Про бідного хлопця і чарівний перстень

Діялося це давно, в далекій країні. Жив один бідний чоло­вік, а дітей не мав. Був він лісорубом. Хоч від ранку до ночі і працював важко, та дуже хотів мати дитину. А дітей нема й нема. Журився бідний чоловік, сумував. Жінка також не раз, не двічі гірко поплакала. А коли виділа, як інші жінки несуть на руках дівчину чи хлопчика, милуються ним, місця не знаходила.

Одного разу бідному чоловікові прийшло на думку: «Бу­демо постити, молитися, щоб і у нас була дитинка».

Довгий час постили, а дитини не було й не було. Прийшло так, що постити перестали, і молитися перестали. Та жінка відчула себе тяжкою.

— Чую, що буду мати дитину! — сказала чоловіку.

Радіють чоловік і жінка, бо вже не залишаться одні. Чо­ловік ходить на роботу, як і ходив, працює багато, ще біль­ше, ніж працював. Жінка хазяйнує дома.

Минали тижні, минали місяці. Настав час родити. Одного ранку, коли чоловік був у лісі на заробітках, жінка відчула біль на дитину. А в давніх часах не було того, щоб жінки родили в лікарні. Народжували дома, дома проводили і час після родів.

Жінка швидко попросила сусідку, щоб та покликала поро­дну бабу. Повитуха прибігла, коли роди почалися. Народи­лася одна дитина, а мати чує, що буде й друга. Так жінка народжувала цілий день, і прийшло дітей на світ стільки, що не було їм ліку…

Увечері повернувся з роботи чоловік. Відчинив двері, сту­пив через поріг, а породна баба до нього крикнула:

— Помалу! Не стопчи дитину. Дивися, на землі хлопчик лежить.

Хоче дитину чоловік обійти, а бабка знову кричить:

— Не потопчи дитину!

Обійшов чоловік громадку дітей, роздягається, хоче одяг покласти на лавицю, а до нього знову:

— Там дитина, туди не клади одяг!

Всюди діти та діти. Дивується чоловік:

— Та скільки вже дітей народилося?

— Скільки? Ми й самі не знаємо! Полічити не можемо.

Чоловік і радий, і не радий, бо страх його бере. Думає:

«Як стільки дітвори виховати?» Важко заробляти хліб для великої родини.

Не раз діти голодніли, не раз і біди навиділися, доки під­росли.

Хлопчик, що народився останнім, був найсильніший і наймудріший.

Так воно вже й буває: старший слабий, наймолодший — дужий.

Не може чоловік заробити стільки, щоб собі, жінці, дітям купити який одяг. Великій родині треба їсти, а їсти не ви­стачає.

Діти ходять дома голі — як народилися.

Молодший хлопчик був наймудрішим. Каже він одного разу своєму батькові:

— Няньку, я іду світом! Буду служити десь, дещо за­роблю.

— Як, сину, будеш служити, коли ти голий? На тобі ні­якого одягу нема!

— Якось буде. Знайду такого газду, який мене приодяг­не…

Дуже хотів молодший хлопчик іти на заробітки. А родичі не можуть дати йому на дорогу ні копійки, ні окрушка хліба.

— Ну, коли так хочеш іти, іди.

Хата бідного чоловіка стояла на краю села, під лісом. Хлопець попрощався з батьком, а матір’ю, з братами і сест­рами, рушив у дорогу. Іде він полем. Недалеко від хати втямив опудало — таке господині звикли класти в коноплі, щоб птиця насіння не їла. Узяв хлопець шапку, що висіла па опудалі.

— Ну, гаразді — каже сам собі.— Вже є що на голову покласти.

Іде далі, все далі. Дивиться: в капусті знову опудало — поношений одяг на жердці. Вітер віє, а опудало гойдається, як живе. Боїться його і звірина, бояться і птахи.

