголоса щось вигукуючи. За мить вони вже квапливо йшли ущелиною, якою недалеко від них прямував Тарзан. Вони рухалися тихо і обережно, тримаючись у тіні скель, як завжди робить людина, коли полює на людину.

10 ДОЛИНОЮ ТІНЕЙ
Тарзан ішов гірською ущелиною, освітленою яскравим світлом африканського місяця, і почув у своїй душі могутній відгук на заклик джунглів. Усамітнення і дика воля надихали його відчуттям нового і додавали сил. Він знову став Тарзаном із племені Великих мавп, його відчуття були загострені, він увесь був насторожі, щоб ворог не заскочив його зненацька. Він ішов легко, з високо піднесеною головою, сповнений свідомістю своєї сили.

Звуки нічних гір були нові для нього, але він дослухався до них, наче в напівзабуті ніжні слова кохання. Багато звуків він розумів інстинктивно. Ось це — далеке кахикання Шіти, леопарда; але в знайомому крикові лунала якась чужа нота, і він завагався. І слушно. Це було гарчання пантери.

Невдовзі він почув новий звук — тихий, ледь чутний між інших. Жодна людина, крім Тарзана, не змогла б його почути. Спочатку він не знав, що це, але врешті зрозумів, що це хода численних босих ніг. Кроки були позаду, нескінченні й спокійні. Отже, його переслідують.

Ураз він зрозумів, чому Жернуа залишив його в маленькій долині. Просто його план не цілком удався — посланці спізнилися. Кроки наближались. Тарзан зупинився, взяв гвинтівку напоготів і повернувся до них обличчям. Ось майнув білий бурнус. Він голосно спитав французькою, чого їм треба. У відповідь пролунав постріл, і Тарзан із племені Великих мавп упав долілиць.

Араби трохи зачекали, чи не схопиться їхня жертва.

Після цього вони швидко підійшли до Тарзана, схилились над ним і переконалися, що Тарзан ще живий. Один з бандитів приставив цівку гвинтівки до його потилиці, щоб добити, але інший стримав його:

— За живого нам більше заплатять, — пояснив він.

Після цього вони зв’язали Тарзанові руки й ноги, підняли його, мов здобич, на плечі і рушили в пустелю. Після виходу з пасма гір вони повернули на південь і вдосвіта були на тому місці, де двоє їхніх товаришів охороняли коней.

Далі подорож проходила швидше.

Тарзан опритомнів зв’язаний і припнутий до чужого коня без вершника, певне, коня взяли саме для цієї мети. Його рана була дуже незначна, зачепило тільки м’язи вилиці.

Кровотеча припинилася, але засохла кров вимастила його обличчя й одяг. Він не вимовив ані слова відтоді, як потрапив до арабів у полон, та й вони лише уривчасто кинули йому кілька наказів, коли сідали на коней.

Упродовж шести годин загін швидко мчав розпеченою піщаною пустелею, уникаючи оаз, повз які лежав їхній шлях. Десь опівдні вони прибули до дуару, який налічував близько двадцяти шатер, і зупинилися там. Один з арабів розмотав мотузки, якими прив’язували Тарзана до коня.

Їх оточив натовп чоловіків, жінок та дітей. Багато з них, особливо жінки, почали знущатися з полоненого, отримуючи виразне задоволення, дехто з них заходився бити його палицями та жбурляти каміння, але тут з’явився старий шейх і відігнав їх геть.

— Мені сказав Алі бен Ахмет, — мовив він, — що ця людина лишилася в горах сама і вбила ель-адреа. Що хоче від неї чужинець, який послав нас зловити її, – не знаю, що він з нею зробить, коли ми віддамо її йому, — мені байдуже, але цей бранець — хоробра людина, і доки вів у наших руках, то буде користуватися тією повагою, якої гідний мисливець, що сам ночами вистежує “великоголового володаря” і вбиває його.

Тарзан чув про повагу, з якою араби ставляться до людини, що вбила лева, і був дуже радий, що доля дала йому до рук цю перевагу і в такий спосіб позбавила його дріб’язкових знущань арабів. Невдовзі його повели до намету з козячих шкур у горішній частині дуару. Там його нагодували, потім зв’язали, поклали на тканий килим і лишили самого.

Він помітив, що біля входу до його тонкостінної в’язниці сидить вартовий, а коли спробував був порвати міцні мотузки, то зрозумів, що запобіжні заходи з боку його викрадачів були зайві, бо навіть його м’язи не могли розірвати міцного пута.

Перед тим, як почало смеркати, кілька людей в арабському одязі ввійшло до його шатра. Один з них підійшов до Тарзана, відгорнув запону, що приховувала нижню частину його обличчя, і Тарзан упізнав лиховісні риси обличчя Ніколая Рокова. На його губах, напівсхованих бородою, зміїлася недобра усмішка.

— О, пане Тарзане, — сказав він, — яка приємна зустріч! Чому це ви не підводитеся і не вітаєте любого гостя? — Він брудно вилаявся. — Вставай, собако! — Потім замахнувся і копнув Тарзана в бік важким чоботом. — От, маєш, ще і ще, — вигукнув він, б’ючи Тарзана ногою в обличчя й під ребра. — Маєш за кожен раз, що ти втручався в мої справи.

Тарзан не відповідав, він навіть не зупинив свій погляд на Рокові після того, як упізнав його.

Врешті мовчазний і похмурий шейх, який дивився на розправу, втрутився.

— Зупинись! — наказав він. — Як хочеш, то вбий його, але я не дозволю, щоб переді мною так мордували хоробру людину. Мені дуже кортить його звільнити, щоб подивитися, чи насмілишся ти тоді його вдарити.

Ця погроза відразу ж припинила знущання Рокова. Він зовсім не хотів бачити Тарзана на волі, а себе так близько від його могутніх кулаків.

— Дуже добре, — сказав він арабові. — Зараз я його вб’ю.

— Але не в моєму дуарі, – сказав шейх. — Звідси він вийде живим. Що ти зробиш з ним у пустелі, мене не обходить. Я не хочу втручатися в сварку чужих — мені людей, але вбивство цього француза може накликати біду на моє плем’я, бо сюди пришлють солдатів, вони вб’ють багатьох, спалять шатра і заберуть нашу худобу.

— Добре, — пробурмотів Роков. — Я виведу його за межі дуару в пустелю і там порішу.

— Ти відведеш його на відстань дня шляху звідси, — твердо мовив шейх. — Кілька моїх людей поїдуть з тобою, щоб переконатися в цьому, — інакше в пустелі знайдуть два трупи французів замість одного.

Роков знизав плечима.

— Тоді мені доведеться зачекати до ранку, зараз уже темно.

— Як собі хочеш, — сказав шейх. — Але через годину після сходу сонця вас не повинно бути в дуарі. Я не дуже люблю невірних, а боягузів просто не зношу.

Роков хотів був щось заперечити, але стримався, вважаючи, що старий буде радий найменшому приводові, щоб порвати з ним усякі стосунки. Вони вдвох вийшли з намету.

