Про гномів – краснолюдків та сирітку Марисю (закінчення)

Добрі часи

1.

— Куди ж нас повезе оцей чоловік? — стривожено питали один у одного в краснолюдки, сидячи на Скробковім возі. їх турбувала доля Підземка та Кошалка-Опалка, які десь зникли дорогою.

— От коли б до якогось короля! Тоді й нашому найяснішому володареві було б добре товариство, і честь його не зазнала б ганьби! — озвався канцлер Котяче Очко.

— От було б чудово! — гукнув Кружалко, смачно облизнувшися.— Я чув, що в королів їдять самі солодкі масні страви, а білі булки печуть щодня! Ось де можна підживитися!

— Ти б краще притримав язика! — смикнув його Солом’яник, на диво худий і тонкий.— Вже й так насилу котищся, мов куля. Гляди — ще втратиш свою посаду, бо найясніший король схоче взяти когось іншого носити за собою мантію.

— Ну, королі навряд чи є на селі! — втрутився Голубинчик.— А може б, цей добрий чоловік одвіз нас хоча б до якогось князя?

— У князя теж великий двір — пишне панство, добрі кухарі! — гукнув Маслючок.— Завжди там співи, музика, танці, столи аж вгинаються від срібних мисок та келихів. Щоночі горить світло, мов на Великдень, люди, сплять довго, вдень нічого не роблять, тільки розважаються. Там нам було б добре. Але князі теж не ростуть на польових грушах, і княжий двір — не корчма: туди чужих не пускають…

— Ну, то нехай везе до якогось графа! — вигукнув Солом’яник.— Граф теж весело живе й має багато челяді та придворних.

— Справді! — підхопив Бур’янець.— А які в графа стайні! Які чудові коні! Які мисливські пси!

— А харчі там які? — стурбовано спитав Кружалко.

— Одне слово — годують, як у графа! Кухарчуки смажать на рожні цілих сарн та кабанів; кондитери випікають торти й цукрові піраміди. Золоте вино ллється з барил просто в келихи. А яких щук подають на стіл — ось у таких полумисках!

Бур’янець розвів руками якомога ширше, й усі захитали головами з подиву. »

Але Петрик, завжди бистрий, мов іскра, схопився з місця, почувши про такі чудеса, штовхнув Скробка й гукнув:

— Чоловіче! Гей, чоловіче! Чи ти знаєш якогось графа тут, у цій околиці?

— Графа? — повторив Скробек, чухаючи за вухом.— Ніякого графа тут немає.

Він з хвилину помовчав і раптом, ніби згадавши щось, додав:

— Он тамечки є на горбах якась стара руїна — лише комин та шматок муру — кажуть, ото давно колись графи жили… Але тепереньки там пустка — й городяни їздять туди по цеглу, як комусь треба. Графи, кажуть, давно повмирали.

— Повмирали? — із щирим співчуттям гукнув Кружалко й сплеснув у долоні.

— І від такого добра люди вмирають, йдуть зо світу?! То нехай цей добрий чоловік одвезе нас до якогось пристойного шляхетського маєтку! Нам і в маєтку кривди не буде. Шляхтич на селі — також пан на всю губу.

– Щира правда! — озвався Голубинчик.— Як прийде весна, шляхтич устане собі рано-ранесенько, вийде в зелене поле на світанні. Тут йому жайворон виспівує веселу пісеньку, тут йому роса сипле під ноги ясні перлини, квіти стелять узористі килими на луках. Тут йому плуги орють чорну землю; волики ревуть, орачі погукують, аж душа росте, аж серце ясніє.

Настане літо — шляхтич рушницю бере, йде на болота.

Дику качку встрелить, приторочить гарненько до торби, гляне в синє небо — й так йому стає весело… А тут поля з краю до краю шумлять золотими колосками, льон квітне голубим цвітом, сіно пахне на луках; ягоди рум’яніють в бору, бджоли бринять на липах… Настане осінь — яблуні, грушки та сливи гнуться, обтяжені, до землі; в березовому гаю боровики та лисички витикаються… А вже люди обжинки святкують: дівчата несуть вінок з квітів, колосків, лісових горіхів. Вранці полями стелеться мла, сонце насилу пробивається крізь неї. А мій шляхтич — гайда в ліс із гончаками, гайда на звіра! Бір стоїть тихо, слуха, як заливаються пси, білка з дерева поглядає чорними оченятами на мисливців. Раптом стрілець гримнув з рушниці — раз, другий. Паф, паф, паф! Широко розлягається луна, чути радісні вигуки, сурмить мисливський ріг…

— Це ти добре, дуже добре оповів, мій вірний Голубин-чику! — ласкаво всміхаючись, озвався король Блистек, що мовчки слухав розмову.— Ото б примандрувати до такого шляхетського двору! Коли б навіть там і не було так гамірно та весело — я все одно був би радий!

Король ще промовляв з виразом зворушення на старечому зморшкуватому обличчі, коли віз, черкнувши об камінь, звернув з битого шляху на польову дорогу, й Скробкова шкапа весело зафоркала, як форкають усі коні, зачувши рідну оселю.

Незабаром віз зупинився, й Скробек наказав краснолюдкам:

— Ану, злазьте! І ти, королиську, і всі ви теж! Злазьте! Ми вже приїхали!

— Куди? Як? — зарепетували краснолюдки, виглядаючи з каптурів.— Адже тут нічогісінько немає.

— А що має бути? — обурився Скробек.— Осьдечки моя власна, найвласніша в світі хата — й край!

А вже замиготів світанок, і в повітрі почали танути тіні.

Дивляться краснолюдки — стоїть убога хатина, сплетена з хмизу, обмазана глиною. Покрівля на ній крива, низенька, дірява: там стирчить галузка, тут віхоть зопрілої соломи; лозовий пліт ледве тримається на землі — під ним буйно розкущилися бур’яни, а вгорі верба простягла гілки, ніби довгі руки; в занедбаному садку біліють розквітлі вишні, а над усім розлягається жаб’ячий хор і соловейко витьохкує свою ранкову пісню.

— Ой боженьку! — заголосили краснолюдки.— Чоловіче добрий! Ти що — глузуєш із нас чи, може, зупинився спитати дорогу?

— Чого мені питати, як я її й так знаю! — байдуже мовив Скробек.— Осьдечки моя хата. А он там — потічок і гай; хто хоче — нехай лишається, а хто не хоче — хай забирається собі геть!

І почав розпрягати шкапину, витягати з низенької кринички журавлем воду та наливати в корито, наче краснолюдків тут І зовсім не було.

— Що ж ми їстимемо в цій пустці? — питаються краснолюдки.

А Скробек їм, тягнучи воду з криниці:

— Те, що й мої діти. Кому судилося жити — не вмре з голоду!

Тут краснолюдки знову:

— А де ж ми поскладаємо наші скарби?

— У маковій голівці сто тисяч зернят вміщується — і їм не тісно.

Та краснолюдки не вгавають:

— А король? Де ж він тут житиме?

— А сонечко як? Адже воно пишніше за вашого короля, а не гордує моїми злиднями, щодня світить у хаті…

І тут Петрик, що мав дуже веселу вдачу і щирим серцем приймав однаково добро і зло, почав вистрибувати навколо воза, радісно приспівуючи:

Нам аби землиці грудка Та вгорі шматочок неба —

Для малого краснолюдка Більш нічого і не треба!

Усі гримнули на нього, щоб замовк, бо зараз, мовляв, не час жартувати,— і знов залунав хор невдоволених голосів. А вже ранкова зоря засяяла на сході ясним блакитним вогнем, і на землі зажеврів світанок.

Король Блистек звів до неба очі й руки та й промовив:

— Благословенний закуток, що в ньому живуть бідність і праця, бо над ним сяють зорі!

Махнув берлом-скіпетром — і дружина його змовкла.

2.

Тихо рипнули низенькі липові двері, й краснолюдки зайшли до вбогої Скробкової мазанки разом з перлистим світанком.

Тут була одна тільки комірчина, і з кожного кутка її виглядали злидні.

Чи не половину хати займала простора піч з величезним запічком; коло печі, згорнувшись клубком, лежав сірий кіт і чорнів оберемок сухого хмизу, зв’язаний посторонком з кулькою на кінці.

Трохи далі стояло цеберко з водою й коло нього бляшаний кухлик.

Кілька перекинутих догори дном горщиків тулилося на лаві. Біля лави — сосновий стіл, два дзиглики й трохи картоплі в кошику.

Дуже кумедний вигляд був у краснолюдків, коли вони придивлялися до цих злиднів та мовчки заламували руки, не важачись нарікати, й штовхали один одного ліктями, показуючи очима то на порожню піч, то на криву лаву, то на дірявого кошика, де, мабуть, містилися всі Скребкові припаси.

Довгі носи гномів ніби ще подовшали, вуса сумно звисли вниз, зморшки поглибшали. Вони зневажливо надимали губи й здушено шепотіли щось крізь гострі, зціплені зуби.

Один лише Петрик, як завжди радий і веселий, вистрибував по хаті й заглядав до всіх кутків, безтурботно сміючись та потираючи руки.

— От палац! От панські покої! — гукав він.— Хіба ж нам погано тут буде?! Ще й як добре! Королівська оселя! Гляньте, крізь дах світить ранкова зоря! Гляньте, гляньте, як вона розсипає по хаті троянди! Скільки троянд, золотих і рум’яних! Гляньте! Під сволоком ластівчине гніздо! Чуєте — пташки попрокидалися од світла й щебечуть! Чуєте? Вся стеля співає! Аж тріпоче пташиним пір’ячком! Гляньте, гляньте, який кущ бузку заглядає в хату крізь розбите віконце! Ну ж і пахощі! Ну ж і свіжість! Які чудові кетяги бузкових квітів! А на кущі повно діамантів; на кожному листочку — діамант! У кожному діамантові — райдуга! Не кажіть мені, що це роса! Ні, ні! Це самоцвіти! Слухайте! Соловейко на кущі співає ранкову молитву!

В кутку, на оберемку соломи, спало двоє хлоп’ят. Біляві голівки ховалися в золотій соломі, з розстебнутих полотняних сорочок світили худі, засмаглі груди.

Мабуть, весняна ніч дихала на них холодком, бо вони тісно притулилися одне до одного, обнялися рученятами.

— Ой господи! — гукнув Петрик.— А от і королевичі!

Інші краснолюдки підійшли, глянули й собі. Якесь ніжне

зворушення почало розгладжувати зморшки на чолах, на обличчях.

Залунав спершу тихий, потім дедалі голосніший шепіт:

— Бідолашечки!

— Убоженятка!

— От яка їхня доля!

— Сирітоньки!

Тут король Блистек схилив над голівками хлоп’ят свого скіпетра й промовив:

— Ростіть здорові в своїй бідній хатині! Ростіть у затінку бузкових кущів та в затінку липи, під ластівчине щебетання, в сяйві світанку! Ростіть здорові!

І торкнув золотим скіпетром біляві дитячі голівки.

Тут зайшов до хати Скробек, який уже встиг упорати свою шкапину в малій, тісній стайні.

Увійшов, нахиливши голову в низеньких дверях, і, проказавши з порога: «Здорові були в хаті!» — жбурнув шапку на стіл.

його відразу оточили краснолюдки й почали зацікавлено розпитувати:

— Чиї це діти?

— Та не чиї ж… Мої! — відповів Скробек.— Було ще більше малечі, та пішла зо світу, коли вмерла їхня мати. Тільки цих двійко й залишилося в хаті.

— Хай ростуть здорові! — ще раз повторив король Блистек. І махнув своїй дружині, щоб несла скарби з воза під запічок.

Краснолюдки так і метнулися — хутенько почали зносити свої скриньки й шкатулки під піч та ховати їх в мишачі нори — й поралися так тихенько, що навіть сірий кіт, який спав коло печі, не прокинувся.

Скробек дивився на це байдужими очима. Увечері він розгледів, що то за скарби були на возі: в скриньках — самі камінці та сміття! Де ділися блиск і сяйво, вогні й райдужні переливи, що так засліпили його вночі? Перед ним був лише сірий пил та дрібна рінь, а замість зливків золота й срібла — бадилля бур’яну й очеретини.

Коли краснолюдки, позносивши все, що було на возі, зникли в мишачих норах і почали в темряві дошукуватись, як вийти звідти на білий світ, Скробек стукнув пужалном об земляну долівку й гукнув:

— Гей, Кубо, Войтку! Ану вставайте мені зараз, бовдури! Хіба не бачите, що батько приїхав?

Хлоп’ята заворушилися в соломі й почали протирати очі, сонно шепочучи:

— Татусю! А що ви нам привезли з ярмарку?

Та Скробек був такий лихий, що йому було не до розмов.

— Ціпка доброго привіз! — кинув гостро.

Кубусь підвівся й сів на соломі.

— Татусю, а я короля бачив!

— Короля? — перепитав Скробек.— Це тобі приснилося!

Він не хотів, аби діти знали про краснолюдків, бо ще ненароком перекажуть сусідам.

Але хлопець наполягав на своєму:

— Ой, ні! Не снилося мені, татусю… Я насправді короля бачив! У золотій короні, в королівській одежі. Борода в нього до пояса й така золота паличка в руках, що сяє, мов сонце. Ішов і сіяв золото по дорозі.

Хлопець почав бити себе в груди й присягатися, що йому таки не снилося, але Скробек перепинив його, гнівно тупнувши ногою:

— Ось я тобі дам короля, лежню! Кийок тобі насниться! Ану вставайте’ мені обидва та зараз біжіть по хмиз, бо його вже обмаль! Зрозуміли?

— Зрозуміли! — відповіли Войтусь та Кубусь і, вставши з соломи, вмилися водою з цеберка, підперезали сорочки мотузком, стали на коліна, прочитали молитву й, поклавши за пазуху кілька вчорашніх холодних картоплин, налагодилися йти.

Аж тут Скробек скинув з себе ременя, підняв угору й спитав:

— Бачите, що в мене в руці?

— Авжеж, бачимо! — боязко відповіли хлопці.

— Що ж воно таке?

— Та… ремінь…

— Нащо він?

— Та… нас бити…

— А боляче він б’ється?

— Ой, боляче, татусю, боляче!

І ну терти очі кулачками та, жалібно кривлячись, обіймати батькові коліна!

Але Скробек опустив руку з ременем і мовив:

— Отож, запам’ятайте обидва, що я вам скажу! Як хто хоч словечко писне про того короля, я йому такої прочуханки дам ременем, що аж на небі буде чутно! Розумієте?

— Ой, розуміємо, татусю, розуміємо! — з плачем приказували хлопці, ще міцніше обнімаючи батькові коліна.— Ой, не скажемо й словечка! Тільки ж не бийте нас, не бийте, таточку, золотий, дорогенький!

— Та добре вже! — буркнув батько й жбурнув ременя на лаву.— А зараз — гайда по хмиз!

Хлоп’ята, втуливши голови в плечі, нищечком вимкнулися за двері.

Та коли вони вже були за ворітьми, Кубусь, завбачливо оглянувшись на хату, штурхнув брата в бік:

— А я таки бачив короля! Що бачив, те бачив!

3.

Ніде, мабуть, не було в світі такого чудового, затишного куточка, як той, що його король Блистек обрав собі на літню садибу, обійшовши підземними норами навколо Скробкової халупки.

Схований в зеленому присмерку під величезним лопухом, котрий буяв тут майже як ліс, цей повний свіжості, чарівний куточок лежав поміж занедбаним вишневим садом, що саме зараз стояв у цвіту, та блакитним потічком, що звивався в низині на луках.

До саду з одного боку приткнулася вбога Скробкова хатина, а з другого — клаптик поля, на якому буйно кущився золотий коров’як та Петрові батоги й так рясно росла мітлиця, що вся ця нивка, яка з давніх-давен лежала облогом, здавалася здалека срібною й золотою.

На вузькій межі між нивкою та вільшняком де-не-де росли кущі глоду, вкритого ніжним рожевим цвітом. Скільки солов’їв співало в кущах кожної ночі, скільки їх одгукувалось з вільшняка — цього, мабуть, не злічити б нікому. Соловейків намагалися перекричати жаби, яких була тут сила-силенна, а їм вторували водяні курочки й чирята, що гніздували в очеретах та в осоці,— але подужати соловейків не могли. Отак вони хором і виспівували своє — жаби, водяні птахи та соловейки.

Нікому не заважало, що Скробкова халупка близенько. Хто не знав — міг її обминути й навіть не побачити — так щільно вкривало її гілля плакучих верб та височезні бур’яни, так глибоко запала вона в землю.

Лише смужка диму, здіймаючись крізь зелені хащі в небо, коли Скробек опівдні варив собі та дітям картоплю в печі, свідчила, що тут живуть люди. Навіть пес не гавкав у дворі, бо не було його чим годувати, не було чого й стерегти.

До такої халупи й злодій не загляне, а подорожній її обмине.

Краснолюдки, хоч і нарікали спершу на злидні, а проте хутко звикли до нової садиби.

Цей добрий, веселий народець понад усе любить волю й неохоче живе там, де волі немає. Тут, у квітучому, зеленому куточку > ніхто не перешкоджав, ніхто не стежив і не полохав їх, отож вони хутко звикли до цієї місцини, як до свого рідного Кришталевого Гроту, й називали її поміж себе Солов’їною Долиною.

Щоправда, спершу було нелегко. Гноми не лише тяжко працювали, а й голодували. Насамперед треба було опорядити оселю для старого короля — він, ясна річ, не міг спати десь під лопушиною, як його власні підданці. Краснолюдки дуже хвилювалися й стурбовано хитали головами, вздовж і впоперек виміряючи невеличку долинку.

Аби краще бачити, невсидющий Петрик видряпався на товстелезну вербу. І тут побачив — її стовбур геть спорохнів усередині.

Петрикові миттю спало на думку, що тут, якби трохи попрацювати, можна опорядити чудові покої для короля.

Краснолюдки зразу взялися до роботи: одні вимітали та вишкрябували порохнечу зсередини, інші приносили все потрібне для краси та вигод, і ще того вечора король Блистек оселився в гарному покої, де було не лише гарно, а й м’яко та затишно.

Весь покій, мов оксамитом, був устелений зеленим та коричневим мохом: на стінах мигтіли завіси з блискучого, мов райдуга, мереживного павутиння; біля входу — запона, оплетена із сріблястої мітлиці; польові квіти й зілля ‘сповнювали цю королівську резиденцію свіжими пахощами.

Старий король скинув з себе корону, щоб голова трохи відпочила, повісив її на сучок, а скіпетра поставив у кутку. Тут величезний діамант сипнув такі блиски, наче в спорохнілому стовбурі зійшло друге сонце.