Взяв хлопчик рваний одяг. Вже не зовсім голий. Яке є, таке є, а все ж — одежина.

Йде хлопчик через села, через ліси, поля, ріки і гори. Зустрічає на дорозі глибокі і широкі води… Так зайшов хло­пець до густого темного лісу. Нелегко пробиратися від дере­ва до дерева. Та хоче він піднятися на високу гору. А зго­лоднів так, що вже сил нема.

Коли хлопчик перейшов гору, ліс, на дорозі увидів світло. Нахилився, а світло блиснуло в очі. Підняв хлопець, дивить­ся. А то був золотий перстень. Подібне хлопець побачив уперше, не знає, для чого він. Поклав перстень до кишені, щоб не загубити. Йде хлопець далі, видить: стоїть прекрас­ний явір. Під деревом криниця з чистою водою. Сів відпо­чити. Голоден, вже давно не їв, та бодай води напитися хоче.

— Нап’юся, марно я і не ситий. Вода додасть сили! — промовив собі, припав до джерела.

Напився, сів під явора. І прийшло на думку подивитися на те, що він знайшов, чому воно кругле, чому світиться. Вийняв персня з кишені, обертає ним, дивиться ззовні, зсе­редини. Крутив перснем доти, обертав доти, що одягнув його на палець. Пальці оглядає, дивується: «Яка краса!»

Крутнув перснем довкола пальця. Тут же з’явився Чор­ний чоловік і промовив:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

Хлопчик так налякався Чорного чоловіка, що впав на зем­лю й зомлів. Довго лежав як мертвий.

Полежав, полежав, потім отямився. Видить: Чорного чоло­віка нема. Коли опам’ятався, почав думати: «Що то може бути за чоловік?» Думає про Чорного чоловіка, дивиться на перстень. Доти дивиться, що знову крутнув ним. Знову з’я­вився Чорний чоловік й спитав:

— ІЦо потребуєш, пресвітлий царю?

Хлопчик налякався, але вже не так сильно, як перший раз. Та на запитання відповісти не міг.

Чорний чоловік знову постояв, почекав і зник.

Думає хлопчик після того, як отямився: «Що за чоловік являється? Чого називає мене царем? Який я для нього цар?» І додумався до такого: «А може, тому Чорний чоловік явився, що я крутнув світлим коліщатком? Та коли він ще раз спитає мене, що я хочу, попрошу їсти, бо я такий голо­ден, що з ніг паду. Попробую ще раз покрутити коліщат­ком».

Обернув хлопець перснем довкола пальця. Тут же з’явив­ся Чорний чоловік.

— Що потребуєш, пресвітлий царю? Я вже третій раз при­ходжу й питаю тебе, а ти не відповідаєш. Знай: я твій слуга! Що загадаєш, все для тебе зроблю. Звуть мене Вуріаш.

— Я дуже голоден! — з страхом промовив хлопчик.

Як тільки це хлопець сказав, перед ним явився красний столпк і стільчик, щоб хлопець мав на що сісти. На столику такі страви, яких душа бажає. Добре поїв хлопець, води напився і знову задумався. «Може, Чорний чоловік мені дасть якого одягу, не буду по світу ходити обідраним?»

Крутнув хлопець перснем, з’явився Чорпий чоловік:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Хочу якусь одежину, щоб не ходив цуравим.

І з’явився на столику одяг. Хлопець вже не такий голод­ний, вже не такий обідраний. Весело співаючи, рушив по­лем. Коли проходив коло села, знову крутнув на руці пер­снем.

— ІЦо потребуєш, пресвітлий царю?

— Треба мені грошей. Хотів би я собі купити щось, а платити не маю чим.

Відразу з’явився на столику мішечок золотих. Зайшов хлопчик до ceлa й обдарував таких бідних, яким був сам…

Ходив хлопець з села до села, з міста до міста, потрапив до столиці, в якій жив один цар. Надоїло хлопчикові блуди­ти по світу, хотів він залишитися в столичному місті.