Біля входу Роков не міг відмовити собі в задоволенні ще раз познущатися з Тарзана.

— Добраніч, — сказав він. — І не забудьте помолитися як належить, бо завтра ви помрете в таких муках, що зможете лише проклинати Господа.

Від полудня ніхто не приніс Тарзанові ані води, ані їжі, і спрага дуже мучила його. Спершу він вирішив попросити води у свого вартового, але коли кілька його прохань залишилися без відповіді, вирішив, що це марна справа.

З гір долинуло ревіння лева. “Наскільки безпечніше, — подумав Тарзан, — перебувати серед тварин, а не серед людей!” Жодного разу за все його життя у джунглях його ніколи так не цькували, як упродовж останніх місяців перебування серед цивілізованих людей. Ніколи він ще не був так близько від смерті.

Лев знову заревів. Цього разу ближче. Тарзанові нестерпно захотілося знову у відповідь йому крикнути бойовий клич свого племені. Свого племені? Він уже майже забув про своє людське походження. Він знову спробував порвати пута. Господи, якби лише він зміг дотягнутися до них зубами! Він відчув, що на нього накотила хвиля відчаю.

Нума рикав тепер майже безупинно. Він, певне, спускався в пустелю на полювання. Це було рикання голодного лева. Тарзан заздрив йому — лев був вільний. Ніхто не обплутає його мотузками і не поведе на заріз, як барана, і це Тарзанові здавалося найобразливішим. Ні, він не боявся смерті — боявся приниження перед смертю і того, що неможливо поборотися за своє життя.

“Напевне, скоро північ”, – подумав Тарзан. Йому лишалося жити кілька годин.

Можливо, він ще зможе взяти Рокова з собою в цю останню, нескінченну мандрівку…

Дикий цар пустелі тепер був зовсім близько. Напевне, він уже обрав собі за здобич якусь тварину всередині, за огорожею дуару.

Потім запанувала тиша, і через якийсь час сторожке вухо Тарзана вловило звук скрадання. Він ішов від задньої стінки шатра, з боку гір, і поволі наближався. Тарзан сторожко прислуховувався і чекав, що звір пройде повз. Якийсь час тривала тиша, моторошна тиша, і Тарзан здивувався, що не чутно дихання тварини, яка, він був переконаний, притиснулася до задньої стінки шатра.

Ну ось. Вона вже знову рухається. Вона підповзає ближче. Тарзан повернув голову в бік, звідки долинав звук.

У наметі дуже темно. Але ось від землі повільно відривається чиясь спина, вже видно голову й плечі, суціль чорні у напівмороці. Позаду видно маленьку смужку пустелі у тьмяному світлі зір.

На вустах Тарзана з’явилася похмура усмішка. Принаймні здобич вислизне з рук Рокова! От уже він лютуватиме! А ця смерть легша за ту, якої міг сподіватися від руки Рокова.

Тим часом задня стінка намету опускається, все знову поринає в морок, і “воно”, хоч би яке воно там було, тепер в наметі поруч з ним. Він чує, що воно підповзає ближче — ось воно поруч. Він заплющив очі і чекає на удар могутньої лапи, але натомість раптово відчуває на своєму обличчі дотик м’якої ніжної долоні, яка намацує темряву, а потім жіночий голос пошепки кличе його на ймення.

— Я тут, — шепоче він у відповідь. — Але хто Ви така, скажіть, Бога ради!

— Танцівниця із Сіді-Аїси, — говорить дівчина і починає звільняти його від мотузків.

Іноді він відчуває дотик леза. Ще мить — і він вільний.

— Ідіть, — прошепотіла вона.

Він поповз за нею навкарачках тим самим шляхом, яким вона прийшла. Вона й далі рачкувала, аж доки опинилася серед невисоких кущів. Тут вона зупинилася і зачекала на Тарзана. Якусь мить той мовчки дивився на неї.

— Не розумію, — врешті сказав він. — Як ви тут опинилися? Як ви довідалися, що я зв’язаний у цьому наметі? Як сталося, що ви врятували мене?

Вона всміхнулася й сказала:

— Я сьогодні багато їхала верхи, і нам ще чимало їхати, доки ми дістанемося безпечного місця. Ходімо. Я розповім вам усе в дорозі.

Вони підвелися й пішли пустелею в напрямку гір.

— Я не була впевнена, що дістануся до вас, — сказала вона. — Сьогодні десь тут ходив ель-адреа. Коли я прив’язувала коней, він, здається, почув мене і порав стежити. Мені було дуже страшно.

— Ви смілива дівчина, — сказав він. — І ви зазнавали таких поневірянь через чужинця, невірного?

— Я донька шейха Кадур бен Садена, — відповіла вона. — Але я була б негідна носити це ім’я, якби не зважилася на смертельний ризик задля життя людини, яка врятувала мене, навіть не підозрюючи, що я не звичайна танцівниця.

— І все ж ви — смілива дівчина, — повторив він. — Але як ви довідалися, що я в полоні?

— Ахмет дін Таєб, мій двоюрідний брат по батькові, гостював у своїх друзів з племені, яке полонило вас. Він саме був у дуарі, коли вас привезли. Коли повернувся додому, то розповів про великого француза, якого Ллі бен Ахмет схопив за наказом іншого француза, що прагнув його смерті. Я зрозуміла, що це ви. Батька не було. Я спробувала переконати когось із чоловіків поїхати і врятувати вас, але вони відмовилися, кажучи: “Хай невірні вбивають одне одного, якщо їм того хочеться. Це нас не обходить, а якщо ми зруйнуємо плани Алі бен Ахмеда, то нам доведеться воювати з його племенем”. Тому щойно стемніло, я вирушила сама. Я їхала верхи на одному коні, а іншого вела для вас. Вони обидва прив’язані неподалік. Вранці ми будемо в дуарі батька. Він, напевне, вже встиг повернутися додому — і тоді нехай хтось спробує відбити у нас друга Кадура бен Садепа.

Кілька хвилин вони йшли мовчки.

— Коні мусять бути десь тут, — сказала вона. — Дивно, я не бачу їх.

За мить вона зупинилася й, прикро вражена, скрикнула.

— Вони зникли, — сказала вона. — Я прив’язувала їх тут.

Тарзан нахилився і обстежив землю. Він зауважив, що найбільший кущ було вирвано з корінням. Знайшов і інші сліди. Він підвівся й невесело сказав дівчині:

— Тут був ель-адреа. Втім, схоже за деякими ознаками, що здобич від нього вислизнула. Якщо коні спохопилися і встигли дістатися до відкритого місця, то будуть там у цілковитій безпеці.

Нічого іншого, як іти пішки, не залишалося. Дорога лежала через низьке пасмо гірського хребта, але дівчина знала її досконало. Вони йшли швидко, розміреною ходою.

Тарзан ішов трохи позаду дівчини, щоб вона сама визначала довжину кроку і менше втомлювалась. Дорогою вони розмовляли, час від часу зупиняючись, щоб прислухатися, чи за ними ніхто не женеться.