Але в старого короля були страшенно змучені очі — стільки вже років він дивився на світ, на все, що діялося в ньому! Тож він наказав заслонити діамант вільшаним листочком, крізь який ледве сіялося світло, схоже на місячне сяйво. І тоді сивий король став спочивати, лагідно міркуючи про довгі роки свого життя, коли він робив людям добро та нагромаджував у землі скарби, старанно ховаючи їх, аби не прислужилися злу, не трапили до рук лихому.

А тим часом королівські слуги отаборилися поміж корінням старої верби, кожної хвилини чекаючи, що їх покличе король. Гноми й собі влаштували затишну оселю, де й від дощу сховаєшся, й від сонця, а ввечері кожен міг дивитися на ясні зорі, бо краснолюдки їх люблять понад усе.

А от з харчами було гірше… День чи два було навіть так скрутно, що Кружалко, який не звик терпіти злигодні, лив сльози без упину. Але згодом усе владналося.

Роздивившись, краснолюдки побачили, що в цій долині, з вигляду такій занедбаній і спустілій, є неабиякі запаси харчів.

У вільшняку, приміром, росли жовті весняні гриби-лисички, достигали суниці, червоніла ожина; в старому, занедбаному садку капотів з вишень прозорий клей; на мітлиці можна було знайти смачні зернятка; ще більше постачав їх водяний кріп; молоді листочки конюшини правили за чудову салату, а корінці багатьох рослин, коли їх гарненько обшкрябати, були на смак точнісінько мов спаржа. Отож краснолюдки мали тепер досхочу доброї їжі — і кожен з них пройшов би хтозна-яку далеку дорогу, аби тільки принести щось смачненьке старому королеві.

Найбільш з усіх старався Петрик. То відшукає десь пташине яєчко, то спіймає горобеня з крикливого табунця, що його повисиджували горобчики на старій тополі, то витягне очеретинкою кілька крапель меду з осиного кубла,— і все те несе королю Блисткові.

Спершу краснолюдки розпалювали вогонь на камінці, але його частенько гасили роси й зливи. Не довго думаючи, Петрик захопив велику порожню черепашку, яку чомусь покинув господар-равлик, спорудив над нею димар з глини й піску, приладнав дверцята — І така вийшла кухня, що кращої годі й знайти.

А як у печі горить, то гості не забаряться — так воно сталося й тут.

З давніх-давен над потічком, під розложистим лопухом, жила жаб’яча родина, до якої належав Полупанок.

Був це жабич зарозумілий, ледачий і надміру честолюбний.

Мені дуже прикро, що я про цього Полупанка нічого доброго сказати не можу, але, на жаль, бачу його в думці саме таким, який він був насправді: хвалькуватим та надутим, немов пухир.

На всьому березі не було жаби, котра б так надимала горлянку й так голосно верещала про себе, як наш Полупанок. Цілісінькими днями він нічого не робив, тільки, вигріваючись на сонці, оповідав кожному — чи хотів той слухати, чи не хотів — якого він, Полупанок, пишного роду, який у нього чудовий голос та музичний хист.

Жалюгідний хвалько! Кумкання його частенько чути було аж у другому селі.

Отож Полупанок утоптав стежку до краснолюдків; плів їм про себе різні небилиці, підлещувався, а сам тільки й винюхував, звідки несуть страви. Часом він брав з собою скрипку, пригравав старому королеві до вечері, щоб тому було веселіше їсти.

Після цього починалися різні розваги. Тепер краснолюдки раз у раз запрошували до себе жабича, який пнувся так, наче був не полупанок, а пан на всю губу.

Хмарою здіймався дим з кухні, що її так майстерно опорядив Петрик; їжі й питва було досхочу, а смачні пахощі линули так далеко, що сірий кіт, який спав коло печі, щулив вуха й нюхав крізь сон, а голодні Войтусь і Кубусь, притулившись один до одного, питалися наввипередки:

— Що це так смачно пахне?

Концерт маестро Сарабанди

1.

А старий король одне думав-гадав, як йому нагородити Скробка за його гостинність.

Краснолюдки неохоче роздаровують золото, срібло й самоцвіти, віддані їм на схов, але залюбки допомагають людям у праці, бо вважають: праця — це найпочесніше з усього, що існує на землі.

Але як його допомогти бідолашному Скробкові в праці, коли в його господарстві нема до чого й рук прикласти — такі злидні!

Самого Скробка бере розпач, як він прийде додому й гляне, що діється в хаті. По кутках купами громадиться сміття; із стелі звисає брудне павутиння; піч не підмазана; на долівці повно попелу; лави й стіл немиті, стіни обдерті. Пустка чорна — не хата.

— Ой, ні! Це лихо вже не на мою силу! — казав сам собі Скробек.— Хоч би я все поприбирав тут — що воно мені поможеться? І так погано, і так недобре. Краще, мабуть, запалити люльку!

І він запалював люльку або кидався на брудну постіль й засинав.

Серце в Скробка зовсім не було лихе: просто коли його придушили злидні, він впав у розпач і зневірився у всьому. Отой клаптик поля, що лежав облогом, оте урочище могло — якби докласти до нього праці — прогодувати дітей і самого Скробка. Але воно так заросло бур’янами, стільки було на ньому корчів, пеньків, каміння та ям, що Скробек ніяк не зважувався взятися до нього.

— Еге,— казав він сам собі,— якби мені хоч смужку землі на картоплю — я б із неї куди краще прохарчувався, аніж з того урочища! Адже там корінь на корені, камінь на камені! Я хоч би й руки до ліктів спрацював — нічого не вдію! Це поле обкопати б треба, воду спустити, пеньки повикорчовувати, каміння повикопувати та повивозити, кущі повирубувати, а вже тоді братися за плуга! А що я? Є в мене хоч сокира путня? Є лопата? Є плуг чи борона?

Чи, може, сила є на таку працю з тієї картоплі, яку їм без сала та олії, а частенько й без солі? Гей, гей! Нема в мене сили! Ні, немає!

І запрягав у воза свою шкапу та їхав до містечка, аби заробити хоч на прожиток.

Але нікчемний то був заробіток!

Як з’їсть Скробек окраєць хліба й купить трохи вівса коняці, заплатить за проїзд у містечко та ще, бува, й до корчми зайде,— вже іде додому з порожнім мішком.

Лише коли-не-коли перепадало щось дітям із тих його заробітків.

Але король Блистек знав, що в Скробка тільки й хазяйства, що його сухоребра шкапа. Отож він звелів своїм красно-людкам гарненько чистити її шкрябачкою вночі, обмивати росою, мастити копита комариним салом, заплітати і розчісувати гриву; звелів також носити найсоковитішу траву коняці в ясла, рвати їй на обніжках смачну конюшину, напувати джерельною водою, підстелювати мох та суху хвою, відганяти від неї мух та гедзів, а ще навчати її потай гарної ходи.

Люди, що раніше бачили Скробкову шкапу, дивом дивувалися.

— Мабуть, Петре, ви обміняли свою коняку на іншу, ще й доплатили грубі гроші? — раз у раз питалися в нього.

Але Скробек тільки всміхався, бо ще від діда-прадіда чув, що там, де живуть поблизу краснолюдки,— кінь у стайні, мов грудочка: хлюпнеш на нього водою — збіжить і шерсть не замочить, такий ситий!

І візок Скробків теж став як новісінький. Раз у раз темними ночами на Скробковім подвір’ї було ясно й гамірно. Тут Голубинчик колеса миє, там Солом’яник короба в возі лагодить; Кружалко осі мастить-шмарує, а Маслючок, розпаливши вогнище, на власному ковадлі кує нову люшню.

Так працюють, так майструють, що хоч би й у панський маєток таких майстрів.

Тим часом, як королівська дружина без угаву поралася ночами, старий король Блистек сам ходив уранці до соснового бору — пильнувати Скробкових хлоп’ят, поки вони збиратимуть хмиз.

Бір стояв темний, глухий, тільки вітер стиха шумів десь угорі, шарпав чорні сосни, вимовляючи незрозумілі слова.

Зненацька стежкою в присмерк і холод вбігали, наче два сонячні промінчики, Кубусь і Войтусь, із скуйовдженими білявими чубчиками, босі, в полотняних сорочках, підперезаних мотузочком.

В хащах розлягався веселий дитячий гамір, дзвінкий сміх, і темний бір змовкав, слухав. Над білявими голівками здіймалося потужне склепіння сосен, до них хилилося віття старезних дубів, їм щось шепотіло тремтливе листя беріз — і з краю в край, в найдальшій гущавині чути було тихий шерех: «Діти! Діти! Діти!»

Та навіть цей шепіт страхав дітей. Кубусь і Войтусь у похмурому лісовому присмерку змовкали, немов пташенята, внесені до темної хати.

Але дивна річ! Ще недавно вони добре, було, набігаються, доки знайдуть гіллячку хмизу, а зараз ледве кинуть оком — вже й бачать суху гілочку — не малу, не велику, саме таку, як їм треба, наче щойно скинуту вітром.

А смолиста яка! Живиця так і просвічує крізь кору, мов бурштин! Оце палахкотітиме вогонь у печі, якщо накидати таких гіллячок!

Радіють діти, розкладають посторонку на стежині й зв’язують хмиз. Так хутко, так гарно йде сьогодні робота!

І знову диво! Торішній горішок лежить у сухому листі на стежині. Може, вітер приніс його з ліщини? Чи, може, загубила білка, скачучи по деревах?

Хлопці розбили горішок на камені, поділилися білим, солодким зернятком… Коли бачать — на стежці ще лежать два… три… ціла купа горішків. Та всі — як один! Радіють хлопці чимраз дужче. Кубусь шугнув убік, геть зовсім заховався в зелені, мов зайчатко, тільки тоненький голосок чути:

— Ой, дана, дана! Ой, дана, дана, ой, дана, дана…

І раптом як скрикне:

— Ой, рятуйте!

Кинувся Войтусь до нього — бачить, братові губи тремтять, з перестраху й слова не вимовить.

— Ти чого кричав? — питається Кубусь.

— Король! Король був отут зараз! У золотій короні! За кущиком стояв, весь у червоному, неначе вогонь палахкотів.

— Де ж він, де стояв? — допитується Войтусь.

— Ось тут… тут,— показує пальцем брат.

І раптом як скрикне знов:

— Ягоди!

Дивляться обидва: правда! Червоніють ягоди, наче їх хто насіяв!

— Ну ж і диво! У цьому бору ягід зроду не бувало, а зараз дивіться скільки!

Ласують хлопці, про свій переляк і забули: таких чудових, рум’яних, солодких ягідок не куштували, відколи живуть на світі!

Підживилися, почали зв’язувати оберемки: вже час вертатися додому!

Раніш, було, стогнуть та крекчуть обидва: важко завдати оберемок на спину, важко тягти його з хащі. А зараз — дивіться! — полегшали оберемки, наче половина тягаря зникла.

— Може, хмизу сьогодні мало,— питається Войтусь,— що нам так легко йти?

— А може, то ми після горішків та ягід отак зміцніли? — сміється Кубусь.

Помовчав хвилину й смикнув брата:

— Войтусю!

— Га?

— Не кажи вдома, що я короля бачив, бо татко знов ременя візьмуть…

— А нащо мені казати!..

Отак вони поверталися додому.

Зустрівши їх дорогою, сільські молодиці аж зупинялися й довго дивилися вслід:

— Скробкові хлопці чи не Скробкові? Чого це вони так змінилися? Підросли, вилюдніли, мовби й не вони…

— Дивувати немає чого. Може, мати їхня нещаслива на тому світі впросилася, приходить ночами, сиріт своїх доглядає.

— Мабуть, що так…

— Атож…

І, хитаючи головами, йшли далі.

Ніхто не знав, що це король краснолюдків так піклується про сиріт, аби віддячити батькові за гостинність.

Та старому королеві все здавалося, що його подяка мала, зовсім нікчемна… Таке в нього було вдячне серце.

І тоді він став думати-гадати, як би його прихилити Скробка до роботи на занедбаному полі. Оце була б допомога!

Одного вечора Скробек повертався додому, саме коли ясно світив місяць. Глянув — а все урочище стоїть у срібному сяй-, ві, достоту так, наче воно вкрите достиглим житом. І тихий вітер хилить колосся додолу… Скробкові аж в очах замиготіло від цього чародійного дива; він кинув віжки шкапі на шию й побіг на поле, не вірячи власним очам, а проте на хвилину піддавшись омані, що, може ж, таки й справді посіяв жито, а це вже дочекався раннього врожаю. Та, прибігши, побачив: то лише сріблиста мітлиця виблискує в місячному промінні.

Похилив голову Скробек, постояв трохи, подумав, тяжко зітхнув і повернув до свого воза.

Та поле, неначе вкрите достиглим житом, стояло перед очима. І вночі снилося.

Незабаром після того пішов Скробек до лісу, бо в нього зламався дишель на возі й треба було зрубати осику на новий. Зненацька в очі сяйнув золотий блиск. Глянув — усе його поле мигтить щирим золотом, геть-чисто достигла пшениця вгинається під вагою колосків, просить серпа.

Здивувався Скробек, став, дивиться, навіть мурашки сипнули йому по спині. Рятуйте! Та це ж таки справжнісінька пшениця!

Підбіг ближче, глянув — а то ранкове сонце отак розмалювало переліг золотом.

Знов постояв Скробек, подумав, заломив руки, аж кістки захрумтіли, й, зітхаючи, повернувся додому.

Та поле, що мигтіло золотом пшеничного колосся, вже не тільки снилося йому: де б не сів, де б не став — воно йому марилося і не йшло з думки.

— А що? — казав сам собі Скробек.— А може б, і там пшениця родила? Хто його знає? Може б, і родила? Земля там має бути добренна: відпочила за стільки років! З діда-прадіда ніхто не сіяв і не жав… Переліг, одне слово… Але хто ж його знає…

Отак думав бідний Скробек і цілими годинами блукав навколо поля, міркуючи, якої б праці треба докласти, щоби міг він зорати й засіяти оце дике урочище.

— Тяжко, ой, тяжко! — проказував він півголосом, дивлячись на здоровезні корчі, на дикі кущі, на чіпкі коренища та каміння, яке від власної ваги глибоко повгрузало в землю.

— Ой, тяжко, тяжко! — зітхав Скробек і йшов до хати.

Та ледве ступивши кілька кроків, відчував, що його з нестримною силою тягне назад, і знову вертався й знов, дивлячись на дикі зарості, зітхав і хитав головою, шепочучи:

— Тяжко, тяжко! Не на мої сили!

Так минуло кілька тижнів, і він аж висох та зчорнів од цієї війни, яку провадив з власними думками, бо його щось водночас і вабило, й відштовхувало геть від занедбаної ниви.

Часом Скробек перемагав сам себе й по три, по чотири дні не ходив на поле. Але тоді його брало за серце так, наче він покинув напризволяще власну худобу.

Ще яскравіше зринав тоді перед очима срібний житній лан і золотий пшеничний. Він майже чув, як шелестить колосся.

— Тьху! — спльовував.— Зурочено мене, чи що? — і мерщій брався до іншої роботи.

Саме тоді по той бік лісу, над річкою, неподалік од битого шляху, працював тартак.

Туди треба було звозити силу-силенну дерева, що з нього різали довгі й широкі колоди та дошки. Скробек охоче брався .до цього і завдяки своїй добрій коняці мав непоганий заробіток. Вже й до глечика, схованого на горищі в соломі, зміг покласти трохи грошенят.

Але ці гроші не дуже тішили його… От коли б він їх заробив, продавши зерно з власного поля!

А тут хто заробив? Він та шкапа.

Ану ж хто захворіє з них обох: що тоді? І йому не вік жити в світі… а кінь ще іменше живе, ніж людина.

Що після них обох залишиться дітям? Самі злидні! От якби мати оброблене поле! Тоді було б що залишити дітям у спадок!

Щоразу, вертаючись увечері з тяжкої роботи в лісі, йшов Скробек до свого урочища, ставав і дивився.

Старий король аж руки потирав з радощів, бо це ж він золотим сонячним сяйвом та сріблястим місячним блиском причарував Скробкове серце до цієї покинутої землі.

2.
Одного ясного дня примандрував до Солов’їної Долини славлений музикант Сарабанда. Оцей уже грав на диво! Ніхто в усій околиці не міг з ним зрівнятися.

Годі було думати про це Шулимові, який щонеділі грав у корчмі на контрабасі, годі було думати й Франкові, котрий завжди ходив на весілля із своєю скрипкою. Хіба, може, вівчар Ясек, що мав вербову сопілку й виспівував на ній цілими днями,— може, тільки оцей вівчарик міг трохи рівнятися із Сарабандою. Та й то не в усьому.

Нехай нікого не дивує, що маестро Сарабанда — це звичайнісінький польовий цвіркун.

На це ніколи не зважатиме той, хто має розум і в усьому дошукується смислу й правди. А правдою було те, що Сарабанда грав напрочуд гарно й так дзвінко, так зворушливо, що його чути було геть скрізь — не тільки в усьому полі, але й у кожному серці.

А гарна музика, влучивши в серце, співає в ньому своїми і власними словами… Так було й тут.

Приміром, коли Шулим грав у корчмі на контрабасі — аж за милю чути було, як хтось вигукує басом:

Пий, хлопче,

Пий, хлопче!

Йде смерть,

Всіх топче, йде смерть,

Так важко.

Ще випий:

Ось пляшка!..

А коли Франек грав на скрипці, простуючи селом на весілля, й товариш допомагав йому, калатаючи в бубон, добре чути було, як у скрипці хтось сміється-заливається на всю горлянку, сам собі приспівуючи:

Ой я скрипці на гостинці Кину, кину два червінці!

Кину й таляр на цимбали,

Аби ж тільки добре грали!

Гу-га!

Ой ти, праце, наша праце!

Чом тебе усі бояться?!

Не боїться дід вусатий,

Бо не здужа танцювати!

Гу-га!

І старі й молоді кидали роботу, бігли слухати, як грає скрипка, а хто не міг танцювати — хоч з-за рогу глянути на весілля.

І вже не було кому працювати на селі, стояла робота облогом, чекаючи на людські руки, і день, і другий, і третій… Час минав та минав, забираючи з собою хліб з кожної хати.

А коли Ясек-вівчарик грав на сопілці — людям ставало  сумно й тяжко, наче хтось плакав і нарікав на свою долю. Сопілка наче вимовляла:

Ой доле ж моя, доле!

Не родить хліба поле.

А вітер віє, віє,

Бур’ян у полі сіє.

Піду, мабуть, із хати:

Не буду хліба жати.

Засплю на сонці горе

Й подамся геть за море!..

Коли сопілка отаке вигравала, людям мимоволі падали руки, плуг здавався надміру важким, земля — грудкуватою й твердою, тупа коса не брала соломи, і все тіло наливалося такою втомою, наче людина працювала хтозна-відколи.