— Треба братися до якоїсь роботи! Я йду просити до ца­ря службу! — сказав собі й пішов.

Прийшов до царських воріт. А тут стражі пе пускають. Сказав про те, що хоче найпятися до царя на службу. Тут його і впустили.

— Добрий день, пресвітлий царю!

— Доброго здоров’я, хлопчику! Що ти хочеш від мене?

— Глядаю роботу.

— У мене якраз звільнився садівник. А мій сад прекрас­ний, квітів у ньому багато. Треба мені садівпика. Коли мо­жеш бути садівником, я радо тебе прийму.

Хлопчик не знав ніякої роботи, та сподівався на перстень.

— Беруся бути у вас садівником!

І цар призначив його садівником. Понад вечір хлопець крутнув перснем:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Я взявся бути садівником у царя. А такої роботи ніко­ли не виконував. Вчини так, щоб у царському саду був по­рядок.

— Не журися нічого. Лягай спокійно спати. Ранком, як піднімешся, іди в сад, бери мотику, лопату, щось ніби копай. Увидиш, що дерева, квіти рано ще кращі будуть, як тепер.

Ранком хлопчик пішов до царського саду, щось ніби ро­бить. А дерева, квіти стали такими прекраспими, що подіб­них ніде в світі нема.

Полюбив цар хлопчика. А ще більше полюбився хлопець царевій дочці. Коли вона увиділа прекрасні квіти, що росли в саду, прекрасні дерева, весь час ходить коло хлопця. На­віть спати їй не хочеться увечері. Весела, щаслива, співає…

Роки минали. Хлопець ріс, став легінем. Час йому вже і в армії служити. Покликали його на військову комісію, огляпули і взяли до армії. Став він рекрутом.

Цар мав канцелярію, в якій різні урядові справи зберіга­лися. А канцелярія була страшна, бо до неї сам чорт захо­див. Скільки сторожів не ставали, чорт їх забивав, урядові папери розкидав, непорядок чинив. Уже багато вояків поги­нуло в тій царській канцелярії — щоночі погибав один вояк. Бояться йти на варту хлопці, знають, що тут смерть чекає кожного.

Зажурився цар: якою силою прогнати нечистого? Покли­кав різних ворожбитів і ворожок, знахарів і знахарок. Воро­жили, заклипали, проклинали, та не помагало. Тоді цар ого­лосив:

— Котрий вояк або офіцер прожене чорта, того буде цар­ська дочка.

Та і вояки, і офіцери бояться. Нікому не хочеться поми­рати.

Погодився вартувати канцелярію хлопець-садівник. Цар шкодує хлопця, бо знає, що може позбутися мудрого робіт­ника. І питає:льору

— Берешся прогнати нечистого?

— Беруся, якщо дасте мені те, що буду просити.

— А що тобі треба?

— Дайте карти, всіляких міцних напоїв, кілька пляшок води, щоб була по кольору така, як вино. Дайте скрипку, вели­ку дерев’яну колоду, свердел, десять залізних клинів і заліз­ну довбню.

— Та це невелике діло!

Приготували для хлопчика-садівника все, що просив, і внесли до канцелярії. Коли настала ніч, хлопець зайшов до приміщення без зброї. Взяв карти, сів коло стола, грає сам з собою.

Ураз хлопець чує: щось гуде. Хоч двері були на замку, той зайшов. А чорт, відомо кожному, картам радий. Бо кар­ти — чортова гра. Тільки увидів у руках хлопця карти, як говорить:

— Що чиниш, друже?

— Забавляюся, та шкода, що не маю з ким. Я один.

— Давай до тебе сяду, будемо разом грати.

— Якщо знаєш, сідай!

— Та де би я не знав?

Сів чорт за стіл, почалася гра в карти. Грали кілька хви­лин, а хлопець каже:

— Насухо грати не хочу. Справжні картярі звикли собі і випити.