Місячна ніч була прекрасна. Свіже життєдайне повітря стелилося над нескінченною пустелею, де-не-де помережаною нечисленними оазами. На маленькому родючому клаптику землі, який вони щойно залишили, фінікові пальми коло шатер з козячих шкур чітко вирізнялися на тлі жовтого піску, наче острів-марево у примарному піщаному морі. Перед ними бовваніли темні похмурі гори. Серце Тарзана забилося дужче. Ось де справжнє життя! Він поглянув на дівчину, яка йшла поруч, на цю доньку пустелі, що йшла пліч-о-пліч безлюдною місциною разом з сином джунглів. Він подумав про це й усміхнувся. Йому захотілося мати сестру, схожу на цю дівчину. Якою доброю приятелькою була б вона!

Вони вже вступали в терени підгір’я і рухалися повільніше, тому що стежка стала крутіша і скелястіша.

Якийсь час вони мовчали. Дівчина думала про те, чи встигнуть вони дістатися до батькового дуару раніше, аніж їх наздоженуть переслідувачі. Тарзан мріяв, щоб мандрівка тривала вічно. Це було б можливо, якби ця дівчина була чоловіком. Йому хотілося мати товариша, який любив би життя в пустелі так само, як він. Життя серед людей навчило страждати від самотності, але. на жаль, більшість його знайомих чоловіків мали за краще чистеньку білизну та фешенебельні клуби, аніж голоштанне життя в джунглях. Йому важко було це усвідомити, але це було саме так.

Мандрівники щойно обійшли скелю, яка перегороджувала їм шлях, і раптом змушені були зупинитись. Посеред стежки стояв Нума ель-адреа, чорний лев. Його зелені очі кидали блискавки, він вишкірився і люто стьобав себе хвостом по чорно-рудих боках. Нарешті він моторошно рикнув, як це робить голодний та сердитий лев.

— Дайте ножа, — сказав Тарзан дівчині, простягуючи руку.

Вона втиснула до неї руків’я ножа, і він міцно затиснув зброю в долоні. Водночас схопив дівчину й затулив собою.

— Тікайте в пустелю. Якщо почуєте мій клич, то все гаразд і вам можна повернутися.

— Марна справа, — сказала вона приречено. — Це кінець.

— Робіть, що вам кажуть! — крикнув він. — Швидше! Він зараз стрибне!

Дівчина відступила на декілька кроків і стала чекати страхітливого двобою, свідком якого їй належало стати.

Лев повільно наближався до Тарзана, він пригнув голову, наче бик, що зібрався нападати, хвіст витягнувся в струну і тремтів, наче від сильного хвилювання.

Тарзан стояв, наполовину зігнувшись і тримаючи в руках довгий арабський ніж, який блищав у світлі місяця. Позаду Тарзана завмерла дівчина, напружена, трохи похилена вперед, з широко розплющеними очима та напіввідкритими вустами, наче статуя. Єдине, що вона виразно усвідомлювала, це своє почуття подиву з хоробрості цієї людини, що, озброєна лише нойкем, насмілилася вийти на бій з “великоголовим володарем”. Якби він був з числа її одноплеменників, то вклякнув би з молитвою перед звіром і без опору дав би себе зжерти. Звісно, в обох випадках наслідок міг бути лише один. Але вона не могла стримати свого захоплення, дивлячись на героїчну постать, що стояла перед нею.

Його дуже тіло ні на мить яе здригнулося, постава була грізна й виклична, як і поза самого ель-адреа.

Лев був тепер зовсім близько — на відстані кількох кроків, — він припав до землі і з оглушливим риканням стрибнув.

11 ДЖОН КОЛДУЕЛ З ЛОНДОНА
Коли Нума ель-адреа кинувся вперед, вишкірившись і випустивши кігті, то був переконаний, що й ця крихітна людина теж стане такою легкою здобиччю, як і ті, що він їх загриз раніше. Людина здавалася йому незграбною, млявою, беззахистною істотою — вона не заслуговує поваги.

Але цього разу супротивник виявився не менш швидким і спритним, ніж він. Коли важке тіло приземлилося після стрибка, людини на цьому місці вже не було.

Дівчина, яка спостерігала за ними, була вражена тією спритністю, з якою Тарзан вивернувся від могутніх лев’ячих лап. А зараз — о Аллах! — він кинувся на ель-адреа ззаду і схопив його за гриву, перш ніж звір встиг повернутись. Лев став на дибки, мов кінь, але Тарзан був готовий до цього. Його дужа рука обхопила шию з чорною гривою, і гостре лезо ножа один, два, десять разів встромилося в чорно-бурий бік, нижче лівої лопатки.’ Нума стрибав мов скажений, страхітливо гарчав від люті й болю, але, незважаючи на це, ніяк не міг скинути велетня зі своєї спини або дістати його зубами чи кігтями.

Коли Тарзан розімкнув руки й підвівся, “великоголовий володар” був мертвий. Тоді донька пустелі побачила те. що налякало її навіть дужче, ніж поява ель-адреа. Людина поставила ногу на труп своєї жертви, підвела до неба гарне обличчя і віщала найстрахітливіший клич, який дівчина будь-коли чула.

Дівчина злякано скрикнула і відвернулася — вона вирішила, що страшне напруження під час бою позбавило його розуму. Але коли завмер останній звук цього нелюдського кличу, Тарзан опустив голову і погляд його зупинився на дівчині.

Його обличчя знову осяяла ніжна усмішка. Вона цілком заспокоїла дівчину, і та полегшено зітхнула, також усміхнувшись йому.

— Хто ви? — спитала вона. — Ви здійснили великий подвиг. Навіть тепер мені важко повірити в те, що людина, озброєна лише ножем, може стати до двобою з ель-адреа і перемогти його. А цей клич — хіба це був крик людини?

Тарзан почервонів.

— Я іноді забуваю, — сказав він, — що я цивілізована людина. Напевне, коли я вбиваю, то перетворююся на якусь іншу істоту.

Він не став пояснювати подробиці, йому завжди здавалося, що жінка має бридитись істоти, яка так недалеко відійшла від звіра.

Вони пішли далі. Через годину після світанку вони перейшли гори і знову опинилися в пустелі. Поблизу невеличкого струмка знайшли своїх коней, які спершу, налякані левом, побігли додому, але коли лев зник, зупинилися попастися.

Тарзанові з дівчиною неважко було їх спіймати. Невдовзі вони вже мчали верхи по пустелі до дуару шейха Кадур бен Садена.

Близько дев’ятої вони прибули на місце, гонитви за ними не було. Шейх щойно повернувся. Він ледь не збожеволів з горя, коли побачив, що доньки немає, бо подумав, що її знову викрали грабіжники. Він уже зібрав загін з п’ятдесяти вершників, щоб вирушати на пошуки, як раптом до дуаоу в’їхали наші мандрівники.