Не так грав маестро Сарабанда. Він сидів близенько до землі, знав усю її красу, добрість та силу — і тільки про неї міг співати й грати. 1 вранці, і ввечері — повсякчас він співав про луки й поля, про ліси й потоки, і спів його сягав просто в серце.

Одного вечора сидів Скробек на порозі своєї мазанки — й раптом замислився, засумував… і такий узяв його жаль, така любов до цієї бідної хатинки, яку успадкував він од батька й діда!

А сонце вже сідало за обрій.

Малі краснолюдки повиходили із свого закутка й задивилися на золоте сонячне коло, на червоні призахідні заграви, на бузкове прозоре повітря.

Аж тут Сарабанда, й собі задивившись на захід, сів на пагорку, заграв і заспівав.

Чує Скробек — щось бринить у повітрі, наче срібні гусель-ця, й у цьому співі чути слова, такі тихі, наче саме серце нашіптує їх у груди…

Здивувався Скробек, слухає, а голос набирає сили, пливе далі й далі, і вже гримнула пісня на всі поля й ліси, обняла річки, луки й потоки, зашуміла листям польових груш і лісових дубів, забриніла стеблинами лугових трав та безкраїм співом вечірньої тиші. І така гримнула могутня пісня, наче вона вихопилася з мільйонів грудей просто в небо, наче мільйони серць бились й калатали в ній.

Ой земле, ти матінко рідна!

В тобі є і золото й срібло.

Якби тобі щастя та долі —

Шуміла б колоссям у полі.

Ой земле, ти матінко рідна!

Ти людям, як сонце, потрібна!

Ти їм віддаєш свої сили,

Квітки воскрешаєш з могили.

Не мала ти доброго друга,

Не бачила зёрна і плуга…

Родила б ти жито й пшеницю,

А родиш паслін та мітлицю…

Скробек сидів і слухав цю пісню… І раптом відчув таку силу, якої не мав зроду. І знов такий гарячий жаль прокинувся в ньому, така любов до свого клаптика землі, що й сказати не можна.

Наче сто рук зросло в нього, і всі просилися корчувати, орати, робити найважчу працю.

Він устав з порога й глянув на світ проникливим, пильним поглядом, простяг руки, стиснув кулаки й шепнув:

— Гей, земле, земле! Гей, праце, праце! Ще я з вами позмагаюся! Або ви мене подужаєте, або я вас!..

Голубинчик та його учень

1.

Хто вже хто, а Полупанок ніяк не міг стерпіти, що Сарабанда має такий успіх. Жабич і завжди був зелений, а тут позеленів із заздрощів удвічі дужче.

— Що ж це таке? — козирився він.— Якийсь приблуда, якийсь мандрівний цвіркун буде задирати носа в країні, де всі оплески належать мені одному?! Відколи це всякий волоцюга має право туманити слухачів отим жалюгідним цвірінчанням, псувати їм смак до моєї чудової музики?! Це просто-таки обурливо!

— Пане! —вдався він раптом до Голубинчика, який мовчки слухав його нарікання.— Змилуйся, добудь мені ноти, за якими грає Сарабанда! Ось побачиш: я його пережену, я його подолаю! Вивчу цієї його пісні — і весь світ побачить, що за нікчема отой Сарабанда та який талановитий я, жабич Полупанок! Змилуйся, любий пане! Допоможи мені, коли твоя ласка!

Голубинчик охоче допомагав усім; отож він миттю помчав навздогін за цвіркуном, який прямував полем із своєю чудодійною скрипкою, і, вхопивши Сарабанду за поли коричневого плаща, почав благати, щоб той дав йому ноти своєї чудової пісні.

— Є в нас напрочуд обдарований жабич,— казав Голубин-чик,— і ми Дуже б хотіли зробити з нього придворного співака його королівської величності, нашого найяснішого короля. Його величність король Блистек на схилі віку частенько сумує й тужить — і такий чарівний співак міг би розважити його в хвилини журби.

— Ну, звичайно, позичу вам свою пісню .з великою охотою! — відповів Сарабанда.— Ось ноти, беріть, будь ласка. Але моя пісня не вся в цих нотах. Все, чого тут бракує, треба співати просто з серця. Слово честі: це зовсім не важко! Досить лиш глянути на проміння призахідного сонця, відчути пахощі полів і лук, послухати величну музику лісової тиші… Це легко, дуже легко! Ось ноти! Будь ласка, будь ласка!

І вславлений музйка пішов далі швидкою ходою… А Го-лубинчик стояв з нотами в руці, дивом дивуючись, що цей талановитий маестро — такий простий і прислужливий, такий несміливий і неговіркий, ба навіть трохи незграбний.

«Ну! — подумав Голубинчик.— Полупанок таки правду каже! Коли цей сірячок грає так чудово, то що вже казати про нашого жабича, в якого й зріст, і постава, і вся поведінка геть інші!»

І він хутко подався з нотами до Солов’їної Долини, де на нього чекав Полупанок.

Вже травень доходив кінця й у полях стояла спека, коли наш зелений співак розпочав свої концерти.

Він обрав собі місце в затінку під величезним грибом, понад самим берегом струмка, і тут, сидячи, наче під парасолькою, щодня вправлявся в співах. Але щоразу збивався, й Голубинчик, задихаючись од спеки та обливаючись потом, мусив вистукувати йому такт паличкою, виламаною з очеретини.

Що то був за вереск, що за фальшиві дикі ноти, що за пронизливе кумкання — навіть сказати не можна!

Жабич репетував, мов божевільний, Голубинчик гатив своєю очеретиною так, наче три молодиці гуртом ляскали в струмку по сорочках праниками, а жуки, мухи, комарі, навіть горобці з писком, із дзижчанням, з цвірінчанням тікали геть далі від того гриба, що під ним співав Полупанок.

Проте не всі могли тікати.

Край берега, в затоці, росли білі водяні купави — вони аж ніяк не могли залишити свій холодний блакитний дім.

Але вони теж не могли стерпіти цього несамовитого вереску й вихиляли з води свої білі келихи, жалібно благаючи хоч хвилини тиші, хоч миті спокою.

— Пробачте, шановні панове! — казали вони ніжними чарівливими голосами.— Але відколи ви присвятили себе музиці — ми живемо тут у повсякчасній тривозі, в неспокої, достоту як на млині.

Ми не хочемо завдавати вам найменшої прикрості, але ж нам тепер незмога шепотітися з ранковою зорею або слухати, як видзвонюють надвечір конвалії в гаю. Все наше життя поламалося! Ви, панове, мабуть, знаєте, що ми тчемо на кроснах срібні нитки для наших дітей — молоденьких пуп’янків, захованих у зелених листках.

Але ж навіть нитки на кроснах рвуться від галасу, що його ви, панове, зчиняєте перед самісінькою нашою оселею!

Ми вже спробували навіть були пірнути глибше в воду, щоб мати хоч трохи тиші й спокою, але ніяк не можемо жити без сонця. Не ображайтеся, будь ласка, на нашу просьбу! Ми визнаємо талант цього ось пана в зеленому вбранні, так само як силу — дуже велику силу — того он пана в блакитній одежі! Але ми справді вже не витримуємо! Не витримуємо — та й край!

Тут вони уклонилися і скромно заховалися під великим круглим листям.

Та очерет і татариння були зовсім не такі чемні. Вони відразу закалатали своїм паліччям і замахали довгими гострими мечами.

— Хто це там отак верещить,— гукали вони,— наче з нього живцем деруть шкуру? Ану цить, клятий верещако! Не бачиш хіба — нас отут стоїть ціле військо! Ану, братове, киями їх, киями! Ану, шаблями!

Гей, хлопці! Мерщій заграйте в золоті сопілки! Хай знає верещака, що таке справжня музика! Ану бийте, наші дзвінкі литаври, грайте, сурми!

І враз очерет хилився з широким, лунким посвистом, дзвінко шелестіла осока, гостролисте татариння брязкотіло шаблями, а вітер, прилетівши до них, виспівував на золотій сопілці отаку пісню:

Ми лавою стали,

І нас не схитнуть!

Хто гасла не знає —

Заступимо путь.

Як блиснемо лезом,

Зеленим мечем!

Ану, зупинися,

Бо враз посічем!

Ця дивовижна, ніби циганська музика спершу бриніла тихо, потім гучнішала, стрясала береги, мов грім, а тоді знов тихшала, змовкала, розвіювалася в полі, наче її й не було…

Та охоплений заздрістю й пихою Полупанок не зважав ані на погрози войовничих очеретів, ані на покірні благання купав. Навпаки, що голосніш лунали погрози й благання, то дужче він галасував, намагаючись їх приглушити, аж поки горлянка йому надулася, мов туго напнутий пухир.

— Бійся бога, пане!—загукав зляканий Голубинчик.— Співай трохи легше, бо тебе зараз просто на очах розірве!

Тільки мовив це — тррах! — шкіра, напнута, мов на барабані, репнула, й Полупанок, як сидів, так і беркицьнув додолу, тільки раз кумкнувши з переляку.

2.

Полудень був жаркий, задушливий. Косарі вже докошували луку. Довгий їхній ряд посувався рівно, як по шнурочку; одностайно згиналися спини в лляних сорочках, що виблискували на сонці, одностайно шурхали срібні коси в траві біля самої землі.

На межі під грушею стояли глиняні горщики, де жовтіла варена картопля та білів кисляк.

Діти, що принесли батькам обід, бавилися в загадки, посідавши купкою на горбочку — в блакитних спідничках, в червоних сорочках, здалека схожі на грядку червоних сокирок та маків.

Раптом дивляться — з-під гаю котиться, мов кулька, малесенький чоловічок і шусть просто до горщиків!

То був Кружалко — паж його величності короля Блистка. Він ледве зносив спеку й оце, взявши миску та ложку, чимчикував до косарів, сподіваючись попоїсти кисляку та хоч трохи прохолодитися.

Розгубилися діти, дивляться, а він іде собі до першого скраю горщика, набирає золотою ложечкою кисляк і насипає в золоту мисочку.

Вже насипав майже повну й саме збирав по краях вершки, коли над полем зненацька залунав хор пронизливих, тонесеньких голосочків:

— Наш музика загинув!

Кружалко впустив ложку й миску в траву і кинувся бігцем до гаю.

Тільки зараз побачили діти, що за плечима його метляється червоний каптур.

— Краснолюдок! Краснолюдок! — залементували всі одразу, мов сполохані горобці, і кинулися врозтіч, а золота мисочка й ложечка, що їх Кружалко жбурнув на траву, покотилися в кущ глоду й там застрягли.

Неймовірний рейвах чинився в Солов’їній Долині, коли туди прибіг Кружалко.

Хто тільки міг, рятував Полупанка та слухав, чи він дихає. Одні трусили його, інші терли, ще інші палили під носом вороняче пір’я, а Петрик, бігаючи навколо з кухликом, поливав водою хворого разом з рятівниками.

Та ніщо не допомагало: Полупанок лежав і не ворушився.

Очі йому побіліли, лапи звисли, мрець та й годі! Хоч закопуй у землю!

Саме тоді йшла гаєм старенька бабуся й збирала зілля. Була вона суха-сухенька, мов гілочка хмизу, з обличчя темна, мов той грибок, що росте під пеньком, і така вже згорблена від старості, що й голови не могла від землі підвести.

Ідучи, бабуся стукала по землі кийком, що підпирав її немічне тіло, й, ледве побачивши якесь зілля, обзивалася до щього сухим, тихим голосом:

— Ой росичко ти, росичко! Тисяча листочків у тебе, на кожному листочку — роси краплинка: у кожній краплинці сонечко, воно тобі силу дає, ой, яку силу! Добра ти, як болять очі, добра й для старого, і для молодого! Йди в козубеньку!

Бабуся зривала пригорщу зілля й, тихо шепочучи, простувала далі.

Трохи згодом вона гомоніла знову:

— Ой ти, зілля, зілля гаряче, ти, очитку, молодий юначе! Згори в долину, з долини вгору ти ходиш, по сірих пісках бродиш; не пильнуєш доріжки, бо в тебе жовті ніжки. Хто йде — бачиш звідусіль; добрий ти на сухий біль — йди в козубеньку!

І знову зриває пригорщу зілля й дріботить далі, шепочучи:

— Ой материнко-цвіте! Помагаєш ти в смутку і в тузі, помагаєш в усякій недузі: коли в серці жалі та болі і коли кісточки кволі! Йди в козубеньку!

йде бабуся далі, йде і співає:

…Почула мати — плаче сирітка,

З могили встала, мов біла квітка,

З могили встала, звелася зіллям —

Мачуха люта їде з весіллям…

Весілля їде, музика грає,

А сиротина сльози втирає.

Пролунав тихий шепітливий голос і змовк у гаю, а бабуся знов згорбилась і, зітхнувши, попленталася далі. І раптом зупинилась, махнула кийком:

— Коров’як — висока свічко! Ти на сонці грієш личко; сам на сонці золотієш і смагою листя криєш. Я тебе давати буду — на хрипоту, на застуду. Йди в козубеньку!

Нарвала квіточок з високої стеблини, відганяючи бджіл, які роєм бриніли над ними, й, шепочучи, пішла далі. Та зненацька зупинилася знову.

— Ти гіркий, полине срібний! Дуже ти мені потрібний! Без гіркоти ніяк жити — хто захворів, буде -пити! йди в козубеньку!

Потроху полин та коров’як вивели бабусю з гаю на урочище, на край луки, що її вже докошували косарі, на межу, де росли кущі глоду біля польової груші.

Бабуся почовгала до кущів, шепочучи:

— Ой ви, глоди, ви гіллясті! На поріг вас треба класти! Де гіллячка на порозі — там не бути злій тривозі! Ідіть до козубеньки!

З хвилину вона постояла, подивилася і вже хотіла була йти далі, коли раптом трапила кийком на якийсь корінець, що витикався з землі.

Очі бабусі заголубіли, обличчя раптом проясніло; вона хутко нахилилася й почала викопувати корінець, приказуючи:

— Дурноп’яне — людські очі! Варять тебе опівночі, від недуги та від млості, щоб зростались мертві кості! Йди до козубеньки!

Тягне бабуся коріння до себе, а земля — до себе!

І тут залунав над полем слабенький покрик.

— Що таке? — шепнула бабуся.— Невже дурноп’ян стогне, бо я його рву?

Пустила корінець, слухає: ні, наче людські голоси!..

Рушила бабуся на поклик швидкою ходою, кийком підпирається, шкутильгає щосили, аж засапалась.

А голоси чути ближче й ближче.

Визирнула бабуся з чагарів понад самим струмочком, бачить: юрба краснолюдків оточила жабу, що лежить на землі нежива. Усі заламують руки, стогнуть, плачуть:

— Наш музика! Наш музика!

Бабуся не здивувалась і не злякалася. Ще б пак: одвіку жила вона з усякими дивами запанібрата; що їй якісь там краснолюдки!

Бабуся закліпала збляклими очима, підійшла ближче й питається:

— А що там у вас таке?

Як не закричать краснолюдки:

— Ой, у нашого музики горлянка репнула! Ой, рятуйте, бабусенько, нашого музику!

Похитала бабуся головою, торкнула одну жаб’ячу лапу, торкнула другу: мрець та й годі! Тоді притулила старече вухо жабі до грудей, стала слухати.

І раптом осміхнулася… Ще ледь-ледь тріпотіло життя в бідолашному Полупанкові.

Підвела старенька голову та й каже:

— Ану, швидше скочте, діти, аж на той край світу, за моря, за гори, у неходжені простори… Де стара верба за тином, там стоїть моя хатина. Мчіть до мене одним духом золотую голку з вухом, ще й шовки-єдваби для цієї жаби.

Метнувся Петрик на одній нозі до Скробкової хатини і ну благати ластівок:

Ластів’ята! Ластів’ята!

Несіть мене на крилятах

За чужі моря, за гори,

У неходжені простори,

Де стара верба за тином,

Де бабусина хатина!

Там знайду я одним духом

Золотую голку з вухом,

Ще й шовки-єдваби

Принесу для жаби!

І тут одна ластівка як защебече: от зараз полетить!

Скочив на ноги Петрик — фррр!—тільки його й бачили! Помчав, як вітер.

А бабуся тим часом розпалила вогонь, поклала на нього гіллячки навхрест, варить зілля, мастить горло Полупанкові.

Краснолюдки допомагають їй, як можуть,— той хмиз носить, той мішком вогонь роздмухує, той горщика тримає. Сам король підводить Полупанкові голову. Ледве гляне на нього — так сльози і сиплються на землю.

Не минуло й десяти хвилин — залопотіли над долиною ластів’їні крила. Петрик хутенько скочив на землю і вже дякує ластівці, подає бабусі золоту голку й шовкову нитку.

Почепила бабуся на ніс окуляри, шовкову нитку в голку засилила й ну зашивати горлянку бідоласі-музйці!

Краснолюдки оточили її, повитягали носи, заглядають один одному через плече… А бабуся зашила все як слід, притулила стеблину дягелю хворому до носа й дмухнула тричі.

Тут Полупанок як чхне! Наче з гармати стрельнув!

Краснолюдки так і сипнули врозтіч з переляку, а Полупанок розплющив одне око й заплющив знову; розплющив друге й став помалу підводитись.

Нарешті підвівся, сів, озирнувся, шукаючи ноти, ухопив їх у лапи й роззявив рота для співу.

Але що це — голосу немає! Ще ширше роззявив пащу — хоч би писнув! Роззявив утретє — тільки ледве-ледве кумкнув.

Ой, нещасливий ти, Полупанку, нещасливий! Ніколи тобі не співати такої чудової пісні, як співає Сарабанда.

У королеви Татри

1.

Три дні й три ночі мандрувала Марися до королеви Татри.

Першого дня вели її поля й луки чудовим краєм, що широко розгортався навколо, весь у нивах, у травах, оповитий пахощами квітів. І цілісінький день шуміло колосся, шелестіли трави й шепотіли квіти:

— Сирітка… сирітка… сирітка…

І нива розхилялася перед нею, наче її розтинали дужі крила вітру, а Марися йшла в цей сріблястий ліс, голубіючи спідничкою, ніби польова волошка. Ішла, простягти рученята, й шепотіла:

— Веди мене, любе поле, веди мене до королеви Татри!

І поле вело.

Стелилися поперед неї росяні борозни, виблискували ранковими перлами, стелилися довгі межі, переткані польовими квітами; бігли м’які стежки, облямовані блакитними незабудками, а вгорі жайворонок, тріпочучи сірими крильцями, виспівував;

— Отак, отак іди, сирітко!

Польові груші схилялися до Марисі й питали, чи не хоче вона посидіти в холодочку; межові горбочки зупиняли її, щоб перепочила трохи під кущем квітучої ожини; чорний хрест, який стояв між трьома березами на роздоріжжі, простягав до неї свої рамена; і все, що бриніло й вигравало в полях — пташки, бджоли, комашня, цвіркуни,— всі виспівували на одній ноті:

Хоч важкі тобі дороги —

Йди, Марисю, без тривоги!