Піднявся хлопець-садівник, взяв пляшку міцної паленки, поставив перед чортом. Перед собою хлопець поставив пляшку води. П’ють, попивають. Чорт грає в карти, п’є па­ленку, хлопець грає в карти, п’є воду.

Коли чорт випив літр паленки, хлопець підсунув йому пляшку міцного вина. До себе поставив пляшку підфарбова­ної води. П’ють далі, б’ють карти. Так довго грали, пили, що чорт сп’янів і почав співати. Співав і хлопець. Співали, спі­вали обидва, а ранком хлопець каже:

— Я насухо співати не буду. Я заграю на скрипці.

Вхопив хлопець скрипку, потягнув смичком. Чорт співає за скрипкою. Полюбилося нечистому, бо вже до співу є і музика.

— Ой друже мій! Я хотів би навчитися грати.

— Я навчив би тебе, але треба потерпіти… Для того, щоб грати на скрипці, мусиш помучитися.

— Я терпіти буду, тільки навчи.

Вхопив хлопець чортові руки, дивиться на них і каже:

— Короткі твої пальці для скрипки… Треба їх витягну­ти..,

— Витягни!

— Витягну, але мусиш терпіти. Коли буду витягати, буде боліти. І сам я до того часу не міг навчитися грати, доки не витягнули мої пальці.

Погодився чорт.

Взяв хлопець свердла, вивертів у колоді десять дірок та й каже:

— Сунь пальці.

Чорт пальці засунув. Хлопець забив залізні клини попри пальці. Спершу мало, а далі більше, більше, так, що всі чортові пальці чіпко імив залізними клинами в дірах. Коли чортові пальці були в колоді затиснуті, хлопець-садівник вхопив залізну довбню і б’є по колоді. Чорт кричить, вере­щить:

— Дай мені спокій! Не треба вже скрипки!

— Ой, ти дуже швидко навчився грати на скрипції — сміється хлопець.— Я тобі говорив, що треба терпіти муки… Та хочеш, не хочеш, а тепер ти у моїх руках.

Б’є хлопець-садівник залізною довбнею чорта по голові. Чорт верещить так, що мури дрижать.

— Ой, пусти мене! Будь такий ласкавий і добрий! Не хочу більше музики!

Хлопець не слухає, б’є, періщить.

— Ой, пусти мене, пусти!

— Відпущу тільки так, коли підпишешся, що сюди ніколи більше не прийдеш. А коли не підпишешся, буду бити до загибелі.

Взявся чорт і підписав договір, що ніколи більше не явиться в царській канцелярії.

— Але чи ти знаєш, що я не можу бути без служби? Коли я це місце кину, мушу шукати інше. Бо я не можу без того жити, щоб не чинити людям зла. Коли сам підпишешся, що мені даш спокій, не прийдеш до мене на інше місце, згоду даю. Бо коли прийдеш і туди, там я тобі вчиню смерть.

Думає хлопець: «А чого я маю іти на інше місце? Най іде чорт, куди хоче. Треба, щоб його тут не було!»

— Добре, я підпишу, що не прийду, де ти будеш порядку­вати.

І підписали вони угоду. Хлопець звільнив одного пальця чортової лівої руки, нечистий кров’ю поклав печать.

Хлопець знову ткнув чортового мізинця до дірки в колоді, знову клином прибив. Знову вхопив залізну довбню і наті­шився ва чортові. Верещав, стогнав чорт так, що мури дри­жали. Ледве чорт живий залишився.

Но так швидко все проходило, як в казці говориться. Бо уже і північ минула, а хлопець нечистому каже:

— Я йду спати, а ти мовчи! Щоб я голосу твого не чув. Бо тільки мене пробудиш криком, піднімуся і буду бити доти, доки не погинеш.

Відчинив хлопець-садівник вікно, викинув чорта. Висить чорт на мурі за вікном, а колода залишається в канцелярії.

