Працьовита хмаринка

Першою прокинулася кульбабка. Протерла очі, здивувалась:

— Ой, ледь не проспала!

І почала будити мурашок:

— Гей, відчиняйте двері, вікна! Час за роботу братися…

Ліс наповнився дзвінкими голосами. Весело і посміхнулося сонце, зігріваючи працьовитих лісових мешканців. І лише білій хмаринці, що гуляла по небу, не було чим зайнятися. Вона опустилася нижче, зачепилася за гілля високого дуба й загойдалася туди-сюди.
Старим дуб невдоволено зашамкотів листям:

— Ну чого літаєш гуляючи?

— А я нічого не вмію робити.

— Вчитися треба! — зашумів дуб і відпустив хмаринку.

Але не встигла вона здійнятися над лісом, як зачула голос землі:

— Гей! Що ти там робиш угорі?

Хмаринка поглянула вниз і здивувалася:

— Ой, яка маленька хмаринка!

— І зовсім я не хмаринка, а кульбаба. І не маленька я: лісові мешканці доручили мені будити їх вранці до роботи…

— А я — хмаринка і не вмію нічого робити…

Хмаринка заплакала.

— Невже дощик пішов? — визирнула з дупла білочка. — Як добре — гриби виростуть.

Збіглися лісові жителі.

— Звідки дощ? — не могли зрозуміти вони. — На небі ж жодної хмарки.

— А я? — обізвалася хмаринка. — Бачите, я прилетіла.

І тут Зайчик-побігайчик як закричить:

— Дивіться, дивіться — гриби виросли!

І правда, з-під рудого листя, з моху пробивалися на світ боровички, сироїжки, лисички…

— Ура хмаринці! — застрибала кульбабка. — Це вона вміє робити дощик, я сама бачила.

І лісові мешканці стали дякувати хмаринці за дощик-грибосій, запрошувати до себе в гості.

— Молодець хмаринка! — радів дикий кабан.

— Маленька, а така працьовита! — захоплювався ведмідь.

— Це моя подружка! — хвалилася всім кульбаба. — Дивіться, вона схожа на мене.

Справді, хмаринка була біленька, пухнаста, як кульбаба.

— Ой, мені час додому, мама шукатиме, — сполошилась хмаринка. — А завтра я знов прилечу до вас, друзі. Покроплю теплим дощиком суничну галявину, малинник, чорничник — увесь ліс.

Саме в цю мить подув вітерець, і хмаринка полетіла за горизонт.