Глянеш з краю в край — скільки сягає око, серед ланів та лук біліють і чорніють низенькими хатами села; ревуть корови, іржуть коні на вкритих молодою травичкою пасовиськах; мов грудки снігу, розсипалися по горбах овечки; далеко, лунко линуть вигуки пастушків та переливи сопілок, а навколо блакить… блакить… блакить…

Слідом за Марисею дріботить Підземок; каптурець його червоніє в зелені полів і лук, ніби пурпуровий мачок… Хизується гном, високо задирає бороду, бо йому здається, що то він веде сирітку… Але це було зовсім не так.

Шлях стелили сиротині

Сокирки й волошки сині,

І межа у білім цвіті,

Й любий жайворон в блакиті…

Їй шумів на щастя колос,

Подавали трави голос,

Шепотів їй вітер швидко:

— Йди, сирітко!

А наступного дня увійшла Марися в холодний, похмурий світ, у зелений присмерк та глибоку тишу — в неозорий темний бір.

Оточили її крислаті, згорблені дуби з широко розрослим гіллям, укритим темною зеленню.

Оточили її сосни, чорні, нерухомі, з високими стовбурами, що з них капотіла бурштинова золота живиця. З-поміж сосон забіліли берези, шепочучи дрібним листям, засріблилися задумані граби, на яких висвистували дрозди, й кущувата калина в низеньких видолинках.

А Марися йшла собі та йшла, лякаючись глибокої тиші, й щоразу шепотіла:

— Веди мене, веди, лісе, до королеви Татри!

І зашуміли гіллясті дуби, й чорні сосни, й берези, й граби, й похила калина, й знявся шерех у верховітті й тихий шепіт у гіллі, вдягненому молодим листячком, і в тому шумі й шепоті чути було:

— Цією дорогою!.. Цією дорогою йди, сирітко!

І розкрилися перед Марисею лісові хащі, і впали сонячні блиски на вкриту мохом стежину під босими ноженятами, наче хто сипнув у золотий присмерк золоті зорі, щоб вели сирітку.

Йшла-йшла Марися і раптом заспівала від щирого серця немудру, тиху пісеньку, що їй вторував шелест беріз і шум прадавніх дубів:

Ой темний ліс-діброво!

Шумлива в тебе мова!

Дерева шум колише,

Шумить-співає тиша!

Гей!

І коли вона отак мандрувала, співаючи, їй то відповідала вдалині сокира дроворуба, то цокала білка на вітті, то стукотів дятел на стовбурі.

А ледве вона, було, схибить з лісової стежки, їй раптом заступав дорогу молодий кущ ожини й шарпав за спідничку, чи обзивався десь у дуплі пугач, чи перебігала дорогу зелена ящірка, чи схиляла гнучке віття до білявої Марисиної голівки ліщина, шепочучи:

— От сюди йди… сюди, сюди, сирітко!..

А слідом за Марисею дріботів Підземок, мигочучи в зелені червоним каптурцем, неначе лісовий грибок, і одно задирав бороду, бо йому здавалося, що то він веде сирітку. Але це було не так:

Ліс їй сам стелив доріжки;

Мох їй пестив босі ніжки;

Тихо радила калина:

—От сюди звертай, дитино! —

Шепотіло віття дуба,

І сосна шуміла любо:

— Йди отак, Марисю-квітко!

Йди, сирітко!

А третього дня увійшла Марися в світ гірських верховин і потоків, блакитний од туману та мерехтіння далеких снігів, срібний од струмків і дикий, куди дикіший, ніж два попередні світи.

Скільки оком скинути, височать скелі та бескиди, громадяться один на одному, пнуться під небо, торкають хмари чолом.

Скільки оком скинути, клекотять гірські джерела, б’ють з-під каміння струмені, мчать з хлюпотінням, піняться-вигра-ють, і відбивається в них золото сонця та блакить неба. А гнані вітром хмари заглядають у воду й здмухують блакить, гасять золото… Дикий, грізний світ!

Моторошно йти отут поміж скелями!

Єдина стежка — струмок, що скаче з каменя на камінь, єдиний живий голос — гуркіт уламків, що котяться в прірву, єдина пісня — клекіт орлів, що ширяють в хмурному повітрі на важких своїх крилах. Де не глянеш — саме каміння та вода. Такий це світ!

Іде сирітка Марися, личко їй зблідло, оченята пригасли, серце тріпоче в грудях. Іде, простягає рученята й шепоче:

— Ведіть мене, гори, до королеви Татри!

І раптом розступилися високі скелі й зазеленіли тихі долинки, де стелилися м’які стежки, і зашуміли живлющі джерела, снуючи блакитні й срібні нитки, і заклекотів орел над верховиною, а всі ці голоси начебто виразно промовляли:

— Йди, йди, йди вперед, сирітко!

І йшла Марися, заслухана в гримотіння потоків та каменів, у шепіт дрібних струмочків та в шелест орлиних крил. Ішла, задивившись на стрімкі гірські верховини, на стрункі шпилі, що здіймалися в самісіньке небо, на сяйво їх і тіні, на велич і силу.

І так вразили її ця велич і сила, що пісня сирітки змовкла, мов пташеня в темряві. І йшла Марися, терпнучи з жаху, та шепотіла стиха:

— Земле! Земле! Земле!

За Марисею все так само дріботів Підземок, мигочучи поміж скелею червоним каптурцем, і задирав бороду, бо думав, що то він веде сирітку. Але це було не так.

Путь Марисі у простори

Простеляли сиві гори,

Темні скелі, й верховини,

І потоки в клаптях піни.

Вів її орел із тучі

У ясний палац на кручі,

І вели вітри холодні —

Щоб не впала у безодні.

І вела зоря-лелітка:

— Йди, сирітко!

2.

Палац королеви Татри стояв на високій горі — такій височезній, що хмари біля її підніжжя лежали, мов стада сивих овець, а вершина гори променилась під сонцем у чистій блакиті.

Два ялинові бори вели до брами, дві величезні скелі й два камені стояли коло неї на варті, два соснові гаї стелили килими м’якого моху на сходах, що вели в королівські покої; два потоки день і ніч лили в передпокої срібло з малахітових глеків, укритих чудовим різьбленням; два орли ширяли над вежами палацу; два вітри завивали коло його порогів, мов два велетенські пси; дві блакитні зірки палахкотіли в отворах веж — ранкова й вечірня зоря. Страх і захват охопили Марисю й шарпнули за серце, коли вона зупинилася- біля палацу.

Підвівши голову, вона шепнула стиха:

— Ой боженьку мій! Куди ж це я зайшла?

Раптом у повітрі загуркотіло, ніби гримнуло відразу сто громів, і залунав хор ялинового бору, що, приграючи собі на чорних арфах, співав отаку пісню:

— Страшна й могутня королева Татра! Високо над землею підвелася її голова! Льодова корона сяє на її голові, снігове укривало спадає на шию, шати з синьої мли оповивають її стан…

Похмурі, мстиві очі її сиплють блискавиці; голос лунає, мов клекіт потоків та грім бурі.

її гнів запалює пожежі й стинає вікодавні ліси. На її ложі, встеленім чорними хмарами, не може заснути ніхто; її ноги чавлять кожну квітку й кожну травинку…

Ніхто й ніколи не може зворушити її кам’яне серце. Страшна й могутня королева Татра!

Марися затремтіла, слухаючи цей грізний хор… А його луна котилася поміж скелями нижче й нижче, зсуваючись, мов лавина, в тихі долини. Та ледве змовкла ця недобра луна, озвався інший хор, забринів на срібних лютнях.

Хор співав:

— Добра й милостива наша королева Татра! Вона пряде тонку млу, вдягає стрімкі гори, плете вінки з соснового гілля, кладе їм на чоло.

Вона мертві сніги обертає на срібні потоки, напуває джерельною водою поля й долини, щоб родили щедро людям хліб. Вона сизим орлам дає притулок у своїй оселі, а їхніх безперих пташенят колише у високих гніздах. Вона ховає в своїх коморах бистроногих сарн і затуляє їх од пострілу мисливця. Вона ласкавим оком дивиться в долини, захищає квіти від спеки найсвіжішим подихом… Вона тче з оксамитного моху чудові килими, встеляє ними таємні прірви. Вона годує бідний люд, що не має ані поля, ні хліба, а дітей з гірських осель навчає дивитися в блакить, де височить її палац… Добра й милостива наша королева Татра!

Хор замовк, а луна його співу котилася в долини тихше й тихше, мов дзюрчання води, мов шерех бору.

Марися слухала, і серце їй застукотіло жвавіше, а на очах блиснули сльози. Якщо королева така добра — чи не поможе вона й їй, сиротині…

Підійшла Марися ближче — і раптом чує: один орел з тих, що ширяли над палацом, промовляє людським голосом:

— Не бійся, йди, сиротино!

Глянула Марися вгору на орла й каже:

— Як же мені йти по такій стрімкій, кам’янистій дорозі?

А орел їй:

— Не бійся, я скину перо із свого крила — воно тобі допоможе.

Зашуміло орлине перо в повітрі, впало Марисі до ніг.

Підняла його сирітка, притисла до грудей, іде легко й жваво, не чує камінців, ледве торкається землі, наче пливе в повітрі.

Проминула стрімку стежку, зупинилася біля брами.

— Як же мені зайти,— питається,— коли тут самі сніги та крига?

Коли це сонячний промінь каже їй згори людським голосом:

— Іди, не бійся, я зараз лід і сніги зогрію!

І прослалася до брами золота стежка — сонце на ній так і заграло.

Іде Марися, не чує холоду, наче не по снігу ступає, а по білих пелюстках, що обсипаються з яблунь у травні. Так дійшла до самого передпокою.

— Як же мені далі йти,— питається,— коли я потоків не перебреду?

Коли це мла каже їй згори людським голосом:

— Не бійся, йди сміливо, я тобі срібний місток перекину.

І почала густішати, снуватися над потоком низько-низенько, аж поки Марися перейшла по ній, наче по срібній кладці.

Зирк — вона вже стоїть коло порога королівського покою.

Серце їй раптом затерпло з жаху, вона мало не кинулась назад — таке сяйво било з дверей. Аж тут, важко дихаючи, підбіг до неї Підземок, що був відстав дорогою, хутенько відчинив двері й силоміць штовхнув Марисю поперед себе.

Марися аж скрикнула, засліплена сяйвом та багатством королівського покою, де променіла найчистіша блакить і травнева зелень, а посередині на блискучому троні сиділа сама королева Татра.

Потупилась Марися, стоїть край порога, боїться глянути в обличчя королеві… боїться ворухнутись, озватися словом…

Але королева Татра махнула білою рукою й питається:

— Ти хто така, дитино?

Розтулила Марися губи, хоче сказати й не може, бо голос завмер їй у грудях з великого подиву.

Тут Підземок, сховавши люльку за спину, виступив наперед, чемно уклонився королеві й мовив:

— Це пастушка з Голодної Бульки, Марися-сирітка.

Шурхнув ногою і знов уклонився з великою чемністю.

Королева ласкаво всміхнулася, дивлячись на краснолюдка,

потім глянула на Марисю й спитала:

— Чого ж ти хочеш, сирітко?

Не витримала Марися й, простягти до неї худі рученята, гукнула:

— Хочу, щоб гуси мої живі були, ясна королево! Семеро гусей, що їх підступний лис задушив! І щоб гусак знов гелготів до світання, а гуски до нього обзивалися б, і щоб знову скубли собі травичку вдень — паслися б на нашій луці…

І вона вибухла плачем, затуливши обличчя руками; крізь худі пальці так і сипнули сльози.

У кімнаті залягла тиша. Тільки й чути було, як жалібно плаче сирітка.

Тоді королева Татра лагідно кивнула Марисі:

— Багато людей побувало тут у мене,— промовила вона звільна,— багато прохань я чула; хто просив золота, хто срібла, а хто — кращої долі. Та людей, що бажали б піти звідси такими, як прийшли, тут ще не було. Отож хай сповниться твоє бажання!

Королева Татра встала з трону й підвела Марисю до вікна.

Глянула сирітка й сплеснула руками:

— Чи це сон, а чи правда?

З вікна королеви, мов на долоні, видко Голодну Бульку. Ідуть шляхом пастушки, ляскають довгими пугами, женуть табуни гусей. А край лісу, на луці, скубе травичку семеро гусей; гусак гелгоче, гуска обзивається до нього, а Гасьо, вірний песик, сидить коло них, вдивляється в лісову хащу й, тихо скиглячи, виглядає свою господиню.

— Боженьку мій! Боженьку! — тільки й вигукнула Марися, неначе всі слова погубила з радощів.— Гуси мої живі! Живі гуси!

Але королева лагідно торкнула її за плече й мовила:

— Марисю!

Отямилася дівчинка, дивиться — що таке?!

Лежить вона на лаві, на оберемку свіжого сіна, засланім старою рядниною. Навпроти лави — сосновий стіл, на ньому два горщики, перекинуті догори дном, далі — піч з величезним запічком, коло неї, згорнувшись клубком, спить сірий кіт і лежить оберемок хмизу, зв’язаний посторонком з кулькою на кінці.

Трохи далі — цеберко з водою та бляшаний кухлик. В розбите віконце заглядають гілочки бузку, вкриті темним листям. А біля Марисиних ніг сидять двоє білоголових хлоп’ят у розстебнутих сорочках. Рум’яне проміння призахідного сонця пробивається крізь листя бузку й виграє на худих грудях хлоп’ят золотими кружальцями.

Марисі щось нібито скрутило скроні. Торкнулася — голова обв’язана шматиною.

Побачивши, що вона ворухнулася, хлопчаки підхопилися й припали до неї.

— Ну, як тобі? — питає один.

— Пити хочеш? — осміхається другий.

Дивиться Марися — ні, не знає їх!

— Хто ви? — спитала нарешті.

— Ми — Скробкові діти. Він — Куба, а я — Войтусь! — відповів старший.

— А чия це хата?

— Та не чия ж — Скробкова!

— А я ж тут звідки?

— А тебе татко привезли.

— Де ж вони мене взяли?

— А в лісі… З містечка їхали й звернули в ліс, бо в них пужално зламалося. Коли це, кажуть, де не взявся якийсь жовтий песик, скиглить, шарпа татуся за свитку, тягне до кущів.

— Мій Гасьо! Де ж він? Чи з ним чогось не сталося?

— Ет, нічого з ним не сталося,— відповів, сміючись, Куба,—але тебе, дівчино, татко знайшли майже неживу та й привезли до хати…

— А моя господиня?

— Та нащо тобі ота господиня! Краще з нами лишайся! Ми вже татуся просили, щоб не пускали тебе до господині…

— Татусь кажуть,— докинув Куба,— що в нас хліба обмаль, але ми з тобою все одно поділимось, бо в лісі зараз є що їсти, то й не будемо голодні!

А Войтусь:

— Ой-ой! Який там голод? Хіба мало ягід, і червоних, і чорних, мало грибів? І торішні горіхи ще де-не-де можна знайти…

— Татусь аж ременя скинули! — сміючись гукнув Куба.— Так ми натисли…

— Били вас? За що? —жахнувшися, спитала Марися.

— Ет, бити — не дуже били… Так тільки пострахали трохи…— знов засміявся Куба.— Але ми просили й просили, вже й на ременя не дивилися.

— То мене тут залишили?

— Ну, не так, щоб уже зовсім залишили! — засміявся Войтусь.— Бо татко кажуть: треба ще в Голодній Вульці розпитати — чия то дівчина?

— Ну й питалися?

— Питалися, чом ні! Довідались і пішли до твоєї господині.

— А вона що?

— Та що вона? Перш голосила, що тебе вовки з’їли, а тоді почала голосити, що не з’їли, бо ти в нашій хаті лежиш хвора… «Що ж я,— каже,— з хворою гусятницею робитиму? Вже мені інша дівчина нагодилася, де ж я її діну?»

— То мої гуси живі? — зраділа Марися, аж підвелася з лави.

— А живі! Четверо білих і троє рябих… Аякже!

Марися примружила оченята й зітхнула, неначе їй камінь звалився з серця.

Хлопці щось гомоніли, але вона вже нічого не чула. її раптом зморив міцний, кам’яний сон.

Коли вона прокинулась, крізь віконце снувалися сутінки. Сонце вже сіло. В хаті не було нікого. Крізь відчинені двері моргали вечірні зірочки — мандруючи в стемнілому лісі, вони заглянули дорогою й до сирітки довідатись, чи вона одужала.

Раптом щось вбігло в хату, перекинуло дзиглика й кинулося Марисі на груди.

— Гасьо! Мій Гасьо! — кволим голосом скрикнула дівчинка, тулячи до себе песика.— Прийшов, не забув Марисю-си-рітку!

Ой, сирітко Марисю! Часом у житті буває, мов у дивовижному золотому сні… І не одна добра рука витирала сироті гіркі сльози в такому незвичайному сні…

Але ж і дивувалися люди в Голодній Бульці, коли нова гусятниця погнала гуси на луку! Жінки придивлялися, хитали головами, балакали, що кому спаде на думку.

— Чи воно ті самі гуси, чи ні?

— Та хто його зна… Мені аж самій в очах міниться… Може, ті, може, й не ті… Ряба наче більша… показніша…

— Де там більша! Як на мене — ще й менша!

— Аж дивно, що про цих гусей люди кажуть… Оце недавнечко їх лис подушив, а вони знов живі ходять…

— Ну й ну! Оце-то вам диво!

Але найбільш чудувався лис Саделко. Тишком-нишком скрадався він попід лісом, заходив то з правого, то з лівого боку, скоса придивляючись до пастушки та до її невеличкого табунця.

— Що ж це таке? — шепотів він.— Що б воно значило? Хіба ж я їх не подушив усіх разом?

І, широко всміхаючись від солодкого спогаду, облизував свою розбійницьку пащеку.

— Звідки ж узялися ці гуси? Чому вони знов живі?

І, враз охоплений зловісним передчуттям, Саделко, ховаючись під деревами, побіг на галяву, де порозкладав задушених гусей. Дивиться — біліє в траві гусячий пух, але самих гусей немає й сліду.

— Обікрали мене! Пограбували! — зарепетував підлий лис, «немов якісь грабіжники й справді забрали в нього плоди наіічернішої праці.

І став качатися по землі від несамовитої люті.

Раптом він побачив невеличке жовтаве звірятко, що стояло.. стовпчиком у високій траві й, нашорошивши величенькі круглі вушка, дивилося на нього бистрими чорними оченятами.