Ліг хлопець спати.

Чорт терпить, мучиться, бо дуже його болить. Та мовчить, бо знає: як тільки застогне, як тільки заплаче, хлопець буде бити до смерті.

Хлопець солодко заснув, а чорт далі на мурі висить.

Настав день, вранці цар іде дивитися, що сталося з воя­ком у канцелярії. Сходи повели наверх. Цар і не втямив, що на мурі висить чорт. А нечистий почув царя, коли той чобо­тищами ступав по східцях. Чорт кличе, просить:

— Чоловіче, змилуйся! Не йди до канцелярії, бо проки­неться пан, а тут вже смерть буде і твоя, і моя. Бо той пан такий злий, що кінця його злості нема. А коли він так примудрував, що мене імив, тебе легко погубить.

Цар тільки посміхнувся, коли увидів, як висить чорт. Не слухав чорта, тільки пішов далі, постукав у двері. Хлопець не чує, бо спить солодко. Постукав цар знову, той не чує. Догадався цар, що «пан» спить, і почав бити у двері голосні­ше. Вояк почув, відчинив дворі, впустив царя досередини. Коли цар увидів, що хлопець живий, зрадів.

— Що нового?

— Так і так, пресвітлий царю! — І все розповів, як пере­хитрив і піймав чорта. Радіє цар, а хлопець йому подає документа й каже:

— Тут маєте підписаний договір на те, що нечистий до вашої канцелярії більше ніколи не прийде.

Прочитав цар договір, похвалив вояка:

— Вчинив ти добре.

Сягнув хлопець рукою крізь вікно, вхопив чорта за волос­ся, потягнув до кімнати. Взяв залізну довбню знову і на очах царя дубасив чорта.

— Це даю тобі на прощання, щоб ти не забував: сюди ніколи не смієш являтися.

Звільнив хлопець чортові пальці з колоди, зник нечистий, і ніхто не знає, куди подівся.

Вояк і цар пішли з канцелярії.

— Ну,— говорить цар,— я своє слово дотримаю: пообіцяв доньку тому, хто прожене нечистого з канцелярії, обіцянку виконаю. Ще сьогодні заручишся з моєю дочкою, й будемо готуватися до весілля.

Молоді повінчалися. На гостину зібралися з цілого світу царі, королі, міністри. Там така гостина була, така музика була, такі співи лилися, що їх було чути аж до нас, на Закарпатську Верховину, ще й до мого рідного села Дулова, на Тячівіцині.

Запросив молодий на весілля свого батька і маму, всіх братів, сестер. Рідним хлопець дав велику нагороду — таку, що їм уже не треба було нічим журитися. Братів послав до школи. Коли вони вивчилися, дістали добру службу, поже­нилися і добре собі жили. Вельможні пани заздрили їм і ненавиділи їх. Після весілля молоді жили щасливо, у любові і згоді. Обоє були красні, розумні, батько й мати мали з них радість, а простий народ їх любив.

Час минав.

Через п’ять-шість літ після весілля задумав молодий піти з жінкою на прогулянку. Сіли вони на бричку. Коні як орли, голови несуть верхом, летять з бричкою так, що з-під коліс полум’я сапає.

Досить від міста віддалилися, коли видять: широка ріка. Вода в ріці вирує, аж страшно дивитися. Коли наблизилися до моста, чорт вискочив і став перед бричкою. Бо чорт давно знайшов під мостом місце й звідси чинив людям різні бі­ди — лякав худобу, перевертав вози. Каже чорт:

— Ти підписав договір, що не будеш мені ставати попе­рек дороги. Слова ти не здержав, бо договір порушив, тому тепер я тебе погублю.

Хлопець говорить:

— Та що чинити? Коли так, така моя доля… Роби, що сам хочеш. Тільки я прошу тебе: послухай мене, як я послухав тебе, коли ти був у біді…

— Ну, кажи, що просиш? Хочу чути! Бо ти великий муд­рак і хитрун.

