Про дідову дочку Марусю і про бабину Галюсю

І
Був собі дід удовець та мав він доньку Марусю: добру, роботящу, тиху.
Аж і оженився дід. Взяв собі бабу, вдову з донькою Галю-сею.
І була тая бабина донька лінива, сварлива й вередлива. Все мусило бути так, як вона захоче.
А баба її дуже любила, а дідової не терпіла на очі. Як треба що зробити, або куди послати, то баба все дідову доньку посилає, а своїй нічого не загадує робить.
Отож раз сіли вони обідать. Баба дивиться на Марусю і каже до діда:

«Ото мені дівка,
Ото невторопа,
За малу дитину робить,
А їсть за два хлопа!

Моя з вечорниців
Принесе півмітка,—
Не напряде й півпочинка
Твоя дідовідка!
Бо моя хвилини
Дурно не змарнує,
А твоя, куди не піде,

З хлопцями жартує.
Та вона нас, чуєш,
З’їсть разом з кістками.
Візьми її й провадь куди
До дідчої мами!»

Так баба щоднини
Діда бунтувала,
Поки таки, як звичайно,
На її не стало.

II

Натягнув кожух дід,
Чоботи шкапові,
А Маруся якусь дранку,—
Обоє готові.

«А куди ми, тату,
Так пізно ідемо?»
«Та до лісу, може, трохи
Дрівець принесемо!»

До лісу не близько
Було, може, з миля,
Прийшли вони, наломили
Сухенького гілля.

Наломили гілля,
Сіли спочивати,
Коли глянуть,— перед ними
Стоїть якась хата.

Стоїть собі хатка
В гаю, при доріжці,
Похилена, покривлена,
На курячій ніжці.

Каже дід: «Лишися
Ти тут, а я в гаю
Ще хоч трохи дрівець сухих
Для мами врубаю!»

Пішов, а Маруся
В печі запалила,
Назгортала муки дрібку,
Галушки зварила.

А дід взяв колодку,
Прив’язав до бука,
Що повіє вітер в лісі,
Колодкою стука.

А Маруся каже:
«Ото раз завзято
Якесь дерево рубає
У лісі мій тато!»

Вибігає з хати,
Відчиняє двері
І гукає:
«А ходіть вже,
Тату, до вечері!»
Біжить її голос
Від бука до бука,
В лісі тихо, тільки вітер
Колодкою стука.

III

Вертає у хату,
А там біла мишка
Визбирує коло печі,
Яка де є кришка.

Підняла головку:
«Дівчинонько, душко,
Даруй мені для діточок
Хоч одну галушку!»

А наша Маруся
Добре серце мала,
І добула галушечку
І мишці подала.

А мишка до неї:
«Спасибі, дівчино,
Тут до тебе змій крилатий
Прилетить в гостину.

Прилетить з-за моря,
Схоче танцювати,
А ти кажи: черевиків
Не купила мати.

Як він черевики
Принесе для тебе,
То ти кажи, що кожуха
Тобі конче треба.

Принесе кожух він,
Загадай спідницю,
І намисто, і хустину,
І всяку дрібницю.
Нічого не бійся,
І не трать надії,

Лиш гуляти не йди, поки
Когутне запіє.

Як півень запіє,
То змій чорнокрилий
Над тобою не матиме
Ніякої сили.

А кожух, спідниця,
Чобітки з сап’яну,
І намисто, і хустина —
Все тобі остане!»

Так сказала мишка
І — шусть! в свою дірку,
В чорну дірку малесеньку
При самім одвірку.

IV
Аж тут загуділо,
Аж і зашуміло,
Чорнокриле чудовище
В хату улетіло.

«Ходи,— каже,— дівко,
Ходи танцювати!»
«Не піду я, черевиків
Не купила мати».

І знов загуділо,
І знов зашуміло,
Чорнокриле чудовище
Кудись полетіло.

За хвилину знову
Лунає крик дикий:
«Ходи, дівко, танцювати,
Маєш черевики!»

«Та як же я маю
З тобою гуляти,
Коли мені спідничини
Не пошила мати?»

Ще раз зашуміло,
Ще раз загуділо,
Чорнокриле чудовище
Кудись полетіло.

Аж чує Маруся
За малу годину:
«Ходи, дівко, танцювати,
Маєш спідничину!»

«Та як же я можу
В танець виступати,
Коли мені кожушини
Не придбала мати?»

Полетів проклятий,
Вернув за хвилину:
«Ну, ходи вже, подивися,
Маєш кожушину!»

«Та як же я маю
У танець ставати,
Чи не бачиш?
Намистечка
Не купила мати!»

Загуділо в лісі,
Зашуміло листом,
То змій летить до Марусі
З червоним намистом.

«Ходи,— каже,— дівко,
Хутчій танцювати!»
«Не піду я, бо хустини
Не придбала мати».

Отак вона його
Слала, посилала,
Поки півні не запіли
І не засвітало.

Застогнав з розпуки,
Заревів крилатий
І полетів, як та буря,
Тисяч миль від хати.