Його радість, коли він побачив доньку, була безмежна, так само, як і вдячність, яку він висловив Тарзанові за те, що той щасливо провів її крізь усі нічні пригоди. Він також дуже тішився, що його донька зуміла врятувати людину, яка колись урятувала їй життя.

Не існувало такого знаку поваги, який видався б Кадурові бен Саденові надмірним, щоб виказати Тарзанові свою повагу та прихильність. Коли дівчина розповіла про його перемогу над ель-адреа, Тарзана оточили захоплені араби — не було кращого шляху, щоб завоювати їхню симпатію та захоплення.

Старий шейх почав наполягати, щоб Тарзан залишився у них иа тривалий час. Він навіть хотів прийняти його в члени племені, і Тарзан подумки вже наполовину згодився на це — лишитися назавжди серед цих диких людей, які розуміли його, а він їх. До цього самого спонукували його дружба та симпатія до дівчини.

“Якби вона була чоловіком, — думав Тарзан, — я не вагався б ані хвилини, тому що тоді я мав би саме такого товариша, про якого завжди мріяв, з яким міг би їздити верхи і полювати, коли заманеться. Але вона жінка, а мешканці пустелі притримуються умовностей набагато суворіше, ніж їхні цивілізовані брати й сестри. Трохи згодом вона вийде заміж за одного з цих смаглявих воїнів, і дружба наша закінчиться”. Тому він вирішив відмовитись, але дав шейхові згоду тиждень погостювати в нього.

Кадур бен Саден та п’ятдесят вершників у білому одязі супроводжували Тарзанадо Бу-Саади. Коли перед від’їздом уранці вони сідали на коней в дуарі Кадура бен Садена, дівчина прийшла попрощатися з Тарзаном.

— Досі я молилася, щоб ви залишилися з нами. — сказала вона просто, коли він перехилився з сідла, щоб потиснути їй руку на прощання. — А тепер я молитимусь за ваше повернення.

Її погляд був сумний і прекрасний, у куточках вуст запали гіркі зморшки. Тарзан був розчулений.

— Усе можливо, — сказав він і повернув слідом за арабами, які вже від’їжджали.

Перед від’їздом до Бу-Саади він попрощався з Кадур бей Саденом та його арабами, бо з відомих причин хотів, щоб його повернення до міста залишилося непоміченим. Араби повинні були в’їхати першими, нікому не розповідати про те, що Тарзан серед них. Сам він мусив в’їхати пізніше і зупинитися в малозианій тубільній нічліжці.

Таким чином, Тарзанові, який потрапив до міста увечері, вдалося уникнути зустрічі зі своїми знайомими й непомітно дістатися до караван-сарая. Він пообідав з Кадур бен Саденом як його гість, потім бічними стежками пішов у свій попередній готель, увійшов через задні двері і розшукав власника, який страшенно здивувався, коли побачив Тарзан а живим.

Так, його гостеві були листи, зараз він їх принесе. Ні, про його повернення нікому не скаже. Невдовзі він повернувся з в’язкою листів. В одному був наказ лишити все і першим пароплавом поспішити до Кейптуана. Там він отримає подальші інструкції від іншого агента, прізвище та адреса якого наводилися нижче. Наказ був короткий і зрозумілий. Тарзан подбав про те, щоб виїхати наступного ранку з Бу-Саади. Потім він вирушив у казарму, щоб побачитися з капітаном Жераром, який, зі слів господаря, повернувся зі своїм загоном напередодні.

Капітан був удома. Він дуже зрадів і здивувався, коли побачив Тарзана цілим і неушкодженим.

— Коли лейтенант Жернуа повернувся і доповів, що не застав вас там, де ви захотіли чекати на загін після того, як він закінчив прочісування, я дуже стурбувався. Кілька днів ми обшукували гори. Потім до нас дійшла чутка, що вас роздер лев, і на доказ того було показано вашу рушницю. Ваш кінь повернувся до табору наступного дня після того, як ви зникли. Лейтенант Жернуа не тямив себе від горя і у всьому звинувачував себе. Він наполіг на тому, щоби особисто керувати пошуками. Саме він і знайшов араба з вашою гвинтівкою. Він буде в захопленні, коли довідається, що ви живі й неушкоджені.

— Напевне, — сказав Тарзан і похмуро всміхнувся.

— Він зараз поїхав до міста, інакше б я послав когось по нього, — вів далі капітан Жерар. — Я все розповім йому, щойно він повернеться.

Капітан залишився переконаний, що Тарзан заблукав і випадково дістався до дуару Кадура бен Садена, який провів його назад до Бу-Саади. Невдовзі він попрощався з добросердним Жераром і поквапився назад до міста.

В караван-сараї він через Кадура бен Садена дізнався про цікаву новину. Чимало оповідали про те, що з’явився білий з перев’язаною рукою, який вештається скрізь в арабському одязі. Невдовзі перед тим він виїжджав з БуСаади, але вже повернувся. Тарзан довідався про його криївку і вирушив туди.

Йому довелося навпомацки йти вузькими, смердючими завулками, де панувала темрява, потім дертися хиткими сходами до зачинених дверей і крихітного незаскленого віконця. Віконце містилося високо в піддашші мазанки.

Тарзан ледве дістав до підвіконня. Він повільно підтягнувся на руках, доки його очі опинилися на рівні отвору. Він зазирнув до кімнати й побачив, що вона освітлена. За столом сиділи Роков і Жернуа. Жернуа сказав:

— Роков, ви — диявол! Своїм шантажем ви змусили мене втратити рештки честі. Ви штовхнули мене на вбивство, і тепер на моїх руках кров цього Тарзана. Якби я не знав, що моя таємниця відома ще одному негіднику, Павловичу, я б вас власноручно задушив і негайно!

Роков зареготав.

— Ні, шановний, ви цього не зробите, — сказав він. — Тільки-но стане відомо, що я вбитий, як наш любий Алєксєй вмить передасть військовому міністрові усі обставини справи, яку ви так намагаєтесь приховати. А крім цього, вас звинуватять у моїй смерті. Отже, будьте розумнішим. Адже я — ваш найкращий друг. Хіба я не оберігаю вашу честь, як свою власну? Жернуа всміхнувся й відповів лайкою.

— Ще один раз невелику суму грошей, — вів далі Роков, — і папери, які мені потрібні, і, слово честі, я більше ніколи не вимагатиму від вас ані грошей, ані інформації.

— Ще б пак! — пробурмотів Жернуа. — Адже ви здираєте з мене останній гріш і єдину військову таємницю, яку я знав. Ви повинні були б платити мені за мої донесення, а не визискувати мене.

— Я плачу вам у той спосіб, що тримаю язика за зубами, — заперечив Роков. — Втім, годі. Ви погоджуєтесь чи ні? Даю три хвилини на роздуми. Якщо відмовитеся, сьогодні ввечері ваш командир отримає записку, внаслідок чого вас чекатиме та сама кара, що й Дрейфуса, — з тим винятком, що він її не заслужив.