— Я дурити тебе не буду. Тільки я хотів би, щоб ти мені дозволив ще погратися з моєю жінкою. Вона прекрасна, і я дуже люблю її.

— Дозволяю!

Чорт дуже боявся хлопця й уважно придивлявся, що той буде чинити. Ураз чорт несамовито закричав:

— Ти мене ще раз не обдуриш! Я добре виджу, що ти на мене діри вертиш!

І відразу зник чорт так, що тільки вітром подуло.

Прогриміла бричка мостом, а коли Іван повертався, чорта не було.

Від того часу люди щасливо переходили міст, ніякої біди з ними не ставалося.

Іван жив з жінкою в новій палаті. Цю палату їм побуду­вав цар після весілля, була вона недалеко від давньої.

Царівна — Іванова жінка — майже кожного дня ходить до батька, до своєї матері. Якось вона прийшла до старого ца­ря, а той читає телеграму. Читає і плаче. Сльози залили скатерть на столі.

— Пресвітлий царю, милий наш батьку! — каже вона,— Що ви читаєте і чого ви плачете?

— Ой дитинко моя дорога! Плачу я не з радості. Плачу з великого смутку. Погине наш народ, всі ми погинемо. По­ганий цар оголосив нам війну. Вже завтра наступить на нашу країну, почне палити, вбивати, нищити. Ворог дужий і лютий, оборонятися від нього не можна.

Заплакала царівна і з сльозами на очах повернулася до чоловіка.

Івана, чоловіка царівни, страх взяв, коли побачив запла­кану жінку.

— Чого ти, небого, плачеш? Може, я тобі лихо чинив? Чи хтось інший тебе образив? Скажи, я з ним порахуюся!

— Ні ти, ні інший, ніхто мені кривди не чинив. Та мушу тобі сказати сумну новину: поганий цар оголосив нам війну. Вже зараз іде мобілізація війська…

— То дійсно страшна новина.

Вийшов Іван-садівник з свого будинку до саду, став за кущем, покрутив перснем:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Завтра почнеться війна. Мені треба коня, зброю, одяг. Хотів би я полетіти під самим небом і розбити погану армію.

— Станеться так, як хочеш.

Хлопець вчинився хворим. Швидко покликали лікарів, да­ли повезти його до лікарні. Коли везли, він по дорозі став, крутнув перснем.

— ІЦо потребуєш, пресвітлий царю?

— Срібного коня, срібну шаблю і рушницю, срібний одяг!

Відразу все з’явилося. Іван скочив на коня, знявся в по­вітря і над військами, що марширували на фронт, полетів до границі. Через кілька хвилин він побив погане військо, за­бив поганого царя, повернувся на місце, де стояла бричка, що везла його до лікарні. А лікарня була під горою. Тут були всілякі мінеральні води, купелі. Лікарі поклали Івана до лікарні, дають йому ліки. Стало Іванові краще, і ще того дня він повернувся додому. Зраділа жінка Іванові.

Старий цар з своїми військами вертається з фронту. Пер­шим ділом цар зайшов до зятя.

— Як тобі є, Іванку?

— Уже ліпше! Як ви маєтеся?

— Добре, бо війна виграна.

— Як?

— Звідкись явився витязь на срібному коні, з срібною шаблею й через кілька хвилин порубав погану армію.

— Звідки той витязь?

— Я теж хотів би знати. Та він полетів, як стріла, і не говорив з нами.

Переночували ніч, а на другий день старий цар знову дістає телеграму: «Готуйся до війни».

Царівна знову знайшла свого нянька в сльозах.

— Чого плачете, няньку?

— Плачу, донечко, бо інший поганин — брат першого — оголосив нам війну. Цей сильніший уже. Вчора нас вряту­вав славний витязь, а тепер хто нам поможе? Погинемо всі, пропаде наша країна.