Ще дужче розлютившись, Саделко підхопився з землі, заскреготів зубами й, не тямлячи себе, зіпнув:

— Ти чого ото витріщився? Видовисько тобі тут, чи що! Бачили його! Ще й на задні лапи зіп’явся, наче в тіятрі! Мабуть, добре знаєш, хто мої гуси покрав, якщо підглядаєш… Ну ж чекай, я тобі закарбую це на твоїй шкурі! Ти мені ще заплатиш за це! В недобру годину трапив мені на очі!

Може б, Саделко й справді схопив хом’яка за горло, але той, ледве почувши перші його слова, впав на всі чотири лапки й хутенько задріботів до своєї нірки, злякавшися, що накликав на себе гнів такого лютого звіра.

Але Саделко не погнався за ним, бо щойно тільки задавив голуба й схрумав його до останньої кісточки, отож зовсім не хотів їсти. Він тільки посварився лапою вслід хом’якові, який уже зник у хисткій траві.

— Ну ж чекай! Я ще стріну тебе колись натщесерце! Ще я сквитаюся з тобою, ти, пролазо!

І подався в ліс, гучно пирскаючи з люті.

Вогні серед ночі

1.
Останнім часом сусіди не впізнавали злидаря Скробка.

Тієї весняної ночі, коли разом з пахощами росяних трав і квітів линула пісня великого музики Сарабанди, Скробек устав з порога своєї мазанки начебто зовсім іншою людиною.

Чи то були якісь чари?

Ні! Уперше в житті бідолаха переміг кволість думки й серця, уперше відчув, як палко любить він оцей занедбаний клаптик землі, що досі марно лежав просто неба, хоч його ласкаво гріло сонечко й росили теплі дощі.

Уперше відчув Скробек, як нестримно хочеться йому працювати, відчув у грудях, в руках, у серці величезну могутню силу. І так пекла його та сила, що він ледве перетерпів до ранку, а солом’яна постіль здалася йому схожою на мурашник — він-бо ніяк не міг заснути.

— Скільки ж я змарнував добра й свого власного життя? Скільки сили загинуло в цій землі й у мені самому!

Чом така година, як оце зараз, не прийшла два роки, ну бодай рік тому! Лежала терпляча, добра земля й чекала – на нього… Чекала, вдягаючись у дикі квіти, в рясні бур’яни й трави, бо він не доклав праці, щоб одягти свою землю в золоті шати колосся. Тепер — одягне… Тепер відживить її! Бо він — син цієї землі!.. А вона — рідна мати!..

Вже співали півні, коли Скробек, змучений своїми думками, нарешті заснув. Снилось йому, наче він походжає в небі, жне серпом місяця золоті зорі й громадить їх у великі стоги,

Отакий хороший сон…

Ледве стало розвиднятися, узяв Скробек гроші з глечика, захованого в соломі під стріхою, й пішов купувати плуга та борону в коваля Войцешка, що жив на іншому кутку села.

В селі та на дорозі було порожньо й тихо, але Войцешек вже сидів на дзиглику біля хати та обстругував фуганком тонку деревину на дишель, підсвистуючи шпакові, що жив у нього вже багато років.

Ледве Скробек з’явився на дорозі, шпак закричав щосили:

— Войцешку! Войцешку! Войцешку!

Старий кивнув головою:

— Гість іде.

— Гість! Гість! Гість! — верещав шпак пронизливим дискантом.

Тут у ворота зайшов Скробек.

— Здорові були!

— Доброго здоров’я й тобі! — відповів Войцешек, а слідом за ним і шпак.

— Ну ж мудрий птах! — здивувався Скробек.— Певне, в органіста був у науці?

— Та ні,— Войцешек йому.— Я його сам навчив. Отак лишився на старість сиротою, уся сім’я й родичі пішли на той світ, нема до кого й словом озватися. То я хоч з птахом погомоню. А вам чого треба?

— Плуга… Але доброго!

— Он що… А що ж ви оратимете й кому?

— Собі… Собі й дітлахам на хліб оратиму оту смужку землі, що люди урочищем звуть.

— Невже? — здивувався Войцешек.— На ту землю гармати треба, а не плуга… Це земля занедбана… здичавіла… тяжко з нею буде…

— Тяжко… тяжко… тяжко!..— несподівано заверещав птах і почав кашляти й задихатися, мов натомлена людина, бо він умів і це.

Скробкові засмоктало під серцем, на мить його охопило давнє безсилля. Але він хутко відігнав його.

— Хай буде міцний плуг, бо земля міцна, й праця теж… ну й орач, звісно, також міцний…

Засміявшись, він простяг уперед жилаві кулаки й весело глянув на них.

— Ну-ну… зроблю тобі плуга,— мовив Войцешек.

Скробкові аж очі спалахнули — так він Зрадів. В’ін швидко заговорив:

— Зробіть мені, Войцешку, такий гряділь у плузі, що як натисну — хай сам одвалює камені в праву та в ліву руку, де тільки є…

Зробіть такий леміш, аби виблискував, як сонце, і сягав у саме серце землі — хай там проростає зерно!.. І полицю зробіть добру — щоб клала скиби від сходу й на захід сонця, одну коло одної, рівно, дрібненько, мов у танець іде… Зробіть і чересло, і коліщатка й істика — з лемеша землю зчищати — щоб усе було добре, щире, міцне!

А дерево беріть щонайкраще, не з хащів, а з галяви, де й птахи над ним співають, й пастушки коло нього на сопілки грають, де воно з полем братається… Отакого зробіть мені плуга!

— Плуг! Плуг! Плуг! — щосили верещав шпак, намагаючись перекричати Скробка.

Та Войцешек тільки всміхавсь лагідно й кивав сивою бородою.

— Зроблю, як ви бажаєте,— проказав він нарешті, коли птах трохи вгамувався.— Зроблю, як бажаєте! Бо я вмію зробити плуга й для ледаря, й для роботящої людини! Вмію зробити й панського, і селянського! Го-го! Можу такого плуга зробити, що в землю піде, наче в масло, хоч би там був камінь на камені!

— Ну, то робіть! Час добрий! — сказав Скробек, розв’язуючи вузлика з грішми.— Даю, що можу; але зробіть мені ще й борону.

— Чом ні!—засміявся Войцешек.— Зроблю таку зубату, як вовк! Вичеше вам землю, як молодиця коноплю,— бо я все вмію!

— Ну, то бувайте здорові! — швиденько попрощався Скробек, бо в нього вже руки свербіли до сокири — корчувати кущі на полі.— За тиждень прийду до вас.

— Можна й за тиждень,— згодився Войцешек.— Хай вам щастить у праці!

— Щастить!.. Щастить! Щастить!..— верещав шпак услід Скробкові, який брався дорогою так швидко, наче скинув з плечей щонайменше десяток років.

2.

Люди, яким доводилося йти побіля урочища, не тямилися з дива: що воно за чоловік такий з ранку до ночі рубає пні, вивертає каміння й викидає геть на межу, викорчовує тернові кущі, нищить зарості полину та коров’яку, вигортає землю з-під диких груш?

Перехожі ставали й дивилися на Скробка. Такий вогонь палахкотів йому в очах, такий піт закипав на чолі, наче він сам на сам ішов на ведмедя, знаючи, що його подолає.

— Та ви б хоч спину випростали трохи! — казали чоловіки.

А Скробек їм:

— Не той гнеться, кого праця гне, а той, кого лінощі й злидні пригнітили.

Минали його дівчата, зупинялися й казали тонкими жалісливими голосами:

— Та на вас поту, як роси на траві! Спочиньте хоч трохи!

А Скробек:

— Не буде той хліба їсти, хто землі не зросить потом.

Ішли молодиці, хитали головами в барвистих хустках і казали:

— Ой лишенько!.. Таж цей чоловік підірветься — як оком змигдути!.. І того хліба не їстиме, що на його землі вродить…

А Скробек:

— Не їстиму я — їстиме хтось інший! Людина живе сьогодні-завтра, а земля завжди…

Та хоч як тяжко працював Скробек, він зроду не зрушив би сам жодного великого каменя, не викорчував жодного пня, якби йому не допомагали краснолюдки. Він їх не бачив, бо вони ховались, як могли,— й тільки сам собі дивувався.

— Гей, гей! І звідки та сила в мене береться! — казав, вивертаючи здоровезного пня, що врився в землю на цілий сажень завглибшки.— Чотирьох копачів сюди — й тих було б мало!

А того не бачить, що ціла юрба краснолюдків пхає пня, обкопує, обрубує, аж тріски летять!

Скробек раз цюкне сокирою, а вони — десять разів, отак і вивернуть пня.

Вхопиться Скробек за каменюку та аж здивується.

«Що таке в лиха! — думає.— Отакенний каменище, а котиться, ніби хто його маслом змастив».

І не бачить, що громада краснолюдків пхає вкупі з ним. Він штовхне раз, а во«и — десять разів!

Отак йому допомагали!

А Скробек працював, як шалений,— робота аж пекла йому руки.

На восьмий день ніхто не впізнав би давнього урочища. З-під каменів та пнів, з-під бур’янів та чагарників глянула на ранкове сонце щойно скопана земля. Біля хати чорніли великі смолисті пні, складені на зиму; навколо поля височіли купи хмизу й колючого терну. Лише де-не-де стримів скраю вцілілий кущ глоду, який позначав межу. Усе поле було чисте, рівнесеньке; усі горбочки порозкопувані, ями засипані. Ранковий жайворон кружляв над полем і виспівував так дзвінко, так радісно, наче вигравав на срібних гуслях.

Аж заплакав з радощів Скробек, рушаючи з плугом на свою, власну нивку; скинув шапку, став на коліна, поцілував землю, яку сам видобув з давньої пустки, вдарив себе в груди раз і другий і, вхопившись за чепіги, встромив у землю гострий, широкий леміш, на якому вигравало ранкове сонце.

— Агей! — гукнув Скробек.— Агей, моя ниво!

І розляглась край лісу широка луна:

— Агей! Агей!

Там, на останній межі, співав і плескав у долоні веселий народець краснолюдків, дивлячись на свого орача. Сам король Блистек схилив скіпетра над новим плугом — хай добуває господареві хліб з нової землі в радості й спокої.

Та коли Скробек повертався ввечері додому із свого поля, що пахтіло свіжою землею, його аж занудило: він згадав, який бруд чекає на нього за порогом хати. Там, на полі, чисто, гарно; над ріллею небо — як блакитне озеро, що в ньому вдень плаває сонце, а ввечері креше веслом срібні іскринки місяць, і в кожній іскринці — промениста зірка; а тут, у брудній хаті, все сіре, закіптюжене, припале пилом, притрушене сміттям.

«А як у лісі гарно! — думає Скробек.— У лісі дикий хміль по деревах снується, а в хаті — павутиння по всіх кутках. На крукові чорне пір’я виблискує, як вода, а в мене та в моїх хлопців сорочки обважніли від бруду. Навіть на ящірці шкурка така чиста, що в ній відсвічує сонце, а мої хлопчиська такі замурзані, що на них ріпу сіяти можна».

Він похилив голову й, зітхнувши тяжко, зайшов до хати.

Але що це?

Ніби й не його хата. Піч гарно помазана білою крейдою; лава, стіл, дзиглики чисто вимиті, вишкрябані; сміття ніби ніколи й не було; вся хатина немов проясніла, покращала.

Протер Скробек очі, боїться, що все от-от зникне, але хата стоїть, як стояла, і такий у ній лад, аж дивитися мило.

— Хто ж це так похазяйнував? — питається Скробек.

— А це сирітка Марися — і ми разом з нею!—відповів весело Кубусь.

Скробкові й серце зм’якло. Наче щось добре та ясне пестило очі, сягало в душу. Він притулив трійко дітей до себе, а як побачив, що в Кубуся й Войтуся чубчики гладенько зачесані й личка вмиті — батьківські сльози капнули на три біляві голівки, що їх він поцілував по черзі.

Тут до хати влетіла ластівка, несучи своїм пташенятам підвечірок. Тричі влітала вона й тричі поверталася назад, бо не могла впізнати хати, так у ній все змінилося. Лише гарненько роздивившися, защебетала вона й заспівала:

Гоп!.. Гоп!.. Гоп!..

В поле — сотня коп!

В хату — добрий лад —

Буде кожен рад!

Як бачите, пісенька була не дуже доладна, бо ластівка — сільська простачка, не вміє співати по-вченому. Зате щебетала вона так весело, так бадьоро, аж на серці легшало.

І Скробкові наче камінь з душі впав. Тут він згадав, що припав пилом од довгої праці в спеку, взяв цеберко, пішов до криниці, чисто вимив обличчя й руки, стріпнув чубом, обтрусив одіж і весело сів разом з дітьми до столу, на якому вже парувала миска картоплі.

І так воно стало йому за звичай.

Хлоп’ята, які ніколи не бачили, щоб батько мився перед вечерею й так ласкаво дивився на них, чудувалися разом з ластівкою.

— Певне, завтра буде свято! — казав Войтусь.

А Кубусь йому:

— Еге! Мабуть, татко кабанця купуватимуть!

Обидва ходили тепер дуже поважно, випнувши черевця та позакладавши руки за спину й задерши гладенько зачесані голови та дрібно перебираючи босими ноженятами; виглядали сподіване свято й ще не купленого кабанця.

Раніш було Скробек дивився на них сердитим оком і не раз гнав од себе, щоб не бачити їхні голодні, змарнілі личка, а тепер кликав у поле, садовив на Межі й, слухаючи дзвінкі дитячі голоси, втирав піт із чола й усміхаючись шепотів:

— Мені важко, але вам. буде легше!

3.

День пригасав. Величезне сонце тихо котилося в призахідному небі, що палахкотіло рожевим сяйвом. З лісу йшла місячна, золота ніч, тягнучи за собою млисті шати.

У росяних травах то тут, то там обзивався деркач; з бору відповідав йому птах-бугай, захований у лозах; журавлиний ключ линув навзаході з протяглим курликанням; міцні пахощі квітів і трав пливли над землею.

То був купальський вечір, таємнича, дивовижна ніч, коли люди розуміють говірку птахів, звірів та різного зела.

Того вечора Скробек доорював поле. Далеко чути було його бадьоре, веселе погукування:

— Вйо!.. Вішта, малесенька!.. Вішта!.. Вйо!..

Скробкові хлоп’ята слухали це погукування, сидячи на росяній землі навпроти великої, чорної купи терну й хмизу. Притулившись одне до одного білявими голівками, вони вже потроху дрімали. Велике сонце, що згасало на обрії, імлиста ніч, яка сипала росами, обіймали їх наче м’якими золотаво-срібними крилами, заколисували до сну.

Раптом Кубусь ворухнувся.

— Земля говорить! — обізвався сонним, тихим голосом.

Але Войтусь обурився:

— О!.. Дурний який!.. Бачили його!.. Хіба земля має рота, щоб вона говорила?!

— А хіба ні?.. А як вона просить дощу або сонця?.. І квіти говорять, і трави…

— Ти хіба чув?

— Чув.

— Що ж вони говорили?

— Всяку всячину… О, чуєш! І зараз гомонять!

Войтусь нашорошив вуха. Справді, з бору, з лук линув шерех і шепіт, наче вдалині гомоніли тисячі тихих голосів.

— О! — повторив Кубусь.

Старший витріщив очі, бо йому здалося, що так він краще чутиме, й пильно став прислухатися.

А голоси вже єдналися, зливалися в слова, дедалі виразніші, водночас і далекі й близькі, наче хтось шепотів їх просто в серце. Обидва хлопці вже добре чули якесь дзижчання й спів, наче бриніли тисячі польових дзвіночків:

Цить… Цить… Цить…

Ще поки сонце міцно спить,

Світання не горить вогнем —

На землю сонний мак сипнем;

На трави — крапельки роси,

А на людей — хороші сни.

Нехай усе у щасті спить!

Цить… Цить… Цить…

— Чуєш? — шепнув Кубусь.

— Чую, але боюся,— відповів Войтусь і дужче притулився до брата.

А голоси наблизилися, стали ще виразніші:

Цить… Цить… Цить…

Де жито колосом шумить,

Де квіти й трави з краю в край —

Танець чарівний починай!

Пливемо колом в тиху ніч,

В пітьмі не бачимо облич,

А темінь чарами бринить…

Цить… Цить… Цить…

Щось зашуміло, зашаруділо; з-під каменів, з-під трав, з-під кущів дрібно-дрібно бігли малесенькі ніжки.

Хлопці затамували подих, витріщили очі, повитягали шиї… Глянули — ой яке диво!

На межі, під старою спорохнілою грушею, зароїлася в траві ціла громада малесеньких, барвисто вбраних чоловічків — взявшися за руки, вони водили веселий танок.

— Краснолюдки! Краснята…— шепнув Войтусь.

Тут зійшов місяць і залив галявинку срібним промінням.

— Король! — гукнув Кубусь.— Ой, король!..

І показав пальцем на велику грушу, з якої линуло сліпуче біле сяйво.

Засліплений цим раптовим сяйвом, Войтусь спершу не побачив нічого; лише за хвилину помітив, що в спорохнілому дуплі сидів старий, дуже старий король у білих шатах, в короні, з діамантовим скіпетром у руці.

Войтусь уже хотів був крикнути: «Рятуйте!» — коли зненацька з великої купи хмизу й терну, що їх Скробек нарубав на своєму полі й поскладав на межі, почали пробиватися дрібні, летючі іскри, ніби золоті бджоли; поповзли, звиваючись, мов золоті змії, смужки вогню.

І знов забринів чарівний, тихий спів:

Цить… Цить… Цить…

Вже у багатті хмиз тріщить.

Іскринок бачиш метушню,

Мигтіння жару, блиск вогню?

Дивись — у срібнім сяйві рос

Горить-пала вогненний стос,

Аж до зірок вогонь летить.

Цить… Цить… Цить…

Ще не відлунав спів, коли над купою хмизу й терну вибух-ло ясне полум’я — і в його палахкотінні чимраз швидше, зграбніше, легше закружляли, затанцювали краснолюдки, аж голова паморочилась дивитися на них.

— Рятуйте!.. Татусю!..— гукнув Войтусь, раптом злякавшись.— Рятуйте!.. Краснолюдки танцюють!

— Король!.. Король!..— шепотів Кубусь, втупивши в грушу очі, мов зачарований, і втискав голову в плечі, ніби сонний птах, який щулиться од вітру й холодної роси.— Король, татусю!

Та Скробек не бачив і не чув нічого. Піт сохнув йому на спині; на руках напружилися м’язи; очі палали вогнем великої, тихої радості. (

Він доорав останню смужку, встромив плуга в землю і, взявши шкапу за вуздечку, широкими кроками рушив до межі, де сиділи хлопці. Ішов після важкої праці, наче після найкращого відпочинку, легко, щасливо, мовби наскрізь пройнятий світлом і тишею цієї ночі.