Жернуа деякий час сидів похнюплено. Врешті він підвівся й дістав з кишені кітеля два папери.

— Ось, — сказав він понуро. — Я їх приготував, бо знав, що все закінчиться саме так. — І він простяг папери росіянину.

На обличчі Рокова з’явився вираз хижої радості, і він прожогом схопив папери.

— Ви правильно вчинили, Жернуа, — сказав він. — Більше я вас не турбуватиму. Хіба що знову назбираєте грошенят або важливих відомостей, — і він усміхнувся.

— Тобі цього більше не вдасться, собако! — просичав Жернуа. — Наступного разу я порішу тебе! Сьогодні я вже майже зважився на це. Нерш ніж прийти сюди, я биту годину сидів за столом, на якому були ці два аркуші паперу, а поруч лежав заряджений револьвер. Я довго не міг вирішити, що мені взяти з собою. Наступного разу зробити вибір буде значно легше, тому що тепер моє рішення вже визріло. Сьогодні смерть уже кружляла над вами, Роков, не спокушайте долю вдруге.

Жернуа підвівся і зібрався йти. Тарзан ледве встигнув зістрибнути вниз на сходи і сховатися в тінь з іншого боку дверей. Та навіть тут він не мав шансів залишитися непоміченим. Майданчик був дуже малий, і він хоча й притиснувся до стінки в дальшому кутку, та однак знаходився на відстані всього-на-всього півметра від дверей. Нараз двері прочинилися і вийшов

Жернуа. Позаду нього йшов Роков.

Обидва мовчали. Жернуа зробив три кроки вниз, потім зупинився й озирнувся, наче збираючись вернутись.

Тарзан зрозумів, що його зараз помітять. Роков і далі стояв на порозі на відстані півметра від нього, але дивився в інший бік, на Жернуа, який, певне, змінив свої наміри і пішов східцями донизу. Тарзан почув, як Роков полегшено зітхнув. Потім росіянин повернувся в кімнату й зачинив двері.

Тарзан почекав, доки Жернуа віддалиться настільки, щоб до його слуху нічого не долинуло, потім штовхнув двері й увійшов до кімнати. Він кинувся на Рокова раніше, ніж той встиг підвестися зі стільця, на якому сидів, роздивляючись папери Жернуа. Коли він повернув голову і зустрівся поглядом з Тарзаном, його обличчя пополотніло.

— Ви! — ледь видихнув він.

— Я! — відповів Тарзан.

— Чого вам треба? — прошепотів Роков, зляканий поглядом Тарзана. — Ви прийшли вбити мене? Ви не насмілитеся. Вас стратять. Ви не зважитеся на це.

— Ні, я не боюся вас, Роков, — відповів Тарзан. — Тому що ніхто не знає, що я тут. А Павлович, звичайно, звинуватить у цьому Жернуа. Я сам чув, як ви йому це казали.

Втім, це ніяк не може вплинути на моє рішення, Роков. Мені байдуже, навіть якщо всі довідаються, що вас убив я. Втіха від того, що я вас уб’ю, буде цілком достатньою компенсацією за кару, яка мені належатиме. Ви наймерзенніший з боягузів, яких я будь-коли зустрічав, Риков. Вас треба вбити. Я з насолодою вбив би вас. — І Тарзан підійшов до свого ворога.

Нерви Рокова не витримали. Він скрикнув і кинувся до сусідньої кімнати, але Тарзан тут-таки збив його додолу.

Боягуз відчув залізні пальці на своїй шиї і заверещав, як порося. Тарзан стиснув йому горлянку, і аж тоді він замовк.

Після цього Тарзан змусив його підвестися, але пальців не розтискав. Росіянин кволо опирався в могутніх обіймах Тарзана з племені Великих мавп. Він був безпорадний, мов немовля.

Тарзан посадив його на стілець і відпустив набагато раніше, ніж могла виникнути небезпека для його життя.

Коли Роков перестав хрипіти, Тарзан знову заговорив до нього.

— Я дав вам відчути, як приходить смерть, — сказав він. — Цього разу не вб’ю вас. Я прощаю вас лише задля прекрасної жінки, яка, на свою біду, народилася від тієї самої матері, що й ви. Але задля неї я прощаю вас востаннє. Якщо я колись почую, що ви потурбували її або її чоловіка, або якщо ви колись потурбуєте мене, якщо я довідаюся, що ви повернулися до Франції або в якусь французьку колонію, то від цієї миті я поставлю собі за мету єдине — дістатися до вас і здійснити те, що я сьогодні не завершив, тобто остаточно вас задушити.

З цими словами він повернувся до столу, на якому лежали папери. Коли він узяв їх до рук, Роков приглушено скрикнув від жаху.

Тарзан почав роздивлятися папери. Це був чек і якийсь документ. Зміст останнього надзвичайно його здивував.

Роков частково встиг прочитати його, але Тарзан знав, що ніхто не зможе втримати в пам’яті таку кількість цифр, що становили надзвичайну цінність для ворогів Франції.

— Цим дуже зацікавиться начальник штабу, — сказав він і поклав папери до кишені.

Роков застогнав. Він навіть не наважився вилаятись уголос.

Наступного ранку Тарзан вирушив на північ у напрямку Буїри та Алжиру. Коли він проїжджав повз готель, то побачив на веранді лейтенанта Жернуа. Той сполотнів, коли побачив Тарзана. Тарзан волів би уникнути цієї зустрічі, але уникнути її було неможливо. Він віддав офіцерові честь.

Жернуа машинально відповів, але його дико вирячені очі з виразом жаху довго стежили за вершником. Здавалося, що мрець зустрівся з привидом.

У Сіді-Аїсі Тарзан зустрів французького офіцера, з яким нещодавно познайомився в цьому місті.

— Ви виїхали з Бу-Саади вранці? — спитав його офіцер. — Отже, ви не чули, що сталося з нещасним Жернуа?

— Це була остання людина, яку я бачив, коли виїжджав з міста, — відповів Тарзан. — А що сталося?

— Він умер. Сьогодні вранці близько восьмої він застрелився.

Двома днями пізніше Тарзан прибув до Алжиру. Тут він довідався, що пароплав до Кейптауна буде лише через два дні. Щоб якось згаяти час, він написав повний звіт про своє завдання. Втім, він не наважився додати до звіту документ, який забрав у Рокова, оскільки вирішив не випускати його зі своїх рук, доки сам отримає дозвіл передати його іншому агентові або доки сам привезе його до Парижа.

Коли Тарзан сідав на корабель після непомірне довгого, як йому здалося, чекання, за ним стежило двоє людей з горішньої палуби. Обоє були одягнені за останньою модою і чисто поголені. Вищий на зріст був блондин, але з чорними бровами. Згодом вони стикнулися з Тарзаном на палубі, і один з них квапливо вказав товаришеві на щось там у морі. Вони відвернулися, і Тарзан не міг роздивитися їхніх облич.