А дівчина встала,
Чобітки убрала,
Почіпала намистечка,
Як зоря засяла.

V

Як прийшла додому,
То батько і мати
Дивувались і не знали,
Що її казати.

Що її казати,
Де її садити,
А мачуха дивилася,
Як змій їдовитий.

Під вечір до діда
Каже: «Чуєш, діду!
Веди туди й мою доньку,
Бо не дам обіду!

Бо не дам обіду,
І не пущу в хату,
Моя донька також мусить
Такі статки мати!»

А дідусь послушний
Взяв бабину Галю
І під вечір тихесенько
Мандрують до гаю.

Прийшли до хатини,
І лишив дід Галю,
А сам буцім до ліса йде
Та дрова рубає.

Галя хазяйнує,
В печі затопила,
Принесла муки з собою,
Галушки зварила.

Аж вилазить мишка:
«Дівчинонько, душко,
Даруй мені для діточок
Хоч одну галушку!»

«Також я не мала б
Нічого робити
Та для мишачого кодла
Галушки варити!»

І мишка замовкла,
Сховалася в дірку,
В тую дірку малесеньку
При самім одвірку.

Аж нараз заграло
В лісі, як органи,
Летить, летить смок крилатий,
Страшний і поганий.

«Фу, фу! — каже,— чути
Прісним духом в хаті,
Вставай, дівко, бо я хочу
З тобою гуляти!»

А Галя до нього:
«Не можу гуляти,
Бо ще мені черевиків
Не купила мати.

Ані черевиків,
Ані кожушини,
Ні червоного намиста,
Ні до рук хустини.

Ні до рук хустини,
Стяжки до волосся,
А без того танцювати
Дівці не ялося!»

Почув це крилатий.
Зашумів, як туча,
Тая туча опівночі
Громами гримуча.

Пошумів, не було
Його з півгодини,
А бабина дочка в хаті
З цікавості гине.

Прилетів і каже:
«Сяка-така дочко,
Маєш чоботи, намиста,
Кожух і сорочку!

А тепер, небого,
Ходи танцювати,
Бо я себе на решето
Не позволю брати!»

Як її не вхопить,
Гуляє, дуріє,
А вона лиш наслухує,
Чи півень не піє.

Та де тобі півні,
Де тобі, небого!
Гуляй-гуляй, та ж ти сама
Захотіла того.

Було не хапаться,
Малим вдоволяться,
І не нараз, а потрохи
У нове вбираться.

Тепер, бач, пропало.
Лиш танцюй і кришка!
Подивися, як із нори
Визирає мишка.

Було їй галушку
Для діточок дати,
Навчила би, що ти маєш
Змієві казати.

А так: нема ради,
Що він схоче, буде,
О, мабуть, ти вже ніколи
Не підеш між люде.

Так і не пішла вже!
Нім кури запіли,
Руки її здеревіли,
Ноги обімліли,
Нігтями у ніздря
Смокові впилася,
А він нею як не трісне,—
Лиш мазь розлилася.

Лиш мазь розлилася,
І кісточок трішки,
Ще й чобітки сап’янцеві,
Шовкові панчішки.

Змій сіркою плюнув,
Засміявся бісом,
І схопився, як полумінь,
І пошумів лісом.

VI

А дід і баба в хаті ждуть і ждуть
На дівчину від ночі аж до рана.
І каже баба: «Діду! О, мабуть,
З добром великим йде моя кохана
Галюся, так, що і дійти не може.
Чи не піти б назустріч їй, небоже?»

Пішли.
Приходять у великий гай,
Надибали запущену хатину,
Втворили двері, входять:
«Ай, ай, ай!» —
Заводить баба,— гину, діду, гину!

Невже ж ця мазь і тії кісточки —
То все, що маю я тепер з дочки?
Ти всьому винен, діду!
Ти, ти, ти!

Свою доньку, бач, добре напровадив,
Мою ж завів в невідомі світи,
Не напутив її і не порадив,
Лиш чортові пхнув просто у лабети —
Чого втікаєш? Діду, де ти? Де ти?»

А дід як не метне собою в гай,
Та — між корчі, між буки, дуби, граби.
Вона за ним:
«Стривай лишень, стривай!
Ти душогубе, розбишако, драбе!»
Як хорт за зайцем, так біжить за ним,
Аж спотикнулася і лобом в дуба — грим!

А вдарилася сильно так якось,
Що дід вже тільки кості позбирав.
Разом з кістками Галі, як ялось,
В гаю отсім у ямі закопав,
Насипав гріб,— та гріб весною зник

І тільки там росте тепер базник.
В тім базнику, говорять, як іти
Опівночі, заки півні заспівають,
Якісь дивні лунають голоси,
Пищать, ячать, зітхають, позіхають,
Ще й стрибають якісь собаки бурі,
Що аж мороз піде тобі по шкурі.
Мабуть, це є найостаннійший слід
По мачусі і по її Галюсі,

3 Марусею живе у хаті дід,
І добре їм, і тихо там, як в усі,
Маруся сватів страх багато має,
Та чи віддасться,— того вже не знаю.