Він ішов, а навколо бриніли приглушені, ясні голоси, ніби грали невидимі скрипки:

Цить… Цить… Цить…

Ще хлібороб у втомі снить,

А ми танцюєм в пізній час,

Бо ще вогонь в пітьмі не згас,

Бо ще не зблідла пізня ніч,

І день не вийшов їй навстріч…

Танцюймо, поки сонце спить!

Цить… Цить… Цить…

Ніби зачарований, слухав Скробек цей спів, блукаючи поглядом по залитих місячним сяйвом полях, а поряд з ним, біля самісіньких ніг, бігла по землі коротка чорна тінь.

Глянув на неї Скробек раз, глянув другий — і важко зітхнув. Чи не так само, як ця чорна тінь, ходила за ним його чорна доля?

Він схилив голову й замислився, вже не чуючи чарівного співу, що лунав навколо нього.

Ну й що, як поле його зоране, а земля оброблена на славу?

А чим же він її, бідолаха, засіє, як немає зерна, нема й грошей на нього?

Що заробив на тартаку, що наскладав за кращих часів у глечик — усе пішло на плуга, на борону, на сокиру, на їжу — хоч кожного разу, беручи з глечика, він так стискав вузлика з грішми, аж той пищав у руці. Та що це поможеться, як треба платити ковалеві… треба ж і купити дещо, хоча б солі. Оце недавно він оддав останнього мідяка…

Що ж воно тепер буде? Як засіяти землю, що чекає зерна?..

Отак заглибившись у свої турботи, ішов Скробек до хати, а тінь бігла за ним; зайшов у двір— тінь за ним; дійшов до порога — тінь за ним, ще й на порозі стала, як вірний товариш.

Хтозна, може, вона зайшла й до хати… Але цього Скробек уже не бачив; жбурнувши шапку на стіл, він важко сів на лаву й знов поринув у свої невеселі думки.

Зненацька двері рипнули, й до хати нишком зайшла Марися, що повернулася з далекої мандрівки.

Віхтакова справа

1.

Щодня тепер, з самого ранку, розлягалися на селі важкі вдари ціпів; то поодинці — луп, цюп! Луп, цюп!.. То в парі: лупу-цюпу, лупу-цюпу! То втрьох: луп-цюп-луп! Луп-цюп-луп! То нарешті вчотирьох: лупу-цюпу-лупу-цюпу! Лупу-цюпу-лупу-цюпу! І молотили ціпи чимраз швидше, чимраз дужче, аж луна летіла до самого бору.

Так поспішали господарі добути зерно з нового врожаю й засіяти поле в добру пору.

Один лише Скробек не молотив, бо не було що; один лише Скробек, звісивши руки, ходив смутний від хати до поля, від поля до хати й одне думав — де б його взяти зерна, як засіяти поле.

А земля наче сама просила зерна. Зогріло її сонце, зволожили роси: борозни й смуги стелилися прямі й рівні під тихим, погожим небом.

Від світання й до смерку кружляв над полем сірий співун-жайворон і видзвонював ніжним голоском:

Дай, поле, дай

Добрий урожай!

Як гора — стіжки!

Повні колоски!

Дай! Дай! Дай!

Добрий урожай!

Слухав його Скробек і хитав головою, сумно зітхаючи.

— Гей, земле, земле! — казав він.— Зорав я тебе плугом, заволочив бороною, та засіяти, мабуть, доведеться дрібними сльозами!

А на селі били та били ціпи: луп-цюп! Луп-цюп! Лупу-цю-пу! Лупу-цюпу! Луп-цюп!

Б’ють ціпи по золотій соломі, вибивають з неї золоте зерно, а як молотник ударить дужче — жито бризкає ген аж за тік, до воріт клуні, точнісінько мов іскри з-під ковальського молота.

Біля воріт клуні нечуваний галас. Цілі табуни горобців позліталися на зерно з тополі, що росте неподалік, і верещать, і дзьобають, і сваряться, й б’ються, а як щось ворухнеться поблизу — вся зграя фрр! — на тополю, наче її здмухнуло вітром.

— І чого горобці сьогодні так галасують? — дивуються селяни.— Чи воно на дощ, чи на погоду?

А того не бачать, що між горобцями снують краснолюдки й ретельно збирають розсипане зерно. Де горобець ухопить одну зернинку, там краснолюдок згорне десять: така їхня робота!

Верещать горобці, як не луснуть, та аж підскакують до червоних каптурів, нашорошивши пір’я, але краснолюдки анітрохи не бояться крикунів й спокійнісінько собі походжають між ними, згортаючи в лантухи та в поли плащів найдобірніше зерно.

— Ось тобі, горобчику, поточена зернинка, їж на здоров’я! Але повне зерно, дорідне — на сівбу!

— Як кинеш у землю одну зернину — збереш сто. І чоловікові, що зараз живе в злиднях, буде хліб, і дітям його, і вам, горобцям, з того дещо перепаде.

Отак приказували краснолюдки, збираючи зерно.

Та їхню мову не дуже було чутно за галасом горобців. Птах як птах! Не сушить собі голови —що буде завтра… Не оре, не сіє, а живе, як уміє. Як сьогодні наївся — скаче й цві-рінчить. А прийде новий день — знов підіймає голівку й цвірінькає, довірливо чекаючи їжі.

А тим часом ціпи б’ють колосисту солому, добуваючи щоденний хліб. І краснолюдки — теж на щоденний хліб — працюють ретельно, а що назбирають, зносять у підземелля та зсипають на купу.

Підземелля сухе, гарно опоряджене під корінням старого дуба, вимощене білою, як срібною, березовою корою. Угорі — отвір, щоб провіювало, збоку хідник, а посередині дорідне золотаве зерно, насипане горою,— може, з чверть корця.

Такого добра не можна залишати без нагляду, без варти.

Щодня хтось із краснолюдків перегортає зерно липовою лопаткою, сушить, пускає в підземелля сонце, а як смеркне, змітає віничком знову на купу, затикає мохом горішній отвір, щоб не проходив туман з росою, лягає біля входу й засинає.

Та одного разу Солом’яник, який вартував того дня в підземеллі, побачив, що зерна ніби поменшало.

«Може, злежалося трохи?» — подумав.

Минула ніч.

Але наступної ночі зерна знову ніби поменшало.

«Та ні! — подумав Голубинчик, який вартував тієї ночі.— Може, всохло трохи?»

Але третьої ночі зерна так поменшало, що Сонечко, який був на варті, схопився за голову й зчинив страшенний галас.

Сумніву не було: хтось краде зерно.

Позбігалися всі краснолюдки, дивляться: справді великий збиток! Де там! І половини зерна вже немає!

Але бідкатися годі, треба щось робити. Пішли до короля — питати поради.

— Ясний королю! — кажуть.— Якийсь злодій цупить наше зерно. Що його робити?

— Схопіть і ви його!

Але краснолюдки знову:

— Ясний королю! Злодій — як вітер у полі, має сто доріг. Хто ж його спіймає?

А король на це:

— Даю вам перстень і печатку: позапечатуйте всі входи — щоб знали, якою дорогою злодій іде та якою виходить звідти.

Бере королівська дружина печатку, бере перстень, затикає всі шпарини сивим мохом, ставить грати з очеретин, в’яже їх довгими травинами, кладе на вузлах печатку, притискає перснем, ставить варту й чекає.

Настала ніч.

Тихо скрізь, хоч мак сій. Навіть листок не ворухнеться на дереві.

Темна блакить нерухомо висить над землею; зірок розсипано в ній, як піску в морі.

А стояли тієї ночі на варті Минула й Пакула, двоє рідних братів, що їх король Блистек призначив на своїх охоронців; дав їм гарні шоломи з польових дзвіночків, дав і шаблі з квь ток шпажника, що свій вогнистий цвіт, мов спис з червоною короговкою, високо здіймає з-поміж довгого, як мечі, вузького листя.

Стоїть Минула випроставшись, наче кілка проковтнув, стоїть і Пакула нерухомо, ніби вирізьблений з дерева, й тільки очима обидва бігають навколо, щоби нічого не прогавити.

Але все спить у Солов’їній Долині: блакитний струмок, і трави, й зілля, сплять мушки й пташенята, сплять жаб’ячі хори, й купави, й старий дуб, що під ним Минула й Пакула стоять на варті.

Настав світанок.

Схоплюються краснолюдки, біжать до підземелля: варта стоїть, як стояла, печатки лежать, як лежали. Заглянули в яму, а там зерна, може, з пригорщу лишилося: тільки те, що на дні.

Остовпіли краснолюдки.

Що ж то за шкідник такий, що замків не чіпає, печаток не ламає, а добро забирає до крихти?

Дивляться один на одного здивовано й мовчать: ніхто не знає, що казати.

Тут озвався король:

— Коли мій перстень не встеріг і варта не встерегла, то вже не встереже ніхто.

Зненацька Петрик, що мав бистрий розум, вигукнув з юрби:

— А що я матиму, ясний королю, якщо схоплю того злодія?

А король йому:

— Голос подаси за нього, як його судитимуть!

Страшенно обурився Петрик:

— Як?! Голос за злодія? Не буде цього! Я б за такого негідника й мізинцем не ворухнув, навіть якби його вішали! Одного тільки прошу уклінно: хай мені ясний король дасть оту пісню, що склав співак Сарабанда… Вона тепер Полупанкові ні до чого, бо він утратив голос.

— Хай буде так! — згодився король і махнув скіпетром.

Ця пісня була написана на пелюстках польових троянд та на крильцях метеликів найчистішою травневою росою, так чудово, що її зберігали в скарбниці, мов самоцвіт.

Петрик з радощів підскочив угору, обняв королівські коліна, знов підскочив і вітром шугнув навпростець до лісу.

2.

Вже розвиднялося й у лісі почало прокидатися птаство, коли Петрик знайшов бабусину хатину й став у низеньких дверцятах.

Вбого було в хатині: дзиглик, піч, поганенький тапчан — і скрізь зілля та зілля. Коло стелі, на стінах, на долівці, в кошику, в ряднах — в’язками й цілими снопами — саме тільки зілля!

В хаті задушливо тхнуло м’ятою, материнкою, лавандою, ромен-зіллям і тисячами інших трав. Од цих пахощів можна б задихнутися, коли б не світила крізь стріху блакить, бо дах лише на гребені був укритий совиними крилами.

Сидить біля печі бабуся, пряде золоту нитку, співає тихим голосом давніх-прадавніх пісень і тихо крутить золоте веретено.

— Добридень, бабусенько! — привітався Петрик з порога.

Підвела бабуся голову, руку до очей притулила й стала пильно придивлятися, аж доки впізнала Петрика, який уже раз літав до її хатинки — шукати голку для Полупанка.

— Добридень і тобі! — відповіла.— Заходь у добрий час! А чого тобі треба?

Петрик зайшов, низенько вклонився бабусі, поцілував її зморщену руку й мовив:

— Поради треба, бабусенько! Злодій бере наше добро, а ми його схопити не можемо! Таке лихо!

Слуха його бабуся: покинула крутити ногою прядку, золоте веретено впустила додолу, золоту нитку в пальцях тримає й хитає сивою головою.

Нарешті спитала:

— А що ж той злодій бере?

— Зерно бере! Посівне зерно, поганець!

А бабуся йому:

— Досипте перлин до того зерна!

— Що? — обурився Петрик.— Перлин йому?! Злодій краде наше зерно, а ми йому підсиплемо ще й перлин?! Бабусенько! Певне, вам од старості все в голові поміщалося!

Але бабуся вже взяла золоте веретено й, пустивши з рук прядку, почала снувати золоту нитку.

— Підсипте йому перлин! — сказала ще раз і, наче Петрика в хаті не було, знов заспівала давньої пісеньки тихим, тремким голосом.

— Бабусенько! — гукнув Петрик.— Я йшов до тебе, як до своєї матері… Як до рідної матері, йшов за порадою… Не питав ні дня, ні ночі, ні сонця, ні місяця — тільки до тебе йшов, бабусенько, бо знав, що ти позичала свою мудрість у незліченних днів і ночей, позичала і в сонця, і в місяця, на сході і на заході. А ти мене так вітаєш? Таку даєш пораду? Залишайся з богом! Бачу — я не туди трапив!

Сказав це з жалем в голосі та з великою образою в серці, повернувся й пішов до дверей.

Він був уже на порозі, коли бабуся урвала свою пісню й гукнула йому вслід:

— Перлин… Перлин йому дайте! Перлин підсипте!

— Еге!… Ще чого!..- буркнув Петрик і рушив назад, шкодуючи, що змарнував час.

Але бабусин голос став дужчати й рости. Він линув лісом, мов кола по воді, й хоч Петрик був уже далеко — голос летів слідом за ним і одно гукав:

— Перлин… Перлин йому підсипте… Перлин!

Петрик раптом зупинився й замислився. Якщо бабуся так наполягає, певне, вона знає правду.

— Еге! Може, так і треба! Може…

І почав пильно розмірковувати, як і що йому робити.

— Що буде, те буде! — мовив нарешті.— Певне ж, мене за це не повісять!

Він завжди був сміливий і любив різні пригоди: отож бадьоро повернувся додому і зразу пішов до короля.

— Ясний королю! Скільки перлин ти б довірив мені на сьогоднішню ніч?

А король йому:

— Хто довірить одну — довірить і всі. Та мені щирість і відданість твоя дорожчі за всі перлини…

— Щиро дякую тобі за це слово, ясний королю! — вклонився Петрик.— Дай мені пригорщу перлин, і якщо судилося схопити злодія — я схоплю його сьогодні.

— Іди та бери,— мовив король.

І покликав скарбника, щоб, не лічачи, дав пригорщу перлин Петрикові.

Обняв Петрик королівські коліна, щиро дякуючи за ласку, потім весело засміявся й пішов брати перлини.

А вже присмерк стелився надворі.

З’юрбились краснолюдки, дивляться цікаво, що воно буде, а Петрик рушив з пригорщею перлин просто в підземелля й розсипав їх поміж зерном.

— На твоє щастя, бабусенько! — каже.

А тоді вдався до товаришів:

— Не треба сьогодні ставити варту й класти печатки! Минуло й Пакуло! Ідіть собі спати! Я сам чатуватиму! Спіть спокійно!

І сів на горбочку, спершись головою об камінь, сонливим оком дивлячись услід краснолюдкам, які пішли геть.

Із сходу війнув легкий вітерець і зашелестів травою. У повітрі залунав шерех, по тому прокотився якийсь таємничий шепіт.

Але Петрик, незважаючи на той шепіт — бо дуже стомився з дороги,— заснув так міцно, що прокинувся аж удосвіта. Глянув — а майже коло його ніг стелеться доріжка від пагорка до Скробкового урочища, поцяткована тими перлами, що він насипав у зерно.

Скрикнув Петрик і кинувся бігти вздовж тієї доріжки, а краснолюдки за ним.

Біжить Петрик, стає й знов біжить: скрізь на доріжці лежать перлини, наче хто, нашвидку вхопивши їх разом із зерном, викидав як непотріб, пильнуючи тільки того, щоб зберегти зерно.

«Ой, яка ж ти мудра, бабусенько!» — подумав Петрик. Він уже добігав до урочища.

Глянув — остання перлина лежить у глибокій борозні; коло неї грудка землі, а під грудкою — ямка.

Схилився Петрик, став розривати ямку — бачить: дві перлини котяться кудись у глибину.

Покликав він краснолюдків, стали рити гуртом і дорилися до великого льоху, де лежало купою майже все вкрадене зерно.

Коло нього, зіщулившись, сидів польовий пацюк і вся його родина.

— А, ось де ти! — гукнув Петрик, хапаючи шкідника за карк.— Микуло! Пакуло! Мерщій сюди!

Пацюк злякано писнув, намагаючись видертись і втекти, але королівські охоронці так на нього насіли, що він мусив здатися.

Тріумф був величезний.

З вигуками і з співом поверталися краснолюдки із своєї мандрівки – вели бранця й несли мішки із знайденим зерном назад до підземелля.

3.

Урочисто розпочався королівський суд у Солов’їній Долині.

Його величність, король Блистек з’явився в усій пишноті.

Товстий паж Кружалко ніс за ним пурпурову мантію. На королівській голові блищала золота корона, а діамантовий скіпетр розливав сліпуче сяйво, наче сонце на сході.

Біля ганку судового залу стояв державний обвинувач, мудрий Котяче Очко; за спиною в нього — Микула й Пакула в парадних мундирах. Навколо, трохи віддалік, юрбилися красно-людки. Всі очі були втуплені в злочинця.

Він стояв згорбившись, зіщулившись. На плечах його була подерта свитка; лапки міцно зв’язані за спиною. Бідолашний пацюк аж позеленів з переляку і весь трусився, наче в лихоманці.

Котяче Очко, красномовно змалювавши злочин пацюка, зажадав для нього якнайсуворішої кари.

— Щонайменш,— сказав він,— треба повісити пацюка на найвищій дубовій гілці, стягши з нього спершу всі судові витрати.

Шановний обвинувач аж захрип од своєї промови й сопів, утираючи хусточкою спітніле чоло.

Король махнув скіпетром і спитав:

— Як тебе звуть, нещасливцю?

Злочинець посинів і захитався, але Микула підштовхнув його до короля.

— Віхтик, до ваших послуг! — мовив він тихим голосом.

— Навіщо ж ти брав зерно?

— Я голодний був… Бідував тяжко… діти мої вмирали з голоду…

— Але ж голод не дає права грабувати чуже майно. Хіба не так?

— Так, ласкавий королю! — відповів пацюк і затрусився ще дужче.

— Що ж ти скажеш на свою оборону? – спитав король.

— Нічого… Тільки те, що я був голодний… Ой, який голодний!

— Але ж ти не міг з’їсти всього зерна… Десятої частини вистачило б і тобі, й твоїм дітям.

— Я зими боявся, найясніший королю! Зима дуже довга, тяжка… половина дітей моїх загинула минулої зими, королю! Як ми мучились!

Найменше дитя моє вмирало на моїх очах з голоду… Шість днів, шість ночей я дивився на це… і жив… жив… не міг сам умерти за нього…

Король одвернув зморшкувате обличчя, на якому відбився глибокий жаль, а в юрбі краснолюдків почувся тихий плач.

То плакав Петрик.

Віхтик казав далі:

— Після найменшого сина вмирав найстарший… Найстарший син, королю, вмирав на моїх очах… Десять днів і десять ночей конав він, а я дивився й не міг умерти за нього, хоч умирав з ним разом!

Король насупився, стримуючи сльози; в юрбі охоронців чути було тяжкі зітхання; Петрик плакав уголос.

Віхтик казав далі:

— А потім умирав третій… Третій син мій умирав, королю… Вмирав з голоду, а я дивився на це… На моїх очах син умирав з голоду… А я не міг умерти!

Віхтик увесь затрусився й заплющив очі.

— Голод… голод… голод…— шепотів він безтямно.