Згідно з наказом свого провідника, Тарзан узяв квиток на чуже ім’я. Він назвався Джоном Колдуелом з Лондона.

Він не міг зрозуміти, навіщо це було потрібно, і довго розмірковував над цим.

Його цікавило, що йому доведеться робити в Кейптауні.

“Слава Богу, — подумав він, — здається, я спекався Рокова. Він вже мені добряче набрид. Невже я настільки цивілізувався, що почав нервувати? А як не почати, коли доводиться мати справу з негідником, який не має поняття про чесну боротьбу? З ним ніколи не знаєш, звідки треба сподіватися удару. Іноді мені здається, що Нума, лев, переконав слона Тантора і змію Гісту об’єднатися, щоб убити мене. Але у цьому разі я принаймні знав би, від кого і як чекати нападу. Звірі порядніші за людей — вони не принижуються до підлої інтриги”.

Того самого вечора Тарзан сидів за столом поруч з однією молодою дівчиною. З іншого боку від неї сидів капітан, який їх познайомив.

Пані Стронг! Де він чув це ім’я? Воно звучало напрочуд знайоме. Відповідь на питання мимоволі подала мати дівчини, коли назвали її на ймення — Гейзел.

Гейзел Стронг! Це ім’я викликало зливу спогадів. Адже перша звістка від Джейн Портер, від жінки, яку він кохав, була саме в листі до Гейзел Стронг. Як виразно він згадував ніч, коли викрав його з письмового столу в хатині свого давно померлого батька. Джейн Портер сиділа і писала того листа до пізньої ночі, а він принишк надворі, в темряві. Як би вона злякалася, коли б знала, що там, за вікном, стояв дикий мешканець джунглів і спостерігав за кожним її рухом!

Так, це була Гейзел Стронг, краща подруга Джейн Портер.

12 ЗУСТРІЧНІ КОРАБЛІ
Тепер повернімося до того, що відбувалося кілька місяців тому на відкритій усім вітрам маленькій залізничній платформі в північному Вісконсіні. Над околицями низько стелиться дим лісових пожеж, викликаючи сльози в шістьох людей, що чекають на поїзд, який має повезти їх на південь.

Професор Архімед К. Портер, заклавши руки за спину під поли свого довгого сурдута, походжає туди-сюди під пильним поглядом свого вірного секретаря, пана Самуеля Т. Філандера. Упродовж кількох хвилин він уже двічі через свою неуважність збирався перейти колію і рушити просто в болото, що тяглося по той бік колії, але щоразу його хапав і приводив назад невтомний пан Філандер.

Джейн Портер, донька професора, мляво й вимушено балакає з Вільямом Сесілем Клейтоном та Тарзаном з племені Великих мавп. Маленька зала станції щойно стала свідком освідчення в коханні та сцени зречення, наслідком чого було розбите життя й серце двох присутніх, але Вільям Сесіль Клейтон, лорд Грейсток, до них не належав.

За міс Портер бовваніла добросерда Есмеральда. Вона почувала себе щасливою, адже вона повертається до свого улюбленого Меріленду. Вона вже бачить крізь серпанок диму тьмяні вогні потягу, що над’їжджає. Чоловіки починають збирати речі. Раптом Клейтон вигукує:

— Хай тобі грець! Я забув у залі плащ! — і біжить на станцію.

— Прощавайте, Джейн! — каже Тарзан, простягаючи руку. — Дай вам Бог щастя!

— Прощавайте, — тихо відповідає дівчина. — Спробуйте забути мене… втім, ні… мені нестерпно думати, що ви мене забули.

— Так, це неможливо, люба моя, — каже він. — Я був би радий забути вас. Мені було б тоді набагато легше, аніж тепер, коли доведеться жити, думаючи про те, що могло б статися… Але ви будете щасливою. Я переконаний у цьому, і так повинно бути. Скажіть усім, що я вирішив їхати автомобілем до Нью-Йорка. Я відчуваю, що прощатися з Клейтоном мені буде не під силу. Я хотів би ставитися до нього без ненависті. Але боюся, що інстинкти дикого звіра в мені ще доволі сильні, і мені не варто бути надто довго в товаристві того, хто став між мною і єдиною жінкою в світі, яка мені потрібна.

Тим часом Клейтон шукав у залі свій плащ. Коли він знайшов його і нахилився, щоб узяти, то побачив на підлозі телеграфний бланк. Він подумав, що це хтось загубив телеграму, нахилився, підняв її і поглянув на зміст. Враз він забув про все: про плащ, і потяг, який надійшов, і про все інше, крім цього страшного клаптика паперу, який він тримав у руці. Він прочитав текст двічі, перш ніж усвідомив його зміст і значення для самого себе.

Перед тим, як він підняв і прочитав телеграму, він був англійським лордом, гордим і заможним володарем численних маєтків. І ось ураз довідався, що він жебрак, без копійки й титулу. Це була телеграма Тарзанові від Д’Арно і в ній мовилося:

“Відбитка пальців доводять, що ви-Грейсток. Вітаю.

Д’Арно”.

Клейтон похитнувся, паче отримав смертельний удар.

Саме в цю мить він почув, що його гукають, бо потяг уже зупинявся біля платформи. Механічно схопивши плащ, він вирішив, що розповість про все в потязі. Потім вибіг на платформу саме в ту мить, коли паровоз свиснув удруге — останній сигнал, за яким уже лунав перший гуркіт від поштовхів буферів. Все товариство вже було в потязі і гукало Клейтонові, перехилившись через поруччя площадки пульманівського вагона, щоб він поквапився. Минуло п’ять хвилин, доки всі порозсідалися, і лише тоді Клейтои помітив, що Тарзана серед них нема.

— А де ж Тарзан? — спитав він у Джейн Портер. — В іншому вагоні?

— Ні, – відповіла вона. — В останню хвилину він вирішив сам перегнати свій автомобіль до Нью-Йорка. Йому хочеться ближче познайомитися з Америкою. Адже, ви знаєте, він невдовзі повертається до Франції.

Клейтон не відповідав. Він намагався знайти потрібні слова, щоб розповісти Джейн Портер про лихо, яке впало на нього і на неї. Вів також думав про те, яке враження справить на неї ця звістка. Чи захоче вона все-таки вийти за нього заміж і бути просто місіс Клейтон? Перед його внутрішнім зором виразно вималювалась грандіозність жертви, яку мусив скласти хтось із них. А потім постало питання: чи вимагатиме Тарзан того, що законно належить йому? Адже він знав зміст телеграми перед тим, як спокійно зрікся своєї родини. Він визнав, що Кала, мавпа, була його матір’ю! Невже він зробив це з любові до Джейн Портер? Іншого розумного пояснення годі було шукати. Отже, можна припустити, що він не має наміру наполягати на своїх правах, тому що приховав зміст отриманої телеграми.