Царівна з сльозами на очах розповіла чоловікові сумну вістку.

Вийшов Іван до саду погуляти, заховався в кущах, крут­нув перснем.

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Поганий цар оголосив нам війну. Мені треба золотого коня, золоту шаблю, золоту одежу, щоб я міг знищити воро­же військо.

— Станеться так, як просиш.

Іван знову прикинувся хворим, знову везуть його до лі­карні. По дорозі піднявся, крутнув перснем:

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Златогривого коня, золоту шаблю, золотий одяг.

Відразу жадане з’явилося. Іван скочив на коня, знявся над військами, що марширували па фронт, і полетів до гра­ниці. За кілька хвилин посік погане військо, порубав пога­ного царя.

Закінчилася війна… Наш цар радіє, кличе витязя, але той його не слухає, їде собі геть. Прилетів Іван на місце, де стояла бричка. Зійшов з коня, сів до брички, привезли його додому, поклали «хворого» лежати.

Жінка журиться, плаче.

Повернувся старий цар з фронту, поспішив до зятя.

— Як ти маєшся?

— Уже ліпше… що нового у вас? — відповідає і пптає Іван.

— Добра новина! Ми війну виграли… Знову прилетів на златогривому коні славний витязь, розбив ворога…

Переночували ніч. Рано-вранці царівна знайшла свого батька в сльозах.

— Чого ви плачете, няньку?

— Як пе плакати, коли поганий цар — старший над ці­лим світом — оголосив війну. Тепер всі погинемо.

Про все чоловіку царівна розповіла.

— Біда!,.— сказав він.

Похворівся знову молодий цар. Везуть його до лікарні. По дорозі зійшов з брички, крутнув перснем.

— Що потребуєш, пресвітлий царю?

— Потребую діамантового коня, діамантову шаблю, діа­мантовий одяг. Поганий цар напав на нашу державу… Чи переможемо його?

— Переможемо!..

І з’явився діамантовий кінь, діамантова шабля, діаманто­вий одяг. Одягнувся Іван, взяв до рук шаблю і скочив на коня…

Піднявся Іван під самі небеса, полетів на границю. Війсь­ко дивиться й думає, що то, певно, сонце впало з неба —- таке велике сяйво залило світ. Лицар спустився над поган­ським табором, порубав військо, забив поганого царя. Та в тій битві був поранений в ногу. З рани дуже потекла кров, наш цар розірвав хустку і перев’язав лицареві рану…

Розійшовся фронт, закінчилася війна. Іван на діамантовім коні прилетів на місце, де стояла бричка, що везла його до лікарні. Зійшов з коня, сів до брички, привезли пораненого додому й поклали до ліжка.

Минув якийсь час. На чолі з царем військо повернулося з фронту, по цілій державі радість і свято. Всі веселяться, музика грає, на будинках — прапори.

Іван лежить. Жінка вночі весь час коло нього. Втямила вона, що нога його перев’язана.

— Що сталося?

— Так і так… лікарі випустили нездорову кров.

Приглядається жінка й видить, що рана перев’язана бать­ковою хусткою. Питає вона вранці царя:

— Няньку, чому Іванова нога перев’язана вашого хуст­кою?

— Що за хустка?

— Кривава… бо в Івана рана на нозі.

Тільки тепер догадався цар, що він перев’язав витязеві рану на нозі своєю хусткою. Схопився й побіг до зятя:

— Ану, покажи ногу! Що тебе болить?..

Іван мусив показати поранену ногу… Впізнав цар свою хустку й дуже зрадів:

— Як видно, славний витязь на срібнім, золотім і діаман­товім коні — це ти! Я вже, Іванку, старий, мені важко пра­вити великою державою, передаю царство на тебе.

Перебрав Іван державу, і з того часу настав мир в цілому світі. Війни вже більше не було. Люди жили щасливо.

На цьому і казка закінчилася.