Та король Блистек підніс скіпетра й промовив:

— Мій суд має бути суворий, бо ти завинив тяжко! Зерно було посівне — на сів для такого самого злидаря, як і ти! В нього теж голодні діти. Отож хай здійсниться правосуддя!

— Смерть! Смерть злочинцеві! — гукнув Котяче Очко.

— Смерть! — як один повторили Минула й Пакула суворими голосами.

Віхтик стояв, ніби вражений громом, тремтів і дивився на всіх божевільними очима.

Король одвернувся і вже хотів був покинути тронний зал, — коли зненацька Петрик кинувся до нього й, припавши до ніг, загукав:

— Хочу подати голос за нього! Подаю голос за цього злочинця, найясніший королю! Голос, що його ти сам дав мені! Голос! Хочу подати голос!

— Подавай! — мовив король і, нахилившись, ласкаво торкнувся до Петрика скіпетром.

А Петрик з плачем:

— Пробач, любий королю! Пробач! Скажи, скажи, що не гніваєшся! Це буде моя пісня! Моя єдина, чудова пісня! Іншої не хочу!

Король і собі заплакав, побачивши такий жаль у свого найулюбленішого слуги.

— Ти переміг, Петрику! Переміг милосердям моє правосуддя! Хай буде, як.ти бажаєш!

Він махнув скіпетром:

— Відпустіть цього злидаря на волю! Дітей його нагодуйте й щодня давайте їм їжу з мого столу! А зерно сьогодні ж віддайте орачеві та землі, що на нього чекає.

4.

По самі вуха мала Марися роботи в хаті, доки сяк-так довела її до ладу. Не раз заглядала вона й до городу.

Там була така пустка, що дівчинку аж за серце брало.

«Якби хоч трохи конопель посіяти! — думала вона.— Ото була б втіха: позбирати, позамочувати, висушити, потіпати, а потім зимовими вечорами прясти сріблясті нитки!

Мати цілу зиму сиділи було за прядкою й співали таких гарних пісень…

А якби хоч зо дві грядочки капусти!.. Земля чорна, родюча; качани були б здоровезні, як дині».

І замислилася Марися, як би їй упорати городець, коли знов настане весна.

«Ледве сніг розтане, – думала вона, – треба відразу ж копати грядки. Та хіба ж я сама одна дам раду?

І раптом сплеснула в долоні.

— А Войтусь! А Кубусь! От хто мені допоможе!

Та не тільки злиденний, забур’янілий городець турбував Марисю. Дедалі частіш сумувала вона за своїми гусьми,, за горбочком, порослим золотими квітами, за Гасем, який то грівся біля її ніг на сонечку, то раптом схоплювався й оббігав навколо черідку гусей, весело гавкаючи.

Одного дня, впоравшися в хаті, вийшла сирітка на подвір’я. Зирк — у високих бур’янах майнув здалека гостроверхий червоний каптурець.

— Підземку! — гукнула Марися й кинулася бігти до нього.

Серце їй калатало, наче ось-ось хотіло розтовкти груди; Марися бігла чимраз швидше. Але червоний каптурець миготів далі й далі. От він сховався в чагарях. Марися кинулася туди.

Вона б так хотіла побачити Підземка, розпитати його…

Про що?

Вона й сама не знала. Але хай-но тільки наздожене його! Адже треба подякувати за все, за все: за те, що її гуси живі, за куток у Скробковій хаті, за Войтуся та Кубуся, які стали їй братами.

Отож дівчинка щодуху мчала за червоним каптурцем, який мигтів чимраз далі, мчала так швидко, як лише дозволяли густі лози.

Нарешті каптурець зник і вже більше не з’являвся.

Марися зупинилася і стала роздивлятися навколо. Куди ж це вона забігла? Адже ось тут недалечко й чагарям кінець… Наче вогниста заграва, червоніє крізь них призахідне сонце. А далі вже видко ліс, вона його добре знає…

Це ж вона забігла на той край Голодної Бульки!

Марися ступнула ще кілька кроків. Може, хоч побачить свої білі та рябі гуси, побачить Гася.

І, визирнувши з чагарів, справді побачила: навколо спаленого сонцем горбочка любесенько скубуть траву її гуси, коло них заклопотано бігає Гасьо, а полем походжає дівчинка — нова пастушка, збирає запізнілі маки, волошки й кукіль на віночок.

Марися зупинилася в чагарях, цікаво придивляючись до всього.

Тим часом зайшло сонце; пастушка почала зганяти гуси докупи і подалася з ними додрму.

Гасьо сердито гавкав на всіх, а надто на білу гуску, яка й давніш завжди останньою дріботіла за табунцем. Та ось пастушка вдарила її гілкою, і гуска слухняно зашкутильгала попереду, поруч з гусаком.

Гуси зникли за горбочком, а Марися й досі стояла в чагарях.

Думалось їй, що вона привітається як не з Підземком, то хоча б із Гасем і з своїми гусьми. Та от вони вже пішли, а вона й не привіталася.

Просто злякалася нової пастушки… Така боягузка!

Але зараз, коли нікого немає, можна трохи посидіти на горбочку — так, як колись.

Марися розгортає чагарі… Що це?!

На землі лежить неживий хом’як, коло нього Саделко, теж мертвий. Обидва пошарпані, подряпані, з глибокими чорними ранами на тілі.

Марися аж рота розкрила з подиву.

Саделка їй не шкода. Його вона боялася завжди…

Але хом’як? Невже ж це він лежить тут, її руденький свистун?!

Біжить Марися до нірки, розгортає рясне бадилля, потолочене, поламане. Жмутки жовтої хом’якової шерсті й рудої лисячої почіплялися на стеблини; на листі, мов червоні корали, виблискують застиглі краплини крові.

Вхід до нірки розритий, роздряпаний пазурами.

Зупинилась Марися, замислилась.

— Бідний хом’ячок!

І справді, бідний… Додержав своєї обіцянки жорстокий лис — зігнав лють на малому звіряткові.

Але ж і хом’як винен… Чому він так байдуже дивився, як лис підкрадається до гусей? Чом не попередив Марисі або хоча б Гася? Тоді Саделко не подушив би гусей — його прогнали б звідси геть.

Ось тепер і лежить бідолаха неживий: дочекався загибелі, бо дбав лише сам за себе.

Дивиться Марися — неподалік трава потолочена, стоптана. Тут, певне, чатував на хом’яка Саделко, звідси й скочив на нього… Та, мабуть, шелеснув бадиллям — хом’як почув і кинувся до нірки.

Але хижий звір наздогнав його… Гребнув лапою — й ускочив у нору. Ось тут і почався жорстокий двобій…

Хом’як смертельно поранив Саделка, але той задавив його й устиг затягти в кущі. Тяг би, мабуть, і далі, до своєї нори, але й сам упав неживий.

Бідолашний хом’ячок! Все-таки в останні години свого життя він виявив у смертельному герці неабияку мужність! Не злякався й схопив за горлянку Саделка, забувши, що й на нього самого чигає смерть!

Загинув хом’ячок, але загинув і його ворог…

Отак спокутував він власну нерозумну байдужість.

Тим часом Марися, дивлячись на пошарпане тільце мертвого звірятка, на його колись бистрі, а тепер згаслі оченята, на грізно нашорошені вусики, що ними він колись ворушив так кумедно, відчула такий біль, такий жаль у серці, що сльози полились по її зблідлому личку.

Плачучи, вона уклякла на землі поруч з хом’яком і озвалась ніжним голосочком, наче він міг її чути:

— Не бійся, не бійся, моя бідолашечко! Не залишу я тебе тут, біля цього підлого лиса, біля цього гидкого розбійника! Заберу з собою, зарию тебе на Скробковім подвір’ї, під крислатим дубом, глибоко, глибоко… Листячком ямку встелю, вкрию тебе «гарненько. Не залишу тебе тут, ні! Хоч один друг з давніх часів буде поруч зі мною!

Марися наламала зелених ялинових гілочок, вкрила ними хом’яка й, поклавши його в фартушок, побігла назад до Скробкової хати.

Якби вона хоч раз кинула оком на купку лопухів, що росли коло горбочка, то побачила б — їхнє величезне кругле листя похитується, хоч вітру нема й трохи, а між листям миготить щось червоне, як вогник.

Ледве Марися звернула на стежку, яка вела до Скребкової садиби, лопухи поволі розхилилися й Петрик, котрого ми вже знаємо з Віхтикової справи, обережно висунувся з-між листя й спитав глухим голосом:

— Забрала?

З-за бадилля відповів інший голос:

— Забрала!

І так само, як Петрик, обережно вимкнувся з бадилля Підземок, притуливши пальця до губ.

Але Петрик, що мав надзвичайно жваву вдачу й ніколи не міг стриматись, почав підскакувати, весело гукаючи:

— Он як добре все вийшло! Он як добре!

— Тихо, ти, навіжений! — засичав Підземок, хапаючи його за руку.— Так галасуєш, наче ти тут сам-один! Ще Марися почує…

— Ні, де там! Цвіркуни так виграють надвечір, що за ними нічого не чути. Але скажи сам — хіба ж нам не вдалося? Га?

— Чом ні? Таке чесне дівча, що й само жаль має…

— Певне, що так! Мед — не дівчина! З іншою, мабуть, не пішло б так легко…

— Але ж і ти про дуб та похорон так голосно шепотів, що я. аж злякався… От зараз, думаю, обернеться та й побачить тебе в лопухах!

— Я завжди так! Просто з мосту! Що буде, те й буде! Але бачиш, нічого й не запримітила…

— А мені аж ноги затерпли! Адже я в бадиллі з самого ранку стовбичу та мурашню від хом’яка відганяю, щоб Марися не боялася до нього торкнутися.

— А я думав, що ноги поламаю,— так біг поперед неї до> Голодної Бульки, аби привабити за собою. Мабуть, думала, що це ти, бо я й каптура точнісінько так насунув на голову, й люльку таку, як у тебе, в Голубинчика позичив! Як ускочив я в лопухи — мало не заверещав: там росла кропива! Повно кропиви!

Коли б не королівський наказ, я б зразу вискочив. Але ж король наказав, щоб Марися конче сама віддала те зерно Скробкові… За те ніби, що він дав їй притулок…

— От який наш король!

— А тепер ходімо слідом за нею… Тільки ж обережно…

— Знаєш що, Петрику? Ти краще скинь свої чоботи, бо вони страх як риплять…

— Я — чоботи? Ще чого! Можеш сам босоніж бігти, бо, мабуть, звик по долівці тупати, коли в тієї молодиці жив… Але я! Придворний його величності короля! Ніколи в світі!

— Як ні, то й ні! Ну, то ходімо! Тільки ж не рипи!

— Навіщо мені рипіти? Ходімо!

І, взявшись за руки, обидва нишком рушили за Марисею: Петрик — навшпинячки, бо його довгі червоні чоботи справді рипіли, як немазаний віз, а Підземок — ляпаючи величезними пантофлями, які щомиті спадали йому з ніг.

5

Місяць виплив у небо й срібним, прозорим сяйвом висвітлив стежку в полі. Стежкою йшла Марися, вся біла в місячному світлі, й міцно стискала худими рученятами кінці фартушка, з якого стирчали ялинові гілки, що ними був укритий бідний хом’як.

Марися поспішала, бо ще треба було до ночі дещо зробити в хаті. Ідучи, вона розмірковувала: казати про хом’яка Войтусеві й Кубі чи ні?

І раптом щось наче зашепотіло коло неї:

— Ні, ні! Хлопцям казати не треба! Вони ще з доброго дива: вириють хом’яка! Добрі хлоп’ята — нічого не скажеш, але їх завжди до пустощів тягне… Краще не казати, ні!

Марисі здалося, наче це шепочуть її думки… Вона прискорила ходу, не помічаючи, що поряд з її тінню на стежці сунеться якась малесенька тінь.

То був Петрик, якому дуже хотілося, щоб Марися сама поховала свого хом’яка. Це він підскочив і став нашіптувати їй пораду, а тоді двома величезними стрибками повернувся назад.

— Що це ти виробляєш сьогодні?! — обурено пошепки спитав Підземок, коли Петрик, підстрибнувши, збив йому каптура з голови.

А Петрик:

— Ех! Ну ж я радий! Такий радий, що наш король втішиться!.. Якби оце не йти за дівчиною, стрибав би отут цапком до самого ранку.

— А навіщо?

— Хіба не знаєш, що, як краснолюдки стрибають цапком при місячному світлі та перекидаються, молодиці на селі сваряться?

— Ну й що з того?

— А нічого… Нехай собі сваряться! Завтра субота, молодиці масло б’ють, а як молодиця сердита — вона завжди збиває масло дуже швидко. Побачиш, яка маслянка буде ситна!

— Тобі завжди дурниці в голові!

— Дурниці? Подумай, що ти кажеш? Ситна маслянка — це дурниці?

Але Підземок поклав руку йому на плече.

— Слухай, Петрику! Треба нам поспішати, бо вже ондечки видко Скробкову хату. Ти хоч поклав якусь лопату під дубом?

— Чом ні? Стояла за дровами в сінцях…

— Ну й гаразд… Дивись, просто до дуба йде!.. Золото — не дівчина!

Марися й справді прямувала до дуба, що шумів тихо й ласкаво, начебто нашіптував незрозумілі слова.

Дівчинка оглянулась, шукаючи якоїсь тріски, щоб вирити хом’якові могилку, й побачила коло дуба Скробкову лопату.

— Ой, як добре! — шепнула.— Татко лопату отут забули…

І почала копати, поклавши хом’яка на траві.

Копнула раз, копнула другий — і сама здивувалася,- що робота йде так легко. Лопата — мов пір’їна, а земля пухка, ніби щойно скопана.

— Певне, це я зміцніла так на Скробковім хлібі! — осміх-нувшися, шепнула Марися.— І половини, де там… і чверті такої сили не було в мене, коли я пасла гуси.

Подумала й зітхнула стиха:

— Гей, гей! Чим же я, сиротина, за цей хліб оддячу? Може, доля за мене заплатить?

Аж раптом Марисина лопата провалилася в якусь глибоку яму; дівчинка насилу втримала її в руці.

— Ой лишенько! — гукнула вона.—То, мабуть, дубове коріння вирило собі таку яму, щоб сягати далі в землю! Ну й нехай! Буде тут могилка для мого хом’ячка!

Зненацька місячне проміння пробилося крізь гілля й посріблило землю під дубом.

Марися взяла ялинові гілочки, щоб вистелити ними могилку. Сягнула в яму: чує — під рукою щось сипке. Витягла пригорщу, глянула — пшениця, як золото! Ще раз сягнула, помацала — ціла купа зерна, мов у доброго господаря в засіку! Де не торкнеш — зерно й зерно…

… А місяць дедалі дужче сипле проміння; на землі стеляться срібні тіні — і таке сяйво б’є від зерна, наче від скарбу, що про нього оповідають казки. А дуб шумить легенько, тихо, ласкаво…

— Ой лишенько! Ой лишенько! — шепоче Марися з подиву й раптом, скрикнувши, кидається в хату.

Вбігла, стала на порозі, а серце так і тріпоче в грудях, мов спійманий птах.

— Господарю! Татусю! — тільки й вимовила задихаючись.

Скробек сидів на дзиглику біля печі, звісивши голову на груди, затопивши вузлуваті пальці в розкудлану чуприну. Він був такий заклопотаний, що навіть не чув, як рипнули двері: й Марися вбігла до хати.

— Татусю! — повторила дівчинка, смикаючи його за рукав.— Пшениця є!

Він глянув на неї каламутними очима, не розуміючи, що вона каже.

Але Марися не відступала.

— Пшениця є, татусю! Багато пшениці!

Скробек витріщив очі: сині жили набрякли йому на чолі.

— Що ти кажеш! Що ти кажеш, дівчино! — гукнув, схопивши її за плече.

— Що? — повторила Марися, якій аж свічки в очах засвітилися, так боляче стиснув плече Скробек.— Кажу, татусю, що пшениця на посів є!

Скробек зірвався на рівні ноги й схопив шапку.

—Що?!. Де?.. Де пшениця на посів?

Руки йому трусилися, ноги підгинались, голос наче стрягнув у горлянці…

— А ген, під дубом!.. Під самісіньким нашим дубом! — весело гукнула Марися.— Беріть рядно, татусю, або й лантух, бо зерна ціла купа!

— Ой боже, ой боже! — приказував Скробек, шукаючи лантуха в запічку.— Ціла купа, кажеш?.. Ну ж і втішила ти мене, сиротино, наче своя дитина… рідна…

Марися була вже коло дверей.

— Ходімо, швидше, татусю, бо там місяченько так світить… так світить…

І вони подалися до дуба.

Як Полупанок милостиню подавав

1.

Кошалек-Опалек, який після пригоди з Марисиними гусьми жив у Саделковій норі, страшенно дивувався того дня, що господар так довго не вертається додому. Звичайно лис ішов із своєї нори надвечір, а приходив лише вранці. Увечері хитрюга пролазив вузеньким підземним хідником, що вів просто на село, а вранці насилу протискався крізь широкий отвір-яму — так він об’їдався на полюванні.

Ледве всунувшися в нору, лис кидався на постіль і хропів до самого смерку.

Кошалка-Опалка дивували ці нічні мандрівки, але йому ніяково було питати господаря.

Та одного разу Саделко сам сказав йому:

— Ти бачиш перед собою, любий пане, найнещаснішого звіра з усіх, що будь-коли ходили в цьому світі на чотирьох лапах! Мати моя була сновида, а я успадкував це від неї! Скільки я переплатив лікарям, вівчарям, коновалам! Скільки проковтнув порошків, мікстур, бальзамів! Половина всього, що я маю, пішла на ці ліки! Досить буде, коли я скажу тобі, любий пане, що самими лише рецептами на ліки я три зими топив свою нору, і хоч морози стояли великі — у мене було тепло, як у вусі!

Ну й що б же ти думав? Нічого не помоглося!

Хай-но тільки місяць блисне на сході, хоча б одним краєчком, вже мене щось жене, тягне блукати й ходити по дахах…

Кажу тобі, раз я навіть прив’язав себе за хвіст до кілка, що ондечки стирчить посеред нори,— однаково не помоглося!

Як шарпнуло мене — цілий жмут хвоста залишився на мотузку, а я опинився за порогом! Ось глянь, пане, будь ласка! Ще й досі є слід на хвості!

Хтось навіть пустив плітку, що то мені його пошматували ковалеві пси. Але це, звісно, поговір і нахабна брехня!

І так уже я призвичаївся блукати місячними ночами, Що сходить місяць чи не сходить — однаково тікаю з ями, лише почне смеркати.

Кажу тобі — що темніша ніч, то дужче тягне мене з Лісу на село.

Часом темінь стоїть, хоч в око стрель, а я, нещасний, блукаю десь біля курника чи хлівця.