А якщо так, то яке право має сам Вільям Сесіль Клейтон іти всупереч бажанням цієї дивної людини і нехтувати наслідки ц самозречення? Якщо Тарзан з племені Великих мавп учинив так, аби Джейн Портер не зазнала горя, то чи може Клейтон, якому вона довірила своє майбутнє, сам скоїти щось їй на шкоду? Він заколисував себе цими міркуваннями доти, доки перший щиросердий потяг розповісти правду і відмовитися від титулів та майна на користь їхнього справжнього власника був задушений розумуваннями, керованими егоїзмом. Проте Клейтон був понурий і неуважний до кінця подорожі і протягом кількох наступних днів. Його переслідувала невідступна думка, що, можливо, згодом Тарзан пошкодує про свою великодушність і почне вимагати, що йому належить.

Кількома днями пізніше після приїзду до Балтімора Клейтон почав з Джейн розмову відносно терміну весілля, прохаючи пришвидшити його.

— Що ви маєте на увазі під “пришвидшити”? — спитала вона.

— Найближчі дні. Я мушу негайно повернутися до Англії і хочу, щоб ви, люба, поїхали зі мною.

— Я не можу так швидко, — відповіла Джейн. — Мені потрібен принаймні місяць.

Вона раділа з його від’їзду, бо сподівалася, що його справи в Англії затримають і весілля. Вона уклала кепську угоду, але вирішила чесно виконати свою обіцянку до кінця, хоч би як прикро їй було. Але коли з’явилася можливість відкласти термін, то вона відчувала, що має право скористатися з обставин. Його відповідь дещо знітила її.

— Добре, Джейн, — сказав він. — Мені гірко це чути, але я ладен відкласти поїздку до Англії на місяць. Тоді ми зможемо поїхати разом.

Проте, коли минув цей місяць, вона знову знайшла привід відкласти весілля, доки Клейтонові, врешті, довелися повернутися до Англії самому.

Їхнє листування давало Клейтонові не більше надії, ніж доти, і тому він звернувся безпосередньо до професора Архімеда К. Портера з проханням посприяти. Старий завжди був на його боці. Він любив Клейтона, до того ж сам походив зі старовинної родини американського Півдня, внаслідок чого надавав надмірної ваги титулові, який для його доньки мав дуже малу, ба навіть мізерну иар гість.

Клейтон умовляв професора прийняти його запрошення і погостювати в нього в Лондоні разом зі всією невеличкою родиною — містером Філандером, Есмеральдою, — словом, зі всіма. Англієць вважав, що, коли Джейн опиниться там, поза родинними зв’язками, вона швидше зважиться на цей крок і не вагатиметься так довго.

Отримавши лист від Клейтона, професор того самого вечора оголосив, що наступного тижня вони вирушать до Лондона.

Але з Джейн Портер виявилося так само важко домовитися в Лондоні, як і у Балтіморі. Вона знаходила щоразу інший привід, і коли врешті лорд Тенінгтон запросив усе товариство у подорож довкола Африки на його яхті, вона була в захваті від цього плану й категорично відмовилася виходити заміж до повернення в Лондон. Оскільки це плавання вимагало щонайменше року (вони мали б зупинятися на невизначений час у всіх цікавих місцях), то Клейтон подумки послав Тенінгтона під три чорти за його ідіотську пропозицію.

Лорд Тенінгтон сподівався пройти через Середземне море в Індійський океан, а звідти на південь уздовж східного узбережжя, зупиняючись у всіх більш-менш цікавих портах.

Сталося так, що одного чудового дня обидва кораблі про йшли Гібралтарською протокою. Менший з них, ошатний білий вітрильник, тримав курс на південь, а на його палубі сиділа молода жінка, сумно дивлячись на медальйон, оздоблений діамантами, її думки були далеко, у густих нетрях тропічних джунглів, і серце її теж було там, де й думки.

Вона думала про чоловіка, що подарував їй цю гарну забавку. Де він? Чи повернувся до свого пралісу? А на палубі великого корабля — це був пасажирський пароплав, який вирушав на Схід, — цей чоловік сидів з іншою молодою дівчиною, і обоє неквапливо обмінювалися здогадами щодо доволі зграбного вітрильника, який граціозно плив хвилями спокійного моря.

Коли яхта зникла з очей, чоловік поновив розмову, яка урвалась із появою яхти.

— Так, — мовив він. — Я дуже люблю Америку, отже й американців, оскільки держава — це витвір самого народу.

Коли я був там, то познайомився з багатьма чудовими людьми. Я пригадую одну родину з вашого міста, міс Стронг, яка мені особливо припала до серця. Це був професор Портер та його донька.

— Джейн Портер! — вигукнула дівчина. — Ви хочете сказати, що знаєте Джейн Портер?

Таж це моя найкраща подруга. Ми разом виросли.

— Та невже? — всміхнувся він. — Той, хто хоч раз бачив вас або її, навряд чи в це повірить.

— Добре, я доведу вам, — засміялася вона. — Ми прожили разом два життя — її і моє. Справді, ми любили одна одну, як сестри, а тепер, на думку, що я її втрачу, мені дуже гірко.

— Втратите її? — вигукнув Тарзан. — Що це має означати? А, розумію. Себто ви будете тепер не часто її бачити, відколи вона вийшла заміж і живе в Англії.

— Так, — відповіла вона. — Але найважче те, що вона виходить заміж за людину, яку не любить. Це жахливо! Виходити заміж з почуття обов’язку! Мені здається, це просто обурливо, я саме так їй і сказала. Мені було так прикро, що я відмовилася від запрошення на весілля, хоча повинна була на ньому бути, одна серед їхніх родичів. Я не хотіла бути свідком цієї жахливої пародії на щастя. Але Джейн Портер трохи дивачка. Вона переконала себе в тому. що не може вчинити інакше, тому що порушить слово честі, і ніщо в світі не перешкодить їй вийти заміж за Грейстока, окрім нього самого або смерті.

— Шкода її, – сказав Тарзан.

— А мені шкода того, кого вона любить, — сказала дівчина, — бо й він її любить. Я ніколи його не бачила, але за словами Джейн, він повинен бути дивовижною людиною. Виявляється, він народився у африканських джунглях і був вихований злими людиноподібними мавпами. Він вперше побачив білу людину, коли професора Портер з товаришами було викинуто на берег мало не до порога його хатини. Він рятував їх від різних хижаків, здійснював незвичайні подвмги та ще й закохався у Джейн, а вона в нього, хоча Джейн усвідомила це лише після того, як дала слово лордові Грейстоку.

— Дивовижно, — пробурмотів Тарзан, гарячкове думаючи, як би змінити тему розмови.

Він дуже любив слухати, як Гейзел Стронг розповідає про Джейн, але коли мова заходила про нього, йому ставало нудно й незатишно. Але невдовзі він отримав жаданий перепочинок. Підійшла мати Гейзел, і розмова стала спільною.

Наступні дні минули без якихось пригод. Корабель впевнено просувався на південь, ніде не зупиняючись. Тарзан проводив довгі години разом із міс Стронг та її матір’ю. Вони читали, розмовляли, робили знімки міс Стронг. Після того, як сідало сонце, вони гуляли.

