Про жар-птицю і залізного вовка

В якомусь царстві-государстві жив цар, і було в нього три сини: два розумних, а третій — Іван-дурник. А в царському саду росла золота яблунька, і хтось щоночі став золоті яблука красти.

Покликав цар старшого сина і каже:

— Йди в сад, повартуй, хто краде наші золоті яблука.

Пішов старший син у сад, сів під яблунькою, чекає. Час минає, сон зморив хлопця — заснув. Вранці прокинувся — одного яблука вже нема.

Наступної ночі пішов середній син — те саме. Знову яблуко пропало.

На третій день проситься Іван-дурник:

— Татку, я піду вартувати.

— Куди ж ти? — каже цар. — При тобі й всю яблуню вкрадуть.

— Ні, я догляну.

— Ну, йди.

Заліз Іван у терни під яблунею — терни колють, не заснеш. Сидить. Опівночі бачить — щось летить, аж сад засяяв. То була жар-птиця. Іван хвать її за хвіст — вона вирвалась, але дві золоті пір’їни зостались у руці.

Батько зрадів, а старші брати дивуються:

— Бач, дурний Іван, а сад встеріг.

Цар наказав: ідіть у світ — шукайте ту золоту пташку. Відпустив усіх трьох синів.

Приїхали на роздоріжжя: три дороги. На камені написано: направо поїдеш — сам загинеш; прямо — коня вовк з’їсть; наліво — добре буде.

Старші брати поїхали туди, де «добре буде». Потрапили в ресторан, програли гроші в карти, ще й заборгувалися.

А Іван подумав: «З’їсть коня вовк — піду пішки». Поїхав прямо. Тільки в’їхав у ліс — вискочив здоровенний вовк, з’їв коня. Іван і не злякався, пішов пішки. А вовк знову виринув і каже:

— Іване, ти молодець. Куди йдеш?

— По жар-птицю.

— Сідай на мене, я тебе завезу. Але як прийдеш — бери тільки жар-птицю, клітки не чіпай.

Згодився Іван.

Залізний вовк привіз Івана до царського палацу. Іван побачив клітку — золота, блискуча… «Як же золоту птицю — без золотої клітки?» — подумав. Схопив і клітку. І тоді дзвони задзвонили, зловили Івана, привели до царя.

— Хотів украсти жар-птицю? — сказав цар. — То приведи мені золотогривого коня. Тоді дам тобі птицю, а ні — звелю повісити.

Іван повернувся до вовка, все розповів.

— Казав же — не чіпай клітки… Їдемо по коня.

Привіз його вовк у друге царство, показав палац.

— Зайдеш у стайню, накинь на коня просту вуздечку. Золоту — не чіпай.

Але Іван знову подумав: «Золотогривий кінь — і без золотої вуздечки?» Схопив вуздечку — задзвонило. Зловили його, привели до царя.

— Привезеш царівну з сусіднього царства — віддам тобі коня, а ні — з’їм тебе.

А той цар — людожер.

Іван знову до вовка. Той каже:

— Цього разу я сам піду.

Залізний вовк поскакав, сховався в саду. Нянька вивела царівну, вовк — хоп її й до Івана.

— Сідай, хутко їдемо!

Цар погнався, але вовка не доженеш. Приїхали в друге царство.

— Я обернуся царівною, — каже вовк, — а вона хай почекає.

Вовк обернувся царівною, Іван повів його до царя. Той дав йому коня. Пішов з ним у сад показувати багатства — а «царівна» обернулась вовком. Цар — навтьоки.

Вовк наздогнав Івана, поїхали до царя з жар-птицею.

— Зроблюсь конем, — каже вовк. — Ти веди мене, а коня хай тримає царівна.

Цар узяв «коня» — віддав жар-птицю. Виїхав на полювання — кінь став вовком. Цар ледь не зомлів.

Вовк наздогнав Івана.

— Тут місце, де я з’їв твого коня. Їдь додому, тільки м’яса живого не купуй.

Поїхали. Край дороги ресторан. Там — старші брати. Іван питає:

— Чого не їдете додому?

— Програні…

Іван викупив їх. Увечері стали ночувати в лісі. Іван заснув. А брати — зрадники — одрубали йому голову. Царівні пригрозили мовчати. Забрали жар-птицю, коня і царівну — й додому. Стали хвалитися.

А вовк біг лісом, побачив Івана — неживий. Ворони вже кружляють. Вовк схопив одне вороня:

— Принесіть живої й цілющої води — тоді відпущу.

Принесли. Вовк скубнув травинку, порізав, полив — зрослась. Тоді Івану рану змастив. Іван ожив, каже:

— Ох, як я довго спав…

— Спав би вічно, якби не я! Їдьмо — твій брат сьогодні весілля справляє з твоєю царівною!

Іван приїхав. Царівна — сумна, жар-птиця не співає, кінь не ірже. Іван зайшов — усе ожило. Цар здивувався.

Іван розповів правду. Цар — вразився. Наказав вигнати старших синів. А Іван оженився на царівні.