Бо саме тільки кудкудакання курей та кукурікання півнів, не кажучи вже про гелготіння гусей, трохи заспокоюють мені нерви.

Що вдієш! Не інакше — воля неба!

Тут Саделко зітхнув так важко, що вуса йому стали сторч, кинувся на постіль і смачно захропів, вряди-годи облизуючись уві сні від вуха до вуха.

Але сьогодні Кошалек-Опалек дуже хвилювався. Вже й ранок минув, і полудень, а лиса як не було, так і не було. Вчений літописець визирнув раз, визирнув другий, але навколо, скільки сягнути оком, тільки бір шумів у тиші — дерева таємно гомоніли, хитаючи верховіттями. Трохи нижче стрибали по гілках невгамовні білки, а ще нижче шепотілися одне з одним папороть, мох та кущі брусниці, всипані червоними ягодами.

Вже й вечір настав, і місяць блиснув у небі, а лис не повертався.

Нарешті Кошалек-Опалек підперезав поясом свого широкого плаща, насунув каптур на голову й, гнаний тривогою, надумав іти шукати Саделка. Старий краснолюдок устиг полюбити лиса, бо, не знаючи про його розбійницькі пригоди, вважав хитрюгу за найчеснішого звіра в світі.

Він саме натоптав тютюном люльку і хотів її запалити перше, ніж рушити в дорогу, коли десь біля вузького хідника, що вів до ями, загупали важкі, причаєні кроки. Хтось прямував сюди од села у важких підкованих чоботях.

Кошалек-Опалек дуже здивувався й так і застиг з люлькою в руках, з кресалом в одній руці та сухою губкою в другій, пильно прислухаючись. А ходу чути щораз ближче: от уже загупало біля самої ями.

Кошалек-Опалек підскочив до стінки, притулив вухо — й раптом виразно почув басовитий голос коваля, котрого ще недавно бачив біля в’їзду в село, на порозі кузні.

— Ну ж чекай, злодюго! — проказував голос.— Не дали тобі жінки доброго прочухана, то хоч я дам!

Запала тиша. Серце краснолюдка молотом гатило в груди, але він одне тулив вухо до стінки, чекав, що буде далі. Раптом йому закрутило в носі так, що він раз за разом чхнув аж тричі.

— Ага! Вже почув! Уже пирскаєш! — знов озвався басовитий голос коваля.— Ну ж, чекай! Зараз ще й не те буде!

І тут яму виповнив їдкий дим. Кошалек мимоволі відскочив, одразу задихнувшись.

Але в яму ще й ще посунули клуби диму, і старому гномові так перехопило дух, аж сльози потекли з очей.

А грубий голос приказував знадвору:

— Оце тобі за мої кури! За мої півні! За мої індики! Ось тобі! Ось! Ось!

А дим линув і линув крізь вузенький хідник, аж у ямі стало синьо, ба навіть чорно.

Бідолашний Кошалек-Опалек навпомацки шукав іншого виходу в ліс, але йому так поморочилася голова и так темніло в очах, що він безтямно бігав з кутка в куток. Холодний піт зросии йому чоло, серце калатало дедалі дужче, вся яма колесом крутилася перед очима, а дим сунув та сунув.

Вже думав бідолаха, що настала його остання година… Та раптом трапив рукою в проритий лисом другий хідник, вискочив з ями ледь живий, пробіг кілька кроків, упав у кущ папороті й зомлів.

Стояла ранкова тиша, коли гном нарешті отямився. У повітрі ще тхнуло горілим, але східний вітер потроху розганяв цей прикрий дух. Кошалек-Опалек сів і глибоко зітхнув, втягнувши в себе свіже повітря. Проте минуло кілька хвилин, доки він цілком прийшов до тями. Важка, ніби наллята свинцем голова так і хилилася то на одне, то на друге плече.

Коли він, нарешті, підвівся й глянув на яму, то побачив лише купу розритого, закіптюженого піску.

Тут Кошалек-Опалек підхопився й кинувся до попелища, охоплений болючою тривогою. Він згадав, що в барлозі залишилися пера, які йому подарував Саделко, каламар, зроблений з жолудя, і головне — наново оправлена в березову кору книжка, що забрала в нього багато часу й тяжкої праці.

Проте даремно він шпортався в піску майже до полудня: замість пір’я знайшов лише чорні недопалки, замість книжки —^ скручені сувоєм обгорілі листки, на яких уже нічого не можна було прочитати, а каламар зник без сліду. Нещасливий літописець заламав руки над цією руїною всіх своїх надій, і сльози покотилися по його закіптюженому обличчі.

Так ось яка спіткала його пригода! Виходить, хижий звір і Великий Лис, ватажок татар, що брав у неволю курей та півнів,— одне й те ж саме?

Оце такі були його нічні мандрівки! І він сам, Кошалек-Опалек, допомагав хитрому лисові! Жив під дахом лютого розбійника…

Він ще стояв, заглибившись у свої похмурі думки, коли раптом до нього долинуло гучне лопотіння крил та воронячий галас.

Краснолюдок глянув угору: ціла зграя вороння летіла до ліщини на узліссі й там упала на землю чорною хмарою.

Кошалек чимскоріш побіг до узлісся і з жахом побачив на землі неживого Саделка, якого вже опало вороння.

Тут старий засмутився, заплакав над такою страхітливою долею свого знайомця й, насунувши каптур на голову, рушив світ за очі, сам не знаючи куди.

2.

Невесела й тяжка була дорога бідного літописця. Вже осінній вітер кружляв над бором, зривав листя з дерев і з шелестом жбурляв об землю.

Поля зблякли, зелені луки зчорніли, вже давно перестав співати останній жайворон. Бліде, ніби змерхле сонце виглядало з хмар, гнаних північним вітром. Журавлі з тужним криком линули в тумані, прямуючи за море, в далекий вирій.

Голодний, змерзлий Кошалек, мабуть, загинув би, коли б не пастушки, що палили вогнища на стерні та пекли картоплю в попелі.

Отож, ледве побачивши десь у полі чи попід лісом синю смужку диму й невеличкий вогник, Кошалек-Опалек сміливо прямував туди, сідав на оберемкові хмизу й просив у пастушків картоплі.

Вони охоче давали йому, бо він за це розповідав дивовижні казки, а дітвора слухала, роззявивши роти.

— Го-го! —казав краснолюдок.— І не в таких бувальцях я побував! Раз, пам’ятаю, служив у війську — був я тоді ад’ютантом,— а його величність король квартирував з усією армією під піччю в одної молодиці. Аж тут нам треба вирушати в похід — від печі й до самого порога.

Виряджає мене король, як свого ад’ютанта, спитати, чи може військо рушити в похід. Виходжу з-під печі: молодиця сидить і пряде.

Я їй вклонився чемненько й питаю:

— Скажіть, будь ласка, чи може наше військо промарширувати по вашій хаті?

Молодиця витріщила очі, але каже:

— Можна.

Я — бігцем до короля. Король звелів бити в барабани. Під піччю знявся великий рух, гримнула музика, й усе наше військо промарширувало по хаті, відсалютувавши молодиці зброєю.

Ніхто не хотів вірити, коли вона згодом оповідала про це на селі…

— Ой лишенько! — ойкали пастушки, ще ширше роззявляючи роти.

А Кошалек-Опалек підкидає хмизу, притрушує картоплю гарячим попелом і починає оповідати знову:

— А іншим разом сталося таке.

Надумався один наш краснолюдок женитися, а був він бідний, як церковна миша, не було в нього чим годувати гостей.

Отож він пішов до вівчаря й каже:

— Дай мені ягнятко, а я за це запрошу тебе на весілля!

Вівчар дав. Незабаром приходять дружки, просять його на весілля.

— Де ж ви його справлятимете? — питається вівчар.

— А в мишачій норі! — кажуть дружки.

— Ну добре.

Надів вівчар нову свитку, нашмарував чоботи салом, зав’язав біля коміра стрічку й пішов.

Тяжко йому було влізти в мишачу нору, але він зіщулився й таки проліз.

Ну ж і здивувався він! Думалось йому, що в мишачій норі буде брудно й тісно, а там усе так і сяє золотом. Грає музика до танців, сама молода йде в першій парі, а стіл накритий, може, на сотню гостей; смачно пахтить ягняча печеня.

Наївся вівчар по саму зав’язку, натанцювався досхочу, ще й на дорогу йому грала музика. То він, як вийшов на землю, співав та співав без упину, а потім згадував краснолюдкове весілля, поки й жив на світі.

— Ой лишенько! — знову скрикують пастушки, витріщивши на Кошалка-Опалка очі.

А він киває головою й каже:

— Так, так! Краснолюдки хоч і малі, проте мудрі й знають багато.

3

Саме коли все це діялось, вийшов жабич Полупанок на осінню прогулянку. Він знову був при здоров’ї. На білій горлянці його ледве знати рубець — лишила бабуся, зашиваючи розірвану шкіру, але пишна краватка затуляла всю шию.

Того дня Полупанок одягся в тютюнового кольору сюртук, перлисті брюки, гарний жилет — з його кишені звисав на ланцюжку важкий брелок з печаткою. На Полупанкові був високий комірець і сніжно-білі манжети, на руках зелені рукавички, а під пахвою — ціпок.

Жаб’ячий співак виступав надутий, чваньковитий; дарма що втратив голос — пиха його побільшала вдвічі.

На берег струмка повискакували колишні Полупанкові товариші; дехто, глянувши на нього, аж кумкав з подиву, але Полупанок не оглядався.

— Ця жаб’яча череда думає,— шепотів він сам собі,— що може зі мною брататися й куматися! Яке нахабство! Треба відійти якомога далі від струмка, щоб ніхто не тулив мене до цієї сімеєчки.

Людина сама часом не знає, що та як треба відповісти!.. Не далі, як учора, зустрів я Гарабурду й Шумила, двох справжніх жуків, які мають навіть герба з печаткою «Жук та Жук», хоч, між нами кажучи, вони, здається, походять від простих джмелів. Питають мене:

«Це правда, пане, що ви родом із цього струмка?»

Тут я обурився й кажу:

«Я?! З цього струмка?! О, мої панове! Я не лише не маю нічого спільного з цим струмком, я просто-таки ненавиджу його, відколи в ньому народився!»

Отак-таки їм і сказав.

А тут ця криклива зграя повистромляла голови з води й ну кумкати:

«Брат… брат… брат…»

А другі на це:

«Наш… наш… наш…»

А треті слідом за ними:

«Жаба… жаба… жаба…»

А четверті:

«Як ми… як ми… як ми…»

Збожеволіти можна! Скористаюся з першої-ліпшої нагоди, аби виїхати звідси якнайдалі! Якнайдалі!..

Може, навіть придбаю в місті гарну кам’яницю! На купівлю мені цілком вистачить грошей, що їх заплатили красно-людки за мій чудовий спів.

Він прямував далі, міркуючи про це, коли раптом до нього долинув тихий, благальний стогін. Глянув Полупанок, а з-під тину зводиться обдертий, старий малий чоловічок, без шапки, худий, змучений, і простягає до нього руки.

— Не минай мене, пане,— каже здушеним голосом.— Я — нещасний, бездомний блукач… Звуть мене Кошалек-Опа-лек — може, ти навіть чув? Я був придворним істориком короля Блистка… Але все, що я мав, загинуло… І праця моя, й слава, заради якої я віддав спокій і щастя. Де мої товариші й друзі? Де країна моя?

Він казав це, й рясні сльози котилися йому по схудлому обличчі.

Та Полупанок надувся ще дужче й уже хотів був його обминути, коли раптом побачив сороку, що, підстрибуючи на тину, придивлялася до нього то одним, то другим оком. Отож Полупанок змінив свої наміри й поволі сягнув до кишені.

Він добре знав, що вся околиця ще сьогодні довідається від сороки, який він, Полупанок, щедрий і великодушний.

Кошалек-Опалек наставив каптура, чекаючи милостині, але тут сорока пурхнула і втекла.

Тоді Полупанок намацав у кишені кілька сухих, покришених стеблин і кинув їх у каптур злидареві.

— Спасибі вам, пане! — мовив Кошалек-Опалек, і раптом трав’яна потерть блиснула у нього в руці, мов сонце.

Глянув Полупанок — у старого в долоні щире золото. Схопився за кишеню, де лежав гаманець з дукатами, а там лише жменька сміття.

Скрикнув Полупанок, наче ніколи й не втрачав голосу, замахнувся на Кошалка ціпком, але той миттю зник з очей, ніби запався в землю. Тільки залунали в повітрі голоси з далекого струмка:

«Брат… брат… брат…»

«Наш… наш… наш…»

«Жаба… жаба… жаба…»

«Як ми… як ми… як ми…»

То був останній хор жаб цієї осені.

Краснолюдки йдуть під землю

1.
Заходило осіннє сонце — велике, червоно-золоте. Вже кілька день стелилося над землею погоже небо; повітря потеплішало, якась польова пташка доспівувала запізнілу пісеньку.

У надвечірньому рожевому промінні останні стокротки на межі заплющували золоті й срібні очка; з тополь облітало пожовкле листя.

Скробек тільки-но досіяв останню пригорщу пшениці. Він стояв у полотняній сірій свитці, підперезаний лляною плахтою, прояснілий, радісний, і вдивлявся в червінь на заході. Його хлоп’ята пасли попід лісом шкапу, веселі та рум’яні, як польові мачки.

Шкапа раз у раз іржала, доскубуючи рештки трави. Ясні дитячі голоси бриніли над полем у вечірньому безлюдді.

У Солов’їній Долині було гамірно. Король Блистек скликав на раду всіх своїх краснолюдків і саме виголошував останню промову. Гарне було видовище!

Під старезним дубом, що ледве шелестів зів’ялим листям, стояв королівський трон, збудований з польових камінців, застелений квітами й килимком з лісового моху. Навколо трону вишикувались краснолюдки у барвистих плащах та каптурах, з лопатами й молотами в руках.

Гомін стояв навколо, ніде не видко було смутного, похмурого обличчя, серце в кожного тріпотіло з радощів.

Раптом замовк шерех і шепіт.

З трону підвівся король Блистек, одягнений так, як Купай-ляної ночі: в білих шатах, у золотій короні, з діамантовим скіпетром у руці. На нього світило призахідне проміння, і шати мінилися багрянцем та золотом, на обличчі мигтіли відблиски вогню, а сива борода вигравала сріблом.

Старий король махнув скіпетром: сурмачі гримнули в золоті сурми, і знов запала тиша.

Король кинув оком на юрбу краснолюдків і заговорив:

— Друзі мої вірні! Роботарі мої! Скінчився день ваш і праця ваша. Настає погожий вечір, а за ним — спочинок і спокій.

Тут старий король зупинився. Раптом ген удалині важко загупав молот.

Це дзвонар лагодив давно зіпсований дзвін на старій вежі, кував йому нове серце.

Король озвався знову:

— Була весна — ви сіяли квіти; занедбану, дику пустку перетворили на радісний, чарівний куточок. Було літо — ви співали пісню невтомної праці. Настала осінь — і от ви стоїте в золоті та багрянці, зважуєте плоди своєї праці, аби спожити їх у веселощах.

Король замовк — відпочивав у тиші.

Знову — ще дужче — озвався дивовижний грім і гуркіт. Молот дзвонаря чимраз лункіше бив на високій вежі.

Холодом присмерку, затінку, вологої землі війнуло на краснолюдків. Дехто навіть затремтів.

А король казав далі:

— Он пломеніє в надвечірньому промінні смужка землі, що здавна лежала пусткою, а тепер зорана і засіяна зерном. І пломеніє радістю серце чоловіка, який її обробив.

А це ж ви йому допомагали… Буде хліб у хаті, де недавно гостював голод. Де була ніч — настане ранок.

Тут знову тричі гримнув у тиші молот. Відразу можна було вгадати — робота вже доходить кінця.

Король повернув сиву голову і якусь хвилину прислухався, а з ним і всі його підданці.

І раптом згадалась їм давня-прадавня чутка: там, де вдарить дзвін,— вони, краснолюдки, повинні піти під землю.

Але король спокійно заговорив знову:

— Одного з наших товаришів ми втратили, братове… Немає серед нас ученого Кошалка-Опалка. Не нам його судити. Нехай іде за своєю зіркою…

А вже сонце скотилося великою кулею за крайнеба.

— Який гарний захід! — мовив король.

— Гарний… гарний захід! — відгукнулися краснолюдки.

Аж ось на старій вежі закалатав дзвін. Далеко, високо

над бором, над хащами линув мідяний голос, обіймаючи поля й луки, і тремтіли внизу росяні трави, й подзвіння у вечірній тиші розлягалося від землі до неба.

І враз од цього голосу почали обсипатися з краснолюдків барви й кольори, як обсипається жовте листя з дерев у блакитній тиші вересневого ранку.

Трон, старий король та його підданці розтанули, мов тіні.

Калатав дзвін… Згасало сонце…

Листя, що кружляло в повітрі, тихо впало на землю. Під ним зник пагорок, на якому ще хвилину тому стояли краснолюдки.

…Вони ще повернуться на землю, та лише тоді, як знову сяйне сонце, провіщаючи весну.

Хто залишався

1.

З усього народу малих краснолюдків зостався на землі один лише Кошалек-Опалек, бо він не встиг прийти на раду.

Старий, всіма покинутий, тихо бреде він місячної ночі по глибокому снігу й гріє змерзлі руки в срібному промінні.

Отак і ходить сам один по світу — сивобородий, з великими нашорошеними бровами, в темному плащі з каптуром, насунутим на лоба.

На поясі в Кошалка — ключі, якими він замикав польові дзвіночки — щоб не будили зелених лук, поки вони сплять під снігом, та білі конвалії — щоб не бриніли в зимовому гаї.

Ходить-бродить Кошалек по світу й ниже із срібного інею перлове намисто. Він давно вже не думає про славу, занедбав і свою давню пиху — бо вони призвели його до великого лиха.

Тяжкі хвилини пережив Кошалек, коли дізнався від маестро Сарабанди, що весь його народ ще до морозів пішов під землю,— але поборов власний біль… Частенько вмощується він під дубом удвох з малим музйкою і слуха його чудові пісні.

Своє! велико! «історії краснолюдків», він певне вже ніколи не напише… Він знайшов собі кращу, живу книжку Ночами чатує Кошалек біля ліжечка дітей, що довго не можуть заснути, й пошепки оповідає їм про короля Блистка, про його пишні шати, золоту корону й діамантовий скіпетр; оповідає й про Кришталевий Грот, про лицарів з мечами й щитами, про веселу мандрівку на Скробковім возі, про скарби, що лежать під землею, про хоробре військо краснолюдків та про сирітку Марисю.

Він і мені однієї безсонної зимової ночі оповів цю казку, яку я для вас написала.