Одного разу Тарзан побачив, як міс Стронг розмовляє з незнайомим паном, якого він доти на пароплаві не бачив.

Коли він підійшов, незнайомий уклонився дівчині і повернувся з наміром піти.

— Стривайте, мосьє Тюран. — сказала міс Стронг. — Я хочу познайомити вас із містером Колдуелом, Ми всі на сажири одного корабля і повинні знати одне одного.

Чоловіки привіталися. Тарзан подивився в очі Тюранові і здивувався їхньому напрочуд знайомому виразу.

— Я переконаний, що вже мав нагоду бачитися з паном Тюраном, — сказав Тарзан. — Хоча не пригадую, за яких обставин.

Тюранові. схоже, стало незручно.

— Не знаю, мосьє, – відповів той. — Цілком можливо. У мене теж кілька разів бувало таке відчуття, коли я зустрічався з незнайомими людьми.

— Мосьє Тюран розкривав мені таємниці навігації, – пояснила дівчина.

Тарзан неуважно слухав подальшу розмову, він намагався пригадати, де він бачив Тюрана раніше. Невдовзі їх почало припікати сонячне проміння, і Гейзел попрохала Тюрана, щоб той відсунув її стілець у тінь. Тарзан випадково поглянув у той бік і помітив, що він трохи незграбно підняв стілець — його ліве зап’ястя погано працювало. Цього було достатньо — нова обставина викликала цілу низку спогадів у Тарзановій уяві. Тюран уже давно шукав зручного приводу, щоб піти. Мовчанка, яка настала за зміною місця, дала йому можливість перепросити і спробувати піти.

Він низько вклонився міс Стронг, кивнув Тарзанові і повернувся, щоб піти.

— Хвилинку, — сказав Тарзан. — Міс Стронг, ви дозволите, я піду з ним? Я зараз повернуся, міс Стронг.

Тюранові вочевидь стало непереливки. Коли вони відійшли настільки, що дівчина не могла їх побачити, Тарзан зупинився і важко поклав руку незнайомцеві на плече.

— Що це ви задумали, Роков? — спитав він.

— Залишаю Францію, як обіцяв, — грубо відказав той.

— Бачу, — сказав Тарзан, — але я знаю вас надто добре, щоби вважати вашу присутність на кораблі простим збігом обставин. Та якщо б я й хотів у це повірити, то зміна вашої зовнішності доводить протилежне.

— Ну то й що? — пробурмотів Роков, знизуючи плечима. — Ви нічого з цим не поробите. Цей корабель іде під англійським прапором. Я маю таке саме право плисти на ньому, як і ви, а може, навіть більше, якщо врахувати, що ви тут під чужим іменем.

— Ми про це не дискутуватимемо, Роков. Я вам лише хотів сказати — тримайтеся чимдалі від міс Стронг, вона порядна жінка.

Роков густо почервонів.

— Якщо ви не прислухаєтеся до моєї поради, я вас викину в море, — вів далі Тарзан. — Не забудьте, що я лише шукаю приводу для цього.

Він сказав це й відвернувся, а Рокова аж затрусило від стриманої люті.

Після цього випадку Роков кілька днів не з’являвся. Втім, склавши руки він також не сидів. Наодинці з Павловичем у своїй каюті він лютував і лаявся, пророкуючи ворогові найлютішу помсту.

— Я б сьогодні викинув його за борт, — кричав він, — аби лише був переконаний, що він не має при собі документів! Якби ти не був таким дурнем і боягузом на додаток, Алєксєй, то давно б придумав, як дістатися до його каюти і обшукати її.

Павлович усміхнувся.

— Організатором у нас завжди вважався ти, любий Ніколаю, — відповів він. — Чом би тобі самому не помізкувати, як зробити обшук у каюті містера Колдуела, га?

Через дві години доля сама допомогла їм. Павлович, який увесь час вистежував Тарзана, зауважив, що він вийшов з каюти і не замкнув двері. П’ятьма хвилинами пізніше Роков вартував, щоб подати знак, якщо Тарзан вертатиметься, а Павлович уміло й спритно нишпорив у Тарзановім багажі.

Він уже втратив всяку надію знайти те, що шукав, коли раптом помітив піджак, який Тарзан щойно зняв. Через мить він тримав у руках офіційний пакет. Щойно він зиркнув на нього, як на його обличчі з’явилася широка усмішка.

Коли він ішов, то залишив у каюті все так, як було. Тарзан ніколи б не здогадався, що хтось нишпорив у його речах.

Павлович свою справу знав добре.

Коли вони зачинилися в своїй каюті разом з Роковим і Павлович передав своєму товаришеві пакет, той покликав лакея і наказав принести шампанського.

— Треба це відсвяткувати, любий Алєксєю, — сказав він.

— Пощастило нам, — сказав Павлович. — Він, певне, завжди носив з собою ці документи, а тут, на щастя, забув їх перекласти в інший піджак, коли кілька хвилин тому перевдягався. Ох і перепаде нам, коли він помітить, що їх нема на місці. Зразу зметикує, що без тебе тут не обійшлося. Оскільки він знає, що ти на кораблі, то природно, що запідозрить саме тебе.

— Завтра буде вже однаково, кого він запідозрить, — сказав Роков і недобре усміхнувся.

Цього вечора, коли міс Стронг пішла до себе вниз, Тарзан стояв, спираючись на поручень, і дивився на море. Від самого початку подорожі він стояв так щодень — іноді годинами. І про цю його звичку дуже добре знали ті, хто спостерігав за кожним його рухом, відколи вони відпливли з Америки.

У цю хвилину їхні пильні погляди також не відривались від нього. Невдовзі палуба спорожніла. Ніч була світла, але не місячна, і предмети на палубі виднілися маловиразно.

З капітанської каюти вийшли дві тіні і, скрадаючись, підійшли ззаду до Тарзана. Хлюпотіння хвиль об борт корабля, дзижчання гвинта і стукіт машини заглушували їхні майже нечутні кроки.

Вони підійшли зовсім близько і зігнулися, мов риби на гарячій пательні. Один з них підніс руку і почав опускати її, наче ведучи лік секундам: раз, два, три! І обоє враз кинулися на свою жертву. Кожен схопив за одну ногу, і Тарзан, годованець Великих мавп, не встиг опам’ятатися, як його перекинули через низький борт і скинули в Атлантичний океан.

У цей час Гейзел Стронг дивилася на море з вікна своєї каюти. Раптом щось промайнуло перед її очима, наче якесь тіло впало з горішньої палуби. Воно так стрімко занурилося у воду, що вона не встигла його роздивитись і не була переконана, чи це була людина, чи ні. Вона дослухалася, чи не долине згори якийсь вигук, чекала страшного крику: “Людина за бортом”, але нічого не було чути. І на кораблі, і в морі панувала цілковита тиша.

Дівчина вирішила, що це хтось із команди викинув у море лантух непотрібного шмаття, і невдовзі лягла спати.